Тема 5.Проекти української держави в програмних документах національних організацій ХІХ ст. та історико-публіцистичній спадщині М. Драгоманова в шкільному курсі історії.

1.Пробудження національної свідомості та зародження національного руху. Особливості початкового етапу національного Відродження на Наддніпрянщині.

Українське національне відродження, як і відродження інших слов’янських народів, що втратили державність, розпочалось у 80-х роках XVIII ст. Ідея державності існувала, в основному, в тій частині українських земель, які ще зовсім недавно жили власним державним життям, зберігаючи політичну і культурну автономію – в Гетьманщині та Слобідській Україні.

Ідеологічною основою русифікаторської політики на українських землях стала теорія офіційної народності С. Уварова, заснована на тріаді «православ’я, самодержавство і народність», яка стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царизму щодо культурного розвитку народів, які населяли Російську імперію.

Обслуговувала теорію С. Уварова і російська історична наука.

Офіційна російська історична наука ХІХ ст. про минуле українського народу

Російська державна політика і російська суспільна думка від самого початку «приєднання» України до Росії була спрямована на повну асиміляцію і русифікацію українського народу. Цьому завданню служила також російська наука і, зокрема, історіографія. Ним же була натхнена російська публіцистика і література. Російська історична наука всю свою увагу спрямовувала на історію формування Російської імперії, утворивши міф про єдність і неподільність спадщини Київської Русі і позитивного впливу Росії на всі опановані нею народи. Складовими елементами цього міфу були:

1. Теорія праруської народності як спільного кореня «великоруського», «білоруського» і «малоруського» народів з підкресленням їхнього слов’янського братерства.

2. Теорія єдності історії цих народів з явною тенденцією до ігнорації національних особливостей в історії українського народу.

3.Привласнення Росією історично-культурної спадщини Київської Русі.

4. Теорія єдності російської культури з українською і залежності української культури від російської, з підкресленням благотворного впливу останньої.

Від цілковитого заперечення існування української нації до компромісної формули, згідно з якою культура Київської Русі є спільною основою української і великоруської культур – такі крайні точки еволюції російської історіографії. 

Російський історик М. Погодін доводив, що росіяни в сучасному етнічному стані існували вже в Київській Русі, а українці не мали ніякого відношення до київського періоду історії. Він вважав, що батьківщиною української народності було Прикарпаття, звідки українське плем’я нібито прийшло на київські землі вже після татар, не раніше XIV ст. Київ і його околиці були заселені великоросами, які відійшли на північ після того, як Київська Русь була нібито зовсім спустошена татарами. За політичним змістом ця концепція була відверто великодержавною і повністю відповідала політиці царського уряду по відношенню до Малоросії.

С.  Соловйов, на відміну від Погодіна не ігнорував історію Південно-Західної Русі: подібний підхід він оцінював як невірний і в науковому плані однобокий. Він підкреслював, що «Значение Юго-Западной Руси остается всегда важным, но всегда второстепенным: главное внимание историков должно быть постоянно обращено на север», тому що саме тут формувалось «высшее воплощение народа – государство» (Соловьев С. М. История России с древнейших времен, кн. II. М., 1960. С.18).

Російський історик Ключевський називав Київську державу першою формою Російської держави: «Киевское варяжское княжество этих витязей стало зерном того союза славянских и соседних с ними Финских племен, который можно признать первоначальной формой Русского государства» (Ключевский В.О. Курс русской истории. – М.: Мысль. – Ч. 1, 1987. С. 159).

Присвоївши назву давньої української держави «Русь», включивши цей період української історії до своєї історії, російські історики тим самим підводили історичну базу для міфа давнього історичного існування Росії і творили легенду «руської» або російської нації в складі українців, білорусів і великорусів.

Російські демократи стояли на таких же позиціях. В. Бєлінський вважав, що Україна ніколи не була державою і, таким чином, історії не мала. «История Малороссии – это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом…»

Російські лінгвісти заперечували самостійність української мови. Звичайним «науковим» аргументом такого заперечення є ствердження, що українська мова є лише «нарєчієм російської» і тому в літературі українці мусять користатися російською мовою, яка є «общеруською». Бєлінський у статті «О перспективах развития украинской литературы» писав: «Литературным языком малороссиян должен быть язык их образованного общества – язык русский». Українську мову росіяни схильні були вважати результатом польського впливу.

Таким чином, російська історична наука так і не піднялась до об’єктивного усвідомлення історичної долі російського і українського народів, прагнучи розчинити історію України в історії Великоросії.

Русифікаторська політика, особливо в галузі освіти, посилилась після придушення Польського визвольного повстання 1830 р. Вона проводилася з метою обмеження впливу польського дворянства на Правобережній Україні. Безумовно, одним з репресивних актів у цьому плані стала резолюція зборів Державної ради, де йшлося «про посилення російської мови в училищах західних губерній».

Таким чином, українська мова як одна з основоположних національних ознак витіснялася з навчальних закладів, адміністративних установ.

Характерною ознакою тогочасного літературного життя стало паралельне вживання української і російської мов.

В Україні зростала ненависть до російського царизму, яка переносилася на всіх росіян.

Так, російський мандрівник І. Долгорукий 1817 р. писав:

«Настільки я помітив, придивляючись і прислухаючись, Україна не почуває себе щасливою, незважаючи на всі благодаті природи. Політичне сонце її не гріє так, як небесне світло. Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне». 

Німецький дослідник Й. Коль, вказуючи на зростання ненависті українського народу до своїх гнобителів, підкреслював:

«Немає найменшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці – нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української держави лежить готовий: Коли не сьогодні, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з цього матеріалу велику і незалежну Українську державу».

Кінець ХVIII – початок ХІХ ст. для історії України був періодом відсутності української національної державності і включенням земель України як адміністративних одиниць з напівколоніальною адміністрацією до складу Російської та Австрійської імперій.

Український народ не змирився із втратою національної держави. Він не втрачав надії на її відновлення.

На формування цих прагнень впливали ідеї Французької революції, національні визвольні рухи у Західній Європі та Росії.

Передова частина українського суспільства, його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи відновлення української державності.

Трьофазова модель українського національного руху

Сучасні українознавці схиляються до переконання, що Українське національне відродження ХІХ ст. в цілому вписується в рамки східноєвропейських національних рухів і має однотипну з ними внутрішню логіку.

Відомий чеський історик і політолог професор Празького університету Мирослав Грох виділяє в історії національних рухів три основні етапи: академічний, культурницький та політичний.

—) На першому етапі, який М.Грох називає академічним, певна етнонаціональна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники, досліджують історію.

—) Другий етап — культурницька фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті. На даному  етапі поступово формується національна свідомість, відбувається усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного масиву (за допомогою школи, літератури, преси). Названий етап можна вважати періодом патріотичного відродження, коли широкі маси народу долучаються до національного руху.

 —) На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехід у царину політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.

Дана періодизація була інтерпретована на український ґрунт І. Лисяком-Рудницьким. Він виділяє три основні етапи:

І. – шляхетська доба або стадія збирання спадщини;

ІІ. – народницька доба або культурницька фаза;

І. Лисяк-Рудницький «народницьку добу» (1840–1880 рр.) розділив на два послідовні етапи:

1). «Романтичний» (покоління кирило-мефодіївців), для якого характерна ідеалізація «козацького ладу» (не тільки з національних, але й з соціальних мотивів, як ретроспективної утопії рівності і братерства), релігійний ентузіазм з реформаторським забарвленням та нахилом до демократично-федералістичного панславізму. Цей етап найкраще відбився в творчості раннього Т. Шевченка та у «Книзі буття…» М. Костомарова.

2). «Позитивістський» (60–80-ті рр. ХІХ ст.), характерною ознакою якого було утвердження принципів критичного пізнання; на зміну ідеалізації козаччини прийшло визнання прагнень та інтересів «простолюддя». На місце слов’янофільства прийшов «європоцентризм».

Народ, який ототожнювали із селянством, перетворився на об’єкт наукових і соціальних зацікавлень. Інтелігенція, рушійна соціальна сила народництва, вбачала своє життєве покликання у звільненні кріпосного селянства, поширенні в народній масі культури, освіти, національної свідомості.

ІІІ. – політична фаза або модерна доба (1890 – 1914 рр.); характеризується створенням політичних партій та участю широких мас у політиці.

Особливістю третього етапу був вступ України на шлях національно-державного самовизначення на засадах всеєвропейських принципів народного суверенітету, тобто самостійного вирішення комплексу надзвичайно важких зовнішніх і внутрішніх проблем та ще важчої боротьби з жорстокою протидією деспотичного самодержавного режиму. В умовах цієї боротьби формувалась модерна українська нація.

Таким чином, наприкінці XVIII на початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне Відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їх занепаду. Відродження пов’язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу Відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя – від культури до політики.

Характерною ознакою Відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв’язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII – на початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо.

У процесі зростання національної свідомості вивчення історії свого народу завжди відігравало вирішальну роль.

Народові, котрий плекає нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом. Не менш важливим, ніж славетність минулого, є його давність.

Наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя і посилилася зацікавленість історією, особливо історією козаччини.

Найбільшої уваги серед істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують В. Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), М. Маркевич («Записки о Малороссии», 1798 р.)

Усі їхні праці схвально зустріло українське дворянство.

М. Маркевич у своїй роботі по-новому підійшов до висвітлення національно-визвольної боротьби народних мас у другій половині XVII ст.  М. Маркевич уперше в українській історіографії звернув увагу на соціальну несправедливість, що викликала незадоволення у рядових козаків і селян, а також на вкрай важке становище України, яка раніше була незалежною, а тепер стояла на краю загибелі. Описуючи визвольну боротьбу народних мас під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Б. Хмельницького, історик наголошував на праві України на самостійний розвиток.

Отже, Маркевич схвалював дії українських гетьманів, спрямовані на забезпечення умов дальшого соціально-економічного і культурного поступу своєї батьківщини, висунувши, таким чином, альтернативу офіційним концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна та іншим, які заперечували сам факт існування українського народу. На противагу їхнім твердженням українська інтелігенція доводила культурну самобутність українців. І робилось це не у формі політичних виступів, а шляхом національного самовиявлення у науковій і культурній сферах.

Попри всі вади згаданих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчили про появу двох важливих прогресивних тенденцій – розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру.

Деякими з аматорів, які збирали історичні джерела, керували не лише альтруїстські мотиви. Для того, щоб підтвердити право на дворянство українська шляхта і нащадки козацької старшини повинні були надати документи, що підтверджували соціальний статус їх предків. Документи ці готувались на основі історичних джерел.

Особисті потреби викликали у багатьох представників українського дворянства зацікавлення минувшиною, а разом з нею і гордість за свій народ, ностальгію за часами могутності Козацької держави і мрії про її відродження.

В освіченої частини населення виник значний інтерес до книжок з історії, у першу чергу з часів козаччини. Особливою популярністю користувались козацькі літописи та праці, написані в їх стилі.

Кропітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивного вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії».

Твір «Історія Русів» з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам: Козаччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, протесту проти національного поневолення.

Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємницею Київської Русі; польсько-литовська доба – це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним». Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького – це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».

«Історія Русів» – це перша своєрідна політична історія України. Безумовно у цьому творі надзвичайно багато суб’єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях.

Сприяла національному Відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві. Незважаючи на притаманні їй зайву деталізацію, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, вона стала кроком вперед у розвитку української історіографії. «Історія Малої Росіїї» – фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. У ній використано багато неопублікованих раніше архівних матеріалів.

Отже, захопленість героїчною минувщиною Вітчизни та гордість за неї сприяли процесам національного відродження.

Не відзначаючись яскравими політичними деклараціями і заявами, відкритими виступами, протікаючи переважно в латентних формах, процес національного Відродження, тим не менше, зумів забезпечити перехід від територіально-державного патріотизму козацької старшини до етнічної самоідентифікації нації.

·       Варто зазначити, що процеси національного Відродження кінця ХVІІІ – початку ХІХ сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан.

Державно-політична еліта в особі українського дворянства  вдруге в українській історії, у своїй більшості, зрадила інтереси нації заради збереження і примноження власних станових привілеїв.

Нація повинна була починати все спочатку – формувати нову провідну верству, національно-державницьку ідеологію, боротьбу за самостійне державне існування.

Початок ХІХ сторіччя, незважаючи на практично повну відсутність відкритого і організованого українського руху, був, в дійсності, періодом, коли зароджувався новий етап національного Відродження. Подібні процеси на зламі ХVІІІ і ХІХ століть відбувалися практично у всіх поневолених і позбавлених самостійного державно-політичного існування слов’янських народів.

Початком літературного Відродження  початку ХІХ сторіччя стала поява написаної живою народною мовою «Енеїди» І. Котляревського. Написана в жартівливій формі вона не викликала заперечень у царської цензури і, в той же час, пропагувала ідеї поєднання народного світосприйняття з прагненням до власної держави, як політичного ідеалу. Написана народною мовою, «Енеїда» поширювалась практично серед усіх прошарків українського суспільства, захоплювала не лише дотепністю й поетичним талантом автора, а й описом героїчної минувшини, в якому ідеї патріотизму поєднувались з традиційним народним демократизмом.

-       Започаткований І. Котляревським процес творення нової української літератури став основою для етнічного розуміння нації, поєднання етнічного і державницького в подальшому розвитку української політичної думки.

-       Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені власної держави українці могли виражати свою самобутність: тому часто провідну роль «будителів народу» відігравали поети, письменники, вчені.

На початку ХІХ ст. вийшла і перша граматика української мови - «Грамматика малоруского наречия» й перший словник української мови.

Поряд з І.Котляревським розширили діапазон вживання української мови П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка та ін.

І все ж важко знайти інший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив Т. Шевченко.

Вже перша збірка «Кобзаря» довела, що українська мова здатна передавати всі відтінки емоцій, бути надійним фундаментом для створення літературних творів світового рівня.

Українська література ХІХ ст. не тільки збагачувала й удосконалювала мову та розширювала жанровий діапазон, а й активно пропагувала демократичні ідеї, ідеали боротьби за національне визволення.

У середині 40-х років ХІХ ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського національного Відродження на якісно вищий етап.

2. Ідеї слов’янської федерації в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства («Книга буття українського народу», «Статут Слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія»).

Масонство справило певний вплив на організацію і діяльність першої таємної політичної організації національного характеру – Кирило-Мефодіївського таємного товариства (1846 – 1847), яке діяло на засадах демократичного, республіканського панславізму. Кирило-Мефодіївське братство було створене у січні 1847 рр. у Києві за ініціативою М.Костомарова, М.Гулака та В.Білозерського. Дискусійним залишається питання щодо членства Т. Шевченка в КМТ.

Відчутним в діяльності КМТ було християнське спрямування (Св. Кирило та Мефодій).

Програма: «Книга буття українського народу» або «Закон Божий».

Центральне місце в програмі: необхідність досягнення:

1)      християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності з поєднанням ідеї українського патріотизму.

2)      Ідея українського месіанства: саме український народ як найбільше пригноблений і зневажений, але водночас найбільш волелюбний і демократичний, має звільнити росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму.

3)      Побудови слов’янської федерації на зразок США, стародавніх грецьких республік («Автобіографія» М.Костомарова).

У слов’янській федерації кирило-мефодіївці вбачали шлях до визволення від національного гніту. Усім слов’янським державам, що входили до Слов’янської федерації, гарантувалося право вільного виходу, самостійність у вирішенні всіх внутрішніх та міжнародних проблем, повага до національної мови та культури.

Братство визначило характер федеративного союзу як наддержавної політичної структури, на яку покладалися контрольні та координаційні функції, головним чином, з питань міжслов’янських стосунків та зовнішньої безпеки. Отже, йшлося навіть не про федеративну державу слов’янських народів, а про конфедеративну спілку національних держав.

М.Костомаров у відозві «До братів українців» так характеризував майбутній устрій: «Ми вважаємо, що всі слов’яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку і управляв своїми справами незалежно від інших. Щоб кожен народ мав свою мову, літературу і свій власний устрій…»

Спільні питання має вирішувати Сейм або Рада Слов’янська, яка буде складатися з депутатів усіх слов’янських республік.

У кожній республіці має бути свій «правитель», обраний на кілька років. В федерації повинні захищатись демократичні права і свободи громадян.

«Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія». (1846р.)

Очевидно, Статут був написаний М. Костомаровим, М. Гулаком, В. Білозерським (він написав пояснення до «Статуту»).

За «Статутом» передбачалися такі зміни:

1)      Створення добровільного об’єднання з правом самостійності.

2)      Слов’янські народи повинні об’єднатись з Росією в федерацію зі збереженням кожним народом права самостійності.

3)      Федерація мала бути поділена на 3 руських штати, 2 українські, 2 надволзькі, 2 південні, 2 сибирські, 2 кавказькі, 1 білоруський + штати польський, чехословацький, сербський, болгарський.

4)      Законодавча влада – у Загального Сейма.

5)      Київ – місто, що не належить ні до якого штату і є містом зборів Загального Сейму.

6)      Верховна центральна влада у Всесоюзного президента, обраного на 4 роки.

7)      У кожному штаті – свій сейм і президент (на 4 роки).

Соціальна програма КМТ:

-       скасування кріпацтва;

-       поширення освіти серед народу.

Але не розробили конкретніших планів реалізації цих завдань.

Протиріччя в документах КМТ:

-       з одного боку, ставили завдання заміни монархічного правління республіканським;

-       а з іншого боку – пропонували обмежити боротьбу лише мирними заходами.

Г. Андрузький – учасник КМТ був автором документу «Начерки Конституції Республіки».

Відомо три проекти «Конституції». Перші два відносяться до 1846 - 1847 рр., останній варіант був вилучений у автора вже під час заслання у Петрозаводську у березні 1850 р. У цих варіантах проекту погляди автора еволюціонують від обмеження монархічної форми влади до повного скасування її. У доповіді імператору у справі Кирило-Мефодіївського графства граф О. Орлов звертав його увагу на те, що Г. Андрузький у проектах державних перетворень у Росії «переходив від однієї думки до іншої: то допускав імператорську владу в її справжній силі, то обмежував, то намагався зовсім її знищити».

«Конституція», як і інші документи, що пов’язані з діяльністю кириломефодіївців, виходить з ідеї створення об’єднаних слов’янських штатів. Особливу увагу автор «Конституції» приділив питанням державного устрою майбутньої республіки.

У першому проекті Г. Андрузький зазначає, що для того, щоб позбутися всіх  негативних явищ та перейти до більш справедливої системи правління, необхідно знищити стани, зрівняти народ у правах, зробити усіх громадян особисто вільними. Цим перетворенням має допомогти освіта, яка, у свою чергу, повинна створити ідеологічні передумови перетворень та підготувати до них народ.

У другому проекті автор окреслював принципи ідеальної, на думку автора, держави і конкретизував положення щодо рівності громадян, їх особистої волі, щодо станів та влади.

Автор проекту приділяє особливу увагу питанню рівності громадян, яку він розглядає за загальним принципом (для всіх від народження) та за окремим принципом (в залежності від заслуг). Він визнавав рівне суспільство, яке «відкидає стани в деяких відношеннях, а саме:

1)    І пастух, і син вельможі рівно можуть прагнути до підвищення;

2)    І вельможа, і пастух рівно повинні закону;

3)    Батько не передає своїх приватних прав сину і той з народження отримує лише права загальні, приватних же може досягнути».

Таким чином, на думку автора, «дворянство і жодний інший стан, що надає приватні права і переваги за народженням, не повинні існувати. Існувати ж повинні стани: духовний, купецький, промисловий, військовий, вчений, землеробський».

Проект складався з одинадцяти частин, які мали назви: «Про рівність»; «Про свободу»; «Закон»; «Про владу»; «Про релігію»; «Про стани»; «Про повинності»; «Податки, майно та капітали»; «Майно селянина»; «Підданство селянина»; «Про військову службу».

Третій проект «Конституції» також пройнятий ідеями перетворень, проте його зміст більше нагадує виклад ідей соціальної утопії, ніж конституційний проект.

Так, автор, уявляючи майбутню слов’янську державу, звертає більшу увагу на опис щасливого життя у ній, ніж на детальну розробку державних механізмів.

У проекті Г. Андрузького певною мірою виписані питання про державний устрій, владу, про форми власності, статус особи. Проект змальовує основні одиниці адміністративного устрою держави – общини (найменша одиниця), округи, області, штати (найбільша одиниця), та механізм їхньої діяльності; основні органи влади, їх повноваження та склад, а також вимоги до посадових осіб цих органів влади та управління й питання їхнього матеріального забезпечення.

Г. Андрузький детально змалював структуру та функції общини, в якій він вбачав основу державного механізму, регламентував діяльність управи, яка повинна була поєднувати судові, розпорядчі та виконавчі функції, а також общинну загальну касу як аналог сучасного бюджету.

Але у проекті були відсутні основи виборчої системи майбутньої держави, невідомо також ставлення автора до кріпосного ладу.

Подібним до стилю утопії є також і стиль викладу матеріалу автором – він має описово-фантастичний характер. Автор змальовує свою «подорож» у щасливу країну та детально зупиняється на її побуті.

Слов’янська держава, за Г. Андрузьким, повинна об’єднувати 7 штатів, серед них: Україна с Чорномор’ям, Галичиною та Кримом; Польща з Литвою; Бессарабія з Молдавією і Валахією; Сербія; Болгарія; Дон, та ін.

Державний устрій за «Конституцією» :

        Найвищий орган держави

       Законодавчі збори

        Виконавчий орган

       Державна рада

Члени Державної Ради

Президент республіки, віце-президент, міністри, державний прокурор, президент зібрання та президенти його штатних відділень.

 

В документі зроблена часткова спроба визначення та розподілу законодавчих, виконавчих і судових функцій державних органів.

Новим та несподіваним для праць мислителів того часу є факт, що Г. Андрузький взагалі не визнавав Росію членом слов’янської федерації. Ця точка зору автора не збігалася з поглядами на майбутній слов’янський союз, висловленими у «Книгах буття українського народу».

КМТ було розгромлене жандармами за доносом студента О. Петрова у 1847 р.

 


      

 


Modifié le: Monday 9 January 2023, 10:24