Етапи формування укр ...

1. Дискусії навколо проблеми походження давньоруської держави.

Проблема походження Київської Русі є однією з найскладніших і найзаплутаніших у вітчизняній і світовій історії. Вперше до питання походження Русі звернувся Нестор у «Повісті минулих літ».

Норманська теорія

У середині XVIII ст. німецькі історики Г. Байєр та Г. Міллер, посилаючись на літописну легенду про покликання варягів на Русь, обґрунтували концепцію «норманізму», тобто варязьке походження перших князів Давньоруської держави. Тим самим «норманісти» заперечували можливість самостійного творення Руської держави і, головне – виникнення держави розглядали як одномоментний акт і безпосередній результат діяльності конкретної історичної особи.

Антинорманська теорія

Проти норманізму вперше виступив М. Ломоносов. Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить О. Шахматову – він довів, що найдавніший літопис «ПВЛ» у тому вигляді, в якому він дійшов до нас, не був першим твором з історії Русі,  –  він лише результат тривалої попередньої роботи літописців.

Сюжети, що стали основою теорії норманістів – є результатом творчості пізніших літописців, що виконували замовлення київських князів, котрі родинними узами були тісно пов’язані з Північною Європою і тому перебільшували роль варягів у долі Русі.

Однак, повністю заперечувати вплив норманістів та варяг на Русь було б не вірно.

Сучасна історична наука також виступила проти норманізму (Греков, Юшков, Котляр, Смолій та ін.) Дослідники доводять невідповідність теорії історичним фактам.

Факти свідчать, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов’язана з явищами, характерними для розвитку соціально-економічного устрою східних слов’ян. У розкладі первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у східних слов’ян нормани ніякої ролі не відігравали. Вплив норманістів не мав вирішального значення. Отже, процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генези феодалізму у східних слов’ян.

Другою спробою пошуків коріння Київської держави можна вважати хозарську гіпотезу, яку висунув О. Пріцак. На його думку, поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, які і заснували Київ. Проте ця версія також не витримує критики, бо навіть розкопки стародавнього Києва переконливо свідчать про місцеву слов’янську самобутність його культури.

Засновником кельтської теорії походження Русі по праву вважається відомий український політик, правознавець та громадський діяч
С. Шелухін, який запропонував дану теорію наприкінці 1920-х років. На його думку, народ «русь», який розміщується літописцем поряд із англами та галлами, може бути ототожнений з рутенами – кельтським плем’ям, яке у I ст. до н.е. зафіксоване Ю. Цезарем на півдні Галлії.

Важливим аргументом на користь даної концепції український мовознавець-славіст В. Скляренко вважає імена варягів, які згадуються в літописі, зокрема у переліку імен руських послів, які брали участь в укладанні угоди з Візантією у 941 р. В. Скляренко наголошує на кельтському походженні більшості з них. Кельтська теорія викликає значні сумніви у сучасних дослідників.

Загальними причинами, що призвели до утворення Руської держави були:

1. Становлення державності у східних слов’ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним підсумком внутрішньої еволюції і попереднього розвитку їх суспільства.

2. Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу з’явились задовго до утворення централізованої Давньоруської держави.

3. Утворення політичного, географічного, економічного і духовного центру земель – міста Києва на Дніпрі.

4. Процес християнізації Русі, поширення християнської віри об’єднувало племена і народи.

5. Зростання ролі військової дружини як фактора захисту території від ворога.

6. Вплив зовнішнього фактора – варязького, візантійського, хозарського і т.д.

Отже, у VIII – X ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, дулібів, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі.

Передумовами утворення Київської Русі були:

1. Економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст).

2. Соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників, старшин). Проіснувала ця держава, як відносно єдина структура, приблизно 250 років (з 882 по 1132 рр.). Київська Русь була історично першою державницькою формою об’єднання українців.

2. Етапи політичної історії Київської Русі

Політичний розвиток Київської Русі умовно можна поділити на три етапи:

I. (882 – 980 рр.) – період територіальної консолідації та утвердження загальнослов’янської держави на міжнародній арені.

За Олега влада Києва поширилася на новгородських слов’ян, кривичів, радимичів та ін. Водночас активізувалася політика Русі на Сході. Воював з Хозарським каганатом.

Ігор Рюрикович підкорив уличів, здійснив походи на Візантію.

Княгиня Ольга посилила зв’язки Київської Русі із сусідніми державами (Візантією та Німеччиною), прийняла християнство.

Становище Русі значно зміцніло за князювання Святослава. Його княжіння – це постійні походи та завоювання.

Процес об’єднання всіх давньоруських земель в одній державі завершився в X ст.

II. (980 – 1132 рр.) – час найвищого піднесення ранньофеодальної імперії, її економічного та культурного розквіту.

При Володимирі Великому, в 988 р. було проведено адміністративну реформу, яка ввела новий адміністративний поділ Русі. Фактором, що сприяв об’єднанню Київської Русі було введення християнства в 988 році. Християнство, як світогляд та ідеологія, стало одним із вирішальних факторів зміцнення політичної влади князів, посилення ролі держави, одержавлення місцевого етносу. Володимир також провів військову та судову реформи.

Ярослав Мудрий створив потужну систему валів і фортець по р. Рось проти кочівників, здобув вирішальну перемогу над печенігами. З ім’ям Ярослава Мудрого пов’язано створення першого писемного кодексу законів «Руської правди». Досяг успіхів на міжнародній арені.

Володимир Мономах чимало зробив для консолідації Руських земель. Він був автором «Повчання дітям», в якому викладено поради управління державою.

III. (1132 – 1240 рр.) – період феодальної роздробленості та існування держави в формі федерації князівств – земель.

Після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1132 р.), Давньоруська держава розпалася на ряд окремих князівств: Київське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Галицько-Волинське, Переяславське та ін.

3. Суспільно-політичний устрій Київської Русі

Київська Русь – держава з монархічною формою правління. Протягом IX – XIII ст. влада пережила складну трансформацію.

На етапі створення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч.

У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливають лише бояри.

У період феодальної роздробленості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів.

Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі стали князь, боярська дума та віче (збори міського населення).
Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної.

Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалася боярська рада і віче. На відміну від князя, боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

4. Галицько-Волинське князівство: етапи політичної історії

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1. Вдале географічне розташування (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади; природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників; князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгівельних шляхів).

2. Необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя.

3. Енергійна політика князів Романа Мстиславича та Данила Романовича Галицького, спрямована на консолідацію та утворення Галицько-Волинської держави.

4. Багаті родовища солі сприяли економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі у князівстві.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався у декілька етапів:

I етап (1199 – 1205 рр.) – утворення та становлення.

Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 році придушує опір великих бояр і об’єднує Галичину і Волинь. Оволодівши значною частиною Київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII – XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Проте Галицько-Волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 році він трагічно загинув.

II етап (1205 – 1238 рр.) – тимчасовий розпад держави.

Зі смертю Романа розпочинається майже тридцятирічний період боротьби за галицький стіл.

Характерними рисами державного життя у цей час були:

1. Прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до значного порушення норм феодального права – оголошення князем боярина.

2. Безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі.

3. Зростаюча монгольська загроза.

4. Енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького.

III етап (1238 – 1264 рр.) – об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом.

Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. У 1238 р. Данило Галицький розгромив тевтонських лицарів. Незабаром, він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози зі Сходу та Заходу, зводить низку міст-замків. Данило у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою. У 1253 р. Данила Галицького було короновано.

IV етап (1264 – 1323 рр.) – стабільність та піднесення.

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя. На зламі XIII – XIV ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою князя Юрія I. Це був період, коли Золота Орда, яку роздирали внутрішні міжусобиці, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрію вдалося скористатися цими сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій. Це період стабілізації держави, піднесення торгівлі, росту економічного добробуту.

V етап (1323 – 1340 рр.) – поступовий занепад.

Переривається династія Романовичів. Це час занепаду Галицько-Волинської держави.

5.  Причини занепаду державності княжих часів. Різні оцінки феодальної роздробленості Київської Русі.

Історики називають такі обставини, що сприяли процесу феодального роздроблення Київської Русі:

1. Відсутність чіткого закону про престолонаслідування – спочатку на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого сина до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком. Але в кінці XII ст. було проголошено "вотчинний" або "вертикальний" принцип, тобто наслідування від батька до сина. Фактичне співіснування цих двох типів, вело до міжусобиць, підривало основи Київської Русі.

2. Посилення боротьби між князями за владу – через невстановлений єдиний принцип передачі князівської влади, розпочалися міжусобиці між князями. Фатальним стало розділення князівства Ярославом Мудрим між його синами.

3. Велика територія держави – на початку XII ст. Русь була найбільшою державою у всій середньовічній Європі. Керувати нею було важко, до того ж на кордонах виявлялись відцентрові тенденції. Вони були зумовлені еволюцією економіки, розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі і на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального, а отже, замкненого характеру господарства.

За низької щільності населення, відсутності розвинених засобів  комунікацій та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях, неможливо було ефективно керувати державою з єдиного центру – Києва. 

4. Різниця між окремими групами слов’янських племен. Багатонаціональність держави – поруч зі слов’янами проживало понад 20 інших народів: на півночі і на північному сході – угро-фінські народи, на півдні – печеніги, половці, каракалпаки та ін., на північному заході – литва і ятвяги. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен та ін. Усі вони різнились за своїм економічним, політичним, культурним рівнем розвитку і об’єднати їх в одну спільноту було неможливо.

5. Панування натурального господарства, нерозвиненість економічних зв’язків між землями – натуральне господарство посилило владу місцевих князів і бояр, які в свою чергу прагнули економічної самостійності та політичної відокремленості.

6. Перетворення умовного землеволодіння у спадкове володіння князів та бояр – у XI – XII ст. з’являється практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння як винагорода за службу князю. З початку це сприяло зміцненню центральної влади, адже у власній вотчині вони спирались на авторитет князя. Але цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева верхівка дедалі більше прагнула економічної та політичної самостійності.

7. Занепад Києва як центру торгівлі підготував грунт для появи нових економічних та військово-політичних центрів та наростання їх суперництва з Києвом.

Наприкінці XI ст. половці фактично перерізали торгівельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару було нанесено по транзитній торгівлі тим що,

 –  Візантія надала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії;

 – Хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на Схід, безпосередньо з’єднали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. А Русь опинилась на узбіччі торгових шляхів.

Занепад Києва як осередку торгівлі підготував  ґрунт для появи інших центрів – Чернігів, Переяслав, Галич, Новгород, Ростов, Суздаль, Смоленськ та ін.

 8. Відсутність розгалуженого апарату правління – князь не володів достатньо міцним і розгалуженим апаратом правління, тому в запровадженні своєї політики йому доводилось покладатись на удільних князів, вплив яких на місцях неухильно зростав.

9. Постійні напади кочовиків та втручання сусідніх держав у внутрішні справи Русі – Київська Русь вела постійну боротьбу з половцями, хозарами, печенігами, монголо-татарами, аварами, гунами і т.д. Крім того в міжусобиці втручались сусідні Польща, Литва та ін. країни.

10.  Київська Русь як буферна зона між Заходом і Сходом, витримувала на собі основні удари ворогів, що також ослаблювало її могутність.

Децентралізація (роздроблення) – це об’єктивний, закономірний процес що випливав з самого характеру суспільно-економічного розвитку Київської держави ХІІ ст. Цей процес одержав в історії назву феодального роздроблення Київської Русі.

У світовій історії розпад імперій – величезних державних об’єднань, що утримують у покорі кілька народів, – явище цілком закономірне. Після політичного підйому великих державних об’єднань наставала їхня політична роздробленість, розподіл на самостійні князівства або королівства.

Отже, мова йде не про особливість Київської Русі, а про загальноісторичні тенденції розвитку.

Феномен роздробленості суперечливий та неоднозначний. Одночасно з відцентровими силами діяли й доцентрові. Майже всі князі обстоювали позицію відновлення єдиної Київської держави, але кожен із них бачив великим князем лише себе.

Княжий період від середини ХІІ ст. оцінювався радянською історіографією однозначно негативно – як феодальна роздробленість Русі, сумний час, занепад держави. Проте історичні факти і об'єктивний аналіз подій дозволяють говорити про початок нового етапу – децентралізації імперії. На зміну централізованої монархії прийшла федеративна.

Роздробленість Київської Русі зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою та церквою. Децентралізація прискорила і поглибила процес консолідації єдиного народу, етносу, в моноетнічну, а на наступному етапі – в національну державу.

Наслідки феодальної роздробленості були як позитивними так і негативними:

  З одного боку:

1. За своєю суттю роздробленість стала переходом від ранньофеодальної держави Київської Русі (механічного об’єднання земель) до зрілого феодального суспільства (централізованої держави).

2. Формується місцева адміністрація, військо, податкова система. Управління окремими землями стає більш ефективним.

3. Роздробленість сприяла налагодженню економічних зв’язків та культурному піднесенню руських земель: розвиткові міст, ремесел, торгівлі, культури та мистецтва.

4. Відбувалося становлення української мови як різновиду слов’янської.

З іншого боку:

1. Київська Русь як єдина держава припинила своє існування, князівства, що утворились були не такими могутніми.

2. Київ перестав бути економічним, політичним і церковним центром Русі, Русь опинилась на узбіччі торгових шляхів.

3. Відбувалось посилення міжусобної боротьби, послаблювалась обороноздатність князівств, зокрема не вистачило сил зупинити монголо-татарську навалу (загибель людей і нищення культурних пам'яток).

6. Українські землі в литовсько-польську добу (середина ХІV–перша половина ХVІІ ст.).

У першій  половині  XIV ст. внаслідок гострих внутрішніх суперечностей, пов’язаних з постійними боярськими інтригами, напруженою, безперервною боротьбою за владу, Галицько-Волинське князівство, яке було прямим спадкоємцем державницьких традицій Київської Русі, починає поступово занепадати. Цим негайно скористалися іноземні загарбники. Під їхніми ударами перше українське королівство припинило своє існування, а галицькі і волинські землі внаслідок вакууму влади, що утворився після загибелі останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія І стали легкою здобиччю агресивних зазіхань сусідніх Литви, Польщі, Угорщини та інших держав.

Іншим важливим державно-політичним осередком на території Південно-Західної Русі, як відомо, залишався Київ. Після розпаду Київської Русі він, разом із прилеглими територіями, став називатися «Руською землею», яка за розмірами не поступалася іншим князівствам. Ця «Руська земля» залишалася великою принадою для інших князів. Адже той, хто володів Києвом, міг пишатися престижем правителя «матері міст руських». Оскільки в Києві розташовувалися головні храми і монастирі, він залишався якщо не політичним, то принаймні, культурним і релігійним центром усієї Русі.

Проте переваги Києва були водночас і його нещастям. Він став об’єктом простійної боротьби і чвар між князями. Ця безперервна, запекла боротьба за владу, а згодом і розорення Київської землі монголо-татарськими ордами, безумовно, великою мірою послаблювали Київське князівство, не давали можливості розвиватися процесам державотворення. Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. воно поступово втрачає свої багаті державницькі традиції і поступається першістю Галицько-Волинській державі.

Тимчасовою слабкістю Києва швидко скористалася Литва. Близько 1240 р. завершується  заключний етап утворення нової держави – Великого князівства Литовського.

I. «Оксамитове» литовське проникнення (1340—1362 рр.).

У часи Гедиміна почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Під керівництвом Ольгерда, наступника Гедиміна, в 50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія на Україну.  Вона полегшувалася тим, що Золота Орда переживала період феодальних міжусобиць і фактично розпалася. Скориставшись сприятливою ситуацією, Ольгерд поширив свою владу на Чернігівщину та Сіверщину, а в 1362 р. захопив Київ.

Слід зазначити, що литовці здобули Київське князівство головним чином завдяки «тихій експансії», майже без боротьби. В 1363 р. на Синіх Водах (притока Південного Бугу) спільними зусиллями литовців і українців було вщент розгромлене золотоординське військо.

Внаслідок цієї битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля, і майже вся територія України була визволена від ненависного іга Золотої Орди. Литовська влада була м’якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. «Ми старини не рухаємо і нового не вводимо» — наголошували литовські правителі. Шануючи місцеві звичаї і культурні надбання українського народу, вони цілком свідомо переймали його культуру, намагалися практично використати її здобуття в усіх сферах життя.

II. «Ослов’янення» литовських правителів (1362—1385 рр.).

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

Про  процес «ослов’янення» литовських князів у другій половині XIV ст. свідчать такі факти: розширення сфери впливу руського православ’я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації; будівництво фортець, налагодження податкової системи; формування структури князівської адміністрації тощо.

Приєднання в другій половині XIV ст. більшості українських земель до Великого князівства Литовського не викликало спочатку будь-яких помітних змін в їхньому політико-адміністративному устрої. На перший погляд, створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Достатньо сказати, що офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Проте це лише ілюзія. Процес асиміляції не зупинився.

Але литовські правителі, незважаючи на свої обіцянки «нового не вводити», все ж таки внесли досить ґрунтовні  зміни до адміністративно-політичного устрою Київської землі. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави насамперед вищим рівнем централізації. Влада в ньому була повністю сконцентрована в руках Великого князя. Українські князі династії Рюриковичів були позбавленні верховної влади, запанувала нова правляча династія Гедиміновичів.

Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму.

III.  Втрата українськими землями залишків автономії ( 1385 – 1480 рр.).

У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і він 1401 р. підписав договір, відповідно до якого великокняжа влада у Литві та землі, в тому числі українські, після смерті Вітовта перейдуть Ягайлові.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. За унією католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери  впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель  тощо.

IV. Посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі» (1480 – 1569 рр.).

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збігалася з піднесенням  Московського князівства, яке, консолідуючи навколо себе навколишні землі, трансформувалося в єдину централізовану Російську державу.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію, утворюється нова держава – Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі, починається якісно новий етап їхнього розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині  XIV ст. розпочалося м’яке,  «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладання Кревської унії  українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої вони стають складовою частиною Польщі, що призводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу.

Польська політика на українських землях суттєво відрізнялася від литовської, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну колонізацію, полонізацію та католизацію краю, чим запрограмували різке загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

На історичну арену виходило козацтво.