Етапи формування укр ...

1. Народницька та консервативно-державницька історіографія про характер держави Б. Хмельницького.

 

Позиції народницької та консервативно-державницької історіографії щодо характеру держави Богдана Хмельницького розходяться на ґрунті  розуміння цієї держави, як республіки, чи як монархії.

Різниця поглядів пояснюється ідейними позиціями сторін. Якщо народники мали республікансько-демократичний світогляд, то консерватори-державники більше схилялися до монархічних ідей.

Робота М. Костомарова «Богдан Хмельницький» ознаменувала собою початок широкомасштабного дослідження епохи Б. Хмельницького.

М. Костомаров охарактеризував державу часів Б. Хмельницького як козацьку. Саме погляди М. Костомарова мали великий вплив на подальший розвиток народницької історіографії, бо учнем М. Костомарова був В. Антонович, а М. Грушевський в свою чергу був учнем В. Антоновича.

На думку В. Антоновича, в ході війни утворилася козацько-старшинська держава, де козацтво стало привілейованим станом, державний  апарат створювався за зразком козацького війська, а влада належала старшині.

М. Максимович «Письма о Б. Хмельницком» (рецензія на працю М. Костомарова) принципово нових концепцій не вводить.

Постать П. Куліша стоїть окремо в історіографії, його погляди принципово відрізняються від поглядів інших дослідників епохи Визвольної війни. П. Куліш вважав, що ніякої держави на Україні за тих часів не було, що Б. Хмельницький  був не державотворцем, а руйнівником, основною заслугою якого було втягнення України в хаос Руїни. П. Куліш автор книги «Історія отпаденія Малоросії от Польши» (1888 – 1889), (в самій назві закладено зневажливе ставлення до Визвольної війни). На думку П. Куліша на той час в Україні панувала повна анархія, не було ніяких державних структур,  а все вирішувало право сили.

Погляди М. Грушевського на Хмельниччину – класично народницькі. В роботах «Б. Хмельницький і Хмельниччина», «Історія України-Русі» М. Грушевський характеризує державу Хмельницького як «козацьку республіку».

Представники державницької школи державу Б. Хмельницького характеризували як монархію.

В. Липинський в роботі «Україна на переломі...» називає Б. Хмельницького монархом, а його державу монархію. Обстоюючи цю позицію він наводить такі аргументи: титул гетьмана Хмельницького – «князь Руський», наслідування гетьманства в особі Ю. Хмельницького; а головними причинами успіху Б. Хмельницького називає його монархічні прагнення. Взагалі В. Липинський характеризує Визвольну війну як хід України від козацького автономізму до формування Української держави – монархії.

С. Томашівський характеризує державу Б. Хмельницького як монархію, обмежену козацькою олігархією, яка безроздільно панувала в державі. Управління С. Томашівський розглядав як козацько-старшинське олігархічне, коли реальну владу мали вищі представники козацтва, які і керували зовнішньою і внутрішньою політикою держави Б. Хмельницького.

 

2. Запорозька Січ.

Протягом другої половини XVI ст. козацтво зростало кількісно і поширювалося територіально. Багато козаків втікало на південь, у степи за дніпровські пороги. Тут, за порогами, козаки жили вільними людьми, не знаючи панського гніту.

Перша писемна згадка про Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (Краків, 1551 р.) польського історика Мартина Белзького.

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючи на Запорожжя козаки будували у різних місцях так звані засіки або ж «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабо укріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Саме тому заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького (Байди) на о. Мала Хортиця.

Специфічні історичні обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, обумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. Її рішення вважалися думкою всього війська і були обов’язковими до виконання. Як правило, Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчинили найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією Ради було обрання військової старшини, а також органів місцевої влади – полкової старшини.

До козацької старшини входили: військова старшина – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління у Січі існувало власне козацьке право. Це право не було писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Козацьке право фіксувало ті відносини, що уклались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію, зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів тощо.

Запорожжя мало свою територію, яка називалась «землями Війська Запорозького». У XVIII ст. Січ за розмірами була близькою до острівної Англії. Характерною рисою території Запорожжя була її постійна невизначеність, динамічна зміна кордонів (нинішні Дніпропетровська, Запорізька, частково Херсонська, Кіровоградська, Донецька, Луганська та Харківська області.)

Український історик М. Костомаров називав Січ «християнською козацькою республікою».

Глибока релігійність, ревний захист православної віри – характерні ознаки духовного життя Запорожжя.

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об’єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери – могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости у нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

3. Основні ознаки держави Б. Хмельницького.

 

Козацька держава періоду Б. Хмельницького була повноцінною, з усіма характерними для будь-якої держави ознаками.

 

1 ознака – політична влада.

Політична влада перебувала в руках козацької старшини – нової генерації української панівної верстви. На вершині її ієрархічної піраміди перебував гетьман (Б. Хмельницький).

Обраний військовою радою в Запоріжжі на невизначений строк. Він здійснював керівництво військовими силами;

- Очолював старшинську адміністрацію;

- Визначав напрями внутрішньої політики;

- Проводив переговори чи листування з урядами інших держав;

- Гетьман мав право переглядати рішення Генерального суду;

- Зосередження законодавчої та виконавчої влади в його руках призвело до того, що військові ради і навіть ради старшин скликалися рідко: найважливіші питання гетьман вирішував одноосібно.

Законодавчу владу Б. Хмельницький реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, тощо.

Він підписував документи  "рукою власною".

Атрибутом гетьманської влади залишалась булава.

В руках Б. Хмельницького зосереджувалась практично необмежена влада. (сам Б. Хмельницький називав себе "єдиновладцем і самодержавцем Руським...").

 

2 ознака – територія

Спочатку козацьке самоврядування поширювалось тільки на територію Запорізької  Січі. Пізніше українсько-польськими договорами (Зборівським та Білоцерківським) визначилася територія козацької держави.

 

3 ознака – політико-адміністративний устрій

- На визволеній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитої;

- Замість воєводств і повітів створені полки і сотні;

- Виникло нове управління (своєрідний старшинський уряд) – військова рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрація, курінні та городові отамани.

Вищим органом влади за традицією вважалась військова (або генеральна) рада, що вирішувала політичні, військові, господарські справи.

 

4 ознака – право, суд та судочинство

На звільнених від Речі Посполитої територіях не діяло польське судочинство. Використовувалися юридичні норми звичаєвого та козацького, магдебурзького права, тощо. Зберегли силу й Литовські статути які захищали інтереси української  шляхти та козацької старшини. Усі види польського гніту були ліквідовані, скасовано суворі покарання за протиправні  вчинки проти королівської влади та магнатів, шляхти, католицького духовенства. Установлювалися покарання за зраду українському народові, за непокору та шкоду, заподіяну козацькій старшині.

 

5 ознака – фінансова система і податки.

В умовах війни при гетьманові запроваджено посаду генерального підскарбія, який відповідав за:

- Стан фінансів козацького війська;

- За розподіл натуральних і грошових податків;

- Встановлював мито;

- Очолював скарбову канцелярії та ін.

 

6 ознака - соціальна структура населення зазнала значних змін

    - В результаті війни козацтво перетворилось на привілейований стан;

- Гетьманські універсали, підтверджені царським урядом закріпили за козацтвом право власності на землю, особливу юрисдикцію,

необмежену участь у політичному житті держави.

- Всі суспільно-політичні та економічні акції гетьмана тією чи іншою мірою підпорядковувалась інтересам козацтва.

Події 1648 - 1654 рр. порушили станові перепони. Відбувся перехід представників одних категорій населення в інші. Так селянство одержало право переходити в козацтво і міщанський стан.

Уся повнота політичної влади зосереджувалась в руках козацької старшини. Але після смерті Б. Хмельницького  розпочалася багаторічна боротьба старшинської верхівки за гетьманську булаву. Ця боротьба, безумовно, знесилювала молоду Українську державу.

 

7 ознака – військо

Збройні сили України виступали як самостійні (незалежні від інших урядів), часто-густо добровільні, з деякими елементами самоуправління.  Складалися вони з представників різних соціальних верств населення, тобто можна певною мірою стверджувати про їхній загальностановий характер. Б. Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну найману армію на зразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн.

 

8 ознака – міжнародні відносини

Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Гетьман налагодив зв'язки з представниками Росії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, та інших держав.

Згодом уряд Б. Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Незважаючи на дипломатичну протидію Польщі та її союзників, Україна закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Таким чином, українська державність у середині XVII ст.  існувала вже у завершеному вигляді. В складних зовнішніх умовах Україна могла утримати свою державність тільки за умови внутрішньої консолідації та солідарності.

 

Особливості державного устрою Гетьманщини в другій половині  XVII - на початку XVIII ст.

Виникнення Гетьманщини тісно пов'язано з подіями Визвольної війни. Основою її став устрій козацького війська.

На території, охопленій повстаннями проти Польщі з'явилась тимчасова військова, козацька влада. За кілька десятиріч ця влада поступово переросла в адміністрацію загального характеру, що почала виконувати функції держави.

Цей процес переростання був складним. Умови формування владних структур Гетьманщини вплинули на розвиток новоствореного устрою, заклавши в нього важливі особливості і навіть протиріччя.

   

 Перша особливість.

Українська козацька держава, що виникла під час Хмельниччини забезпечувала потреби воєнного часу. Це відбилося на багатьох сферах життя. Зокрема:

     - Збереження на довгий час за українською державою назви «Військо Запорозьке».

     - Збереження на довгий час назви основних державних посад Гетьманщини: Гетьман, Полковники, Сотники, Генеральна, полкова, сотенна старшина.

 

Друга особливість.

     - Новий устрій намагався об'єднати  республіканські традиції Запоріжжя (принципи козацького народовладдя) з принципами особистої влади, військової диктатури.

       Якщо на Січі, де була невелика кількість населення, збереглася справжня виборність всіх військових посад, то в Україні це поступово перетворилось на фіксацію.

В Гетьманщині йшла боротьба між двома формами організації державної влади:

     - Республіканською,

     - Монархічною.

Монархічна традиція проявлялась в двох напрямках:

     1. Прагнення гетьмана до якнайбільшої централізації управління.

     2. Спроба встановити спадковість в своєму роді.

 

     Третя особливість.

      Українська держава як і більшість тогочасних держав Європи мала становий характер. З одного боку: козацтво поступово перетворювалась в пануючу частину українського суспільства. Гетьманська адміністрація набула загальнодержавного значення. З іншого боку: в колах козацтва йшов процес розшарування.

 

4. Дискусії навколо питання про юридичний характер взаємин між Україною і Росією за Переяславською угодою 1654 року в історіографії.

Позиція польських істориків:

Змальовували війну як боротьбу українського «дикунства», «варварства» проти польсько-шляхетської культури.

Негативно ставились до переходу України під владу російського царя. Польщу змальовували як носія культури, цивілізації в Україні, а український народ як дикунів, які були здатні лише до руйнування, а не до творчої праці. Так, зокрема, змальовував українців і польський письменник Г. Сенкевич у трилогії «Вогнем і мечем», присвяченій Визвольній війні українського народу. На його погляд, українські козаки – це дикі, жорстокі не культурні люди, п’яниці, ледарі, не здатні до корисної праці.

Російські дореволюційні історики:

Приділяли цим питанням небагато уваги. Окремі фрагменти зустрічаються в працях Соловйова, Ключевського, Покровського.

Спільне для російської дореволюційної історіографії:

     1. Вони підкреслювали, головним чином, релігійний момент.

     2. Ігнорували боротьбу українського народу за створення Української держави.

    3. Ігнорували антифеодальну спрямованість селянських рухів.

Наприклад, С. Соловойов вбачав в акті переходу України під владу російського царя підданство заради збереження православ’я.

Російські історики зображували війну як возз’єднання єдиного російського народу в російській державі, а Хмельницького як «возз’єднувача» Русі. Між Україною і Росією наче б то був не рівноправний договір, а звичайне підданство, повернення старої «вотчини» під високу руку московських царів.

Юридичний характер взаємин України  і Росії аналізувався українськими і російськими істориками.

В. Сергієвич (знавець державного права з Спб. поч. ХХ ст.) вважав, що Малоросія не з’єдналася з Московською державою, а тільки визнала своїм государем царя (що царював у Москві) з його нащадками. Це факт персонального з’єднання. Це з’єднання мало тривати доти, поки царюватиме потомство Олексія Михайловича. Отже, В. Сергієвич вважав, що угода України з Росією 1654 р. була персональною, особистою унією.

Російський академік М. Дяконов в «Очерке общественного государственного строя древней Руси» взаємини України та Москви характеризував як реальну унію, за якої дві держави з’єдналися в одну державу, з єдиним монархом і спільними державними установами.

Ідею васальної залежності України від Росії підтримали як російські професори: Коркунов та М’якотін, так і українські вчені: М. Грушевський, М. Слабченко та ін.

В. Липинський у книзі: «Україна на переломі» висловив думку, що «угода з Москвою 1654 р. була таким самим випадковим союзом проти Польщі якими були всі його попередні союзи з Кримом, чи з Туреччиною».

Це був мілітарний союз проти Польщі й татар, забезпечений формою протекторату.

Позиція радянських істориків:

- Приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло»;

          - Підкреслювалася месіанська роль Росії щодо України;

          - Мета Визвольної війни визначалася як боротьба за об’єднання з «великим братнім єдинокровним народом»;

          - Хронологічні межі Визвольної війни визначалися 1648 - 1654 рр. (тобто обмежувалися Переяславською Радою як головною подією війни);

           - Підкреслювався «всенародний характер» Переяславської Ради, безконфліктність подій, пов’язаних з присягою, а сам Б. Хмельницький зображувався як виразник і поборник споконвічних прагнень українського народу до возз’єднання.

Особливо важкого удару історичній науці завдали:

         - Постанова ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією»;

         - «Тези  про 300-річчя возз’єднання України з Росією 1648 - 1654 рр.», схвалені ЦК КПРС, яким була відведена роль нормативних документів, що майже до кінця 80-х років ХХ ст. диктували науковцям напрями їх пошуків і визначали зміст основних узагальнень і висновків історичних праць.

Сучасні українські історики відходять від постулатів радянської історіографії.  В цьому напрямку плідно працювали О. Апанович, Ю. Мицик, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Степанков.

Сучасні підходи заперечують аксіоматичне положення радянської історіографії 1950 - 80-х рр. щодо первинного прагнення українського народу до возз’єднання з Росією.

Позиція більшості авторів в основному зводиться до таких положень:

       - Термін «возз’єднання» є абсолютно безпідставним, оскільки Україна і Московська держава ніколи не були одним цілим;

       - Заперечується всенародний характер Переяславської Ради;

       - Переяславська Рада та українсько-московська угода мали формальне значення і були тільки епізодом (і то не головним) політики Б. Хмельницького;

       - Справжня мета гетьмана – створення самостійної Української держави;

       - Підписання Переяславської угоди було добровільним, але вимушеним кроком  Б. Хмельницького;

       - Хоча обидві сторони розуміли українсько-московський договір по різному, він не змінив державного статусу України і влади гетьмана;

       - Наслідки угоди стали трагічними для України через підступність московського уряду, що діяв не тільки силою, але й хитрістю, розколовши українське суспільство і прихиливши частину його на свій бік;

       - В сам текст договору згодом (після смерті Б. Хмельницького) були внесені суттєві зміни, які сфальсифікували «Березневі статті» і фактично заперечили Українську державність.

Якщо зупинитися на позиції окремих вчених, то О. Апанович вважала, що Березневі статті – угода 2-х держав, яка передбачала номінальну протекцію царя над Україною.

В. Смолій, В. Степанков – характеризують умови договору як своєрідну конфедерацію двох держав під верховенством царя.

Ю. Мицик – такої ж думки, вказує на рівноправність сторін угоди, яку виконували за життя Б. Хмельницького.

В. Горобець – договір констатував стосунки номінального васалітету України щодо Росії.

Сучасна оцінка договору – позитивна. За життя Б. Хмельницького мав велике значення для утвердження Української державності.

Отже, сучасні українські історики розглядають Переяславську Раду і договір як міждержавний договір, за яким новостворена Українська держава вступала в союз з Москвою під протектором останньої. Для України – цей крок диктувався зовнішніми та внутрішніми обставинами того часу. Розуміння угоди сторонами було різне, що пізніше вилилося в знищення державності українського народу.

 

5. Проект Української держави в конституції П. Орлика

Конституція П. Орлика була прийнята на козацькій раді у квітні 1710 р. у м. Бендери (для порівняння: Конституція США прийнята у 1787 р.).

Конституція П. Орлика (точна назва «Угода та конституція П. Орлика») складається з преамбули і 16 статей, де сформульовані головні принципи державного будівництва.

В п. 1 визначаються виняткові права православ’я в Україні.

В п. 2 і п. 3 визначаються кордони України з Польщею і царською Росією.

Передбачалося після закінчення війни підписання трактату з шведським королем, в якому шведський король «титулуватиметься» постійним протекторатом України.

П. 4 і п. 5 присвячені Запорізькому низовому війську.

В ст. 6 закладені принципи управління та діяльності органів державної влади.

Конституція визнала непорушність 3-х основних чинників правового суспільства (єдність і взаємодію законодавчої, виконавчої, судової влади).

       - Законодавча влада належить виборній генеральній раді, яка збирається у гетьманській резиденції тричі на рік, але якщо виникне потреба у виконанні якихось не відкладних справ, гетьман наділявся правом скликати позачергову раду.

       - Виконавча влада належить гетьману, генеральній старшині і обраним представникам від кожного полку. Особливо підкреслювалося, що без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд гетьманом нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися. Передбачалося, що на випадок самочинних, антизаконних дій гетьмана, які шкодять державі, старшина, полковники, радники мають право на раді висловити незгоду з його діями з обов’язковим врахуванням гетьманом висловлених зауважень.

       - Судова влада, підзвітна і контрольована, належить генеральному суду. Якщо хтось учинив злочин, винуватців не має права карати сам гетьман.

Конституція передбачала боротьбу з корупцією. У ст. 10 читаємо, що  гетьман повинен заборонити зловживання, що так поширилися, й уникнути їх сам.  Отже, у Конституції була розроблена модель вільної, незалежної держави.

Щодо прав людини, то мова йшла про те, що гетьманській владі належить забезпечити дотримання непорушних громадянських вольностей, виборність державних посад знизу до гори. В ст. 10 читаємо про обмеження гетьманської влади (Письмова кореспонденція гетьмана з іноземними державами повинна вестися з відома генеральної старшини).

Ст. 9 -  встановлювала розподіл між військовим скарбом, прибутками і сумами, які були в особистому розпорядженні гетьмана. Встановлювалась щорічна звітність підскарбних з кожного полку.

Конституція також містила статті про права міста Києва, забезпечувала права вдів та дітей загиблих козаків та інших.

 Таким чином, в конституції була розроблена модель вільної незалежної держави з захистом прав особистості. На документ впливали конкретні реалії українського політичного життя (Тут і релігійна нетерпимість 1 пункту, яка пояснюється болючими споминами часів Визвольної війни).

В конституції враховувалося геополітичне становище України між Сходом і Заходом. Перебуваючи безпосередньо перед лицем великих експансіоністських держав: Польщі, Росії і Туреччини і не маючи шансу самостійно захистити своє державне та національне існування, українське політичне керівництво було змушене постійно шукати тимчасових союзників. Зокрема намагання перейти під постійний протекторат Швеції.

В Конституції яскраво прослідковується використання запорізьких традицій у формуванні контурів майбутньої Української держави. Таким чином, на початку XVIII ст. на Сході Європи мала шанси виникнути своєрідна, козацька, військова, демократична, парламентська республіка.

 П. Орлик перебуваючи в Швеції, Туреччині, а потім в інших Європейських державах намагався організувати коаліцію з Швеції, Туреччини, Криму, Польщі і навіть Прусії проти Росії. Але все було марним. Європа не бажала воювати за Україну.  

 

6. Курс російської імперських влади на обмеження української автономії та нищення української козацької державності.

Наступ відбувся в багатьох напрямках, зокрема:

– обмежувалась влада гетьмана;

Спочатку гетьман володів великою владою. Йому належала законодавча, виконавча, військова і судова влада. Він виступав офіційним представником України і від її імені підписував важливі документи. Але, поступово влада гетьмана обмежувалась разом з обмеженням автономних прав  України. Уже в 1659 р.  нові  Переяславські статті обмежили  права гетьмана вести зовнішні зносини. Йому не дозволялось приймати послів, починати війну без указу царя, посилати козаків на допомогу союзникам України. Глухівські статті 1669 р.  заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв’язки з іноземними державами. Всі переговори можна було вести лише через царя.

Після 1709 р. гетьмани втрачають юридичну самостійність. В 1709 р. при гетьмані І. Скоропадському була введена посада царського резидента, згодом ще одна. Це були "очі і вуха государеві": їх завданням було слідкувати за поведінкою гетьмана.

Існували перерви в виборах гетьмана. А у 1764 р. посада гетьмана була ліквідована остаточно.

– наступ на полковий устрій;

У 1765 р. за маніфестом Катерини ІІ полковий поділ був скасований у Слобідській Україні, а в 1781 р. – ліквідований і на Лівобережній Україні.

– реорганізація українських збройних сил в регулярні частини російської армії;

Катерина ІІ оголосила реєстрове військо непотрібним. А в 1783 р. усі козацькі сили були реорганізовані в регулярні частини російської армії.

– створення спеціальних установ для управління Україною;

За Березневими статтями Україна ввійшла до складу Російської держави на правах політичної та правової автономії. Спершу відносини Росії з Україною, як і з іншими державами, регулював Посольський приказ. Це ще один доказ того, що тоді Росія розглядала Україну як державну організацію.

1663 р. був утворений Малоросійський приказ у складі Польського приказу. Приказ  був наділений адміністративними, військовими та судовими функціями, санкціонував вибори нового гетьмана і козацької старшини. Організація і діяльність цього приказу суттєво урізали козацьке самоврядування.

В першій чверті XVIII ст. Петром І була скасована приказна система, на зміну їй прийшли колегії. Замість Малоросійського приказу в 1722 р. у Глухові при гетьмані була створена Малоросійська колегія.

Управління Малоросією в 1722 р. було передано в Сенат, а не колегії закордонних справ. Це означало, що Петро І відмовився визнавати Україну самостійною політичною організацією.

Після смерті Д. Апостола  не було дозволено обирати нового гетьмана, а встановлено на зразок Малоросійської колегії так зване Правління гетьманського уряду ( 1734 – 1750 рр.) у складі трьох козацьких старшин та трьох царських офіцерів на чолі з князем О. Шаховським.

У 1764 р. коли на Україні було ліквідовано гетьманство, управління Україною було доручено новій – другій Малоросійській колегії, яку очолив П. Рум'янцев. Він же був призначений генерал-губернатором Малої Росії.

Катерина ІІ відновивши другу Малоросійську колегію, переслідувала мету остаточно ліквідувати автономію України.

В період діяльності колегії відзнаки державної гідності – прапор, печатки, гетьманські клейноди і т.п. були відправлені до Москви. Це означало, що Україна позбавлялася автономного становища у складі Росії.

На початку 80-х рр. XVIII ст. на Україну було поширено російську адміністративну систему. Малоросійська колегія була ліквідована.

– ліквідація Запорозької Січі;

Перший нищівний удар вчинив по Запорозькій Січі Петро І після того, як кошовий К. Гордієнко із своїми однодумцями перейшов на бік І. Мазепи. За це Січ було ліквідовано.

Остаточно Січ ліквідували у 1775 році за наказом цариці Катерини ІІ. Територія Січі була приєднана до Новоросійської губернії. Був виданий спеціальний маніфест у 1775 р., яким заборонялося вживати назву "запорозький козак".

Рядові козаки могли поступати на службу в козацькі полки або переходити в селянство. А уся старшина була відправлена у заслання. Особливо постраждав останній кошовий П. Калнишевський. Він був багато років ув’язнений у тюрмі Соловецького монастиря. В останні роки свого життя підстригся в монахи й 112-річним старцем помер у 1803 році.

Крім ліквідації системи органів влади Гетьманщини відбувалося посилення тенденцій централізації, уніфікації, русифікації української культури, хижацької експлуатації людських та матеріальних ресурсів українських земель та руйнування України як самостійного економічного організму та поступове перетворення її в російську колонію.