Історія як зброя: су ...

План.

1. Проголошення незалежності України: подарунок долі чи закономірний етап попереднього розвитку? Спростування російського історичного міфу про юридичну незаконність розпаду СРСР і проголошення незалежності України.

2. Незавершена революція 1991 р. і загрози незалежності. Владний транзит компартійної номенклатури. Заборона КПУ. Курс на утворення СНД. 

3. Державотворчий процес у 1991-1994 рр.  Впровадження демократичних інститутів. Конституційний процес в Україні. Президенти незалежної України. Процеси національно-культурного відродження. Участь України у міжнародних організаціях. 

4. Україна і загальноєвропейський процес. Багатовекторна зовнішня політика України. 

5. Проблема Чорноморського флоту в російсько-українських відносинах. 

6. Ядерне роззброєння України і його наслідки для України і світу. Будапештський меморандум 1994 р. – його зміст та реальна цінність.

1.    Відгук українських істориків на статтю В. Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» / Ін-т історії України НАН України. Київ, 2021. 8 с. URL: http://resource.history.org.ua/item/0015897 

2. Гай-Нижник П.  Росія проти України (1990 - 2016 рр.): від політики шантажу і примусу до війни на поглинання та спроби знищення. К.: «МП Леся», 2017. 332 с.

3.    Здобуття незалежності України 1991. Історія проголошення, документи, свідчення: у 2 т. Житомир : Рута, 2011. 752 с. 

4. Каганов Ю. О. Конструювання «радянської людини» (1953–1991) : українська версія. Запоріжжя : Інтер-М, 2019. 432 с.

5.     Турченко Г., Турченко Ф. Проект «Новоросія». 1764–2014 рр.: Ювілей на крові. Запоріжжя : ЗНУ, 2015. 116 с.

6. Турченко Ф. Україна - повернення історії. Генеза сучасного під ручника. К. : Генеза, 2016. 104 с.

--------------------------------

ТЕЗИ

 Незавершена революція 1991 р. і загрози незалежності

Всі імперії раніше чи пізніше зникають. У серпні 1991 р. настала черга і Радянського Союзу, який розпався. Україна стала незалежною і заявила про свій європейський вибір. Український народ став на шлях, яким вже йшли народи постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи, що наприкінці 80-х рр. ХХ ст. здійснили антитоталітарні демократичні революції і провели глибокі внутрішні перетворення. У результаті, у цих країнах змінився соціально-економічний і політичний лад, утвердилася ринкова економіка і багатопартійна політична система, була проведена люстрація керівних кадрів, до влади прийшла нова політична еліта, яка стала керуватися національними інтересами. Комуністичні «плакальники» за тоталітарним минулим опинилися на маргінесі суспільного життя. Разом з ними зникли символи тоталітарного минулого, пам’ятники місцевим і зарубіжним комуністичним вождям, населені пункти, вулиці, підприємства та інші об’єкти з їх іменами.

В Україні також відбулися глибокі соціально-політичні і економічні зміни: була проголошена політична незалежність, яку визнав світ, сформувалися державні структури і багатопартійність, почалася ринкова трансформація економіки, реформувалася освіта, соціально-культурна сфера, ще 1989 р. було прийнято Закон про мови, за яким українська мова одержувала статус державної. Україна вийшла на міжнародну арену і зробила реальні кроки на шляху європейської інтеграції. Всі ці зміни інколи називають революцією. Хоча автори цієї книги і не схильні перебільшувати їх глибину, але один з наслідків цих змін був справді революційний: після проголошення незалежності був зупинений процес русифікації українців, який продовжувався поспіль понад три століття. Це фундаментальне досягнення спричинило наслідки, які ще належним чином не осмислені. Населення щиро повірило, що Україна справді стала незалежною державою і віднині немає необхідності підлаштовуватися під русифікаторський курс влади.

За 12 років (1989–2001) відбулося значне збільшення — на 5,1%, частки українців у населенні України при відповідному зменшенні росіян. У абсолютному обчисленні українців збільшилося майже на 2,5 млн. чол. Характерно, що на Півдні і Сході України це збільшення значно перевищувало середньоукраїнський показник (5,1%): в Одеській області — 8,2%, Харківській — 7,9%, Дніпропетровській — 7,7%, Луганській — 7,1%, Херсонській — 6,3%, Донецькій — 6,2%.

Перш за все, це є наслідком повернення частини росіян — жителів України — на історичну батьківщину. Дослідники на підставі конкретних даних засвідчили факт, що певна частина росіян не сприйняла нових політичних і соціально-економічних реалій в новоутворених країнах і емігрувала до Російської Федерації. Як зазначалося вище, особливо багато росіян переїхали в південно-східну Україну в останні десятиліття радянської влади і до 1991 р. не встигли тут «укорінитися». Саме серед них найбільше виїхало на свою батьківщину.

І все ж, головний приріст українського населення в 1989–2001 рр. було забезпечено поверненням до рідної національності тих українців, які під тиском імперської політики русифікації у свій час стали називати себе росіянами. Відродження Української держави, повернення українському народу її історії стало потужним фактором національної консолідації етнічних українців. У 1991 р. корінне населення втратило мотивацію, що раніше штовхала його до національної переідентифікації на росіян. Відтак, під час перепису 2001 р. частина «росіян» з українськими коренями назвала себе українцями. Разом з тим, демографічний перепис 2001 р. зафіксував суперечливу картину: з одного боку, українці поверталися до своїх національних коренів, а з іншого — питома вага тих з них, які вважають своєю рідною мовою російську у загальному масиві українського населення навіть збільшився — з 12,24% в 1989 р. до 14,77% в 2001 р. Але це збільшення російськомовних серед українців має особливу природу: воно забезпечувалося головним  чином  новоповерненими українцями, які в роки незалежності перестали називати себе росіянами. При цьому вони залишаються, принаймні, на час перепису 2001 р., російськомовними, хоча чітко заявляли про себе як про українців.

Є всі підстави для висновку, що й після 2001 р. цей процес продовжився. Але для повної впевненості необхідно було б спертися на точні дані, які міг би дати наступний перепис населення. Були плани провести його 2011, потім дату стали відсувати на наступні роки. Без сумніву, результати нового перепису, враховуючи події останніх років, покажуть, що тенденція до посилення європейського вектора в суспільному житті України збереглася, а процес русифікації загальмувався і посилилася національна консолідація українців. Може тому влада Януковича під різними приводами й відмовлялася проводити перепис?

Але чи означає все це, що зникла, чи, принаймні, значно зменшилася загроза незалежності України?

Однозначної відповіді на це питання наше суспільство не має. Перш за все тому, що не було ясності, яку модель розитку обере Україна, у якому геополітичному напрямку вона буде рухатися. Адже на початку незалежності свій історичний шанс — стати цілком суверенною демократичною європейською державою, вона використала лише частково. Революція 1991 р. в Україні була незавершеною. Щоб у цьому переконатися, не треба бути глибоким спеціалістом. Слід лише згадати, що ключове питання революції — питання про владу, в Україні так і не було вирішене. Демократичні, національно-патріотичні сили виявилися неспроможними очолити незалежну Україну і повести її в Європу. При владі залишилася колишня комуністична номенклатура, переобтяжена вантажем російсько-радянського минулого. Ще недавно вона запекло боролася проти незалежності України і переслідувала її прихильників, а після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності швидко перефарбувалася в жовто-блакитні кольори і засвоїла псевдопатріотичну риторику. Але це мало змінило її світогляд.

Так, життя пропонувало новому керівництву нової держави просту і зрозумілу альтернативу комуністичному минулому: покласти в основу своєї діяльності національні інтереси України і неухильно керуватися ними. Це означало відмову від ефемерних ідей «дружби народів», «інтернаціоналізму» і «слов’янського братерства», за якими чітко простежувалися великодержавні інстинкти правлячої верхівки Російської Федерації. Саме на такий шлях стали керівники постсоціалістичних країн Європи, які швидко провели декомунізацію суспільства, люстрацію кадрів, відмовилися від фальшивого гасла «З Радянським Союзом на вічні часи!» і стали керуватися власними національними інтересами. Цей шлях привів їх до Європейського Союзу та НАТО, забезпечивши національну безпеку, ефективну економіку і високий рівень життя. Політична еліта прибалтійських радянських республік також пішла цим шляхом. Після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. про підтвердження незалежності на хвилі національного піднесення керівництво молодої Української держави мало всі можливості стати на цей природний шлях розвитку. Але від цієї перспективи воно відмовилося, хоча її підтримувала переважна більшість громадян України, незалежно від етнічного походження.

Україна — не Прибалтика, і було б наївно очікувати, що її компартійна номенклатура, яка опинилася на владній вехівці, після проголошення незалежності перетвориться на носія національної ідеї. Цього не сталося. Її погляди — еклектичний набір суперечливих за змістом суджень та ідеологічних штампів, домінуюче місце серед яких займають стереотипи та міфи комуністичного минулого. Багато представників цієї номенклатури сприймали і продовжують сприймати Україну як великий уламок СРСР, який волею обставин, у тому числі і в результаті втручання «підступного Заходу», став раптом незалежною країною, а не як державу з власною історичною та національно-культурною традицією і європейською перспективою. Звідси — один крок до відмови за певних обставин від державної незалежності і згоди до відновлення у тій чи іншій формі Російської імперії з включенням до її складу України. Принаймні, частина місцевого керівництва південно-східних областей України була готова зробити цей крок. Починаючи з 1991 і до 2014 рр. у владних кабінетах цього регіону нерідко можна було почути таке: «В августе 1991 г. была допущена ошибка. Ее следует исправить». Хтось не наважувався цього говорити вголос, але думав саме так. І у цьому відношенні місцеве керівництво перебувало у гострому конфлікті з демократичними силами, які залишалися палкими прихильниками незалежності.

Цей конфлікт — прямий наслідок незавершеної української революції 1991 р. і пов’язаного з цією обставиною невизначеності напрямку дальшого розвитку України. Було оголошено про багатовекторність зовнішньополітичних орієнтирів, але в реальності посткомуністична номенклатура України орієнтувалася на Москву, де формувався ментально близький їй авторитарний режим, а демократичні сили — на Європу з її верховенством закону, демократичними принципами і перспективою поліпшення життєвих стандартів.

Загострення цього конфлікту було викликане багатьма обставинами, в першу чергу особливостями становлення в Україні ринкового господарства, зокрема, номенклатурною приватизацією, наслідком якої було фантастичне збагачення меншості, зубожіння мас і дрейф влади до авторитарних методів керівництва.

В умовах радянської влади компартійно-державні верхи були особливим класом, відгородженим від народу частоколом різноманітних привілеїв. Але тоді кожен чітко знав межу своїх владних повноважень і привілеїв, які їм відповідали. Виходити за цю межу було небезпечно. Час від часу поширювалися чутки про суворі санкції по відношенню до тих, хто це робив (це характеризувалося таким суто номенклатурним терміном: «втрачав партійну скромність»). Це створювало ілюзію «соціальної справедливості».

Все змінилося з проголошенням незалежності. Прийшовши до влади, перефарбована в національні кольори партійно-радянська номенклатура отримала небачені раніше повноваження, у тому числі економічні. Під її безроздільним контролем опинилося народне господарство, яким раніше розпоряджалися союзні міністерства чи місцеві державні структури. Над нею ж ніякого контролю не було. Тому, коли було оголошено про роздержавлення і приватизацію, номенклатура опинилася першою у черзі на роль «ефективних господарів». Мільйонам трудящих, у вірності яким раніше клялася комуністична верхівка, не було надано можливості проявити себе в умовах ринкової економіки. Народ, який багато десятиліть напруженою працею створював усі багатства України, до їх приватизації не був допущений. Сама приватизація набула характеру кримінальних розбірок. Ошелешені громадяни стали свідками того, як колишні кримінальні злочинці, рекетири і дрібні шахраї, які ще недавно тремтіли за своє майбутнє, перетворилися на впливових, впевнених в собі підприємців. З іншого боку, колишні партійні, радянські і комсомольські працівники для свого особистого збагачення стали широко використовувати суто кримінальні прийоми. Кримінал легалізувався, влада криміналізувалася. З часом, утворився симбіоз бізнесу, криміналу і влади — колишньої компартійної номенклатури. Інколи важко було визначити, де закінчується криміналітет, а де починається бізнес і влада. Врешті-решт, на верхівці правлячої піраміди опинилося 50 сімей, яким належить 85% усіх багатств України. Сукупна назва цьому явищу — олігархат. Сучасний київський дослідник М. Рябчук констатував факт: «…За декілька років вайлувата, динозавроподібна комуністична номенклатура, схрестившись з енергійним і динамічним кримінальним світом, випродукувавши щось цілком нове й небувале, вельми умовно й приблизно охрещене олігархією».

Особливо яскраво процес зрощування посткомуністичної номенклатури і криміналітету відбувався в Донбасі та інших областях південно-східної України. Тут сформувалися класичні типи олігархічних кланів. Вони не обмежуються контролем за економічним життям. Їм цього було мало. Їх мета — контроль над усіма сферами суспільного життя, в першу чергу, владними структурами. Для досягнення цієї мети використовуються різні методи — від тривіального підкупу до замовних вбивств. Під контроль олігархів попадають міністри, цілі групи народних депутатів і депутатів місцевих рад, міліція, судді і прокурори, офіцери служби безпеки, місцева адміністрація, телеканали і газети з продажними журналістами і, врешті-решт, деморалізовані виборці. Оліхархи визначають, хто переможе на виборах до Верховної Ради. До недавнього часу в органах місцевого самоврядування південно-східних областей України підпорядковані олігархам структури навіть визначали чисельнісь і персональний склад опозиції. Така експансія за межі економічної діяльності для олігархів — звичайне явище. Вони тому й називаються олігархами (представниками — влади небагатьох), що не обмежуються економікою. Інакше це були б просто багатії, які створюють робочі місця і платять податки. Як правило, саме у такому становищі перебувають крупні підприємці в демократичних правових державах.

Олігархи України, особливо її південного-східного регіону, мали і мають віддалене уявленням про національні інтереси України, її історію, культуру, традиції. Їх політичні орієнтири диктуються економічними інтересами, які, у свою чергу пов’язані зі специфікою структури промисловості південно-східних областей України, що була традиційно зорієнтована на Росію, зокрема її военно-промисловий комплекс. До того ж, значну частину іноземних інвестицій в цей регіон складає російський капітал. У цьому контексті проект «Новоросія» під гаслом захисту росіян і російськомовних можно розглядати як прагнення за будь-яку ціну матеріалізувати бізнес-інтереси російських бізнесових груп оборонних галузей, прив’язаних до українськи підприємств-постачальників. Таким чином, олігархи південно-східної України приросли родовою пуповиною до Росії. Звідси їх прагнення «прив’язати» через підконтрольні органи влади і своїх виборців до Росії всю Україну. Не випадково південно-східні області України завжди були електоральною базою проросійських партій, зокрема Партії регіонів та комуністів.

На першому місці у олігархів власний інтерес, тому вони зацікавлені у тому, щоб ринкові відносини в Україні затримуються на стадії «дикого» накопичення і кримінального регулювання. Тим самим вони блокують роботу середнього і дрібного бізнесу. Олігархи — це тотальна корупція, яка пронизала усі клітини суспільного життя, у тому числі державний організм. Олігархат — це монополії, які паразитують на державних ресурсах. Це небачене раніше соціальне розшарування, деградація соціально-культурної сфери взагалі. Олігархи цілком усвідомлено не бажають визнавати європейські норми і стандарти життя, верховенство права, цивілізовані взаємини праці і капіталу. Але при цьому прагнуть користуватися всіма благами європейської цивілізації — там тримають свої капітали, купують вілли і яхти, там лікуються і відпочивають, там їхні дружини народжують дітей, там у престижних навчальних закладах вони дають їм освіту. Таким чином, за кордоном вони європейці і американці. А приїжджаючи додому, продовжують по-азійськи експлуатувати свої земляків. Панування олігархів — це реальна загроза національної безпеки України.

Олігархічна модель економіки і підпорядкованих їй державних структур законсервувала радянську меморіально-культурну спадщину, блокувала процес національно-культурного відродження, впровадження української мови в освіту та інші сфери життя. Створювалася парадоксальна ситуація: в південно-східних областях, які найбільше капіталізувалися і перебували під безроздільним контролем олігархів, були збережені всі радянські пам’ятники, назви вулиць, промислових об’єктів, що консервували в історичній пам’яті Радянський союз і комуністичну епоху. Більше того, з’являлися меморіальні дошки, які увічнюють пам’ять місцевих керівників радянської доби, чи міфічних жертв бандерівського терору з Донбасу. У той же час не було здійснено жодного помітного меморіального заходу, який би щоденно нагадував жителям регіону про боротьбу українського народу за незалежність, про участь в ній земляків-донечан, харків’ян, чи одеситів. Згадаймо, який галас здійнявся в Донецьку, коли там виступили з ініціативою присвоїти місцевому національному університету імені Василя Стуса.

В умовах домінування старої номенклатури висловлювалися надії на нову формацію управлінців, яка приходила в бізнес, в міністерства, апарат держадміністрацій і правоохоронних органів. Очікувалося, що вони принесуть в роботу професіоналізм, молодечий запал, чесність, принциповість і відданість справі. Але не так сталося, як гадалося. Потрапивши до специфічного посткомуністичного номенклатурного середовища, пронизаного корупцією і ностальгією за радянським минулим, молоді бізнесмени і службовці нового призову копіювали, часто в гірших варіантах, поведінку своїх старших колег з багаторічним стажем комсомольської і компартійної роботи чи участі в кримінальному бізнесі. До того ж, середні і вищі щабелі державної служби і в бізнес не потрапляли випадкові: кумівство, політичні погляди, родинні зв’язки були визначальними. Прикладів цього жителі кожної області Півдня і Сходу України можуть навести достатньо.

Своєю деструктивною діяльністю олігархи підривають основи української державності, компрометують саму ідею незалежності України.

Але історія не стоїть на місці. В Україні поступово наростав опір олігархічному режиму. Точним індикатором суспільних настроїв стали дві українські революції, які відбулися протягом десяти років — «Помаранчева революція» 2004 р. і «Революція гідності» 2014 р. Ці революції, окрім усього, мали й антиолігархічну спрямованість. Їх кінцевою метою було формування демократичного суспільства, його деолігархізацію, створення сприятливих умов для розвитку дрібного і середнього бізнесу, громадянського суспільства, здатного контролювати владу. Вони засвідчили продовження незавершеної в 1991 р. української революції, продемонстрували непереборне прагнення народу України до справжньої незалежності, демократичного розвитку та інтеграції в Європу.