Лекція 3. Європейський вектор розвитку України (2004-2013 рр.) та спротив цьому РФ.
План:
1. Президентські вибори 2004 р. Помаранчева революція. Конституційна реформа і повторне голосування.
2.Політика національної пам’яті В.Ющенко. Визнання Голодомору геноцидом українського народу у 2006 р.
3.Консолідація антиукраїнських сил: Всеукраїнський з’їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад в Северодонецьку. Проєкт Південно-східної української автономної республіки. Політика помаранчевих сил. Політичний реванш Партії Регіонів.
4.Антиукраїнська політика пам’яті В.Януковича. Боротьба РФ з європейським вибором України. Зовнішньополітична переорієнтація на РФ. Спроба створення спільного підручника з історії для школярів України і РФ.
5.«Русский мир» як сучасна неоімперська стратегія РФ в Україні. Мережа проросійських сепаратистських організацій в Україні. Роль УПЦ МП в поширенні ідей «Русского мира». Газові війни РФ проти України. Торгівельні війни проти України («Сирна війна», «Шоколадна війна» та ін.). Харківські угоди 2010 р.
Література:
1. Денисенко В. Формування та функціонування в Україні політичного режиму Віктора Януковича (2010–2014 рр.). Запоріжжя : Видавничий дім «Гельветика», 2021. 878 с.
2. Дорошко М., Балюк В., Задорожний О. Гібридна війна Росії проти України після Революції гідності. Київ : Ніка-Центр, 2018. 280 с.
3. Схід і Південь України: час, простір, соціум. У 2 томах. — Том 1. Колективна монографія. – К.: НАН України, 2014.
4. Тараненко П.М. Те, що забути не можна. Спогади українця: від революції Бідності до революції Гідності. – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2014.
5. Турченко Г. Ідеї "русского мира" та "Новороссии" як пропагандистська зброя у сучасній російсько-українській війні // Феномен пропаганди та антипропаганди у сучасному світі: історико-політологічний дискурс / За науковою редакцією Г.М. Васильчука, О.М.Маклюк, М.М. Бессонової. – Запоріжжя, 2018. – С. 274–289.
6 . Турченко Г. Історична наука і сучасна гібридна війна Росії проти України // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 2016. — Вип. 46. – С. 217–223.
7. Турченко Ф., Турченко Г. Проект "Новоросія" і новітня російсько-українська війна. – К., 2015.
8. Турченко Г., Турченко Ф. Проект "Новоросія" 1764–2014 рр. Ювілей на крові. – Запоріжжя: ЗНУ, 2015. 116 с.
9. Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990–2019) / НАН України, Ін-т історії України. Київ: Академперіодика, 2021. 592 с., 48 с. іл. (Україна. Нариси історії). URL: http://resource.history.org.ua/item/0016478
10. Якубова
Л. Національна історія Донбасу: тенденції, суперечності, перспективи у світлі
сучасного етапу українського націотворення. – К., 2014
11. Якубова Л. «Русский мир» в Україні: на краю прірви. Київ : Кліо, 2018. 384 с.
12. Turchenko H. «Russian world» and the project «Novorossiya» as components of the information war of the Russian Federation against Ukraine // Propaganda and public consciousness in the south and east of Ukraine (1930s – early XXI century): scientific monograph / F. Turchenko, S. Lyakh, V. Burenkov and other. Riga, Latvia : Baltija Publishing, 2021, p. 29-45.
--------------------------------
ТЕЗИ.
Європейський вибір України суперечив планам Москви та її «п’ятої колони». Вкотре повторюємо: ще з 1991 р. в Росії всерйоз не сприймали українську незалежність і робили все можливе для відновлення у тій чи іншій формі Російської імперії.
Над «українською проблематикою» в Росії працюють сотні структур, які мають як державний, так недержавний статус, хоча щедро фінансуються через бюджет і всілякі фонди, які контролюються Кремлем. Це — науково-дослідні інститути, проблемні лабораторії, аналітичні центри, тимчасові творчі колективи, окремі дослідники. Мова йде про тисячі спеціалістів різних сфер, які збирають і відповідним чином інтерпретують інформацію про різні аспекти життя України, зокрема, про стан армії, служби безпеки, політичних партій і громадських об’єднань, урядових структур, місцевого самоуправління, засобів масової інформації, освіти, академічного середовища, міжцерковних відносин, народного господарства. Всі вони шукають теоретичне обґрунтування для відновлення контролю Росії над пострадянським простором і надають з цього приводу конкретні пропозиції.
Але епоха імперій закінчилася. Прямий заклик до їх відновлення, з огляду на неминучість кривавого сценарію, ентузіаз-му не викликає. Тому повернення до «нового видання» Російської імперії/Радянського Союзу необхідно було представити як об’єктивний історичний процес, і навіть як новий виток цивілізаційного розвитку. Шукали ідею, яка б «надихнула» росіян в межах РФ і за її рубежами на боротьбу за відновлення минулого. Пропозицій було багато. Одна з них — євразійство, теорія особливого історичного шляху Росії, яка видається як цілком самостійна цивілізація, що географічно займає місце на стику Європи і Азії, поєднуючи позитивні особливості обох. Серед авторів цієї теорії називають Льва Гумільова, який розробив так звану пасіонарну теорію формування етносів. Один з її висновків полягає у тому, що ніякого монголо-татарського іга на Русі не було, а був природний союз Русі і Орди у боротьбі проти спільного ворога — Заходу. У цієї теорії багато противників, які вважають її лженауковою, але є й палкі прихильники.
Серед останніх був російський філософ Юрій Бородай, який 1994 р. у контексті цієї теорії сформулював проект відновлення російської імперії. Рушійною силою цього процесу він вважав російське населення пострадянських республік: «Без Білорусії, Східної України і Новоросії, без Криму і російської частини Казахстану Росії не жити». (До речі, син Юрія Бородая Олександр Бородай до серпня 2014 р. був головою «ради міністрів» так званої «ДНР» і на практиці пробував реалізувати ідеї батька).
Один з ідеологів відновлення імперії Олександр Дугін розробляв теорію євразійства як політичний проект. Для її популяризації в 2003 р. він разом з деякими державами чиновниками високого рангу ініціював Міжнародний євразійський рух. Коли в 2004 р. в Україні відбулася Помаранчева революція, з’явився попит на «антиоранжистів» і на його ідеї звернули увагу в Кремлі. У 2005 р. Дугін організував Євразійський союз молоді, який пробував поширити свою діяльність і на Україну. У катехізисі члена цього союзу говориться: «Ми імперіалісти нового типу і не згодні на менше, ніж влада над світом…».
Помаранчева революція надихнула на пошуки в сфері «теорії імперіотворчості» самого В. Путіна і його найближче оточення. Наприкінці 2006 р. з вуст Президента РФ прозвучали слова про «Русский мир». Негайно почали на карті окреслювати його межі. Як і очікували, вони виявилися далеко ширшими, ніж сучасна Російська Федерація. З цього приводу Наталья Нарочницька – особливо шанована в середовищі сучасних імперських трубадурів, писала: «Сучасна Росія становиться центром величезної цивілізаційної спільноти – «Русского мира», який виходить далеко за межі однієї країни».
Аналітики звернули увагу на суперечності між ідеями євразійства і «Русского мира». Цілком можливо, що це не тотожні за змістом ідеї. Але, схоже, в сучасній Росії знайдуться бажаючі «обґрунтувати» будь яку точку зору, яка відповідає геополітичним прагненням російського керівництва. Так, експертна група під назвою «Рус.Некст/Rus.Next.ru» обнародувала влітку 2015 р. документ «Русская программа: Российская цивилизация как союз народов», у якому «Русский, Славянский, Православный и Евразийский миры» оглошуються «ареалом Российской цивилизации, то есть, пространства, населенного народами, более близькими или родственными нам, чем иным цивилизационным центрам». Таким чином, ідей багато. Але в одному, дуже важливому для нас моменті вони співпадають: їх прихильники не бачать на політичній карті світу Української держави, а на етнічній карті – українського народу.
Та сьогодні на перший план в Росії виступають не неоімперські «теоретики» з їх проектами, а ті, хто теорію прагне втілити в практику.
У першу чергу, у цьому напрямку працюють державні структури Росії, зокрема президентська адміністрація, Рада національної безпеки РФ, Федеральна служба безпеки (ФСБ) і Головне розвідувальне управління (ГРУ). Що відбувається за їх лаштунками – відомо мало. Але деяка важлива інформація все ж проникає в ЗМІ. Зокрема, в пресі оприлюднено документ, розроблений Радою національної безпеки РФ, під назвою «Про кризу в Україні». Цей документ містить план окупації України і входження до складу Росії Криму і одинадцяти українських областей та Києва. Передбачалося наступне: «По-перше, тільки повне входження російських областей України. А саме: Криму, Луганської, Донецької, Запорозької, Дніпропетровської, Чернігівської, Сумської, Харківської,, Київської, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей до складу РФ може гарантувати мир, безпеку та процвітання їх населенню, а також надійний захист інтересів Росії. По-друге, реалізувати дане завдання можна, лише встановивши контроль над «матерью городов русский», столицею України, містом-героєм Києвом». Таким чином, окупувати планували колишню Слобожанщину, Новоросію і Київщину.
Документ був підготовлений в розпал Євромайдану. Він передбачав придушення народного повстання, «нейтралізацію найвидатніших представників бандерівської опозиції», розпуск Верховної Ради і встановлення одноособової влади Януковича.
Ще одна з установ, яка розробляла «українську проблематику» — Російський інститут стратегічних досліджень (РІСД), структурно підпорядкований Адміністрації Президента РФ.
Про характер діяльності РІСД свідчить у статті «Анатомія провалу Росії в Україну» Олександр Ситін, який працював у цій структурі більше 10 років, а потім порвав з нею: «... У адміністрацію президента йшли записки та огляди, у яких стверджувалося, що український народ з часів Переяславської Ради незмінно прихильний Росії, що «незначні західні віяння» носять маргінальний характер, провокуються купкою профашистських вихідців із Західної України — тих територій, які входили до складу Австро-Угорської імперії, що володіють відмінним від більшості соціокультурним кодом. Переважна ж більшість українців зберігає пам’ять про спільну історію, Велику Вітчизняну війну, мріє про відродження загального державного існування Імперії / СРСР».
І ще: «...Держави пострадянського простору не є повноцінними суб’єктами міжнародних відносин. Сам факт їх появи на світовій політичній мапі та подальшого існування не більше, ніж результат російських катастроф 1917 і 1991 рр., спровокованих ворогами Росії на чолі з США. Їх суверенітет — явище тимчасове, не варте серйозного до себе ставлення, отаке історичне непорозуміння, яке підлягає виправленню в рамках відродження Імперії...».
Декілька слів і про директора РІСД Л. Решетникова. До речі, теж «земляк». З тих, які з батьками-відставниками ще в радянські часи переїхали в Україну, але так і не зрозуміли, що, використовуючи слова Л. Кучми — «Україна — не Росія». Закінчив 1970 р. Харківський держуніверситет, а потім і аспірантуру в Софії (Болгарія). Кар’єру зробив у Службі зовнішньої розвідки Росії. Дослужився до генерал-лейтенанта. В умовах розвалу СРСР запалився запізнілою пристрастю до покійної Російської імперії і увірував в цивілізаторську винятковість російського православ’я. Директором РІСД став у 2009 р. Під його керівництвом інститут став приділяти особливу увагу Україні. На початку 2014 р. «напрацювання» РІСД та інших подібних російських установ почали втілюватися в практику — агресію Росії проти України.
«П’ята колона» і українське суспільство.
Реалізація неоімперських планів передбачала активну участь «п’ятої колони». Читачам добре відоме це поняття, яким зазвичай називають активних прихильників окупантів серед місцевого населення. До 2014 р. його порівняно рідко використовували для характеристики морально-політичної ситуації в українському суспільстві. Після краху режиму Януковича, коли основні його функціонери врятувалися втечею за кордон, стало очевидно, що «п’ята колона» — сумна реальність України. Це досить впливова група людей, які до «Революції гідності» (а нерідко і після неї) займали важливі позиції в різних сферах життя. Серед них — чиновники вищих ешелонів державної влади, у тому числі міністри і найближче оточення Януковича; олігархи і ще діючі «червоні директори» та їх наближені; власники ряду впливових ЗМІ та журналісти; багато лідерів і рядових членів проросійських політичних партій і громадських організацій; корумповані працівники міліції, СБУ, прокуратури, продажні судді; окремі вищі армійські чини, що багато років руйнували українську армію і зробили Україну беззахисною перед зовнішньою агресією; окремі керівники навчальних закладів різних рівнів і рядові викладачі, представники академічного світу і т. д.
Серед них є штатні працівниками Федеральної служби безпеки (ФСБ) або Головного розвідувального управління (ГРУ) РФ, інші працюють на сусідню державу за гроші, а частина — з ідейних міркувань. Але всі вони об’єднані спільною ненавистю до України, її державності, мови, історії, прагнення українського народу зайняти гідне місце в Європі. Незалежну європейську Україну вони не сприймають. Їх ідеал — «Малоросія» і «Новоросія» у складі євразійської Росії. Завуальовано, а часто й цілком відкрито вони проповідують ідею федеративної перебудови України, а то й злиття з Росією, розповідають про якісь «принади» життя в сучасній Росії, про необхідність надання російській мові статусу державної, подвійного російсько-українського громадянства тощо.
У східних і південних областях України «п’ята колона» діяла майже відкрито, спираючись на таємну або явну підтримку місцевого самоврядування, контрольованого регіоналами і комуністами, на олігархічний капітал. Зусиллями «п’ятої колони» багато років поспіль здійснювалася тотальна психологічна «обробка» населення в дусі «слов’янської єдності» і «Русского мира», необхідності інтегруватися з «братньою Росією». По-суті, готувалися ідеологічні передумови для відторгнення цих областей від України і приєднання їх до сусідньої держави. На це не шкодували ні коштів, ні зусиль.
Особливо масштабною була підривна діяльність «п’ятої колони» в Донбасі. Іван Дзюба, для якого Донбас був «малою батьківщиною», зазначив: «Тут навіть не про «колони» доводиться говорити… Тут щось масштабніше й організованіше — системна робота місцевих владних структур, які у складі України вибудовували фактично «Русский мир», обходячись без цього самовизначення і, відповідно до ситуації, не цураючись тризуба й жовто-блакитного прапора на фронтонах своїх установ… Скільки запобігливої мови про Росію, яка насиченість донецького інформпростору прямою московською продукцією! Неважко уявити, якого громадянина України виховували. І куди він мав дивитися, у якому напрямку».
Ситуація в інших областях південно-східної України не дуже відрізнялася від Донбасу. Конкретних прикладів, які її ілюструють, можна навести безліч. Тільки перелік різноманітних публічних заходів, які пропагували ідею «Русского мира» на півдні і Сході України зайняв би багато сторінок. Нагадаємо лише деякі з цих заходів, які відбулися в останнє десятиліття в одній з областей цього регіону — Запорізькій, і свідками яких були автори цієї книги.
Перший — резонансна міжнародна акція під амбітною назвою — «Собор народів Білорусії, Росії та України», що відбувся 17–19 травня 2004 р. в Запоріжжі і була присвячена 350-річчю Переяславської Ради.
Запоріжжя вибрали не випадково. Крім того, що місто є символом козацького минулого України (як же не поспекулювати на історії!), тут розташовані базові підприємства основних спонсорів заходу, а «батьки» міста та області були ідейно близькі «духу Собору». Був переддень «Помаранчевої революції». Президентом України все ще залишався «багатовекторний» Л. Кучма, але до влади рвався відверто проросійський В. Янукович. Місцеве начальство, не мало твердих державно-ідеологічних принципів і схилялося, куди «подує політичний вітер», тобто на зближення з Москвою.
Гостей наїхало багато — з Росії, Білорусії, Автономної республіки Крим, з сусідніх східних і південних областей України, з Києва. На Соборі лунали заклики до «нового Переяслава», а його гаслом було — «Три країни — один народ». Гасло — відверто провокаційне. Учасники конференції — а їх у добровільно-примусовому порядку зібрали близько 1000 чол. — повинні були задатися питанням: «Якщо народ насправді один, то чому країн три, чому, зрештою, три держави?». Відповідь була готова: «Це неправильно, необхідно негайно об’єднуватися». Саме такою була спрямованість виступів на Соборі.
Необхідність об’єднання обґрунтовували довго і детально. На трибуну піднімалися і заїжджі академіки, і місцеві ряджені козачки. Але справжній фурор викликала 20-хвилинна промова місцевого технократа, відомого у Запоріжжі керівника, до того ж — Героя України. Перед гостями, представниками місцевого істеблішменту і залученими для «масовки» вчителями та медпрацівниками він почав свій виступ з питання до залу: «Хто винен у розвалі Великої Держави?» (мався на увазі Радянський Союз. — Авт.). У відповідь пролунало екзальтоване: «Жиди!». Далі натхненний оратор продовжив: «Це вірно! Я хочу розповісти про змову жидів і масонів, хоча це комусь не сподобається, і я постраждаю». І став детально розповідати, навівши стандартний набір аргументів з арсеналу махрового антисемітизму, в тому числі поінформував аудиторію про міфічні «протоколи сіонських мудреців», про М. Горбачова — «агента масонів і члена Мальтійського ордена», що отримав від «світового зла» задачу зруйнувати СРСР.
Цей виступ не залишився непоміченим і за кордоном. Один з відомих зарубіжних аналітиків Стівен Величенко назвав Собор слов’янських народів «конгресом російських неофашистів». Коли б щось подібне трапилося десь в Європі, то через декілька хвилин оратор опинився б у порожньому залі, а після цього йому ніхто не подав би руки. До того ж, у нього виникли б серйозні проблеми з правоохоронними органами. Але Запоріжжя — не Європа, і жоден з присутніх навіть не піднявся зі свого місця. Залишилися в залі і київські чиновники високого рангу, і депутати Верховної Ради України, і керівники мерії та Запорізької облдержадміністрації. Оратор, звичайно ж, не постраждав. Більше того, він був винагороджений винятковою увагою залу: мова переривалася вигуками підтримки та бурхливими оплесками.
У числі багатьох зарубіжних гостей перед учасниками Собору виступив і депутат Держдуми РФ Сергій Глазьєв. Про цього діяча вже тоді було відомо, що він відкрито виступає за зміну конституційного ладу України, декларує необхідність об’єднання трьох східнослов’янських держав (Росії, України і Білорусії) в єдину і заявляє, що «бандерівсько-мазепинська політика викликає печію». І тим не менше, він виявився центрі уваги керівництва області та міста, лідерів місцевих проросійських організацій. Глазьєв говорив про об’єднання східно-слов’янських народів як про «природний шлях їх розвитку», надійну альтернативу «згубного» для України європейського вибору. Йому дружно аплодували — як заїжджі адепти «слов’янської єдності», так і місцеві його клеврети.
Але ні «Собор народів Білорусії, Росії та України» в Запоріжжі, ні подібні проросійські витівки в інших українських областях Півдня і Сходу не зупинили наступ демократичних сил. На президентських виборах 2004 р. переміг В. Ющенко, якого вважали проєвропейським кандидатом. Спроба сфальсифікувати результати волевиявлення викликали масові протести, які переросли в «Помаранчеву революції». В Україну прийшла демократія. Але, як це часто бувало в історії, нею найкраще скористалися згуртовані противники революції. Ними виявилися прихильники «східнослов’янської єдності», інтеграції з Росією. Їх відкрита антизахідна риторика не ослабла. Напередодні парламентських виборів 2007 р. по місцевому телебаченні виступив В. Богуслаєв, запорізький підприємець, президент ВАТ «Мотор-Січ» — підприємства, зорієнтованого на російський оборонний комплекс. Богуслаєв — народний депутат України декількох скликань, впливовий член Політради Партії регіонів, Герой України. Він — етнічний росіянин, громадянин України, «за інтеграцію» України з Росією і Білорусією був нагороджений рядом орденів Російської Федерації і відзнак РПЦ Московського Патріархату, зокрема, церковним орденом Іллі Муромця. Цей орден йому вручили 2004 р. на Соборі народів Білорусії, Росії і України за, як повідомила близька до регіоналів газета, «інтеграцію трьох братніх республік» і наповнення «реальним змістом Єдиного економічного простору».
Повторивши у своєму телевиступі пропагандистську заготовку московських політтехнологів про «три України», В. Богуслаєв відкрито заявив: «Мы представляем интересы Юго-Восточного региона». І далі: у зв’язку з тим, що, у Південно-Східній Україні «в основном весь промышленный потенциал…, управлять страной, экономикой должны представители Юго-Востока».
Це унікальне інтерв’ю має оціночне судження щодо тих жителів України, які не розділяли негативного ставлення регіоналів до членства України в НАТО. Знатним регіоналом вони були оголошені «неразумными».
Враховуючи значні економічні і політичні позиції В. Богуслаєва і його оточення в регіоні (він був і залишається найвпливовішим місцевим магнатом-олігархом), місцеві ЗМІ залишають цю персону поза зоною критики. Лише запорізький журналіст Іван Ювас наважився опублікувати висновок: «Політичні прив’язаності В’ячеслава Богуслаєва, як і економічні, — незмінні і одновекторні: рівняння на Росію. Схоже, що довгі роки проживання в Україні і навіть звання Героя України не допомогли росіянину з Казахстану зрозуміти просту річ: окрім спільної історії з Росією (як із Польщею, Туреччиною, Молдовою та іншими сусідами), Україна має ВЛАСНУ тисячолітню історію, право на власних героїв і власну державу».
Але тоді багато виборців щиро повірило В. Богуслаєву, як і довірилися багатьом його однодумцями з інших областей Півдня і Сходу. Саме вони привели на початку 2010-х рр. до влади «донецьких» на чолі з В. Януковичем, які за декілька років розграбували Україну і поставили її на край прірви. При цьому, проросійським «представителям Юго-Востока», які по версії В. Богуслаєва і його однодумців повинні були «управлять Украиной», була відведена принизлива роль (говорячи російською мовою) «шестерок» у жорсткій бандитській ієрархії, вибудуваній «донецькими».
За десять років після запорізького «Собору народів Білорусії, Росії та України» 2004 р. Запоріжжя густо «обросло» проросійськими структурами. Називаємо основні з тих, що діяли або продовжують діяти в регіоні: «Русское движение Украины», політична партія «За Русь единую», перейменована в партію «Русский Блок» (заборонена у травні 2014 г. у судовому порядку за сепаратистську діяльність), регіональна організація «Собора народов Белоруссии, России и Украины», «Русский культурный центр», Центр «Соотечественник» — філія «Совета российских соотечественников» з центром в Москві, місцеве правління Міжнародної асоціації молодіжних организацій російських співвітчизників (керівництво в Москві), відділення Всеукраїнської организації «Русское содружество» (центр у Сімферополі).
Більшість етнічних росіян і російськомовних жителів регіону — громадян України, до цих організацій не мають ні найменшого відношення і навіть не здогадуються про їх існування. Як, до речі, не знають, хто керує ними і звідки одержує завдання.
Відкриємо «секрет полішинеля»: серед керівників цих організацій чи не «головний» — В.В. Пашков. Виріс він у Росії, де і здобув освіту. У Запоріжжі з’явився вже у зрілому віці. Був викладачем одного з вузів міста, працював керівником прес-служби ВАТ «Мотор-Січ», а з 2006 р. — ректор Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (ЗОІППО). На цю посаду він обраний за рекомендацією самого В. Богуслаєва. Тоді в облдержадміністрації були «демократи», але вони не змогли зупинити «просування» на цю важливу посаду переконаного прихильника «Русского мира».
Взагалі, нічого незвичного в біографії Пашкова немає. В Україні живуть і чесно працюють на благо держави мільйони етнічних росіян. Але тут особливий випадок. Політична орієнтація В. Пашкова формулюється чітко: прихильник «Русского мира», притому, у його політичному сенсі. Свого часу він керував місцевим відділенням партії «За Русь единую», потім став головою Запорізької організації партії «Русский Блок». Деякий час навіть очолював цю політичну партію «у всеукраїнському масштабі». Але вчасно зрозумів, що за її списками не вдасться потрапити навіть до місцевої ради, не кажучи вже про Верховну. Народ не знав і не хотів знати цю партію: на парламентських виборах 2012 р. «Русский Блок» отримав мізерний результат — 0,31%. Оскільки дуже хотілося зберегти важелі громадського впливу, перейшов до Партії Регіонів (туди таких охоче приймали), і в 2010 р. від цієї партії був обраний депутатом Запорізької обласної ради.
Очолюючи ЗОІППО, В. Пашков відкрив для проросійських організацій Запоріжжя широкий доступ до вчительської аудиторії та молоді. Так, протягом 2009–2013 рр. з використанням ресурсів інституту організовувалися щорічні «Літні школи патріотизму молодих співвітчизників». Звичайно ж, мова йде про російських співвітчизників. Про спрямованість роботи цих шкіл свідчать два приклади. У 2012 р. слухачі школи розглядали питання про те, як наприкінці листопада 2004 р. члени Асоціації молодіжних організацій російських співвітчизників стояли в центрі Києва проти «помаранчевой смуты самоновейшых Смердяковим». Наводилася цитата з «Братів Карамазових» Ф. Достоєвського: «Вот хорошо было бы, кабы одна умная нация победила весьма глупую-с!».
Чергова Літня школа 19-21 серпня 2013 р. була присвячена 230-річчю приєднання Криму до Росії. Був проведений конкурс творчих робіт, де розглядалася історія і «сучасні аспекти» цього питання. Засновниками конкурсу були заявлені: Запорізька молодіжна громадська організація «Акцент» і під тією ж назвою видавництво, ЗОІППО, «Русский культурній центр», Всеукраїнська громадська організація «Русская школа», Регіональне представництво «Восток» всеукраїнської громадської організації «Русскоязычная Украина», міжвузівський дослідний центр «Політика та освіта» (ЗОІППО) та ін. Нагадаємо, що до анексії Криму Росією залишалося менше року. Так що тема була надзвичайно актуальною.
Майже відкриту антиукраїнську діяльність в регіоні вела «Слов’янська гвардія», деякі козацькі формування, які не приховують своєї орієнтації на «Русский мир». Вони щедро фінансувалися місцевими та іногородніми спонсорами, в тому числі і з місцевого бюджету (діяла обласна програма підтримки російської (?!) мови); їх рекламували в місцевих та центральних ЗМІ.
Як своєрідні вартові «Русского мира» в кожному населеному пункті східних і південних областей України стояли пам’ятники тототалітарного минулого. У Запоріжжі на початку і в кінці центральної вулиці міста — проспекту Леніна, височать монументи Дзержинському і Леніну. Заклики ліквідувати символи тоталітаризму і повернути історичні назви в регіоні відкидалися з порога. Навпаки, були спроби повернути «колесо історії» назад. Як політичну провокацію зустріли в Україні за її кордонами встановлення в Запоріжжі у травні 2010 р. пам’ятника Й. Сталіну — одному з найжорстокіших тиранів в історії людства, жертвами політики якого стали мільйони українців і представників інших національностей СРСР. Ніякого офіційного дозволу на встановлення не було. 31 грудня 2010 р. пам’ятник було підірвано невідомими. Але наступного дня перший секретар обкому КПУ Олексій Бабурін заявив, що бюст Сталіна буле відновлено. При цьому він заявив, що «Сталин жил, Сталин жив, Сталин будет жить, у том числе в форме памятника». Почалися арешти підозрюваних, відбувся суд. 7 листопада 2011 р. був відкритий новий пам’ятник Сталіну. Все це відбувалося при мовчазному сприянні місцевої влади. Здавалося, що вона разом з її прибічниками з числа комуністів і регіоналів чекає «повернення своїх».
Саме так: «повернення своїх». Народний лепутат України першого скликання О. Білоусенко ставить питання: «Які наслідки у часовій свідомості залишає поклоніння пам’ятникам тоталітаризму?». І відповідає: «Досить просто! Пам’ятники Леніну і Дзержинському, як і вулиці і площі, які носять їхні імена, — це прямий доказ того, що можна анексувати території, які належать Україні, позбавити її державності, можна убивати, здійснювати масовий терор, можна гноїти в концтаборах мільйони співгромадян і все це залишиться безкарним».
Як і в інших містах регіону, проросійські організації Запоріжжя діяли в тісному контакті з місцевими та заїжджими депутатами-українофобами. Південь і Схід вважалися надійним форпостом Партії Регіонів та КПУ. Зокрема, у Запоріжжі часто бував нардеп-регіонал В. Колесніченко — голова «Всеукраинского координационного совета организаций русских соотечественников», ініціатор багатьох антиукраїнських акцій. Для зустрічей з ним його місцеві однодумці «зганяли» студентів, вчителів — курсантів ЗОІППО, медпрацівників та інших залежних від влади «бюджетників». Розмови йшли про «слов’янську єдність», «Русский мир», про необхідність федералізації України та її зближення з братньою Росією і Білорусією, «аж до злиття». Слухачів переконували, що це і є «природний шлях розвитку України», її порятунок від Заходу, який знаходиться у стадії морального і політичного розкладу.
До речі, з цим рафінованим українофобом охоче спілкувався В. Богуслаєв, а 17 січня 2012 р. навіть організував з ним в Запорізькій обласній обласній бібліотеці прес-конференцію з приводу презентації книги В. Поліщука «Горькая правда. Преступность ОУН-УПА». У інформації про цю подію, опублікованій в газеті «Мотор-Січ», яка видається на підконтрольному Богуслаєву підприємстві, оунівський рух характеризувався як різновидність фашизму, а його симпатики – українськими неонацистами.
Без сумніву, в інших областях південного сходу України подібна діяльність мала свої особливості, які заслуговують на спеціальний аналіз. Але в головному зміст і напрям цієї діяльності у всіх південно-східних областях України і в Криму співпадає. Якщо відкинути демагогічну завісу, якою прикривалася ця діяльність, то її мета чітко проглядалася: сформувати сприятливий грунт для сепаратистської діяльності в регіоні і забезпечити його відторгнення від України.