Вікова психофізіологія

Психофізіологія та вікова періодизація онтогенезу

Психофізіологія — міждисциплінарна наука, що вивчає нейрофізіологічні основи психічної діяльності, зокрема роль ЦНС у формуванні поведінки та психічних процесів у їх єдності з нейропсихологічним субстратом.

Предмет вікової психофізіології — механізми та закономірності онтогенетичного розвитку, індивідуальні особливості реактивності дитини на інформаційні стимули, психологічні ознаки та поведінка на різних вікових етапах.

Термін «психофізіологія» запропонував Н. Массіас на початку XIX ст. для позначення досліджень психічної діяльності на основі об’єктивних фізіологічних методів.

Сучасна психофізіологія інтегрує досягнення нейрофізіології, нейроендокринології, психогенетики, диференціальної та когнітивної психології, психонейроімунології тощо.

Основні напрями психофізіології:

• Загальна психофізіологія — нейрофізіологічні основи організації психофункціональних систем мозку та регуляції поведінки. 
• Генетична психофізіологія — роль генотипу, епігеномних та середовищних факторів у формуванні психологічних характеристик.
• Вікова психофізіологія — закономірності нейрофізіологічної організації психіки в різні вікові періоди. 
• Диференціальна психофізіологія — нейрофізіологічні основи міжіндивідуальних відмінностей у психічній діяльності.

Основні задачі:  

• загальні закономірності індивідуального розвитку; 
• становлення рефлекторної діяльності; 
• розвиток сенсорних систем; 
• формування вищих психічних функцій (ВПФ) і мовлення; 
• психофізіологічні основи адаптивної поведінки.

Період — відрізок онтогенезу зі стабільними фізіологічними характеристиками.

Критичний період — етап суттєвої перебудови регуляторних систем (нервової, ендокринної, імунної), що змінює рівень функціонування організму. Найважливіші — пренатальний і ранній постнатальний. 

Вікова періодизація онтогенезу (основна):  

• Новонароджений — 1–10 днів 
• Грудний вік — 10 днів – 1 рік 
• Раннє дитинство — 1–3 роки 
• Перше дитинство — 4–7 років 
• Друге дитинство — 8–12 р. (хл.), 8–11 р. (дівч.) 
• Підлітковий вік — 13–16 р. (хл.), 12–15 р. (дівч.) 
• Юнацький вік — 17–21 р. (юнаки), 16–20 р. (дівчата) 
• Зрілий вік — 21–60 р. 
• Похилий вік — 61–74 р. 
• Старечий вік — 75–90 р. 
• Довгожителі — 90+ років

За І. А. Аршавським, критерій періодизації — спосіб взаємодії організму з середовищем. Онтогенез поділяється на антенатальний (до народження) і постнатальний (після народження) періоди, кожен із яких має специфічні етапи (наприклад, гермінальний, ембріональний, фетальний — у пренатальному).

Ключові психофізіологічні етапи:  

~1 рік — критичний період становлення прямої ходьби, що стимулює інтелектуальний розвиток. 

До 2 років — період сенсомоторного інтелекту (Піаже). 

2,5–3 роки — стрімкий розвиток мовлення, пізнавальних функцій, психомоторики. Провідний чинник — рухова активність.

Закономірності онтогенезу з молекулярно-генетичного погляду

Онтогенез — індивідуальний розвиток від зиготи до смерті, зумовлений генетично детермінованими змінами, модульованими середовищем.

Термін запровадив Е. Геккель: «онтогенез — стисле повторення філогенезу».

Запліднення утворює диплоїдну зиготу — початок нового генетично унікального організму. Генотип (сукупність генів) визначає потенційні ознаки; фенотип (реальні ознаки) формується під впливом середовища.

Генетична унікальність забезпечується:  

• незалежним розходженням хромосом; 
• кросинговером; 
• генною комбінаторикою під час мейозу.

Фенотип — результат взаємодії генотипу з епігеномними (внутрішніми) та середовищними (зовнішніми, зокрема соціокультурними) факторами. 

Складні психологічні ознаки детерміновані не одним, а багатьма генами, що кодують нейроспецифічні білки. ДНК — носій генетичної інформації, що забезпечує міжіндивідуальну варіативність.

Онтогенетика (М. С. Лобашов) — наука про генетичні основи індивідуального розвитку. Вивчає:  

• генетику гамет; 
• клітинну диференціацію; 
• генетичну детермінацію статі та фенотипу; 
• взаємодію генів у онтогенезі; 
• генетичні основи адаптації та поведінки; 
• роль генотипу й середовища у психічному розвитку.

Основні процеси онтогенезу:

• Проліферація (ріст і поділ клітин); 
• Диференціація (спеціалізація клітин); 
• Морфогенез (формування органів і систем).

Диференціація — генетично запрограмований процес, у якому клітини набувають специфічних функцій (наприклад, фоторецептори сітківки, бета-клітини підшлункової залози).

У ембріогенезі диференціація визначається позиційною інформацією — градієнтами морфогенів у цитоплазмі яйцеклітини матері («материнський ефект»). Першою зрілою сенсорною системою стає вестибулярна, що дозволяє ембріону орієнтуватися у просторі. Плацента розвивається під контролем батьківських генів і забезпечує живлення плода, долаючи імунну відповідь матері. Розвиток ембріональних структур — під контролем материнських генів. 

На Х-хромосомі є гени зі статевим імпринтингом, що «працюють» лише на батьківській копії. У хлопчиків (XY) ці гени успадковуються від матері, і при їх ушкодженні або імпринтингу виникає вищий ризик аутизму, СДВГ, дизлексії тощо (у 4–5 разів частіше, ніж у дівчат).

Генетична диспозиція визначає статеву диференціацію в ембріогенезі, що призводить до структурних і функціональних відмінностей у мозку (наприклад, у гіпоталамусі) і, як наслідок, до гендерних особливостей психофізіологічного стану.

Рефлекси новонароджених

• Носовий рефлекс — моргання й підтягання рук до носа при подразненні слизової носа.
• Ривковий рефлекс — відсмикнення кінцівок у відповідь на больове подразнення.
• Хапальний рефлекс (Бабінського) — стиснення пальців при дотику до долоні.
• Долонно-рото-головний рефлекс (Бабкіна) — відкриття рота й нахил голови до грудей при тиску на долоню.
• Рефлекс Моро (охоплювання):

а) при раптовому опусканні руки — різке відведення рук (1-а фаза), потім їх зведення на грудях (2-а фаза);

б) при струсі або швидкому нахилі — аналогічна реакція.

• Рефлекс розводження пальців — розгинання й розводження пальців «віялом» при подразненні зовнішнього краю стиснутої в кулак кисті.
• Рефлекс Таланта — вигинання тулуба в бік подразнення при штриховому доторканні до спини.
• Рефлекс Переса — гучний крик, вигинання тулуба (лордоз) і підняття рук при легких тиснучих рухах від ключиці до шиї. 

 

Диференціація клітин 

Диференціація — генетично детермінований процес спеціалізації клітин для виконання конкретних функцій.

Приклади:   

    палички і ковбочки сітківки — сприйняття чорно-білого та кольорового світла;  

    бета- і альфа-клітини підшлункової залози — синтез інсуліну й глюкагону.

     

Детермінація диференціації — здатність клітин розвиватися лише в одному напрямку (наприклад, нейроцити, епітеліальні клітини). Процес починається в ранньому ембріогенезі й завершується втратою здатності до поділу. 

У антенатальному періоді найінтенсивніші проліферація й диференціація; у ранньому постнатальному — переважає диференціація, особливо нейроцитів. 

 

Мовленнєвий розвиток 

Мовлення — ієрархічна система, що включає фонетичний, лексичний, морфологічний, синтаксичний і семантичний компоненти. 

Етапи формування:   

    Слово як інтегратор першого порядку — позначення конкретного предмета.  

    Узагальнення: слово стає символом групи схожих об’єктів (наприклад, «ведмедик» — будь-яка іграшка-ведмідь).  

    Оволодіння граматикою: розуміння ролі слів у реченні.  

    Синтаксис і семантика: вільне комбінування слів, побудова текстів, розуміння контексту.

     

До 1 року дитина розуміє ~50–100 слів; у 2 роки — 250–300; у 3 роки — до 1000. До 4–5 років мова наближається до дорослої. 

Ключові умови розвитку мовлення:   

    зрілість мовних центрів мозку;  

    сформований артикуляційний апарат;  

    збережений фонематичний слух;  

    багате мовне оточення з перших днів життя.

     

Без мовного оточення в ранньому дитинстві мовлення не формується (наприклад, «діти-вовкулаки»). 

Провідний чинник — рухова активність. Розвиток дрібної моторики прямо пов’язаний із формуванням мовлення й мислення. 

 

Онтогенез і генетика 

Онтогенез — індивідуальний розвиток від зиготи до смерті, зумовлений взаємодією генотипу й середовища. 

Генотип — повна генетична інформація (диплоїдний набір хромосом).

Фенотип — реальні ознаки, що формуються під впливом епігеномних (внутрішніх) і середовищних (зовнішніх) факторів. 

Генетична унікальність забезпечується:   

    незалежним розходженням хромосом;  

    кросинговером;  

    генною комбінаторикою.

     

Онтогенетика (М. С. Лобашов) вивчає генетичні основи індивідуального розвитку, включаючи:   

    диференціацію клітин і тканин;  

    формування статі й фенотипу;  

    роль генів у адаптації, поведінці, психічному розвитку.

     

Критичні періоди — фази інтенсивної диференціації й морфогенезу, коли організм найбільш чутливий до негативних впливів. 

 

Статеві відмінності та імпринтинг 

На Х-хромосомі є гени зі статевим імпринтингом, що «працюють» лише на батьківській копії. У хлопчиків (XY) ці гени успадковуються від матері, і при їх ушкодженні або імпринтингу виникає вищий ризик аутизму, СДВГ, дизлексії тощо (у 4–5 разів частіше, ніж у дівчат). 

Генетична диспозиція визначає статеву диференціацію в ембріогенезі, що призводить до структурних відмінностей у мозку (наприклад, у гіпоталамусі) і гендерних особливостей психофізіологічного стану.