Лекція 3. Зміст і організація професійно-педагогічної освіти у вищих навчальних закладах
1. Організація процесу навчання студентів вищих навчальних закладів.
Спеціалізація є характерною ознакою вищої освіти. Вже перші середньовікові університети Європи мали в своєму складі такі структурні підрозділи, як богословський, медичний, юридичний факультети.
В Києво-Могилянській академії (1615-1817 р.р.) спеціалізація не була визначена, хоча далеко не всі випускники готувались до релігійної діяльності.
Натомість в Російській імперії спеціалізація вищої освіти пов’язана з Московським університетом, заснованим у 1755 р. М.В. Ломоносовим. Університет поклав основу створення нових шкіл і спеціалізацій в системі вищої освіти.
В ХVІІІ-ХІХ ст. в Російській імперії виникають гірські, сільськогосподарські й інші профільні вузи. Проте на початку ХХ ст. вища школа Росії готувала енциклопедистів. Головна причина такого положення в тому, що в економіці держави переважали невеликі промислові підприємства, де не вистачало людей, знайомих зі спеціалізацією виробництва.
Суттєві зміни в цій сфері відбулися тільки наприкінці ХІХ ст., початку ХХ ст. (1903 р. – створення Московського вищого технічного училища).
З 1902 р. почали відкриватися вузи з сотнями нових для цих територій спеціалізацій. В післявоєнні роки продовжувався процес зміцнення спеціальностей і розширення профілю підготовки спеціалістів. У другій половині 50-х років з ряду спеціальностей були виділені спеціалізації (270 спеціальностей, об’єднаних в 22 групи). Наприкінці 70-х років була зроблено спробу впровадити кваліфікаційні характеристики за спеціальностями, проте через суто формальний підхід до цієї важливої справи, вона потерпіла невдачу.
Курсова система освіти передбачає організацію навчального процесу за курсами, роками навчання і семестрами. Заняття при цьому будуються з урахуванням комплексного взаєморозуміння між циклами наук (загальнонаукові, суспільні, природні, загальноосвітні, профільні, загально професійні і спеціальні), а також між окремими дисциплінами. Кожний семестр закінчується заліково-екзаменаційною сесією. Відвідування занять, своєчасне виконання курсових і дипломних робіт, передбачених навчальним планом, є обов’язковим для всіх студентів, за виключенням тих, хто вчиться за індивідуальним графіком.
Студентам заочної форми навчання дозволено здавати екзамени і заліки, виконувати курсові й інші роботи впродовж усього навчального року за власним вибором, керуючись принципами предметно-курсової системи навчання.
Сучасний спеціаліст працює в умовах, які швидко змінюються. Причиною цього є високі темпи науково-технічної революції, постійне оновлення технологічних циклів в багатьох галузях виробництва. Наприклад, подвоєння світового об’єму інформації в галузі молекулярної біології здійснюється кожні 2-3 роки, а прикладні знання падають у ціні на половину орієнтовно за 5-6 років. Все це значно ускладнює роботу сучасного спеціаліста.
Виокремлення сфери професійної діяльності відповідає деяким галузям виробництва, науки, освіти. Профіль підготовки кадрів для кожної галузі в цілому визначається розділом роботи, яка склалась. Поняття профілю навчання має конкретний зміст і є одним з критеріїв, за якими здійснюється номенклатура спеціальностей сучасної вищої школи розподіляється на групи. Таких груп спеціальностей в вищий школі сьогодні нараховується 22. вони об’єднують підготовку кадрів з більш ніж 400 спеціальностей і 1000 спеціалізацій.
2. Навчальний план, як основний документ, регламентуючий навчання у вузі.
Описання профілю дає можливість визначити загальну схему дисциплін (навчального плану), оволодіння якими є необхідним спеціалістам для успішної роботи у сфері професійної діяльності.
Складання навчального плану для конкретної спеціальності потребує перш за все наявності переліку і встановлення раціонального співвідношення дисциплін, які вивчаються, а також їх циклів.
Навчальні плани визначають діяльність вузу – це державний документ. Після його затвердження він стає законом держави з підготовки спеціалістів. Для їх оптимального виконання на факультетах складаються навчальні плани, а на кафедрах – робочі програми викладачів.
Навчальний план визначає кількість навчальних років, структуру навчального року, тобто кількість навчальних тижнів в кожному році навчання, порядок проходження теоретичних і практичних дисциплін, педагогічної і організаційно-тренувальної практики, державних екзаменів і канікул.
Рік поділяється на 2 семестри. В кожному навчальному році плануються навчальні заняття, заліки, екзамени й інші форми освітньої роботи, а також канікули – 2 тижні взимку, 2 місяці влітку.
3. Форми організація процесу навчання студентів.
Всі дисципліни розподіляються за курсами і семестрами. Кожній дисципліни визначена певна кількість годин: на лекції, семінари, лабораторні і практичні заняття, курсові роботи й інші види навчання. 60% всього навчального часу відводиться на вивчення теоретичних дисциплін.
Також у процесі навчання передбачається педагогічна практика.
Основною формою підсумкової перевірки знань випускників є державний іспит.
Сучасні вузи будують процес навчання студентів на базі поєднання різних форм його організації. Основні з них: лекції, семінарські заняття, практичні і лабораторні роботи, консультації, курсові і дипломні роботи, різні форми організації самостійної роботи, колоквіуми, заліки й екзамени, індивідуальна групова і колективна форми організації роботи зі студентами, наукові студентські семінари, конференції, конкурси.
В вузі прийнята лекційно-семінарська система навчання.
Лекція – у перекладі з лат. означає “читання”. У середньовіччі, коли книга була рідкістю, лекція була основним джерелом знань для студентів. Наряду з дисциплінами, вона відігравала провідну роль в навчальному процесі.
В ХVІІІ-ХХ ст. була розповсюджена лекція в формі “зчитування з листа”. Проти такого типу лекцій боровся М.В. Ломоносов, який виступав за проведення практичних занять поруч із читанням лекцій. Тим часом практичні заняття, як і лабораторні роботи, посіли неабияке місце у навчальному процесі вищої школи, значно пізніше, лише наприкінці ХІХ ст., початку ХХ ст. Практичні і лабораторні роботи в їх сучасному розумінні вперше використовувались одночасно з читанням лекцій у Петербурзькому університеті професором Ф.Ф. Петрушевським (1864 р.). в Московському університеті - професором О.Г. Столетовим (1872 р.), в Київському університеті - професором М.Г.Авенаріусом (1874 р.).
Лекція відіграє важливу роль в організації навчально-виховного процесу.
Немає офіційного положення з приводу того, чи записувати лекцію, але досвід підказує, що потрібно обов’язково конспектувати всю лекцію, адже це:
1) допомагає одночасно зробити декілька справ (розвиває увагу);
2) працює декілька аналізаторів.
Крім цього слід зазначити, що в пам’яті людини залишається 10% від того, що він чує, 50% від того, що бачить, 90% від того, що робить. Упродовж лекції засвоюється 20% матеріалу, а в процесі практичної діяльності - 90% інформації.
Один із варіантів запису лекції - “редагування” мови лектора, звільнення від зайвих слів, заміна деяких виразів іншими, більш лаконічними. Тезовий спосіб конспектування – окремі найбільш важливі положення, що викладаються у вигляді тез, системи фактів і підсумків.
Конспект повний краще, ніж повна його відсутність, “бездумна” присутність на лекції.
Голосом, інтонацією лектор виділяє найбільш важливі, суттєві моменти, висновки тощо.
З багатьох предметів немає підручників, або інформація для лекції зібрана з багатьох джерел – єдине джерело підготовки до екзамену або заліку. Конспект повинен мати поля, на яких студент може робити примітки.
Треба відпрацювати свій індивідуальний стиль запису лекції: раціонально скорочувати слова.
Робота з книгою – вміння, що визначає успіх навчання, вміння виділити головне у наукових поглядах різних авторів. Корисно знайомитись з думкою різних авторів із одного питання – це допоможе самостійно порівнювати їхні погляди, виводити свою думку, розвиває пам’ять, мислення.
Підготовка до практичних занять: принципове значення мають семінарські заняття для закріплення знань, виховання навичок науково-дослідницької роботи, вміння готувати доповіді, виступати перед аудиторією, працювати одночасно з кількома джерелами, узагальнювати матеріал. Семінари проводять після лекцій, тому вони можуть бути пов’язані за тематикою, бути продовженням лекції.
В давньогрецьких і давньоримських школах семінарські заняття проводилися в формі диспуту, повідомлення тим, хто навчається коментарів і підсумків викладачів. Певні форми і до теперішнього часу використовуються в навчальному процесі. Семінарські заняття з’явилися як заміна середньовікового диспуту. Вони означають дискусію з конкретної проблеми. Мета такої дискусії – навчити студентів риторики, вміння висловлювати свій довід.
В ХVІІІ ст. семінарські заняття почали широко використовуватися в процесі підготовки філологів, з метою інтерпретації текстів, а в ХІХ ст. вони упроваджуються під час вивчення теософії і юриспруденції.
Поступово зароджується проблема взаємовідносин на семінарському занятті викладачів і студентів.
В умовах сучасної школи семінарські заняття разом із лекціями відносять до важливих форм організації навчального процесу, адже вони сприяють розвитку пізнавальної активності і самостійної діяльності студента, вчать вміння висловлювати й аргументувати свої думки, критично аналізувати аргументи опонентів, розвивають логічне мислення, спонтанну мову, сприяють засвоєнню фундаментальних знань, формуванню переконань.
Під час підготовки до семінару студенту необхідно: 1) ознайомитися з питаннями семінару, 2) дібрати літературу, 3) вивчити і законспектувати літературу, скласти текст виступу, 4) брати активну участь в проведенні семінару. На підготовку до семінару, як правило, надається 1-2 тижні.
Істина, яку слід засвоїти кожному студенту, полягає в тому, що найвимогливішим екзаменатором людини є саме життя, яке кожен день перевіряє її професійну майстерність, соціальну здатність і значущість, активність, уміння спілкуватися з людьми, розум і характер. Цей екзамен триває все життя. І саме у процесі нього виявляється істинна цінність людини. Тому готуватися до нього потрібно заздалегідь, чесно і сумлінно.
Контроль і оцінка знань студентів явище історичне. Як спеціально організована система, контроль навчальної роботи виник у ХVІІІ ст. у вищій школі Німеччини. Почали вивішувати списки студентів, у яких напроти прізвища ставили крапки (1,2,3). Позначали розряди: І - найвищий, ІІ – середній, ІІІ - найнижчий. Надалі середній розряд (ІІ) поділили, у свою чергу, на три. З часом їх стало 12.
Заліки, екзамени, курсові і дипломні роботи вважались основними формами контролю навчальної роботи студентів. Кількість екзаменів, як правило, не повинна перевищувати п’яти, а кількість заліків за семестр шести (не більше двох диференційованих). За результатами заліків виставляються оцінки - “зараховано”, “не зараховано”; за результатами іспитів – “відмінно”, “добре”, “задовільно”, “незадовільно”.
Залік - це підсумкова форма перевірки результатів виконання студентами практичних, лабораторних, курсових робіт, засвоєння матеріалу семінарських занять, результатів практики тощо. Як правило, проводиться у вигляді бесіди викладача зі студентом. Залік може бути виставлено автоматично, коли студент плідно працював упродовж усього семестру.
Іспит складається за білетами, затвердженими кафедрою. На консультації перед екзаменом викладач знайомить студентів із екзаменаційними білетами.
Відмінникам іспит може бути виставлено автоматично.
Курсові проекти студенти захищають на засіданнях кафедр або перед спеціально створеними комісіями.
Державні випускні іспити приймає державна екзаменаційна комісія у заздалегідь визначеному і затвердженому складі. Крім державних іспитів студенти захищають дипломні проекти.