Організація масової фізичної культури і спорту

Лекція 8

ТЕМА: Професійна діяльність фахівців фізичної культури та спорту

 

Метою лекції є вивчення особливостей професійної майстерності і службових обов’язків фахівців з фізичної культури, вчителя фізичної культури, тренера з виду спорту, фахівця з фізичної реабілітації.

Завдання лекції:

1.  З’ясувати особливості професійної діяльності фахівців з фізичної культури.

2.  Вивчити складники професійної майстерності і службові обов’язки вчителя фізичної культури, тренера і фахівця з фізичної реабілітації.

План

1.       Фахові спеціальності, спеціалізації і посади фахівців у галузі фізичної культури і спорту. Професійні характеристики фахівців фізичної культури.

2.       Складники професійної майстерності та службові обов'язки вчителя фізичної культури.

3.       Особа тренера-викладача в сучасному спорті і його функціональні обо­в'язки. Складники професійної майстерності та структура діяльності тренера

4.       Підготовка фахівців з фізичної реабілітації. Посади і посадові
обов'язки фахівців фізичної реабілітації. Програмування і здійснення
процесу фізичної реабілітації

Основні поняття лекції: фахові спеціальності, спеціалізації, професійні характеристики, службові обов’язки, професійна майстерність,

1.       Фахові спеціальності, спеціалізації і посади фахівців у галузі фізичної культури і спорту. Професійні характеристики фахівців фізичної культури

 

Важливою складовою життєвого успіху впродовж тривалого періоду свідомого життя людини є її професія.

Професія — це своєрідна сукупність умінь, навичок, видів діяльності, особистих захоплень та зацікавлень людини, що служить джерелом заробітку, сприяє виявленню творчих здіб­ностей реалізації власних та суспільних устремлінь. Число професій, яких налічується тисячі, постійно збільшується, як і збільшується Кількість фахових спеціальностей і спеціалізацій. Професія визначає місце людини у соціальній структурі й є джерелом її духовного і матеріального благополуччя.

Професія найчастіше пов'язана з освітою, колом інтересів, потребами, вона накладає відбиток на особу, її світогляд, пове­дінку тощо.

Спеціальність — це вузький, спеціалізований вид трудової діяльності у рамках конкретної професії, в якому людина дося­гла потрібного рівня підготовки, певної професійної майстер­ності й набула необхідного досвіду. Спеціалізація — це той вид діяльності, у якому фахівець набув додаткових, глибоких знань, умінь та практичних навичок. Спеціалізація в конкретній спе­ціальності вводиться у вищих навчальних закладах на заверша­льних етапах навчання, або згодом, після закінчення вузу. Для прикладу:
Професія: фізична культура і спорт.

Спеціальність: олімпійський і професійний спорт.

Спеціалізація: інвалідний спорт.
Спеціальності фахівців визначаються Державним класифі­катором у кожному з напрямків підготовки. Спеціалізації вво­дяться вищим закладом освіти відповідно до попиту на певних фахівців на ринку праці. За напрямком фізична культура і спорт професійні кадри готуються за такими спеціальностями:

— фізичне виховання (шифр за класифікацією — 010201);

— фізична реабілітація (шифр за класифікацією — 010202);

— олімпійський і професійний спорт (шифр за класифіка­цією - 010203).

Залежно від спеціальності та спеціалізації фахівці мають право обіймати посади, передбачені штатними розписами організацій-працедавців.

Практика показує, що абітурієнти та студенти молодших курсів навчальних закладів фізкультурної освіти мають недо­статні знання про характер професійної діяльності у сфері фі­зичної культури, про спеціальності фахівців та зміст навчаль­них дисциплін, які їм доведеться вивчати.

Окремі, поверхневі знання, які майбутні фахівці отримують зі свого особистого досвіду занять спортом, формують неповні, здебільшого невірну уяву про майбутню професію. Додаткові знання черпаються у процесі спілкування з працівниками спо­рту, із засобів масової інформації, з окремих науково-популяр­них видань та інших джерел. Відтак, уявлення вступників до вищих навчальних закладів фізкультурного профілю про мож­ливі посади, на які після закінчення навчання можна претен­дувати, обмежуються посадами вчителя фізкультури та тренера-викладача.

Насправді вибір професій для випускників спеціалізованих вищих навчальних закладів є набагато ширшим, а обсяг набутих ними знань та досвіду дозволяє проявити себе також у багатьох суміжних, або навіть віддалених від фізичної культури галузях. В деяких навчальних закладах проводиться, зокрема, військова підготовка та інші суміжні види професійної фізичної підготов­ки. У такому разі випускник ВНЗ може набути додаткову про­фесію (наприклад — фізична підготовка у Збройних Силах).

Професійна діяльність у фізичній культурі здійснюється від­повідно до законодавства про працю. Особи, які здійснюють професійну діяльність у сфері спорту, як правило, працюють за індивідуальними трудовими контрактами.

Вищі навчальні заклади фізкультурного профілю І—II рів­нів акредитації (училища фізичної культури, технікуми, коледжі) готують фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «молод­ший спеціаліст».

Фізкультурні вищі навчальні заклади IIIі IV рівнів акреди­тації дають випускникам базову або повну вищу освіту і фахову підготовку на рівні «бакалавр», «спеціаліст», «магістр».

У процесі навчання студент вищого навчального закладу фі­зкультурного профілю виконує навчальний план, який перед­бачає оволодіння професійно важливими блоками знань, умінь і навичок, зокрема із:

— спеціальних теоретичних дисциплін (фізичне виховання, під­готовка спортсменів, організація оздоровчо-спортивної роботи);

— медико-біологічних дисциплін (анатомія, фізіологія, біо­механіка, фізична реабілітація, лікувальна фізична культура);

— загальногуманітарних дисциплін (історія, філософія, ес­тетика, економіка);

— психолого-педагогічних дисциплін (психологія, педагогі­ка, педагогічна майстерність, прикладна психологія);

— навичок науково-дослідної роботи;

— навичок організаційно-педагогічної, спортивної і органі­заційної роботи;

— підвищення рівня власної спортивної підготовленості. Фахівець фізичного виховання повинен знати і вміти засто­совувати на практиці:

— норми раціонального рухового режиму осіб усіх категорій;

— медико-біологічне обґрунтування використання засобів і методів фізичного виховання;

— педагогічні і медичні методи контролю за процесом фізи­чного виховання і фізичної підготовки;

— механізми розвитку фізичних якостей і формування рухо­вих навичок;

— особливості проведення занять фізичною культурою з осо­бами різного віку, статі, соціального стану, фізичного розвитку тощо;

— санітарно-гігієнічні вимоги і вимоги щодо безпеки про­ведення занять фізичними вправами;

— вміння надати першу медичну допомогу в разі травмування;

— структуру і зміст управлінської діяльності в галузі фізич­ної культури;

— демонстрацію техніки виконання фізичних вправ;

— оперування нормативно-правовими знаннями в галузі фізичної культури;

— мати достатній рівень фізичної підготовленості й володіти навичками страхування.

^ Фізичне виховання є найпоширенішою фаховою спеціальні­стю, оскільки фізичне виховання є важливим чинником навча­льно-виховного процесу в усіх дошкільних установах, навчаль­них та виховних закладах різних рівнів та типів. У рамках цієї спеціальності існує кілька спеціалізацій, для прикладу — спе­ціалізація «Фізична підготовка у Збройних Силах», котра раніше була самостійною фаховою спеціальністю.

^ Фізична підготовка у Збройних Силах за своїми метою, за­вданнями, методами значно відрізняється від інших видів фіз­культурно-спортивної діяльності. Тому для успішної роботи на посаді керівника фізичної підготовки фахівець з фізичного ви­ховання має пройти курс підвищення кваліфікації. Основним цільовим призначенням керівника фізичної підготовки в Зброй­них Силах є організація фізичної підготовки особового складу військовослужбовців Української Армії, Флоту, органів внутрішніх справ та інших збройних формувань.

Підготовка керівників фізичної підготовки для Збройних Сил може здійснюватися на військових відділеннях вищих навчаль­них закладів.

Структура діяльності керівника фізичної підготовки зводить­ся до забезпечення фізичної готовності військовослужбовців і особового складу правоохоронних органів до оволодіння збро­єю, бойовою технікою та ефективним їх використанням; пере­несення фізичних навантажень, нервово-психічних напружень в екстремальних ситуаціях.

Керівник фізичної підготовки здійснює:

— планування і організацію фізичної підготовки і спортив­ної роботи;

— організацію спеціальної фізичної підготовки військовос­лужбовців у відповідності з нормативними вимогами;

— додержання встановленого мінімуму рухової активності, зокрема не менше 4 год. занять фізичною підготовкою на тиж­день;

— забезпечення додаткових можливостей для занять фізич­ною культурою і спортом в режимі дня;

— здійснення контролю за станом фізичного розвитку та рівнем фізичної підготовленості військовослужбовців;

— сприяння виховному процесові та розвитку морально-вольових якостей військовослужбовців;

- розробка комплексів вправ та програм індивідуальних і групових занять з фізичної підготовки.

^ Рекреація і оздоровча фізична культура є спеціалізацією у рам­ках фахової спеціальності «Фізичне виховання», яка також спе­ршу була самостійною фаховою спеціальністю.

Основним цільовим призначенням спеціаліста з рекреації і оздоровчої фізичної культури є відновлення і зміцнення здо­ров'я. Основними засобами рекреації є фізичні вправи помір­ної інтенсивності, здоровий спосіб побуту, праці та відпочинку і використання оздоровчих сил природи: сонця, води, повітря.

Ці фактори, при умілому використанні, можуть так або ін­акше впливати на організм людини, викликаючи певні позити­вні або негативні зрушення. Для прикладу, гірське повітря, при достатньо тривалому перебуванні людини в середньогір'ї або високогір'ї, здатне пришвидшити пристосувальні до гіпоксії реакції організму, які призводять, зокрема, до змін у складі крові.

Основним цільовим призначенням фахівця з рекреації і оздо­ровчої фізичної культури є зміцнення здоров'я громадян. Рекреолог може працювати в закладах охорони здоров'я, оздоров­чо-профілактичних закладах, диспансерах, туристичних базах, оздоровчих клубах, спортивних установах.

Структура діяльності рекреолога включає:

— організацію та проведення фізкультурно-оздоровчої та спортивно-масової роботи і туризму;

— проведення заходів, спрямованих на загартування, попе­редження захворювань;

— здійснення контролю за фізичним станом людей та тен­денціями його зміни;

— використання природних факторів зміцнення здоров'я і покращення психофізичного, психоемоційного станів;

— розроблення і реалізація планів рекреації трудових ресур­сів з використанням засобів оздоровчої фізичної культури, при­родних засобів рекреації та гігієнічних факторів.

Об'єктом діяльності рекреолога є особи всіх категорій і ві­кових груп, як здорові, так і ті, хто мають відхилення у стані здоров'я. Зорієнтованість рекреаційної роботи на зміцнення здоров'я робить її в тих або інших формах загальнодоступною.

Рекреолог тісно співпрацює з лікарем, а рекреативні заходи мають залучатися в систему медикаментозного лікування та інших форм оздоровлення. З тієї причини рекреаційні заходи мають переважно індивідуальне спрямування.

^ Фізична реабілітація — є однією з нових фахових спеціаль­ностей у галузі фізичної культури і спорту. Основним цільовим призначенням фахівця фізичної реабілітації є організація та проведення занять з метою відновлення або заміни втрачених функцій окремих органів, систем чи організму в цілому.

Місцем праці фізреабілітолога можуть бути оздоровчі закла­ди, лікувальні установи, диспансери, спортивно-оздоровчі бази, групи здоров'я тощо. Об'єктом діяльності реабілітолога є осо­би, які внаслідок певних причин (хвороба, травма) втратили морфологічну чи функціональну досконалість.

До структури діяльності фізреабілітолога відноситься:

— розробка і реалізація спеціальних відновлювальних про­грам та комплексів фізичних вправ для неповносправних осіб;

— організація й проведення занять фізичними вправами із врахуванням фізичного і психічного стану пацієнта, характеру і ступеня захворювання;

— організація лікарського і педагогічного контролю за ефе­ктивністю занять фізичними вправами;

— використання комплексів лікувальної фізичної культури, ма­сажу, фізіотерапії та інших методів відновлення і оздоровлення;

— пропаганда здорового способу життя, консультування осіб, які самостійно займаються оздоровчою фізичною культурою.

^ Олімпійський і професійний спорт є ще однією фаховою спе­ціальністю. Фахівці олімпійського і професійного спорту у пе­реважній більшості працюють на посадах тренерів-викладачів та організаторів спорту. Місцем праці тренера-викладача мо­жуть бути дитячо-юнацькі спортивні школи, спортивні клуби, спортивні секції, спортивні споруди, збірні команди.

Основним фаховим спрямуванням тренера-викладача є під­готовка кваліфікованих спортсменів у обраних видах спорту.

Діяльність тренера-викладача вимагає знань, умінь та нави­чок психолого-педагогічного, медико-біологічного, організацій­но-управлінського та власне спортивного спрямування.

Структура діяльності тренера-викладача передбачає навчан­ня, розвиток і виховання спортсмена в процесі спортивної під­готовки. Основним функціональним обов'язком тренера є реа­лізація планів підготовки спортсменів шляхом:

— формування спортивного колективу;

— планування, обліку і аналізу тренувальної та спортивної роботи;

·       здійснення виховного процесу;

— підготовки і проведення спортивних заходів. До спортивної підготовки відносяться:

— навчання і вдосконалення техніки виконання вправ;

— розвиток фізичних (рухових) якостей;

— зріст функціональних можливостей;

— оволодіння тактичною майстерністю виду;

·       розвиток морально-вольових характеристик особи.

Тренер для виконання своїх функцій повинен досконало знати і вміти використовувати:

— теорію і методику підготовки спортсменів;

— методи планування, обліку і контролю за процесом спор­тивної підготовки;

— індивідуальні, статеві, вікові, морфологічні, психологічні особливості різних груп та осіб;

— техніку, тактику, матеріальну частину, організацію тре­нувальної і змагальної діяльності у видах спорту;

— різні форми і методи тренувальних навантажень та відновлення;

— структуру побудови тренувальних циклів;

— історію, стан розвитку і перспективи виду спорту;

— закономірності управлінської діяльності і формування оп­тимальних міжособистих стосунків.

Неабиякі організаційні навички, якими, як правило, володіють фахівці галузі фізичної культури та спорту, дають їм можливість легко проявити себе в будь-якому виді професійної діяльності.

В умовах ринкової економіки, перебудови освітньої сфери, гу­манізації усього суспільства попит на випускників закладів фізку­льтурної освіти існує. Це, зазвичай, цілеспрямовані, наполегливі, загартовані фахівці, що посилює їхню конкурентноздатність.

Додаткові аспекти діяльності вчителя фізичного виховання, тренера-викладача і фізичного реабілітолога, зважаючи на їх особливе місце у фізичній культурі, будуть розглянуті у насту­пних розділах.

 

Складники професійної майстерності та службові обов'язки вчителя фізичної культури


Фізичне виховання є основним засобом реалізації завдань, які, у відповідності до Закону «Про фізичну культуру і спорт» (24 грудня 1993 р.), стоять перед фізкультурним рухом України.

Ці завдання конкретизовані Цільовою комплексною програ­мою «Фізичне виховання — здоров'я нації» (1998 р.) та Націо­нальною доктриною розвитку фізичної культури і спорту (2004 р.).

Реалізація завдань програми здійснюється за такими напрям­ками:

— фізичне виховання і фізкультурно-оздоровча робота у на­вчально-виховній сфері;

— фізкультурно-оздоровча робота у виробничій і спеціаль­но-виховній сфері;

— фізична підготовка військовослужбовців та особового складу інших силових формувань;

— фізкультурно-оздоровча і рекреаційна робота серед інва­лідів;

— фізкультурно-оздоровча робота серед сільського населення.

У новому Переліку спеціальностей за напрямками підготов­ки фахівців спеціальності «Фізична реабілітація» та «Фізична підготовка в Збройних силах» не передбачені, тому вони стали спеціалізаціями в межах спеціальності «Фізичне виховання».

Фахівці фізичного виховання готуються за освітньо-квалі­фікаційними рівнями:

— молодший спеціаліст (5.010201);

— бакалавр (6.010200);

— спеціаліст (7.010201);

— магістр (8.010201).

Фахівець фізичного виховання може займати посади в осві­тніх, виховних, виробничих, оздоровчо-рекреаційних, воєнізо­ваних та інших державних і недержавних закладах.

Наприклад:

— інструктор фізичної культури в дошкільному закладі;

— вчитель (викладач) фізичного виховання у школі, учили­щі чи вищому навчальному закладі;

— керівник фізичної підготовки у Збройних (силових) фо­рмуваннях;

— організатор (керівник, інструктор) туристичної роботи і рекреації;

— методист з фізичної культури;

— інструктор (організатор) оздоровчо-масової роботи на ви­робництві чи за місцем проживання;

— фахівець з експлуатації спортивних споруд,

— працівник державних або громадських органів управлін­ня фізичною культурою;

— працівник спортивних клубів, оздоровчо-відпочинкових таборів.

Найпоширенішою посадою фахівця з фізичного виховання є посада викладача (вчителя) фізичної культури у навчальних закладах освіти різних рівнів. Це школи, училища, вищі навча­льні заклади.

Визначальною особливістю роботи вчителя (викладача) є на­явність навчальних програм для навчальних закладів, які він реалізує з конкретним контингентом і у конкретних умовах.

У даний час відбувається поступовий перехід з двох на три обов'язкові уроки фізичної культури в усіх класах школи.

Три (а краще 4 і більше) уроки на тиждень, на думку фахів­ців, є необхідними для забезпечення мінімально необхідного рівня рухової активності дітей і підлітків.

При тому, уроки фізичної культури мають плануватися так, щоб наступний урок припадав на день, коли ще зберігається вплив на організм дитини фізичного навантаження від попере­днього заняття. Найкращий тренувальний ефект спостерігаєть­ся тоді, коли перерва між уроками складає 1—2 дні.

Отже, три і більше уроків фізкультури на тиждень, як це і пе­редбачає Закон України «Про фізичну культуру і спорт», є біоло­гічно обґрунтованою потребою юного чи молодого організму.

На жаль, досі значна частина керівників органів освіти і окре­мих шкіл уникають введення третього уроку фізичної культури у школі, переважно виправдуючи свою бездіяльність слабкістю матеріальної бази, відсутністю коштів або навіть кадрів вчителів.

Тимсамим, вони не лише порушують Закон України, але й знижують ефективність двох уроків, які фактично проводяться і послаблюють рівень здоров'я і фізичної підготовленості учнів.

Щоправда, в останній рік-два ситуація дещо поліпшується у зв'язку з ініціативою Федерації футболу України про проведен­ня додаткового уроку з футболу. Такі додаткові уроки з окре­мих видів спорту можуть внести додатковий імпульс в справу поліпшення фізичної підготовленості школярів, які наразі як і більшість інших категорій населення, страдають від гіподина­мії, тобто малорухливості.

Складниками професійної майстерності фахівця з фізично­го виховання є блоки знань, умінь і навичок, якими він володіє.

Визначальною за всіх умов є його педагогічна майстерність.

Суттєво на результативність праці фахівця впливають і окремі особисті якості фахівця, чи їх комбінації, рівно ж, як і атмос­фера уваги або байдужості до фізичного гарту учнів, яка панує у шкільному колективі.

Добрий директор, як і інші працівники школи, переважно розуміють яку виховну консолідуючу роль може здійснювати учитель фізичної культури у житті шкільного колективу. Орга­нізаційні здібності, які, як правило, притаманні вчителям фі­зичної культури роблять їх не замінимими помічниками керів­ництва.

До того ж і учні, які досягли успіхів у спорті, як правило і в навчанні, і в поведінці є прикладом для інших.

Спортивна робота у школі починається з уроку фізичної куль­тури, але обов'язково має своє продовження у позаурочних і по­зашкільних спортивних заходах.

Дуже важливими є зв'язки школи з спортивними організа­ціями: спортивними товариствами, спортивними школами, клу­бами, спорудами тощо. Це помагає активізувати і урізноманіт­нювати форми позашкільної спортивної роботи, робити більш ефективними і стабільними.

Основними критеріями оцінки роботи вчителя фізичної куль­тури є:

— організаційний і методичний рівень підготовки і прове­дення уроків і позакласних занять;

— рівень фізичної підготовленості учнів і його динаміка;

— виховний ефект від проведених занять з фізичної культури.

Рівень фізичної підготовленості визначається не лише ви­конанням навчальної програми для класу і успішністю учнів, але й результатами виконання учнями Державних тестів та но­рмативів фізичної підготовленості населення України.

Для заохочення вчителів існує система матеріального і мо­рального стимулювання. Зокрема, вчителю може надаватися звання учитель-методист, Відмінник освіти, Заслужений учи­тель України, Заслужений працівник освіти України, Заслуже­ний працівник фізичної культури і спорту та ін.

^Посадові обов'язки вчителя(викладача) фізичної культури навчального закладу є такими:

— планування процесу фізичного виховання, в т.ч. плану­вання окремих уроків (занять);

— планування, організація і проведення (участь) різнома­нітних фізкультурних заходів;

— проведення уроків фізичної культури, позаурочних і по­зашкільних заходів;

— розробка комплексів фізичних вправ;

— здійснення в процесі фізичного виховання виховної ро­боти;

— контроль за рівнем здоров'я і фізичної підготовки учнів;

— пропагування здорового способу життя;

— підвищення власного професійного рівня, узагальнення та впровадження передового досвіду роботи.

Урок — є основною формою реалізації завдань фізичного виховання школярів. Основним регламентуючим документом, який має враховуватися учителем при складанні поетапних і по­урочних планів є навчальні плани для певних класів. Суттєвий відступ від вимог навчального плану є допустимим лише за умов невідповідності конкретним умовам проведення уроку (примі­щення, погодні умови, епідемії) змісту планового матеріалу.

Підготовка вчителя до проведення уроку, крім складання поурочного плану-конспекту, який більшість досвідчених вчи­телів складають у стислому варіанті, вимагає детального озна­йомлення з місцем проведення заняття, його санітарно-гігієні­чним станом, особливостями температурного режиму, наявніс­тю і якістю інвентарю тощо.

Очевидно, що і рівень підготовки і організованості класу має визначальний вплив на зміст і рівень проведення уроку.

Доречно нагадати, що спортивний зал, басейн чи інше кри­те приміщення не можуть (і не повинні) бути єдиним місцем проведення уроків. Обов'язково мають передбачуватися занят­тя і на відкритому повітрі: на стадіоні, спортивних майданчи­ках і полях, на лижні.

Повноцінне проведення частини уроків фізичної культури поза межами критих споруд дозволяє урізноманітнювати фор­му і зміст уроків, сприяє фізичному змужнінню і загартуванню школярів. Природно, що в цьому випадку особливу увагу слід приділити формі одягу учнів, щоб уникнути простудних захво­рювань.

3. Особа тренера в сучасному спорті і його функціональні обо­в'язки. Складники професійної майстерності та структура діяльності тренера
Зважаючи на те, що спорт є сферою уніфікованого порів­няння досягнень у певних видах фізичних вправ, то центральною його фігурою є сама людина, спортсмен. З тих пір, як люди почали спеціально готуватися до участі в змаганнях, поряд із спортсменом з'явилася ще одна особа — його порадник, наста­вник, вчитель, або іншими словами тренер. Природно, що спе­ршу «тренерство» мало непрофесійний характер. Але з часом, коли дійшло до заснування спеціальних закладів (як це мало місце вже у стародавній Греції), з'явилися і вчителі «фізичних вправ». Залежно від виконуваних функцій, давньогрецькі тре­нери поділялися на три категорії: «гімнастіс» — програміст, «педотрібіс» — виконавець програми і «аліптіс» — помічник-масажист.

Грецькі тренери-гімнастікони довели методи навчання до високого, навіть за нинішніми мірками, рівня. Вони вміло орі­єнтували атлета на заняття тим чи іншим видом фізичних вправ, продумано застосовували психологічну підготовку, дієтологію. Вони користувалися розробленими системами розвитку фізич­них якостей, методиками вивчення техніки вправ, знаючи при цьому цілісний та розчленований методи навчання. Греки чіт­ко розподіляли процес підготовки атлетів на цикли: 4-річний — макроцикл і 4-х денний мікроцикл (тетра).

Роль, значення тренера суттєво змінилися внаслідок фор­мування і організаційного оформлення окремих видів спорту, стандартизації правил змагань, стабілізації системи проведен­ня міжнародних змагань тощо.

Сьогодні тренер — одна з найважливіших фігур в спорті, без якого годі уявити собі сучасну спортивну діяльність. А виве­дення спортсмена на рівень міжнародних результатів без допо­моги тренера є просто неможливим.

Сучасні тренери готуються в спеціальних вищих навчальних закладах. Більшість тренерів, як правило, мають неабиякий досвід спортивної діяльності та великий багаж теоретичних знань з різних галузей науки: теорії спорту, медико-біологічних дис­циплін, гуманітарних наук тощо.

Тренерів в Україні готують вищі навчальні заклади III і IV рівнів акредитації. Переважній більшості випускників присво­юється кваліфікаційний рівень «спеціаліст».

З врахуванням освіти, стажу роботи, виконуваних функцій і конкретних досягнень окремих учнів або команд тренери сьо­годні поділяються на відповідні категорії.

^Категорійність тренеріввпливає на рівень їхньої заробітної платні. Вона встановлюється Педагогічними Радами спортивних організацій, в яких працюють тренери і затверджуються відповідними органами державного управління спортом.

Градація за професійними категоріями для тренерів сього­дні є такою:

— вища категорія — оклад 185 грн.;

— перша категорія — оклад 170 грн.;

— друга категорія — оклад 160 грн.;

— без категорії — оклад 155 грн.; Існує також доплата за спортивні звання:

— Заслужений майстер спорту — додатково 15 % від окладу;

— Заслужений тренер України — додатково 20 % від окладу;

— Заслужений працівник фізичної культури — додатково 20 % від окладу.

Тренерські категорії періодично переглядаються, але не рід­ше, як 1 раз в 4 роки.

Категорії є офіційним визнанням професійної придатності тренерів. За особливо помітні досягнення учнів тренеру може бути присвоєно звання «Заслуженого тренер України». В окре­мих випадках присвоюється звання «Заслужений працівник фі­зичної культури» або вручається інша державна нагорода.

Тренер може працювати в таких спортивних організаціях:

— дитячо-юнацька спортивна школа;

— школа вищої спортивної майстерності;

—спортивний клуб (спеціалізований, виробничий, вузів­ський, військовий тощо);

— спортивна секція при будь-якій установі чи організації;

— спортивна федерація (національна, обласна, відомча);

— галузеві органи управління (Міністерство, спорткомітет);

— професійна, комерційна організація;

— будь-яка інша організація в штатному розписі якої є по­сада тренера.

Основним фаховим спрямуванням тренера-викладача (трене­ра) є, у вузькому розумінні, підготовка спортсменів відповідної (заданої) кваліфікації, в широкому — виховання спортсменів у процесі спортивної діяльності.

Праця тренера має, як правило, індивідуальний та творчий характер і спланована в багаторічному або етапному відрізку часу.

Залежно від місця праці й обставин (ДЮСШ, збірна коман­да, ігрова команда майстрів тощо) перед тренером ставиться конкретне завдання, зафіксоване в трудовій угоді. В угоді ма­ють бути застережені такі показники:

— погодинне місячне навантаження тренера;

— кількість і якість навчальних груп;

— кількість спортсменів, їх кваліфікація на початок і кі­нець року (сезону);

— динаміка спортивної майстерності спортсменів (коман­ди); плановані результати чи досягнення;

— заходи сприяння тренерові у виконанні ним основних завдань з боку організації-працедавця (спортивна база, інвентар, фінансування, харчування, система змагань і на­вчально-тренувальних зборів);

— оплата праці тренера, винагороди, умови побуту.

Тренер веде роботу самостійно або в складі бригади. В остан­ньому випадку взаємостосунки й обов'язки кожного з членів бригади повинні бути обговоренні та документально зафіксо­вані.

^Бригадний методтренерської праці успішно застосовується переважно в ігрових видах спорту. У видах індивідуальних та­кий метод успішно діє лише за умов взаємодії групи тренерів-однодумців, готових розділити відповідальність і радість здобу­тків, а також в умовах авторитарних й, водночас відповідаль­них, дій визнаного фахівця-лідера.

Важливо, щоб за кожним тренером були застережені «пра­ва» на роботу зі своїми вихованцями, або іншими словами, право безперервності виховного впливу, а також визнання його успі­хів та досягнень.

Тренерська праця є найменш регламентованою порівняно з умовами праці (час, робоче місце, засоби, форми тощо) ін­ших професійних груп. Разом з тим, праця тренера є найбільш залежною від кінцевого або етапного результату. Саме з цієї причини тренерську працю обирають і цінують переважно осо­би незалежні, впевнені в своїх силах, такі, що не бояться ризи­ку та відповідальності. Таких у житті часто називають «фаната­ми». Саме «фанати», якщо їхні претензії є обґрунтованими, най­частіше досягають успіху, в іншому разі вони ризикують стати невдахою і змінюють посаду.

^Професійна майстерність тренерає синтезом його постійно зростаючих професійних знань та умінь, організаційних здіб­ностей і особистих якостей. А проявляється тренерська майс­терність у неодноразовому досягненні спортивної мети найраціональнішим чином, гарантованому знаннями й інтуїцією.

Розглянемо основні складові тренерської майстерності.

Блок професійних знань і навичок включає в себе загально­теоретичну базову підготовку і спеціальну теоретичну підготовку.

До загальнотеоретичної підготовки відноситься комплекс ди­сциплін, які формують світоглядний рівень фахівця, включаю­чи знання з історичних, філософсько-правових, соціальних, медико-біологічних, спортивно-педагогічних галузей.

^Спеціальну теоретичну підготовленістьзабезпечують знання з історії, теорії, методики, організації і педагогіки спорту, гли­бокі знання систем підготовки спортсменів і умов реалізації спортивного результату. Тренер мусить не лише теоретично за­своїти і постійно поповнювати арсенал своїх теоретичних знань, але й навчатися використовувати їх у конкретних умовах для виконання конкретних завдань, тобто сформувати на теорети­чній базі арсенал навичок і умінь. Ґрунтовні знання техніки і тактики обраного виду спорту, методів і засобів розвитку фі­зичних якостей, у поєднанні з педагогічними і організаторсь­кими навичками характеризують рівень підготовленості тренера. Організаційні здібностітренера на будь-якому рівні спортив­ної підготовки є абсолютно необхідним. Тренер є організато­ром процесу спортивної підготовки і саме через організацію процесу він може проявити свої знання, досвід, навіть інтуї­цію. Інакше як через організацію процесу, тобто інакше як че­рез конкретні дії і вчинки тренер не зможе проявити своїх осо­бистих якостей, які, безумовно, сприяють або не сприяють ре­зультативності його праці.

До позитивних якостей тренера найчастіше відносять:

— доброту та уважність до учнів, комунікабельність;

— справедливість, чесність;

— принциповість, працьовитість, жертовність;

— професійну талановитість, широкий світогляд тощо.

Шкала цінностей тренерської праці в розумінні самих спорт­сменів постійно змінюється. Коли на початковому етапі трену­вань молоді спортсмени найбільше цінують позитивне ставлення до себе, приємні манери, дотепність наставника, то з часом більшу ціну в очах спортсменів набувають професійні якості тренера, його організаційні здібності, інтелект тощо.

У житті особисті якості тренера зрідка проявляються в ізо­льованому, «стерильному» вигляді. Частіше — в сукупності й протиріччі з іншими проявами темпераменту, поведінки. При цьому, суттєве значення мають не лише позитивні, але й нега­тивні якості і риси характеру. Наприклад, така риса як честолюбство, яка переважно трактується негативно, у поєднанні з професіоналізмом є неабияким важливим професійним сти­мулом діяльності тренера.

Особливості темпераменту тренера не мають вирішального значення. Звичайно, бажаними є урівноваженість і емоційна ста­більність, проте їх відсутність може компенсовуватися іншими важливими рисами характеру і властивостями темпераменту.

Загальними ознаками професіоналізму тренера є:

— володіння спеціальними знаннями про мету, зміст, об'єкт і засоби діяльності;

— володіння спеціальними уміннями здійснювати діяльність на всіх етапах підготовки спортсмена;

— спеціальні властивості особи і риси характеру, що дозво­ляють здійснювати діяльність і домагатися заданого ре­зультату.

^Ефективність праці тренеразалежить від економічного, со­ціального, організаційного, наукового, ситуаційного та інших факторів.

Основними критеріями ефективності роботи тренера є:

— рівень спортивних досягнень;

— склад та стан навчальних груп.

Непрямим показником ефективності тренерської праці є та­кож суспільне визнання, але воно може носити суб'єктивний характер і не завжди має об'єктивне підтвердження.

^Функціональні обов'язки тренерає дуже різними. Вони зво­дяться до вирішення комплексу задач — педагогічних, вихов­них, організаційно-управлінських, господарських тощо. На практичному рівні їх можна звести до таких обов'язків:

— комплектація навчальних груп;

— організація тренувального процесу;

— організація підготовки та участі в змаганнях;

— забезпечення комплексності виховання;

— організація матеріально-технічного забезпечення.

^Комплектація навчальних груп(команд) є першим і надзви­чайно відповідальним етапом у роботі тренера. Від вдалої або невдалої комплектації часто залежить не тільки результатив­ність праці тренера в найближчі роки, але подекуди і вся тре­нерська кар'єра.

Комплектація навчальних груп має три види: набір, відбір і підбір. Не зважаючи на співзвучність цих слів вони мають рі­зне смислове наповнення.

Набір здійснюється на початковому етапі тренувань і пере­дує тренувальному процесові. Найчастіше він ведеться мето­дом усних (на уроці, шкільних зборах) або письмових (в газеті, на шкільних стендах) оголошень. Його основною характерис­тикою є добровільність, тобто висловлення в тій чи іншій фор­мі згоди на участь у тренувальному процесі учнів без врахуван­ня їхніх здібностей та рівня фізичного розвитку.

Роль тренера при такій формі комплектації є другорядним, додатковим фактором і зводиться до здійснення відповідних формальностей (організація медогляду, оформлення заяв тощо). Отже набір, як форма комплектації, є слушною у випадках, коли передбачуваний спортивний результат є невисоким (шкільна секція, оздоровчий клуб і т.п.).

Відбір — це форма залучення до занять спортом із врахуван­ням певних передумов: віку, наявності конкретних антропометрич­них даних, заданого рівня розвитку фізичних якостей і здібнос­тей, рис характеру, націленості на спортивне вдосконалення.

При відборі бажання учня стати членом тренувальної групи має значення при умові його відповідності вказаним параметрам. У таких випадках, крім педагогічного і медичного спостереження за кандидатом, застосовують відповідні тести, методи медико-фізіологічних досліджень.

Дуже інформативним є попереднє озна­йомлення з медичними картами і характеристиками претендентів на зарахування до групи.

Процес комплектації навчальних груп методом відбору є доволі тривалим. Крім тренерів до нього можуть залучатися фахівці інших спеціальностей (психолог, фізіолог, соціолог). Але затрачений час істотно позначиться на якості укомплекто­ваної групи й на досягненні поставленої мети в спорті.

Підбір є персональною формою комплектації або доукомп­лектації спортивних команд, особливо з ігрових видів спорту. При підборі першочерговими є два чинники: потреба в ком­плектації (доукомплектації) команди спортсменами відповід­ного класу і спортивного амплуа та наявність відповідних кан­дидатів та організаційно-фінансових можливостей. Підбір, як метод доукомплектації команди, провадиться постійно, або ета­пно. Переважно він стосується не новачків, а спортсменів до­статньо високого рівня підготовки. Підбір може здійснюватися тренером, призначеним спеціально для цієї мети.

Відсів з навчальних груп є явищем природнім і закономір­ним. Причинами відсіву є:

— втрата інтересу спортсмена до подальшої тренувальної роботи з причин незацікавленості у спортивному зростанні, від­сутність перспективи спортивного вдосконалення, неможливість приділяти спортивно-тренувальній роботі достатньо часу і зу­силь. Найбільший процент відсіву спостерігається у групах по­чаткової підготовки та на етапі базової підготовки, коли прояв­ляється справжня або мнима безперспективність спортсменів;

— «невписування» окремих атлетів у спортивний колектив через особисті якості або несхвальні вчинки;

— травми, захворювання або переїзд на інше місце прожи­вання спортсмена.

Ініціатором відходу може бути сам спортсмен (найчастіше), тренер або колектив групи (команди).

Перед тренером доволі часто стоїть питання розставання з уч­нем. З учнями-новачками ця процедура менш болісна ніж із кваліфікованими спортсменами. Проте за будь-яких обставин тренер мусить проявляти максимум такту і принциповості.

Із закінченням набору й відбору учнів до навчальної групи, процес комплектації формально закінчується, хоча корективи до персонального складу груп вносяться майже на всіх етапах підготовки.

Наступним завданням тренера після первинної комплекта­ції є створення колективу спортсменів-однодумців, морально­го і психологічного клімату, який сприяв би кожному із учас­ників тренувального процесу проявити свої загальнолюдські й спортивні якості.

Перший період тренувань тренер має вести якомога різно­манітніше, з пізнавально-розважальними елементами, уникаю­чи вузької спеціалізації.

Саме «цікаво-нецікаво» є основним чинником регулярності відвідування занять новачками. Соціальне визнання тренера, рівень його спеціальної фахової підготовленості, вік, стать та інші фактори відступають на другий план. Найважливіше і най­переконливіше для початківця є цікаве, пізнавальне заняття, бажано за участю самого тренера. При цьому періодичність за­нять три рази на тиждень є замалою, щоб в колі інтересів поча­тківців утримувати предмет зацікавленості — спорт. Для цього потрібно не менше 4-х-5-ти відвідувань в тиждень. Тривалість занять при цьому має другорядне значення.

Коли тренер біжить з учнями крос, грає в футбол, іде на лижну прогулянку, він чи не відразу викликає до себе симпатію (навіть захоплення). «Робимо разом» — ось найкраще гасло і прямий шлях до серця учнів. Саме спільна праця (байдуже якого характеру) найшвидше зцементовує колектив, породжує своє, тільки йому притаманне коло інтересів, скріплює довіру між спортсменами і тренером.

На початковому етапі підготовки особливо важливим є од­наково уважне ставлення тренера до здібних і не дуже здібних учнів. Найменше виділення чи зменшення вимогливості до зді­бних є недопустимим. До «улюбленців» треба ставитися особ­ливо вимогливо: «з кого ж питати як не з тебе». З плином часу завдання педагогічно-виховного порядку не зникають, а тільки ускладнюються. Новачка вчать як правильно себе поводити, майстра — як жити.

Якщо питання комплектації та створення міцного, друж­нього колективу вирішується суто педагогічними засобами, то організація тренувального процесу носить вже більш специфі­чний характер.

^Організація тренувального процесузаймає провідне місце в діяльності тренера. Саме під час тренувань тренер вирішує основні, поставлені перед ним задачі: виховні, оздоровчі, спор­тивні, освітні.

На тренувальних заняттях передбачається вирішення завдань фізичної, технічної, тактичної, психологічної та морально-во­льової підготовки спортсмена.

Під час підготовки до тренувальних занять тренер вирішує:

1. Організаційно-господарські питання: час, місце, інвен­тар, обладнання, забезпечення (техніка безпеки, медичне об­слуговування).

2. Методичні питання: зміст занять, спрямованість вирішу­ваних задач, контроль і облік, відновлення.

Кожне окреме заняття має бути чітко спланованим, мати своє місце в системі навчально-тренувальних занять, повинно бути відображеним у робочому плані і спрямованим на вирі­шення конкретних завдань — тобто відповідати на питання: що, де, коли, як, навіщо? Відповіді на ці та деякі інші питання містяться в документах планування.

Тренувальні плани носять циклічний характер. Найбільш роз­повсюдженими є такі тренувальні цикли:

— мікроцикл: 3—7 днів;

— мезоцикл: З0 днів;

— макроцикл: 6—18 місяців.

^Багаторічне плануванняздійснюється у вигляді чотирьохрічного (олімпійського) циклу. В планах багаторічної підготовки фік­суються такі щорічні основні показники тренувального процесу:

— мета і завдання;

— обсяги тренувальних навантажень (тренувальні дні, го­дини тренувань по засобах, зони інтенсивності);

— методи відновлення;

— методи біжучого і підсумкового контролю;

— кількість змагань, стартів, спроб;

— плановий результат.

У річному (сезонному) плані роботи вищеназвані показни­ки плануються як помісячно, так і в цілому за рік (сезон).

^Планування мезоциклів— не менш відповідальне завдання. Основне при цьому, не сліпо розписувати передбачені річним планом обсяги навантажень, а враховувати фактичний і перед­бачуваний фізичний та морально-психологічний стан спортсме­на, як і обставини, в яких тренувальний план мезоцикла буде здійснюватись. Педагогічні спостереження за спортсменом, аналіз його особистого щоденника і показники медичного кон­тролю є необхідними орієнтирами, особливо напередодні від­повідальних змагань.

^Зміст окремих занятьфіксується у поурочних планах і робо­чих журналах. Чимало тренерів нехтують потребою готуватися до кожного окремого заняття, мотивуючи це набутим досвідом. Така думка є справедливою лише стосовно окремих деталей заняття. В цілому ж кожне заняття має бути неповторним. Ви­рішення однакових задач зрідка блискуче вдається одними й тими ж засобами й методами. Навіть ціпка пам'ять тренера не може утримати усі необхідні деталі — минулі, нинішні, майбу­тні. Тому планування кожного конкретного заняття, з аналізом свого власного і учнівського щоденників є безумовно корис­ним. Зрештою, це вже є елементом аналітичного підходу до справи. Адже недаремно ще в школах Древньої Греції були спе­ціальні тренери — «гімнасіси», які готували навчально-трену­вальні плани. Планування є основою тренувальної системи — необхідного елементу плідної тренерської праці.

Планування, особливо річне і багаторічне, має здійснюва­тися обов'язково індивідуально і за участю спортсмена. Важли­вими є постановка перед спортсменом поетапних завдань, до­сягаючи які він може переконуватися у правильності обраного шляху. Віра спортсмена в правильно складений план додає йому сил для здійснення запланованої праці, зміцнює переконання власного успіху, впевненість у собі. А це також і перший еле­мент психологічної підготовки.

^Підготовка до змаганьє найвідповідальнішим етапом у роботі тренера. Головне завдання тренувального процесу на цьому ета­пі — підвести спортсмена (команду) до того рівня спортивної форми, який необхідний для успішного (запланованого) спор­тивного досягнення, вираженого в об'єктивних технічних пока­зниках (час, кілограми, сума очок), або відносних досягненнях (місце, група). Це період інтегральної підготовки, коли попере­дньо проведені інші види підготовки (спеціальна, загально-фі­зична, морально-вольова) мають вагу лише у сенсі сприяння досягненню запланованого результату. Коли спортсмену нале­жить брати участь у невисоких для його рівня (етапних) змаган­нях, то підведення спортсмена до піку форми не є обов'язковим. Більше того, завчасне входження в спортивну форму для спорт­смена деколи є більш загрозливим ніж запізніле. Адже існує бі­льше засобів прискореного набуття форм, ніж утримання її на високому рівні.

^Пік спортивної формипроявляється в індивідуальній готов­ності окремого спортсмена до найвищого для себе спортивного результату. Але пік спортивної форми може бути і в команди в цілому, коли сума індивідуальної готовності окремих членів команди доповнюється вищою злагодженістю й чіткістю вико­навських дій окремих ігрових ланок і команди в цілому.

Індивідуальна готовність спортсмена може породити вище (рекордне), принаймні для конкретного індивідуума, досягнен­ня. Командна готовність — гарант успішного виступу команди.

^Найвища майстерність тренерапроявляється не тоді, коли ко­манда готова до одного матчу, а коли в ході серії матчів вона демонструє високу спортивну майстерність. Подібні випадки, для прикладу, спостерігаються у фіналах чемпіонатів світу з футболу, коли, на перший погляд, не найкраще підготовлена команда від зустрічі до зустрічі повніше розкриває свої таланти і по справж­ньому вражає під час фінальної зустрічі. При найбільш вдалих тренерських «розкладках», основній меті — фінальному старту, підпорядковані не лише зміст і форма всього тривалого процесу попередньої і безпосередньої до змагань підготовки. Вирішальне значення можуть мати й попередні старти основного змагання (відбіркові, півфінальні, попередні спроби). Нерідко саме вони є тими «золотими гвіздками», з яких чеканяться медалі.

^Регулювання психічного стану спортсменає одним із найсклад­ніших моментів тренерської праці, значення якого зростає із на­ближенням до основних змагань (фіналів). Стан психологічної готовності формується у спортсмена заздалегідь. Знання своїх можливостей, рівня підготовленості, умов змагань, сильних і сла­бких сторін суперників, моделювання процесу майбутньої спор­тивної боротьби, готовність «перетерпіти» і ще чимало інших «дрі­бничок» призводять до певного стану психологічної готовності.

^Комплектація командидо змагань є болючим процесом в усіх випадках, коли претендентів на участь в змаганнях більше ніж місць у команді. Особливо «делікатним» має бути процес фор­мування, коли крім спортсменів, у комплектації команди заці­кавленості певні групи осіб або організації. Тому критерії від­бору спортсменів і формування команди повинні бути обумов­лені завчасно (бажано письмово) і бути однозначним. Критерії педагогічної і спортивної доцільності мусять співпадати, а не суперечити офіційним умовам відбору. В процесі підготовки до офіційних (основних) змагань, спортсмен і тренер повинні зва­жити на необхідність пройти через низку відбіркових змагань, які в даному разі є етапною перевіркою готовності.

Опріч підготовки спортсменів і остаточної комплектації ко­манди, підготовка до змагань покладає на тренера ще низку обов'язків. Це переважно організаційно-господарські питання: попередні підтвердження про участь у змаганнях, підготовка заявки, особистих документів спортсменів, технічних заявок, підготовка і транспортування інвентарю, спортивної форми, придбання проїзних документів, замовлення місць для прожи­вання, вирішення побутових питань й т. ін.Виховання спортсмена в широкому розумінні цього слова, є по суті найголовнішою функцією тренера й здійснюється специфіч­ними засобами спорту. Огріхи виховання не тільки знижують цін­ність особи як людини, але й у спортивному значенні заважають розкрити її природний потенціал. І навпаки, успішно ведений виховний процес має вирішальний вплив на особу, незмірно під­вищує і робить громадсько значним спортивний результат.

Тренер не завжди найбільше гордиться учнем, який досягнув найпомітніших спортивних результатів. Предметом гордості і вну­трішнього задоволення є також учні, які «зірок з неба не хапа­ли». Проте змогли й зуміли суттєво вдосконалити себе у фізич­ному і моральному плані. З іншого боку, час активного заняття спортом, навіть якщо він не привів спортсмена до спортивних лаврів, може стати для конкретного вихованця невичерпним джерелом наснаги і досягненням успіхів в іншій діяльності.

Доцільно зважити на те, що процес формування особи спорт­смена є явищем тривалим і зрідка йде паралельно в часі з про­цесом спортивного зростання. Омолодження спорту є причи­ною дуже раннього спортивного дозрівання, а загальнолюдсь­ке, громадянське змужніння може відбутися пізніше, за умови, що виховна робота не була витіснена з процесу підготовки спорт­смена. Перехід юнака чи юнки від видатного спортсмена до повноцінної, а тим більше видатної особистості, є процесом складним і тривалим, але єдино правильним. Для тренера най­більшу цінність має праця, вкладена у виховання і спортивну підготовку учнів.

Матеріальне забезпечення спортсменів не є безпосереднім обов'язком тренера. В усіх спортивних організаціях є спеціаль­ні служби (особи), які мають здійснювати матеріальне забезпе­чення. Проте насправді ця робота не може успішно провадиться без втручання тренера, як найбільш усвідомленої і зацікавленої фігури навчально-тренувального процесу.

Тренер також є найближчою до спортсмена особою (окрім родичів), яка тією чи іншою мірою активно впливає на всі сто­рони життя вихованця: умови побуту, навчання, служба в армії чи робота, подекуди й сімейні справи. І усі ці елементи тренер­ської праці вимагають від тренера постійної доброзичливості, уважності й терпеливості.

 4.Підготовка фахівців з фізичної реабілітації. Посади і посадові обов'язки фахівців фізичної реабілітації. Програмування і здійснення процесу фізичної реабілітації
Фізична реабілітація, як засіб відновлення здоров'я і функ­ціональних можливостей людини, має тривалу історію розвит­ку у багатьох зарубіжних країнах, зокрема у країнах Північної Америки, Скандинавії, Європи.

У зарубіжних країнах реабілітаційні центри (в т.ч. стаціонар­ні) організовуються в комплексі з лікувальними установами, або окремо як самостійні структури. Пацієнти у переважній кількості чітко знають коли за допомогою звертатися до лікаря, а коли до фізіотерапевта (як за кордоном називають фахівця фізичної реабілітації).

Фізична реабілітація відрізняється від інших видів реабілі­тації специфічними засобами і методами. В ній головною дію­чою особою є фахівець-педагог, який здатний разом з пацієн­том реалізувати програму активної реабілітації з використан­ням, насамперед, фізичних вправ.

У сфері фізичної реабілітації використовується широкий арсенал засобів, але визначальними є дві ознаки: педагогічний вплив фізреабілітолога та активна співпраця пацієнта. Саме у взаємодії цих двох осіб, за консультативного впливу лікаря, криється запорука успіху фізичної реабілітації.

Співробітництво фахівця фізичної реабілітації з лікарем є абсолютно необхідним чинником. До складання програми ре­абілітації фізреабілітолог може приступати тільки за наявності експертної оцінки лікаря щодо стану пацієнта.

Лікарська допомога і фізична реабілітація можуть надаватися послідовно або ж одночасно. Тим більше важливо, щоб між ліка­рем, фізреабілітологом і пацієнтом було взаєморозуміння, при чому дії лікаря, спрямовані на подолання хвороби чи загоюван­ня травми, мають передувати діям фізреабілітолога, спрямова­ним на відновлення функцій пошкодженого органа чи системи.

В Україні спеціальність «Фізична реабілітація» пройшла пе­рвинне формування у середині 90-х років минулого століття. Частково це відбулося як результат розширення контактів і обміну досвідом із органами охорони здоров'я зарубіжних кра­їн. Відзначимо, що неабиякою базою розвитку фізичної реабі­літації був чималий досвід використання лікувальної фізичної культури, нагромаджений у країнах пострадянського простору ще з часів Другої світової війни.

В Україні ще досі не досягнуто адекватного розуміння суті фізичної реабілітації. Найчастіше її сприймають як продовжен­ня медичної реабілітації, або, в кращому випадку, як різновид лікувальної фізичної культури. Це легко пояснити, якщо врахо­вувати не лише «молодість» самої спеціальності, але й ту обста­вину, що підготовку фахівців для фізичної реабілітації прово­дять переважно самоперекваліфіковані медики, підготовлені і пристосовані для надання медичної допомоги.

Тому для уникнення непорозумінь і помилок доцільно поси­латися на закордонний досвід та офіційні документи. Визначаль­ним вважаємо резолюцію 48/96, прийняту Генеральною асамбле­єю ООН у 1993 році (окремі витяги подано у додатках). Це «Ста­ндартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів», соціально-політичним і морально-гуманістичним підґрунтям яких є турбота про права людини, а також низка інших міжнародних декларацій, пактів та конвенцій, підписаних Україною.

Вплив згаданого документу поступово відчувається у соціа­льно-побутовій сфері. Вулиці окремих міст, службові і громад­ські приміщення, міський і залізничний транспорт обладну­ються спеціальними пристосуваннями — пандусами, ліфтами, підйомниками. Неповносправні поступово покидають закриті установи і долучаються до повноцінного життя. Навіть до спор­тивного, аж до участі у міжнародних Параолімпійських іграх.

Цінність вищезгаданих «Стандартних правил», крім усього іншого, полягає в тому, що в документі чітко регламентовано значення і вживання деяких спеціальних термінів. Наприклад, таких як інвалідність, дефект, непрацездатність, попередження інвалідності, забезпечення рівних можливостей. Зокрема, у статті 23 розкривається фундаментальна концепція політики щодо інвалідів у суспільстві. її варто навести повністю:

«Термін «реабілітація» означає процес, що має за мету допо­могти інвалідам досягнути оптимального фізичного, інтелектуа­льного, психологічного і соціального рівня діяльності і підтриму­вати його, надаючи їм таким чином засоби для зміни їхнього жит­тя і розширення рамок їхньої незалежності.

^ Реабілітація може включати заходи для забезпечення і віднов­лення функцій або компенсації утрати чи відсутності функцій або функціональних обмежень.

Процес реабілітації не включає початкової медичної опіки. Він передбачає широке коло заходів і дій, починаючи від початкової загальної реабілітації і закінчуючи цілеспрямованою діяльністю, наприклад, відновлення професійної працездатності».

Важливим документом, який врегульовує окремі питання під­готовки професійних фізреабілітологів є класифікаційна харак­теристика професії «Фахівець з фізичної реабілітації», яка впер­ше була розроблена у Львівському державному інституті фізку­льтури. Цей документ погоджено з Міністерством праці України та затверджено Наказом Голови Державного Комітету з фізичної культури і спорту 4 червня 1997 року (№ 1169). Класифікаційна характеристика професії містить класифікаційні вимоги до фа­хівців фізичної реабілітації різних категорій.

Фізична реабілітація, як галузь дидактична, природно є від­мінною від інших видів реабілітації: медичної, соціальної, тру­дової тощо.

У процесі свого становлення фахівець з фізичної реабіліта­ції повинен отримати теоретичну і практичну підготовку, які дозволять йому засвоїти певний обсяг теоретичних знань та оволодіти широким колом практичних навичок.

Фахівців для фізичної реабілітації в Україні сьогодні готу­ють понад 20 вищих навчальних закладів України, підпорядко­ваних переважно Державному комітету з питань фізичної куль­тури і спорту та Міністерству освіти і науки України.

Освітньо-кваліфікаційні рівні для спеціальності фізичної ре­абілітації встановлено такі: бакалавр (6.010200), спеціаліст (7.010202) і магістр (8.010202).

Студент-фахівець з фізичної реабілітації необхідні профе­сійні уміння набуває поетапно:

— набуває знання, які мають відношення до уміння;

— випробовує це уміння на собі;

— випробовує це уміння на своєму товаришеві;

— спостерігає, як професіонал застосовує це уміння;

— допомагає професіоналу застосовувати це уміння;

— спочатку застосовує це уміння під наглядом професіонала;

— успішно справляється з цим умінням в різноманітних си­туаціях без безпосереднього нагляду;

— здає тест на безпечне володіння цим умінням та починає його вдосконалювати.

При цьому відбувається поступовий перехід від аудиторних занять до занять в клініці.

Навчання (практика) в клініці знайомить студента з особ­ливими умовами роботи. Якість та зміст навчального процесу буде залежати від таких різноманітних та непередбачених фак­торів, як наявність та кількість пацієнтів та рівень обізнаності медиків клініки з можливостями і обмеженнями студентів.

Вдосконалення практичних навичок та звикання до обста­новки лікувальної установи чи реабілітаційного центру є одні­єю з найважливіших функцій клінічного навчання.

Варто дати декілька практичних порад студенту, який роз­починає практичну діяльність в клініці. Найпершим є визнан­ня того, що студент входить в усталене середовище. Повага до факту, перебування на території, яка належить іншим, є голо­вним принципом. Клінічні працівники можуть допомогти сту­дентові пристосуватися до нового оточення, хоча спершу сту­дент може почувати себе незручно.

Почуття дискомфорту можна зменшити, виконуючи наступні дії:

— відрекомендувати себе членам колективу;

— ознайомитися з правилами поведінки, які діють у цьому колективі;

— з'ясувати й усвідомити, що від Вас очікує керівник прак­тики;

— припускати, що деякі працівники можуть ставитися до Вас, новачка, з недовірою або скептично, і бути готовим відповісти на їхні запитання або зауваження.

Навчаючись у клініці, студент повинен поводитися як уваж­ний гість. Персонал завжди зауважує, як кожен входить у коле­ктив і виконує запропоновані завдання. Участь в житті клініки розглядається як позитивна риса: студента сприймають як ді­йового члена команди. Дуже швидко студентське почуття не­зручності в клінічній практиці поступається почуттям відпові­дальності та ініціативності.

Фахівці фізичної реабілітації можуть працювати у спеціалі­зованих дошкільних закладах, інструктором спеціальних меди­чних груп загальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів, дитячих бу­динків, в навчально-реабілітаційних центрах, лікарнях, полі­клініках, диспансерах, будинках відпочинку і профілакторіях, специфіка діяльності яких пов'язана з фізичною реабілітацією.

Фахівець фізичної реабілітації повинен бути добре підгото­вленим до професійної діяльності, уміти адаптуватися до умов діяльності установи або проводити самостійну клінічну чи кон­сультативну діяльність. Він має налагоджувати особисті стосу­нки та ефективне спілкування з пацієнтами, їхніми родичами та колегами. Важливим є дотримуватися етичних норм і конфі­денційності, виявляти увагу й повагу до пацієнта.

На фахівців фізичної реабілітації покладаються такі службо­ві обов'язки:

— проведення обстежень осіб, які підлягають реабілітації та аналіз результатів цих обстежень;

— вивчення історії хвороби, анамнез пацієнта, консульта­ції з лікарем, формування висновку про потребу та ймо­вірні результати програми фізичної реабілітації;

— складання та обговорення з пацієнтом реабілітаційних заходів;

— реалізація реабілітаційної програми;

— контроль за ефективністю реабілітаційної програми та внесення необхідних коректив;

— інформування оточення пацієнта (члени педагогічного колективу, родичі) щодо співпраці пацієнта в реалізації програми;

— надання вказівок масажистам, медсестрам, допоміжному персоналу щодо їхньої участі в реабілітаційному процесі;

— ведення відповідної планової, облікової і звітної докумен­тації;

— підвищення власного професійного рівня;

— поєднання і здійснення виховної роботи у процесі реалі­зації програм фізичної реабілітації;

— забезпечення дотримання техніки безпеки проведення занять;

— пропаганда здорового способу життя.

Хоча на сьогодні більшість фізреабілітологів виконують різ­нопланову реабілітаційну діяльність, проте спостерігається зро­стаюча тенденція до спеціалізації в конкретній ділянці роботи. Зокрема, виділяються такі спеціалізації, як реабілітологія не­врологічних захворювань (пошкоджень), ортопедичних, кардіореспіраторних, педіатричних тощо. Саме в напрямі таких спе­ціалізацій має вестися підготовка фахівців фізичної реабілітації.

Донедавна у штатних розкладах лікувально-профілактичних закладів зрідка зустрічалися посади фахівців фізичної реабілі­тації. Можна вважати вирішальним те, що на вимогу Фонду реабілітації інвалідів, Львівського обласного управління охоро­ни здоров'я і Львівського державного інституту фізичної куль­тури та за підтримкою Президента Параолімпійського комітету України — народного депутата України Валерія Сушкевича, Міністр охорони здоров'я України В. Москаленко скерував в органи і заклади охорони здоров'я України Інструктивний лист №12103.04/22 від 5.ХІ.2001 р., у якому пропонується вводити у профільних лікувально-профілактичних закладах посади фахівців з фізичної реабілітації та призначати на них випускників вищих навчальних закладів фізичної культури III—IV рівнів ак­редитації.

Посадові оклади спеціалістів з фізичної реабілітації рекомендується цим документом установлювати на «рівні схе­мних посадових окладів лікарів інших спеціальностей».

Поза сумнівом цей документ сприятиме збільшенню робо­чих місць і впорядкує систему оплати праці фізреабілітологів у державних медичних установах.

ВИСНОВОК

Таким чином, вивчення даної теми сприяє розширенню уявлень студентів про:

o         особливості професійної діяльності фахівців з фізичної культури;

o         складники професійної майстерності і службові обов’язки вчителя фізичної культури, тренера і фахівців з фізичної реабілітації.

Контрольні питання

1.       Назвіть фахові спеціальності за напрямком фізичної куль­тури і спорту.

2.       Фахівців яких освітньо-кваліфікаційних рівнів готують вищі заклади освіти фізкультурного профілю.

3.       На яких посадах можуть працювати фахівці з фізичного виховання?

4.       Яким є основне призначення фахівця з фізичного вихо­вання?

5.       На яких посадах можуть працювати фахівці з олімпійсь­кого і професійного спорту?

6.       Яким є основне призначення тренера-викладача?

7.       Яким є основне призначення фахівця з фізичної реабілітації?

8.       Де і на яких посадах може працювати фахівець фізичної реабілітації?

Літературадо питання 1

1.                               Актуальні проблеми теорії і методики фізичного виховання: Колектив­на монографія / Упоряд. О.М. Вацеба, Ю.В. Петришин, Є.Н. Приступа, І.Р. Боднар. - Л., Українські технології, 2005. - 296 с.

2.                               Выдрин В.М. Введение в специальность: Учебное пособие для инсти-тутов физической культуры. - М.: Физкультура и спорт, 1974. - 159 с.

3.                               Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні. - К., 1994.- 34 с.

4.                               Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населен­ня України - К., 1996. — 31 с.

5.                               Жданова О.М. Управління фізичною культурою: Навчальний посібник для фізкультурних вузів. - Львів, 1996. - 127 с.

6.                               Закон України «Про фізичну культуру і спорт». - К., 1994. - 22 с.

7.                               Канішевський С.М. Науково-методичні та організаційні основи фізич­ного самовдосконалення студентства. - К.: ІЗМН, 1999. - 270 с.

8.                               Краснов В.П. Фізичне виховання: психофізичні вимоги до фахівців аг-ропрому. - К.: Аграрна освіта, 2000. - 133 с.

9.                               Лубышева Л.И. Социология физической культури и спорта: Учеб. пособие. - 2-е изд., стереотип. - М.: Издательский центр «Академия», 2004. - 240 с.

10.                          Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры. Введение в предмет: Учебник для высших специальных физкультурных учебных заведений. 3-є изд. - СПб.: Лань, 2003. - 160 с.

11.                          Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту. - К., 2004. - 16 с.

12.                          Олійник М.О., Скрипник А.П. Правові основи організації та управління фізичною культурою, спортом і туризмом в України / Вид. 3-є, пере-робл. і доповн. —-Харків: ХаДІФК, 2000. - 292 с.

13.                          Перелік напрямів підготовки фахівців з вищою освітою за професій­ним спрямуванням, спеціальностей різних кваліфікаційних рівнів та робітничих професій: Наказ міністра освіти України від 10 червня 1994 року. - К., 1994.

14.                          Рибковський А.Г., Канішевський С.М. Системна організація рухової активності людини. - Донецьк: ДонНУ, 2003. - 436 с.

15.                          Філь С.М., Пешков В.П. Професійна практика студентів інституту фізич­ної культури. - К.: Вища школа, 1985.

16.                          Цільова комплексна програма «Фізичне виховання - здоров'я нації». - К., 1998. - 48 с.

до питання 2

1.                               Актуальні проблеми теорії і методики фізичного виховання: Колектив­на монографія / Упоряд. О.М. Вацеба, Ю.В. Петришин, Є.Н. Приступа, І.Р. Боднар. - Л., Українські технології, 2005. - 296 с.

2.                               Ведмеденко Б.Ф. Теоретичні основи і практика виховання молоді за­собами фізичної культури. - К., 1993. - 151 с.

3.                               Ведмеденко Б.Ф. Виховання інтересу: теорія, експеримент, методика занять. - Чернівці, 2002. - 467 с.

4.                               Вільчковський Е.С., Козленко М.П., Цвек С.Ф. Система фізичного ви­ховання молодших школярів. - К.: ІЗМН, 1998. - 232 с.

5.                               Вільчковський Е.С., Курок О.І. Теорія і методика фізичного виховання дітей дошкільного віку: Навч. посіб. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2004. - 428 с.

6.                               Выдрин В.М. Введение в специальность: Учебное пособие для институ-тов физической культуры. - Москва: Физкультура и спорт, 1974. -159 с.

7.                               Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населен­ня України — К., 1996. — 31 с.

8.                               Деминский А.Ц. Основы теории и методики физического воспитания. — Донецк: Донеччина, 1995. - 520 с.

9.                               Домашенко А.В. Організаційно-педагогічні засади системи фізичного виховання студентської молоді України: Дис... канд. фіз. вих.: 24.00.02. - Львів, 2003. - 346 с.

10.                          Закон України «Про фізичну культуру і спорт». - К., 1994. - 22 с.

11.                          Концепція фізичного виховання в системі освіти України // Фізичне виховання в школі. - 1998. - № 2. - С. 2-7.

12.                          Краснов В.П. Фізичне виховання: психофізичні вимоги до фахівців аг-ропрому. - К.: Аграрна освіта, 2000. - 133 с.

13.                          Новітні медико-педагогічні технології зміцнення та збереження здоро­в'я учнівської молоді. - Л., Українські технології, 2003. - 148 с.

14.                          Програма з фізичної культури для загальноосвітніх навчальних закла­дів (1—11 класів) // Фізичне виховання в школі. - 1999. - № 1. - С. 2-24.

15.                          Сєргієнко Л.П. Інноваційний зміст підготовки спеціалістів фізичного виховання і спорту // Спортивний вісник Придніпров'я. - 2003. - № 3-4. - С. 23-26.

16.                          Сєргієнко Л.П. Тестування рухових здібностей школярів. - К.: Олім­пійська література, 2001. - 439 с.

17.                          Теория и методика физического воспитания / Под ред. Т.Ю. Круцевич. - В 2-х томах. - К.: Олимпийская литература, 2003. - 814 с.

18.                          Цільова комплексна програма «Фізичне виховання - здоров'я нації». - К., 1998. - 48 с.

19.                          Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. - Части­на 1. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2001. - 272 с.

20.                          Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. - Части­на 2. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2002. - 248 с.

21.                          Шиян Б.М., Папуша В.Г. Теорія фізичного виховання: Навчальний по­сібник для студентів факультетів фізичного виховання. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 183 с.

до питання 3

1.                               Бубка С.Н. Развитие двигательных способностей человека. - Донецк: Апекс, 2002. - 302 с.

2.                               Волков Л.В. Спортивная подготовка детей и подростков. - К.: Вежа, 1998. - 190 с.

3.                               Волков Л.В, Теория и методика детского и юношеского спорта. - К.: Олимпийская литература, 2002. - 294 с.

4.                               Гуськов С.И. Государство и спорт (о государственной политике зару-бежных стран в области физического воспитания и спорта). - Моск­ва: Физкультура и спорт, 1996. - 176 с.

5.                               Деркач А.А., Исаев А.А. Педагогическое мастерство тренера. - Мос­ква: Физкультура и спорт, 1981. - 375 с.

6.                               Жмарев Н.В. Управление деятельностью спортивной организации. - К.: Здоров'я, 1989. - 168 с.

7.                               Закон України «Про фізичну культуру і спорт». - К., 1994. - 22 с.

8.                               Золоті сторінки олімпійського спорту України / За ред. І.Н. Федоренка. - К.: Олімпійська література, 2000. - 192 с.

9.                               Келлер В.С., Платонов В.М. Теоретико-методичні основи підготовки спортсменів. - Львів: УСА, 1993.

10.                          Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей. - Л.: Штабар, 1997. - 204 с.

11.                          Платонов В.Н., Гуськов С.И. Олимпийский спорт: В 2 т. - К.: Олим­пийская литература, 1994. - Кн. 1. - 496 с; кн. 2. - 480 с.

12.                          Профессиональный спорт / Под обід. ред. С.И. Гуськова, В.Н. Плата­нова. - К.: Олимпийская литература, 2000. - 391 с.

13.                          Ровний А.С. Сенсорні механізми управління точнісними рухами люди­ни. - X., 2001. - 220 с.

14.                          Сєргієнко Л.П. Тестування рухових здібностей школярів. - К.: Олім­пійська література, 2001. - 439 с.

15.                          Тер-Ованєсян А.А., Тер-Ованесян И.А. Обучение в спорте. - М.: Физ­культура и спорт, 1993. - 181 с.

16.                          Цільова комплексна програма «Фізичне виховання - здоров'я нації». - К., 1998. - 48 с.

до питання 4

1.                               Бирюков А.А. Лечебный массаж. - К.: Олимпийская литература, 1995. - 200 с.

2.                               Верич Г.Е., Бородин Ю.А. Проблема, итоги и перспективы преподава-ния специальности «физическая реабилитация» в вузах // Фізична реа­білітація як напрям підготовки спеціалістів: Тези доповідей учасників міжнародної науково-методичної конференції. - К., 2003. - С. 13-14.

3.                               Герцик А.М. Трактування ключових термінів в освітньо-професійній галузі фізичної реабілітації // Молода спортивна наука України: 36. наук. пр. з галузі фіз. культури та спорту. Вип. 7: В 3-х т. - Л., 2003. - Т.1. - С. 342-346.

4.                               Дубровский В.И. Реабилитация в спорте. - М.: Физкультура и спорт, 1991. - 202 с.

5.                               Закон України «Про фізичну культуру і спорт». - К., 1994. - 22 с.

6.                               Кукса В.О. Сутність фізичної реабілітації // Теорія і методика фізично­го виховання і спорту. - 2001. - № 1. - С. 46-51.

7.                               Мухін В.М. Фізична реабілітація: Підручник для студентів вищих навча­льних закладів фізичного виховання і спорту. - К.: Олімпійська літера­тура, 2000. - 423 с.

8.                               Основні поняття і терміни оздоровчої фізичної культури та реабілітації /О.Д. Дубогай, А.М. Ткачук, ОД. Костікова, А.О. Єфімов. - Луцьк: Над-стир'я, 1998. - 100 с.

9.                               Пархотик И.И. Лечебная физическая культура. - К., 1986. - 156 с.

10.                          Савчєнко В., Клапчук В. Фізична реабілітація: питання підготовки фа­хівців в вищих навчальних закладах освіти та їх правового статусу в Україні // Спортивний вісник Придніпров'я, 2003. - № 3-4. - С. 87-90.

11.                          Сергієнко Л.П. Тестування рухових здібностей школярів. - К.: Олім­пійська література, 2001. - 439 с.

12.                          Физическая реабилитация: Учебн. / Под общ. ред. С.Н. Попова. — Ро­стов н/Д.: Феникс, 1999. - 608 с.

13.                          Цільова комплексна програма «Фізичне виховання - здоров'я нації». - К., 1998. - 48 с.