- Обговорення конкретних поезій, таких як: "Айстри", "Чари ночі", "О слово рідне, орле скутий!".
- Їхній аналіз: основні теми, художні засоби, історія створення.
У відповідь на Курилова Юлія Романівна
Re: Твори, що стали знаковими
"Айстри"
Історія створення: вірш "Айстри" написаний у 1905 році на тлі революції 1905-1907 рр. Поезія відображає розчарування людей після поразки.
Олександр Олесь роздумує про значення життя, смуток і радість, оспівує трагічну долю, жорстоку реальність.
Художні засоби:
Айстри є символом надії на кращі часи, жаданням весни.
Епітети: «рожевого ранку», «розкішнім півсні», «трави шовкові», «сонячні дні», «казка ясна», «вічна весна», «холодним дощем».
Метафори: «айстри умились росою, вінки одягли», «стали рожевого ранку чекать», «в райдугу барвів життя убирать», «марили айстри», «в мріях ввижалася казка», «плакав вітер в саду за кущем», «схилились і вмерли».
Анафора: «Так марили айстри в саду восени, // Так марили айстри і ждали весни...».
"Чари ночі"
Історія написання: вірш створений 1904 р. для своєї дружини Віри Свадковської. Відомим він став у 1960-ті в поєднанні з музикою Василя Безкоровайного.
Тема: оспівування кохання, обмеженість життя людини.
Художні засоби:
Епітети: «шумляче море», «в палких обіймах», «рвійно шелестить», «пахощі густі».
Метафора: «тут ллються пахощі густі, там гнуться верби п’яні», «сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», «уся земля тремтить в палких обіймах ночі».
Персоніфікація: «весна іде назустріч нам», «весна бенкет справляє».
Анафора: «Сміються, плачуть солов'ї // І б'ють піснями в груди: // "Цілуй, цілуй, цілуй її, — //Знов молодість не буде!».
Символізм: солов’ї, Фауст, іскра, весна.
"О слово рідне, орле скутий!"
Історія написання: створений у 1907 році, після багатьох років заборони української мови (Валуєвський циркуляр, Емський указ).
Тема: звеличення рідного слова, значення мови для нації.
Художні засоби:
Епітети: «слово рідне», «орле скутий», «шовковий спів степів широких», «левій рев», «дощами судними».
Метафори: «Дніпра левій рев», «музика гір блакитнооких», «сонцем стань», «розлетися дощами судними».
Анафора: «О слово рідне!».
Риторичні звертання, оклики: «О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх!», «О слово рідне! Шум дерев!», «О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань!».
Символи: орел, меч, сонце, судні дні.
Історія створення: вірш "Айстри" написаний у 1905 році на тлі революції 1905-1907 рр. Поезія відображає розчарування людей після поразки.
Олександр Олесь роздумує про значення життя, смуток і радість, оспівує трагічну долю, жорстоку реальність.
Художні засоби:
Айстри є символом надії на кращі часи, жаданням весни.
Епітети: «рожевого ранку», «розкішнім півсні», «трави шовкові», «сонячні дні», «казка ясна», «вічна весна», «холодним дощем».
Метафори: «айстри умились росою, вінки одягли», «стали рожевого ранку чекать», «в райдугу барвів життя убирать», «марили айстри», «в мріях ввижалася казка», «плакав вітер в саду за кущем», «схилились і вмерли».
Анафора: «Так марили айстри в саду восени, // Так марили айстри і ждали весни...».
"Чари ночі"
Історія написання: вірш створений 1904 р. для своєї дружини Віри Свадковської. Відомим він став у 1960-ті в поєднанні з музикою Василя Безкоровайного.
Тема: оспівування кохання, обмеженість життя людини.
Художні засоби:
Епітети: «шумляче море», «в палких обіймах», «рвійно шелестить», «пахощі густі».
Метафора: «тут ллються пахощі густі, там гнуться верби п’яні», «сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», «уся земля тремтить в палких обіймах ночі».
Персоніфікація: «весна іде назустріч нам», «весна бенкет справляє».
Анафора: «Сміються, плачуть солов'ї // І б'ють піснями в груди: // "Цілуй, цілуй, цілуй її, — //Знов молодість не буде!».
Символізм: солов’ї, Фауст, іскра, весна.
"О слово рідне, орле скутий!"
Історія написання: створений у 1907 році, після багатьох років заборони української мови (Валуєвський циркуляр, Емський указ).
Тема: звеличення рідного слова, значення мови для нації.
Художні засоби:
Епітети: «слово рідне», «орле скутий», «шовковий спів степів широких», «левій рев», «дощами судними».
Метафори: «Дніпра левій рев», «музика гір блакитнооких», «сонцем стань», «розлетися дощами судними».
Анафора: «О слово рідне!».
Риторичні звертання, оклики: «О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх!», «О слово рідне! Шум дерев!», «О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань!».
Символи: орел, меч, сонце, судні дні.
«Айстри»
Тема: алегорія пробудження народу та втрати нагоди для дії. Айстри, які розцвіли пізно, вже після літа, символізують людей, що усвідомили необхідність боротьби занадто пізно. Через поетичний образ квітів Олесь осмислює тему запізнілого прозріння, безплідності краси без своєчасної дії, а також трагічного протиріччя між красою життя й байдужістю світу.
Ідея: краса й духовність без активної дії не мають сенсу.
Історія створення: вірш входить до першої збірки Олеся «З журбою радість обнялась». Його було написано в період революційних потрясінь 1905 року, часу глибокого розчарування в суспільних ідеалах, але водночас і надії на духовне оновлення. Айстри – це символ тих, хто вірив у щасливу долю, проте так і не дочекався її.
Художні засоби:
Епітети: «рожевий ранок», «розкішнім півсні», «сонячні дні», «казка ясна», «вічна весна».
Метафори: «умились росою», «вінки одягли», «стали чекать ранку», «в райдугу барвів життя убирать», «марили айстри», «в мріях ввижалася казка», «ждали весни», «плакав вітер в саду за кущем».
Алегорія: «айстри» символізують український народ, який розцвів духовно, але не зміг реалізувати свою силу через несвоєчасність.
Персоніфікація природи: айстри «прокинулись» і «дивились в небо», поет одухотворяє рослини, роблячи з них символи людських почуттів.
«Чари ночі»
Тема: миттєвість щастя, заклик до радості життя, кохання, пробудження душі. Твір поєднує радість життя зі смутком від усвідомлення його тлінності.
Ідея: любов як найвища форма буття, закликання відчути життя всіма його барвами, поки не пізно. Це апофеоз краси, ніжності й миттєвої радості – класичний зразок українського неоромантизму.
Історія створення: написаний у 1904 р., вірш уперше опубліковано у збірці «З журбою радість обнялась». Цей твір став одним із найвідоміших в українській ліриці ХХ століття. Цей вірш Олександр Кандиба написав для своєї коханої у майбутньому дружини Віри Свадковської.
Художні засоби:
Паралелізм природи й людських почуттів: «Сміються, плачуть солов’ї…» - природа відгукується на емоції закоханих.
Антитеза: сміх і сльози, як дві протилежні емоції, що поєднуються в єдиній гармонії.
Музичність і повтори: постійне повторення дієслів («сміються, плачуть…», «цілуй, цілуй…») створює ефект пісенності.
Епітети: «чарівна ніч», «зоряні сни» - створюють ауру краси та магії.
Метафора: «життя єдина мить» - глибока філософська метафора короткочасності людського буття, «тут ллються пахощі густі, там гнуться верби п’яні», «уся земля тремтить в палких обіймах ночі».
Персоніфікований образ: «весна іде назустріч нам»; «весна бенкет справляє».
Прийом обрамлення: на початку й у фіналі поезії повторюється строфа.
Поезія «О слово рідне, орле скутий!»
Тема: сила й святість рідного слова, як символ духовної свободи й національної гідності. Письменник звертається до мови як до живої істоти, що страждає від кайданів, але водночас має крила, спроможна до польоту.
Ідея: мова як духовна зброя нації, без якої народ втрачає своє обличчя. Олесь підкреслює, що саме через мову народ зберігає свободу, пам’ять і гідність. Цей вірш став символом українського культурного опору та увійшов до шкільної програми як взірець поетичного патріотизму.
Історія створення: написана під впливом революційних подій початку ХХ ст. (1905–1907) і цензурних заборон української мови. Уперше надрукована у 1907 р. Твір став маніфестом національного самоусвідомлення, часто цитованим у публіцистиці, промовах і навіть на мітингах періоду визвольних змагань.
Художні засоби:
Епітети: «слово рідне», «орел скутий», «співочий грім», «зорі блакитноокі», «шовковий спів», «левій рев», «степи широкі», «дощі судні».
Анафора: дві строфи починаються окличним «О слово рідне!».
Символізм: орел, меч, сонце й «музика гір блакитнооких», судні дні.
Персоніфікація: мова це «орел скутий», «святий меч», «співуча струна» - поет одухотворяє її, перетворюючи на символ духовної сили.
Метафора: «Дніпра левій рев», «музика гір блакитнооких», «сонцем стань», «розлетися дощами судними».
Протиставлення (контраст): «Співочий грім батьків моїх», «Дітьми безпам’ятно забутий».
Антитеза: «скуте - вільне», «мертве - живе», це підкреслює подвійність стану нації.
Риторичні звертання-оклики, окличні речення: «О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх!», «О слово рідне! Шум дерев!», «О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань!».
Тема: алегорія пробудження народу та втрати нагоди для дії. Айстри, які розцвіли пізно, вже після літа, символізують людей, що усвідомили необхідність боротьби занадто пізно. Через поетичний образ квітів Олесь осмислює тему запізнілого прозріння, безплідності краси без своєчасної дії, а також трагічного протиріччя між красою життя й байдужістю світу.
Ідея: краса й духовність без активної дії не мають сенсу.
Історія створення: вірш входить до першої збірки Олеся «З журбою радість обнялась». Його було написано в період революційних потрясінь 1905 року, часу глибокого розчарування в суспільних ідеалах, але водночас і надії на духовне оновлення. Айстри – це символ тих, хто вірив у щасливу долю, проте так і не дочекався її.
Художні засоби:
Епітети: «рожевий ранок», «розкішнім півсні», «сонячні дні», «казка ясна», «вічна весна».
Метафори: «умились росою», «вінки одягли», «стали чекать ранку», «в райдугу барвів життя убирать», «марили айстри», «в мріях ввижалася казка», «ждали весни», «плакав вітер в саду за кущем».
Алегорія: «айстри» символізують український народ, який розцвів духовно, але не зміг реалізувати свою силу через несвоєчасність.
Персоніфікація природи: айстри «прокинулись» і «дивились в небо», поет одухотворяє рослини, роблячи з них символи людських почуттів.
«Чари ночі»
Тема: миттєвість щастя, заклик до радості життя, кохання, пробудження душі. Твір поєднує радість життя зі смутком від усвідомлення його тлінності.
Ідея: любов як найвища форма буття, закликання відчути життя всіма його барвами, поки не пізно. Це апофеоз краси, ніжності й миттєвої радості – класичний зразок українського неоромантизму.
Історія створення: написаний у 1904 р., вірш уперше опубліковано у збірці «З журбою радість обнялась». Цей твір став одним із найвідоміших в українській ліриці ХХ століття. Цей вірш Олександр Кандиба написав для своєї коханої у майбутньому дружини Віри Свадковської.
Художні засоби:
Паралелізм природи й людських почуттів: «Сміються, плачуть солов’ї…» - природа відгукується на емоції закоханих.
Антитеза: сміх і сльози, як дві протилежні емоції, що поєднуються в єдиній гармонії.
Музичність і повтори: постійне повторення дієслів («сміються, плачуть…», «цілуй, цілуй…») створює ефект пісенності.
Епітети: «чарівна ніч», «зоряні сни» - створюють ауру краси та магії.
Метафора: «життя єдина мить» - глибока філософська метафора короткочасності людського буття, «тут ллються пахощі густі, там гнуться верби п’яні», «уся земля тремтить в палких обіймах ночі».
Персоніфікований образ: «весна іде назустріч нам»; «весна бенкет справляє».
Прийом обрамлення: на початку й у фіналі поезії повторюється строфа.
Поезія «О слово рідне, орле скутий!»
Тема: сила й святість рідного слова, як символ духовної свободи й національної гідності. Письменник звертається до мови як до живої істоти, що страждає від кайданів, але водночас має крила, спроможна до польоту.
Ідея: мова як духовна зброя нації, без якої народ втрачає своє обличчя. Олесь підкреслює, що саме через мову народ зберігає свободу, пам’ять і гідність. Цей вірш став символом українського культурного опору та увійшов до шкільної програми як взірець поетичного патріотизму.
Історія створення: написана під впливом революційних подій початку ХХ ст. (1905–1907) і цензурних заборон української мови. Уперше надрукована у 1907 р. Твір став маніфестом національного самоусвідомлення, часто цитованим у публіцистиці, промовах і навіть на мітингах періоду визвольних змагань.
Художні засоби:
Епітети: «слово рідне», «орел скутий», «співочий грім», «зорі блакитноокі», «шовковий спів», «левій рев», «степи широкі», «дощі судні».
Анафора: дві строфи починаються окличним «О слово рідне!».
Символізм: орел, меч, сонце й «музика гір блакитнооких», судні дні.
Персоніфікація: мова це «орел скутий», «святий меч», «співуча струна» - поет одухотворяє її, перетворюючи на символ духовної сили.
Метафора: «Дніпра левій рев», «музика гір блакитнооких», «сонцем стань», «розлетися дощами судними».
Протиставлення (контраст): «Співочий грім батьків моїх», «Дітьми безпам’ятно забутий».
Антитеза: «скуте - вільне», «мертве - живе», це підкреслює подвійність стану нації.
Риторичні звертання-оклики, окличні речення: «О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх!», «О слово рідне! Шум дерев!», «О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань!».
У відповідь на Курилова Юлія Романівна
Re: Твори, що стали знаковими
«Айстри»
Вірш Олександра Олеся «Айстри», написаний у 1905 році, належить до періоду глибоких суспільних потрясінь, коли в Україні вирували революційні події. Цей час був позначений надіями на оновлення, визволення, духовне пробудження народу, але водночас - гірким усвідомленням того, що очікувані зміни не настали. Саме ці почуття - поєднання віри, болю й розчарування - поет майстерно втілив у символічному образі айстр.
Тема вірша полягає у глибоких роздумах про сенс людського життя, його красу й водночас крихкість. Поет порушує питання радості й смутку, надії та розчарування, показуючи, як швидкоплинні дні можуть змінювати долю людини. Через образ айстр автор передає філософські роздуми про те, як легко надія може зів’янути під холодом байдужості й жорстокості світу.
Головна думка полягає в тому, що людське життя сповнене світлих надій, мрій і прагнення до щастя, однак реальність часто виявляється жорстокою й байдужою до цих сподівань. Поет через образ айстр показує трагічний контраст між очікуванням тепла, добра й гармонії та холодною дійсністю, яка нищить усе живе й ніжне.
Айстри у вірші символізують тих, хто вірив у оновлення, сподівався на краще майбутнє, але не зміг його дочекатися. Вони, мов люди, що розквітли надто пізно, гинуть від холоду, не пізнавши радості життя. Так поет підкреслює драматизм людського буття - коли щирі поривання серця й прагнення до краси розбиваються об суворість світу.
Художні засоби:
Епітети: «рожевого ранку», «розкішнім півсні», «трави шовкові»,, «казка ясна», «вічна весна».
Метафори: «умились росою, вінки одягли» (айстри), «стали рожевого ранку чекать» (айстри), «в райдугу барвів життя убирать» (айстри), «і в мріях ввижалась їм казка ясна» (айстрам), «схилились і вмерли» (айстри), «марили айстри», «а ранок стрівав їх холодним дощем», «плакав вітер в саду за кущем».
Іронія вірша полягає в тому, що сонце сходить лише після смерті айстр. Ця деталь підкреслює безжальність часу і долі, які не зважають на людські почуття чи сподівання. Вона стає метафорою розбитих мрій і втрачених можливостей: іноді щастя приходить надто пізно, коли вже немає кому його відчути.
«Чари ночі»
Вірш «Чари ночі» був написаний у 1904 році та згодом увійшов до поетичної збірки «З журбою радість обнялась» (1907), яка принесла поетові широку славу. Цей твір має особистісне звучання - він був створений для дружини поета, Віри Свадковської, і сповнений щирих, ніжних почуттів, захоплення красою життя та миттю любові. Справжньої популярності вірш набув у 1960-х роках, коли композитор Василь Безкоровайний поклав його на музику.
Тема - це усвідомлення швидкоплинності життя і молодості, поєднане з радістю буття, зачаруванням красою світу й силою кохання. Поет передає думку про те, що кожна мить людського життя - неповторна, тому її потрібно проживати повно, з відкритим серцем і вдячністю. Автор закликає не марнувати часу на сумніви й страхи, а ловити мить радості, щастя і любові, бо вони - найцінніше, що дарує людині доля.
Ідея полягає в утвердженні кохання, радості та молодості як найвищих цінностей людського життя. Поет оспівує гармонію людини з природою, піднесений стан душі, коли серце сповнене любові й захоплення світом. Автор звертається до читача із закликом жити повноцінно, не відкладати радості на потім, не розчинятися у турботах про майбутнє, а відчути красу й силу теперішнього моменту. Його слова - «Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелій, впивайся…» - звучать як життєве кредо, як поетичне нагадування про те, що життя, хоч і коротке, сповнене чарів, якщо відкрити серце любові та красі.
Художні засоби:
Епітети: «в палких обійми ночі», «шумляче море», «струни золоті», «пахощі густі».
Персоніфікація: «весна іде назустріч вам», «бенкет весна справляє».
Анафора: « Сміються, плачуть солов'ї / І б'ють піснями в груди: / "Цілуй, цілуй, цілуй її -/Знов молодість не буде!».
Метафора: «життя єдина мить».
«О слово рідне! Орле скутий!»
Вірш «О слово рідне! Орле скутий!» написаний у 1907 році та увійшов до збірки «Будь мечем моїм…». Ця збірка мала характер своєрідного національного і духовного маніфесту, у якому автор із пристрастю виступив на захист української мови та культури.
Тема - це оспівування величі, краси й духовної сили української мови, а також палкий заклик до її збереження, утвердження та відродження. Поет сприймає рідне слово як святиню, як основу національної душі, у якій живе історія, пам’ять і гідність українського народу.
Ідея полягає в утвердженні думки, що українська мова - це не просто засіб спілкування, а жива душа народу, основа його духовності й національної ідентичності. Поет переконаний - доки живе рідне слово, доти живе й народ, його історія, пам’ять і культура. Автор із болем говорить про спроби поневолити українську мову, перетворити її на безголосий символ минулого, але водночас висловлює віру в її відродження та могутність. Мова у творі постає як зброя у боротьбі за волю й сонце, що несе просвітлення, тепло та духовне оновлення. У фінальних рядках поет звертається до слова із пристрасним проханням: «О слово! Будь мечем моїм! / Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, / Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним».
Художні засоби:
Епітети: «слово рідне», «орле скутий», «шовковий спів », «дощами судними», «зір блакитнооких».
Метафори: «співочий грім батьків моїх», «шовковий спів степів широких», «Дніпра між ними левій рев».
Анафора: «О слово рідне!».
Риторичні звертання та оклики: «О слово рідне! Орле скутий!»
Вірш Олександра Олеся «Айстри», написаний у 1905 році, належить до періоду глибоких суспільних потрясінь, коли в Україні вирували революційні події. Цей час був позначений надіями на оновлення, визволення, духовне пробудження народу, але водночас - гірким усвідомленням того, що очікувані зміни не настали. Саме ці почуття - поєднання віри, болю й розчарування - поет майстерно втілив у символічному образі айстр.
Тема вірша полягає у глибоких роздумах про сенс людського життя, його красу й водночас крихкість. Поет порушує питання радості й смутку, надії та розчарування, показуючи, як швидкоплинні дні можуть змінювати долю людини. Через образ айстр автор передає філософські роздуми про те, як легко надія може зів’янути під холодом байдужості й жорстокості світу.
Головна думка полягає в тому, що людське життя сповнене світлих надій, мрій і прагнення до щастя, однак реальність часто виявляється жорстокою й байдужою до цих сподівань. Поет через образ айстр показує трагічний контраст між очікуванням тепла, добра й гармонії та холодною дійсністю, яка нищить усе живе й ніжне.
Айстри у вірші символізують тих, хто вірив у оновлення, сподівався на краще майбутнє, але не зміг його дочекатися. Вони, мов люди, що розквітли надто пізно, гинуть від холоду, не пізнавши радості життя. Так поет підкреслює драматизм людського буття - коли щирі поривання серця й прагнення до краси розбиваються об суворість світу.
Художні засоби:
Епітети: «рожевого ранку», «розкішнім півсні», «трави шовкові»,, «казка ясна», «вічна весна».
Метафори: «умились росою, вінки одягли» (айстри), «стали рожевого ранку чекать» (айстри), «в райдугу барвів життя убирать» (айстри), «і в мріях ввижалась їм казка ясна» (айстрам), «схилились і вмерли» (айстри), «марили айстри», «а ранок стрівав їх холодним дощем», «плакав вітер в саду за кущем».
Іронія вірша полягає в тому, що сонце сходить лише після смерті айстр. Ця деталь підкреслює безжальність часу і долі, які не зважають на людські почуття чи сподівання. Вона стає метафорою розбитих мрій і втрачених можливостей: іноді щастя приходить надто пізно, коли вже немає кому його відчути.
«Чари ночі»
Вірш «Чари ночі» був написаний у 1904 році та згодом увійшов до поетичної збірки «З журбою радість обнялась» (1907), яка принесла поетові широку славу. Цей твір має особистісне звучання - він був створений для дружини поета, Віри Свадковської, і сповнений щирих, ніжних почуттів, захоплення красою життя та миттю любові. Справжньої популярності вірш набув у 1960-х роках, коли композитор Василь Безкоровайний поклав його на музику.
Тема - це усвідомлення швидкоплинності життя і молодості, поєднане з радістю буття, зачаруванням красою світу й силою кохання. Поет передає думку про те, що кожна мить людського життя - неповторна, тому її потрібно проживати повно, з відкритим серцем і вдячністю. Автор закликає не марнувати часу на сумніви й страхи, а ловити мить радості, щастя і любові, бо вони - найцінніше, що дарує людині доля.
Ідея полягає в утвердженні кохання, радості та молодості як найвищих цінностей людського життя. Поет оспівує гармонію людини з природою, піднесений стан душі, коли серце сповнене любові й захоплення світом. Автор звертається до читача із закликом жити повноцінно, не відкладати радості на потім, не розчинятися у турботах про майбутнє, а відчути красу й силу теперішнього моменту. Його слова - «Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелій, впивайся…» - звучать як життєве кредо, як поетичне нагадування про те, що життя, хоч і коротке, сповнене чарів, якщо відкрити серце любові та красі.
Художні засоби:
Епітети: «в палких обійми ночі», «шумляче море», «струни золоті», «пахощі густі».
Персоніфікація: «весна іде назустріч вам», «бенкет весна справляє».
Анафора: « Сміються, плачуть солов'ї / І б'ють піснями в груди: / "Цілуй, цілуй, цілуй її -/Знов молодість не буде!».
Метафора: «життя єдина мить».
«О слово рідне! Орле скутий!»
Вірш «О слово рідне! Орле скутий!» написаний у 1907 році та увійшов до збірки «Будь мечем моїм…». Ця збірка мала характер своєрідного національного і духовного маніфесту, у якому автор із пристрастю виступив на захист української мови та культури.
Тема - це оспівування величі, краси й духовної сили української мови, а також палкий заклик до її збереження, утвердження та відродження. Поет сприймає рідне слово як святиню, як основу національної душі, у якій живе історія, пам’ять і гідність українського народу.
Ідея полягає в утвердженні думки, що українська мова - це не просто засіб спілкування, а жива душа народу, основа його духовності й національної ідентичності. Поет переконаний - доки живе рідне слово, доти живе й народ, його історія, пам’ять і культура. Автор із болем говорить про спроби поневолити українську мову, перетворити її на безголосий символ минулого, але водночас висловлює віру в її відродження та могутність. Мова у творі постає як зброя у боротьбі за волю й сонце, що несе просвітлення, тепло та духовне оновлення. У фінальних рядках поет звертається до слова із пристрасним проханням: «О слово! Будь мечем моїм! / Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, / Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним».
Художні засоби:
Епітети: «слово рідне», «орле скутий», «шовковий спів », «дощами судними», «зір блакитнооких».
Метафори: «співочий грім батьків моїх», «шовковий спів степів широких», «Дніпра між ними левій рев».
Анафора: «О слово рідне!».
Риторичні звертання та оклики: «О слово рідне! Орле скутий!»