Синтез модернізму й неотрадиціоналізму. В.Стус.

Синтез модернізму й неотрадиціоналізму. В.Стус.

di Курилова Юлія Романівна -
Numero di risposte: 8

Осліпле листя відчувало яр і палене збігало до потоку, брело стежками, навпрошки і покотом донизу, в воду — остудить пожар. У лісі рівний голубий вогонь гудів і струнчив жертвенні дерева. У маячні сухі багріли мрева, І доторкались пасмами до скронь Дубів і вільх. І липи в вітрі хрипли, сухе проміння пахло сірником, і плакала за втраченим вінком юначка, заробивши на горіхи. І верби в шумі втоплені. Вже ось паде як мед настояно-загуслий останній лист. Зажолобіє з гусінню — і жди-пожди прийдешніх медоносів. Так по стерні збирають пізній даток, так вибілене полотно — в сувій, так юна породілля стане матір’ю в своєму щасті і в ганьбі своїй. Схилились осокори до води, на шум єдиний в лісі. Яр вирує, а осінь день, як повечір’я, чує.

Кружляє лист в передчутті біди. XI. 1962

https://stus.center/p/zhivii-golos-vasilia-stusa-142613

In riposta a Курилова Юлія Романівна

Re: Синтез модернізму й неотрадиціоналізму. В.Стус.

di Бланк Софія Іванівна -
Як наголошує Ольга Черемська, поетична система Стуса формується через звернення до пратексту — первинного культурного шару, в якому зосереджені архаїчні уявлення, міфологеми й моральні моделі. Традиція у нього не відтворюється буквально, а «прочитується заново», нашаровуючись у вигляді палімпсесту, де давні сенси проступають крізь модерну образність. Саме так постає у вірші символ вінка: «і плакала за втраченим вінком юначка». Стус звертається до народнопісенної семантики втрати дівочої честі, але цей мотив набуває також й екзистенційного харктеру. Юначка постає не просто героїнею побутової драми, а знаком зламаної людської долі, вразливої перед суспільним осудом.
Також цей аспект доводить Ольга Давидова, аналізуючи творчість Стуса крізь поняття етнокультурного міфопростору як авантексту. Дослідниця зауважує, що фольклорні та обрядові символи у поета функціонують як своєрідні «матриці смислу», які дозволяють осмислювати сучасний досвід через глибинну культурну пам’ять. У вірші це видно в поєднанні інтимної жіночої долі з народним світобаченням. Рядки «Так по стерні збирають пізній даток, / так вибілене полотно — в сувій» переносять читача до аграрно-обрядового циклу, де кожна дія має символічне значення. Вони вбудовують особисту трагедію юначки в логіку «звичаєвого світу», де людське життя оцінюється через колективні норми.
Водночас Стус не зупиняється лише на фольклорі. Наступний рядок: «так юна породілля стане матір’ю / в своєму щасті і в ганьбі своїй» — загострює конфлікт, адже материнство постає водночас радістю появи дитини та джерелом соціального сорому. Саме ця подвійність, як зауважують дослідники, і є точкою переходу від традиції до модернізму: поет передає трагічну суперечність між життям і суспільною оцінкою. Модерністський характер поезії особливо відчутний у способі образотворення. Природа в тексті не є нейтральним фоном, вона «оживає» і стає носієм психологічного та етичного сенсу: «Осліпле листя відчувало яр / і палене збігало до потоку», «Яр вирує», «Кружляє лист в передчутті біди». Така персоніфікація стихій, за спостереженням дослідників, є типовою для модерністської поетики Стуса, де внутрішній стан людини передається через образи природи. Осінь тут не просто пора року, а момент переходу, коли природа, як і людська душа наближається «до смерті».
Цю напругу підсилюють символічні образи: «рівний голубий вогонь», «сухе проміння пахло сірником», «паде, як мед настояно-загуслий, / останній лист». Поєднання зорових, нюхових і дотикових відчуттів створює ефект тривожної нереальності, що, як зазначає Дмитро Штонь, є ознакою інтелектуального модерну в поезії Стуса. Водночас ці образи не відірвані від традиції: «вогонь», «жертва», «листопад» мають міфологічні й обрядові сенси.
У рядках:«і жертвенні дерева, / і біла хоругов» - поєднуються природні та сакральні образи. Тут, за спостереженням Максима Балаклицького, простежується характерна для Стуса трансформація релігійної символіки: сакральне виходить за межі церковного й переходить у сферу екзистенційної етики. Навіть якщо вірш не є безпосередньо релігійним, у ньому присутнє відчуття жертви й страждання як головного досвіду людини. Дерева стають «жертвенними», а простір — сакральним, що посилює трагізм жіночої долі й загальну атмосферу приреченості.
Якщо розглядати вірш у контексті Стусової поетики загалом, то його можна читати як малий фрагмент великого «палимпсестного» мислення: поет часто накладає різні культурні пласти, творячи мозаїчний сенс, який не зводиться до однієї алегорії. Саме тому «осінній пейзаж» у нього легко стає і мораллю, і міфом, і психологічним баченням.
Дуже важливий і зв’язок із літературним та історичним контекстом 60–80-х. О. Черемська наголошує, що доба шістдесятництва породжує ускладнення поетики й своєрідну «езопову мову»: тексти стають смисловою мозаїкою, де фрагменти з різних епох і шарів свідомості складаються в єдину систему з надзавданням (збереження автентичного коду). У цьому сенсі «юначка з втраченим вінком» — це про вразливість людської гідності в світі, де втрата «чистоти» може бути наслідком насильства системи. А сам ліс із «вогнем» і «жертвенною» семантикою наближається до моделі світу, де страждання стає нормою. У ширшому ключі це співзвучно тому, як М. Балаклицький описує Стусову «нову релігійність»: страждання мислиться як центральний вузол смислу і випробування людини.
In riposta a Курилова Юлія Романівна

Re: Синтез модернізму й неотрадиціоналізму. В.Стус.

di Цикалова Наталія Володимирівна -
У вірші Василя Стуса синтез модернізму й неотрадиціоналізму виявляється насамперед у способі художнього мислення. Модерністський компонент репрезентований через загострену суб’єктивність сприйняття, напружену метафоричність, образи межових станів і передчуття катастрофи («передчуття біди», «пожар», «маячня»). Природа тут не тло, а проєкція внутрішнього стану ліричного суб’єкта, що відповідає модерністській тенденції психологізації пейзажу.
Водночас поетика вірша виразно неотрадиціоналістична. Стус активно спирається на архаїчні та фольклорні образи-архетипи (осінь, листя, яр, вода, вогонь, дерево), циклічну модель буття, мотиви жнив, плодючості, материнства. Порівняльні конструкції («так… так… так…») відтворюють ритміку народнопоетичного мислення й закорінюють індивідуальний досвід у колективну, культурну пам’ять.
Отже, вірш Стуса поєднує модерністську екзистенційну напругу з традиційною символікою та міфопоетичною образністю, створюючи цілісну художню модель світу. Неотрадиціоналізм у цьому синтезі не нейтралізує модернізм, а надає йому національно-культурної глибини, тоді як модернізм оновлює традицію, наповнюючи її трагічним досвідом людини ХХ століття.
In riposta a Курилова Юлія Романівна

Re: Синтез модернізму й неотрадиціоналізму. В.Стус.

di Литвин Вікторія Вікторівна -
Узагалі, у вірші Василя Стуса «Осліпле листя відчувало яр…» виразно простежується синтез модерністських пошуків із традиційними (фольклорними та літературними) елементами. Модернізм у творчості Стуса проявляється передусім у тяжінні до екзистенційної проблематики, у прагненні передати внутрішній стан людини, її відчуття самотності, приреченості, духовного болю. Саме тому образи у вірші мають символічний і багатозначний характер: «осліпле листя» — це не лише природна деталь, а й метафора згасання, втрати життєвої сили, духовної темряви. «Яр» постає як прірва, як знак небезпеки й загрози, що поглинає все живе. Така символіка є характерною рисою модерністської поетики. Водночас у творі відчутна традиційна фольклорна основа. Стус активно використовує образи природи, які мають коріння у народній поетичній символіці: листя, яр, ніч, тиша — це мотиви, що часто зустрічаються у народних піснях і думах, де вони символізують життєвий цикл, смерть, розлуку, самотність. Літературна традиція виявляється у зв’язку Стуса з класичною українською поезією — передусім із Шевченком і Франком, які також використовували природу як символ духовних станів людини. Проте Стус трансформує цю традицію в модерністському ключі: якщо у Шевченка природа часто є співчутливою, то у Стуса вона стає відчуженою, трагічною, віддзеркалює внутрішню кризу особистості. У цьому й полягає синтез: традиційні мотиви не зникають, але набувають нової, модерністської інтерпретації. Крім цього, образ юної породіллі також зустрічався у творчості Тараса Шевченка, наприклад у творі "Катерина", де ц них схожа доля, а саме "породілля стане матір’ю в своєму щасті і в ганьбі своїй"
In riposta a Курилова Юлія Романівна

Re: Синтез модернізму й неотрадиціоналізму. В.Стус.

di Работягова Аліна Олександрівна -
Вірш демонструє синтез естетики, філософської глибини модернізму з фольклорною традицією, що є характерним для української поезії, зокрема й для Василя Стуса.
Максим Балаклицький пропонує розглядати світоглядну систему Стуса крізь призму концепції «нової релігійності» (термін Д. Бонгеффера), що виникає у світі, де «Бог помер». Цей аспект є ключовим для розуміння образної системи вірша «Осліпле листя відчувало яр». У традиційній фольклорній картині світу природа є одухотвореною і сповненою божественної присутності. У Стуса ми бачимо світ, де сакральне хоч і присутнє, але воно набуває загрозливих, апокаліптичних рис. «У лісі рівний голубий вогонь», що «гудів і струнчив жертвенні дерева», викликає асоціації з полум’ям жертовника, де жертва приноситься невблаганному фатуму. М. Балаклицький зазначає, що для Стуса характерне «метафізичне сирітство». У вірші це відчуття сирітства проєктується на природу: осліпле листя «брело», верби «втоплені в шумі». Це ландшафт екзистенційної покинутості, де людина (і природа як її дзеркало) змушена самотужки шукати сенс у стражданні. Саме страждання, на думку дослідника, стає у В. Стуса способом самоствердження, єдиним шляхом залишитися собою в умовах тотального тиску.
Ольга Давидова вводить поняття «етнокультурного міфопростору», який функціонує у творчості Стуса як «авантекст» – глибинна, часто підсвідома структура, що визначає логіку образів. Згідно з цією концепцією, поезія Стуса є палімпсестом (термін, який також детально розробляє Ольга Черемська), де крізь верхній шар модерної, індивідуальної творчості проступають давні, архаїчні тексти. У вірші цей палімпсестний характер є очевидним. Під шаром експресіоністичного опису осіннього лісу («сухі багріли мрева», «сухе проміння пахло сірником») приховано давній міф про ініціацію, жертвопринесення та циклічне вмирання/відродження природи. Феномен Стуса полягає у спонтанно-свідомій авторській грі у бісер, де кожне слово стає міфологемою.
Взаємодія модернізму і традиції відбувається не шляхом механічного поєднання, а через перекодування. Стус бере фольклорний символ і наповнює його новим, трагічним змістом, актуальним для людини XX століття. Це не просто дівоча ганьба, а ганьба буття, «гріх» існування в неволі, про що ми детальніше поговоримо в наступних розділах. У вірші маємо складну образну систему, у якій традиційні символи – листя, яр, вода, дерева, осінь – стають активними учасниками екзистенційної, психологічної драми. Вже у першій строфі автор задає тон катастрофічності та невідворотності фатуму.
Творчість Василя Стуса не постає ізольовано, він органічно вписується в безперервну традицію української літератури, сформовану його попередниками. Водночас поет продовжує й переосмислює цю спадщину в нових історичних та естетичних умовах. Зв’язок В. Стуса з Т. Шевченком є метафізичним. Образ «юначки», що плаче за вінком у В. Стуса, є прямою ремінісценцією до галереї жіночих образів Шевченка (Катерина, Наймичка, Причинна тощо). Обидва автори використовують архетип матері як носія вищої моралі та страждання.
Порівняння вірша «Осліпле листя відчувало яр» зі збіркою Івана Франка «Зів’яле листя» напрошується через схожість центральних образів. У І. Франка «зів’яле листя» – це метафора нерозділеного кохання, душевного вигорання, переживань ліричного героя; «осліпле листя» В. Стуса – символ активної трагедії. І. Франко у «Зів’ялому листі» наблизився до європейського модернізму, вводячи урбаністичні мотиви, психоаналіз, а В. Стус же продовжує цю лінію з деякою трансформацією.
Невелику подібність можна знайти в творчості Павла Тичини. Ранній Тичина («Сонячні кларнети») був для Стуса взірцем чистої поезії, у якій панує пантеїстична гармонія. У вірші відчутний вплив цієї «кларнетичної» поетики, наприклад, музичність природи («гудів і струнчив», «хрипли», «в шумі»). Однак, якщо природа в П. Тичини здається гармонізує світ, то у В. Стуса вона передчуває кінець. Стус ніби свідомо відмовляється від тичинівської гармонії на користь дисгармонії, яка правдивіше відображає свідомість людини тоталітарної епохи.
In riposta a Курилова Юлія Романівна

Re: Синтез модернізму й неотрадиціоналізму. В.Стус.

di Тафійчук Анна Віталіївна -

Василь Стус – один із найяскравіших представників покоління «шістдесятників», чия творчість поєднала національну поетичну традицію з новітніми модерністськими пошуками. Дослідники відзначають, що Стус критично опанував досвід світової поезії, завдяки чому «в його творах національне поєднується із загальнолюдським і конкретно-історичне із всечасним». Така синтеза проявляється і на змістовому, і на формальному рівнях його лірики. Розглянемо це на прикладі вірша «Осліпле листя відчувало яр…» (1962), у якому простежується переплетення фольклорних мотивів, літературної традиції та модерністської поетики.

Фольклорні мотиви та образність: У згаданому вірші виразно присутній народнопісенний мотив дівчини, що втратила вінок (символ дівоцтва). Стус вводить рядок «і плакала за втраченим вінком юначка» – це перифраз зі співанок, де втрачений вінок означає втрату чистоти й честі. У народних піснях така ситуація сприймалась як велике лихо: мати карає дочку, що «загубила вінок». Поет не руйнує первісного значення цього архетипу: його юна героїня теж гірко плаче за втраченим вінком, «заробивши на горіхи», тобто накликавши на себе покарання. Використання розмовного фразеологізму «заробити на горіхи» в буквальному сенсі (дівчина ходила збирати горіхи і зазнала ганьби) надає твору народного колориту й відсилає до фольклорного світогляду. Крім того, образи осені у вірші – падолист, осінній ярмарок природи, останній листок як символ завершення циклу – суголосні традиційним народним уявленням про колообіг життя і смерті. Таким чином, Стусова поезія глибоко вкорінена в українській етнокультурній стихії.

Літературна традиція: Стус органічно продовжує найкращі традиції української поезії, зокрема неоромантичну та символістську образність початку ХХ століття. Він вдається до класичних розмірів і строфіки – вірш написаний п’ятистопним ямбом і має впорядковану строфічну будову, що ріднить його з канонами літературної класики. Також помітні відгуки мотивів, розроблених попередниками: наприклад, образ осіннього лісу у Стуса може асоціюватися з міфопоетичним лісом Лесі Українки або символікою природи у творах неоромантиків. Поет уживає архаїчні та народнопоетичні елементи (такі, як згадка про дівочу втрату вінка, чи образи типу «жертвенні дерева», що нагадують прадавні жертовні обряди), вплітаючи їх у сучасний контекст. Таким чином, Стус міжпоколіннєво пов’язує свою творчість із національною літературною традицією, мостячи шлях від фольклору і класики до модерної поезії.

Модерністська поетика і новаторство: Попри використання традиційних мотивів, Стус осмислює їх на новий лад, що проявляється через символізм, алегоричність та психологізм його поезії. Вірш насичений складними, сюрреалістично забарвленими образами: «у лісі рівний голубий вогонь гудів і струнчив жертвенні дерева» – осіння заграва подана як містичний “блакитний вогонь”, що оповиває дерева наче жертовник. Така непряма, асоціативна образність є ознакою модерністського стилю, зокрема символізму:
природа виступає відображенням душевного стану героїні. Дійсно, пейзаж і людська драма синхронізуються: осіннє в’янення (опале сліпе листя, що котиться донизу в яр) метафорично передає утрату невинності та відчай молодої дівчини. Поет не говорить про її трагедію прямо – натомість через низку метафоричних картин читач доходить розуміння «пророчо-загрозливої інтонації», що нагнітається від початку вірша до кінця. Така увага до внутрішніх переживань і підтексту зближує Стуса з модерністами (екзистенційний мотив самотності матері-одиначки, відчуття безвиході передані через образ самотнього останнього листка, що «кружляє в передчутті біди»). Водночас поетична мова вишукана, позбавлена прямих публіцистичних акцентів – це елітарна поезія, розрахована на вдумливого читача. Євген Сверстюк зауважував, що для сприйняття Стусових віршів потрібен високий рівень літературного смаку та освіти , адже автор нашаровує смисли, використовує приховані цитати й символи. У результаті традиційні образи наповнюються новими філософськими значеннями, не втрачаючи при цьому свого коріння. Стусова поезія про дівочу долю одночасно конкретно-національна (про українське село, народну мораль) і універсальна (вічна тема гріха, провини та спокути переданий через осінній міфопоетичний образ).

Отже, у вірші «Осліпле листя…» Василь Стус досягає гармонійного синтезу модернізму і традиції. Фольклорні символи, міфопоетичні мотиви та класична форма слугують підґрунтям, на якому поет будує новаторський, глибоко символічний твір. Така єдність національного і новітнього є характерною рисою Стусової творчості, що робить його поезію оригінальною і водночас укоріненою в культурному ґрунті українства.

In riposta a Курилова Юлія Романівна

Re: Синтез модернізму й неотрадиціоналізму. В.Стус.

di Алієва Ельза Ейвазівна -
Дослідники відзначають «глибину філософських міркувань, незвичайну різноманітність лексики й фразеології» в поезії Стуса, а також його постійне тяжіння до художнього експериментаторства.У цьому вірші поет творить складні метафори та символічні образи, що запрошують до багатозначного прочитання. Наприклад, «у лісі рівний голубий вогонь гудів і струнчив жертвенні дерева» – сюрреалістична картина синього вогню, який ніби «налаштовує» дерева як жертви, створює містичну атмосферу. Подібні образи наповнені символічного, внутрішнього значення, і Стус майстерно володіє тропами (насамперед метафорою) для їх творення. Як зауважив літературознавець Володимир Моренець, лірика Стуса має «власну, відмінну од загальносуспільної, категоріальну сітку, морально-етичні координати і символи», що надають її образам особливої трансцендентної спрямованості. У фіналі вірша з’являється екзистенційний мотив приреченості: «Кружляє лист в передчутті біди». Це відчуття тривожного передчуття і піднесення буденних явищ (опале листя, осінній день) до філософського узагальнення є характерним модерністським прийомом, близьким до екзистенціальної лірики. Стус, за свідченням дослідників, справді був поетом-екзистенціалістом, збагачуючи свою творчість ідеями про абсурдність і духовні шуки буття. Попри модерністську новизну, поезія Стуса глибоко вкорінена в українській народній традиції. Він свідомо вплітає у вірш фольклорні мотиви, образи і стилістичні інтонації, переосмислюючи їх на сучасний лад. Літературознавці підкреслюють, що покоління шістдесятників (до яких належить Стус) досягло «вищого ступеня взаємодії фольклору та літератури», і з-поміж них Стус посідає важливе місце. Фольклоризм його поезії проявляється у творчому розширенні традиційних сюжетів та образів і нових формах їх вираження.У наведеному вірші виразно прочитуються такі традиційні образи: вінок (дівочий вінок, що символізує честь та долю дівчини) – у тексті «плакала за втраченим вінком юначка», мотив типово народнопісенний; збирання горіхів та пізнього врожаю («так по стерні збирають пізній даток») – це ремінісценції аграрного народного життя, осінніх обрядів збору останніх плодів. Образ молодої жінки-породіллі, яка радіє народженню дитини, але водночас переживає соціальний осуд («юна породілля стане матір’ю в своєму щасті і в ганьбі своїй») – теж відгомін фольклорного мотиву про дівчину і позашлюбне материнство, що часто оспівувалося в народних піснях та думах. Дослідники зазначають, що Стус «використовував у своїй поетичній системі фольклорні образи, інтерпретуючи їх по-своєму».Стусів поетичний словник теж багатий на народні слова і уявлення: у вірші згадуються дуб, вільха, липа, верба – всі ці дерева є традиційними символами в українському фольклорі (дуб – сила, липа – кохання або дівочість, верба – журба тощо). Опис природного циклу осені (пожежа листя, останній лист як «мед настояно-загуслий», осінній яр, що вирує) перегукується з народним світоглядом, де природа одухотворена. Листя у Стуса «відчуває яр», дерева шумлять і «хриплять» – це персоніфікація природи, характерна для народної поетики. Вірш «Осліпле листя…» яскраво демонструє, як Стус синтезує модерністські підходи з народно-традиційним мисленням, створюючи власну оригінальну поетичну мову. Традиція для нього – міцний фундамент, від якого поет відштовхується, а модернізм – простір для творчого пошуку і філософського осмислення дійсності. Як результат, поезія Стуса набуває «оригінальної кристалізації образу», що зближує його із читачем на глибинному, інтуїтивному рівні.
In riposta a Курилова Юлія Романівна

Re: Синтез модернізму й неотрадиціоналізму. В.Стус.

di Будовська Катерина Миколаївна -
Синтез модернізму та неотрадиціоналізму в поезії Василя Стуса "Осліпле листя відчувало яр..." постає як органічне поєднання індивідуального бунту, притаманного модерній свідомості, із глибоким осмисленням вічних категорій буття. Цей твір є яскравим прикладом філософської лірики, де особиста трагедія людини підноситься до рівня загальнолюдського.
Модерністський аспект вірша виявляється насамперед через екзистенційну проблематику. Образ осліплого листя є метафорою людини, яка перебуває в межовій ситуації — на краю прірви, перед обличчям смерті чи невідомості. Стус використовує складні, герметичні метафори та сюрреалістичні образи, щоб передати загострене відчуття самотності та тривоги. Тут немає прямого опису осені, натомість ми бачимо внутрішній стан героя, який через інтуїцію та ірраціональне відчуття пізнає наближення фіналу. Це підкреслює модерністську ідею про те, що істинне знання здобувається через страждання та внутрішнє прозріння, а не через раціональний погляд на світ.
Водночас поезія глибоко вкорінена в традицію, що вказує на неотрадиціоналізм. Поет звертається до прадавніх архетипів землі, неба, яру та листя, які є фундаментальними для української та світової культури. У Стуса природа — це не просто декорація, а жива стихія, що має власну пам'ять і волю. Неотрадиціоналізм тут проявляється у стоїчному ставленні до долі: герой не просто жахається прірви, він приймає її як частину неминучого світового колообігу. Це відсилає до античного стоїцизму та християнської традиції самопожертви, де смерть сприймається як шлях до метафізичного визволення.
Синтез цих двох напрямів у вірші відбувається в точці подолання страху. Модерний розпач від безглуздості існування врівноважується традиційною вірою в незнищенність духу. Яр, який відчуває листя, символізує не лише кінець, а й глибину буття, повернення до першооснов.
Отже, Стус поєднує новаторську поетичну мову з вічними морально-етичними орієнтирами, створюючи образ людини, яка навіть у стані повної осліпленості та безвиході зберігає здатність відчувати істину та вищі виміри світу.
In riposta a Курилова Юлія Романівна

Re: Синтез модернізму й неотрадиціоналізму. В.Стус.

di Колісник Вікторія Андріївна -
Поезія Василя Стуса виростає на перетині модерністського експерименту й осмислення культурної спадщини, де минуле не копіюється, а трансформується в сучасну мовну тканину. Традиційні символи, міфи та народні образи у нього не просто повторюються, вони накладаються на сучасні переживання, створюючи багатошарову структуру, де кожен елемент є носієм як особистого, так і колективного сенсу.
У В.Стуса фольклорні та обрядові образи стають своєрідними «структурами смислу», які дозволяють розглядати сучасність через призму культурної пам’яті.
Модерністська манера Стуса проявляється через оживлення природи, де ліс, вода, листя і верби стають відображенням внутрішнього стану людини: «Осліпле листя відчувало яр / і палене збігало до потоку», «Кружляє лист в передчутті біди», «Яр вирує». Кожен природний елемент не лише описує зовнішній світ, а й передає психологічну та моральну напругу. Символи вогню, листя та дерев поєднують кілька сенсорних вражень і створюють ефект напруженої, майже містичної атмосфери.
Сакральні мотиви перетворюються на екзистенційні знаки: релігійні образи жертви та посвяти виходять за межі церковного контексту, стаючи частиною моральної та психологічної системи тексту. «Жертвенні дерева» і «біла хоругов» створюють простір, де людська доля й природний світ співпереживають і відображають одне одного, підкреслюючи трагізм і неминучість випробувань. Стусова поетика будується як палімпсест: давні культурні шари проглядають крізь сучасні образи, створюючи багатозначні текстури. Фольклорні символи переплавляються в трагічні сенси, актуальні для людини ХХ століття. Листя, яр, вода й осінь стають учасниками глибинної драми існування, де присутні і катастрофічність, і моральне навантаження.
Творчість В.Стуса органічно продовжує традицію української літератури. Ремінісценції до Т.Шевченка та І.Франка показують архетипи матері і жіночих образів, тоді як вплив раннього Тичини простежується в музичності й пантеїстичній сприйнятливості природи. Однак В.Стус відмовляється від гармонійного світобачення на користь дисгармонії, яка відображає кризову свідомість людини в умовах тоталітаризму. Синтез модернізму та народної традиції формує унікальний поетичний світ, де страждання, моральна відповідальність і екзистенційний пошук стають центральними темами.