https://osvita.ua/school/literature/t/63913/files.html
Доведіть або спростуйте те, що новела Гр.Тютюнника є модерністським твором.
In riposta a Курилова Юлія Романівна
Re: Новела "Три зозулі з поклоном" Гр.Тютюнник
Новела Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном» не є модерністським твором, оскільки її художнє мислення ґрунтується на цілісному, морально впорядкованому баченні світу, що суперечить модерністській естетиці розламу, абсурду й екзистенційної кризи. Трагізм долі героїв осмислюється не як безглуздість буття, а як форма глибокого людського страждання, сповненого сенсу, співчуття й внутрішньої гідності, що є ознакою гуманістичної, а не модерністської парадигми.
Поетика твору позбавлена формальних експериментів, характерних для модернізму. Нарація лінійна, психологічно мотивована, причинно-наслідкові зв’язки чіткі й логічні. Використання спогаду та листа не руйнує реалістичної структури тексту, а поглиблює емоційну достовірність і внутрішню правду переживань персонажів. Мова новели прозора, образна, але не фрагментована, зорієнтована на співпереживання читача, а не на інтелектуальну деконструкцію сенсів.
Символіка твору має традиційно-національне, фольклорне підґрунтя, а не модерністську багатозначність відкритого типу. Образи зозулі, сосни, листа функціонують як зрозумілі ліричні знаки пам’яті, любові та жертовності. Центральною у творі є етика моральної стриманості й співчуття, що суперечить модерністському запереченню сталих цінностей. Отже, новела Тютюнника належить до лірико-психологічної неореалістичної прози української літератури ХХ століття, а не до модернізму.
Поетика твору позбавлена формальних експериментів, характерних для модернізму. Нарація лінійна, психологічно мотивована, причинно-наслідкові зв’язки чіткі й логічні. Використання спогаду та листа не руйнує реалістичної структури тексту, а поглиблює емоційну достовірність і внутрішню правду переживань персонажів. Мова новели прозора, образна, але не фрагментована, зорієнтована на співпереживання читача, а не на інтелектуальну деконструкцію сенсів.
Символіка твору має традиційно-національне, фольклорне підґрунтя, а не модерністську багатозначність відкритого типу. Образи зозулі, сосни, листа функціонують як зрозумілі ліричні знаки пам’яті, любові та жертовності. Центральною у творі є етика моральної стриманості й співчуття, що суперечить модерністському запереченню сталих цінностей. Отже, новела Тютюнника належить до лірико-психологічної неореалістичної прози української літератури ХХ століття, а не до модернізму.
In riposta a Цикалова Наталія Володимирівна
Re: Новела "Три зозулі з поклоном" Гр.Тютюнник
"Модерністській естетиці розламу, абсурду й екзистенційної кризи": модернізм не фокусується тільки на кризі...
In riposta a Курилова Юлія Романівна
Re: Новела "Три зозулі з поклоном" Гр.Тютюнник
di Бланк Софія Іванівна -
Новелу Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном» можна вважати модерністською. Хоча формальні експерименти й відсутні, проте модернізм постає у відкритій структурі, підтекстовості, психологічній заглибленості, символічності і ліризмі прози, що переносить сюжет із побутового реалізму в метафізичний, внутрішній простір.
Однією з ключових модерністських рис новели є її відкрита структура. Як зауважує Анфіса Горбань, твір не дає читачеві «готових відповідей», а змушує співтворити сенс, домислювати долі персонажів, причини їхніх почуттів і внутрішні мотиви. Вона посилається на думку Івана Дзюби про «щемливу незакінченість, неясність людських доль», характерну для Тютюнника, яка створює відчуття природного, не штучно створеного літературно життя. Ця незавершеність, є не вадою, а художнім принципом, що формує «відкритий» текст.
У самій новелі читач не отримує «розв’язки»: ми не знаємо, що сталося з Михайлом у Сибіру, як склалася доля Марфи, яким буде майбутнє Софії та її сина. Замість цього звучать інтонації пам’яті й внутрішнього болю. Фінальні слова: «– Тоді не було б тебе… – шумить велика “татова сосна”» — не завершують, а відкривають текст, залишаючи читача на одинці з власними думками.
Модерністська природа новели виявляється також і в роботі з так званим герменевтичним кодом, тобто кодом загадки. Анфіса Горбань показує, що читач постійно стикається з браком інформації, який спонукає рухатися текстом далі. У тексті постійно виникають паузи й натяки. Наприклад, історія Марфи й Михайла не розповідається прямо — про неї ми дізнаємося через уривки спогадів, погляди, листи, мовчання. Показовим є зізнання Михайла в листі: «…я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна». Цей рядок не пояснює стосунків, але відкриває їхній психологічний і духовний вимір. Саме така недомовленість, за Горбань, є характерною для модерністського письма, де сенс не декларується, а вчитується.
Ще одна ознака модернізму — ліризація прозового тексту. Дослідники неодноразово підкреслюють, що новела Тютюнника звучить як ліричний твір, у якому сюжет відступає перед емоційною напругою. Деякі дослідники наголошують, що новела є своєрідною «фрескою» про трагізм нездійсненого, але вічного кохання і недарма мала присвяту «любові всевишній».
Любов у творі — не дія і не конфлікт, а внутрішній стан. О. Турган слушно визначає її як «німу розмову очей, душ», і це точно відповідає поетиці новели. Прикладом слугує сцена першої зустрічі оповідача з Марфою: «…стоїть Марфа Яркова і веде мене очима». Жодних пояснень — лише погляд, який містить у собі довгу та глибинну історію. Так само психологічно навантаженим є прохання Михайла до дружини: «Соню, сходи до неї. Скажи їй… хай не плаче…». У цих рядках відчутні не ревнощі й не осуд, а співчуття й моральна делікатність, що властиво для модернізму, який уникає розподілення вчинків на чорне та біле.
Модерністський текст функціонує як система символів, і новела Тютюнника — яскравий приклад цього. Анфіса Горбань детально аналізує кодовість деталей, зокрема мотив погляду, листа, мовчання. До цього слід додати і символи, закладені самим автором. Одним із ключових образів є сосна:
«…молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску», а в фіналі — «велика “татова сосна”». Вона стає знаком пам’яті, нескінченності, того, що переживає людина. Символічним є й сам лист — як форма сповіді, як єдиний можливий зв’язок у світі страждань.
Центральний символ поетично постає в листі Михайла: «…послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу». Зозуля — фольклорний образ розлуки, долі. У новелі вона передає любов та водночас є метафорою людської приреченості.
Модернізм новели посилюється її інтертекстуальністю. Олексій Неживий доводить, що формула «Сибір неісходиму» є прямою алюзією на Шевченків «Кавказ», а отже вводить текст у ширший культурний і національний контекст. Автор наполягав на цьому вислові, навіть попри цензурні правки:
«“Сибір неісходиму” було … закреслено…, а потім знову написано». Історичний вимір: репресії, табори, заслання, у новелі не описаний прямо. Він існує як тінь, що лежить на всьому тексті.
На відміну від реалістичної прози, де конфлікт часто має соціальну або моральну розв’язку, у Тютюнника любов набуває метафізичного рівня. Як доказ цьому, в наукових працях часто наголошується на присвяті «любові всевишній». Михайло не звинувачує Марфу і не виправдовується сам, а говорить мовою співчуття: «…може, вона покличе свою душу назад…». Це модерністське розуміння любові, яка не підлягає суду.
Однією з ключових модерністських рис новели є її відкрита структура. Як зауважує Анфіса Горбань, твір не дає читачеві «готових відповідей», а змушує співтворити сенс, домислювати долі персонажів, причини їхніх почуттів і внутрішні мотиви. Вона посилається на думку Івана Дзюби про «щемливу незакінченість, неясність людських доль», характерну для Тютюнника, яка створює відчуття природного, не штучно створеного літературно життя. Ця незавершеність, є не вадою, а художнім принципом, що формує «відкритий» текст.
У самій новелі читач не отримує «розв’язки»: ми не знаємо, що сталося з Михайлом у Сибіру, як склалася доля Марфи, яким буде майбутнє Софії та її сина. Замість цього звучать інтонації пам’яті й внутрішнього болю. Фінальні слова: «– Тоді не було б тебе… – шумить велика “татова сосна”» — не завершують, а відкривають текст, залишаючи читача на одинці з власними думками.
Модерністська природа новели виявляється також і в роботі з так званим герменевтичним кодом, тобто кодом загадки. Анфіса Горбань показує, що читач постійно стикається з браком інформації, який спонукає рухатися текстом далі. У тексті постійно виникають паузи й натяки. Наприклад, історія Марфи й Михайла не розповідається прямо — про неї ми дізнаємося через уривки спогадів, погляди, листи, мовчання. Показовим є зізнання Михайла в листі: «…я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна». Цей рядок не пояснює стосунків, але відкриває їхній психологічний і духовний вимір. Саме така недомовленість, за Горбань, є характерною для модерністського письма, де сенс не декларується, а вчитується.
Ще одна ознака модернізму — ліризація прозового тексту. Дослідники неодноразово підкреслюють, що новела Тютюнника звучить як ліричний твір, у якому сюжет відступає перед емоційною напругою. Деякі дослідники наголошують, що новела є своєрідною «фрескою» про трагізм нездійсненого, але вічного кохання і недарма мала присвяту «любові всевишній».
Любов у творі — не дія і не конфлікт, а внутрішній стан. О. Турган слушно визначає її як «німу розмову очей, душ», і це точно відповідає поетиці новели. Прикладом слугує сцена першої зустрічі оповідача з Марфою: «…стоїть Марфа Яркова і веде мене очима». Жодних пояснень — лише погляд, який містить у собі довгу та глибинну історію. Так само психологічно навантаженим є прохання Михайла до дружини: «Соню, сходи до неї. Скажи їй… хай не плаче…». У цих рядках відчутні не ревнощі й не осуд, а співчуття й моральна делікатність, що властиво для модернізму, який уникає розподілення вчинків на чорне та біле.
Модерністський текст функціонує як система символів, і новела Тютюнника — яскравий приклад цього. Анфіса Горбань детально аналізує кодовість деталей, зокрема мотив погляду, листа, мовчання. До цього слід додати і символи, закладені самим автором. Одним із ключових образів є сосна:
«…молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску», а в фіналі — «велика “татова сосна”». Вона стає знаком пам’яті, нескінченності, того, що переживає людина. Символічним є й сам лист — як форма сповіді, як єдиний можливий зв’язок у світі страждань.
Центральний символ поетично постає в листі Михайла: «…послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу». Зозуля — фольклорний образ розлуки, долі. У новелі вона передає любов та водночас є метафорою людської приреченості.
Модернізм новели посилюється її інтертекстуальністю. Олексій Неживий доводить, що формула «Сибір неісходиму» є прямою алюзією на Шевченків «Кавказ», а отже вводить текст у ширший культурний і національний контекст. Автор наполягав на цьому вислові, навіть попри цензурні правки:
«“Сибір неісходиму” було … закреслено…, а потім знову написано». Історичний вимір: репресії, табори, заслання, у новелі не описаний прямо. Він існує як тінь, що лежить на всьому тексті.
На відміну від реалістичної прози, де конфлікт часто має соціальну або моральну розв’язку, у Тютюнника любов набуває метафізичного рівня. Як доказ цьому, в наукових працях часто наголошується на присвяті «любові всевишній». Михайло не звинувачує Марфу і не виправдовується сам, а говорить мовою співчуття: «…може, вона покличе свою душу назад…». Це модерністське розуміння любові, яка не підлягає суду.
In riposta a Курилова Юлія Романівна
Re: Новела "Три зозулі з поклоном" Гр.Тютюнник
Український літературний процес другої половини XX століття являє собою складне та неоднорідне явище. Постать Григора Тютюнника в цьому контексті є однією з найбільш знакових і водночас дискусійних. Традиційне радянське літературознавство намагалося вписати його творчість у рамки суворої правди життя або «критичного реалізму», наголосивши на соціальній проблематиці та народності характерів.
Новела «Три зозулі з поклоном» є взірцем модерністського письма, реалізованого через поетику неореалізму з виразними елементами екзистенціалізму.
У сучасному українському літературознавстві триває дискусія щодо статусу неореалізму. Багато дослідників, зокрема Сніжана Жигун, розглядають неореалізм не як продовження класичного реалізму XIX століття, а як специфічну течію модернізму, що актуалізує реалістичний тип творчості на новому естетичному рівні. Науковці наголошують, що для неореалізму Тютюнника характерне «усунення дистанції між об’єктивним та суб’єктивним», що є питомою ознакою модерністського мислення. На відміну від соцреалізму, який вимагав ідеологічної ясності та історичного оптимізму, неореалізм Тютюнника занурюється у «межові ситуації» людського буття, де соціальне відступає на другий план перед онтологічним.
У науковому дискурсі існують різні погляди на природу стилю Григора Тютюнника, що підтверджує складність та багатогранність його творчості. Радянська критика та частина сучасних дослідників акцентують увагу на «правдивості» зображення селянського життя, відносячи його до традиційного реалізму. Вони аргументують це наявністю конкретних соціальних конфліктів (репресії, повоєнне село) та побутових деталей. Дослідниця Ольга Турган пропонує інший погляд, стверджуючи, що проза Тютюнника тяжіє до експресіонізму. Вона проводить паралелі з Василем Стефаником, зазначаючи, що Тютюнник «деформує» реальність заради вираження внутрішньої експресії, болю, крику душі. Для експресіонізму головним є сила емоційного впливу, досягнута через згущення барв та гіперболізацію почуттів. Найбільш поширеною є позиція, яка визначає метод Тютюнника як синтез неореалізму та екзистенціалізму. Ніла Зборовська, застосовуючи психоаналітичний підхід, говорить про «психоісторію» в текстах письменника, де домінує «філософія болю». Цей підхід дозволяє побачити в новелі «Три зозулі з поклоном» не просто історію кохання, а модель екзистенційної самотності та відчуженості.
У тексті можна виявити низку ознак, що беззаперечно відносять його до модерністської прози. Традиційний реалістичний твір зазвичай характеризується однією стабільною точкою зору, у «Трьох зозулях з поклоном» ми спостерігаємо складну наративну структуру. Оповідь ведеться від першої особи («Я виходжу з-за клуба...»), що одразу задає суб’єктивний тон. Проте цей «Я-наратор» не є єдиним носієм істини. Його голос постійно переплітається з голосами інших персонажів, створюючи ефект поліфонії, характерний для модерністської прози.
Модернізм докорінно змінює ставлення до часу. У новелі час втрачає свою лінійність і перетворюється на категорію психологічну. Композиція твору фрагментарна, монтажна. Бачимо події, що відбуваються у теперішній час (це рамка, яка утримує розповідь), а також ретроспекції. Дослідники зазначають, що така зміщена часова площина та порушення хронологічної послідовності є композиційною особливістю модерністської новели. Автор використовує прийом обрамлення: «А перед нею — молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску» – «Тоді не було б тебе – шумить велика “татова” сосна».
Введення в текст листа як окремого жанрового елемента є ще однією модерністською рисою. Лист стає засобом саморозкриття героя, потоком його свідомості, зафіксованим на папері. Стиль листа відрізняється від стилю основної оповіді: він більш поетичний, метафоричний, сповнений риторичних фігур («Софіє! Соню!», «мій колосок»).
Якщо розглядати твір крізь призму екзистенціалізму, стає очевидним, що Гр. Тютюнник порушує проблеми, які є центральними для цієї філософії: абсурдність буття, самотність, свобода вибору та межова ситуація. Карл Ясперс визначав межові ситуації як такі, де людина стикається з невідворотністю долі, смерті, вини. Михайло перебуває саме в такій ситуації – у сталінському таборі («Сибір неісходима»).
У модерністській літературі любов часто трактується як містична, ірраціональна сила. У Тютюнника любов названа «всевишньою» (епіграф «Любові всевишній присвячується»). Це підносить почуття на сакральний рівень. Марфа відчуває прихід листа ще до того, як його приносить поштар: «Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала». Михайло в Сибіру відчуває, що «десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна».
Не можна не сказати про образи в новелі. Так Михайло просить Софію передати Марфі «три зозулі з поклоном», щоб вона «покликала свою душу назад». Це ритуал відпускання, звільнення душі від муки нерозділеного кохання. Число три символізує повноту страждання і водночас єдність трьох доль (Михайло, Софія, Марфа).
Ольга Турган та інші дослідники, як було сказано вище, вказують на експресіоністичні риси в портретотворенні Тютюнника. Автор не описує зовнішність фотографічно, він фокусується на деталях, що кричать про внутрішній стан. На початку твору оповідач зауважує: «Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...». Сиве волосся молодої Марфи – це візуалізація її померлої надії. Важливими є очі: у Марфи вони «сяють», «запливають слізьми», як «дві свічечки голубі»; у Михайла очі «печуть чорнющі», а згодом дивляться «як з туману». Ця фіксація на очах як дзеркалі страждання є типовою для модерністського психологізму.
Новела «Три зозулі з поклоном» є взірцем модерністського письма, реалізованого через поетику неореалізму з виразними елементами екзистенціалізму.
У сучасному українському літературознавстві триває дискусія щодо статусу неореалізму. Багато дослідників, зокрема Сніжана Жигун, розглядають неореалізм не як продовження класичного реалізму XIX століття, а як специфічну течію модернізму, що актуалізує реалістичний тип творчості на новому естетичному рівні. Науковці наголошують, що для неореалізму Тютюнника характерне «усунення дистанції між об’єктивним та суб’єктивним», що є питомою ознакою модерністського мислення. На відміну від соцреалізму, який вимагав ідеологічної ясності та історичного оптимізму, неореалізм Тютюнника занурюється у «межові ситуації» людського буття, де соціальне відступає на другий план перед онтологічним.
У науковому дискурсі існують різні погляди на природу стилю Григора Тютюнника, що підтверджує складність та багатогранність його творчості. Радянська критика та частина сучасних дослідників акцентують увагу на «правдивості» зображення селянського життя, відносячи його до традиційного реалізму. Вони аргументують це наявністю конкретних соціальних конфліктів (репресії, повоєнне село) та побутових деталей. Дослідниця Ольга Турган пропонує інший погляд, стверджуючи, що проза Тютюнника тяжіє до експресіонізму. Вона проводить паралелі з Василем Стефаником, зазначаючи, що Тютюнник «деформує» реальність заради вираження внутрішньої експресії, болю, крику душі. Для експресіонізму головним є сила емоційного впливу, досягнута через згущення барв та гіперболізацію почуттів. Найбільш поширеною є позиція, яка визначає метод Тютюнника як синтез неореалізму та екзистенціалізму. Ніла Зборовська, застосовуючи психоаналітичний підхід, говорить про «психоісторію» в текстах письменника, де домінує «філософія болю». Цей підхід дозволяє побачити в новелі «Три зозулі з поклоном» не просто історію кохання, а модель екзистенційної самотності та відчуженості.
У тексті можна виявити низку ознак, що беззаперечно відносять його до модерністської прози. Традиційний реалістичний твір зазвичай характеризується однією стабільною точкою зору, у «Трьох зозулях з поклоном» ми спостерігаємо складну наративну структуру. Оповідь ведеться від першої особи («Я виходжу з-за клуба...»), що одразу задає суб’єктивний тон. Проте цей «Я-наратор» не є єдиним носієм істини. Його голос постійно переплітається з голосами інших персонажів, створюючи ефект поліфонії, характерний для модерністської прози.
Модернізм докорінно змінює ставлення до часу. У новелі час втрачає свою лінійність і перетворюється на категорію психологічну. Композиція твору фрагментарна, монтажна. Бачимо події, що відбуваються у теперішній час (це рамка, яка утримує розповідь), а також ретроспекції. Дослідники зазначають, що така зміщена часова площина та порушення хронологічної послідовності є композиційною особливістю модерністської новели. Автор використовує прийом обрамлення: «А перед нею — молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску» – «Тоді не було б тебе – шумить велика “татова” сосна».
Введення в текст листа як окремого жанрового елемента є ще однією модерністською рисою. Лист стає засобом саморозкриття героя, потоком його свідомості, зафіксованим на папері. Стиль листа відрізняється від стилю основної оповіді: він більш поетичний, метафоричний, сповнений риторичних фігур («Софіє! Соню!», «мій колосок»).
Якщо розглядати твір крізь призму екзистенціалізму, стає очевидним, що Гр. Тютюнник порушує проблеми, які є центральними для цієї філософії: абсурдність буття, самотність, свобода вибору та межова ситуація. Карл Ясперс визначав межові ситуації як такі, де людина стикається з невідворотністю долі, смерті, вини. Михайло перебуває саме в такій ситуації – у сталінському таборі («Сибір неісходима»).
У модерністській літературі любов часто трактується як містична, ірраціональна сила. У Тютюнника любов названа «всевишньою» (епіграф «Любові всевишній присвячується»). Це підносить почуття на сакральний рівень. Марфа відчуває прихід листа ще до того, як його приносить поштар: «Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала». Михайло в Сибіру відчуває, що «десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна».
Не можна не сказати про образи в новелі. Так Михайло просить Софію передати Марфі «три зозулі з поклоном», щоб вона «покликала свою душу назад». Це ритуал відпускання, звільнення душі від муки нерозділеного кохання. Число три символізує повноту страждання і водночас єдність трьох доль (Михайло, Софія, Марфа).
Ольга Турган та інші дослідники, як було сказано вище, вказують на експресіоністичні риси в портретотворенні Тютюнника. Автор не описує зовнішність фотографічно, він фокусується на деталях, що кричать про внутрішній стан. На початку твору оповідач зауважує: «Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...». Сиве волосся молодої Марфи – це візуалізація її померлої надії. Важливими є очі: у Марфи вони «сяють», «запливають слізьми», як «дві свічечки голубі»; у Михайла очі «печуть чорнющі», а згодом дивляться «як з туману». Ця фіксація на очах як дзеркалі страждання є типовою для модерністського психологізму.
In riposta a Курилова Юлія Романівна
Re: Новела "Три зозулі з поклоном" Гр.Тютюнник
На мою думку новела Гр. Тютюнника «Три зозулі з поклоном» дійсно може віднести в ряди модерністських творів. Модернізм у літературі передбачає відхід від традиційного реалістичного зображення життя, прагнення до психологічної глибини, символізму, багатозначності та індивідуалізованого стилю. У творі Тютюнника всі ці риси виразно простежуються. Новела побудована не як класичний сюжет із чіткою фабулою, а як емоційно-ліричний спогад, що передає внутрішній світ героїв. Автор відмовляється від зовнішньої дії, натомість концентрується на переживаннях, почуттях, інтонаціях. Центральним стає не подія, а стан душі. Модерністською рисою є й символіка образів. Три зозулі, які «летять і кланяються», — це не просто птахи, а символи долі, туги й нездійсненного кохання. Вони уособлюють три жіночі постаті, три різні долі, три прояви любові: Марфи, Софії та матері. У цьому символі закладено багатозначність, властиву модернізму: зозулі — птахи самотності, вони кують чужу долю, як прийнято вважати у народі, і їхній «поклін» стає знаком пошани й прощання водночас. Ще однією характерною рисою модернізму є психологізм. У новелі Григора Тютюнника внутрішній світ персонажів розкривається не через прямі авторські пояснення, а за допомогою художніх деталей, інтонацій, пауз та уривчастих реплік. Почуття Марфи до чужого чоловіка не озвучуються вголос, проте стають відчутними через її поведінку, жести та мовчання. Саме ця стриманість і підтекстовість є модерністським способом змалювання людської трагедії, коли головне не називається прямо, а прочитується між рядками.Також з ознак модернізму можна виділити поєднання різних часових площин. Твір вибудувано як спогад сина про події з життя батьків, унаслідок чого минуле постійно взаємодіє з теперішнім, а реальні події — з пам’яттю. Така композиція порушує послідовність оповіді й наближає текст до модерністської прози. Читач сприймає зображене не як об’єктивний виклад фактів, а як індивідуальний, емоційно забарвлений досвід оповідача. Важливо й те, що твір має екзистенційний вимір. У ньому порушено питання сенсу життя, кохання, жертовності, страждання. Марфа кохає без надії, Софія страждає від розлуки з чоловіком, мати живе з болем утрати. Усі вони приречені на самотність і тугу, і ця безвихідь набуває універсального звучання. Саме так модернізм прагне показати людину — не як соціальний тип, а як індивідуальну душу, що шукає сенсу в світі.
In riposta a Курилова Юлія Романівна
Re: Новела "Три зозулі з поклоном" Гр.Тютюнник
Григір Тютюнник – видатний український прозаїк другої половини ХХ ст., творчість якого розвивалася на перетині традиційного реалізму та модерністських тенденцій. Літературознавці підкреслюють, що його пошуки коливалися між неонародністю, реалізмом і модернізмом, зокрема екзистенціалізмом. Письменник виростав із народних джерел та правдивого зображення життя, але водночас інтуїтивно тяжів до новітніх форм вираження глибин психології персонажів. У радянські часи офіційна критика негативно ставилася до модернізму, проте Тютюнник не прийняв шаблонів соцреалізму, обравши власний шлях. Як згадує літературознавець В. Моренець, Григір прагнув художньої правди, “об’єктивно прориваючись
до модернізму, а суб’єктивно прагнучи реалізму”, що й породжувало внутрішню творчу напругу. Це особливо цікаво простежити на прикладі його знаної новели «Три зозулі з поклоном» (1970). Постає питання: чи можна цей твір назвати модерністським? Проаналізуємо основні стильові риси новели, аби довести, що вона справді має виразні модерністські ознаки.
Нелінійна композиція та багатошаровість: «Три зозулі з поклоном» за будовою відходить від хронологічно прямолінійного сюжетного викладу, типового для реалізму. Події подано фрагментарно, у кількох часових планах, що перехрещуються одне з одним. На початку і наприкінці – рамка: сцена повернення сина-студента до матері та його коротка зустріч із сусідкою Марфою. Усередині рамки розгортаються ретроспективні епізоди: спогади матері Софії про події далекого минулого (кохання Марфи Яркової до Михайла, Софієвого чоловіка, у 1930-ті роки), очікування листа від Михайла із таборів та реакція Марфи на цей лист. Нарешті, фінальна сцена повертається до теперішнього часу – задумливий монолог сина, який намагається розгадати таємницю того давнього кохання. Така розірвана хронологія надає новелі ознак інтелектуального роману в мініатюрі. Як відзначено в літературознавчому аналізі, «у новелі жодних ознак традиційного реалістичного оповідання — це типово модерністський твір. Його текст багатошаровий, поєднує кілька різночасових епізодів…». Асоціативно-монтажна побудова посилює відчуття багатовимірності зображеного світу, коли минуле і сучасне перегукуються між собою.
Поліфонічність і різні точки зору: Новела побудована як поліфонічна оповідь, де звучать голоси кількох персонажів. Маємо «три точки бачення» однієї історії – очима сина, очима матері (її спогади) та очима батька (через текст його листа). Це створює ефект стереоскопічності: читач об’ємно сприймає події з різних ракурсів, що є прийомом модерністської прози (порівняймо з «потоком свідомості» чи змінними фокалізаторами у європейських модерністів). Голос Марфи, хоча безпосередньо не озвучений, теж присутній опосередковано – через діалоги й реакції інших. Така багатоголосість відходить від єдиного всезнаючого оповідача реалістичної традиції. Наявність рамкового оповідача (син, від особи якого йде розповідь) і вплетених у рамку монологів-спогадів матері надає твору рис сповіді та діалогу поколінь. Різні форми викладу – внутрішній монолог сина, розповідь матері, лист батька – переплітаються і підсилюють одна одну. Критики наголошують, що автор створює «фрагментарний сюжет й асоціативно-ретроспективну фабулу», у якій композиція має провідну концептуальну роль. Саме через композиційні рішення новела доносить свою ідею, як це властиво модерністським творам.
Психологізм та філософічність змісту: У центрі уваги Тютюнника – внутрішні переживання і долі окремих людей, а не зовнішня соціальна колізія. Новела присвячена «Любові всевишній», тобто досліджує духовний вимір кохання, яке перевищує житейські обставини. Історія нерозділеного кохання Марфи до одруженого Михайла подана не як побутова драма чи «трикутник» у морально-повчальному дусі, а як трагедія високої любові, що набуває мало не сакрального звучання. Весь пафос новели, її концепція і стиль – модерністські за своєю суттю. Твір навмисно відходить від типової трактовки образу «покинутої жінки» як жертви соціальних обставин післявоєнного села – автор не акцентує на цьому зовнішньому аспекті, хоч і визнає його існування (Михайла репресовано, обидві жінки осиротіли). Натомість основна увага зміщена на тонкий аналіз почуттів: на безмовні страждання Марфи, на співчуття Софії до суперниці, на болісне дорослішання сина, який лише після смерті батька усвідомлює глибину тієї любовної історії. Модерністською ознакою є і відкрита кінцівка: новела не дає однозначної відповіді, «чи будуть подолані оті “останні дюйми”, що роз’єднують душі рідних людей» – ця морально-філософська проблема залишається роздумом для читача. Таким чином, автор зосереджується на індивідуальних долях і переживаннях, порушуючи екзистенційні питання самотності, вини, жертовності заради кохання. Це ріднить твір з модерністською літературою, яка тяжіє до заглиблення у підсвідоме, у «межові ситуації життя і смерті» людини.
Новаторство на тлі доби: «Три зозулі з поклоном» з’явилася у 1970-ті, коли панівною доктриною лишався соцреалізм, однак Тютюнник прокладає шлях новій стильовиій якості. Він відмовляється від прямих авторських оцінок, від моралізаторського тону – натомість домінують підтекст і символіка. Наприклад, загадкова фраза, що дала назву новелі (вітання «три зозулі з поклоном»), виступає ключовим символом невисловленого почуття і зв’язку між трьома долями. Ще один символ – «батькова сосна», спільна пісня Марфи і Михайла – створюють єдиний духовний простір поза часом. Суспільні події (арешт Михайла в часи сталінських репресій) присутні як тло, але не детально зображені – війна і репресії згадані лише кількома штрихами («Кому війна, а кому – мать родна», ворота, облиті дьогтем, як знак осуду Марфи громадою). Така навмисна згортка реалій теж має модерністський характер: історичні обставини подано не прямолінійно, а як фон великої любовної трагедії. Письменник, за висловом критиків, «зосереджується на індивідуальних долях персонажів», майстерно вписуючи їх у конкретний час, що калічив людські життя. Індивідуальне і загальне ніби міняються місцями – особиста драма висвітлює трагедію епохи опосередковано, через долю “маленької людини”.
Зіставляючи все вищезазначене, можна впевнено ствердити, що новела Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном» є модерністським твором за своєю естетикою. В ній наявні практично всі ознаки модерністської прози: ускладнена композиція, багатоголосся, психологічна заглибленість, символізм, відсутність прямолінійної моралі та відкритий фінал. Григір Тютюнник підняв традиційну селянську новелістику на новий рівень, поєднавши правду життя (реалістичну основу) із художнім новаторством. Як результат, «Три зозулі з поклоном» вирізняється з-поміж інших творів автора своєю прихованою силою і вишуканістю форми. Цю новелу можна назвати “типово модерністською” в українській літературі , адже вона близька за духом до європейських модерністських шедеврів, зосереджених на унікальному внутрішньому світі людини. Таким чином, твердження про модерністський характер новели підтверджується аналізом її поетики і структури, що ми й довели, спираючись на літературні дослідження та текст твору.
In riposta a Курилова Юлія Романівна
Re: Новела "Три зозулі з поклоном" Гр.Тютюнник
Хоча Тютюнник часто тематично звертається до сільського життя та реалістичних сюжетів, його творча манера належить до напряму неореалізму, який сам дослідники трактують як “місток” між класичним реалізмом та модернізмом.У неореалістичних текстах акцент зміщено з подієвості на психологізм, детальна оповідь замінюється лаконічними, але змістово багатими фрагментами, а діалоги і художні деталі набувають символічної багатозначності. Новела «Три зозулі з поклоном» сповна демонструє такі риси: внутрішній світ героїв у ній виходить на перший план, нарація подається від першої особи, композиція має фрагментарно-обрамлену структуру з часовими зміщеннями, а образи та метафори тексту багатозначні й символічні. Однією з визначальних ознак модерністського письма є посилений психологізм, тобто заглибленість у внутрішній світ персонажів. У новелі Г. Тютюнника психологічна мотивація й душевні стани героїв стають важливішими за зовнішні події. Літературознавці відзначають, що психологізм прози Тютюнника вирізняється глибиною й аналітичністю: його можна назвати “жорстким психологізмом”, бо автор надзвичайно лаконічно, але проникливо відтворює логіку формування характеру. За влучним висловом Я. Пархети, у літературі ХХ ст. опис подій поступився місцем саме психологічному зображенню: автори прагнули “заглибитись у внутрішній світ людини, зрозуміти її єство”.Неореалістична поетика Тютюнника, як підкреслюють дослідники, відзначається внутрішніми монологами та психологічними сценами, що розкривають драму переживань героїв.Модерністська проза часто відмовляється від всезнаючого об’єктивного оповідача на користь суб’єктивного погляду, близького до свідомості персонажа. У новелі «Три зозулі з поклоном» оповідь ведеться від першої особи . Така я-оповідь робить читача співучасником особистої сповіді героя. Лариса Тарнашинська зауважує, що прозу Тютюнника часто називають сповідальною саме через наявність автобіографічного начала.Структура новели побудована нелінійно, що теж зближує її з модерністською естетикою. Твір має фрагментарно-обрамлену композицію: сучасна розмова сина з матір’ю слугує рамкою, всередині якої відтворено події минулого.Іван Дзюба, аналізуючи прозу Тютюнника, влучно підмітив характерну відкритість і незавершеність його новел: “є якась щемлива незакінченість, неясність людських доль, що створює враження стихійного плину життя натомість літературної змодельованості”. Ця думка повною мірою стосується і композиції «Трьох зозуль…». Новела не дає читачеві повного і однозначного фіналу: автор не пропонує “моралі” чи розв’язання конфлікту, а залишає історію відкритою. Модерністська література характеризується багатошаровою образністю: конкретні деталі та події набувають символічного сенсу, відкритого для різних інтерпретацій. У «Трьох зозулях з поклоном» Григір Тютюнник надає особливої ваги художній деталі, перетворюючи її на носія глибинних смислів. Дослідники одностайні, що лаконізм і знаковість деталі – виразна ознака стилю письменника.Стиль Григора Тютюнника відзначається надзвичайно образною, метафорично насиченою мовою, що ріднить його прозу з поезією. Літературознавці неодноразово підкреслювали, що Тютюнник володів даром словесної місткості й образності на рівні найкращих модерністських новелістів початку ХХ століття – недарма Іван Дзюба стверджував: “в нашій прозі тільки двоє їх – Стефаник і він”.Л. Тарнашинська характеризує тютюнниківське письмо так: “Фраза Тютюнниківська по-особливому містка, образна, насичена спостереженнями”, хоча у змалюванні характеру залишається лаконічною. «Три зозулі з поклоном» за своєю поетикою та стилістикою продовжує ключові традиції українського літературного модернізму. Григору Тютюннику, представнику покоління «дітей війни» і шістдесятників, було тісно в межах соцреалістичного канону – у своїй творчості він шукав “нішу серед модерністів”.
In riposta a Алієва Ельза Ейвазівна
Re: Новела "Три зозулі з поклоном" Гр.Тютюнник
Не Лариса, а ЛЮДМИЛА Тарнашинська...
In riposta a Курилова Юлія Романівна
Re: Новела "Три зозулі з поклоном" Гр.Тютюнник
Новела Григора Тютюнника "Три зозулі з поклоном" є модерністським твором, оскільки вона відходить від традиційного реалістичного опису подій на користь дослідження внутрішнього світу людини та її психологічних станів. Твір поєднує в собі риси неоромантизму, імпресіонізму та екзистенціалізму, що є визначальними для українського модернізму другої половини 20 століття.
Докази модерністської природи твору:
Особлива композиція. Твір має складну структуру з використанням прийому обрамлення та зміщенням часових площин. Оповідь ведеться від першої особи (сина-студента), а події минулого розкриваються через ретроспекцію та листи. Це дозволяє зосередитися на суб'єктивному сприйнятті часу та пам'яті.
Психологізм та підтекст. Тютюнник використовує ефект айсберга, де за короткими фразами та лаконічними описами приховано глибокий драматизм. Тема репресій та заслання подана не через прямий опис страждань у таборах, а через побутові деталі (опис зовнішності батька в листі) та емоційну реакцію героїв.
Символізм. Центральний образ три зозулі з поклоном — це глибока метафора, що походить із фольклору та означає прохання забути й відпустити кохання. Інші образи, такі як татова сосна (символ пам'яті та зв'язку поколінь) або Сибір неісходима, також мають символічне наповнення, що виводить сюжет на рівень філософського узагальнення.
Екзистенційні мотиви. У творі утверджується цінність людської душі та всевишньої любові, яка вивищує людину над жорстокими обставинами тоталітарного режиму. Герої перебувають у ситуації внутрішнього вибору та страждання, але зберігають гідність і здатність до всепрощення.
Імпресіоністична деталізація. Автор фіксує миттєві враження, зорові та слухові образи (золоте волосся Марфи, сині очі, шум сосни), що створює особливу атмосферу та підкреслює ліризм твору.
Отже, "Три зозулі з поклоном" — це модерністська новела, у якій акцент перенесено із зовнішньої соціальної дійсності на внутрішню правду людських почуттів і незбагненність любові.
Докази модерністської природи твору:
Особлива композиція. Твір має складну структуру з використанням прийому обрамлення та зміщенням часових площин. Оповідь ведеться від першої особи (сина-студента), а події минулого розкриваються через ретроспекцію та листи. Це дозволяє зосередитися на суб'єктивному сприйнятті часу та пам'яті.
Психологізм та підтекст. Тютюнник використовує ефект айсберга, де за короткими фразами та лаконічними описами приховано глибокий драматизм. Тема репресій та заслання подана не через прямий опис страждань у таборах, а через побутові деталі (опис зовнішності батька в листі) та емоційну реакцію героїв.
Символізм. Центральний образ три зозулі з поклоном — це глибока метафора, що походить із фольклору та означає прохання забути й відпустити кохання. Інші образи, такі як татова сосна (символ пам'яті та зв'язку поколінь) або Сибір неісходима, також мають символічне наповнення, що виводить сюжет на рівень філософського узагальнення.
Екзистенційні мотиви. У творі утверджується цінність людської душі та всевишньої любові, яка вивищує людину над жорстокими обставинами тоталітарного режиму. Герої перебувають у ситуації внутрішнього вибору та страждання, але зберігають гідність і здатність до всепрощення.
Імпресіоністична деталізація. Автор фіксує миттєві враження, зорові та слухові образи (золоте волосся Марфи, сині очі, шум сосни), що створює особливу атмосферу та підкреслює ліризм твору.
Отже, "Три зозулі з поклоном" — це модерністська новела, у якій акцент перенесено із зовнішньої соціальної дійсності на внутрішню правду людських почуттів і незбагненність любові.
In riposta a Курилова Юлія Романівна
Re: Новела "Три зозулі з поклоном" Гр.Тютюнник
Новела «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника має ознаки модерністського твору, але повністю до модернізму її віднести не можна. Твір написано у формі новели з чіткою композицією, послідовним розвитком подій і сюжетною лінією, що відрізняє його від характерної для модернізму фрагментарності. Основна тема твору – складні людські стосунки, любовний трикутник і духовна цінність любові, розкрита через переживання героїв. Водночас у творі є символіка, психологічна глибина персонажів і використання листа як композиційного центру, що наближає його до модерністського світовідчуття. Однак у новелі відсутні радикальні зміни форми, мовні експерименти чи повне руйнування традиційної структури, характерні для класичного модернізму. Твір поєднує сучасні художні засоби з традиційною оповідною формою, тому його можна розглядати як перехідну форму між традиційною прозою і модерністською поетикою.
In riposta a Курилова Юлія Романівна
Re: Новела "Три зозулі з поклоном" Гр.Тютюнник
Ми можемо визначити наявність виразних рис модернізму:
1) Перевага внутрішнього переживання над зовнішньою подією.
2) Ліризація прози, наближення її до поетики імпресіонізму.
3) Символіка образів (зозулі, лист, дорога).
4) Фрагментарність нарації, спогадова форма.
5) Увага до екзистенційних станів (самотність, любов = трагедія, фатальність долі).
Але також знаходимо і доводи щодо того, що проза Г. Тютюнника залишається в межах психологічного реалізму:
1) Твір ґрунтається на реальних життєвих обставинах (репресії, родинна трагедія);
2) Збережено традиційний сюжет, причинно-наслідкові зв'язки.
3) Автор зосереджений на морально-етичних проблемах, властивих реалістичній прозі.
Отже, я спростовую твердження про те, що новела Г. Тютюнника є повністю модерністським твором. Але вона містить суттєві модерністські риси, які поглиблюють традицію психологічного реалізму.
1) Перевага внутрішнього переживання над зовнішньою подією.
2) Ліризація прози, наближення її до поетики імпресіонізму.
3) Символіка образів (зозулі, лист, дорога).
4) Фрагментарність нарації, спогадова форма.
5) Увага до екзистенційних станів (самотність, любов = трагедія, фатальність долі).
Але також знаходимо і доводи щодо того, що проза Г. Тютюнника залишається в межах психологічного реалізму:
1) Твір ґрунтається на реальних життєвих обставинах (репресії, родинна трагедія);
2) Збережено традиційний сюжет, причинно-наслідкові зв'язки.
3) Автор зосереджений на морально-етичних проблемах, властивих реалістичній прозі.
Отже, я спростовую твердження про те, що новела Г. Тютюнника є повністю модерністським твором. Але вона містить суттєві модерністські риси, які поглиблюють традицію психологічного реалізму.