Доброго дня, шановні слухачі курсу! Друга лекція нашого курсу розповідає про взаємодію патерналізму та партнерства як взаємопов’язаних напрямків управління соціальними процесами. У світі наявні такі продуктивні суб’єкти патерналізму, які США, Сінгапур, Китай, Білорусь, які поєднують його з протекціонізмом. Критики патерналізму наполягають, що патерналізм згубив СРСР, але це хибна думка. СРСР використовувало клієнталізм, який не давав можливість розвитку громадянам країни. Успішними проявами партнерства є практично всі наявні міжнародні та міждержавні організації. Проте, існують і негативні випадки. Таємне товариство Beati Paoli як основа італійської мафії використовувало принцип патерналізму в організації своєї роботи. Фінансові піраміди МММ та B2B використовують принцип партнерства. Надайте свою обґрунтовану думку щодо цінності патерналізму або партнерства для українського суспільства!
хм, ну по факту партнерство між суспільством та державою можливо, коли громадяни розуміють, які права вони мають, і що тільки вони відповідальні за рішення, що вони приймають. На жаль, більшість громадян нашої країни доволі безвідповідальні та звикли звинувачувати у всьому державу та чекати від неї допомоги, що доречі заперечує принципу рівноправності партнерства. Я гадаю, що такий стан більшості таких громадян виник через тий самий клієнталізм, що використовувався СРСР. Тому виходить, що українське суспільство у більшості ще замале для партнерства.
У цьому випадку вагоме значення відіграє межа та характер використання важелів управління. Надмірна опіка породжує залежність, а викривлене її використання породжує кримінал і мафію. Разом з цим, надмірна свобода породжує хаос, егоїзм та відмову від усього спільного. Відтак, наявні три риторичні питання. Хто буде виховувати вільного громадянина? Кому він потрібен? Яке третє питання?
Сократ сказав би, шо філософи мають займатися державними справами і розробкою та контролем за системи виховування нащадків, але у нашій реальності і державі вихованням громадянських якостей має займатися родина і соціальне оточення протягом росту та розвитку дитини. Кому потрібна така людина? Сама по собі людина нікому не потрібна, але вона може створити «попит» на себе, і тоді вона може бути комусь потрібна. Третім питанням має на мою думку бути: Чи справді партнерське суспільство потрібне людині? Ну це дуже складне питання, оскільки його можно розглядати багатоаспектно...
Гліб! Дякую за цікаву думку! Підтримую. Напевно це перспективний напрям само-маркетингу, який повинен сформувати нову ринкову особистість та межі продажу себе.
Я з чимось згоден з Глібом. Коли ми говоримо про партнерство між суспільством та державою, впершу чергу треба враховувати рівень української свідоості в суспільстві. Наскільки кожен знає свої права і бачить, що держава реально зацікавленна в тому, щоб задоволняти потреби своїх громадян. Тоді і виникає довіра і будуються партнерські відносини. На мою думку, наша держава далека від патерналізму. А щодо партнеских відносин то і зовсімю повинно пройти зміна поколінь, зміна мислиння.
я приведу аргумент щодо того, що немає довіри, немає розуміння що від обичного грамадянина щось залежить.
Статистичні данні опитування 2018 року. Запитували громадян, які фактори мотивували б їх брати участь в активізмі. Вони готові це робити, якщо це буде відповідати їхнім особистим інтересам та інтересам їхньої родини. Це показує, що люди дуже зневірені процесом реформ, вони хочуть відчути зміни, які стосуватимуться їх напряму,і аби вони відобразилися на їхньому гаманці. Які типи активізму найбільш цікаві? Люди обирали те, що стосується їхнього повсякденного життя: створення прибудинкового комітету, написання скарг до органів місцевої влади щодо ям на дорогах чи проблем з інфраструктурою. Кожен третій українець не вірить, що така діяльність може мати реальний вплив на ситуацію. Громадяни не вважають третій сектор основною рушійною силою, яка може допомогти їм вирішити ту чи іншу проблему. Ще більш тривожний для мене показник – 23% вважає, що про вирішення проблем має потурбуватися держава. Це індикатор патерналізму, який дуже поширений у нашому суспільстві. Люди досі не розуміють, яка основна роль та функція громадських організацій у суспільстві»
я приведу аргумент щодо того, що немає довіри, немає розуміння що від обичного грамадянина щось залежить.
Статистичні данні опитування 2018 року. Запитували громадян, які фактори мотивували б їх брати участь в активізмі. Вони готові це робити, якщо це буде відповідати їхнім особистим інтересам та інтересам їхньої родини. Це показує, що люди дуже зневірені процесом реформ, вони хочуть відчути зміни, які стосуватимуться їх напряму,і аби вони відобразилися на їхньому гаманці. Які типи активізму найбільш цікаві? Люди обирали те, що стосується їхнього повсякденного життя: створення прибудинкового комітету, написання скарг до органів місцевої влади щодо ям на дорогах чи проблем з інфраструктурою. Кожен третій українець не вірить, що така діяльність може мати реальний вплив на ситуацію. Громадяни не вважають третій сектор основною рушійною силою, яка може допомогти їм вирішити ту чи іншу проблему. Ще більш тривожний для мене показник – 23% вважає, що про вирішення проблем має потурбуватися держава. Це індикатор патерналізму, який дуже поширений у нашому суспільстві. Люди досі не розуміють, яка основна роль та функція громадських організацій у суспільстві»
Олексій! Гарні думки! Підтримую! Проте хочу додати про зміну поколінь. Почав помічати, що навіть у студентської молоді наявне бажання опіки з боку держави, що забезпечувало б захищеність. Напевно змінюватись мають не тільки покоління, але й виховання та державна політика.
Партнерство повинно бути в укр суспільстві, адже необхідно взаємодіяти з іншими категоріями населення, тобто суспільством, з державою в отриманні та регулюванні навіть тих же соціальних процесів в країні. З одного боку країна ніби повинна захищати громадян та оберігати,а з іншого ні, бо є моменти, за які вона не взмозі відповідати. Але навіть в моменти, які відбуваються зараз, Україна повинна вести все і дотримуватись цього, а ми послухати і зрозуміти стан подій та не панікувати
Я згоден, але межа між сервісною державою і анархією надзвичайно тоненька, а права і обов'язки все більше розподіляються нерівномірно. Фактично - це час нового Левіафану . Багато експертів говорять про появу нових тираній, а де тиранія, там амбіції та війна. Проте, можна розраховувати на одну аксіому, що крім всесвіту та душі ніщо не вічно.