1. У чому полягає "білінгвізм" Сковороди?
Цю барокову традицію розвинув Г. Сковорода у своїх постійних переходах «від церковнослов’янських “вершин” до живомовних “низин”». Річ лишень у тому, що джерелом церковнослов’янізмів для нього стали не тільки цитати чи ремінісценції зі Святого
Письма, але й той писемний варіант російської мови, яким послуговувалися
Г. Сковорода та його адресати. А взаємодія між цими двома типами церковнослов’янізмів, за спостереженнями Юрія Шевельова-Шереха, «витворила складну конфігурацію, про яку не могли мріяти навіть найвитонченіші
стилісти попереднього українського бароко». У реальному історичному
контексті останню фразу треба сприйняти лише як риторичну «фігуру»: заздрити було нікому. Тут мав рацію Ігор Костецький: мова Сковороди переставала існувати, не встигнувши ще народитися як слід. Верховіття тієї мови
ставало недосяжним, а те, що нижче, - розібрали на «будівельний» матеріал.
Але так виглядало тільки з дуже короткої перспективи.
2. Сліди Божественної присутності у мові Сковороди.
Наголошуючи проблему інакшості й розрізнення Бога та людини, Г. Сковорода водночас акцентував можливість інакшости-зміни себе самого як
передумову єднання з Богом. У такий спосіб Г. Сковорода долав межу між
апофатичним і катафатичним підходами в найменуванні Бога, в розмові про
Нього і з Ним. Сковородинські діалоги стали тими непростими дорогами, на
яких у товаристві співрозмовників кожному відкривається можливість зрозуміти й пізнати Божественну сутність своєї душі як основу благословенного
життя. Це і є той «обхідний шлях через темну й невимовну апофеозу хори»,
що «має на меті енергійну катафазу осяйних Ідей». Насправді Г. Сковорода
робив акцент на розрізненні не стільки Бога та людини, скільки дистанції,
що може скорочуватись і зникати. Власне, його тексти переносять «за межі
розрізнення та інакшості, від мови, якою говорять, до мови, яку слухають».
3. Мова Сковороди у контексті вічної філософії.
Мова Г. Сковороди постає як шлях
і мета, нерозривно пов’язані з відновленням єдності людини та Бога, слова
людського і Слова Божого. Попри те, що окремі ланки й навіть явища такого зв’язку наявні в українських творах ранішого періоду, в жодного автора
їх не представлено з такою повнотою і переконанням, як у Г. Сковороди.
В інтерпретації мовної діяльності він наголошував на кількох взаємопов’язаних функціях, зокрема на процесах формування, передання й оприявнення
думки, на потребі небуквального розуміння Слова Божого, на прославленні
Істинної Людини та підтриманні іскри Воскресіння, на переображенні
особистості, яка зі словесної оболонки вилущує істину і творить поетичні
«фігури», що розширюють духовну перспективу. У кожному з цих випадків
містерія випробування мови стає водночас випробуванням мовою.