Лекція 5
Історія спеціальних закладів освіти
Перший період (996-1715 рр.) – від агресії та зневаги до усвідомлення необхідності піклуватися про людей з відхиленнями в розвитку. Умовною межею цього періоду в Західній Європі є відкриття в Німеччині першого притулку для сліпих (1198 р). У Російській імперії створюються перші монастирські притулки (1706-1715 рр.).
Другий період (1715-1806 рр.) – від усвідомлення необхідності піклуватися про осіб з відхиленнями в розвитку до усвідомлення навчати частину з них. Умовна межа – відкриття у Франції спеціальних шкіл для глухонімих і сліпих (1770-1784 рр.). У Російській державі – відкриття перших спеціальних шкіл для глухих та сліпих (1806-1807 рр.) .
Третій період (1806-1927 рр.) – від усвідомлення можливостей до усвідомлення доцільності навчати три категорії дітей: з порушеннями слуху, зору та розумово відсталих. Умовний кордон – остання чверть XIX століття. Ухвалення в західноєвропейських державах законів про загальну початкову освіту і на цій основі – законів про навчання глухих, сліпих, розумово відсталих дітей. У Радянському союзі – створення спеціальних шкіл для глухих, сліпих і розумово відсталих дітей у зв’язку з прийняттям Закону про Всеобуч (1927-1935 рр.).
Саме в цей період у школах Західної Європи на тлі розгортання мережі спеціальних закладів робляться спроби спільного навчання дітей з порушеннями психофізичного розвитку зі своїми здоровими однолітками.
Четвертий період (1927-1991 рр.) – від усвідомлення необхідності навчання певної частини дітей з порушеннями до розуміння необхідності навчати всіх дітей з відхиленнями в розвитку. В Західній Європі цей період від початку ХХ століття до кінця 70-х років характеризується розвитком законодавчої бази спеціальної освіти та структурним удосконаленням національних систем. У Радянському Союзі – диференціація й удосконалення системи спеціальної освіти, перехід до 8 типів спеціальних закладів (1950-1990 рр.).
Сучасний стан спеціальних закладів та наявна мережа спеціальних освітніх закладів в Україні.
Система спеціальної освіти в Україні має вертикально-горизонтальну структуру.
Вертикальна структура базується на вікових особливостях учнів і рівнях загальноосвітніх програм. Горизонтальна структура враховує психофізичний розвиток дитини, особливості її пізнавальної діяльності та характер порушення.
Вертикальна структура визначається віковими періодами:
• раннього дитинства (від 0 до 3 років);
• дошкільного періоду (з 3 до 6 – 7 років);
• період шкільного та професійного навчання (з 6 – 7 до 16 – 21 років).
У період від 0 до 3 років (раннє дитинство) діти перебувають на домашньому утриманні, у дитячих дошкільних закладах, діти-сироти – у будинках дитини. Спеціальну
допомогу діти з порушеннями психофізичного розвитку можуть одержувати в центрах
раннього втручання, центрах реабілітації, психолого-медико-педагогічних центрах та
спеціальних дошкільних закладах. Для дітей дошкільного віку з особливостями психофізичного розвитку функціонують: спеціальні дитячі дошкільні заклади, дитячі навчальні заклади компенсуючого типу, спеціальні групи при дошкільних навчальних закладах
комбінованого типу, дошкільні групи при спеціальних школах, реабілітаційні центри.
Основними державними навчальними закладами для дітей з особливостями психофізичного розвитку шкільного віку є: спеціальні загальноосвітні школи-інтернати,
навчально-реабілітаційні центри та спеціальні класи в загальноосвітніх навчальних
закладах масового типу.
Горизонтальна структура спеціальної освіти в Україні представлена 8-ма типами спеціальних закладів: для дітей з порушеннями слуху, для слабочуючих дітей, для дітей з порушеннями зору, для слабозорих дітей, для дітей з тяжкими порушеннями мовлення, для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату, для розумово відсталих дітей для дітей із затримкою психічного розвитку.
Нормативно-правова база, що регламентує діяльність спеціальної освіти в Україні.
Ознайомитись з переліком документації можна тут
Удосконалення структури спеціальних навчальних закладів. Навчання дітей у спеціальних закладах освіти.
За даними Міністерства освіти та науки України, функціонує 334 спеціальні загальноосвітні навчальні заклади, де навчається 39,2 тис. дітей. У системі МОН України функціонує близько 40 навчально-реабілітаційних центрів для дітей із порушеннями психофізичного розвитку, 142 спеціальні дошкільні заклади та 1200 спеціальних груп у дошкільних закладах масового типу, де перебуває близько 45 тис. дошкільнят. У підпорядкуванні Міністерства праці та соціальної політики функціонує понад 300 реабілітаційних центрів, з них 208 – центрів ранньої реабілітації дітей із порушеннями розвитку, 90 – центрів медико-соціальної та професійно-трудової реабілітації. Реабілітаційні послуги діти та молодь із порушеннями психофізичного розвитку одержують і в 46 центрах соціально-психологічної реабілітації, підвідомчих Міністерству освіти і науки України. Досвід функціонування спеціальних закладів в Україні свідчить про значні досягнення, які мають ці освітні осередки. До безперечних досягнень можна віднести: створення в спеціальних навчальних закладах достатньої матеріальної бази, забезпечення відповідних умов для надання корекційної допомоги, організацію професійнотрудової підготовки, навчання та відпочинку. У спеціальних закладах діти з порушеннями розвитку здобувають освіту, яка спрямована на одержання знань з основ наук, вдосконалення особистісних якостей, корекцію порушень розвитку й подальшу соціалізацію. Корекційні заняття забезпечують не лише виправлення порушень психо- фізичного розвитку, а й забезпечують вплив на особистість загалом для досягнення позитивних результатів у її навчанні, вихованні та інтеграції в суспільство. Спеціальні школи в основному забезпечені сучасними навчально-методичними матеріалами, розробленими відповідно до вимог сьогодення.
Утім, поряд із незаперечними позитивами варто виокремити суттєві недоліки сучасної системи спеціальної освіти, з-поміж них такі:
• її уніфікованість, що унеможливлює забезпечення освітніх потреб усіх учнів, які мають особливості психофізичного розвитку, заважає впроваджувати різноваріантні навчальні програми, вносити необхідні зміни та додатки до навчальних планів;
• ізольованість дітей із психофізичними порушеннями у спеціальних школахінтернатах, які є основними спеціальними освітніми закладами. Така ізольованість має багато негативних соціальних наслідків, зокрема, відчуження сім’ї від виховного процесу, соціальна інфантильність учнів, обмеженість розвитку життєвих компетенцій тощо;
• недостатня соціально-практична спрямованість навчального процесу, наслідки якої – низький рівень сформованості соціально-побутової компетентності учнів, незадовільна орієнтація в системі соціальних норм і правил та відсутність навичок самостійної життєдіяльності;
• недостатня індивідуалізованість та особистісна орієнтованість навчально-виховного процесу, що спричиняють труднощі емоційного та особистісного розвитку учнів, неадекватні уявлення про свої якості, здібності й можливості; • низька ефективність корекційно-розвивальних занять, яка зумовлює низький рівень комунікативної компетентності, замкнутості, ізольованості;
• відсутність ліцензійованого психолого-педагогічного інструментарію для діагностики порушень, що утруднює правильне комплектування спеціальних закладів й організацію відповідного навчання;
• недостатнє науково-методичне та навчальне забезпечення освітнього процесу дітей із важкими патологіями, атиповими порушеннями, які потребують додаткових
освітніх та корекційно-реабілітаційних послуг.
Національна стратегія реформування системи інтернатів.
Влітку 2021 в Україні розпочалась реформа зі складною назвою “деінституціалізація” (ДІ). За цим терміном ховаються фундаментальні зміни системи інтернатів, в яких нині перебувають 106 тисяч дітей. При цьому 92% з них мають родину, і лише 8% дітей в інтернатах - сироти. ДІ — не про закриття інтернатів, як його часто трактують. Не про економію коштів, не про те, що завтра діти опиняться на вулиці. Поки не буде сприятливих умов для дитини в її рідній сім'ї, ніхто не забере її з інтернату. ДІ — про створення послуг у громаді, допомогу сім'ям у складних життєвих обставинах, щоб вони не віддавали своїх дітей до інституцій, а виховували в сім'ї. Адже безліч досліджень свідчать про шкідливість інтернатів для психічного та інтелектуального розвитку. Особливо, якщо йдеться про маленьких дітей — інтернатні заклади наносять невиправну шкоду їхньому мозку. В Україні налічується 751 інтернатний заклад для дітей. 39 закладів — у системі МОЗ (у них живе та виховується 2773 дитини), 132 — у системі Мінсоцу (5087 дітей), 580 — у системі МОН (97 923 дитини). Процес ДІ розпочався з затвердження Кабінетом Міністрів України Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки і Плану реалізації її першого етапу (9 серпня 2017 року). Відповідно до Національної стратегії, вже у 2026 році дітей в інституціях має бути менше 0,5% від загальної кількості (зараз - 1,5%). А ті діти, хто за різних причин все ж залишаться в інституціях, а не в сім'ях, житимуть у невеликих установах в умовах, максимально наближених до сімейних, – до 10 осіб в одному закладі. У кожній громаді з'являться доступні і якісні послуги для сімей з дітьми. Буде існувати ринок цих якісних послуг, не менше 50% з яких будуть надавати професійні громадські організації. Наразі триває перший етап реалізації стратегії. Кожен регіон має оцінити свою мережу інтернатних закладів, з'ясувати, які діти до них потрапляють та чому, які є соціалальні послуги вже зараз. На наступному етапі кожен регіон буде готувати свій план реформування. План дій I етапу реалізації стратегії передбачає, що міністерства спільно з громадськими організаціями, місцевою владою та експертами повинні: Це складна реформа, адже інтернати знаходяться у віданні трьох міністерств. Координатором ДІ стратегія визначила Міністерство соціальної політики. Допомагати Мінсоцу та всім іншим міністерствам буде також Національний офіс з реформи деніституціалізації при Уповноваженому Президента з прав дитини, створений за підтримки канадського проекту EDGE.
Зворотна інклюзія переваги та складності організації.