Проект "Новоросія" ...

Тема 6. РОСІЙСЬКО-РАДЯНСЬКЕ ВИЗНАННЯ УКРАЇНИ (2 год.)

План лекції:

1. Україна в складі СРСР

2. Включення Криму до України

3. Курс на створення "радянської" людини.

4. Етнічний склад населення південноукраїнських областей в радянську добу.

 

Рекомендована література:

1. Зайчук О., Капелюшний В., Вовк О. Встановлення східного кордону УСРР в 1919–1925 роках (історико-правовий аспект) // Голос України. – 2014. – 15, 22, 29 жовтня.

2. Крим в етнополітичному вимірі / за ред. М. Панчука.– К., 2005.

3. Кульчицький С.В. Кримське питання в контексті політичної історії ХХ століття // Національне питання в Україні ХХ – ХХІ ст.: історичні нариси. – К., 2012.

4. Максименко М.М. Переселення у Крим сільського населення з інших районів СРСР (1946–1958) // Український історичний журнал. – 1990. – № 11.

5. Овчаренко Д. Українці у національній структурі міст Півдня України: за даними переписів населення 1920–1926 рр. // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. – Запоріжжя, 2010. – Вип. ХХVІІІ

6 Рябчук М. Малоросія до України: парадокси запізнілого націєтворення. – К., 2000.

7. Турченко Г., Турченко Ф. Проект "Новоросія" 1764–2014 рр. Ювілей на крові. – Запоріжжя: ЗНУ, 2015. – 158 с.

 

1. Україна у складі СРСР

Наприкінці 1921 р. головні противники більшовиків були розгромлені. Ніяких перешкод для реалізації їх політики в Україні не було. Саме в цих умовах визначався справжній зміст їх намірів щодо України взагалі та її південного і східного регіонів зокрема.

28 грудня 1920 р. між Українською і Російською радянськими республіками був підписаний союзний договір. Зміст його був суперечливий. З одного боку, Росією визнавалася територіальна цілісність України, яка сприймалася в межах дев’яти колишніх губерній імперії — з деякими змінами і без Криму. З іншого боку, контроль московського центру над усіма сторонами життя України посилювався. Логічним завершенням цього процесу було утворення в 1922 р. Союзу РСР, до якого увійшла і Українська РСР. Нова держава була оголошена як федерація, тобто, союз рівноправних республік. Але за лаштунками розмов про рівноправність була відтворена централізована держава. Всі принципові питання, які стосувалися України, вирішувалися в Москві. Разом із тим, на механічне злиття України з Росією, тобто на повне відтворення дореволюційного становища, Російська комуністична партія не пішла. Після жорстокої збройної боротьби 1917–1921 рр. ідея територіальної цілісності та суверенітету України настільки глибоко вросла у свідомість її населення, у тому числі мільйонів жителів Півдня і Сходу, що відкрито ігнорувати цей факт було вже неможливо. Склалася ситуація, яку вчені називають «революцією сприйняття». Її ігнорування загрожувало самому існуванню більшовизму. Тому за Україною були залишені формальні ознаки суверенітету: герб, прапор, власна конституція, уряд, чітко означена територія (у тому числі Південь і Схід), позначена на політичних картах, адміністративно-територіальний устрій тощо.

Одним з факторів, які спричинили «революцію сприйняття», були дані про національний склад населення, одержані в результаті демографічних переписів, а також географічні карти, на яких позначалися межі розселення етносів. Певну роль відігравали також експозиції музеїв, публікації історичних і етнографічних досліджень тощо. Американський дослідник Б. Андерсон, який вивчав теорію націотворення, зазначив, що, наприклад, географічні карти, як і публікації переписів населення з характеристикою етнічного складу окремих територій, меж розселення в різні епохи здатні справляти величезний вплив на формування свідомості суспільства і, відповідно, змінювати поведінку людей. «Вони підштовхують своїх творців і споживачів до політики з революційними наслідками», — писав вчений.

В Україні матеріалу для «революції свідомості» в перші десятиліття ХХ ст. накопичилося достатньо. У 1897 р. був проведений Всеросійський перепис населення, який охопив і губернії України. У 1920-ті рр. в Українській СРР відбулися три демографічні переписи: Всеросійський 1920 р. (який проводився і на неохоплених війною районах Півдня і Сходу України), Перепис міського населення 1923 р. і Всесоюзний перепис 1926 р. Результати цих переписів засвідчили переважання етнічних українців у всіх регіонах республіки, у тому числі на Слобожанщині, Півдні й Донбасі. Ці переписи друкувалися, популяризувалися серед населення, на їх підставі робилися важливі політичні рішення, у т. ч. зміни в адміністративно-політичному поділі, уточнювалися кордони між губерніями, а в радянські часи — і між союзними республіками, зокрема, між УСРР і РСФРР.

З визнанням існування окремих радянських республік з початку 20-х рр. ХХ ст. стали виготовлятися політичні карти в Росії і Україні. Коли у травні 1921 р. В. Леніну принесли пробний екземпляр «Атласа России», виданий 1-м Державним картографічним закладом в Москві, у листі до Г. Зінов’єва, який контролював це видання, він висловив своє незадоволення. Серед недоліків нового видання було зазначено: «Кордони республік (Україна) і автономних областей повинні бути скрізь особливо показані. Цього не зроблено здебільшого. Ні для України, ні для Білорусії. (Німецька комуна? Марійська область? Усі кавказькі республіки?)».

Висловом незадоволенням коротка записка не закінчилася. Ленін чітко вказав на необхідність позначення «державного кордону всієї РСФРР і всіх сусідніх республік (які були в імперії)». Надалі саме так і робилося. Наведена нижче карта ілюструє ці зміни. Адміністративний кордон між Росією і Україною в Донбасі в 20-ті рр. ХХ ст. декілька разів уточнявся, причому до уваги брався національний склад населення (хоча, звичайно, враховувалися й мотиви господарської доцільності).

Ті, хто пам’ятав дореволюційні географічні карти, могли їх порівнювати з новими радянськими, де у складі України були позначені Слобожанщина, Донбас, землі Північного Причорноморʼя і Приазов’я. Це давало підстави для відповідних висновків.

Пізніше більшовики пішли далі.

У першій половині 20-х рр. ХХ ст. вони погодилися на проведення політики «коренізації», яка в Україні одержала назву «українізації». Ця політика передбачала «укорінення» комуністичного режиму в національну культуру і супроводжувалася розвитком української школи, преси, літератури, мистецтва, впровадженням української мови в установах, судах, громадських організаціях і т.п. Більшовики вирішили очолити природний, нездоланний процес національно-культурного відродження, який викликала революція 1917–1921 рр. і надати йому радянського характеру. Подібні процеси відбувалися і в інших союзних республіках СРСР.

Незважаючи на певну обмеженість, «українізація» була серйозним відступом від традиційної російської позиції, яка ґрунтувалася на формулі царського міністра Валуєва: «Української мови не було, нема і не може бути».

Визнанням української мови і культури справа не обмежилася. На найвищому рівні був визнаний факт існування української нації. З опорою на канони марксизму констатувалося, що вона, як і інші нації Радянського Союзу, має довгу історію формування — через народність і буржуазну націю, до соціалістичної, яка оголошувалася якісно новою, вищою формою розвитку нації. Ті ж канони передбачали визнання за нацією спільності території, економічного життя, мови, культури, історичної пам’яті. Все це визнавалося за українцями. Перемога соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату оголошувалася передумовою формування соціалістичної нації, а територія Української РСР — ареалом її розселення. Критикувався царизм і буржуазний Тимчасовий уряд 1917 р. за їх антиукраїнську національну політику. Таким чином, більшовики остаточно визнали Південь і Схід частиною етнічної України.

Однак, коли мова йшла про соціалістичну націю, малося на увазі населення Українська РСР і, виключно, — в межах Радянського Союзу. Іншої України — поза межами СРСР — вони не сприймали.

На початку 1930-ті рр., в умовах Голодомору і масових репресій, комуністична партія відмовилася від «українізації» і перейшла до звичного з імперських часів русифікаторського курсу. Справа у тому, що в ході «українізації» сильнішими виявилися національні почуття народу, ніж комуністичні ідеї. Як наслідок, російський більшовизм в Україні став витіснятися українським націонал-комунізмом. Для Москви це було абсолютно неприпустимо. Поступово стала звужуватися сфера застосування української мови; в ієрархії національностей СРСР українцям було відведено місце «молодшого брата» по відношенню до росіян.

Повернення до русифікації, Голодомор 1932–1933 рр., депортації селянства («куркулів»), сталінські репресії 30-х рр. супроводжувалися зрушенням в національній структурі населення. Переписи 1926–1939 рр. показали зменшення частки українців в УРСР, особливо у східних і південних областях і, відповідно, збільшення російського населення.

У роки Другої світової війни населення України катастрофічно зменшилося. Окрім воєнних втрат, з території України радянським режимом були депортовані в східні регіони СРСР окремі національні меншини, які були визнані нелояльними до радянської влади. З іншого боку, в умовах післявоєнної відбудови на територію України було завезено сотні тисяч робітників і спеціалістів з Росії та інших республік СРСР.

 

2. Включення Криму до України

У 1954 р. відбулася резонансна подія, яка продемонструвала цілковиту впевненість центрального керівництва СРСР в міцності контролю над Україною — до її складу була передана Кримська область Російської Федерації. Для багатьох це було повню несподіванкою і викликало багато інсинуацій. Адже в Криму переважало російське населення, а відсоток українців ледве перевищував п’яту частину жителів. Говорили і продовжують говорити про непродумане, імпульсивне рішення тодішнього керівника СРСР М. Хрущова, забуваючи про післявоєнні «кримреалії».

Ці реалії були надзвичайно суворими. Факти свідчать, що в роки Другої світової війни Крим був повністю зруйнований. Економіка була знищена. Багато жителів півострова стали жертвами нацистських репресій або були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Частина населення була депортована у східні регіони СРСР радянським керівництвом. Ще в серпні 1941 р. з Криму були виселені етнічні німці, а у травні-червні 1944 р. відбулася масштабна депортація кримських татар, греків, болгар і вірмен та ін. (всього було вивезено понад 240 тис. чол.).

Існує багато версій мотивів сталінських депортацій. Наведемо лише деякі: щодо німців — попередити їх співробітництво з нацистськими окупантами; щодо татар — своєрідна помста за конфліктні взаємовідносини в минулому; щодо національних груп в цілому — усунути недостатньо лояльні спільноти і створити на прикордонні надійну верству населення (переважно, російського).

На наш погляд, при прийнятті рішення про депортацію розглядався кожен з цих мотивів. Але було й «надзавдання». Багатонаціональний і багатомовний Крим ніяк не вписувався в сталінську схему уніфікованого радянського суспільства. Слід було «виправити» цю аномалію. Кримський дослідник В. Возгрин писав: «Повністю усунувши корінне населення у цьому роздробленому, абсолютно новому суспільстві значно простіше було створювати нову модель радянського суспільства, про яку мріялось Сталіну».

Здавалося, що після війни й депортацій 1944 р. створилися всі умови для подібного роду соціальних експериментів. Національних меншин, за виключенням хіба що українців, білорусів і євреїв, в Криму не стало. По відношенню до довоєнного рівня населення півострова зменшилося вдвічі. Деякі міста і сільські райони майже повністю знелюдніли. Фактично, заселення Криму можна було починати з «чистого листа».

Вже до кінця 1944 р. в Крим було переселено 65 тис. чол., вихідців з Воронізької, Курської, Орловської, Тамбовської областей. 30 червня 1945 р. Кримська АРСР була перетворена в Кримську область у складі РСФРР. ЦК більшовицької партії поставив перед Кримським обкомом завдання «зробити Крим новим Кримом зі своїм російським укладом».

Під цю ідею «підводилося» історичне обгрунтування. Його творцями стали російські столичні і кримські історики. Наприкінці 1940-х рр. вони висунули ідею, згідно якої автохтонним населенням Криму визнавалися слов’яни, а Кримський півострів, як і сусідня Тамань, були названі «исконно русскими территориями». Згадали і широко популяризували ті місця у «Повісті врем’яних літ» і арабських та західних джерелах, де Чорне море називалося «Руським», не вдаючись у зміст цього слова, наводили його у російському перекладі як «Русское», тобто, «Російське море». Для тих читачів, які все ж вникали в філологічні тонкощі і розуміли, що слово «Руське» є похідне від слова «Русь» (Київська Русь), а не від «Росія» (Російська держава), якої в літописні часи ще не було на карті, пропонувався міф про древнє «право» Москви, тобто Росії, «на землі Київської Русі». У рамках цієї фантастичної історії масове переселення росіян (саме росіян, а не українців) у Крим розглядалося як торжество «історичної справедливості».

Але, виявилося, що сфабрикувати легенду про це одну «исконно русскую землю» значно простіше, ніж утвердити в Криму «новий російський уклад». Заселення і економічне освоєння півострова за рахунок переселенців з Росії відбувалося повільно, особливо степових і гірських районів, хоча новоселам обіцяли «молочні ріки і кисільні береги». Але, ледве облаштувавшись в порожніх поселеннях кримських татар та інших виселених кримчан, вони швидко розчарувалися: виявилося, робота на землі в незвичних грунтово-кліматичних умовах півострова вимагала багато сил і особливих знань і навичок, яких у новоселів не було. Поля й огороди заростали бур’янами. Сади й виноградники вирубувалися, бо за них необхідно була платити податки, встановлені Сталіном.

Український журналіст Володимир Коваленко дуже точно визначив справжні причини передачі Криму Україні: «Справа в тому, що «райський» Крим, — жаркий і посушливий, — дуже нелегке місце для постійного (не «відпускного») життя. Татари за багато століть пристосувалися жити і господарювати в таких умовах, створивши систему колодязів, джерел і зрошувальних канав, які з великим мистецтвом підтримувалися спеціально виділеними людьми, і культивуючи придатні для напівпустельного клімату види господарства (тютюнництво, розведення кіз і т.п.). Нічого цього не вміли жителі нечорноземних областей РФ, в спішному порядку перекинутих в Крим по «вербуванню». Переселенці навіть зверталися до начальства: «Хоча б виписали по одному татарину, щоб він нам розповів, де що саджати, і звідки брати воду». До початку 1950 р. 56,6% переселенців, завезених туди після 1944 р., втекло з Криму. Як правило, це відбувалося вночі, таємно, кидаючи майно. Протягом наступних трьох років — 1950–1953 — в Крим було завезено 11,9 тис. родин, а залишили його 3,1 тис.

Журналіст Олексій Аджубей (зять М. Хрущова) наводить у своїх спогадах епізод, коли переселенці буквально накидалися на членів партійно-урядової делегації на чолі з Хрущовим, що здійснювала восени 1953 інспекційну поїздку по Криму: «Понад усе Микиту Сергійовича вразили й схвилювали натовпи переселенців … Мовчазна, сіра маса людей перекривала дорогу і так само мовчки, не розступаючись, чекала, поки машини зупиняться. Люди довго не розпочинали розмови, даючи можливість Хрущову почати першим. Потім із натовпу лунало одне питання, друге, третє. Про їжу, житло, допомогу. Переселенці приїхали переважно з Росії, з Волги, з північних областей. Це я пишу «приїхали», а вони кричали «нас пригнали» — звичний стогін людей, які втратили надію на кращу долю. З натовпу звучали і зовсім істеричні вигуки: «Картоха тут не росте!», «Капуста в’яне!, «Блохи заїли!».

Після відвідин Криму Хрущов полетів до Києва, чого не планувалося раніше. Перед українськими керівниками було поставлене завдання посилити переселенський рух з України до Криму. «Там мешканці Півдня потрібні, хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю», — говорив він.

У такій ситуації включення Кримського півострова до складу Української РСР було значною мірою вимушеним, спрямованим на відновлення господарського і соціально-культурного життя півострова.

Приєднання Криму до України сприяло успішному розвитку економіки і соціально-культурної сфери півострова. Крим став отримувати по Північно-Кримському каналу дніпровську воду, з материкової України поставлялася електроенергія, вугілля, паливно-мастильні матеріали, за рахунок УРСР покривався хронічний дефіцит продовольства на півострові, система комунікацій України з’єднала Крим з рештою світу, український республіканський бюджет був джерелом дотацій для півострова. Кримська область у складі Української РСР швидко відбудовувалася і облаштовувалася.

Ніяких проявів невдоволення новим статусом Криму після 1954 р. не спостерігалося. Адже принципових змін не відбулося. Як і раніше, основні рішення по Криму приймалися в Москві. Севастополь зміцнювався як база Чорноморського флоту. Крим залишався «всесоюзною здравницею»; тут продовжували селитися високопоставлені військові і цивільні пенсіонери з усіх куточків СРСР. Радянський режим у Криму був особливо міцним.

З точки зору тодішнього законодавства, процедура передачі Криму Україні була повністю витримана. Спочатку це питання розглядалося на Президії Верховної Ради РРФСР у присутності представників Кримської облради і Севастопольської міськради. Було прийняте позитивне рішення, яке аргументувалося спільністю економіки, тісним господарським і культурними зв’язками Криму й України, територіальною близькістю. Цю Постанову направили до Верховної Ради СРСР. Питання про передачу Криму Україні розглядалося і на Президії Верховної Ради УРСР. 19 лютого 1954 р. відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю представників керівних органів України і Росії, Кримської області і міста Севастополя. Було прийняте рішення і підписаний відповідний указ. Процес передачі був завершений на сесії Верховної Ради СРСР, яка затвердила указ від 19 лютого і внесла відповідні зміни до Конституції СРСР.

З приєднанням Криму до України пожвавився переселенський рух. Населення Криму в 1959 р. перевищило довоєнний рівень, а у наступні 30 років збільшилася вдвічі. Приріст забезпечувався головним чином за рахунок переселенців. Протягом 1959–1989 рр. відсоток українців на півострові збільшилася з 22,3 до 25,6. У той же час питома вага росіян зменшилася з 71,4 до 67,0%.

Після смерті Сталіна і початку хрущовської «відлиги» до владних структур СРСР і УРСР почали звертатися виселені 1944 р. кримські татари, греки, болгари, вірмени та інші з проханням дозволити повернутися на батьківщину. З цього приводу збереглося багато документів. З точки зору перспектив економічного і соціально-культурного розвитку повернення цих людей, ідеально пристосованих для життя на півострові, слід було дозволити. Але Москва і Київ відмовляли їм у цьому. Влада продовжувала негласно реалізувала в життя старе імперське гасло «Крим без кримських татар». Нове населення Криму, у свідомості якого багато років зберігалися стереотипи минулого, страх перед поверненням на півострів мусульман, підтримували політику влади. Що ж стосується комуністичного керівництва УРСР, то своє політикою воно, фактично, взяло на себе частину відповідальності за незаконне перебування репресованих народів поза своєю історичною батьківщиною — Кримом.

Одночасно вирішувався і «сталінське надзавдання». Крим зазнав інтенсивної русифікації. Українські переселенці розселялися переважно розсіяно і не могли сформувати компактного мовно-культурного середовища. На момент перепису 1959 р. майже половина українців Криму вважали своєю рідною мовою російську. А серед євреїв, чехів, греків, поляків болгар відсоток осіб, що вважали воєю рідною мовою російську, взагалі коливався від 75 до 90. Усі в Криму заговорили російською мовою.

Таким чином, внаслідок суто насильницьких і напівнасильницьких масових переміщень населення 1940–50-х рр. на півострові був сформований конгломерат людей, що не мали глибинних коренів в культурі та історії півострова. Пристосування до нових умов відбувалося повільно. Формування власної субкультури штучно гальмувалося радянською національною політикою, яка була спрямована на всеохоплюючу і планомірну денаціоналізацію народів, їх русифікацією. У СРСР в післявоєнні роки реалізувалася програма нівелювання національних особливостей регіонів, які вирізнялися самобутньою культурою, мовою та звичаями. У Криму реалізація цієї програми відбувалася особливо інтенсивно.

 

4. Курс на створення "радянської" людини.

На початку 60-і рр. ХХ ст. з’явилася додаткова ідеологічна «підпора» русифікаторської політики Москви в Україні, яка виявилася особливо дієвою в південних і східних областях: у жовтні 1961 р. вустами М. Хрущова правляча комуністична партія проголосила, що в перспективі окремі «соціалістичні нації» в СРСР в обов’язковому порядку «зіллються» в нову історичну спільність людей — «радянський народ». Цілком природно, як переконували суспільство партійні ідеологи, цей процес буде здійснюватися на базі російської мови, як «мови міжнаціонального спілкування», і російської культури — як однієї з «найпередовіших у світі». Цією теоретичною «новацією» партія прагнула замаскувати курс на широкомасштабну денаціоналізацію народів СРСР, нівелювання національних особливостей регіонів, які відзначалися самобутністю культури, мови, звичаїв. Те, що відбувалося в 40–50-ті рр. в Криму, тепер поширювалося на весь Радянський Союз.

У 1971 р. теза про «радянський народ», як про історичну реальність, увійшла в звітну доповідь Л. Брежнєва на 24 з’їзді КПРС і була включена в Конституцію СРСР 1977 р. Першою на ці «новації» зреагувала номенклатура: російська мова стала домінувати в кабінетах можновладців. Інший наслідок — українські школи у масовому порядку переводилися на російську мову викладання. Вчителям російської мови і літератури 1983 р. була введена 16-відсоткова надбавка до зарплати. Це пряме повернення до ганебної політики російського самодержавства, коли вчителі одержували доплату за «обрусєніє края». Напередодні проголошення незалежності в Криму, у містах Донбасу та інших областей Півдня і Сходу залишилися одиниці шкіл з українською мовою навчання. Робилося це суто вольовими методами, без врахування запитів населення. Батьків заохочували писати директорам шкіл заяви з проханням про звільнення їхніх дітей від вивчення «непотрібних» української мови і літератури, і багато з них на це йшли, посилаючись, зокрема, на… стан здоров’я.

Батьків можна було зрозуміти. За тодішніх умов знання української мови не давало ніяких додаткових шансів у житті. З урахуванням перевантаженості шкільної програми і майбутніх вступних іспитів до інституту чи університету, на які орієнтувалися більшість випускників міських шкіл, було «доцільніше» використати години, що вивільнялися після відмови від вивчення української мови і літератури, для вивчення «потрібних предметів». Адже викладалися вони російською мовою, якою, до речі, як правило, проводилися і вступні екзамени. У результаті, виросло покоління, яке не лише не знало рідної мови, але й хизувалося цим.

Характерно, що виправдання русифікації на Півдні і Сході України доводилося чути не лише від росіян, білорусів чи євреїв, які жили в Україні, але й від етнічних українців — представників різних соціальних груп, у числі робітників, інженерно-технічних працівників, журналістів і вузівських викладачів. Серед українських прихильників русифікації зустрічалися як рафіновані інтелігенти, так і напівосвічені чорнороби, що у спілкуванні послуговувалися виключно російсько-українським суржиком, густо пересипаним матом. Вражала безапеляційність і навіть агресивність, з якою відстоювалася їхня точка зору. Відчувалося, що це неспроста, що за цим стоїть невідомий психологічний комплекс, на який ми не звертали увагу. Напевне, краще його може пояснити людина з іншої культури. Пошлемося на американську дослідницю Кетрін Веннер, яка вивчала русифікацію України і зробила висновок, що масовий перехід українців до російської мови й культури, — аж ніяк не результат їхнього добровільного вибору. Це, робить висновок дослідниця, «наслідок брутального насильства, своєрідного ґвалту, здійснюваного колонізаторами протягом багатьох десятиліть. Жертви насильства боронять свідомість щонайтиповішим способом — за допомогою «культурної амнезії», «розгубленості і апатії» — переконуючи всіх і самих себе, що їх не було зґвалтовано, навпаки, вони цілком добровільно, «з любові», вийшли заміж за власних ґвалтівників».

Про приниження справді не хочеться згадувати. Його хочеться швидше забути і найкращим способом є самонавіювання, що це був нормальний життєвий епізод. Цілком в дусі теорії «двоємислія» видатного англійця Дж. Оруелла, який одним з перших глибоко вивчав соціальну психологію тоталітарного суспільства. У такому суспільстві люди доведені до того стану, що на «чорне» говорять — «біле», що «незнання — це сила». Там можуть «говорити відверту брехню і одночасно в неї вірити». Той з українців, який досяг подібного «двоємислія» перетворювався на переконаного і завзятого русифікатора. Подібних «землячків» на Півдні і Сході України в останні десятиліття радянської влади можна було зустріти на кожному кроці. Саме представників цього покоління, зрусифікованого в 1960-80-ті рр., багато серед нинішніх керівників вищої і середньої ланки, в бізнесі, ЗМІ, силових структурах України.

На прикладі Криму видно, яку роль в планомірній денаціоналізації народів і нівелюванні національних особливостей регіонів відігравала переселенська політика. На материковій Україні були свої особливості цієї політики, але основні напрямки і суть — такі ж, як і в Криму. З одного боку, на Україну спрямовувався переселенський потік з інших республік, головним чином, з Росії, а з іншого — з України йшли міграційні хвилі на Схід.

4. Етнічний склад населення південноукраїнських областей в радянську добу.

Потік переселенців в Україну був особливо інтенсивним в голодні роки, в умовах масового вимирання місцевого населення: в 1921–1923, в 1932–1933 і 1946–1947 рр. Відбувалося заміщення місцевої людності, в основному, етнічних українців, переселенцями з інших регіонів СРСР, перш за все з Росії. Особливо великим був цей потік на Південь і Схід України. Якщо говорити про голодні 1921–1923 і 1932–1933 рр., то мова йтиме про сотні тисяч людей. У 1950–80-ті рр. потік переселенців в Україну не ослаб, хоча причини його вже були, головним чином, економічні. Одночасно Україну покидали мільйони українців. У 1959–1965 рр. УРСР покинуло 2,5 млн. чол., у тому числі 0,5 млн. — у порядку планового набору. Одночасно в Україну переселилося вдвічі більше росіян. Вздовж українсько-російського кордону сформувалася своєрідна дуга, де частка новоприбулих росіян (тобто, тих, що які переселилися в Україну за свого життя, в останні десятиліття радянської влади), перевищувала середньо-український показник — 7,49%. У Запорізькій області вони становили 10,39% загальної кількості населення, в Харківській області — 10,64%, Донецькій — 11,90%, Луганській — 12, 70%, в Криму — 18,77%, в Севастополі — 26,87%.

Переміщення населення з одного регіону СРСР до іншого було частиною стратегічного плану кремлівського керівництва по формуванню в СРСР нової історичної спільності — «радянського народу».

До останнього дня існування СРСР у всіх областях Півдня України, у тому числі в Криму, щорічно в селах будувалося по декілька сотень житлових будиночків для переселенців. Існував план облаштування новоселів, який строго контролювався. Запрошення переселенців пояснювалося необхідністю ліквідувати гострий дефіцит переселенців, який відчувався в сільських районах регіону. Справді, дефіцит кадрів у надзвичайно неефективному колгоспному виробництві існував, але причина запрошення переселенців полягала не тільки в цьому. Адже паралельно з прийомом переселенців в південних областях посилено вербували для переселення в Сибір і Далекий Схід. Відірвані від своїх історичних і національних коренів переселенці були, за переконанням ідеологів КПРС, найкращими «матеріалом» для грандіозного соціального експерименту — формування «хомо совʼєтікус» — людини радянської.

Неухильне зменшення представників титульної нації в населенні України ілюструє наведена нижче таблиця 4. За 30 років (1959–1989) відсоток українців в УРСР зменшився на 4,1. Це досить швидке зменшення, адже за кожним відсотком по Україні — до 500 тис. чол.

 

Таблиця 4. Відсоток українців серед населення України

у 1959–1989 роках

1959 р.	1970 р.	1979 р.	1989 р.
76,8%	74,9%	73,6%	72,7%

 

У Луганській і Донецькій областях і на Півдні цей процес відбувався особливо швидко. Так в Донбасі за 30 років питома вага українців зменшилася на 5,24% і наблизилася до критичної межі — половини загальної чисельності населення краю. Що ж стосується росіян, то їх частка зросла за ці роки на 6,0% (див. табл. 5).

 

Таблиця 5. Етнічний склад населення Донбасу (в %)

	1959 р.	1989 р.
Українці	56,36	51,12
Етнічні меншини, всього	43,64	48,88
Росіяни	38,00	44,01
Етнічні меншини, крім росіян	5,64	4,87

 

Подібні масштаби зменшення спостерігалися і в південних областях УРСР. Для прикладу візьмемо Запорізьку область, де з 30 років питома вага українців зменшилася на 5,2%, а росіян — збільшилася на 6,0% (див табл. 6).

 

Таблиця 6. Національний склад населення Запорізької області (у %)

	1959		1989
Національність	тис. осіб	у %	тис. осіб	у %
українці	999425	68,27	1308038	63,07
росіяни	379149	25,9	664085	32,02
болгари	36598	2,5	34633	1,67
білоруси	9692	0,66	18359	0,89
євреї	20811	1,42	14361	0,69

 

Таким чином, запущений ще царським режимом, маховик русифікації продовжував робити свою звичну справу і в роки комуністичної влади. Багатьом здавалося, що завершення проекту тотальної русифікації населення, принаймні, у східних і південних областях України, не за горами.