Проект "Новоросія" ...

Тема 7. ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ – ВІД ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ДО НОВІТНЬОЇ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

План лекції:

1. Незавершена революція 1991 р. і загрози незалежності

2. Сепаратистські рухи на Півдні у 1990-х рр.

3. "П’ята колона" і українське суспільство

 

Рекомендована література:

1. Верменич Я. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір. – К., 2015.

2. Крим в етнополітичному вимірі / за ред. М. Панчука.– К., 2005.

3. Кульчицький С.В. Кримське питання в контексті політичної історії ХХ століття // Національне питання в Україні ХХ – ХХІ ст.: історичні нариси. – К., 2012.

4. Овчаренко Д. Українці у національній структурі міст Півдня України: за даними переписів населення 1920–1926 рр. // Наукові праці історичного факультету ЗНУ. – Запоріжжя, 2010. – Вип. ХХVІІІ

5 Рябчук М. Малоросія до України: парадокси запізнілого націєтворення. – К., 2000.

6. Турченко Г., Турченко Ф. Проект "Новоросія" 1764–2014 рр. Ювілей на крові. – Запоріжжя: ЗНУ, 2015. – 158 с.

7. Якубова Л. Національна історія Донбасу: тенденції, суперечності, перспективи у світлі сучасного етапу українського націотворення. – К., 2014

1. Незавершена революція 1991 р. і загрози незалежності

Всі імперії раніше чи пізніше зникають. У серпні 1991 р. настала черга і Радянського Союзу, який розпався. Україна стала незалежною і заявила про свій європейський вибір. Український народ став на шлях, яким вже йшли народи постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи, що наприкінці 80-х рр. ХХ ст. здійснили антитоталітарні демократичні революції і провели глибокі внутрішні перетворення. У результаті, у цих країнах змінився соціально-економічний і політичний лад, утвердилася ринкова економіка і багатопартійна політична система, була проведена люстрація керівних кадрів, до влади прийшла нова політична еліта, яка стала керуватися національними інтересами. Комуністичні «плакальники» за тоталітарним минулим опинилися на маргінесі суспільного життя. Разом з ними зникли символи тоталітарного минулого, пам’ятники місцевим і зарубіжним комуністичним вождям, населені пункти, вулиці, підприємства та інші об’єкти з їх іменами.

В Україні також відбулися глибокі соціально-політичні і економічні зміни: була проголошена політична незалежність, яку визнав світ, сформувалися державні структури і багатопартійність, почалася ринкова трансформація економіки, реформувалася освіта, соціально-культурна сфера, ще 1989 р. було прийнято Закон про мови, за яким українська мова одержувала статус державної. Україна вийшла на міжнародну арену і зробила реальні кроки на шляху європейської інтеграції. Всі ці зміни інколи називають революцією. Хоча автори цієї книги і не схильні перебільшувати їх глибину, але один з наслідків цих змін був справді революційний: після проголошення незалежності був зупинений процес русифікації українців, який продовжувався поспіль понад три століття. Це фундаментальне досягнення спричинило наслідки, які ще належним чином не осмислені. Населення щиро повірило, що Україна справді стала незалежною державою і віднині немає необхідності підлаштовуватися під русифікаторський курс влади.

За 12 років (1989–2001) відбулося значне збільшення — на 5,1%, частки українців у населенні України при відповідному зменшенні росіян. У абсолютному обчисленні українців збільшилося майже на 2,5 млн. чол. Характерно, що на Півдні і Сході України це збільшення значно перевищувало середньоукраїнський показник (5,1%): в Одеській області — 8,2%, Харківській — 7,9%, Дніпропетровській — 7,7%, Луганській — 7,1%, Херсонській — 6,3%, Донецькій — 6,2%.

Перш за все, це є наслідком повернення частини росіян — жителів України — на історичну батьківщину. Дослідники на підставі конкретних даних засвідчили факт, що певна частина росіян не сприйняла нових політичних і соціально-економічних реалій в новоутворених країнах і емігрувала до Російської Федерації. Як зазначалося вище, особливо багато росіян переїхали в південно-східну Україну в останні десятиліття радянської влади і до 1991 р. не встигли тут «укорінитися». Саме серед них найбільше виїхало на свою батьківщину.

І все ж, головний приріст українського населення в 1989–2001 рр. було забезпечено поверненням до рідної національності тих українців, які під тиском імперської політики русифікації у свій час стали називати себе росіянами. Відродження Української держави, повернення українському народу її історії стало потужним фактором національної консолідації етнічних українців. У 1991 р. корінне населення втратило мотивацію, що раніше штовхала його до національної переідентифікації на росіян. Відтак, під час перепису 2001 р. частина «росіян» з українськими коренями назвала себе українцями. Разом з тим, демографічний перепис 2001 р. зафіксував суперечливу картину: з одного боку, українці поверталися до своїх національних коренів, а з іншого — питома вага тих з них, які вважають своєю рідною мовою російську у загальному масиві українського населення навіть збільшився — з 12,24% в 1989 р. до 14,77% в 2001 р. Але це збільшення російськомовних серед українців має особливу природу: воно забезпечувалося головним  чином  новоповерненими українцями, які в роки незалежності перестали називати себе росіянами. При цьому вони залишаються, принаймні, на час перепису 2001 р., російськомовними, хоча чітко заявляли про себе як про українців.

Є всі підстави для висновку, що й після 2001 р. цей процес продовжився. Але для повної впевненості необхідно було б спертися на точні дані, які міг би дати наступний перепис населення. Були плани провести його 2011, потім дату стали відсувати на наступні роки. Без сумніву, результати нового перепису, враховуючи події останніх років, покажуть, що тенденція до посилення європейського вектора в суспільному житті України збереглася, а процес русифікації загальмувався і посилилася національна консолідація українців. Може тому влада Януковича під різними приводами й відмовлялася проводити перепис?

Але чи означає все це, що зникла, чи, принаймні, значно зменшилася загроза незалежності України?

Однозначної відповіді на це питання наше суспільство не має. Перш за все тому, що не було ясності, яку модель розитку обере Україна, у якому геополітичному напрямку вона буде рухатися. Адже на початку незалежності свій історичний шанс — стати цілком суверенною демократичною європейською державою, вона використала лише частково. Революція 1991 р. в Україні була незавершеною. Щоб у цьому переконатися, не треба бути глибоким спеціалістом. Слід лише згадати, що ключове питання революції — питання про владу, в Україні так і не було вирішене. Демократичні, національно-патріотичні сили виявилися неспроможними очолити незалежну Україну і повести її в Європу. При владі залишилася колишня комуністична номенклатура, переобтяжена вантажем російсько-радянського минулого. Ще недавно вона запекло боролася проти незалежності України і переслідувала її прихильників, а після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності швидко перефарбувалася в жовто-блакитні кольори і засвоїла псевдопатріотичну риторику. Але це мало змінило її світогляд.

Так, життя пропонувало новому керівництву нової держави просту і зрозумілу альтернативу комуністичному минулому: покласти в основу своєї діяльності національні інтереси України і неухильно керуватися ними. Це означало відмову від ефемерних ідей «дружби народів», «інтернаціоналізму» і «слов’янського братерства», за якими чітко простежувалися великодержавні інстинкти правлячої верхівки Російської Федерації. Саме на такий шлях стали керівники постсоціалістичних країн Європи, які швидко провели декомунізацію суспільства, люстрацію кадрів, відмовилися від фальшивого гасла «З Радянським Союзом на вічні часи!» і стали керуватися власними національними інтересами. Цей шлях привів їх до Європейського Союзу та НАТО, забезпечивши національну безпеку, ефективну економіку і високий рівень життя. Політична еліта прибалтійських радянських республік також пішла цим шляхом. Після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. про підтвердження незалежності на хвилі національного піднесення керівництво молодої Української держави мало всі можливості стати на цей природний шлях розвитку. Але від цієї перспективи воно відмовилося, хоча її підтримувала переважна більшість громадян України, незалежно від етнічного походження.

Україна — не Прибалтика, і було б наївно очікувати, що її компартійна номенклатура, яка опинилася на владній вехівці, після проголошення незалежності перетвориться на носія національної ідеї. Цього не сталося. Її погляди — еклектичний набір суперечливих за змістом суджень та ідеологічних штампів, домінуюче місце серед яких займають стереотипи та міфи комуністичного минулого. Багато представників цієї номенклатури сприймали і продовжують сприймати Україну як великий уламок СРСР, який волею обставин, у тому числі і в результаті втручання «підступного Заходу», став раптом незалежною країною, а не як державу з власною історичною та національно-культурною традицією і європейською перспективою. Звідси — один крок до відмови за певних обставин від державної незалежності і згоди до відновлення у тій чи іншій формі Російської імперії з включенням до її складу України. Принаймні, частина місцевого керівництва південно-східних областей України була готова зробити цей крок. Починаючи з 1991 і до 2014 рр. у владних кабінетах цього регіону нерідко можна було почути таке: «В августе 1991 г. была допущена ошибка. Ее следует исправить». Хтось не наважувався цього говорити вголос, але думав саме так. І у цьому відношенні місцеве керівництво перебувало у гострому конфлікті з демократичними силами, які залишалися палкими прихильниками незалежності.

Цей конфлікт — прямий наслідок незавершеної української революції 1991 р. і пов’язаного з цією обставиною невизначеності напрямку дальшого розвитку України. Було оголошено про багатовекторність зовнішньополітичних орієнтирів, але в реальності посткомуністична номенклатура України орієнтувалася на Москву, де формувався ментально близький їй авторитарний режим, а демократичні сили — на Європу з її верховенством закону, демократичними принципами і перспективою поліпшення життєвих стандартів.

Загострення цього конфлікту було викликане багатьма обставинами, в першу чергу особливостями становлення в Україні ринкового господарства, зокрема, номенклатурною приватизацією, наслідком якої було фантастичне збагачення меншості, зубожіння мас і дрейф влади до авторитарних методів керівництва.

В умовах радянської влади компартійно-державні верхи були особливим класом, відгородженим від народу частоколом різноманітних привілеїв. Але тоді кожен чітко знав межу своїх владних повноважень і привілеїв, які їм відповідали. Виходити за цю межу було небезпечно. Час від часу поширювалися чутки про суворі санкції по відношенню до тих, хто це робив (це характеризувалося таким суто номенклатурним терміном: «втрачав партійну скромність»). Це створювало ілюзію «соціальної справедливості».

Все змінилося з проголошенням незалежності. Прийшовши до влади, перефарбована в національні кольори партійно-радянська номенклатура отримала небачені раніше повноваження, у тому числі економічні. Під її безроздільним контролем опинилося народне господарство, яким раніше розпоряджалися союзні міністерства чи місцеві державні структури. Над нею ж ніякого контролю не було. Тому, коли було оголошено про роздержавлення і приватизацію, номенклатура опинилася першою у черзі на роль «ефективних господарів». Мільйонам трудящих, у вірності яким раніше клялася комуністична верхівка, не було надано можливості проявити себе в умовах ринкової економіки. Народ, який багато десятиліть напруженою працею створював усі багатства України, до їх приватизації не був допущений. Сама приватизація набула характеру кримінальних розбірок. Ошелешені громадяни стали свідками того, як колишні кримінальні злочинці, рекетири і дрібні шахраї, які ще недавно тремтіли за своє майбутнє, перетворилися на впливових, впевнених в собі підприємців. З іншого боку, колишні партійні, радянські і комсомольські працівники для свого особистого збагачення стали широко використовувати суто кримінальні прийоми. Кримінал легалізувався, влада криміналізувалася. З часом, утворився симбіоз бізнесу, криміналу і влади — колишньої компартійної номенклатури. Інколи важко було визначити, де закінчується криміналітет, а де починається бізнес і влада. Врешті-решт, на верхівці правлячої піраміди опинилося 50 сімей, яким належить 85% усіх багатств України. Сукупна назва цьому явищу — олігархат. Сучасний київський дослідник М. Рябчук констатував факт: «…За декілька років вайлувата, динозавроподібна комуністична номенклатура, схрестившись з енергійним і динамічним кримінальним світом, випродукувавши щось цілком нове й небувале, вельми умовно й приблизно охрещене олігархією».

Особливо яскраво процес зрощування посткомуністичної номенклатури і криміналітету відбувався в Донбасі та інших областях південно-східної України. Тут сформувалися класичні типи олігархічних кланів. Вони не обмежуються контролем за економічним життям. Їм цього було мало. Їх мета — контроль над усіма сферами суспільного життя, в першу чергу, владними структурами. Для досягнення цієї мети використовуються різні методи — від тривіального підкупу до замовних вбивств. Під контроль олігархів попадають міністри, цілі групи народних депутатів і депутатів місцевих рад, міліція, судді і прокурори, офіцери служби безпеки, місцева адміністрація, телеканали і газети з продажними журналістами і, врешті-решт, деморалізовані виборці. Оліхархи визначають, хто переможе на виборах до Верховної Ради. До недавнього часу в органах місцевого самоврядування південно-східних областей України підпорядковані олігархам структури навіть визначали чисельнісь і персональний склад опозиції. Така експансія за межі економічної діяльності для олігархів — звичайне явище. Вони тому й називаються олігархами (представниками — влади небагатьох), що не обмежуються економікою. Інакше це були б просто багатії, які створюють робочі місця і платять податки. Як правило, саме у такому становищі перебувають крупні підприємці в демократичних правових державах.

Олігархи України, особливо її південного-східного регіону, мали і мають віддалене уявленням про національні інтереси України, її історію, культуру, традиції. Їх політичні орієнтири диктуються економічними інтересами, які, у свою чергу пов’язані зі специфікою структури промисловості південно-східних областей України, що була традиційно зорієнтована на Росію, зокрема її военно-промисловий комплекс. До того ж, значну частину іноземних інвестицій в цей регіон складає російський капітал. У цьому контексті проект «Новоросія» під гаслом захисту росіян і російськомовних можно розглядати як прагнення за будь-яку ціну матеріалізувати бізнес-інтереси російських бізнесових груп оборонних галузей, прив’язаних до українськи підприємств-постачальників. Таким чином, олігархи південно-східної України приросли родовою пуповиною до Росії. Звідси їх прагнення «прив’язати» через підконтрольні органи влади і своїх виборців до Росії всю Україну. Не випадково південно-східні області України завжди були електоральною базою проросійських партій, зокрема Партії регіонів та комуністів.

На першому місці у олігархів власний інтерес, тому вони зацікавлені у тому, щоб ринкові відносини в Україні затримуються на стадії «дикого» накопичення і кримінального регулювання. Тим самим вони блокують роботу середнього і дрібного бізнесу. Олігархи — це тотальна корупція, яка пронизала усі клітини суспільного життя, у тому числі державний організм. Олігархат — це монополії, які паразитують на державних ресурсах. Це небачене раніше соціальне розшарування, деградація соціально-культурної сфери взагалі. Олігархи цілком усвідомлено не бажають визнавати європейські норми і стандарти життя, верховенство права, цивілізовані взаємини праці і капіталу. Але при цьому прагнуть користуватися всіма благами європейської цивілізації — там тримають свої капітали, купують вілли і яхти, там лікуються і відпочивають, там їхні дружини народжують дітей, там у престижних навчальних закладах вони дають їм освіту. Таким чином, за кордоном вони європейці і американці. А приїжджаючи додому, продовжують по-азійськи експлуатувати свої земляків. Панування олігархів — це реальна загроза національної безпеки України.

Олігархічна модель економіки і підпорядкованих їй державних структур законсервувала радянську меморіально-культурну спадщину, блокувала процес національно-культурного відродження, впровадження української мови в освіту та інші сфери життя. Створювалася парадоксальна ситуація: в південно-східних областях, які найбільше капіталізувалися і перебували під безроздільним контролем олігархів, були збережені всі радянські пам’ятники, назви вулиць, промислових об’єктів, що консервували в історичній пам’яті Радянський союз і комуністичну епоху. Більше того, з’являлися меморіальні дошки, які увічнюють пам’ять місцевих керівників радянської доби, чи міфічних жертв бандерівського терору з Донбасу. У той же час не було здійснено жодного помітного меморіального заходу, який би щоденно нагадував жителям регіону про боротьбу українського народу за незалежність, про участь в ній земляків-донечан, харків’ян, чи одеситів. Згадаймо, який галас здійнявся в Донецьку, коли там виступили з ініціативою присвоїти місцевому національному університету імені Василя Стуса.

В умовах домінування старої номенклатури висловлювалися надії на нову формацію управлінців, яка приходила в бізнес, в міністерства, апарат держадміністрацій і правоохоронних органів. Очікувалося, що вони принесуть в роботу професіоналізм, молодечий запал, чесність, принциповість і відданість справі. Але не так сталося, як гадалося. Потрапивши до специфічного посткомуністичного номенклатурного середовища, пронизаного корупцією і ностальгією за радянським минулим, молоді бізнесмени і службовці нового призову копіювали, часто в гірших варіантах, поведінку своїх старших колег з багаторічним стажем комсомольської і компартійної роботи чи участі в кримінальному бізнесі. До того ж, середні і вищі щабелі державної служби і в бізнес не потрапляли випадкові: кумівство, політичні погляди, родинні зв’язки були визначальними. Прикладів цього жителі кожної області Півдня і Сходу України можуть навести достатньо.

Своєю деструктивною діяльністю олігархи підривають основи української державності, компрометують саму ідею незалежності України.

Але історія не стоїть на місці. В Україні поступово наростав опір олігархічному режиму. Точним індикатором суспільних настроїв стали дві українські революції, які відбулися протягом десяти років — «Помаранчева революція» 2004 р. і «Революція гідності» 2014 р. Ці революції, окрім усього, мали й антиолігархічну спрямованість. Їх кінцевою метою було формування демократичного суспільства, його деолігархізацію, створення сприятливих умов для розвитку дрібного і середнього бізнесу, громадянського суспільства, здатного контролювати владу. Вони засвідчили продовження незавершеної в 1991 р. української революції, продемонстрували непереборне прагнення народу України до справжньої незалежності, демократичного розвитку та інтеграції в Європу.

 

2. Хто і як готував новітню російсько-українську війну

Європейський вибір України суперечив планам Москви та її «п’ятої колони». Вкотре повторюємо: ще з 1991 р. в Росії всерйоз не сприймали українську незалежність і робили все можливе для відновлення у тій чи іншій формі Російської імперії.

Над «українською проблематикою» в Росії працюють сотні структур, які мають як державний, так недержавний статус, хоча щедро фінансуються через бюджет і всілякі фонди, які контролюються Кремлем. Це — науково-дослідні інститути, проблемні лабораторії,  аналітичні центри, тимчасові творчі колективи, окремі дослідники. Мова йде про тисячі спеціалістів різних сфер, які збирають і відповідним чином інтерпретують інформацію про різні аспекти життя України, зокрема, про стан армії, служби безпеки, політичних партій і громадських об’єднань,  урядових структур, місцевого самоуправління, засобів масової інформації, освіти, академічного середовища, міжцерковних відносин, народного господарства. Всі вони  шукають теоретичне обґрунтування для відновлення контролю Росії над пострадянським простором і надають з цього приводу конкретні пропозиції.

Але епоха імперій закінчилася. Прямий заклик до їх відновлення, з огляду на неминучість кривавого сценарію, ентузіаз-му не викликає. Тому повернення до «нового видання» Російської імперії/Радянського Союзу необхідно було представити як об’єктивний історичний процес, і навіть як новий виток цивілізаційного розвитку. Шукали ідею, яка б «надихнула» росіян в межах РФ і за її рубежами на боротьбу за відновлення минулого. Пропозицій було багато. Одна з них — євразійство, теорія особливого історичного шляху Росії, яка видається як цілком самостійна цивілізація, що географічно займає місце на стику Європи і Азії, поєднуючи позитивні особливості обох. Серед авторів цієї теорії називають Льва Гумільова, який розробив так звану пасіонарну теорію формування етносів. Один з її висновків полягає у тому, що ніякого монголо-татарського іга на Русі не було, а був природний союз Русі і Орди у боротьбі проти спільного ворога — Заходу. У цієї теорії багато противників, які вважають її лженауковою, але є й палкі прихильники.

Серед останніх був російський філософ Юрій Бородай, який 1994 р. у контексті цієї теорії сформулював проект відновлення російської імперії. Рушійною силою цього процесу він вважав російське населення пострадянських республік: «Без Білорусії, Східної України і Новоросії, без Криму і російської частини Казахстану Росії не жити». (До речі, син Юрія Бородая Олександр Бородай до серпня 2014 р. був головою «ради міністрів» так званої «ДНР» і на практиці пробував реалізувати ідеї батька).

Один з ідеологів відновлення імперії Олександр Дугін розробляв теорію євразійства як політичний проект. Для її популяризації в 2003 р. він разом з деякими державами чиновниками високого рангу ініціював Міжнародний євразійський рух. Коли в 2004 р. в Україні відбулася Помаранчева революція, з’явився попит на «антиоранжистів» і на його ідеї звернули увагу в Кремлі. У 2005 р. Дугін організував Євразійський союз молоді, який пробував поширити свою діяльність і на Україну. У катехізисі члена цього союзу говориться: «Ми імперіалісти нового типу і не згодні на менше, ніж влада над світом…».

Помаранчева революція надихнула на пошуки в сфері «теорії імперіотворчості» самого В. Путіна і його найближче оточення. Наприкінці 2006 р. з вуст Президента РФ прозвучали слова про «Русский мир». Негайно почали на карті окреслювати його межі. Як і очікували, вони виявилися далеко ширшими, ніж сучасна Російська Федерація. З цього приводу Наталья Нарочницька – особливо шанована в середовищі сучасних імперських трубадурів, писала: «Сучасна Росія становиться центром величезної цивілізаційної спільноти – «Русского мира», який виходить далеко за межі однієї країни».

Аналітики звернули увагу на суперечності між ідеями євразійства і «Русского мира». Цілком можливо, що це не тотожні за змістом ідеї. Але, схоже, в сучасній Росії знайдуться бажаючі «обґрунтувати» будь яку точку зору, яка відповідає геополітичним прагненням російського керівництва. Так, експертна група під назвою «Рус.Некст/Rus.Next.ru» обнародувала влітку 2015 р.  документ «Русская программа: Российская цивилизация как союз народов», у якому «Русский, Славянский, Православный и Евразийский миры» оглошуються «ареалом Российской цивилизации, то есть, пространства, населенного народами, более близькими или  родственными нам, чем иным цивилизационным центрам». Таким чином, ідей багато. Але в одному, дуже важливому для нас моменті вони співпадають: їх прихильники не бачать на політичній карті світу Української держави, а на етнічній карті – українського народу.

Та сьогодні на перший план в Росії виступають не неоімперські «теоретики» з їх проектами, а ті, хто теорію прагне втілити в практику.

У першу чергу, у цьому напрямку працюють  державні структури Росії, зокрема президентська адміністрація,  Рада національної безпеки РФ, Федеральна служба безпеки (ФСБ) і Головне розвідувальне управління (ГРУ). Що відбувається за їх лаштунками – відомо мало. Але деяка важлива  інформація все ж проникає в ЗМІ. Зокрема, в пресі оприлюднено документ, розроблений Радою національної безпеки РФ, під назвою «Про кризу в Україні». Цей документ містить план окупації України і входження до складу Росії Криму і одинадцяти українських областей та Києва. Передбачалося наступне: «По-перше, тільки повне входження російських областей України. А саме: Криму, Луганської, Донецької, Запорозької, Дніпропетровської, Чернігівської, Сумської, Харківської,, Київської, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей до складу РФ може гарантувати мир, безпеку та процвітання їх населенню, а також надійний захист інтересів Росії. По-друге, реалізувати дане завдання можна, лише встановивши контроль над «матерью городов русский», столицею України, містом-героєм Києвом». Таким чином, окупувати планували колишню Слобожанщину, Новоросію і Київщину.

Документ був підготовлений в розпал Євромайдану. Він передбачав придушення народного повстання, «нейтралізацію найвидатніших представників бандерівської опозиції», розпуск Верховної Ради і встановлення одноособової влади Януковича.

Ще одна з установ, яка розробляла «українську проблематику» — Російський інститут стратегічних досліджень (РІСД), структурно підпорядкований Адміністрації Президента РФ.

Про характер діяльності РІСД свідчить у статті «Анатомія провалу Росії в Україну» Олександр Ситін, який працював у цій структурі більше 10 років, а потім порвав з нею: «... У адміністрацію президента йшли записки та огляди, у яких стверджувалося, що український народ з часів Переяславської Ради незмінно прихильний Росії, що «незначні західні віяння» носять маргінальний характер, провокуються купкою профашистських вихідців із Західної України — тих територій, які входили до складу Австро-Угорської імперії, що володіють відмінним від більшості соціокультурним кодом. Переважна ж більшість українців зберігає пам’ять про спільну історію, Велику Вітчизняну війну, мріє про відродження загального державного існування Імперії / СРСР».

І ще: «...Держави пострадянського простору не є повноцінними суб’єктами міжнародних відносин. Сам факт їх появи на світовій політичній мапі та подальшого існування не більше, ніж результат російських катастроф 1917 і 1991 рр., спровокованих ворогами Росії на чолі з США. Їх суверенітет — явище тимчасове, не варте серйозного до себе ставлення, отаке історичне непорозуміння, яке підлягає виправленню в рамках відродження Імперії...».

Декілька слів і про директора РІСД Л. Решетникова. До речі, теж «земляк». З тих, які з батьками-відставниками ще в радянські часи переїхали в Україну, але так і не зрозуміли, що, використовуючи слова Л. Кучми — «Україна — не Росія». Закінчив 1970 р. Харківський держуніверситет, а потім і аспірантуру в Софії (Болгарія). Кар’єру зробив у Службі зовнішньої розвідки Росії. Дослужився до генерал-лейтенанта. В умовах розвалу СРСР запалився запізнілою пристрастю до покійної Російської імперії і увірував в цивілізаторську винятковість російського православ’я. Директором РІСД став у 2009 р. Під його керівництвом інститут став приділяти особливу увагу Україні. На початку 2014 р. «напрацювання» РІСД та інших подібних російських установ почали втілюватися в практику — агресію Росії проти України.

3. «П’ята колона» і українське суспільство

Реалізація неоімперських планів передбачала активну участь «п’ятої колони». Читачам добре відоме це поняття, яким зазвичай називають активних прихильників окупантів серед місцевого населення. До 2014 р. його порівняно рідко використовували для характеристики морально-політичної ситуації в українському суспільстві. Після краху режиму Януковича, коли основні його функціонери врятувалися втечею за кордон, стало очевидно, що «п’ята колона» — сумна реальність України. Це досить впливова група людей, які до «Революції гідності» (а нерідко і після неї) займали важливі позиції в різних сферах життя. Серед них — чиновники вищих ешелонів державної влади, у тому числі міністри і найближче оточення Януковича; олігархи і ще діючі «червоні директори» та їх наближені; власники ряду впливових ЗМІ та журналісти; багато лідерів і рядових членів проросійських політичних партій і громадських організацій; корумповані працівники міліції, СБУ, прокуратури, продажні судді; окремі вищі армійські чини, що багато років руйнували українську армію і зробили Україну беззахисною перед зовнішньою агресією; окремі керівники навчальних закладів різних рівнів і рядові викладачі, представники академічного світу і т. д.

Серед них є штатні працівниками Федеральної служби безпеки (ФСБ) або Головного розвідувального управління (ГРУ) РФ, інші працюють на сусідню державу за гроші, а частина — з ідейних міркувань. Але всі вони об’єднані спільною ненавистю до України, її державності, мови, історії, прагнення українського народу зайняти гідне місце в Європі. Незалежну європейську Україну вони не сприймають. Їх ідеал — «Малоросія» і «Новоросія» у складі євразійської Росії. Завуальовано, а часто й цілком відкрито вони проповідують ідею федеративної перебудови України, а то й злиття з Росією, розповідають про якісь «принади» життя в сучасній Росії, про необхідність надання російській мові статусу державної, подвійного російсько-українського громадянства тощо.

У східних і південних областях України «п’ята колона» діяла майже відкрито, спираючись на таємну або явну підтримку місцевого самоврядування, контрольованого регіоналами і комуністами, на олігархічний капітал. Зусиллями «п’ятої колони» багато років поспіль здійснювалася тотальна психологічна «обробка» населення в дусі «слов’янської єдності» і «Русского мира», необхідності інтегруватися з «братньою Росією». По-суті, готувалися ідеологічні передумови для відторгнення цих областей від України і приєднання їх до сусідньої держави. На це не шкодували ні коштів, ні зусиль.

Особливо масштабною була підривна діяльність «п’ятої колони» в Донбасі. Іван Дзюба, для якого Донбас був «малою батьківщиною», зазначив: «Тут навіть не про «колони» доводиться говорити… Тут щось масштабніше й організованіше — системна робота місцевих владних структур, які у складі України вибудовували фактично «Русский мир», обходячись без цього самовизначення і, відповідно до ситуації, не цураючись тризуба й жовто-блакитного прапора на фронтонах своїх установ… Скільки запобігливої мови про Росію, яка насиченість донецького інформпростору прямою московською продукцією! Неважко уявити, якого громадянина України виховували. І куди він мав дивитися, у якому напрямку».

Ситуація в інших областях південно-східної України не дуже відрізнялася від Донбасу. Конкретних прикладів, які її ілюструють, можна навести безліч. Тільки перелік різноманітних публічних заходів, які пропагували ідею «Русского мира» на півдні і Сході України зайняв би багато сторінок. Нагадаємо лише деякі з цих заходів, які відбулися в останнє десятиліття в одній з областей цього регіону — Запорізькій, і свідками яких були автори цієї книги.

Перший — резонансна міжнародна акція під амбітною назвою — «Собор народів Білорусії, Росії та України», що відбувся 17–19 травня 2004 р. в Запоріжжі і була присвячена 350-річчю Переяславської Ради.

Запоріжжя вибрали не випадково. Крім того, що місто є символом козацького минулого України (як же не поспекулювати на історії!), тут розташовані базові підприємства основних спонсорів заходу, а «батьки» міста та області були ідейно близькі «духу Собору». Був переддень «Помаранчевої революції». Президентом України все ще залишався «багатовекторний» Л. Кучма, але до влади рвався відверто проросійський В. Янукович. Місцеве начальство, не мало твердих державно-ідеологічних принципів і схилялося, куди «подує політичний вітер», тобто на зближення з Москвою.

Гостей наїхало багато — з Росії, Білорусії, Автономної республіки Крим, з сусідніх східних і південних областей України, з Києва. На Соборі лунали заклики до «нового Переяслава», а його гаслом було — «Три країни — один народ». Гасло — відверто провокаційне. Учасники конференції — а їх у добровільно-примусовому порядку зібрали близько 1000 чол. — повинні були задатися питанням: «Якщо народ насправді один, то чому країн три, чому, зрештою, три держави?». Відповідь була готова: «Це неправильно, необхідно негайно об’єднуватися». Саме такою була спрямованість виступів на Соборі.

Необхідність об’єднання обґрунтовували довго і детально. На трибуну піднімалися і заїжджі академіки, і місцеві ряджені козачки. Але справжній фурор викликала 20-хвилинна промова місцевого технократа, відомого у Запоріжжі керівника, до того ж — Героя України. Перед гостями, представниками місцевого істеблішменту і залученими для «масовки» вчителями та медпрацівниками він почав свій виступ з питання до залу: «Хто винен у розвалі Великої Держави?» (мався на увазі Радянський Союз. — Авт.). У відповідь пролунало екзальтоване: «Жиди!». Далі натхненний оратор продовжив: «Це вірно! Я хочу розповісти про змову жидів і масонів, хоча це комусь не сподобається, і я постраждаю». І став детально розповідати, навівши стандартний набір аргументів з арсеналу махрового антисемітизму, в тому числі поінформував аудиторію про міфічні «протоколи сіонських мудреців», про М. Горбачова — «агента масонів і члена Мальтійського ордена», що отримав від «світового зла» задачу зруйнувати СРСР.

Цей виступ не залишився непоміченим і за кордоном. Один з відомих зарубіжних аналітиків Стівен Величенко назвав Собор слов’янських народів «конгресом російських неофашистів». Коли б щось подібне трапилося десь в Європі, то через декілька хвилин оратор опинився б у порожньому залі, а після цього йому ніхто не подав би руки. До того ж, у нього виникли б серйозні проблеми з правоохоронними органами. Але Запоріжжя — не Європа, і жоден з присутніх навіть не піднявся зі свого місця. Залишилися в залі і київські чиновники високого рангу, і депутати Верховної Ради України, і керівники мерії та Запорізької облдержадміністрації. Оратор, звичайно ж, не постраждав. Більше того, він був винагороджений винятковою увагою залу: мова переривалася вигуками підтримки та бурхливими оплесками.

У числі багатьох зарубіжних гостей перед учасниками Собору виступив і депутат Держдуми РФ Сергій Глазьєв. Про цього діяча вже тоді було відомо, що він відкрито виступає за зміну конституційного ладу України, декларує необхідність об’єднання трьох східнослов’янських держав (Росії, України і Білорусії) в єдину і заявляє, що «бандерівсько-мазепинська політика викликає печію». І тим не менше, він виявився центрі уваги керівництва області та міста, лідерів місцевих проросійських організацій. Глазьєв говорив про об’єднання східно-слов’янських народів як про «природний шлях їх розвитку», надійну альтернативу «згубного» для України європейського вибору. Йому дружно аплодували — як заїжджі адепти «слов’янської єдності», так і місцеві його клеврети.

Але ні «Собор народів Білорусії, Росії та України» в Запоріжжі, ні подібні проросійські витівки в інших українських областях Півдня і Сходу не зупинили наступ демократичних сил. На президентських виборах 2004 р. переміг В. Ющенко, якого вважали проєвропейським кандидатом. Спроба сфальсифікувати результати волевиявлення викликали масові протести, які переросли в «Помаранчеву революції». В Україну прийшла демократія. Але, як це часто бувало в історії, нею найкраще скористалися згуртовані противники революції. Ними виявилися прихильники «східнослов’янської єдності», інтеграції з Росією. Їх відкрита антизахідна риторика не ослабла. Напередодні парламентських виборів 2007 р. по місцевому телебаченні виступив В. Богуслаєв, запорізький підприємець, президент ВАТ «Мотор-Січ» — підприємства, зорієнтованого на російський оборонний комплекс. Богуслаєв — народний депутат України декількох скликань, впливовий член Політради Партії регіонів, Герой України. Він — етнічний росіянин, громадянин України, «за інтеграцію» України з Росією і Білорусією був нагороджений рядом орденів Російської Федерації і відзнак РПЦ Московського Патріархату, зокрема, церковним орденом Іллі Муромця. Цей орден йому вручили 2004 р. на Соборі народів Білорусії, Росії і України за, як повідомила близька до регіоналів газета, «інтеграцію трьох братніх республік» і наповнення «реальним змістом Єдиного економічного простору».

Повторивши у своєму телевиступі пропагандистську заготовку московських політтехнологів про «три України», В. Богуслаєв відкрито заявив: «Мы представляем интересы Юго-Восточного региона». І далі: у зв’язку з тим, що, у Південно-Східній Україні «в основном весь промышленный потенциал…, управлять страной, экономикой должны представители Юго-Востока».

Це унікальне інтерв’ю має оціночне судження щодо тих жителів України, які не розділяли негативного ставлення регіоналів до членства України в НАТО. Знатним регіоналом вони були оголошені «неразумными».

Враховуючи значні економічні і політичні позиції В. Богуслаєва і його оточення в регіоні (він був і залишається найвпливовішим місцевим магнатом-олігархом), місцеві ЗМІ залишають цю персону поза зоною критики. Лише запорізький журналіст Іван Ювас наважився опублікувати висновок: «Політичні прив’язаності В’ячеслава Богуслаєва, як і економічні, — незмінні і одновекторні: рівняння на Росію. Схоже, що довгі роки проживання в Україні і навіть звання Героя України не допомогли росіянину з Казахстану зрозуміти просту річ: окрім спільної історії з Росією (як із Польщею, Туреччиною, Молдовою та іншими сусідами), Україна має ВЛАСНУ тисячолітню історію, право на власних героїв і власну державу».

Але тоді багато виборців щиро повірило В. Богуслаєву, як і довірилися багатьом його однодумцями з інших областей Півдня і Сходу. Саме вони привели на початку 2010-х рр. до влади «донецьких» на чолі з В. Януковичем, які за декілька років розграбували Україну і поставили її на край прірви. При цьому, проросійським «представителям Юго-Востока», які по версії В. Богуслаєва і його однодумців повинні були «управлять Украиной», була відведена принизлива роль (говорячи російською мовою) «шестерок» у жорсткій бандитській ієрархії, вибудуваній «донецькими».

За десять років після запорізького «Собору народів Білорусії, Росії та України» 2004 р. Запоріжжя густо «обросло» проросійськими структурами. Називаємо основні з тих, що діяли або продовжують діяти в регіоні: «Русское движение Украины», політична партія «За Русь единую», перейменована в партію «Русский Блок» (заборонена у травні 2014 г. у судовому порядку за сепаратистську діяльність), регіональна організація «Собора народов Белоруссии, России и Украины», «Русский культурный центр», Центр «Соотечественник» — філія «Совета российских соотечественников» з центром в Москві, місцеве правління Міжнародної асоціації молодіжних организацій російських співвітчизників (керівництво в Москві), відділення Всеукраїнської организації «Русское содружество» (центр у Сімферополі).

Більшість етнічних росіян і російськомовних жителів регіону — громадян України, до цих організацій не мають ні найменшого відношення і навіть не здогадуються про їх існування. Як, до речі, не знають, хто керує ними і звідки одержує завдання.

Відкриємо «секрет полішинеля»: серед керівників цих організацій чи не «головний» — В.В. Пашков. Виріс він у Росії, де і здобув освіту. У Запоріжжі з’явився вже у зрілому віці. Був викладачем одного з вузів міста, працював керівником прес-служби ВАТ «Мотор-Січ», а з 2006 р. — ректор Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (ЗОІППО). На цю посаду  він обраний за рекомендацією самого В. Богуслаєва. Тоді в облдержадміністрації були «демократи», але вони не змогли зупинити «просування» на цю важливу посаду переконаного прихильника «Русского мира».

Взагалі, нічого незвичного в біографії Пашкова немає. В Україні живуть і чесно працюють на благо держави мільйони етнічних росіян. Але тут особливий випадок. Політична орієнтація В. Пашкова формулюється чітко: прихильник «Русского мира», притому, у його політичному сенсі. Свого часу він керував місцевим відділенням партії «За Русь единую», потім став головою Запорізької організації партії «Русский Блок». Деякий час навіть очолював цю політичну партію «у всеукраїнському масштабі». Але вчасно зрозумів, що за її списками не вдасться потрапити навіть до місцевої ради, не кажучи вже про Верховну. Народ не знав і не хотів знати цю партію: на парламентських виборах 2012 р. «Русский Блок» отримав мізерний результат — 0,31%. Оскільки дуже хотілося зберегти важелі громадського впливу, перейшов до Партії Регіонів (туди таких охоче приймали), і в 2010 р. від цієї партії був обраний депутатом Запорізької обласної ради.

Очолюючи ЗОІППО, В. Пашков відкрив для проросійських організацій Запоріжжя широкий доступ до вчительської аудиторії та молоді. Так, протягом 2009–2013 рр. з використанням ресурсів інституту організовувалися щорічні «Літні школи патріотизму молодих співвітчизників». Звичайно ж, мова йде про російських співвітчизників. Про спрямованість роботи цих шкіл свідчать два приклади. У 2012 р. слухачі школи розглядали питання про те, як наприкінці листопада 2004 р. члени Асоціації молодіжних організацій російських співвітчизників стояли в центрі Києва проти «помаранчевой смуты самоновейшых Смердяковим». Наводилася цитата з «Братів Карамазових» Ф. Достоєвського: «Вот хорошо было бы, кабы одна умная нация победила весьма глупую-с!».

Чергова Літня школа 19-21 серпня 2013 р. була присвячена 230-річчю приєднання Криму до Росії. Був проведений конкурс творчих робіт, де розглядалася історія і «сучасні аспекти» цього питання. Засновниками конкурсу були заявлені: Запорізька молодіжна громадська організація «Акцент» і під тією ж назвою видавництво, ЗОІППО, «Русский культурній центр», Всеукраїнська громадська організація «Русская школа», Регіональне представництво «Восток» всеукраїнської громадської організації «Русскоязычная Украина», міжвузівський дослідний центр «Політика та освіта» (ЗОІППО) та ін. Нагадаємо, що до анексії Криму Росією залишалося менше року. Так що тема була надзвичайно актуальною.

Майже відкриту антиукраїнську діяльність в регіоні вела «Слов’янська гвардія», деякі козацькі формування, які не приховують своєї орієнтації на «Русский мир». Вони щедро фінансувалися місцевими та іногородніми спонсорами, в тому числі і з місцевого бюджету (діяла обласна програма підтримки російської (?!) мови); їх рекламували в місцевих та центральних ЗМІ.

Як своєрідні вартові «Русского мира» в кожному населеному пункті східних і південних областей України стояли пам’ятники тототалітарного минулого. У Запоріжжі на початку і в кінці центральної вулиці міста — проспекту Леніна, височать монументи Дзержинському і Леніну. Заклики ліквідувати символи тоталітаризму і повернути історичні назви в регіоні відкидалися з порога. Навпаки, були спроби повернути «колесо історії» назад. Як політичну провокацію зустріли в Україні за її кордонами встановлення в Запоріжжі у травні 2010 р. пам’ятника Й. Сталіну — одному з найжорстокіших тиранів в історії людства, жертвами політики якого стали мільйони українців і представників інших національностей СРСР. Ніякого офіційного дозволу на встановлення не було. 31 грудня 2010 р. пам’ятник було підірвано невідомими. Але наступного дня перший секретар обкому КПУ Олексій Бабурін заявив, що бюст Сталіна буле відновлено. При цьому він заявив, що «Сталин жил, Сталин жив, Сталин будет жить, у том числе в форме памятника». Почалися арешти підозрюваних, відбувся суд. 7 листопада 2011 р. був відкритий новий пам’ятник Сталіну. Все це відбувалося при мовчазному сприянні місцевої влади. Здавалося, що вона разом з її прибічниками з числа комуністів і регіоналів чекає «повернення своїх».

Саме так: «повернення своїх». Народний лепутат України першого скликання О. Білоусенко ставить питання: «Які наслідки у часовій свідомості залишає поклоніння пам’ятникам тоталітаризму?». І відповідає: «Досить просто! Пам’ятники Леніну і Дзержинському, як і вулиці і площі, які носять їхні імена, — це прямий доказ того, що можна анексувати території, які належать Україні, позбавити її державності, можна убивати, здійснювати масовий терор, можна гноїти в концтаборах мільйони співгромадян і все це залишиться безкарним».

Як і в інших містах регіону, проросійські організації Запоріжжя діяли в тісному контакті з місцевими та заїжджими депутатами-українофобами. Південь і Схід вважалися надійним форпостом Партії Регіонів та КПУ. Зокрема, у Запоріжжі часто бував нардеп-регіонал В. Колесніченко — голова «Всеукраинского координационного совета организаций русских соотечественников», ініціатор багатьох антиукраїнських акцій. Для зустрічей з ним його місцеві однодумці «зганяли» студентів, вчителів — курсантів ЗОІППО, медпрацівників та інших залежних від влади «бюджетників». Розмови йшли про «слов’янську єдність», «Русский мир», про необхідність федералізації України та її зближення з братньою Росією і Білорусією, «аж до злиття». Слухачів переконували, що це і є «природний шлях розвитку України», її порятунок від Заходу, який знаходиться у стадії морального і політичного розкладу.

До речі, з цим рафінованим українофобом охоче спілкувався В. Богуслаєв, а 17 січня 2012 р. навіть організував з ним в Запорізькій обласній обласній бібліотеці прес-конференцію з приводу презентації книги В. Поліщука «Горькая правда. Преступность ОУН-УПА». У інформації про цю подію, опублікованій в газеті «Мотор-Січ», яка видається на підконтрольному Богуслаєву підприємстві, оунівський рух характеризувався як різновидність фашизму, а його симпатики – українськими неонацистами.

Автори обмежилися викладом інформації про діяльність антиукраїнських сил і пропаганду ідей «Русского мира» в Запорізькій області. Без сумніву, в інших областях південного сходу України ця діяльність мала свої особливості, які заслуговують на спеціальний аналіз. Але в головному зміст і напрям цієї діяльності у всіх південно-східних областях України і в Криму співпадає. Якщо відкинути демагогічну завісу, якою прикривалася ця діяльність, то її мета чітко проглядалася: сформувати сприятливий грунт для сепаратистської діяльності в регіоні і забезпечити його відторгнення від України.

 

4. «Гібридна» війна проти України.

Крах режиму Януковича і «Революції гідності» поставили жирний хрест на сподіваннях російського керівництва відтворити імперію. Адже без України, її людських і матеріальних ресурсів, без української промисловості, чорноземів і корисних копалин, без теплих південних морів і портів відновити Російську імперію неможливо. Це довела історія. І коли в Україні відбулася «Революція гідності», з підпілля російської свідомості виповзло шовіністичне чудовисько, яке мовою російських царів прогарчало: «України не було, немає і бути не може». Відповіддю стала чітко сформульована українська позиція: «Україна була, є і буде». Стало очевидно, що без збройного вторгнення з Росії і окупації України зупинити її поступальний рух в Європу неможливо. І тоді під гаслами «Новоросії» і «Русского мира» 20 лютого 2014 р. почалася новітня російсько-українська війна, третя за останні сто років.

Нинішня російсько-українська війна відноситься до такого типу збройних конфліктів, які називають «гібридними», «нелінійними», «неконвенційними». У ході воєн такого типу використовуються різноманітні способи боротьби з противником.

У загальному вигляді характерні особливості гібридних воєн наступні: агресія без офіційного оголошення війни; приховування країною-агресором своєї участі в конфлікті; «інформаційна війна» — пропаганда та контрпропаганда з застосуванням «брудних» інформаційних технологій; широке використання «п’ятої колони» і нерегулярних збройних формувань (у т. ч. під прикриттям мирного населення); нехтування агресором міжнародними нормами ведення бойових дій, чинними угодами і новими домовленостями; заходи політичного та економічного тиску (за формального збереження дипломатичних зв’язків між двома країнами); протистояння у кібернетичному просторі тощо.

Декілька слів про інформаційну війну РФ проти України. Як зазначалося вище, вона почалася відразу після проголошення незалежності України і набула особливо агресивних форм з часу анексії Криму. Власне, це була спроба дезінформувати не лише жителів України, але й російських громадян, світову спільноту в цілому.

Без сумніву, всі антиукраїнські інформаційні акції готувалися в Росії. Там перебувають їхні ідеологи та спонсори. Про одного з них — С. Глазьєва — згадувалося вище, коли йшлося про Собор народів Білорусії, Росії і України в Запоріжжі 2004 р. Про Глазьєва відомо також, що він народився в цьому місті, закінчив тут середню школу, а вже у Росії здобув вищу освіту, став академіком, зробив політичну кар’єру і вважається чи не головним радником Президента РФ по Україні. Глазьєв (згадуючи поему Т. Шевченка «Сон») — типовий «землячок з циновими ґудзиками», яких зараз чимало товпиться в приймальнях вищих московських чиновників. У 2014 р., в умовах розпочатої агресії РФ в Україні, його «талант» політичного містифікатора розквітнув пишним цвітом. Ось як він оцінює бандитів і терористів, які чинять під прикриттям російських військ беззаконня в Донбасі: «Люди, вставшие на защиту Новороссии, совершают подвиг мирового масштаба, пытаясь остановить агрессию США и не допустить новой войны в Европе. Их миссия — продолжение нашей общей тысячелетней истории, сохранение Русского мира, остающегося едва ли не последней опорой цивилизации». Таким чином, за переконанням С. Глазьєва, «Русский мир» — чи не остання опора цивілізації. Не більше, і не менше.

Читаючи ці рядки російського академіка з економіки, звернені до читачів московського журналу «Русская история», мимоволі згадуєш керівника нацистської пропаганди гітлерівської Німеччини доктора філології Геббельса: «Щоб у брехню повірили, вона повинна бути жахливою» (російською мовою — «чудовищной»). Подібних зразків жахливої брехні від іменитих політиків Росії в 2014–2015 рр. було почуто безліч. Вона є неодмінним елементом «гібрибної війни» проти України.

Але пам’ятаючи, що в брехню, навіть «чудовищную», починають вірити лише тоді, коли вона набуває наукоподібного вигляду, сучасні російські політики звертаються за допомогою до історичної науки. Російські історики, як правило, негайно «беруть під козирок». Власне, основні статті згаданого вище журналу «Русская история», об’єднані спільною темою «Новороссия», і є спроба «представити ці аргументи». Але уважний читач залишиться незадоволений: багато загальновідомих фактів з історії регіону в журналі не згадуються зовсім, інші — представлені в спотвореному вигляді. Створюється враження, що авторам «істина» відома заздалегідь, а їх завдання полягає в тому, щоб її підтвердити відповідним чином підібраними фактами. Але це вже не наука. Такий підхід до викладу знань про минуле в науковому співтоваристві називають «історичною політикою», тобто — використанням історії в політичних цілях. Так, коментуючи своє бачення нової книги з історії Криму, яка готувалася на замовлення Кремля, відомий сепаратист, тепер член Ради Федерації від Криму Сергій Цеков в інтерв’ю газеті «Крымская правда», писав, що ця книга повинна «засвідчити закономірне повернення Криму до складу Росії».

Саме цим і зайняті зараз ті російські історики, які обслуговують політичний режим і за його завданням займаються створенням «правильної» історії Новоросії та Криму, тобто такої, що відповідає поглядам політичного керівництва сучасної Росії. Перші прояви «Русской весны» в історіографії — колективна монографія «История Крыма» і книга О. Шубіна «История Новороссии», які вийшли з друку наприкінці 2014 — на початку 2015 рр.

Звернемо також увагу на монографію О. Смірнова «Проект “Новороссия”. История русской окраины», яка вийшла на початку 2015 р. в Москві. Про цю книгу в Росії пишуть, що вона руйнує «всі підстави прагнень нинішньої України в асоціацію Європейських країн» і що несправедливо Україну називають «невід’ємною частиною європейської історії і культури». Насправді, подібна друкована продукція не має відношення до науки і нічого не «руйнує». Вона розрахована на неспеціалістів, які не розуміються в історії, але в умовах інформаційної війни охоче сприймають антинаукові фальшивки за правду. Якщо ця книга щось і ставить під сумнів, то лише репутацію її автора і замовників.

Зміст подібних книг краще прокоментувати словами російського історика К. Єрусалимського, який — один з небагатьох — наважується на критику угодовницької позиції своїх колег: «Історики не просто підтримують Путіна словом і ділом; в Криму і на Донбасі вони на крок вперед російського президента, на передовій, без страху і докори, під загрозою санкцій вони готові стояти за свої історіографічні міфи й історіософські мрії».

Подібна друкована продукція заповнює книжкові магазини Росії, інформацією у її дусі переповнені газети і журнали, телерадіопростір. Популяризується вона і в зоні окупації, а через мережу Інтернет та інші ЗМІ доходить і до українського читача прифронтових областей, які на картах сепаратистів позначаються як «Новоросія». До речі, російські журналісти, створюючи на окупованій території замовні сюжети, інколи становляться співучасниками агресії, справжніми солдатами антиукраїнської війни, причому, не у переносному, а у прямому сенсі. Американський журналіст з цього приводу написав: «На Сході України в народі похмуро жартують: «бачиш російських журналістів — втікай». Це значить, що невдозі станеться щось погане».

«Гібридні війни» — феномен ХХІ століття. Але в історії російсько-українських відносин окремі їх прийоми використовувалися й раніше. У 1917–1921 рр. багато з цих прийомів у боротьбі з Україною вже застосовувала більшовицька Росія. Це була відповідь колишньої імперської метрополії на спробу українців відстояти свою незалежність, проголошену у січні 1918 р. Центральною Радою. Україна не бажала більшовицької диктатури, знищення демократичних свобод, «червоного терору» і повернення під контроль Росії, тепер вже більшовицької. У відповідь, в Україну з Росії пішли регулярні війська під червоним прапором комуністичної революції і фальшивим гаслом «допомоги братньому народу в боротьбі зі світовою буржуазією». Їм всіляко допомагала місцева «п’ята колона» з більшовиків та інших проросійських елементів, які були особливо активними у південних і східних регіонах України. Тоді Україна на багато десятиліть втратила незалежність.

Коли в 1991 р. Радянський Союз розвалився і Росія була змушена визнати незалежну Україну, її керівництвом це було сприйнято як прикра випадковість, історична аномалія, що підлягає виправленню. Альтернативою незалежності було оголошено відновлення колишньої єдності в різних варіантах — «Слов’янська єдність», «Митний союз», «Євразійський союз», «Православна єдність» і т. п. Подібну ідею з використанням різних прийомів інформаційного впливу багато років поспіль навіювали жителям Східної та Південної України. Тепер мова йде про «Русский мир» і «Новороссию». По формі це не дуже схоже на «дружбу народів» і комуністичну «пролетарську солідарність», під гаслами якої окуповували Україну більшовики в 1917–1920-х рр., але по змісту — з нею тотожне.

Без сумніву, багаторічна антиукраїнська діяльність «п’ятої колони» в Донбасі та інших областях Півдня і Сходу дала свої результати. Коли в Україні почалася «Революція гідності», серед керівників обдурених і підкуплених «тітушок», яких збирали в цих регіонах на провладні акції, чи привозили до Києва на Антимайдан, можна було побачити й ідейних активістів проросійських організацій. Разом з комуністами, регіоналами і місцевою владою вони організовували антиукраїнські мітинги, підтримуючи відмову Януковича від інтеграції в Європу і закликаючи його до придушення революції. Міліція, Служба безпеки України, підконтрольні владі засоби масової інформації були на їх боці. Людей цілеспрямовано готували до кривавого сценарію. А коли Янукович втік у Росію і 20 лютого 2014 р. почалася російсько-українська війна, «п’ята колона» приступила до реалізації в південно-східних областях проекту «Новоросія».

Проект був детально розроблений. Про ситуацію в одній з російських державних структур, які впливали на формування політики Путіна на початковому етапі російсько-української війни — Російського інституту стратегічних досліджень (РІСД), пише О. Ситін: «Навесні 2014 р. тон кореспонденції, яка спрямовується адресатам РІСД, стає все більш войовничим і хвацько-пропагандистським. Десятками йшли записки про необхідність формування в українському тилу бойового проросійського підпілля, засилання диверсійних груп, підготовки до маршу на південь у напрямку Маріуполь — Миколаїв — Одеса і створення Великої Новоросії, що включає Придністров’я, яке, як і Крим, повинно було «возз’єднатися» з Росією. Зате ні слова не було написано про можливий опір України, мобілізацію армії і добровольчих формувань, а можливі санкції, їх наслідки, реакція США і європейських країн НАТО навіть не обговорювалися. Наприкінці жовтня 2014 р. частим гостем на інститутських заходах став Гіркін (Стрєлков), якого Л. Решетников неодноразово публічно називав своїм другом». Нагадаємо, що І. Гіркін — один з активних військових діячів початкового етапу існування терористичної ДНР, громадяни РФ, у недалекому минулому служив в частинах особливого призначення ФСБ РФ.

Російські спецпризначенці — «відпускники» і кадрові військові, які перейшли українсько-російский кордон, також знали свою справу. Їм допомагали місцеві бойовики-«ополченці». Були виділені кошти, з Росії завезена зброя. Місцева влада перейшла на бік окупантів, тож над Кримом і східною частиною Донбасу, включаючи Луганськ і Донецьк, російським агресорам і «п’ятій колоні» вдалося встановити контроль, провести псевдореферендуми і проголосити так звані Донецьку і Луганську «народні республіки». Крим Росією був анексований.

Діяли у точній відповідності з інструкціями, складеними в Москві. Ось одна з перших таких інструкції, яка розповсюджувалася серед керівників сепаратистів   в період захоплення Луганська і Донецька (подаємо у скороченому вигляді і у  перекладі на українську мову):

«1. Зайняті будівлі не залишати, а укріплювати. Упродовж нічної частини доби не менше 1000 озброєних осіб мають перебувати у будівлі-таборі. Чоловіки перебувають в загонах, жінки забезпечують продуктами та медикаментами…

2. У областях — «відрізати» місцеві СБУ. Займати будівлі, вимикати зв’язок, позбавляти дієздатності. СБУ у Києві має втратити опору на місцях. СБУ — противник №1…

3. Займати регіональні телестудії та розпочинати своє мовлення…

4. Не вимагати референдумів, а проводити їх…

5. Йти на шахти й проводити агітацію… Шахти мають перейти в режим страйків… У випадку об’єднання з Росією застій у роботі повністю компенсують.

6. Зв’язатися з “Легітимним” (президентом Януковичем. — Авт.). Нехай зробить хоч щось корисне – призначить народних представників губерами  (губернаторами. – Авт.) Донецької та Луганської областей.

7. Серед міліції вести пропаганду невтручання… Навіть пасивний захист заборонити. Нема чого панькатися.

8. Частини ВВ блокувати. Мобілізованих призовників — агітувати організовано переходити на бік народу.

9. Розблокувати кордон з РФ хоча б на декількох ділянках…».

У Луганську і Донецьку все відбувалося у повній відповідності з цією інструкцією. Сепаратисти сподівалися, що так буде і в інших областях Півдня і Сходу України. Але цього не трапилося: в обласних центрах за межами Криму і Донбасу окупанти і місцеві сепаратисти зустріли опір.

Нагадаємо про драматичні події весни 2014 р. в Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні, які детально висвітлювалися в ЗМІ.

Харків після втечі з Межигір’я В. Януковича міг стати центром проросійських сепаратистських сил. На початку лютого 2014 р. губернатор М. Добкін відкрито закликав до федералізації України. 22 лютого до міста з’їхалася різношерстна публіка, яка називала себе «депутатами Юго-Востока». У виступах звучали заклики озброюватися і «відновлювати порядок». Чекали Януковича, який, як сподівалися, очолить контрреволюцію, стане її своєрідним прапором. Планувався своєрідний «Сєвєродонецьк-2».

Янукович дійсно прилетів до Харкова, але на з’їзд не з’явився. 22 лютого у другій половині дня він вилетів на Донецьк і на деякий час зник з поля зору. Все це викликало у харківських прихильників Януковича напад жорстокої агресії. 23 лютого 2014 р. на місцевих майданівців напали бойовики бійцівського клубу «Оплот», очолюваного Є. Жиліним і О. Захарченком. Було травмовано близько 100 чол. 1 березня сепаратисти зібрали декілька тисяч своїх прихильників і зробили спробу захопити приміщення облдержадміністрації, де зібралися противники губернатора Харківщини М. Добкіна, призначеного на цю посаду ще В. Януковичем. Знову пролилася кров, але штурм провалився і над ОДА продовжував майоріти жовто-блакитний прапор. 15 березня 2014 р. проросійські сили здійснили напад на приміщення обласної «Просвіти» і місцевої організації «Патріот України». Була використана вогнепальна зброя. 2 людини були вбиті і 5 поранені. Але спровокувати масові заворушення і добитися встановлення контролю над Харковом — а саме такою була мета сепаратистів, — їм не вдалося. У місті утвердилася українська влада.

Дніпропетровськ, на відміну від Харкова, на втечу Януковича з Києва відреагував  відносно спокійно. 22 лютого 2014 р. під тиском Майдану міськрада висловилася проти федералізації України, за підтримку її єдності і унітарного характеру. Тоді ж 68 голосами з 88 було вирішено перейменувати площу Леніна на площу Героїв Майдану. Через тиждень, 1 березня 2014 р. сепаратисти спробували здійснити реванш і скликали масовий антиукраїнський мітинг. Його завданням було захоплення адмінспоруд і реалізація кримського сценарію. Вдалося лише знищити сліди вшанування Героїв Майдану і прилаштували на флагштоці біля приміщенням міськради російський триколор і червоно-синій прапор УРСР. Відбулися сутички і декілька чоловік зазнали ушкоджень. На більше у дніпропетровських прихильників «Русского мира» не вистачило наснаги і до вечора вони розійшлися. Ця провокація викликала обурення жителів міста. Наступного дня в місті відбувся 15-тисячний мітинг під гаслами: «Слава Україні — Героям Слава!», «Слава нації — Смерть ворогам!», «Путін — геть!», «Україна — єдина!». Народ взяв під охорону адмінбудівлі. Комендантом було призначено Ю. Березу, який в 2004 р., під час Помаранчевої революції очолював наметове містечко. Після цього масових проросійських акцій в місті не було. Жителі Дніпропетрвська остаточно визначилися як прихильники єдиної України.

У Запоріжжі після кривавого розгону місцевого Майдану 26 січня 2014 р., коли було арештовано близько сотні чоловік, а 50 опинилися в лікарнях, протести не припинилися. Після втечі Януковича з Києва, була спроба перенести сепаратизм до Запоріжжя. Півтора місяці відбувалися сутички між майданівцями і проросійськими силами, які прагнули дестабілізувати ситуацію, зайняти адмінбудівлі і проголосити Запорізьку народну республіку. Апогей боротьби прийшовся на 13 квітня. У цей день в різних кінцях проспекту Леніна відбулося 2 мітинги — майданівців (до 5 тисяч чол.) і антимайданівців (до 1 тисячі). Після їх закінчення частина активістів з обох боків пішли назустріч одна одній. Коли зійшлися, почалася перепалка. Могло дійти до крові. Між ними стало декілька десятків міліціонерів. Виявилося, що сепаратистів залишилося біля 200, а майданівців — 500. Інформація миттєво поширилася по місту. Досить швидко «тітушок» і міліціянтів оточували вже 2, потім 3, а через годину–півтори і 5 тис. чол. Вимагали арешту сепаратистів. Бралися за бруківку. Їх стримували. Приїхав прокурор, потім — губернатор. Хтось приніс два десятки яєць. Стали кидати в «тітушок». Через деякий час яйця вже підвозили машинами. У хід пішла і томатна паста, соки і пакети з борошном. Це було публічне приниження і повний крах сепаратистських настроїв в місті. З’явилася оцінка дійства: «Тітушки в клярі». Кінчилося тим, що пізно ввечері (а почалося все десь о 15 годині) «тітушок» провели через довгий «коридор ганьби» в міліцію і там переписали. Після цього стало ясно, що Запоріжжя — українське місто, яке не допустить сепаратизму.

У Миколаєві і Херсоні події розвивалися по схожому сценарію. Після перемоги революції у Києві тут почастішали сутички між прибічниками єдності України і їх противниками. Гаслом сепаратистів було відокремлення від України і створення федеративного об’єднання у складі Одеської, Миколаївської і Херсонської областей. У березні стала відчутнішою перевага майданівців, а антимайданівці втрачали підтримку. У Миколаєві вирішальні події відбулися 8 квітня 2014 р., коли сепаратисти спробували захопити приміщення ОДА. З обох боків були поранені. Але перевага була на боці проукраїнських сил і сепаратисти розбіглися. У Херсоні, незважаючи на близькість до Криму, звідки проникали шпигуни і провокатори, протягом березня-квітня також утвердився контроль центральної влади.

Одеса, враховуючи важливе стратегічне значення міста, в планах російських агресорів займала особливе місце. Тут російська агентура і місцева «п’ята колона» діяла особливо агресивно, прагнучи негайного реваншу. Як наслідок, після втечі Януковича в Росію в Одесі загострився кофлікт між місцевим Майданом і проросійськими силами. У березні–квітні 2014 р. відбулася серія демонстрацій із вимогами проведення референдуму за надання Одеській області автономії, чи утворення Новоросії. Як і у інших обласних центрах південного сходу України, тут були спроби штурму будинку облдержадміністрації і встановлення російського триколору. Місцева міліція ухилялася від виконання свої функцій по захисту громадського порядку. 25 квітня в группу учасників самооборони на блокпосту біля Одеси була кинута граната, 7 чол. було поранено. Напруга в місті наростала і, врешті-решт, вилилася в трагедію 2 травня 2014 р. Почалося з сутичок місцевих майданівців, яких підтримували «ультрас» футбольних клубів «Чорноморець» і «Металіст», з місцевими та іногородніми громадянами сепаратистської орієнтації. Протистояння з перестрілками почалося у центрі міста, а згодом переросло у переслідування проросійських активістів аж до місця їх зосередження на Куликовому полі. Врешті-решт, частина з них сховалася в штабі сепаратистів у Будинку профспілок. За не до кінця з’ясованих обставин в Будинку сталася пожежа, в результаті якої загинули десятки чоловік. Загальна кількість жертв 2 травня (перестрілки вдень і пожежі ввечері) становила 47 чол. 3 травня 2014 р. МЗС України заявило, що «є всі підстави стверджувати, що трагедія була наперед спланованою і щедро оплаченною російськими спецслужбами акцією, метою якої було спровокувати вибух насильства в Одесі і дестабілізувати ситуацію у всьому південному регіоні України». 3–4 травня 2014 р. в Україні були оголошені Дні жалоби. Трагедія остудила «гарячі голови» не лише в Одеській, але й в інших південно-східних областях України. Люди побачили справжнє обличчя сепаратизму. Бажаючих підтримувати антиукраїнські акції в регіоні значно зменшилося.

Таким чином, сепаратистам не допомогла ні масована збройна підтримка з Росії, ні груба чи витончена брехня. Детально продуманий план Москви по розширенню меж «Русского мира» за рахунок України захлинулася. «Русский мир» насправді виявився «Російською війною», але зовсім не такою, на яку сподівалися її ідеологи. Станом на середину літа 2015 р. за допомогою озброєних сепаратистів Росія взяла під контроль лише частину Донецької та Луганської областей (територія так званих ДНР і ЛНР), яка межує з РФ і через кордон з якої перекидаються в Україну жива сила, танки, артилерія, боєприпаси, паливо, продовольство і все інше, необхідне для ведення повноцінної війни. Героїчними зусиллями, ціною великих жертв українська армія зупинила агресора.

Серед іншого, це вдалося й тому, що поза Донбасом місцева «п’ята колона» і заїжджі російські емісари отримали жорстку відсіч. План, який спрацював в Криму, Донецьку і Луганську, в інших обласних центрах регіону провалився. Здавалося б і в Харкові, і в Дніпропетровську, і в Запоріжжі, в Херсоні і Миколаєві, а особливо в Одесі — для зустрічі «Русской весны» все було ретельно підготовлене. Але населення вже зрозуміло, що «Русский мир» і проект «Новоросія» — це грандіозна провокація, яка несе війну і смерть, ворожнечу, ненависть і розруху. Люди вийшли на вулиці і стали живим заслоном перед російською агентурою і сепаратистами. І головними дійовими особами на вулицях міст південно-східної України весною 2014 р. тоді були не міліціонери чи працівники СБУ (які, у кращому випадку, стояли осторонь), а російськомовні і українськомовні демонстранти, у тому числі і об’єднані в ході самоорганізації населення різні формування самооборони.

Для місцевих сепаратистів і їх московських покровителів це стало повною несподіванкою: російськомовний регіон, який багато років цілеспрямовано готувався до сприйняття «Русского мира», повстав проти нього. Нереалізовані «вожді» місцевих «народних республік», відчувши загрозу, кинулися навтікача. Вони змушені були рятуватися від своїх же земляків–«новоросів», яких ще недавно збиралися «звільнити» від «київської хунти».

Згадаємо лише деяких з цих втікачів, які представляли «п’яту колону» в південно-східних областях. З Харкова, наприклад, втік в Росію з групою своїх прибічників Євген Жилін, керівник бійцівського клубу «Оплот», що перетворився в терористичну організацію. З території РФ він з російських джерел фінансував своїх прибічників, які воювали у складі російсько-бандитських формувань ДНР і ЛНР. Як зазначалося вище, під час Революції гідності разом ним у антимайданіських акціях в Харкові брав участь інший керівник «оплоту» О. Захарченко. Після провалу спроби утворити Харківську народну республіку, Захарченко перебрався на свою малу батьківщину в Донецьк, де зробив кар’єру в терористичній ДНР. Коли влітку 2014 р. О. Бородай був усунутий з посади «голови ради міністів» ДНР, його місце зайняв саме О. Захарченко.

Скандально відомий нардеп О. Царьов обраний до Верховної Ради по мажоритарному округу в Дніпропетровській області, входив до керівництва фракції Партії Регіонів і був одним з найрадикальніших прихилників сепаратистів. Після втечі Януковича в Росію з його іменем зв’язала ціла низка провокацій проти нової влади, зокрема, в Миколаєві і Одесі. Врешті-решт, за сепаратистську діяльність був позбавлений депутатського мандату і втік на окуповану територію, де очолив так званий «парламент Новоросії — союзу народних республік ДНР і ЛНР». У справах сепаратистів часто бував у Москві. Вів закулісні переговори і виступав на російських телеканалах. Навіть прибічники сепаратистів визнають, що ці виступи компрометують ідею «Новоросії». За інформаціїєю СБУ разом з М. Азаровим і колишнім нардепом від Партії Регіонів В. Олій-ником, фінансує акції по дестабілізації ситуації в Україні. Заявив, що якщо Україна не погодиться на умови сепаратистів, тобто не капітулює перед Путіном, то вони дійдуть до Києва і Львова.

У Запоріжжі серед «ватажків» сепаратистів особливо відзначилися Артем Тимченко і Ролодимир Рогов. Головного редактора запорізької газети «Искра-Ньюз» Артема Тимченка до 2014 р. знали як «чорного піарника», тісно пов’язаного з місцевим кримінальним авторитетом «Анисимом». З початком революції він заявив про себе як затятий прихильник режиму Януковича, один з організаторів «тітушок», «антимайданівець». Коли режим Януковича впав, Тимченко агітував земляків в армію «Південно-Східного фронту» і хотів навіть стати «народним губернатором» Запоріжжя. Але змушений був тікати від народного гніву в Донбас, де став депутатом «Парламенту Новоросії». Кажуть, що деякий час навіть відповідав там за «гуманітарну допомогу» і прокрався.

В. Рогов був керівником проросійської структури «Славянская гвардия». При Януковичі, як він сам говорив, «працював на громадських засадах радником міністра освіти Д. Табачника». Ті з читачів, хто має відношення до системи освіти, можуть догадуватися про зміст його «порад». У 2010 р., як лідер «Запорожской партии «Русь» Рогов навіть болотувався на посаду мера Запоріжжя. Центральне гасло передвиборної програми — «Каждому запорожцу — «карту русского». Чітко визначалася мета: «…Воссоединение нашего народа, собирание русской цивилизци, руского народа. Карта русского — идеальный инструмент для достижения этой цели». Результат голосування був плачевний: «за» — 1056 голосів, або 0,46%. До честі Запоріжжя — «не повелося» воно на «карту русского». Що ж стосується «Слов’янської гвардії», то вона була найбільш активно легальною антиукраїнською організацією в регіоні. Про неї добре знали і знають і в Києві, і в Москві. У 2014 р. її діяльність у судовому порядку заборонена. Як і перестала існувати і партія «Русь».

Після своєї втечі з Запоріжжя Рогов став співголовою «Народного фронту Новоросії» в окупованому Донецьку, активно співпрацював з Російським інститутом стратегічних досліджень (РІСД) і навіть виступав на російськом утелебаченні. Гладачам запам’ятався пасаж про «наказ» школярам Запоріжжя годувати синичок, бо вони «українського», жовто-блакитного забарвлення, і знищувати снігурів, які породжують асоціації з російським триколором. Звичайно, нічого, крім нападів сміху, подібні виступи не викликають.

Подібних комічних персонажів, які втекли з південних і східних областей України на окуповані території і до Росії чи на окуповані українські території, немало. Але частина прихильників «Русского мира» і платних агентів Кремля залишилася вдома, перейшла у підпілля і заявила про себе диверсіями і терористичними актами, поширенням листівок, пліток та іншими прийомами психологічного тиску.

Що ж стосується Донбасу, то там конфлікт став затягуватися. Кількість жертв серед військових і цивільних вже обраховується тисячами, а кінця-краю війні не видно. Кажуть, військового вирішення конфлікту взагалі немає і що необхідно якось домовлятися. Але ж були вересневі мінські домовленості 2014 р., які не принесли миру. Були довгі переговори на найвищому рівні між керівниками США, ФРГ, Франції, Росії і України у лютому 2015 р. Підписано у Мінську нові домовленості про припинення вогню і урегулювання конфлікту, які не виконуються. Що буде далі — ніхто не в змозі точно спрогнозувати. Очевидно одне — без масованого, повномасштабного вторгнення російської армії у місцевих сепаратистів немає шансів вийти за межі Криму і Донбасу.

Подібні конфлікти в історії траплялися не один раз. Іноді приводом для конфліктів справді ставало мовне питання. Але на цей раз чітко проявилося, що справа не в мові, якою розмовляють люди, справа не в «Русском мире», який вигадала і стала плекати Москва. Україномовні і російськомовні українці, представники інших національностей України, які вчинили «Революцію гідності» і захищають її завоювання, добре це розуміють. Просто в черговий раз підтвердилася істина, що без України Росія не в змозі знову стати імперією. А відновлення імперії стало нав’язливою ідеєю керівництва РФ — своєрідної «ідеєю фікс». Але, як і раніше, ця ідея маскується благими намірами. Ось як викладає головний редактор московського журналу «Русская история» В. Грицков свою оцінку війни на Сході України та перспектив її закінчення: «Конфліктність сучасній історії Новоросії ...вимагає нестандартних і дуже складних політичних компромісів. Однак вони будуть дієві тільки в тому випадку, якщо ...цей край отримає можливість розвиватися в історично закладеному векторі російської цивілізації, культури, економіки». Виявляється, справа у внутрішньоукраїнському конфлікті, до якого РФ, нібито, не має відношення, і все в Україні заспокоїться, якщо «розвернути» її в напрямку «вектора російської цивілізації, культури, економіки». Таким чином, пропонується не рух до Європи, а повернення в Росію, тобто в імперію. Відразу ж на пам’ять приходять події «спільної» російсько-української історії, зокрема: насильницька ліквідація після Переяславської ради 1654 р. автономії України; Батуринська різанина 1708 р., здійснена Петром І; запровадження в козацькій Україні Катериною ІІ кріпацтва; знищення в 1775 р. оплоту української свободи Запорізької Січі; заборона українського друку; російські агресії 1917–1918 рр. і 1919–1921 рр.; «червоний терор» і масові репресії радянського часу; три радянські Голодомори 1920–1940-х років; насильницька колективізація і депортації сотень тисяч українських селян до Сибіру, нищення української школи, тотальна русифікація і багато інших «принад російського вектору» історії України ХХ століття. Коли ж у 2013–2014 рр. з’ясувалося, що громадяни України всіх національностей чітко орієнтуються на Європу і не бажають такого «розвороту» в минуле, на Сході заговорили гармати. Нова спроба повернути Україну в напрямку «вектора російської цивілізації» обернулася черговою російсько-українською війною з багатотисячними жертвами, гуманітарною катастрофою, слізьми і кров’ю, вбитими і покаліченими, величезною кількістю тисяч біженців з Донбасу і Криму, зруйнованими містами, промисловими підприємствами, шахатами, залізницями, школами, лікарнями, дитячими садочками.

Тепер, коли в Донбасі йде війна, ллється кров, гинуть люди, виникає питання: чи усвідомлювали місцеві прибічники «Русского мира», до чого приведе їх діяльність? Якщо не усвідомлювавали, то це свідчить про рівень їх інтелекту, незалежно від того, називають вони себе академіками, професорами, генеральними директорами чи народними депутатами. А якщо діяли цілком усвідомлено? Відповідь зрозуміла.

У цьому контексті знову і знову виникає питання: «Куди дивилася влада?». Вони повинна була аналізувати, передбачати, попереджувати. Коли б тодішнє керівництво не сприяло діяльності проросійських сепаратистських груп і окремих одіозних осіб, а давало їм принципову оцінку, у тому числі й використовуючи правові аргументи, то війни на Сході України і багатьох тисяч жертв можна було б уникнути.

Як виправдання, від тих, хто ходив на псевдореферендуми і їздив на Антимайдани, а тепер поступово переосмислює свою сепаратистську позицію, можна почути: «Не думали, не чекали». Або: «Сподівалися, що все буде, як весною 2014 р. у Криму», що «Русский мир» прийде без крові, сліз і розрухи. Про те, як сприймуть російську агресію противники «Русского мира» в Україні, в Європі, як зреагує світове співтовариство — не задумувалися. Зазомбовані московською пропагандою, були впевнені, що все закінчиться тріумфом Росії. Про історію, її уроки ніхто не згадував. Вважали, що трагедії минулого, до яких приводила загарбницька плітика — «це не про нас». Говорили: «У нас не загарбання, у нас — звільнення». Але ж незнання історії, небажання враховувати її уроки не звільняє від відповідальності перед нею. Тим більше, про назрівання трагедії на Сході України попереджували. Про це навіть кричали. Але не хотіли слухати.

Наведемо красномовний приклад. У Запоріжжі в 1999 р. відбулася дискусія між місцевим російськомовним поетом Павлом Бауліним (депутатом Верховної Ради України від Прогресивно-соціалістичної партії Наталії Вітренко) і активним учасником демократичного руху міста Ізраїлем Зайдманом. Баулін стверджував, що «народ, який жив тут і створив багато століть тому свою державу — Київську Русь, говорить мовою предків — російською мовою». Як і багато місцевих росіян, Баулін був упевнений, що Придніпров’я, як і Поволжя, є ареалом російської мови та російського етносу, який нібито то тут існував ще з часів Київської Русі. Щодо української мови, якою користується частина населення регіону, то це, на його переконання, — штучне утворення, «створене галицької діаспорою». Щоб ізолюватися від докучливих галичан, Баулін запропонував створити на території переважно російськомовних південних і східних областей України автономне державне утворення — «Південно-Східну республіку» зі своєю армією, власним митним режимом і валютою, яке перебуватиме в найтісніших зв’язках з Росією, аж до повного злиття з нею.

Позицію нардепа Бауліна засудили представники практично всіх національних груп населення регіону, але найкраще йому відповів єврей І. Зайдман. Зокрема, він популярно роз’яснив П. Бауліну, як опинилися його предки в Україні і якою мовою вони розмовляють: «Що стосується предків Бауліна, то не виключено, що вони колись, років так 800 тому, вийшли з Київської Русі куди-небудь в Рязань або Твер, а їхні нащадки, гарненько перемішавши за минулі століття з татарами і угро-фінами, повернулися сюди недавно в особі самого Павла Борисовича ... Тому не треба представляти справу так, що от вони тисячу років тут жили і весь час тим і займалися, що говорили російською мовою».

Коли б П. Баулін і його однодумці глибше поцікавилися, якою ж мовою спілкувалися в Київській Русі, вони могли б звернутися до спадщини шанованого у науковому світі російського історика Бориса Рибакова. Розмовною мовою жителів Київської Русі він назвав мову, якою спілкуються нині селяни Київської області. «Від’їжджайте на 20 кілометрів від Києва, і ви почуєте цю мову», — говорив російський академік.

Що ж стосується провокаційного проекту «Південно-Східної республіки», який пропонував П. Баулін, то спроба його реалізації, на тверде переконання І. Зайдмана, призведе до такої війни, на тлі якої Придністров’я та югославська різанина «здаватимуться дитячими витівками».

Ці пророчі слова були вимовлені 16 років тому. Тоді на них мало хто звернув увагу. В Україні пишалися, що становлення незалежності відбувається мирно і, на відміну від сусідів, вдалося уникнути кривавих міжнаціональних конфліктів. Вважалося, що так буде і далі. Але мало хто знав, що відбувається за лаштунками подій, зокрема, що думають про майбутнє України в кремлівських кабінетах і які завдання одержує звідти «п’ята колона» в Києві і на Сході й Півдні України. Органи безпеки і зовнішньої розвідки України «з Росією не працювали», а при Януковичу вони взагалі стали філіалами російських спецслужб. Але про це знали лише «посвячені». Тому й несподіванкою для більшості стало, коли у відповідь на прагнення України до незалежного життя, що проявилося 2014 р. в ході «Революції гідності», заговорили російські гармати, і українців змусили зі зброєю в руках захищати свою незалежність, право на вільний вибір.

Повернемося ще раз до питання про причини, які викликали новітню російсько-українську війну. Сьогодні ще не все нам відомо, але з доступних джерел ясно, що маємо складне співвідношення зовнішніх і внутрішніх причин. Звичайно, є історичні підстави конфлікту, повязані з етнонаціональними відмінностями південно-східних областей України, які складалися на українсько-російському порубіжжі в процесі історичного розвитку. Але, без сумніву, існують потужні зовнішні впливи, пов’язані з прагненням Росії відновити імперію, включивши до її складу України. Нарешті, діяла потужна п’ята колона, яку підтримувала РФ. Коли автори цієї книги говорять про співвідношення цих факторів, їх ієрархію, то на перше місце ставлять зовнішні, пов’язані з прагненням російського керівництва відновити імперію, а на друге — комплекс причин, пов’язаних з внутрішнім становищем України після проголошення незалежності. Війну, без сумніву, було нав’язано ззовні, а в середині України були сили, готові підтримати агресора.

Поглянемомо на це питання очима іноземних дослідників — групи американських і єврпейських аналітиків, які оприлюднили свої висновки з цього приводу на сторінках газети «Вашингтон пост». Іноземці шукали аналоги українським подіям в новітніх конфліктах на Балканах і на Близькому Сході, які добре вивчили. Але прийшли до висновку, що існуючі етнічні чи культурні відмінності між окремими регіонами України підстав для конфліктів такого масштабу не містили. Значно більше важили добре продумані чи незважені дії російських політиків, штучно підігріті почуття, сфабриковані диверсії, цілеспрямовані пропагандистські акції. І, звичайно, неадекватна політика українських керівників, які вчасно не усвідомили зовнішньої загрози і з різних причин (інколи цілком свідомо) належним чином не реагували на неї.

Розвиток подій в Україні після падіння режиму Януковича і початку новітньої російсько-української війни не обіцяє швидкої розв’язки. Перемога буде забезпечена не тільки внаслідок успішної боротьби з агресором. Не менше значення матимуть і наслідки внутрішнього протистояння – українського суспільства з олігархами.

Ця боротьба ще далека від завершення. Олігархи і залежні від них структури, які перебували у стані шоку після втечі з України Януковича, починаючи з літа 2015 р. стали поступово оговтуватися. На Півдні і Сході України знову заговорили про небезпеку створення самозванних «народних республік». Інформація про це неодноразово з’являлася в ЗМІ. Підозри в посиленні сепаратистських настроїв цілком обґрунтовані. Так, 27 серпня 2015 р. сесія Запорізької облради, у якій домінують регіонали і комуністи, прийняла звернення з пропозицією надати Запоріжжю особливий екологічний статус. 22 вересня 2015 р. у Запоріжжі відбулися збори з участю людей, які називають себе «підприємцями» (в дійсності, до підприємництва вони не мають відношення), на підтримку законопроекту «Про спеціальний правовий режим застосування норм законодавства України в соціально-економічній, бюджетній та інших сферах на територіях зі складною екологічною ситуацією». Поки що мова йде про екологію. Але багато людей в Запоріжжі і за його межами вважають, що від цього один крок до політики, до Запорізької народної республіки і розчленування України. Вони переконані, що за цією акцією стоять олігархи і місцеві промислові магнати, які в такий спосіб прагнуть зберегти свій вплив в регіоні. Це небезпечне явище. Як показує історичний досвід, у критичні моменти історії олігархи і їх оточення більше схильні об’єднуватися з агресором, ніж з власним народом.

Підводячи підсумки, є всі підстави визнати принципову тотожність політики політичних режимів Росії різних часів по відношенню до України і, зокрема, до її східних і південних земель.

Після ліквідації козацького устрою на Лівобережжі та знищення Запорізької Січі імперський курс був спрямований на інтеграцію цих регіонів у складі Росії і позбавлення їх будь-яких рис, які б давали підставу вважати їх українською територією. Саме з цією метою Катерина ІІ і назвала землі запорозьких козаків Новоросією. У цьому проекті був і зовнішньополітичний аспект: зробити цю територію плацдармом для дальшого наступу Російської імперії на Балкани і оволодіння нею чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли. Добивалися цього довго і наполегливо. І саме ці зусилля імперської влади були підставою для обгрунтування права Росії на ці території. Це типова для колонізаторів практика: коли вони не мають аргументів для обгрунтування свого права на землю першістю освоєння, то розвивають ідею «вищості» їхнього вкладу в її економічний і культурний розвиток. Але ці зусилля не принесли очікуваного результату: русифікаційні плани були реалізовані лише частково, а Південь і Схід залишилися українськими етнічними територіями. Більше того, вони зіграли надзвичайно важливу роль у економічній інтеграції Лівобережжя і Правобережжя, виникненні українського товарного ринку, формуванні модерної української нації та визрівання умов для політичної незалежності України. Не була реалізована і зовнішньополітична складова проекту. У 1872 р. «Новоросія», як адміністративно-територіальна одиниця, зникла з карти імперії і цей термін став поступово виходити із вжитку.

Тимчасовий уряд, який після Лютневої революції 1917 р. прийшов на зміну царському, прагнув утримати південні і східні регіони України у складі Росії. Коли Центральна Рада своїм Першим Універсалом від 10 червня 1917 р. оголосила автономію України, Тимчасовий уряд відмовився визнати її в межах частини Чернігівської, усієї Харківської і трьох південних губерній України. Але переважна більшість населення Слобожанщини та Півдня відкинуло рішення Тимчасового уряду Росії і продовжувала сприймати свій край невід’ємною частиною єдиної України. Характерно, що відкрито про «Новоросію» тоді мова вони не йшла. Якщо хтось і згадував цей термін, то тільки в минулому часі. У кінцевому рахунку, всупереч позиції Тимчасового уряду Росії, Центральна Рада восени 1917 р. поширила свою юрисдикцію на Південь і Схід України.

Захопивши владу в Росії, більшовики щодо України продовжували політику імперської влади і Тимчасового уряду. Наприкінці 1917 р. вони почали першу в ХХ столітті російсько-українську війну і розчленовувати Україну на шматки. На Півдні та Донбасі було створено регіональні радянські республіки, які підпорядковувалися безпосередньо російському більшовицькому центру на чолі з Леніним. Від України відірвали найбільш розвинені східні та південні території — ті, які ще недавно Тимчасовий уряд не бажав визнавати частиною автономної України. Про те, що колись ці землі називалися Новоросією і тому не повинні належати Україні — вже ніхто не говорив. Для обгрунтування агресії шукали не історичні, а інші аргументи — головним чином, соціально-економічні.

Однак локальні радянські утворення на території України виявилися нежиттєздатними. Їх керівництво ігнорувало український характер регіону, здійснювало непродумані соціально-політичні експерименти, ліквідувало демократичні права і свободи, здійснювало реквізиції і контрибуції, конфісковувало хліб і вивозило його в Росію. Ці республіки нічого не змогли протиставити наступу військ УНР та її союзників — Німеччини та Австро-Угорщини. Південь і Схід навесні 1918 р. знову стали частиною Української Народної Республіки на чолі з Центральною Радою. Ніхто не згадував, що в часи Катерини ІІ ці землі називали Новоросією.

Консервативний український політик генерал Скоропадський в кінці квітня 1918 р. розігнав Центральну Раду, що складалася з членів українських соціалістичних партій. Однак його політика стосовно Півдня і Сходу України була продовженням курсу Центральної Ради. Гетьманські дипломати відстоювали національні інтереси України, виходячи з того незаперечного факту, що Слобожанщина, Донбас та приазовські і причорноморські землі є невід’ємною частиною України. Коли в листопаді–грудні 1918 р. стався антигетьманський переворот і до влади прийшла Директорія, Південна і Східна Україна стали частиною Української Народної Республіки. Хоча Центральна Рада, режим генерала Скоропадського і Директорія УНР орієнтувалися на різні форми соціально-економічного устрою, вони були єдині в питанні про приналежність південного і східного регіонів Україні.

Більшовики, захопивши в ході другої російсько-української війни 1919–1921 рр. Україну, були змушені відмовитися від ідеї її розчленування і відтворення регіональних радянських республік. Вони задовольнилися тим, що Україна стала радянською і разом з її південними і східними землями, населенням і ресурсами опинилася під керівництвом Російської комуністичної партії. Фактично, радянська Росія здійснювала повний контроль над Україною.

Денікінці, які окупували Україну влітку 1919 р., продовжили традиційну імперську політику, вважаючи Південь «Новоросією», тобто частиною Великої Росії. Однак, у білогвардійців по відношенню до України спостерігалася еволюція. Наступник Денікіна — генерал Врангель під впливом політичної кон’юнктури (воювати йому довелося в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, а більшість його солдатів були українцями) змушений був визнати український характер Півдня і навіть запропонував тодішньому керівнику Української Народної Республіки С. Петлюрі рівноправні відносини та взаємодопомогу. До українців він звертався на їхній рідній мові, як до «братів». Таким чином, ідея «Новоросії» Врангелем і його білогвардійським оточенням була відкинута.

Погляди більшовиків також еволюціонували, правда, ця еволюція була суто кон’юнктурною. Остаточно утвердившись в 1921 р. в Україні, вони визнали українців окремою нацією з її мовою і культурою, але виключно в складі Радянської держави. Більшовицьке керівництво чудово розуміло, що суверенітет України, як і будь-якої іншої республіки у складі СРСР, був повною фікцією. Всі питання вирішувалися в Москві. Так було в 20–30-ті роки ХХ ст., так залишилося і після Другої світової війни, — аж до розвалу Радянського Союзу. У радянській політичній термінології для позначення південних і східних областей України слово «Новоросія» не використовувалося.

Коли ж Україна в 1991 р. після проголошення незалежності оголосила про свій європейський вибір, в Росії це було сприйнято як виклик. Пострадянська Росія не відмовилася від імперських амбіцій, а без повного контролю над Україною відновлення імперії неможливе. Як один з інструментів цього було обрано ідею відродження під прапорами «Русского мира» історичної Новоросії.

В українській філософсько-політичній думці про російську імперську ідею (російський месіанізм) писалося неодноразово. Зокрема, Дмитро Донцов (до речі, народився і провів дитячі роки в Мелітополі, тобто — у самому центрі колишньої Новоросії) ще у березні 1921 р. писав: «Можна з упевністю сказати, що … ідеологія російського комунізму, як і царизму, — це різні форми однієї й тої самої суті, одного з того самого з’явища загального харктеру, що є нічим іншим, як воюючим з Заходом російським месіанізмом».

Подібні висновки в 30-ті рр. ХХ ст. в еміграції зробив і російський філософ М. Бердяєв, життєвий і творчий шлях якого розпочався у Києві. У книзі «Истоки и смысл русского коммунизма», написаної в еміграції в 30-ті рр. ХХ ст., він розкрив тісний взаємозв’язок між комунізмом (більшовизмом) й ідеєю російської великодержавності. Ця ідея сформувалася за декілька століть до виникнення більшовизму і глибоко закоренилася в російську національну свідомість. Її суттю була іраціональна віра в в месіанську місію Москви у світовій історії, яка (місія) перейшла до неї від Риму і Константинополя. Після ліквідації 1917 р. царизму ця ідея була підхоплена більшовиками і модернізована ними в політичному проекті Комуністичного Интернаціоналу. Про нього М. Бердяєв писав, що насправді він "есть не Интернационал, а русская национальная идея". Разом з комунізмом російська великодержавницька ідея прищеплювалася усім, хто опинявся в у сфері впливу Росії, незалежно від від національності і віри. Свій висновок Бердяєв сформулював у майже математично вивіреній формулі: «Як це не парадоксально звучить, але більшовизм є третє явище російської великодержавності, російського імперіалізму, — першим явищем було московське царство, другим явищем — петровська імперія...».

Хто знає, коли б Бердяєв і Донцов дожили до наших днів, чи не назвали б вони проект «Новороссия», яку прагне реалізувати сучасний режим РФ, четвертим явищем російського імперіалізму? Для цього у них були б усі підстави, і зокрема, «гібридна війна», яку розв’язала Росія проти України.

Але, як відомо, всі попередні з’явлення російського імперіалізму супроводжувалися територіальною експансією, кривавими війнами і мільйонами жертв, а закінчилися крахом. Така доля чекає і четверте — «Русский мир», який в образі «Новороссии» приніс в Україну кров і сльози. І є підстави для надії, що очікувати довго не доведеться. Адже історична епоха імперій закінчилася з розпадом СРСР і повернення до неї не хочуть ні народи, ні уряди — весь цивілізований світ. Не хочуть, перш за все тому, що імперії — це війни, це ріки крові і сліз.

У кінцевому рахунку, долю України, у тому числі південного і східного регіонів, визначать її громадяни, переважна більшість яких, незалежно від національного походження, рішуче відкидають імперський проект «Новоросія» і сприймають Донбас, Південь і Крим невід’ємною частиною України — своєї спільної Батьківщини. Росте усвідомлення того, що перемога над агресором неможлива без глибоких внутрішніх реформ, деолігархізаціїї України.