Практична робота 3: Техніка та тактика подорожі.
Практична робота 3: Техніка та тактика подорожі.
На годиннику вже 9, а під’йому ще нема – темно. Спить під снігом тундра. Довга полярна ніч.
Четверта ранку, але вже чутно наполегливе: “ Підйом!”. Досвітня свіжість пустелі – кращий час для легкого сніданку та тривалого переходу.
Тактика залежить від сезону і району подорожі, погодних умов, рельєфу місцевості, важкості маршруту. Але яким би важким не був маршрут, слід чергувати навантаження і відпочинок, розподіляти їх згідно фізичним можливостям учасників, їх технічній підготовці. Ритмічність повинна витримуватись на протязі всієї подорожі – і на стоянках, і в самому процесі пересування.
Ще до подорожі, в тренувальних походах, визначають можливе навантаження для кожного. Під навантаженням слід розуміти не тільки вагу рюкзака, але і пересування по пересіченій місцевості, величину ходового часу, відстань що проходитимуть за день. Все це плюс розподіл ходового часу на протязі дня прикидають заздалегідь.
Добре, якщо природні метеорологічні умови тренувальних походів східні з тими, які очікуються в районі подорожі. В таких походах туристи, поступово збільшують навантаження, доводять її до дещо більших величин, чим припускається згодом , входять в форму.
Маса рюкзака. Тільки новачки пишаються його великою масою. Задача як раз складається в тому, щоб, взявши все необхідне, зберегти рюкзак транспортабельним. При підготовці до походу серйозної уваги потребує вага рюкзаків. Часто по недосвідченості або із прагнення продемонстрував свою перевагу учасники набирають в рюкзак дуже багато предметів тому числі зовсім не потрібних в поході, і на перших же кілометрах шляху це заважає руху. Треба ознайомити всіх з нормами навантажень туристів та всіма засобами культивувати в групі вмінь зробити свій рюкзак якомога легшим при повному комплекті необхідного спорядження.
Не слід розподіляти масу однаково на всіх. Подорож повинна бути радістю для кожного. Перевантаження окремих учасників можуть закінчитися загальним засмученням. Якщо вантаж не можна розподілити так, щоб маса рюкзака була посильною для кожного, - необхідна закидання частини вантажу в початку шляху або, нарешті, полегшення маршруту навіть за рахунок зменшення його категорійності.
Як правило, в складних подорожах на початку шляху рюкзаки у чоловіків важать до 30, у жінок – до 20 кг. В подальшому маса рюкзака зменшується за рахунок з’їдених продуктів. Навіть дуже витривалі і сильні люди при захворюванні або травмі повинні бути звільнені від вантажу.
На швидкість пересування впливає не тільки маса рюкзаку, але і характер місцевості, її рельєф. У досвідчених туристів автоматично зменшується швидкість руху -–з 4-5 км/г на рівнині до 2 км і навіть 1,5 км при підйомах на круті схили. В таких випадках не слід форсувати швидкість, так як це порушить ритмічність руху і навантаження на організм. Спуски що здаються легкими створюють перевантаження для м’язів та зв'язок. Скорочує швидкість заболочена місцевість, пісчані дільниці пустелі, дрібні і рухливі осипи. Все це враховують, плануючі відстань на кожний день. Група може проходити в день від 15 до 25 км в залежності від обставин. Так, в пустелі іноді доводиться робити зайві кілометри, щоб вийти до води, а в заболочених районах – до місця стоянки. Значно зменшується кілометраж при подоланні перешкод. На перші дні планується менший кілометраж. Це диктується необхідністю (навіть при хорошій формі) втягтися в ритм та режим похідного життя.
Режим руху. Під режимом руху в туристському поході треба зуміти суму різних правил та норм, спрямованих на успішне проходження групою наміченого маршруту. Успішне не тільки в тому сенсі, що група в призначений термін пройшла весь маршрут повністю, тому, що вона пройшла його без зайвого напруження, з максимальну користю для здоров'я та з задоволенням.
Величина ходового часу та розподіл його на протязі дня. Відсутність ритмічності в переходах та привалах, занадто затяжні переходи і нестача часу для рішення побутових задач, для спілкування один з одним і тим більш для сну та відпочинку втомлюють і роздратовують навіть при легких рюкзаках та невеликому кілометражі.
Напевне, неможливо запропонувати оптимальний режим дня, придатний на всі випадки. Влітку в сухий час і для переходу по відкритій місцевості краще планувати ранній вихід, при похмурій погоді або для переходу в тінистих містах (ущелини, лісні хащі) він може бути більш пізнім.
Тривалість ходового часу залежить від багатьох факторів: віку, тренованості учасників, ваги їх рюкзаків, складності природних перешкод, стану групи та погодних умов. Він може тривати від 20 до 50 хвилин, привал - від 10 до 20 хвилин. Звичайно на першу половину дня планують більшу частину денної відстані, приблизно п’ять переходів по 40-50 хв при 10-15-хвилинних привалах до обіду та два переходи до вечора. Але жорстко підтримуватися цього правила не слід. Які-небудь причини можуть затримати вихід, а к вечору група іде в доброму ритмі і може надолужити втрачений час.
В ті дні, на які планується подолання важких перешкод, час для денного відпочинку і навіть обіду може бути зведено до 1 г. на нічний сон слід відводити не менш 8 г.
Різка зміна режиму може бути продиктована з міркувань безпеки. Перевантаження при цьому іноді навіть не помічаються, серйозність обставин мобілізує і стимулює, а подальший відпочинок і особливо задоволення зробленої роботи компенсують порушення ритму.
Навіть дуже сильні групи планують в важкій подорожі 2-3 днювання та 2-3 резервних дня на змушені днювання.
Є загальне правило для всіх випадків - після виходу з місця лігу (обіднього привалу) перший перехід робиться дуже коротка 10-15 хвилин для встановлення виявлених неполадок у взутті, в укладанні рюкзака тощо.
Велике значення має швидкість руху в поході. У звичайних вах (хороша стежка або дорога, без серйозних підйомів та спусків, сприятливій погоді) туристи з рюкзаками можуть рухатись зі швидкістю 13-15 хвилин на кілометр. Але швидкість різко знизиться на крутих затяжних підйомах та спусках, на піску, мокрій глині, каменях, на болоті, в густому підліску, на тайгових завалах, бродах.
Важливий фактор, що впливає на швидкість руху, - суб'єктне причини: погане самопочуття кого-небудь з туристів (дуже часто це стерті ноги), а також затримки через складність та недостатнє вміння орієнтуватись. В поході семеро одного не чекають - цей туристський закон повинен бути добре зрозумілий для всіх учасників.
Загальне правило, що стосується швидкості руху в поході, - постійне зростання та постійне зниження її в період кожного ходового часу. Не слід одразу з привалу рухатись хутко - 2-3 хвилини група повинна йти уповільненим темпом, поступово підвищуючи його і доводячи до прийнятної норми. А за 3-5 хвилин до чергового привалу темп плавно уповільнюється.
В літньому пішому поході загальна кількість ходових годин повинна поділятись на дві нерівні частини: велика - до обіду та мені після привалу на обід. Привал на обід повинен випадати на найжаркіші години дня та продовжуватись 4-5 годин. Неправильно роблять керівники прагнучі до мінімуму скоротити обідній привал, перетворити його в «легкий сухий перекує» без варіння їжі, щоб скоріше проскочити призначені кілометри та раніше прийти на місце нічного біваку.
Ще раз необхідно підкреслити, що наведений вище режим руху в першому літньому поході, розрахований на нормальні ходові дні в звичайних умовах рівнинної або середньо гірської місцевості. Серйозні корективи повинні бути внесені в нього при різних відхиленнях від нормальних умов: різкому погіршенню погоди, складних перешкодах, захворюванні кого-небудь з учасників.
При проведенні складних категорійних походів в план-графік прийнято закладати один-два «запасних» дні на випадок затримання за непередбаченими обставинами (так само, як і в кошторисі слід запланувати непередбачені витрати).
Лінія руху і вибір шляху – це, по суті, тактика проходження маршруту. Її визначають погода, час подорожі, рельєф, рослинність та, безумовно, - наявність троп і доріг. В сонячні дні на весні і в осені вибирають відкриті місця. Спекотне сонце, сильні вітри та зниження температури притискають до лісу, а іноді легше іти по гребеням хребтів, ніж пробиратися без тропи по лісним хащам. Це характерно не тільки для тайгових лісів, але і для карпатських та кримських.
На відкритих, легкопрохідних ділянках можна рухатись по азимуту, інші міста краще проходити по тропах. Не завжди слід залишати тропу, навіть якщо вона ухиляється від вашого напрямку. Іноді вона обходить перешкоди. В такому випадку потрібно частіше поглядати на компас.
Можна використовувати і тваринні тропи (на них є сліди людини, і по ним звичайно доводиться пробиратися, схиливши голову). Якщо така тропа проходить по гребеню або траверсу схилу, їй можна довіритися. Якщо різко уходить по схилу вгору, вона може загубитись в заростях або траві; якщо вирушити по такій тропі вниз, напевно потрапите до водопою. Тому при русі уздовж ріки поперечні тваринні тропи можна залишати без уваги.
По місцях, де немає троп, маршрут краще прокладати уздовж рік. Це точні орієнтири. Виходять до річки, рухаються вниз уздовж струмків, по дну ярів, балок та по ухилу місцевості. Іноді здається, що, рухаючись уздовж ріки, доведеться робити багато зайвих кілометрів і хочеться знайти путь коротше. В дійсності в важкому рельєфі водяний потік обирає шлях, що потребує від людини найменших зусиль для його подолання. Крім того, тут завжди поруч вода, достатньо палива і частіше зустрічаються хороші міста для привалів та стоянок.
Іноді не слід зневажати можливістю одержати інформацію у місцевого населення, геологів, мисливця, випадкового зустрічного.
На багатьох гірських і тайгових річках зустрічаються притиски (береги що круто обриваються до води, нерідко виключаючи проходження даної дільниці біля води або по самій воді). Вони змушують шукати довгі і стомлюючі обхідні шляхи. Якщо притисків багато, постійні підйоми та спуски вимотують. В таких місцях особливо ціниш вірну інформацію. Краще просто піти до гребеня і рухатись по ньому день-два, а коли притиски закінчаться, знову спуститись до річки.
В заселених горах, на ділянках шляху, де немає ріки, краще іти по гребеням. По дну невеликих долин, ярів, котлованів і по схилах рухатися складніше та легко втратити напрямок. При необхідності подолання або тим більш траверсування схилів без тропи обирають міста з хвойним лісом (здалеку вони виглядають більш темними)
Знайдений кращий варіант шляху за якимось відрізком маршруту обов'язково слід зафіксувати на карті, описати в своєму звіті, щоб це згодилося в майбутньому іншим групам.
Під час руху складним маршрутом залишають записки на примітних містах: в турах, біля джерел, біля важкопрохідних перешкод, біля роздоріжжя, де треба буде обрати одну з троп для подальшого руху, зручних стоянок. Такі контрольні записки є своєрідним маркуванням, можуть послужити іншим людям (не тільки туристам) доброю порадою і полегшить задачу рятувальникам в аварійній ситуації.
Техніка руху в подорожі. Автори багатьох книг по туризму радять відпрацьовувати техніку сходження по тропі, по рівній місцевості. При цьому указується, в який момент треба напружувати і розслаблювати м’язи, згибати та розгинати коліна. Дійсно, відірвавши ступню від землі і роблячи крок вперед, м’язи слід розслабити. Для того щоб нога опустилась на землю, вже не потрібно зусиль – коли вона доторкнеться землі, м’язи напружаться самі по собі. Спеціально навчатися цьому нема необхідності. Цей навик з часом виробляється, як і вміння ступати, ледь відірвавши ноги від землі, що значно економить сили. Так ходять тайговики , мисливці, геологи та досвідчені туристи: їх рухи не квапливі, м’які; вони ступають легко, ритмічно; ідуть по рівнині з постійною швидкістю.
Варто прислухатись до таких порад: при любих нерівностях ґрунту ставити ногу на всю підошву, щоб не потягнути зв'язки. Не намагаючись робити кроки однакової частоти і довжини зі своїми, навіть досвідченими товаришами, особливо якщо вони іншого зросту. Важливо виробити свій ритм руху. На положистих спусках кроки роблять більш довгими та частими, на крутих – можна спускатися і бігом, але пригальмовувати, інакше можливе падіння і на добрій тропі. На підйомах кроки скорочують, рухи плавно сповільнювати.
Туристський ланцюжок. На маршруті група, як правило, повинна рухатись ланцюжком (в одну колону по одному). Звичайно, на людних вулицях міста, на великих дорогах можна і треба йти парами, щоб група не дуже розтягувалась, але кожен повинен точно знати своє місце в колоні.
Стрій, як і єдина форма одягу, девіз або емблема групи є елемент її організованості
по-перше, на складних ділянках - стежках та бездоріжжі, а тим більше на болотах та бродах - рухатись юрбою і незручно і небезпечно;
по-друге, визначити в той чи інший момент, чи всі на місці, набагато складніше в натовпі, ніж в строю;
по-третє, кожному учаснику легше помітити та проаналізувати недоліки в русі того, що йде попереду, якщо він постійно іде за одним і тим же туристом, - так складається ланцюжок взаємного контролю та допомоги.
Керівникові ніколи не слід йти першому і вести групу. Це повинні робити по черзі всі чергові провідники. На складних ділянках керівник знаходиться в голові колони (іде другим або третім, щоб організувати правильні рішення провідників), а на спокійних ділянках в середині або навіть в кінці її, звідки краще спостерігати за туристами їх станом та поведінкою на марші.
В ланцюжку інтервал між учасниками (при русі по дорогах та стежках по рівній відкритій місцевості) повинен бути не менше 1,5-2 м.
Порядок руху. Ланцюжком по одному туристу зазвичай рухаються в любительських кінострічках. По рівній дорозі та відкритій місцевості вони йдуть вільно, маючи можливість милуватися краєвидом та спілкуватися один з одним. Від вірної організації руху туристів на маршруті залежить ритмічність роботи організму, вірне дозування навантажень, чіткість в діях групи. В перші дні походу із числа туристів слід виділити направляючого і замикаючого. При русі по рівній дорозі, тропі необхідно рухатись, не випереджаючи направляючого, і не відстаючи від замикаючого. Але при цьому не можна випереджати направляючого або відставати від замикаючого і знаходитися далі меж чутності або видимості.
Замикаючий слідкує за тим, щоб група не дуже розтягувалась і не завагалася можливість спілкування з ведучим.
По вузький тропі і тим більш без неї, в лісі, на схилах, при погіршенні погоди і видимості, в сутінках в цілях безпеки рухаються ланцюжком. Не дуже щільно, щоб відпущена товаришем гілка не зачепила того що йде позаду (притримувати гілки не слід), але і не розтягувати ланцюг. Може бути, не треба ставити слабкого за направляючим ? Навряд визнання когось слабшим додасть йому сил. Просто направляючому слід збавити темп і, звернувшись до всієї групи, попросити не розтягуватись. Якщо це не допомагає, підвищення загального темпу досягається перерозподілом вантажу в кінці дня.
Керівник знаходиться в тому місті, звідки йому зручніше керувати групою. На важких ділянках іде першим, небезпечні міста перевіряє сам і не уходить з них, доки не пройде вся група. При досвідченому направляючому можна знаходитись ближче до замикаючого – тоді вся група на виду. В іншому випадку керівник іде за направляючим, допомагаючи знаходити дорогу та приймати вірні рішення.
Техніка пересування. Під словом «техніка» ми розуміємо суму правил, прийомів та способів, які дозволяють туристам безпечно та з найменшою втратою сил та часу пройти маршрут та подолати всі перешкоди на ньому. Техніка - це й дисципліна, згуртованість групи, її облагодженість, режим руху, фізичні якості учасників - спритність, сила, витривалість, почуття рівноваги, володіння спеціальними прийомами страховки та самострахування.
Турист-пішохід повинен володіти підвищеною «шагучістю», бути здатним пройти з рюкзаком багато кілометрів. І не в тягар, а в радість повинні даватись йому кілометри. Інакше - навіщо ходити?! Для цієї, «головної», здібності туриста долати великі відстані першорядною умовою є вміння зберігати в цілості ноги. Потертості - головний батіг пішохода.
У поході треба суворо дотримуватись принципу послідовного збільшення ходових навантажень: від зовсім маленьких походів поступово переходити до більш тривалих.
Слід навчитись ходити спокійно, без напруження, нікуди не поспішаючи. Суворо треба дотримуватись і правила обов'язкового чергування роботи та відпочинку - переходів та привалів. Досвід показує, що саме надмірна інтенсивність та одноманітність руху - головні пригнічуючи фактори.
Треба уникати тривалого руху по дуже твердій опорній поверхні – кам’яним, бетонним та асфальтовим дорогам. Крок повинен бути натуральним, вільним, тіло злегка нахилено уперед, щоб урівноважити вагу рюкзака. Ступні, трохи розвернуті вправо і вліво, ставляться з п яги перекатом на носок. Опорна нога не розігнута до кінця, що створює пружистість та плавність ходи. Руки вільні від носіння яких-небудь предметів спорядження, за виключенням альпенштоку, коли він необхідний для самострахування.
Рух по лісу та болоту. В лісі особливо складний для руху підлі-к - густі зарості ялинника або інших порід дерев.
У лісовій хащі головну загрозу являють гілки дерев та кущів, турист обов'язково зачіпає своїм тілом та відгинає руками. При цьому особливо уразливий той, хто іде позаду. Треба дотримуватись про головні правила - у лісовій хащі інтервал у ланцюжку повинен бути зменшений до 5-6 м.
Крім того, слід навчити всіх відводити руками гілки не в горизонтальній площині (в напрямку власного руху), а у вертикальній, згинаючи гілку собі під стегно. Гілка, яка коливається у вертикальній площині, не так небезпечна для того, хто іде позаду.
На старих лісових дорогах та просіках, як правило, густо розростаються трава та кущі, під якими сховані глибокі колії та вибоїни, часто наповнені водою. Тут рухатись треба обережно, уважно вибираючи місця для постановки ноги при кожному кроці. Швидкість руху повинна бути різко знижена. У певних місцях будуть потрібні взаємодопомога та самострахування: усім учасникам необхідно озброїти довгими (в зріст людини) жердями для додаткової допомоги стрибках, переході через протоки та калюжі, балансуванні на вузьких та хитких опорах - купинах, бугорках, коріннях дерев. Альпеншток тут практично не дає користі: він дуже короткий та глибоко входить в землю.
Ведучий групу провідник повинен вміти дивитись якомога далі вперед - бачити попереду завальну ситуацію та заздалегідь приймати міри, щоб обійти завал з найбільш вигідної сторони.
До техніки подолання завалів відносяться: перешагування та перелаз через стовпи, підлаз під ними, взаємодопомога (підсаджування, підстрахування, передача рюкзаків, протаскування їх), проходження уздовж по стовпах.
Контрольні запитання:
1. Що впливає на швидкість пересування триста?
2. Як розподіляються величина ходового часу на маршруті?
3. Від яких факторів залежить тривалість ходового часу?
4. Пояснити вимоги до туристичного ланцюжка? Які вимоги ти знаєш?