Етапи формування укр ...

      1. Питання національного самовизначення та ідеї парламентаризму в програмних документах українських політичних партій кінця ХІХ – початку ХХ ст.  

       Провідною  ідеєю українського державницького руху з другої половини ХІХ ст. стала ідея створення Української держави, оскільки саме з її утворенням пов’язувалися надії на подолання як соціально-економічного, так і національного гноблення. Прагнення державного самовизначення представників української інтелігенції найяскравіше виявилось на зламі     ХІХ–ХХ ст. із підняттям українського національно-визвольного руху на вищій, у порівнянні з попереднім часом, щабель розвитку – політичний.

     Політична ситуація в Україні на зламі ХІХ–ХХ ст. визначалася надзвичайним ідеологічним плюралізмом ідей, ідеалів, поглядів та концепцій. На політичній арені тогочасної України домінували партії  автономістичного спрямування, які  уявляли державницьке майбутнє України, як автономної одиниці у складі федералістичної Росії. Ідеологи самостійницького спрямування, хоча і не мали широкої підтримки серед українства, послідовно відстоювали ідеї державної самостійності України. Спільними для програм усіх вітчизняних партій кінця ХІХ – початку ХХ ст. було те, що вони виступали за розвиток демократії в Україні, широкі політичні права громадян, хоча і не мали чіткого уявлення про побудову політичної системи України.

         Соціалістичні ідеї були найбільш розповсюдженими на українських землях у кінці ХІХ– на початку ХХ ст.

Таблиця 1. Питання національного самовизначення в программах західноукраїнських політичних партій в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Назва, рік утворення,              організатори	Питання національного самовизначення в    програмних документах
РУРП 1890р. (І. Франко, М. Павлик)     Вплив на формування партії М. Драгоманова	У національному питанні до 1895 р. не ставила за мету самостійність України, проголошувала ідею автономії у складі Австро-Угорської імперії: «В справах політичних хочемо повної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпечення кожній одиниці, без різниці пола, найповнішого впливу на вирішення всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів, країв у місцевих справах, надання кожному народові можливості найповнішого розвитку культурного».       Після смерті М. Драгоманова (1895 р.) РУРП висунула постулат політичної самостійності України.        З’їзд Русько-української радикальної партії в 1895 р. докорінно «націоналізує» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати соціалізм, можна лише в межах незалежної Української держави, а в близькій перспективі – у цілком автономній українській провінції Австро-Угорщини.
УНДП 1899р. (І.Франко, В. Охримович)     Провідна українська  політична партія Галичини	Головна мета: національна соборність та незалежність України. «Остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоб цілий українсько-руський народ здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний організм».      Вимога поділу Галичина на українську та польську автономні частини, що могло б стати першим кроком до створення української національної державності: «Вимагаємо поділу Галичини на дві частини: руську й польську, та до утворення з руських частин Галичини й Буковини однієї національної провінції з окремою адміністрацією й окремим національним сеймом».      Стосовно українців Закарпаття націонал-демократи заявили, що боротимуться за виховання серед них національної самосвідомості та розгортання національно-визвольного руху.    Одне з першорядних завдань керівництво партії вбачало у вихованні почуття єдності з російськими українцями: «Будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, котрі ведуть до перетворення Російської держави в державу конституційно-федерелістичну, що базується на автономії народностей».
УСДП 1899 р. (М. Ганкевич, С. Вітик)	Партія стояла на позиціях незалежності й соборності України.      Ставила перед собою завдання побудови соціалістичного суспільства мирними методами боротьби: «Наша програмна ціль ясна. Повна воля політична, самодержавність люду, демократія; перехід землі і фабрик на власність загалу, спільна справа на користь загалу. Ми за те, щоб цілий народ український виборов собі національну волю та самостійність політичну; наша ціль – вільна держава українського народу, українська республіка».

  

    Отже, ідеї самостійності та соборності українських земель наявні в програмах всіх західноукраїнських партій. Постулат самостійності розглядався в якості ввідаленої перспективи.

Таблиця 2. Питання національного самовизначення в программах політичних партій Наддніпрянщини на початку ХХ ст.

Назва політичної партії/ Рік заснування/ Лідери/ Типологія	До 1903 р. – програмою РУП була "Самостійна Україна" М. Міхновського. З 1903 р. перейшла на автономістичні позиції.   Виступала за встановлення автономної, демократичної республіки України у складі Російської федеративної демократичної республіки. Представницьким органом автономної України мала стати Народна Рада.    Законодавчим органом демократичної Росії мав стати загальнофедеративний Парламент. З програми РУП: 1) "Повна автономія України у внутрішніх справах з забезпеченням рівноправності населяючих ії національностей і на підставі найширшої демократичної конституції з Народною Радою, як законодавчими зборами і як вищою політичною інституцією країни". 2) "Ставлячи пункт автономії України, Р.У.П. керувалася слідуючим: практично пункт автономії України зараз для українському пролетаріату геть важливіше, а ніж, пункт Самостійної України; крім того автономія безперечно є етапним пунктом на шляху до С.У." "Через се самостійна соціалістична Україна мусить лишитися лише ідеалом (який визнається), в програмі ж minimum ся вимога цілком позбавлена рації і значення".
Українська соціал- демократична робітнича партія (УСДРП); 1905 р.; В.Винниченко, С.Петлюра, Д.Антонович; автономістична партія.	Виступала за автономію України у складі Російської федерації. Законодавчим органом в Україні має стати Сейм (місце зборів – м. Київ), в Російській федерації – загальнофедеративний парламент. Сейм має займатися лише внутрішньою політикою автономії (культура, господарство, внутрішня торгівля), а загальнофедеративними справами – парламент. З програми УСДРП: "Українська с.-.д. партія перш за все і головним чином вимагає: 1) демократичної республіки — в якій найвища державна влада у всіх міжнародних і тих внутрішніх справах що стосуються всієї Російської держави, належить виключно одному виборному законодавчому зібранню народних представників; 2) автономії України з окремою державною інституцією (сеймом), якому належить право законодавства у внутрішніх справах населення тільки на території України; 6) право кожної нації на культурне і політичне самовизначення; Примітка. Україну з'їзд визнає тільки в етнографічних межах...".
Українська демократична партія (УДП); 1904 р.; Є.Чикаленко, О.Лотоцький та ін.; автономістична партія.	Україну бачила автономною республікою, що на федеративних засадах увійде до складу Російської демократичної республіки. Законодавчий орган України – Сейм. Законодавчий орган Російської демократичної республіки –загальнофедеративний парламент. Сфера компетенції сейму та парламенту не повинні переплітатися між собою. З програми УДП:      "Найбільш правильним є державний федеративний устрій на всій території Російської Держави".      "Ми прагнемо широкої національної та місцевої автономії України з загальнодержавним парламентом та українським сеймом...".
Українська радикальна партія (УРП); 1905 р.; Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький; автономістична партія.	Питання національного самовизначення УРП подібне до УДП. З програми УРП: "Щодо ладу на території України, то всіма справами має тут порядкувати Українська Виборна Народна Рада. Народна Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент..."
Українська демократично- радикальна партія (УДРП); (утворилася у 1905 р. шляхом об'єднання УДП та УРП); Є.Чикаленко, Б.Грінченко, І.Шраг, М.Левицький; автономістична партія.	Ідеали УДП та УРП після об'єднання в УДРП не змінилися. Україна – автономна республіка у складі Російської демократичної федеративної республіки. З програми УДРП: 1)Російська держава перетворюється на державу парламентарну...  Реформована держава мусить бути федерацією рівноправних автономних національно-територіальних одиниць. Такої автономії вимагає партія і для свого Українського Народу на всій тій території, яку він фактично тепер заселяє суцільною масою.               2) Кожна національність з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою краєвою репрезентаційною радою. 3) Державний парламент пильнує, щоб згадані права громадянина й нації були забезпечені скрізь по державі. Опріч того до парламенту належать тільки оці загальнодержавні справи – зносини з іншими державами; фінанси для загальнодержавних справ; позадержавна торгівля; загальнодержавна армія та справа війни й миру. 4) Усіма справами на території України має порядкувати Українська Виборна Народна Рада (сейм). 5) Українська Народна Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні скасувати загальнодержавний парламент, але ся конституція не може суперечити вищезгаданим основним вседержавним законам. 6) Українська Народна Рада має право вирішувати всі ті справи, які не належить до державного парламенту. Вона, як господар краю, порядкує всіма землями й водами Української території.
Українська соціал- демократична "Спілка" (і сьогодні продовжуються наукові дискусії: чи вважати "Спілку" партією чи ні); 1904 р.; М.Меленевський, О.Скоропис- Йолтуховський.	Власної програми не мала. Увійшла до РСДРП на автономних засадах.
Товариство Українських поступовців (ТУП) 1908 р. М.Грушевський, Є.Чикаленко, І.Шраг, С.Єфремов, С.Петлюра; автономістична організація.	Позиції подібні до УДРП: "Парламентаризм як основа загальнодержавного ладу, Федеративна перебудова Росії для забезпечення прав українського народу, національно-територіальна автономія України у складі Російської Федерації".
Революційна українська партія (РУП); 1900р.; Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, М.Міхновський; самостійницька партія (до 1903р.)	До 1903 р. РУП – самостійницька партія. Її програмою була "Самостійна Україна" М.Міхновського, в якій проголошувався ідеал – повна самостійність (суверенність, незалежність) України від Росії: "ОДНА, ЄДИНА, НЕРОЗЖІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІНА УКРАЇНА ВІД ГІР    КАРПАТСЬКИХ АЖ ПО КАВКАЗЬКІ."      "Усіх хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території ми не маємо права покласти зброю". З 1903 р. РУП відмовляється від ідей самостійництва і переходить на автономістично-федералістичні позиції."
Українська Народна Партія (УНП); 1902 р.; М.Міхновський, брати Шемети, брати Макаренки; самостійницька партія.	Україна – самостійна, демократична республіка в етнографічних межах: "від Сяну до Дону". Автономія для УНП є першим кроком на шляху до незалежності. Питання національного самовизначення було викладено в програмних документах:      1. "Самостійна Україна";      2. "Програма Української Народної Партії";      3. "Десять заповідей УНП". З програми УНП: Ідучи до повної незалежності українського народу, до здобуття останнім права повного самовизначення, ми підтримуємо і автономні вимоги українських партій. Аби позбутися бюрократичної централізації, яка єсть ворогом свободи взагалі, Самостійна Республіка України мусить бути спілкою вільних і самоуправних українських земель, що різняться умовами життя: Слобожанщина, Правобережна Україна, Запоріжжя, Кубань, Чорноморіє, Полісся, Галичина і т.д. Самостійна Україна буде республікою вільних людей, свободних від гніту й експлуатації, республікою людей свободної праці. З "Десяти заповідей УНП": "Одна єдина, неподільна від гір Карпатів аж до Кавказу Самостійна Вільна Демократична Україна – Республіка – оце національний всеукраїнський ідеал; Україна – для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів...".

 

Причини перемоги автономістичної позиції більшості партій Наддніпрянщини на початку ХХ ст.:

1. Популярність у суспільстві ідей створення соціалістичної федерації в Європі.

2. Традиція української політичної думки. Популярність ідей М. Драгоманова. Його переконання, що головне не створення нової незалежної держави, а політичний лад і захист демократичних прав і свобод громадян в межах існуючої держави.

3. Популярність ідей федерації в українському національному русі (наприклад, Кирило-Мефодіївське товариство з їх мріями про слов'янську федерацію; М. Драгоманов з ідеями європейської федерації. Україна в цих планах – лише частина федерації).

4. Традиції російської політичної думки (ще з часів декабристів), яка не визнавала за Україною право на автономію (хоча за Польщею це право визнавалось).

5. Популярність соціалістичних ідей в українському політикумі (Головне не національне, а соціальне визволення).

6. Наслідки довготривалого бездержавного статусу, русифікації та імперського минулого

        2. Конституційний проект М. Грушевського

         У 1905 р. в умовах демократичної революції в Росії М. Грушевський включився в процес обговорення конституційного питання в Росії.

        Важливою складовою проекту М. Грушевського стала ідея національно-територіальної автономії, яку він формулював з огляду політичних обставин дещо завуальовано, вживаючи замість понять автономія, федералізм – більш нейтральне «денаціоналізація».

М. Грушевський висунув власний механізм організації влади, який мав ґрунтуватись на рівних правах, загальних можливостях, демократизмі для кожної національної меншини. Як наслідок, учений подав своє бачення децентралізації державної системи Росії: «Українці і всі недержавні народності повинні змагати до того, щоб ся обласна самоуправа не була привілегією тільки декількох національностей, але й що б на основі самоуправи національних територій була організована вся Росія, бо тільки  денаціоналізація може забезпечити успішний економічний  і культурний розвиток провінцій і тільки організація самоуправи на національній підставі, в територіях національних може знейтралізувати, звести до мінімальних розмірів національну боротьбу, зробивши національність тим, чим вона повинна бути, підставою, грунтом економічного, культурного й політичною розвою».

Важливою складовою в розбудові автономістично–федералістичного устрою в Росії вчений виділяв організацію виборчої системи. Він пропонував прямі вибори перенести в обласні сейми. Делегати цих останніх представлятимуть цей регіон у загальнодержавному парламенті, який буде формуватися на підставі виборів. До «конституційного проекту» автор додав важливий принцип організації влади у національно-територіальній автономії, котрий полягав в утвердженні загального, рівного й таємного голосування.   

     Усвідомлюючи себе представником інтелігенції  та розуміючи її роль у політичній консолідації суспільства, вчений вважав за необхідне, щоб інтелігенції  було надано 25 відсотків загальної кількості сеймових мандатів.

      М. Грушевський стверджував, що адміністративно-територіальний  поділ на губернії не віддзеркалює соціально-економічні, національні й культурні особливості регіонів.

     Тому в межах функціонування виборчої системи та демократичних принципів організації влади вчений запропонував змінити губернський устрій на самоврядування на рівні повітів і волостей, що гарантуватиметься основним законодавчим актом держави.

     Політичні погляди М. Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України 19 ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість.  Державний устрій має бути максимально новим, без абсолютизму і централізації влади.   

     Майбутнє українського народу та його держави М. Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного,  автономного державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати в наслідок соціальних перетворень.

Центром конституційної системи України М. Грушевський вважав народ, людину з її правами та вольностями.

Важливою віхою в діяльності парламентської громади у  I Державній думі стала розробка «Декларації про автономію України». Процес її підготовки пов'язаний із виходом низки статей М. Грушевського в «Украинском вестнике». Практично всі вони були покладені в основу «Декларації».

      Законопроект про національно-територіальний устрій був підготовлений М. Грушевським. При підготовці документа використовувався європейський досвід парламентаризму. Декларація передбачала надання українським землям Російської імперії національно-територіальної автономії. Планувалося функціонування вищого законодавчого органу автономної України – Сейму, центральних та місцевих органів управління краєм. Також передбачалося, що спеціальними законами будуть створені рівні умови для розвитку мов усіх народів Російської імперії, забезпечено права національних меншин, запроваджено викладання національними мовами в освітніх закладах.

     Декларація постала як програма глибокого реформування Російської імперії, перетворення її на федеративну державу. Передбачалося чітке розмежування повноважень між загальноімперськими органами влади та автономними краями.

     Однак,  I Державна дума була розпущена трохи більше ніж через 2 місяці її роботи, і пропозиції М.Грушевського прийняті не були.

     Отже, федералістичний проект М. Грушевського початку XX ст. був ґрунтовним інтелектуальним внеском української інтелігенції в дискусію про політичну перебудову Російської імперії. Він був відповіддю на асиміляторськау політику самодержавства щодо українського народу.

     Національно-територіальну децентралізацію рішуче відкидали керівники російського політикуму. Критично ставилися до автономістичної платформи М. Грушевського і українські самостійники.

    3. Конституційний проект М. Міхновського. "Оборонний націоналізм"  

       Конституційний проект М. Міхновського був оприлюднений в 1905 році часописом «Самостійна Україна» під назвою «Основний закон спілки народу Українського». Даний документ відрізнявся неабиякою політичною повнотою, а в його основі лежала ідея створення незалежної української держави, яка мала розвиватись на демократичній основі. У документі головним джерелом  державної влади визнавався народ: «Уся власть належить народові українському». За формою правління нова держава мала бути президентсько-парламентською республікою. Тож для уникнення можливості  узурпації влади та забезпечення демократичного устрою майбутньої держави передбачався поділ влади на три незалежні гілки.

Так законодавча гілка влади була представлена двопалатним парламентом, який складався б із палати  представників та палати сенаторів. Виконавчу гілку влади мав очолювати президент. Що стосується судової гілки влади, то наголошується, що вона має бути цілком незалежною від виконавчої та законодавчої влади. Конституційний проект чітко прописував і основні положення, які регламентували владні повноваження та взаємовідносини гілок влади.

Обрані представники мали б представляти весь український народ, а не конкретну громаду, від якої вони були обрані. На період роботи в парламенті вони оголошувалися недоторканими особами. Народним обранцям  заборонялося суміщати представницькі функції із державною службою чи представництвом і іншій палаті. Строк повноважень члена "ради представників" складав три роки, а повноваження сенаторів – п’ять років. Право стати народним обранцем «належить  кожному українцеві, що вміє говорити, читати й писати по українські, має 25 років і ще не дійшов до 70 років».

Досить широкі повноваження, за задумом автора конституційного проекту, мав парламент. Президент також обирається шляхом прямих виборів терміном на 6 років. Ним міг бути обраний громадянин віком не молодше 35 років. У пунктах з проекту конституції були визначені основні його функції: «Міністрів призначає й усуває Президент. Президент є головний вождь війська й флоту, а також виконавчих органів… Він не може ані усувати законів, ані увільняти від їх виконання. Президент оголошує закони». Президент міг бути відкликаний у разі нехтування ним конституції. Здійснити це міг лише парламент разом із вищим судом. Для проведення процедури імпічменту мав бути створений «народний  суд», який і мав право припинити повноваження президента та оголосити нові вибори.

Як фаховий юрист М. Міхновський розумів значення судових органів у демократичному суспільстві. Суд мав діяти на підставі спеціального законодавства.  Судові засідання оголошувалися відкритими. Планувалося створити суд присяжних.

Особливе місце в «Основному законі спілки народу Українського» займає питання прав людини та громадянина, яких, внаслідок революції, мали набути українці. Щоб забезпечити функціонування повноцінного громадянського суспільства, виділяються наступні цілі: скасування класового поділу, «знесення класів (сословій) і класових привілеїв як перший ступінь до повної економічної і політичної рівності». Проголошувалася рівноправність жінок та чоловіків: «Всі українці як чоловіцтво так і жіноцтво, рівноправні...». Проголошувалися й особисті свободи:  недоторканність особи та її помешкання, свобода слова, друку, віросповідання, рівність усіх громадян перед законом. Підкреслювалося, що ці права непорушні в будь-якому випадку, окрім рішення суду. Широкі громадянські права та соціальна справедливість мали, за задумом М. Міхновського, стати основою  нової української держави.

Україна, за конституційним проектом, мала бути державою унітарною. Для неї, як для унітарної держави, передбачалась: єдина Конституція, єдина система вищих органів державної влади, єдине громадянство, єдина судова система і т.д. Територія України мала поділятися на 9 складових частин (земель), при цьому останні майже не повинні були б мати якоїсь політичної самостійності.

Цікавою є пропозиція автора проекту щодо назв майбутніх земель України: пропонувалось утворити 9 земель – Чорноморську Україну, Слобідську Україну, Степову Україну, Лівобережну Україну (Гетьманщину), Північну Україну, Гайову Україну (Полісся), Підгірську Україну, Горову Україну і Понадморську Україну. Ці 9 земель мали охопити всі території, заселенні українцями, в тому числі, очевидно, і Галичину, Буковину та Закарпаття (території, які на той час входили до Австро-Угорської імперії) і Кубань. Окреме положення в проекті віддано статусу столиці – м. Києва, як місця знаходження глави держави та парламенту.

 Ще в 1900 році у своїй праці «Самостійна Україна» М. Міхновський як провідне гасло  пропонує вибрати девіз – «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі». Теза про самостійність, державну незалежність майбутньої Української держави послідовно викладена і в положеннях конституційного проекту «Основний закон «Самостійної України» Спілки народу українського».

Таким чином, на початку XX ст. український політичний рух (в особі М. Грушевського та М. Міхновського) створили два проекти державного будівництва України (автономістичний та самостійницький). Розкол українського національного руху мав деструктивні наслідки для перспектив відродження Української держави на початку XX ст.