Етапи формування укр ...

1.Розвиток української державницької ідеї у міжвоєнний період.

Розглядаючи проблему становлення ідей української державності в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ ст. дослідники виділяють три етапи.

Перший – це остання чверть ХІХ – перше десятиріччя ХХ століття, коли панівними залишалися ідеї панславізму та федералізму. Цей етап позначився передусім домінуванням політичного та наукового авторитету М. Драгоманова, ідеї якого у повному обсязі або частково поділяли Є. Чикаленко, М. Грушевський та інші громадські діячі.

Другий етап – це початок – перша чверть ХХ століття. У цей період серед названих напрямів виділяється консервативний, представники якого, відстоюючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, спираються на думку, що найбільш сприятливою формою державного правління в Україні є консервативно-монархічна держава. Серед представників української консервативної думки виділяють В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського.

Формування третього етапу (1920 – 1930-ті роки) було зумовлено розчаруванням частини вітчизняних інтелектуалів результатами та наслідками Визвольних змагань в Україні, наслідком чого стала відмова таких представників націонал-самостійницької ідеології, як Д. Донцов, М. Сціборський від ідеалів демократії на користь автократичних принципів побудови державності.

Суть українського консерватизму зводиться до таких основних положень:

1)політичним ідеалом для України є спадкова монархія, яка очолюється гетьманом;

2)класократія, особливий політичний режим влади, є противагою республіканській парламентській демократії;

3)суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих людей;

4)реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та соціалізму.

Концепції української державності у міжвоєнну добу обґрунтовували В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський та інші.

Консерватори відмовлялися:

1) від методів та ідей учених – народників, вважаючи, що без держави немає нації, а є лише народ в етнічному розумінні цього слова.

2) Обґрунтовувати пріоритет інтересу держави над інтересами нації, вони вважали найбільш сприятливою і придатною формою державного правління в Україні консервативно-монархічну державу.

3)Дослідники на основі історичних екскурсів доводили необхідність саме монархічного ладу для України.

4)Це оформлялось у науково завершені концепції (використовували західноєвропейську теорію еліт).

Вони дотримувались різних поглядів у питаннях, щодо майбутньої форми правління України.

В. Липинський – обґрунтував концепцію трудової легітимної монархії;

С. Томашівський – клерикальної (церковної) монархії;

В. Кучабський – мілітарної монархії.

Геополітичні орієнтири майбутнього державного будівництва:

В. Липинський та В. Кучабський – Наддніпрянщина – центр майбутньої Української держави.

С. Томашівський – Галичина.

Основні причини втрати Україною своєї державності в умовах Української революції початку XX ст. вбачали у внутрішній слабкості українського народу, підкреслювали особливу роль провідної верстви – еліти в роки революції;

Учених консервативного напрямку об’єднували 3 спільні ідеї:

1)Критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу.

2)Визнання домінуючої ролі держави в суспільно-економічному житті.

3)Пошуки нових методів організації державного ладу та суспільних відносин, що спиралися б на представництво усіх класів.

Націю визначали як територіальне згуртування усіх громадян (незалежно від національності) на території України об’єднаних, навколо ідеї української державності.

Наукові інтереси:

–Монархічні традиції у Галицько-Волинській державі (С. Томашівський).

–Козацько-гетьманська доба (В. Липинський).

–Українські держави 1917 – 1920 рр. (В. Кучабський).

–Причини утворення і занепаду аристократичного ладу в різні періоди української історії.

Таким чином, на їх думку вирішення усіх державотворчих питань для України можливе лише за умови створення суверенної незалежної держави, де єдиною спільною ознакою для громадян різного національного походження, різних релігій та мов стане державна приналежність до України.

 

Монархічно-гетьманська концепція В. Липинцького

Серед політичних доктрин України в ХХ ст. значне місце посідає монархічно-гетьманська концепція В. Липинського. Він вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через спадкове монархічне правління. Гетьман є своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого ґрунтується все населення, а головним чинником державного будівництва є, на його думку, встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як вважав В. Липинський, суттєво відрізняється від московської, що спиралась на насилля та необмежну владу царя, а також, від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти.

В. Липинський розглядав такі основні методи організації державного будівництва в Україні:

1)Демократія з республікою;

2)Охлократія з диктатурою;

3)Класократія з правовою, обмеженою законом монархією.      

Найбільш придатною для України є остання форма. В. Липинський пояснює це тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) – це політична бутафорія. Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла демократії та громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою.

В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності – це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями галицько-наддніпрянський антагонізм. Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не вміє відтворювати власних «панів», тобто провідної верстви, змушеній навіки коритися чужим панам.

В. Липинський стверджував, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує її від економічного занепаду і кривавої анархії.

Українську державницьку ідеологію В. Липинський будував на давніх народних традиціях, зокрема на державному досвіді гетьмансько-козацьких часів і високій етнічній культурі хліборобської спільноти. При цьому державність бачилась йому як спадкова монархія, очолювана гетьманом.

Форму державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституційній монархії, за якої: гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу; законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3–4 від кожної землі на підставі загального, таємного виборчого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Природно, що про одну з центральних проблем – відносини з Росією – В. Липинський писав, що російська орієнтація (більшовицька чи протибільшовицька), в формі запровадження в Україні російської державності не допоможе нашому національному об’єднанню, підтримає нашу внутрішню анархію, тому вона для нас, хліборобів, не годиться. В. Липинський розглядав державність як фактор національної інтеграції.

Згідно з концепцією В. Липинського, саме держава повинна об’єднати мешканців території в органічну цілість. Цей організм як наслідок спільного життя та спільних інтересів породжує колективну свідомість і раціональне бачення суспільного самовираження у формі власної нації. Передумовою цього самовираження є існування держави.

Одна з основних тез концепції В. Липинського полягає у тому, що державу можна будувати за ініціативою провідної верстви або аристократії. Саме вони здатні повести за собою пасивну більшість. «Без національної аристократії, – підкреслював В. Липинський, – без сильних та авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування немає і не може бути нації».

Територіальний патріотизм В. Липинський розумів як солідарність усіх  мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання.

Консерватизм, за В. Липинським, – це утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію та свавілля, і, нарешті, релігійний етнос – основа становлення морального порядку, без якого не можливо сформувати націю, збудувати державу.

Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова.

На початку своєї політичної діяльності Д. Донцов був членом УСДРП. Поступово у світогляді Д. Донцова посилюються антиросійські погляди.

Д. Донцов пропонує пов’язати геополітичне майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередодні Першої світової війни він закликав до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».

Найбільш повно ця концепція знайшла своє відображення у багатьох його працях, особливо в таких: «Підстави нашої політики» (1921) і «Націоналізм» (1926).

Його концепція включає три основні ідеї:

–Росія – найголовніший ворог України;

–Селянство – хребет нації й держави;

–Необхідність сильного відчуття мети і волі.

Ідеалом державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму.

Засади чинного («вольового») націоналізму Д. Донцова:

–Зміцнювати волю нації до експансії;

–Прагнення боротьби й усвідомлення її неминучості;

–Дух романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму - цим має бути наповнена національна ідея;

–Непримиренність, фанатизм, брутальність та аморальність, що беруть до уваги лише інтереси спільноти (нації) – саме це дає національній ідеї вибухову силу в історії;

–Право сильних націй організовувати й вести інші народи для зміцнення й розвитку людської цивілізації;

–Кожна нова ідея, аби здобути собі право на життя, має спертися на ініціативну меншість, що застосовує творче насильство для суспільного поступу.

У роботі «Націоналізм» Д. Донцов піддав різкій критиці діячів Центральної Ради і Директорії за їхню неорганізованість і демократію. «Балачки, демократія, там де потрібні були рішучі дії» – головні причини поразки українців у війні з більшовиками. Замість демократії Д. Донцов пропонував спиратися на «ініціативну меншість».

Чинний націоналізм як ідейне підґрунтя ОУН.

1929 р – виникла ОУН.

Формально не належачи до ОУН, провідним її ідеологом став Д. Донцов.

Д. Донцов розробив теорію організаційної побудови ОУН. Саме цій проблемі присвячено його передвоєнні брошури. В брошурі «Об’єднання чи роз’єднання» Д. Донцов закликає нав’язати волю ОУН всім іншим течіям українського політичного життя.

До 1943  р. ОУН беззастережно сприймала його ідеологію. «Донцовізм» ОУН проголосила своєю політичною релігією.

У 1943 р. розпочалася критика поглядів Д. Донцова у середовищі українських діячів ОУН.

З 1943 р., коли в середовищі ОУН під впливом політичних реалій розпочався перегляд ідейних і політичних засад довоєнного періоду розходження з «чинним націоналізмом» Д. Донцова стало очевидним. Зауваження Д. Донцова до програмних настанов ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН (б) (серпень 1943 р.), які він зробив на прохання організаторів, були проігноровані. У другій половині 1940-х років Д. Донцов, вдався до критики як загальних програмних настанов і доповнень до них, так і праць підпільних публіцистів ОУН (б).

Однак, не дивлячись на критику, у післявоєнний період керівництвом Закордонних частин ОУН (б) коштом організації видавалися праці Д. Донцова.

Він мав можливість публікуватися у пресі ОУН (б). М. Сосновський, автор праці про Д. Донцова, нагадував, що на деяких форумах ЗЧ ОУН у 1955 – 1968 рр. виголошувалися формальні адреси-привітання на вшанування Д. Донцова.

Однак формальних посилань на нього та його погляди як на легітимізовану складову доктрини ОУН не було.

У програмі ОУН 1968 р. знову з’явились тези, які нагадували донцовський «чинний націоналізм».

«Націократична держава» Миколи Сціборського.

Д. Донцов був не єдиним оунівським ідеологом. Свою модель «націократичної української держави» в середині 30-х рр. XX ст. запропонував М. Сціборський. В 30-х рр. ХХ ст. це фактично друга після Є. Коновальця людина в ОУН.

1935 р. в Парижі вийшла його книга «Націократія».

Ідеї М. Сціборського:

–Критика демократичного, соціалістичного, комуністичного, монархічного суспільного ладу.

–Схвально трактує фашизм італійської моделі.

Для нього: «фашизм – це насамперед націоналізм – любов до власної батьківщини й патріотичні почуття, доведені до культу жертовного фанатизму».

–Націократія – режим пануючої нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальних верств, об’єднаних в представницькі органи державного управління.

–Формою суспільної організації для націократії є державний синдикалізм.

– Націократія відкидає участь політичних партій в державному управлінні.

– Ідеалізує диктатуру, опорою якої має стати ударний бойовий націоналістичний загін (він був членом ОУН – зрозуміло яку організацію, він мав на увазі).

–На відміну від фашистської диктатури, яка визнає диктатуру єдиною формою організації суспільства, Сціборський наголошував, що в націократичній державі влада диктатора буде тимчасовою.

Націократична держава уявляється Сціборському так:

–Народні маси беруть участь у громадському та політичному житті через місцеві органи влади.

–Адміністративний устрій націократії тяжіє до федералізму: має поділятися на краї, повіти, громади, що керуються власними органами самоуправління.

–Вибори до органів самоуправління: мають відбуватися на засадах прямого, загального, рівного та таємного голосування.

–У всіх ланках адміністративного поділу мають діяти загальнодержавні, адміністративні, господарські та інші установи, що виконуватимуть своє призначення під безпосереднім керівництвом державного уряду.

 Законодавча влада у Державній Раді, має обиратися за такими ж принципами як і місцеві органи влади. На чолі нації та державної організації має бути Голова Держави.

За словами Сціборського, «Україна буде авторитарною й унітарною, але в належній мірі й децентралізованою республікою, що всіма елементами свого устрою відповідатиме суті націократії як режиму панування цілої нації у власній державі».

Таким чином, М. Сціборський, обстоюючи гасла «держава вище партії і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоуправління, в синдикалістських організаціях та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту – Державної Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили враховувати суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відповідно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демократизація» інтегрального націоналізму.

2. Еволюція української держави в умовах тоталітаризму. "Націонал-комунізм".

В умовах підкорення більшовиками України виникає своєрідний ідеологічний напрям – «націонал-комунізм», який намагався поєднати комунізм із українським національним підґрунтям. Найважливішими представниками цього напрямку біли В. Шахрай, С. Мазлах, М. Хвильовий, М. Скрипник. Основні їх переконання полягали в можливості поєднати комунізм як систему й національно-державницькі ідеали. Вони поділяли ідеї федерації незалежних республік, віддавали пріоритет федеративним формам господарювання, вимушені були визнати УРСР як державу трудящих і «прогресивність» комуністичного ладу.

Таким чином, значним здобутком української державницької ідеї на початку 1920-х років був той факт, що думками про українське самостійництво захопилися окремі українські комуністи, які сформували течію українського «націонал-комунізму».

Їх трагедія полягала в неможливості поєднати

дві несумісні речі:

 

 

 

Відданість партії, яка заперечувала самостійність України.

Відданість своєму народові, нації.

Праця представників українського національного комунізму — трактат Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі. Що діється на Україні і з Україною":

–У праці містилася нещадна критика політики більшовиків щодо України.

–Трактат закінчувався програмою розбудови незалежної Української Радянської Республіки у федерації з радянською Росією та іншими соціалістичними державами на основі справжньої рівності, а також окремої української комуністичної партії, пов'язаної з російською   партією   тільки   через   Комуністичний   інтернаціонал.

–Автори виступали проти політики російської більшовицької влади в Україні і висловлювали думку проте, що комунізм переможе в Україні тільки тоді, коли Україна стане самостійною.

Микола Хвильовий

–Був визначною фігурою в націонал-комуністичному русі.

–Микола Хвильовий був гірко розчарований кричущими розбіжностями між більшо­вицькою теорією з національного питання та її практикою, а також російським шовінізмом партійних бюрократів, котрі, як він говорив, «приховували свої схильності за «бородою Маркса».

–Щоб врятувати революцію від згубного впливу російського націоналізму, Микола Хвильовий вирішив його викрити і показати, що для відродження України потрібно орієнтуватися на культурні процеси Європи, а не Росії.

–Гаслом Миколи Хвильового було: "Геть від Москви".

–Микола Хвильовий — самостійник, державник. Свою позицію він ще виразніше окреслив у памфлеті "Україна чи Малоросія". Микола Хвильовий бачив Україну  самостійною державою, а не колонію Москви, а для цього потрібно було «переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею і позбувся рабської психології».

Олександр Шумський

Підтримував ідеї М. Хвильового. Він був комісаром освіти, який засудив кадрову політику партії, що посилювала русифікацію, зневажала національні особливості республіки.

У 1928 р. економіст Михайло Волобуєв у статті "До проблеми української економіки": доводив, що за радянської влади, як і за царизму, Україна лишалася економічною колонією Росії.

Автор статті накреслив план виходу України з безправного колоніального стану.

Але в подібних ідеях ідеологів націонал-комунізму Й. Сталін вбачав загрозу. Зі сталінським терором 1930-х років настав кінець і українському націонал-комунізмові.

Тоталітаризм – форма правління, що регламентує всі сфери суспільного існування, а також не визнає незалежність від держави таких окремих сфер приватного і суспільного життя, як – економіка, релігія, виховання, сім’я, тощо. Це система управління, яка прагнула до цілковитого підпорядкування суспільства державі за допомогою монополії на інформацію, пропаганди, офіційної державної ідеології, обов’язкової для громадян, терору таємних служб, однопартійної системи, тощо.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20-30-х роках ХХ ст. свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією; ідеологічне протистояння з інтелігенцією; боротьбу проти ухилів у партії; цензуру.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Комуністична партія усунула політичних конкурентів і монополізувала всю повноту влади в країні. До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичний системі.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життя (профспілками, комсомолом, громадськими організаціями).

5. Встановлення монопольного контролю з боку партійного державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою.

Отже, в Україні, як і в СРСР загалом,  у 1920-30-х роках відбулося утвердження тоталітарного режиму. Масові репресії, що набули в 1920-30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), стали важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили та нейтралізували потенційних противників системи. Сталінський терор знищував українську еліту, діячів церкви, військових та партійних діячів, робітників та селян та ін.

         Одним із результатів сталінської політики було те, що вона загальмувала процес формування української нації. Це проявилось в поверненні до двомовності, майже викоріненої наприкінці 1920 – х років, та  відновлені дореволюційного розриву між російськомовними промисловими центрами й україномовними селами та містечками. Українську культуру  зведено до підпорядкованого й виразно провінційного рівня, тоді як усі престижні форми інтелектуальної роботи були спрямовані у «всесоюзне», тобто російське, русло.

         Доктрина російської комуністичної партії в національному питанні була суперечливою і значною мірою залежала від політичної кон’юнктури. У 30 – і рр. XX ст. національна політика щодо України  носила геноцидний характер. Її загальним проявом стало нівелювання національних факторів, ігнорування національних інтересів і потреб, русифікація культурної і інформаційної сфер. Інтернаціональні гасла були ширмою великодержавних принципів.

         Отже, українська радянська «державність» в умовах тоталітаризму характеризується єдиною стрижневою тенденцією – безправності, обмеженості, неповноцінності всіх державницьких засад, що було результатом і показником політики радянського уряду. В її еволюції ми помічаємо етапи більш чи менш сильного наступу на декларативну автономію України в складі СРСР, однак не можна забувати, що саме в таких тяжких умовах і гартувалась ідея українського народу, що, врешті, і знайшло своє втілення у проголошенні у 1991 р. самостійної і суверенної України.

3. Україна в СРСР. («Добровільне об’єднання»: доктрина і практика).

Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово. У процесі входження УСРР до складу Союзу РСР можна виділити кілька етапів.

30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азейбарджан, Вірменія, Грузія).

Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершувався процес входження України до складу СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до СРСР. 

Згідно з офіційною доктриною УРСР була суверенною державою в складі СРСР.

  Однак, слід зазначити, що реальність докорінно відрізнялася від теорії. Українська РСР була позбавлена практично всіх атрибутів і функцій самостійної держави. Як приклад, можна навести лише декілька моментів. Номінально суверенна держава не контролювала залізниць на своїй території; не мала окремої валюти; не мала будь-якого незалежного державного органу для збору податків, ні громадянства, відмінного від  всесоюзного; злочинці, яким ухвалювали вирок української суди,  відбували ув’язнення в тюрмах і таборах примусової праці поза межами республіки; Українська РСР не підтримувала дипломатичних відносин із будь-якою іноземною країною; Україна зазвичай брала участь у міжнародних наукових конференціях, культурних заходах і спортивних змаганнях лише у складі об’єднаної  делегації СРСР.

 Але ще важливіше, ніж ці конкретні обмеження правоздатності, те, що радянська Україна не мала найістотнішої ознаки самостійної держави: можливості проводити власну політику. Влада центрального уряду в Москві не залишала органам України жодної сфери самостійної юрисдикції. Будь-яке рішення, прийняте у Києві, Москва могла переглянути. Таким чином, нібито суверенна Українська РСР на практиці була адміністративним підрозділом монолітної імперії, наділена мінімальною мовно-культурною автономією, яка ще й страждала від русифікаційного тиску.

 Сама природа української радянської державності була сповненою внутрішньої напруги. Офіційно проголошувалась загальна згода і солідарність радянських народів. Але Москва чинила тиск для посилення централізації, нівелювання всіх національних відмінностей аж до повного поглинання неросійських національностей. Програма КП СРСР ставила за мету «поступове зближення» і врешті «злиття радянських національностей». Але українські сили ще плекали надію на повну незалежність, намагались використати можливості, щоб зміцнити свою культурну самобутність і розширити права.

Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму і силами децентралізації (національними рухами).

4. Проголошення незалежності Карпатської України

Черговою спробою відродити українську державність стала Карпатська Україна.

Коли у листопаді 1918 р. у Львові була проголошена незалежна ЗУНР, яка висловилася за об'єднання з УНР в єдину соборну Українську державу, то таку ж волю виявило на своїх з'їздах у листопаді – грудні 1918 р. українське населення Закарпаття.

Поразка визвольних змагань, окупація Польщею західноукраїнських земель, а Румунією – Буковини відрізали Закарпаття від основної частини України.

Карпатська Україна була приєднана до Чехо-Словацької Республіки на засадах автономії (Сен-Жерменський договір від 10 вересня 1919 р.).

Протягом двох десятиліть закарпатські українці вимагали авто­номії. У травні 1938 р. вони в черговий раз надіслали делегацію до Праги з вимогою авто­номії Закарпаття. Нарешті 11 жовтня 1938 р. Закарпаття одержало автономію. Було затверджено український уряд. Посаду  прем'єр-міністра  отримав  доктор теології А. Волошин.

Автономія Закарпаття проіснувала не довго. У той же час  Угорщина заручилася підтримкою Німеччини й Італії у своїх претензіях на частину Закарпаття. У Відні у листопаді  1938 р. міністри іноземних справ Й. Ріббентроп та Г. Чіано погодилися на приєднання до Угорщини південної частини  Закарпаття  з  містами  Ужгородом, Мукачевим, Береговим.

 Уряд А. Волошина вжив ряд заходів щодо зміцнення автономії Карпатської України. Розпочалася підготовка до виборів у парламент — Сойм, формувалася українська армія. Ук­раїнізувалися система освіти, видавнича справа та адміністрація.

Вибори до Сойму розпочалися 12 лютого 1939 р. Голосування проходило на основі Виборчого Закону Чехо­словацької республіки, який діяв і на території Карпатської України. У виборах взяло участь 92,5 %  з усіх тих, що мав право голосу, з них більше 90 % проголосували за Українське національне об'єднання, яке очолював А. Волошин.

За ходом виборів уважно спостерігала вся прогресивна світова спільнота, а особливо українська діаспора.

У зв'язку з ускладненням міжнародної обстановки А. Волошин 14 березня 1919 р. прийняв рішення проголосити самостійність. Розпочав роботу перший Сойм Карпатської України. На перших засіданнях Сойму були прийняті історичної ваги документи про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України.

Таємним голосуванням було обрано Президента — А. Волошина.

Можливість створення своєрідного "п'ємонту України" в Закарпатті ніяк не входило у плани Угорщини, Польщі, СРСР та й самої Німеччини в її стратегічних розрахунках.

А. Гітлер у березні 1939 р. викликав посла Угорщини і дав згоду на анексію всього Закарпаття. У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала агресію проти незалежної Карпатської України. На захист молодої української держави стала Карпатську Січ, до лав якої влилися поряд з місцевими також галичани, волиняни та ін. вояки.

Сили були не рівні. Однак, відомості про героїчний опір Карпатської Січі як армії Карпатської України поширився по всьому світу, викликаючи повагу до мужності оборонців.

 

5. Вплив Пакт Молотова – Ріббентропа на долю українського народу. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р.

Пакт Молотова–Ріббентропа – розрахована на 10 років міждержавна угода, підписана 23 серпня 1939 року у Москві міністром закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропом та Головою Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ СРСР В. Молотовим у присутності посла Німеччини та Й. Сталіна.

Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією у Першій світовій війні територій.

Таємним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі та поділ Польщі між ними при очікуваному у ті дні нападі Німеччини на Польщу.

 За протоколом Фінляндію, Естонію, Латвію і Литву віддавали Сталіну. Кордоном розмежування «життєвих інтересів» Рейху і СРСР визначався північним кордоном Литви. Польща практично прирікалась на загибель – вона повинна буда бути розділена між Москвою і Берліном. Гітлер також погодився не протидіяти Сталіну в питанні про відторгнення від Румунії Бессарабії.

 Своєю згодою на пакт, на думку більшості дослідників, Сталін запалив світло Другій світовій війні, оскільки, як свідчать численні документи, без нього Гітлер навряд чи б насмілився атакувати Польщу.

Після того, як СРСР і Німеччина спільними зусиллями розгромили Польщу, 1939 року вони оформили – «Договор про дружбу и границу». Комуністично-націонал-соціалістичний агресивний альянс став завершальним фактом.

 Вторгнення зі Сходу мало скидатися на визвольний похід Червоної армії на захист єдинокровних братів.

В основу оволодіння Західною Україною були покладені факти існуючого національного гноблення українців і вимога їх визволення; ідея соборності українських земель.

Після пакту Молотова – Ріббентропа, радянсько – німецької агресії проти Польщі, західноукраїнські землі були включені до складу СРСР.

Ряд заходів радянської влади було спрямовано на розвиток західноукраїнського краю, зокрема у справі українізації та зміцненні системи освіти; впровадженні тут радянських порядків.

1. До середини 1940 р. у Західній Україні налічувалось близько 6900 початкових шкіл, з них 6 тисяч – українських.

2. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому на честь Івана Франка Львівському університеті, цьому давньому бастіоні польської культури.

3. Помітно поліпшилось медичне обслуговування населення, насамперед сільського.

4. Чи не найпопулярнішим кроком стала експропріація польських землевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.

5. Розпочаті реформи в західних областях УРСР мали на меті зрівняти існуючий тут соціально–економічний лад з тим ладом, що утвердився у Радянському Союзі.

 З часом почали виявлятися непривабливі сторони перших радянських реформ. Так, було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і «віддані» найбіднішим селянам, тепер підлягають колективізації. Після цього багато селян відвернулось від нової влади.

Ейфорія, яка охопила західних українців у перші після «возз’єднання» дні, поступово згасла.

Дедалі відчутнішим ставало гноблення тоталітарної держави, яка одразу заходилася нищити ті традиції політичного, національного та культурного життя, які західноукраїнська інтелігенція спромоглась створити, розвинути і зберегти в період авторитарного польського режиму.

Репресивні заходи радянської влади в Західній Україні:

1. Нова радянська адміністрація приступила до ліквідації основних осередків суспільно–політичного життя українців.

2. Арештів зазнали керівні кадри та місцеві осередки ОУН.

3. Розпускалися політичні партії

4. Переслідувань зазнавала українська греко-католицька церква.

Підсумки репресій:

Масові депортації жителів з приєднаних західних регіонів. За даними митрополита Андрея Шептицького, з однієї тільки Галичини було депортовано 400 тисяч українців. Висилали всіх, хто міг чинити опір новому режиму. У нелояльності підозрювали насамперед тих українців, а також поляків, які володіли власністю або мали освіту незалежно від соціально – класового становища чи професії.

Таким чином, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависній йому національній свідомості та визвольному рухові українців. Гасла возз’єднання українських земель були використанні як прикриття цим злочинним намірам.

Після возз’єднання у складі УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилося на 8809 тисяч чоловік, а її територія розширилася до 565 тисяч квадратних метрів.

Отже, приєднання «по – сталінськи» дало змогу західним українцям ознайомитися з радянською системою, яка стала для них негативним досвідом.

 Оголосивши війну організованому і свідомому українству, сталінський режим поставив перед ним сурову альтернативу: або змиритися з існуючим станом речей і тим самим приректи націю на загибель, або активно протистояти тоталітарному режимові, борючись за свою незалежність.

Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р.

Національні угрупування та залишки західноукраїнських партій керувалися тим, що радянська імперія з її політикою геноциду є головним ворогом українського народу.

Основною метою українських політичних сил стала рішуча боротьба проти Радянського Союзу усіма можливими засобами.

Напередодні війни нацистської Німеччини та Радянського Союзу визначалися дві концепції у досягненні мети – відновленні української державності.

Виразником першої концепції (революційної) була Організація українських націоналістів, очолювана С. Бандерою. Вона активно працювала над розбудовою незалежних українських політичних ті збройних сил.

Послідовники другої концепції ОУН(м) на чолі з А. Мельником орієнтувалися на Німеччину, намагаючись переконати її керівництво у доцільності й корисності підтримати справу побудови Української держави.

У грудні 1940 р. Організація українських націоналістів (р) опублікувала маніфест, у якому закликала революціонерів, усі поневолені Москвою народи до спільної боротьби та співпраці з українськими революціонерами-націоналістами.

У день початку війни 22 червня 1941 р. на схід України рушили 3 Похідні групи Організації українських націоналістів, у тому числі спеціальна група у складі 100 осіб з дорученням виголосити Акт відновлення Української держави й організувати державний апарат. До цієї групи під керівництвом Ярослава Стецька входили Я. Старух, І. Равлик, В. Кук, В. Охримович. Група Яр. Стецька захопила радіостанцію у Львові, на хвилях якої 30 червня 1941 р. було повідомлено український народ і світ про встановлення Української держави.

Відразу після проголошення Акту відновлення Української держави розпочалися практичні кроки по її розбудові:

1. 30 червня 1941 р. було створене міське правління у Львові, яке очолив Юр. Полянський.

2. 5 липня 1941 р. –  сформоване Крайове правління.

3. Велику державотворчу роботу виконували Похідні групи Організації українських націоналістів, що налічували близько 7000 добре вишколених осіб. Вони повинні були охопити своєю діяльністю усю територію України. У визначених районах Похідні групи створювали націоналістичні організації і встановлювали українську державну владу. Українське правління запроваджувалося в 11 областях.

4. Створювалася Українська державна міліція, впродовж кількох тижнів почали функціонувати сотні міліцейських станиць, які згодом стали основою УПА і збройного революційного підпілля.

Акт викликав невдоволення в Берліні. Помічник державного секретаря Німеччини вимагав від С. Бандери оголосити Акт недійсним. Проте С. Бандера відмовився зробити це.

Гестапо у липні 1941 р. заарештувало С. Бандеру, Я. Стецька, Крайовий уряд і 300 членів Організації українських націоналістів. ОУН була заборонена.

Масові арешти означали не тільки початок активної боротьби з бандерівською Організацією українських націоналістів, а й повний і остаточний розгром державницьких зусиль українських націоналістів, розпочатих 30 червня 1941 р.

ОУН (м) також перейшла у підпілля і почала боротьбу з Німеччиною, яку нещодавно вважала союзником.

Поява нового ворога незмірно ускладнила справу Визвольних змагань. Тепер Україні протистояли дві могутні сили – гітлерівський і сталінський режим.

Дієвою силою у цій боротьбі стала Українська повстанська армія.