Етапи формування укр ...

1. Державницькі ідеї українських шестидесятників.

"Українських національний фронт" 1964 р.

Ідейні засади:

1)    Лише з появою незалежної України можна буде говорити про незалежність від Росії та інших народів Східної Європи.

2)    Тоталітарний режим в Україні має бути змінений “народним соціалізмом”, побудованим на принципах самостійності, народовладдя, соціальної справедливості й свободи.

3)    У політичній сфері УНФ вимагав: "Відокремлення України від  Росії. Створення української самостійної держави в її етнографічних межах".

4)    Після відокремлення від СРСР передбачалася заміна державно-колоніальної адміністрації новою національною владою в особі дійсних народних представників, вільно обраних народом.

5)    У соціально-економічній сфері передбачалася: повна газифікація міст і сіл, вільний вибір місця проживання і професії. Земля має залишитися  у національно-державній власності, при повній ліквідації колгоспної системи.

"Українська робітничо-селянська спілка". 1959 р. (Л. Лук’яненко).

Ця організація, що виникла на Львівщині, вперше у повоєнній історії склала ґрунтовну програму українського руху. У ній було чітко задекларовано, що спілка є спадкоємницею ідеї боротьби (але не збройної) за самостійність України.

У програмі Спілки йшлося про:

– легальну боротьбу мирними конституційними засобами за вихід України з Радянського Союзу (вихід України з СРСР шляхом декларованого Конституцією права на такий вихід, шляхом референдуму).

–Становище України Л. Лук’яненко оцінював як колоніальне, тому що в СРСР панує диктатура партії, народ усунено від влади.

–Україна мала «стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою». Щодо внутрішнього ладу, то передбачалася «самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм» та «завоюванням демократичних прав».

УРСС пропонує такі форми боротьби:

– Проводити відкриту агітацію за вихід з СРСР неможливо, тому боротьбу необхідно вести у підпіллі, поєднуючи легальні та нелегальні форми роботи.

– Л. Лук’яненко повторює за ОУН тезу про відсутність в українському суспільстві ворогуючих класів, бо вона складається з партійно-радянського чиновництва і багатомільйонного трудового народу.

Спілка мала намір перетворитися у партію, але 1961 року була викрита радянськими органами держбезпеки, 6 її членів засуджені до тривалих строків ув’язнення, а Л. Лук’яненка – до страти. 73 доби чекав в’язень у камері смертників виконання вироку, який, зрештою, був замінений 15-річним ув’язненням.

У вересні 1965 р. під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві І. Дзюба, В. Чорновіл, В. Стус закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна.

В. Стус вважав можливим досягти виходу України з СРСР шляхом референдум за допомогою ООН.

Іноді акції протесту набували крайніх форм, зокрема акти самоспалення у 1968 року, 1969 року, 1978 року.

 

2. Принципи демократії і самостійності в державницьких концепціях українських дисидентів.

Термін «дисиденти» використовується для позначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у середині 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, посилення русифікації.

Причини появи дисидентства:

– панування партійно-радянської бюрократії в Україні;

– утиски українського національного та духовного життя;

– цілеспрямована русифікація українців;

– ігнорування комуністичним режимом прав і свобод людини та ін.

 В українському дисидентському русі виокремлюються чотири основні напрями:

– самостійницький;

– національно-культурницький;

– правозахисний;

– релігійний.

Представники самостійницького напрямку виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами. (Л. Лук’яненко, В. Мороз, В. Чорновіл, В. Стус та ін.).

Представники національно-культурницького напрямку виступали за необхідність духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо. (І. Дзюба та ін.)

Представники релігійного напрямку обстоювали права віруючих, виступали за легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. (В. Романюк та ін.).

Особливості дисидентського руху:

– мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція);

– був довготривалим у часі: понад 20 років дисиденти формували ідеї створення альтернативного суспільства;

– концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів;

– викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра та ін.

Протягом  1963 – 1965 років проведено близько 800 закритих судів проти дисидентів. На початку 80-х років XX століття ув’язнених за свою діяльність налічувалося близько 700 осіб. Але не зважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною, моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

Однією з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т. зв. самвидав:

– «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (І. Дзюби). У роботі зазначалося: “Декларована сучасна національна політика компартії не відповідає основним положенням марксизму-ленінізму, а це призводить до кризової ситуації в розвитку народів”.

Автори цього напряму ототожнювали цей підхід до історії і політики з марксистськими підходами, хоча і прагнули незалежності України.

– "Право жити" (Ю. Бадзьо). У роботі критикується теорія “злиття нації”. Він вважав її витвором В. Леніна який легітимував асиміляцію націй.

 Автор говорить про необхідність ідеологічного, культурного, політичного плюралізму, багатопартійності.

– «Лихо з розуму» та «Правосуддя чи рецидиви терору?» В. Чорновола;

– «Серед снігів» В. Мороза;

– патріотичні поезії Л. Костенко та В. Симоненка тощо.

Велика частина самвидаву різними шляхами потрапила на Захід, де стала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Важливою формою боротьби проти посилення репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції та листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих тощо.

Однією з форм діяльності дисидентів були відкрити листи партійному керівництву.

–“Відкритий лист депутатам УРСР і СРСР Рад Української РСР” Антона Коваля (псевдонім В. Лісового). У листі наголошувалося на необхідності:

1.     Реалізації норм вже існуючих конституцій СРСР та УРСР;

2.      Перетворенні Рад в органи справжньої влади й самоврядування, парторганізації не повинні замінювати Ради;

3.     Економічна сфера: необхідність проведення радикальної економічної реформи (підпорядкування уряду республіки всіх підприємств, розташованих на її території), підвищення зарплати, обмеження привілеїв партноменклатури.

4.     Необхідна нова Конституція, яка б чітко зафіксувала суверенність держави, багатопартійність, передбачала утворення власного Міністерства оборони, право вільного виходу селян з колгоспів з правом оренди землі, ліквідація цензури, інституту прописки, звільнення політв’язнів, розпуск КДБ.

5.     В культурній сфері: виховання національно свідомих українців.

–“Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КПУ” 1972 р. В. Лісового

У листі:

1. Аналізуються причин кризової ситуації в суспільстві.

2. Автор засуджує арешти, аналізує причини, які породжують інакомислення та невдоволення в країні.

У середині 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов’язаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1975 року, яка передбачала, крім іншого, зобов’язання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це давало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво виконуватиме взяті на себе обов’язки.

 Важливим етапом у боротьбі за національні права і захист прав людини стало створення у 1976 році Української гельсінської групи. Її очолили М. Руденко та П. Григоренко. Група нараховувала 37 учасників.

Від інших Українську гельсінську групу відрізняло насамперед те, що вона була легальною громадською організацією, а також те, що група підтримувала постійний зв’язок з аналогічними групами в усьому Радянському Союзі.

Найхарактернішою рисою українського руху опору було поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні людські права.

Українські дисиденти вважали своїм першочерговим завданням забезпечення в країні тих громадянських свобод, які проголошувалися Загальною декларацією прав людини 1948 року та Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.).

Їх далекосяжною метою була деколонізація України шляхом вільних виборів, які повинні були відбутися в республіці під наглядом ООН.

В 1978–1979 рр. документи УГГ, підготовлені і в Україні, і в таборах з аналізом української дійсності містять висновки про необхідність виходу України з СРСР та першорядним значенням українського руху вважали розвал сучасної російської імперії.

Декларація принципів Української Гельсінгської спілки (УГС), організація, що постала на місці УГГ 1987 р.

В п.1 “Основних принципів” – необхідність “відновлення української державності, яка сьогодні існує тільки на папері”.

Таким чином, дисидентський рух в Україні, що зародився в умовах хрущовської відлиги, незважаючи на репресії та переслідування, зробив значний внесок у розвиток і втілення ідеї незалежності України.

На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Отже, в теорії та на практиці дисидентського руху розвивалась системна критика радянського режиму і його ідеології, панували ідеї закону, прав і свобод громадян, ідеї єдності українських та загальнолюдських цінностей, відмова від надій на допомогу Заходу  в вирішенні українських проблем.

Незважаючи на всю відвагу та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної  політичної  програми.  Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

 

3. Становлення теорії правової держави в українському суспільстві в умовах перебудови.

 

Перебудова – загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985 – 1991 роках. Складові Перебудови: у внутрішньополітичній сфері – демократизація суспільного життя; в економіці – введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці – відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем.

Квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС на чолі з М. Горбачовим проголосив курс на перебудову. Завдання оновлення всіх сфер життєдіяльності вимагало глибоких перетворень, передусім в економіці, докорінної перебудови організаційних структур, форм і методів діяльності органів управління.

На початку 80-х років XX століття, радянська партійна система зайшла в глухий кут, дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих в СРСР порядків. Символом конаючої імперії стали похоронні процеси – 1982 р. (Л. Брєжнєв), 1984 р. (В. Андронов), 1985 р. (К. Черненко).

3 квітня 1985 р. радянську тоталітарну систему тимчасово рятує нове партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим, який заявляє про реформи, про курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Заявлені реформи отримали назву «перебудова», хоча її суть, зміст, мета так і не були однозначно визначені.

Починаючи реформи, керівництво КПРС вважало, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи, і «соціалізм з людським обличчям» матиме майбутнє.

Проте перебудова (як НЕП та хрущовська відлига) була приречена на поразку, адже перебудова не ставила за мету зламати стару радянську систему, а лише частково відреставрувати її.

Перебудова в Україні мала свої особливості:

1.    Компартія України залишалась найбільш ортодоксальною, вірнопідданою КПРС.

2.    Тут діяла сильна і найдовша протидія партійних консервативних сил на чолі з В. Щербицьким.

3.    Радянська Україна залишалася «заповідником застою» без елементарного суверенітету і незалежності від центру.

 

 Перебудова в Україні та її етапи.

 

Процес перебудови пройшов декілька етапів з квітня 1985 по серпень 1991 року:

I етап – квітень 1985 – січень 1987 року, час визрівання політичного курсу перебудови.

У квітні 1985 року, нове партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим висунуло стратегічну мету: курс на прискорення соціально-економічного розвитку, наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів та ін.

Перші результати були досить обнадійливими: в 1985 – 1986 років темпи приросту промислової продукції України становили 4,3 %, в сільському господарстві – 3,5 % (в попередні роки відповідно 3,5 % і 0,5 %). Позитивні зміни відбулися у зовнішній політиці – «нове мислення» та гласність.

Але поряд з цим з’явилися нові утопічні програми: житлова з її вирішенням до 2000 року, антиалкогольна кампанія, багато часу витрачено на організаційні, пропагандистські заходи.

II етап – січень 1987 – літо 1988 року – усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази.

На січневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС було покладено початок новому етапові перебудови, на перший план  висунуто вже не прискорення, а завдання демократизації суспільного життя.

В цей період відбувається перебудова в кадровій політиці, звільняються перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського обкомів, багато секретарів обласних комітетів КПУ.

На цьому етапі визначено стратегічні завдання перебудови: нове політичне мислення, демократизація усієї політичної структури.

Саме в цей час виникають та набувають авторитету в суспільстві неформальні організації.

III етап – літо 1988 – травень 1989 року – переміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз.

Вперше за роки радянської влади було поставлено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи, створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади.

В економічній сфері спостерігається посилення самостійності державних підприємств та розширення сфери діяльності приватного сектора.

КПРС дедалі більше «не вписується» в процес перебудови, не «встигає» за перебігом подій, з’являється масове вільнодумство, формуються нові політичні структури, започатковується процес становлення багатопартійності в Україні.

IV етап – травень 1989 – лютий 1990 року – розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння.

В цей час відбувається «поглиблення» процесу перебудови,  активізувався національно-визвольний рух.

У 1989 році був створений Народний рух України за перебудову – наймасовіша демократична організація, яка фактично привела Україну до ухвалення у 1990 році Декларації про державний суверенітет.

Монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Врешті, під тиском обставин лютневий (1990 р.) пленум ЦК КПРС голосує за відміну 6-ї статті Конституції СРСР, яка проголошувала КПРС ядром політичної системи.

У 1990 р. сформувалася Партійна опозиція КП СРСР – “Демократична платформа у компартії України” ( у Києві та Харкові).

Суспільно-політична програма організації:

1.     Відмова від монополії однієї ідеології.

2.     Відмова від комунізму як мети партії, від монополії на владу.

3.     Департизація органів державного управління та самоврядування.

4.     Внутрішня демократизація партії, її реорганізація за парламентським зразком.

5.     Більше уваги приділяти на боротьбу з консервативними силами в системі влади, демонтаж адміністративно-командної системи.

Стратегія перетворень:

1. Перш за все демократія, потім на  цій основі – досягнення незалежності – створення цивілізованої, національної демократичної держави.

2. Пропозиція перетворити КПРС на союз КП радянських республік, покладення надій на новий Союзний договір.

Партноменклатура не могла піти на відкрите придушення “Демплатформи” та Руху, не дочекавшись результатів боротьби у Москві: все це призвело до маневрування  (наприклад, були проведені теледебати завідувача ідеологічного відділу Л. Кравчука з лідерами Руху). Тактика КПУ полягала в тому, щоб максимально створити “націоналістичний імідж” Руху. (Перший крок: дозвіл на друк в “Літературній Україні” програми Руху).

Як згодом з’ясувалось: Рух становив для КПУ меншу загрозу ніж “Демплатформа”, тому що організаційні пропагандистські потужності Руху були слабші за КП, а “Демплатформа” могла зазіхнути на “свята святих” – власність КПУ.

V етап – лютий – грудень 1990 року – поступовий відхід політичного керівництва СРСР від реформ і одночасна радикалізація народних мас.

У цей період особливо загострилася ситуація в країні. Спад в економіці став реальністю. Політичне життя в Україні на цьому етапі перебудови відзначалося активністю та інтенсивністю, а кризовий стан в КПУ все більше наростав. Так, якщо в 1989 році кількісний склад КПУ зменшився на 0,25 %, то за 1990 рік – на 10 %.

Важливою віхою цього етапу стало прийняття Декларації про державний суверенітет України. Цей документ був прийнятий Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р., коли Україна ще знаходилася в складі СРСР. Основним завданням Декларації було урочисто проголосити про намір українського народу створити незалежну суверенну державу.

Зміст декларації полягає в наступних положеннях:

– Україна реалізує своє право на самовизначення в межах існуючих кордонів;

– єдиним джерелом влади є народ України;

– влада в Україні здійснюється шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;

– Україна має своє громадянство;

– територія України є недоторканною і не може бути змінена без її згоди;

– гарантією державного суверенітету є економічна самостійність України, в основі якої – виключне право народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

– Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природи, гарантії екологічної безпеки та раціонального природокористування на своїй території;

– держава забезпечує національно-культурне відродження і розвиток українського народу та право на вільний національно-культурний розвиток інших національностей;

– право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська, органи державної безпеки та намір стати у майбутньому без'ядерною державою;

– Україна стала рівноправним учасником міжнародних відносин, проголошувався пріоритет норм міжнародного права перед нормами національного права.

VI етап – грудень 1990 – серпень 1991 року – загострення економічної і політичної кризи в СРСР, намагання консервативних сил врятувати імперію, кінець перебудови, перемога демократичних сил.

Спад виробництва катастрофічно наростав, в 1991 році валовий суспільний продукт в Україні був на 11,3 % меншим, ніж у 1990 році, національний дохід зменшився на 11,2 %.

Важливою віхою цього етапу став березневий (1991 р.) референдум, суттю якого було питання про збереження існуючого СРСР в оновленій демократичній формі.

Спроба консервативного табору перейти до активних дій, силою взяти реванш знайшла своє втілення у здійсненні 19 – 21 серпня 1991 року державного перевороту. Але демократичним силам вдалося не тільки вистояти, а й перемогти путчистів, і 24 серпня 1991 року український парламент прийняв Акт про незалежність України.

Тим самим було покладено край юридичному існуванню СРСР. На карті світу з’явилася нова суверенна держава – Україна.

Акт проголошення незалежності України – це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

Причетність КПУ до спроби державного перевороту ДКНС (рос. ГКЧП) призвів до прийняття указу президії Верховної Ради «Про тимчасове призупинення діяльності КПУ», «Про заборону діяльності КПУ» (серпень 1991 р.). Пізніше КПУ відновила свою діяльність через суд.

 

4. Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р: передумови та історичне значення. Пошуки нової моделі суспільного розвитку України.

1 грудня 1991 року відбулися дві події історичної ваги – понад 90 % громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки – Л. Кравчука.

Появу нової незалежної держави – України, зумовила низка чинників.

Зовнішні чинники:

1.    Поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи.

2.    Криза соціально-економічної та політичної системи в СРСР.

3.    Фактична втрата центром контролю над Україною.

4.    Синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках.

5.    Тимчасова деморалізація консервативних сил.

6.    Намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Внутрішні чинники:

1.    Існування в Україні системи формально легітимних органів державного управління.

2.    Бажання Київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру.

3.    Певна стабільність українського товарного ринку.

4.    Активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки.

5.    Посилення відцентрових настроїв у суспільній думці.

6.    Дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу.

7.    Багатовікова боротьба народу та створення власної незалежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України поклало початок перехідному періоду, суть якого – у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері – від тоталітаризму до демократії, в економічній – від людини-гвинтика до активного творця власної долі, в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей, у міжнародних – від об’єкта до суб’єкта геополітики. Тобто, в цілому здійснювався перехід від становища «уламка імперії» – до власної державності, від формальної незалежності – до реального суверенітету.

Еволюція державотворення, пошуки нової моделі суспільного розвитку у перші роки незалежності України.

Суть трансформацій у політичній сфері суспільного розвитку  України  після проголошення незалежності полягала в переході від тоталітаризму до демократичного політичного режиму.

Характерні ознаки тоталітаризму:

1.                 Повне панування однієї, обов’язкової для всіх, офіційної ідеології.

2.                 Монополізація влади: влада опиняється в руках однієї партії, а сама партія під владою лідера.

3.                 Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4.                 Відсутність легальної опозиції, нетерпимість до політичного інакомислення.

5.                 Одержавлення суспільства, тобто знищення громадського суспільства (заборона всіх інших політичних партій та суспільних організацій, не підвладних правлячій партії).

6.                 Приниження ролі права, закону: влада отримує необмежені повноваження, що не підлягають закону, держава стає неправовою.

Альтернатива тоталітаризму – демократія.

Характерні риси демократичного політичного режиму:

1.                Виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так і громадських).

2.                Вирішення найголовніших політичних проблем згідно з волевиявленням більшості громадян.

3.                Забезпечення широкого кола особистих, громадських та політичних прав і свобод.

4.                Юридична рівність громадян.

5.                Гарантії прав меншості та запобігання свавілля з боку більшості.

Принципові відмінності демократії від тоталітаризму:

1. Чітке визначення меж можливого втручання держави та різних колективів у справи особи;

2. Визнання правомірності та цінності для суспільства плюралізму, поглядів та дій, захист прав меншостей;

3. Ефективне функціонування механізму обмеження свавілля демократичного апарату політичної влади, запобігання поглинання суспільства державою або іншими організмами (церквою, партією), що претендують на монопольне знання істини.

Після розвалу СРСР зникла консолідуюча державна ідеологія.

Уже в перші самостійні кроки у напрямі розбудови власної держави гостро постало питання про орієнтацію, засоби інтеграції розколотого суспільства, тобто про консолідуючу ідею, яка б лягла в основу державотворчого курсу.

Зміст і форма такої ідеології визначаються багатьма чинниками: історичним минулим, традиціями й особливостями розвитку нації, природним середовищем, геополітичним та міжнародним становищем певної країни, рівнем цивілізованості, духовного розвитку населення.

На роль національної консолідуючої ідеї претендувало чимало ідей:

1.                Екологічна ідея;

2.                Ідея примату прав людини;

3.                Ідея суверенітету особистості;

4.                Ідея реального гуманізму;

5.                Ідея соціальної стабільності;

6.                Ідея громадянського суспільства;

7.                Українська національна ідея.

В основу державотворчого курсу керівництвом України було покладено українську національну ідею.

Інтегруюча ідея на практиці мала матеріалізуватися у певну модель розвитку, але відсутність ідеології та механізму її втілення надзвичайно ускладнювала цей процес, адже саме ідеологія дає відповідь на такі болючі питання: “Куди йдемо?”, “Що будуємо?”. В цих умовах заяви Президента, що “Ми будуємо правову, демократичну, незалежну державу” для людей, вихованих в рамках протистояння “капіталізм – соціалізм” були абсолютно недостатніми.

         Невизначеність в тому, що ми будуємо, панувала в українській еліті і всьому народі.

Які ж варіанти орієнтації суспільного розвитку протягом перших років незалежності претендували на роль базової моделі державотворчого процесу в Україні?

Створення правової демократичної держави на базі ринкової економіки.

Ця модель передбачала:

–панування права в усіх сферах суспільного життя;

–організацію і здійснення державної влади на основі принципу “розподілу влади”;

–непорушність прав, свобод та інтересів особи, її охорона;

–взаємну відповідальність держави і особи;

–наявність реальних та ефективних форм нагляду і контролю за реалізацією правових норм;

–високий рівень правової свідомості і правової культури.

Здійсненню цієї моделі заважав цілий ряд факторів:

–недостатня адаптованість цієї моделі до української дійсності, неповне врахування в ній особливостей  менталітету українського народу;

–повільні темпи проведення політичних реформ та створення правового поля для ринкових перетворень;

–гальмуюча та протидіюча дія спадщини колишнього СРСР в усіх сферах суспільного життя;

–недостатня психологічна орієнтація основної маси населення на таку модель суспільного розвитку, що означало вузьку базу  реформаційного курсу.

Неокомунізм або “гуманний соціалізм”.

Ця ідея активно відстоювалась у 2 половині 1994 р. Саме тоді особливо гостро постала проблема соціального захисту населення. Ліві політичні сили, розуміючи, що серйозні вади колишнього тоталітарного суспільства діють відштовхуюче  і не забезпечать міцної соціальної підтримки висунули цю ідею. Для прикладу наводились країни з капіталістичним соціалізмом (Швеція).

 Соціальна держава.

–гармонійне поєднання елементів державного регулювання, ринкової економіки;

–демократизація суспільного життя;

–створення надійного соціального захисту населення.

Вона органічно взаємодіяла з моделлю правової держави, в центрі цих моделей – вільний громадянин.

Якщо мета правової держави: захист свободи і прав індивідів; то мета соціальної: забезпечення його гідного існування.

Але, поступово ідея необхідності пошуку власного шляху, власної моделі реформ дедалі більше домінувала у суспільстві.

Таким чином, у перші роки незалежної України не було чіткої послідовності: у виборі ідеологічних орієнтирів; не вдалося створити інтегруючої суспільної ідеології та механізму її впровадження, шляхом проб і помилок розпочався пошук нової моделі суспільного розвитку.

Формування системи державних органів і установ. Проблема поділу влад.

Проголошення незалежності гостро поставило питання про розбудову власної держави.

Основними ознаками держави є:

–існування особливої системи органів та установ, що здійснюють функції державної влади;

–право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою;

–певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави.

Форма держави – (спосіб організації і здійснення державної влади). Вона складається з 3-х базових компонентів: політичний режим, форма правління, державний устрій.

Політичний режим – це сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада.

У світовій практиці існують демократичний, авторитарний, тоталітарний та ін. політичні режими.

Форма правління – це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів і їх взаємовідносини з населенням.

У світовій практиці існують монархії (обмежені, необмежені); республіки (президентські – США, напівпрезидентські – Франція, Фінляндія, парламентські – Італія, Німеччина).

Державний устрій  – форма територіальної організації держави, характер взаємовідносин між її складовими частинами, а також кожної з них з державою в цілому (унітарні держави, імперія, конфедерація, федерація та ін).

Отже, після проголошення незалежності було важливо сформувати систему власних державних органів і установ.

         Пріоритетним напрямом державотворчого процесу було формування 3 основних гілок влади: законодавчої; виконавчої; судової.

Вищий законодавчий орган України – Верховна Рада (дістався у спадок від УРСР). Цим забезпечувалася спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. В той же час більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну ортодоксально-комуністичну позицію.

Верховна Рада законом від 5 липня 1991р. запровадила Інститут Президентства.

 Судову систему України складають – Конституційний суд, Верховний суд України, загальні, арбітражні та військові суди та ін.

Але не створилась струнка і зважена система влади. З 1993р. виникло двовладдя, а потім 3 центри влади: Президент; Верховна Рада; уряд. Це було зумовлено кризою існуючого державного ладу. На 1993р. – устрій України був конгломератом елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади.

У перші роки розбудови незалежної України (1991 – 1995рр.) існували такі ознаки кризовості владних структур: неефективність усіх гілок влади. Більшість законів, що приймаються В.Р. – не працюють. Судова влада бездіяльна в умовах криміналізації усіх сфер суспільного життя; неузгодженість і суперечність як різних гілок влади, так і їх внутрішньої організації; протистояння місцевих Рад і органів виконавчої влади, взаємне дублювання функцій; низький авторитет усіх ланок влади серед населення України; зростання корумпованості владних структур.

Важливим елементом створення державного механізму була розбудова власних збройних сил.

Після референдума 1 грудня 1991р., 6 грудня 1991р. прийнято Закон про Збройні Сили України.

Був прийнятий пакет законів, що створив правову базу для реформування війська ( “Про прикордонні війська України” та ін.).

Тенденції:

–роззброєння;

–ліквідація ядерної зброї;

–в жовтні 1993р. Верховна Рада прийняла “Воєнну доктрину України”.

Створення правової основи державотворення.

Крім формування систем власних державних організацій й установ, другим ключовим завданням вітчизняного державотворення стало створення правової основи державотворення.

Декларування державного суверенітету і проголошення незалежності України стало могутнім імпульсом активізації законотворчої діяльності. За період з 1990–1994 Верховна Рада прийняла 476 законів і окремих кодексів.

Це було спричинено фактичною відсутністю самостійної національної правової системи. До незалежності правова система будувалась на загальносоюзному законодавстві (80%); власному українському (20%).

Гостро стала проблема створення власної правової  системи (яка б базувалась і на міжнародному досвіді становлення державності і відповідала б потребам державного і суспільного життя).

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990р. стала імпульсом для конституційних і політико-правових змін.

Проголошення Акту про незалежність України  – змінило ситуацію – значна частина положень старої Конституції – не відповідала реаліям життя.

 До 1998 р. Україна жила за Конституцією УРСР 1978 р. до якої внесено більш як 200 поправок. Ліва більшість парламенту виступала проти прийняття нової Конституції. Це негативно впливало на створення правової основи державотворення України.

Важливим кроком на шляху розбудови незалежної держави стало прийняття Верховною Радою 28 червня 1996 року Конституції України.