Київська школа поезії — літературне угруповання українських поетів покоління після шістдесятників, що виникло у Києві наприкінці 1960-тих, на початку 1970-тих.
До угруповання входили Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир'ян, Михайло Григорів, Іван Семененко, Станіслав Вишенський та Валерій Ілля.
Назва групи виникла у 1969 і походить від того, що її членами були студенти філологічного та філософського факультетів Київського університету.
Творчі принципи
- Повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості
- Трансформація давнього міфологічного мислення в образах сучасної поезії
- Повернення до лексичних першоджерел, розвинення їх до поетичних символів
- Зосередження уваги на темах «природа», «людина», «всесвіт»
- Органічність творення без оцінок власних почуттів та почуттів інших
- Деяка недомовленість, що передбачає співтворчість читача
- Відсутність дискурсивної мови
- Пошук і відродження давньої поетичної традиції, що існувала до привнесення в Україну силабо-тонічної системи римованого віршування. Розвиток українського вільного вірша. Верлібр як принцип поетичного творення.
Найбільш типологічно подібною до поезії Київської школи є творчість поетів НьюЙоркської групи (Е.Андієвська, Б.Бойчук, В.Вовк, Патриція Килина , Б.Рубчак, Ю.Тарнавський та інші), що сформувалася в другій половині 50-х. Адже саме ці поети різко «десоціологізують» сферу поетичного та утверджують красу як самодостатню цінність. Б.Рубчак так означує специфіку цього явища: «Сама поезія повертається у власне нутро» . Через відмову від тем «батьківщини», «страждання в холодній чужині», навіть «славетної історії дідів» здійснюється естетичний поворот до тем мови, слова, мистецтва. Поети Київської школи, дотримуючись цього ж напряму, здійснюють цей поворот, сказати б, на рівень нижче, онтологізуючи естетику. Коли в поезії Нью-Йоркської групи світ часто вибудовується в межах індивідуальної «семантичної конфігурації» 3 , його предметність розріджується , а мова починає оперувати поетичними абстракціями, то в поезії Київської школи які завгодно гносеологічні комбінації знаків підтверджуються онтологічно, слово виявляє своє глибоке закорінення в надрах національного буття. Звідси - його особлива буттєва иитомість, образна предметність, сутнісна, сказати б, явленість. Поетичним тут виступає не тільки означник, а й саме означуване; поетична форма й дійсність, яку вона відображує. Поети Київської школи ніби видобувають і вивільнюють ту поезію, яка, за висловом Р.У.Емерсона, «була написана спервовіку».
Використовуючи формулу В.Моренця про «об'єкт» поезії (конкретну людину реального життя), що його повернули шістдесятники, та «суб'єкт» (особистість в її унікальному бутті), що його почала утверджувати «тиха» поезія 70-х , зазначимо, що в поезії Київської школи радикальна суб'єктивізаці я відбувається через обов'язкове щеплення одиничної людської екзистенції з тяглим буттям етносу, через використання в індивідуальних образних структура х глибинних національних архетипів.
Виділимо деякі найзагальніші ознаки поезії Київської школи. Так, для цього письма характерний міфологізм поетичного мислення й міфопоетика у тому чи тому вигляді (у Голобородька вона найпослідовніше виявляєтьс я в переосмислених фольклорних формах, у Кордуна - в тенденції до авторської міфологізації). З міфовиміром пов'язане сприйняття і розуміння буття в його процесуальності як недокінченого проекту, яке щоразу вивершується у творчому акті за допомогою магічного слова (так, у Корду на життя «постійно доростає до самого себе»). За всім сущим у світі визнається право на «індивідуалізоване» буття й вільний самовияв. Органічні зв'язки та відношення в природі відкриваються людині, яка стоїть «урівень» з іншими феноменами (такі натурфілософські поетичні «студії» притаманні М.Воробйову). Через поцінування розумної причинності й гармонії в природі проектується вихід на Абсолют та у релігійний вимір.
Майже вся поезія Київської школи неримована й писана вільним віршем. Тут відсутність рими - не художньо значимий елемент тексту чи «мінус-ирийом» (Ю.Лотман), а радше інтуїтивний вибір.
Адже, як можна думати, це той рівень поетичного творення, який ще не передбачає її [рими] існування . Він епічний, напіврозповідний, що корелює з давніми зразками національної епіки. У цій поезії мова стає об'єктом поетичної реконструкції. О.Потебня, нередвіщуючи положення сучасної феноменологічної естетики, писав, що рух від образного зображення до інформаційного призначення слова завдячу є зростанню в ньому семантичного навантаження й відповідно зменшення його семантичної наповненості. Поети Київської школи пробують ніби розсунути семантичні пласти й виокремити внутрішній образ («внутрішню форму» за Потебнею) слова. Своєрідний онтогенез мови, «розкручений» у зворотньому порядку, з особливою яскравістю явлений у поезії М.Григоріва ".