Поезія Київської школи нічому не протистоїть, нічого не утверджує, а реалізує триєдність свободи (свободи творення, свободи особистості й свободи народу) у власне поезії, "пишучи так, ніби те, за що треба було боротися, а саме: національна і суспільна свобода – вже настали"; відкидає будь–яку суспільну зашореність та ідейно–політичні позиції як вирішальні критерії культурної й художньої цінності, що залишались засадничими і для нових віянь 60–х років.
Якщо специфічність поезії шістдесятників, її морально–світоглядний трагізм зумовлено дуалістичним прагненням примирити канонічну комуністичну ідеологію з гуманістичними принципами, то трагізм творчості поетів Київської школи виявляється на глибшому – онтологічному – рівні, що вже не вимагає від слова бути "суспільно правдивим" "задля", "в ім’я" громади. В той же час суспільна заангажованість мислення шістдесятників є іманентною, залишаючись у межах соцреалістичної естетики, що її романтична ґенеза дозволила поновити спадкоємність суспільно вагомого слова, національної традиції.
Саме поети Київської школи першими сказали радянській історії
"Прощавай, стражденна!" і своїй власній праісторії "Пребудь во
віки!". Саме з феноменом Київської школи наприкінці
60–х років, попри все їх
"підпільне буття" упродовж двох подальших десятиліть (як, зрештою, чи
не більшою мірою і поетів Нью–Йоркської групи) лише й можна утожсамлювати
процес "очищення" української поезії від усілякого накипу, як
"обуреного розуму, так і справедливих духовних кривд українства, що однак
обтяжували й обтяжують його вільний творчий лет. Саме з Київською школою і всім
тим, що стоїть з нею на одній естетичній площині і так само є природним виявом
духовно–естетичної потреби національної культури (передовсім лірика І.
Калинця). Все, що розповилося у 80–ті роки і вилилося в могутню хвилю
"вісімдесятників" із цілою плеядою талантів першої величини,
концептуально започатковувалося на "краєчку відлиги".
Звинувачення в нонконформізмі, неактуальності та втечі від реальності сипалися з обох ідеологічно опозиційних полюсів: як комуністично, так і національно заангажованих, для яких мистецтво залишалося "захопленим зненацька", утилітарним засобом досягнення мети, бодай і благородної. Натомість свідомість "нетутешнього" поета прагне творити у вже вільному просторі "Абсолюту", справжності буття – Відкритого (за означенням М. Гайдеґґера) як єдино істинного, виявляючи сутність поезії – здійснення вищої надіндивідуальної, а тому актуальної завжди і ніколи в конкретний момент "споживацького" існування, і трагічну суть поета – носія її "вісті" й водночас заручника життя соціального. Звідси – вихід за межі темпоральності й тимчасових цінностей–пасток: замість політичної двозначності, до якої так часто вдавалися шістдесятники, в поезію вступив непідробний драматизм народного буття в поезії В. Голобородька, замість номінативної народності робилася спроба відродження міфопоетичної свідомості; замість гри культурологічними реаліями, особливо з історії західноєвропейської цивілізації, саме називання яких мусило виконувати роль поліфункціональних образних рядів, був здійснений справжній поворот до первісної основи буття і в поезії В.Кордуна; М. Воробйов вніс справжню "дерзновенність", наївно–парадоксальний триб творення на очах читача незвичайних художніх образів, порушуючи звичне сприйняття, синтезувавши мистецтва поезії й живопису; "неповторна індивідуальна стилістика, якийсь цілковито особистий синтаксис, універсальність тематики аж до виходу на вершини духовної екзистенції" – ознаки поезії М. Григоріва.
Попри оригінальність і своєрідність кожного поета основними спільними творчими принципами можна, слідом за В. Кордуном, назвати повернення до первісних матриць доміфологічної й української міфологічної свідомості; трансформація давнього міфологічного мислення в образах новітньої поезії, що спирається на українську й західноєвропейську філософію, естетику й психологію, повернення до лексичних прапервнів, що є головними серед найважливіших семантичних гнізд; розвинення їх до конкретних символів через "активізацію народнопоетичних уявлень та смислових відтінків"; зосередження уваги на природі, людині та всесвітові, складові якого є рівновеликими й рівнозначними; розгортання трансцендентних мотивів; відчутність у поезії "живої магії слова"; органічність творення, недекларативність, певна недомовленість, навіть герметизм, що зумовлює рецептивні зусилля розуміння; пошук давньої поетичної традиції і вихід на оригінальний вільний вірш, застосування верлібру як поетичного принципу. Така загальна класифікація, безумовно слушна, та все ж не є вичерпною для спохоплення всього комплексу модерної пропозиції Київської школи. Насправді їхня світоглядна "ситуація", її художнє втілення і "ситуація" в літературному просторі взагалі за своєю природою містить більше антиномічних розривів, що виводять її за межі наявних теоретичних моделей та схем і спонукають до глибшого пошуку її сутності, виявлення "зліпку" "дійсного чуття" поетів (інтелектуально–емоційного переживання вищої істини, і, відповідно, ліричної поезії як особистісного образно–чуттєвого наближення до Абсолюту через слово).
Нероздільною є поетична і життєва філософія Київської школи. Її поезія дає вихід "Відкритому" як "Цілому необмеженого", що залучає людську істоту до чистого стосунку безмежного. Причому це залучення передбачає свідоме зусилля духу й розуму, життєвої відваги зречення задля невідомого. Адже Відкрите – це неосвітлене темне, "ще темне вже світло", яке неможливо побачити, зустріч з яким засліплює людину й затуляє справжність, оскільки вона, маючи свідомість, приречена на дуалізм свого існування, поставлена "проти" Відкритого, а не "всередину" нього.
Поети Київської школи прагнуть свободи "у" світі, бо лиш непротиставлене йому є вільним. Але неподоланним залишається зумовлене свідомістю відпадання від нього, і, як наслідок, наштовхування на себе. Та прагнення подолати власну обмеженість вже є "живим станом", вириванням із себе первісного зла, що включає Я в саметеперішню сучасність людства і є нестерпим.
Присутність "живого стосунку" уможливлює "логіка серця", любов. Ця присутність є іманентним внутрішнім простором, "в якому все для нас перевищує те, що можна осягнути логікою розуму". Через співчуття–співжиття, кохання – стосунок до іншого – можливе подолання самотності розчинення у світовій тузі. Його простір відкриває шлях у ціле Відкритого. Суще оприсутнюється в серці, а присутність світу є "світовим існуванням". Цей внутрішній простір надає "вигляду" світовій присутності, разом з нею витворює початкову єдність часопростору, способом якого є навіть буття.
"Технічним" втіленням "у–внутрішнюючого спогаду" про сутність в поезії Київської школи є "накладання мазків", цикли фрагментів на зразок імпресіоністичних замальовок, але не виключно пейзажних мініатюр, а й фіксацій розмислу–рефлексії у її процесуальності, і навіть їх поєднання. Такий фрагмент–образ відштовхується від "об’єкта", явища, думки як матриць, що зберігають весь досвід людини і світу, охоплюють все, що завгодно, і "обіцяють" найнесподіваніші асоціації, живі "вигляди" минулого; змішуючи їх, спричиняють еквівалентні взаємозаміщення. Викликане таким чином пережите виявляється водночас і минулим, і сучасним, тобто часом у "чистому стані", тією загальною істиною, яка оживає в ньому поза часом і простором. Відбувається злиття із сутністю, що дає відбиток істинної реальності. Ескізні фрагменти поетів Київської школи подібні до "інтуїтивного пориву", що дотикається до сутності як нерозчленованої "тривалості" мимолітних нюансів. Сам поет занурюється у внутрішнє споглядання, дає волю думці, уяві, підсвідомому, намагаючись бачити, чути і виражати одночасно.
Причому зв’язок з цим реальним здійснюється через рефлексію та враження від нього і не є " прямим". Враження від світу зустрічають на своєму шляху свідомість, яка вже містить безліч споріднених чуттєво–мисленнєвих одиниць і урухомлює їх. Останні й виникають "раптом" при зіткненні з реальністю, відкриваючи цілий спектр непрямих асоціацій–метафор. У перспективі неясних безкінечних спогадів аж до глибини минулого відкривається суть самого Я, що осмислює себе, свої думки і почуття – творить, виходячи у простір "безкінечних цінностей". Синтез "пейзажів" природи і свідомості дають малюнок цього непредметного через образи, утворені стягуванням різносферних предметного й абстрактного.
Так в одному лінгвістично–смисловому комплексі відбувається синтез відчуттів, думок і зображуваного об’єкта. Враження, почуття, зрештою, малюнок свідомості передані в імпресіоністичному мазку – плинному, динамічному зображенні. Саме зображення не є випадковим, його зв’язок з ментальним приховано в глибині людської свідомості й презентує взаємопроникнення Я і світу. Взаємодія одночасно приводить в рух як свідомість (підсвідомість) людини, так і об’єкти, рівнозначні їй. Це зумовлює одночасний рух потоків означуваних і означальних, в результаті чого первісне означення означуваного не збігається з означальним, і останній не є безпосереднім матеріалом для утворення знаку з означуваним. Відбувається зсув, і лише приховані залишки попереднього місця у потоках означуваних й означальних у вигляді асоціацій дозволяють здійснити хоча б часткову реконструкцію зв’язку.