Київська школа поезії — літературне угрупування українських поетів покоління після шістдесятників, що існувало в Києві в 1965-1968 роках і до якого входили Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Михайло Григорів, Іван Семененко, Станіслав Вишенський та Валерій Ілля.
Літературознавець Ю. Ковалів відзначає у творчості поетів Київської школи «тяжіння до «чистої поезії» та естетичної вишуканості», відносить їх до яскравих представників модернізму, котрі також не були соціально заангажованими.
Київська школа поезії, рішуче заперечивши такі явища епохи застою як конформізм, засилля «внутрішнього цензора», ідеологічний диктат, здійснила кардинальний переворот в естетичній свідомості. Поети-нонконформісти піддали критиці деякі канони шістдесятників, рішуче відмежувавшись від народницьких концепцій мистецтва та політичної заангажованості, притаманних попередникам. В основі світогляду поетів Київської школи була закладена «триєдність свободи»: свобода поетичного творення, свобода особистості, свобода народу. «Кияни» вивільнялися з-під засилля ідей «соцреалізму», знаходячи художні цінності в суто етичній та естетичній площинах, що засвідчувало іманентну основу мистецтва.
Феномен школи окреслюється спільним естетичним “кодексом”, який передбачає й творить:
а) певну типологічну єдність текстів учасників школи, з одного боку, та стильову індивідуальність кожного з них – з іншого;
б) динамічний рух модерної художньої свідомості, який знаходить певний варіант індивідуальної поетики.
Загальними рисами естетики творчості поетів Київської школи, які згодом творчо перейняло і покоління 80-х, є:
Ø драматизм поетичного світовідчуття, спричинений передусім забуттям національних джерел і традицій;
Ø активне художнє трансформування в індивідуальних образних структурах глибинних національних архетипів;
Ø активізація міфології та фольклору, яка давала можливість поетам деміфологізувати зужиті національні міфи радянського штибу і водночас виступати активними міфотворцями. Кожен поет творив свій індивідуальний міф. Т. Пастух виокремлює у Василя Голобородька казковість, елементи замовлянь, що згодом еволюціонують у розповідні структури; у Віктора Кордуна – міфологічний, абсолютний, маркований ознаками історичності момент трансцендентності, поєднаний з етичним началом, яке в поетовій еволюції змінюється від язичницького до християнського світогляду; у Миколи Воробйова – натурфілософію, розпад метафори як деформацію світу; у Станіслава Вишенського – міф , побудований на культурних кодах з уведенням до метафори рис реалістичного світу; натомість в Івана Семененка – світ, зітканий із першоелементів буття, активних життєвих процесів, сюрреалістичну конструкцію образу тощо. Цим самим вони боролися з усталеними канонами «соцреалізму» і народницькими стереотипами у сприйнятті та відтворенні навколишньої дійсності;
Ø ірраціоналізм художнього мислення, асоціативна метафоричність;
Ø багатство сюрреалістичних візій (власне , сюрреалістичність як конструктивне чи , радше , деконструктивне начало – прикметна риса всіх представників Київської школи. І знову ж таки, у кожного ця риса втілена по-своєму. Цікавий, зокрема, поділ “сюрреалізму” поетів Київської школи на «народний сюрреалізм», що виявляє фольклорне, національне начало в текстах, і «сюрреалізм елюарівського типу», в якому відбито сліди контакту із загальноєвропейським сюрреалізмом);
Ø вільний вірш (тут відсутність рими - не художньо значимий елемент тексту чи «мінус-прийом» (Ю.Лотман), а радше інтуїтивний вибір. Адже, як можна думати, це той рівень поетичного творення, який ще не передбачає існування рими . Він епічний, напіврозповідний, що корелює з давніми зразками національної епіки).