Основні тези критиків:
1) Ліна Костенко "узагалі
не має уявлення, про що пише; її головний герой "схематичний і
неправдоподібний" (Ю. Кучерявий);
2) головний герой мислить як підстаркуватий панок, а йому ж 35 років; у
"його мовленні постійно звучать феміністські нотки, ностальгія за минулим
та обурення з приводу сучасної української літератури як відбірного лайна"
(І. Котик) ;
3) Ліна Костенко "вигадує
цього програміста (головного героя), аби під цією маскою ще за життя і
виговоритися, і зберегти свою приватність" (В. Неборак);
4) Ліна Костенко "повторює
усе те, що й так знаємо" (В. Неборак) ;
5) "Записки українського самашедшого" "це не роман, а соціальний
памфлет" (Ю. Кучерявий) ;
6) авторка "не ставила собі суперестетичних завдань і, нагнітаючи негатив
та тривогу, повністю ігноруючи будь-які позитивні зрушення у соціумі,
намагалася розбудити у читачах відчуття традиційної тяглості поколінь" (В.
Неборак);
7) будь-яка пропаганда в літературі – це радянщина (В. Неборак) ;
8) Ліна Василівна "змаразматіла" (Ю. Кучерявий) ;
9) "Записки самашедшого" – 416 сторінок стилістично немистецьких,
суб´єктивних закидів і обвинувачень сучасникам, замішаних на ксенофобії,
гомофобії і сексизмі" (В. Неборак).
Цю критику кабінетних львів´ян доповнив
відомий кандидат в гуру ліберального неоцинізму Андрій Бондар,
який у своєму блозі написав промовисту рецензію "Записки з минулого"
(04. 02. 2011). Його тези наступні:
1) у творі відчутні "холодність героїв, кволість сюжету та відсутність
романного духу";
2) його вражає як щось безглузде "полум´яний дидактизм і священний
пафос" авторки;
3) на думку А. Бондаря, у творі "старий-добрий патріархальний консерватизм
збагачено романтичністю шістедсятництва й добряче приправлено постчернобильським
катастрофізмом";
4) в романі зустрічаємо "своєрідну енциклопедію стереотипів і фобій…
"правильного українця" … запозиченого в Панаса
Мирного і Нечуя Левицького" (?!) ;
5) автор твердить, що письменниця "втратила живий зв´язок із реальним
часом";
6) світогляд головного героя – "це згусток консервативної (іншими словами,
націонал-демократичної) української свідомості";
7) "пророки (себто письменники типу Л. Костенко) звикли весь час говорити
правильні речі, але не помітили, що – разом із образом ідеальної України та
високої духовності – стали чимось на кшталт нової ортодоксії, в яку тікають …
їхня свідомість балансує між ретроградною амнезією та маразмом";
8) "фальшивий програміст (головний герой твору) – насправді людина
категорично антисучасна й антимодернізаційна";
9) Ліна Костенко "просто
ідеальне чтиво для ескапістів і осіб бездіяльних";
10) її "пафос й патетика... схожі то на нервово-паралітичний газ, то на
місцевий наркоз".
Загалом думки і почування Бондаря, звучать вельми промовисто: як сплеск поверховості, цинізму, національної байдужості, забарвленої в просторікування про модерність. Дуже дивно чути, наприклад, що Ліна Костенко, яка своєю творчістю електризує почуттєвість і свідомість нації від кінця 1950-х рр., це "чтиво для ескапістів і бездіяльних". Особливо дивно це звинувачення звучить в устах тих, хто крім безсенсовного й порожнього експериментування в літературі, крім бабрання в людській ницості, крім імітації західних зразків, нічого не промовив для національної культури.