МІНІСТЕРСТВо ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ національНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

факультет журналістики

 

 

 

 

 

 

Т.М. Плеханова

 

 

 

 

 

РИТОРИЧНІ ОСНОВИ ЖУРНАЛІСТИКИ

 

 

Навчально-методичний посібник

для здобувачів ступеня вищої освіти бакалавра

спеціальності «Журналістика»

освітньо-професійної програми «Журналістика»

 

 

 

 

 

 

 

 

Затверджено

вченою радою ЗНУ

Протокол №12 від 18.06.2018

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАПОРІЖЖЯ 2018

УДК: 070: 808 (075.8)

П 385

 

 

Плеханова Т.М. Риторичні основи журналістики: навчально-методичний посібник для здобувачів ступеня вищої освіти бакалавра спеціальності «Журналістика» освітньо-професійної програми «Журналістика» / Т.М. Плеханова. – Запоріжжя: ЗНУ, 2018. –  110  с.

 

 

 

 

 

Курс «Риторичні основи журналістики» подає відомості про риторику як науку і мистецтво переконуючої комунікації. Теоретична частина курсу передбачає ознайомлення студентів з основними поняттями, розділами, законами класичної риторики, а також із засадами мовної майстерності. Практична частина курсу спрямована на удосконалення професійної майстерності майбутнього журналіста у сфері мовленнєвої комунікації.

Навчально-методичний посібник містить конспект лекцій, зміст практичних занять курсу, завдання до самостійної роботи студентів, теми доповідей, питання для підготовки до поточного контролю знань та методичні рекомендації до заліку. Визначення основних термінів і понять навчальної дисципліни розкрито у глосарії.

Мета цього видання – допомогти студентам при підготовці до практичних занять і в організації самостійної роботи над опануванням питань програми курсу.

Розрахований на здобувачів ступеня вищої освіти бакалавра спеціальності «Журналістика» освітньо-професійної програми «Журналістика».

 

 

 

 

 

 

 

Рецензент                                           Н.В. Романюк, кандидат філол. наук, доцент кафедри видавничої справи та редагування

 

Відповідальний за випуск                      Т.М. Плеханова, зав. кафедри видавничої справи та редагування, кандидат філол. наук,

доцент кафедри видавничої справи та редагування

 

 

ЗМІСТ

 

 

Передмова…………………………………………………………………………....4

Розділ 1.  Зміст практичних занять…………...………………………………….....5

Тема: Риторика як наука про мистецтво слова……………………………...5

Тема: Основні поняття та розділи риторики………………………...……….7

Тема: Види красномовства та сфери його застосування…………….……..9

Тема: Історичний розвиток риторики. Античне ораторське мистецтво….13

Тема: Ораторське мистецтво в Середні віки…………………………….....15

Тема: Історія українського красномовства………………………….….......18

Тема: Розвиток ораторського мистецтва в Україні та світі………….……22

Розділ 2. Питання для підготовки студентів  до контролю знань………..….…..26

Розділ 3. Самостійна робота студентів…………………………………….……...29

Розділ 4. Індивідуальні завдання……………………………………………..........31

Розділ 5. Теоретичні питання та завдання до заліку………...……………..….….34

Розділ 6. Короткий термінологічний словник…………………………….............37

 

ПЕРЕДМОВА

 

Курс  «Риторичні основи журналістики» на факультеті журналістики належить до циклу вибіркових навчальних дисциплін і спрямований на  забезпечення мовної підготовки майбутніх фахівців у галузі мас-медіа.

Мета курсу – вивчення історії та теорії красномовства, практичне оволодіння прийомами та навичками ораторського мистецтва.

 

Основні завдання курсу:

·       засвоїти знання, що складають зміст риторики як науки, усвідомити і запам`ятати систему понять, оволодіти риторичною термінологією;

·       вивчити історію й джерела риторики та ораторської майстерності;

·       уважно ознайомитися зі зразками промов визначних ораторів минулого і сучасності з метою використання їхнього досвіду;

·       оволодіти методом риторичного аналізу текстів різних типів промов, навчитися членувати текст, точно визначати тему, тези, докази, мовні засоби (тропи і фігури), доцільність кожного слова;

·       навчитися, використовуючи свої знання та досвід інших промовців, створювати та виголошувати різні типи промов на потрібну тему і з урахуванням різних ситуацій;

·       виробити уважне та критичне ставлення до власного мовлення і суспільної мовної практики.

 

За результатами вивчення курсу “Риторичні основи журналістики” студенти 3 курсу повиннні знати:

-        ключові  поняття, розділи та закони як класичної, так і сучасної риторичної науки;

-        види красномовства та сфери його застосування:

уміти: аналізувати та членувати тексти різних типів,

-        визначати тему, тези, докази, мовні засоби та доцільність кожного слова в тексті;

-        розрізняти тропи і фігури української мови;

-        використовуючи свої знання й досвід інших промовців, продукувати тексти різних типів промов з потрібної теми і для різних ситуацій та використовувати їх у власній практичній діяльності;

-        володіти навичками відбору та редагування мовленнєвого матеріалу; роботи з науковою літературою, словниками й довідниками для теоретичного обґрунтування висновків після спостережень над конкретними ораторськими стилями.  

 

Запропоноване автором видання допоможе студентам глибше засвоїти програмний матеріал дисципліни, набути необхідних умінь і навичок, підготуватися до аудиторних занять, виконати самостійну роботу в повному обсязі та  застосовувати набуті знання в майбутній професійній діяльності.

 Зміст практичних занять

 

Практичне заняття №1-2

Тема: Риторика як наука про мистецтво слова

Опрацювати такі питання:

1.          Предмет та завдання курсу, його значення для підготовки  майбутніх журналістів.

2.          Риторика як наука і навчальна дисципліна. Проблеми і завдання риторичної науки

3.          Місце риторики серед інших дисциплін.

4.          Своєрідність риторичної науки. Риторика як елемент культури.

5.       Риторичні основи журналістики як професії підвищеної мовленнєвої відповідальності.

 

Основні терміни та поняття: ораторське мистецтво, красномовство, риторична комунікація, аудиторія, елоквенція, мисленнєво-мовленнєва діяльність.

 

Виконати завдання: 1) з хрестоматії, вміщеної у підручнику Г.Сагач “Риторика” виписати по 5 українських прислів`їв та приказок про силу і красу слова, про думку і мову, про правила риторичної комунікації.

2) Використовуючи ці прислів`я, написати промову.

 

Література:

1.    Абрамович С.Д. Риторика: навч. посібник/ С.Д. Абрамович., М.Ю. Чікарькова. – Львів: ПАІС, 2001 – 397с..

2.    Апресян Г.З. Ораторское искусство/ Г.Апресян. — М.: Наука, 1982. -267с.

3.   Ивин А.А. Риторика. Искусство убеждать/ А. Ивин. – М.: Наука, 2002. – 362с.

4.   Сагач Г.М. Риторика /Г.Сагач. – К.: Вища шк., 2000.  – 489с.

5.   Смелкова З. Риторические основы журналистики/ З.Смелкова, Л. Ассуирова. – М.: Наука, 2002. – 298с.

 

Методичні вказівки

Розкриваючи перше питання, потрібно звернути увагу на те, що риторика як наука шукає шляхи вирішення таких проблем і завдань:

-        Пошук оптимальних алгоритмів спілкування, взаєморозуміння в умовах сучасного суспільства;

-        Дослідження форм, механізмів мовлення: говоріння, аудіювання, читання, письма, а також різних знакових систем у житті людей;

-        Формування мовної особистості – контактної, яка володіє не тільки вміннями, але і вимогами спілкування;

-        Подальше удосконалення нормативів та правил культури мовлення, її логіки, організації матеріалу, адекватного його мовного оформлення;

-        Дослідження феноменів інтуіції, мовного відчуття, механізмів імпровізації, внутрішнього мовлення та мислення у мовленнєвому самовираженні;

-        Моделювання процесів мовлення та спілкування, ораторської майстерності.

Значення цього курсу для підготовки видавців, редакторів важко переоцінити, адже мова журналістики – показник її морально-етичного рівня, і ширше – рівня культури суспільства. А значить риторичний аспект підготовки журналіста, видавця, редактора є не менш важливим, ніж формування його світоглядної, громадянської позиції та інших соціальних якостей.

Для висвітлення другого питання, необхідно зазначити, що наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності гарного мовлення прозою, що в античному суспільстві цінувалося значно менше, ніж художнє, поетичне слово. Термін походить від грецького — наука про ораторське мистецтво, красномовство. Латиною поняття «красномовство» як «мистецтво говорити» позначається словом eloquentia — елоквенція.

Отже, риторика — це наука про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особливостей. Без риторики не може обійтися ні журналіст, ні проповідник, ні викладач, ні державний діяч, ні юрист, ні бізнесмен. Чим розвинутішим є суспільство, тим більше в ньому цінується вміння володіти словом.

Відповідаючи на третє питання, треба пам’ятати, що риторика – комплексна наука, тобто її місце – на стику, пересіченні (причому багаторівневому) ряду наук. Це не тільки академічна дисципліна, предметом вивчення якої є теоретичні питання ораторства. Це й прикладна дисципліна, що має на меті виховання вмілого промовця, який би володів прийомами ораторського мистецтва. Тому риторика тісно пов'язана з практикою повсякденного красномовства. Водночас вона взаємодіє з іншими науками. Риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Необхідно вказати з якими науками і в яких аспектах найтісніше взаємодіє риторика.

Аналізуючи четверте питання, слід подати характеристику наважливіших ознак риторики, звернути увагу на її інтегративність, універсалізм, прикладну спрямованість, системність; на те, що риторика розвиває в людині цілу систему особистісних якостей, що ефективна мисленєво-мовленнєва діяльність – основа професіоналізму.

Крім того це наука, яка знаходиться у безпосередньому стосунку до категорії морального: етос є найважливішою складовою риторики, тобто поза етосом (моральна позиція оратора) риторика руйнується, вироджуючись у демагогію, балаканину. Таким чином, проаналізовані ознаки дозволяють говорити про особливе місце риторики на авансцені сучасної науки, сутність якої полягає у її здатності здійснювати цілісний підхід до розвитку мовної та риторичної особистості.

Розкриваючи п`яте питання необхідно усвідомити, що Слово – професійна зброя журналіста. Недарма ж кажуть, що журналіст – професія підвищеної мовленнєвої відповідальності. Епоха інформаційного буму стала часом мовленнєвої агресії, яка руйнує взаєморозуміння людей. Соціальні основи відродження риторики насамперед простежуються в риториках, які є професійно зорієнтованими. Риторика журналіста – це, насамперед, мистецтво спілкування автора з адресатом і вчення про правила створення  мовленнєвих текстів у сфері журналістики. Це вчення про Слово суспільно значуще, дійове, правдиве та виразне. І одночасно – особистісне, авторське. Саме риторика пропонує просту і переконливу формулу особистісного прояву людини в Слові: етос, логос, пафос.

Слово журналіста повинно утверджувати моральні ідеали (етос) -  захищати добро і правду, об`єднувати людей, гармонізувати суспільні відносини. Слово журналіста має бути розумним (логос), спрямованим до пошуків істини, насиченим за змістом, логічним. Слово журналіста повинно емоційно впливати на адресата (пафос).

 

Практичне заняття № 3

Тема: Основні поняття та розділи риторики.

Опрацювати такі питання:

1.    Загальні поняття класичної риторики.

2.    Логос як основна категорія класичної риторики.

3.    Поняття «етос» як важливий морально-етичний елемент ораторського мистецтва.

4.    Пафос як категорія естетики.

5.    Основоположні розділи класичної риторики.

 

Основні терміни та поняття: інвенція, елокуція, диспозиція, елоквенція, меморія, індукція, акція, логос, етос, пафос, топос.

 

Виконати завдання: 1) Дібрати тексти 2 парламентських промов народних депутатів України та 2 офіційних звернень або привітальних слів (з матеріалів преси за вибором). Проаналізуйте їх на відповідність поняттям класичної риторики (логос, етос, пафос).

2) Створити власний виступ, застосовуючи усі розділи класичної риторики.

Література:

1.    Абрамович С.Д.  Риторика: навч. посібник/ С.Абрамович, М. Чікарькова  – Львів: ПАІС, 2001 – 397с.

2.    Абрамович С.Д. Риторика загальна та судова: навч. посібник/ С.Абрамович. – К.: Юрінком Інтер, 2002 – 416с.

3.   Мацько Л.І. Риторика: навч. посібник/ Л.Мацько, О. Мацько – К.: Вища шк., 2003 – 311с.

4.   Сагач Г. Риторика/ Г.Сагач. – К.: Вища шк., 2000.  – 489с.

5.   Чибісова Н.Г. Риторика: навч. посібник / Н.Г. Чибісова, О.І. Тарасова.  – К.:Вища шк., 2003. – 411с.

 

Методичні вказівки

Щоб відповісти на перше питання, варто згадати, що найпростіше визначення класичної риторики – мистецтво переконувати – реалізується через такі основні загальні поняття риторики, що мали назву в античній науці логос, етос, пафос, топос.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос), критерій відповідності мовної поведінки (пафос). Аналогічно трактували сутність риторики й давньогрецькі мислителі, античні теоретики й практики риторики. Розуміючи силу слова, яке може і вбити, і оживити, вони попереджали, що право на впливову, переконуючу промову мають лише ті люди, котрі сформували у собі основні якості мовної особистості: етос, пафос, логос.

Для висвітлення другого питання, необхідно зазначити, що у давньогрецькій мові слово Logos означало такі дві групи понять: а) слово, мова, мовлення і б) поняття, думка, розум, а точніше – єдність цих понять обох груп як всезагальну закономірність. Це відбилося в семантиці сучасних слів з коренем лог-, які зосереджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, філологія, логічне мовлення, логічне судження, логограма тощо.

Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був представляти думку і слово, що практично означало: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього. У сучасній риториці логічність є однією з основних ознак промови і тексту. Вона реалізується через можливість вибору у мовному викладі послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови.

Готуючи третє питання, необхідно засвоїти, що у давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звичка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як її моральний принцип. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну й морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман. За Арістотелем, промовець має сприйматися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх сердець і розуму.

Антична риторика широко послуговувалася поняттям етосу, виховувала високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність). Звичайно, риторику як технологію мовлення, як комунікативний матеріал, як засіб переконання можна використати як на благо людей, так і на зло. Однак риторична наука і практика декларувала і відстоювала високу моральність оратора як непорушний закон, як велике благо оратора і риторики в цілому.

При підготовці до четвертого питання треба пам`ятати, що пафос (гр. pathos – пристрасть, почуття) – це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця, яке виявляється і в процесі мовленнєвої комунікації, і в його продукті – тексті.

Пафос є категорією естетики, а також фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть настільки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчості, або суспільної чи професійної діяльності. І, безперечно, все це виявляється у пафосі мовлення спонтанно, тобто незалежно від автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення очікуваного стилістичного ефекту, співчуття, переживання, захоплення тощо.

Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця. Питання полягало в тому, чи має право оратор і якою мірою виявляти свої особисті почуття в промові, адже риторика потребує від промовця бути щирим. Як можна стримувати свій пафос і як керувати пафосом аудиторії, щоб не бути смішним, пишномовним, надміру трагічним, - для цього техніка риторики пропонує цілу низку прийомів організації мовних засобів промови і мовної поведінки оратора.

Відповіддю на п`яте питання буде детальний аналіз основоположних розділів класичної риторики. Основні групи сформульованих Аристотелем положень щодо ефективної організації публічного виступу, до розвитку яких у Римі згодом були причетними Цицерон, Квінтіліан та інші ритори, відомі сьогодні під назвою «канони риторики». Знамениті 5 частин риторичного канону складають розділи  інвенція («пошук аргументів»), диспозиція («компонування тексту»), елокуція («засоби мовної виразності»), меморія («запам`ятовування матеріалу»), акція («підготовка оратора до виступу»). Останнім часом до них приєднався ще один канон індукція («залучення невербальних засобів»).

Необхідно подати детальну характеристику цих термінів, проаналізувати їх складові, навести приклади.

 

 

Практичне заняття № 4

Тема: Види красномовства та сфери його застосування

Опрацювати такі питання:

1.    Жанри академічного красномовства. Форми діалогу зі слухачами.

2.    Жанри політичної риторики. Найдавніші джерела політичного красномовства як засобу боротьби за владу.

3.    Різновиди та функції судового (юридичного) красномовства.

4.    Церковне красномовство, види та структура церковних проповідей.

5.    Розповсюдження суспільно-побутового красномовства та його жанрів.

 

Основні терміни та поняття: академічне красномовство, наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція, науково-популярна (публічна) лекція, реферат, виступ, бесіда, політична риторика, політична промова, доповідь, виступ, інформація, огляд, бесіда, юридичне красномовство, судова промова, дебати, церковне красномовство, суспільно-побутове красномовство.

 

Виконати завдання: 1) знайти приклади жанрів суспільно-побутового красномовства: ювілейних промов, привітальних слів, тостів, поминальних слів. Скласти та виголосити власний варіант ювілейної промови.

2) написати 5 невеликих риторичних творів на актуальну суспільну тему, ілюструючи різні види красномовства. Визначити характерні риси кожного.

3) розбившись на групи, відтворіть ситуацію, що демонструє якийсь із видів красномовства.

Література:

1.    Абрамович С.Д.  Риторика: навч. посібник/ С.Абрамович, М. Чікарькова  – Львів: ПАІС, 2001 – 397с.

2.    Апресян Г.З. Ораторское искусство/ Г.Апресян. — М.: Наука, 1982. –267с.

3.   Мацько Л.І. Риторика: навч. посібник/ Л. Мацько, О. Мацько – К.: Вища шк., 2003 – 311с.

4.   Сагач Г. Риторика/ Г.Сагач. – К.: Вища шк., 2000.  – 489с.

5.    Чибісова Н. Риторика: навч. посібник / Н. Чибісова, О. Тарасова. – К.:Вища шк., 2003. – 411с.

 

Методичні вказівки

При відповіді на перше питання плану необхідно подати дефініції поняття «академічне красномовство» та  визначити сферу його застосування.

В Україні зародження академічного красномовства пов'язане з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської Академії. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський та ін.). Видатними представниками українського академічного красномовства були М. Максимович, М. Костомаров, В. Єрмаков та ін.

Головні риси академічного красномовства — доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія. Наука, як відомо, є точним описом реальних, матеріальних явищ світу. Науковий опис цих явищ в усному слові і живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мусять бути донесені до громадськості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас школярі та студенти мусять опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладу. Звичайно ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний складності об'єкта дослідження.

До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда. Необхідно подати детальну характеристику  кожного з цих  жанрів.

Зверніть увагу на різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію, обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь — стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор зв'язаний законами писемної форми — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може вдаватися до різних засобів впливу на слухачів до акторських прийомів включно.

Готуючи відповідь на друге питання зверніть увагу на визначення поняття «політичне красномовство», а також на найдавніші джерела політичного красномовства як засобу боротьби за владу.

Справжньою колискою політичної культури і батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція. Слово «політика» походить від грецького «поліс» — місто. Політичне красномовство формується на ґрунті т.зв. епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот та панегірично-урочистого тону.

Політична риторика диференціюється на такі основні жанри: політична промова, доповідь, виступ, інформація, огляд та бесіда. Вони різняться більшим чи меншим обсягом та вагомістю змісту. Наприклад, політична доповідь виголошується звичайно на партійному з'їзді й окреслює стратегію політичної діяльності даної партії. А політична інформація може проводитися в підвідомчих даній партії осередках освіти, дитячих закладах типу скаутських чи піонерських і розрахована на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ чи промову ми часто чуємо з екрану телевізора чи по радіо — наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді.

За сферою функціонування політична промова поділяється на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій або соціальних перетворень широке розповсюдження знаходять мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя переважає інтерес до парламентського красномовства. У наш час швидко розвивається як парламентське, так і мітингове красномовство.

Особливого значення політичне красномовство набуває в умовах широкого тиражування його засобами масової комунікації — преса, радіо, телебачення.

Відповідаючи на третє питання варто подати визначення поняття «судове (юридичне) красномовство» та згадати, що судове красномовство виникло в Давній Греції у вигляді апологій — промов на захист самого себе, що їх писали для населення логографи-софісти.

Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Античний «захист самого себе» поступився всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою частиною якого є дебати.

Судова промова — це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи. Основними особливостями судової промови в порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови.

У суді виступають з промовами прокурор (обвинувач) та адвокат (захисник). Звичайно визначають прокурорську (звинувачувальну) та адвокатську (захисну) промови. Крім того, у судових суперечках часом беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їх представники); потерпілий та його представник; нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни або піклувальники.

Судова промова повинна ефективно впливати на суд, допомагати формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.

Важливим моментом кожної судової промови є її моральне підґрунтя. Аморальний суд принципово неприпустимий, так само, як суб'єктивне трактування справи, упередженість судової особи щодо злочинця.

Відповідь на четверте питання питання передбачає аналіз поняття «церковне красномовство», його видів та жанрів.

Релігійне красномовство характерне не лише для сфери християнської культури. В зародку воно існувало, наприклад, у Давній Греції.

Християнська свідомість базується на Біблії і на тих догматах (непорушні істини віри), які упродовж століть усталювалися колективним досвідом церкви. Це визначає своєрідність церковного ораторства, основним жанром якого є проповідь — коментар до Біблії.

Протягом століть склалася така загальноприйнята система, як чотири види проповіді: проповідь-розповідь, проповідь-слово (урочиста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія).

Звичайна структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина, або виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закінчення-підсумування; заклик.

Згідно з загальноприйнятою практикою, пастир долучає також до матеріалу Святого Письма ті проблеми, що, як це свідчить сповідь, особливо хвилюють його паству: політичні, філософські, побутові тощо.

Для висвітлення п`ятого питання, необхідно зазначити, що суспільно-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації.

Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, які відгравали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте (епідектичне) красномовство, згідно з античними класифікаціями, часто ідентифікували з політичним, але це було характерно скоріше для епох, коли життя невеликого колективу не диференціювалося на сфери політичну та приватну. Епідектичне красномовство з часом замінило поезію, яка прикрашала урочисті моменти життя громади, й перейняло низку поетичних прийомів.

Епідектичне красномовство від початку містило в собі жарти й іронію. У пізній античності виділяється вже й суто побутове красномовство, яке називали тоді гомілетикою. Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній формі. Письмова форма — віршова — утворила в цій сфері особливий жанр лірики — епітафію.

Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є: ювілейні промови, привітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тої чи іншої особистості, групи або явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подібного красномовства є ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), і це накладає певний відбиток на стиль промови.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. Це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічне начало тут може бути послаблене; панує емоційна стихія.

 

 

Практичне заняття № 5

Тема: Історичний розвиток риторики.

Античне ораторське мистецтво.

Опрацювати такі питання:

1.          Міфологія красномовства. Основні риси риторики Давнього Сходу.

2.          Порівняльна характеристика риторики Давнього Єгипту, Давнього Ірану, Давньої Індії, Давнього Китаю.

3.          Античне ораторське мистецтво. Виникнення і розвиток риторики в Давній Греції (Емпедокл, софістика, Ісократ).

4.          Видатні давньогрецькі оратори (Горгій, Сократ, Платон, Арістотель, Демосфен).

5.          Римський період розвитку античного красномовства. Три джерела красномовства. Риторичний ідеал античності.

 

Основні терміни та поняття: софістика, логографи, патристика, евристична бесіда, апологія, епідейктичне красномовство, середній, низький та високий стилі.

 

Виконати завдання: 1) згідно з канонами однієї з античних риторик  (на вибір) написати та виголосити  промову на суспільно актуальну тему.

2) подати детальну характеристику визначальних рис обраної риторичної системи.

Література:

1.          Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности / Д. Варга . – Будапешт, 1985.

2.          Гринцер П.А. Основные категории классической индийской поэтики/ П. А. Гринцер  . – М., 1987.

3.          На ріках Вавілонських: З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. – К., 1991.

4.          Сагач Г.М. Золотослів / Г.М. Сагач– К., 1993. – С.11.

5.          Аверинцев С.С. Античный риторический идеал и культура Возрождения // Античное наследие в культуре Возрождения. – М., 1984.

6.          Античные риторики. – М., 1978.

7.          Борухович В. Ораторское искусство Древней Греции // Ораторы Греции. – М., 1985. – С. 5 – 24.

8.          Козаржевский А.Ч. Античное ораторское искусство /  А.Ч. Козаржевский – М., 1980.

9.          Корнилова Е.Н. Риторика – искусство убеждать: своеобразие публицистики античной епохи /  Е.Н. Корнилова – М., 1998.

10.      Риторика // Словарь античности. – М., 1992. – С. 496 – 498.

11.      Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторском искусстве / М.Т. Цицерон – М., 1994.

 

Методичні вказівки

Розкриваючи перше питання, потрібно звернути увагу на те, що у міфології знаходили своє відродження і дар красномовства і майстерне володіння пісенно-поетичним переконувальним живим словом, що здатне впливати на людину, а то й вирішувати її долю. Слід звернути увагу на те, що в міфології і давніх епосах різних народів боги і герої красномовства слова, голосу, мови і співу мали різні втілення та імена, але всі вони були напрочуд красивими, вишуканими, обдарованими. Народ пов'язував з мовою, з її впливом на людину все краще, чого досягав, що хотів мати і як його уявляв.

Для висвітлення другого питання, необхідно подати порівняльну характеристику риторики Давнього Єгипту, Давнього Ірану, Давньої Індії, Давнього Китаю.

Відповідаючи на третє питання, треба пам’ятати, що, красномовство відіграло помітну роль у формуванні культури античного суспільства. Існував навіть міф про божественне походження риторики. Особливо активно розвивалися суспільно-політична риторика, судове та академічне красномовство. Колискою античного ораторського мистецтва була Греція. Згодом, після походів Александра Македонського (IV ст. до Христа) грецька культура поширилася майже в усьому світі (т.зв. еллінізм). Після засвоєння засад грецького красномовства Давнім Римом, що був в античності «володарем світу», греко-римська риторика стала основою ораторської культури народів Європи. Наприкінці античної епохи існувала велика кількість риторичних шкіл та писаних посібників, які суттєво прислужилися розвитку цієї науки.

Відповіддю на четверте питання буде детальна характеристика риторичної спадщини видатних давньогрецьких ораторів: Горгія, Сократа, Платона, Арістотеля, Демосфена та ін.

Розкриваючи п`яте питання необхідно усвідомити, що войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси в усьому, тому виробляв свій ораторський ідеал. Для римської ментальності не характерний культ гарного слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї могутньої імперії потребувала практичного красномовства в сенатських дебатах. Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади — консулів і сенаторів. Політики сперечалися між собою, відстоюючи свої проекти й інтереси.

Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак. Одна з них — інвективність, тобто розвінчуваність. Інвектива зазвичай супроводжувалася іншою ознакою негації — грубуватим гумором, який дуже подобався плебсу. Ще однією прикметною ознакою римської риторики є її афористичність. Інші риторичні засоби — нагромадження дієслів, метафори, антитези — органічно ввійшли в римську риторику. Проте основою її завжди були сумлінно дібрані і згруповані факти.

Також слід подати характеристику наважливіших ознак риторики визначних ораторів цього періоду (Гай Юлій Цезар, Квінтіліан, Цицерон та інші).

 

 

Практичне заняття № 6

Тема: Ораторське мистецтво в Середні віки

Опрацювати такі питання:

1.          Красномовство біблійних проповідників (Старий та Новий Завіти). Десять Заповідей (Декалог) як найважливіший зразок релігійно-дидактичної риторики Біблії.

2.          Пророче слово і повчальні слова як різновиди біблійного красномовства. Формування засад середньовічного європейського красномовства (Філон Александрійський, Тертулліан). Розвиток патристики: Августин Аврелій, Єронім.

3.          Ораторське мистецтво в Середні віки. Візантійська теорія риторики.

4.          Розвиток риторики на Заході в Середні віки. Риторика та гомілетика.

 

Основні терміни та поняття: гомілетика, патристика, релігійно-дидактична риторика, догматика, схоластика, університетські проповіді.

 

Виконати завдання: 1) виконати порівняльний аналіз кількох текстів античних риторів та уривків з Біблії. Визначити їх спільні та відмінні риси.

2) за зразком  Біблії або Корану створити власну проповідь на суспільно актуальну тему.

Література:

1.    Библейская энциклопедия. – Oxford, 1995.

2.    Гече Г. Библейские истории / Г. Гече . – М., 1990.

3.    История всемирной литературы: В 9 т. – М., 1983. – Т.1. – С.271 – 302, 501 – 515.

4.    Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Св. Писания Ветхого и Нового Завета: В 3 т.  / А.П. Лопухин – Стокгольм, 1987.

5.    Абрамович С. Риторика та гомілетика / С. Абрамович – Чернівці, 1995. – С.41 – 85.

6.    Абрамович С. Риторика. Ч.1. История развития риторики / С. Абрамович, М. Гураль, М. Чикарькова – Черновцы, 2000. – С.40 – 51.

7.    Амфитеатров Я. Чтение о церковной словесности, или гомилетика /  Я. Амфитеатров. – Ч. І, ІІ. – К., 1846.

8.    Раннехристианские церковные писатели: Антология. – Брюссель, 1964.

9.    Шенберг В.А. Риторика /  В.А. Шенберг,  З.В. Савкова – СПб., 1997. – С.39 – 52.

 

Методичні вказівки

Щоб відповісти на перше питання, варто згадати, що Біблія, яка на рівних засадах з античною спадщиною стала фундаментом європейської й не лише європейської культури, була не менш важливим чинником формування пізньої європейської риторики, ніж правила Ціцерона. Понад тисячу років література в Європі, й частково на Сході, формувалася в річищі церковності, уявити собі європейську риторику середньовіччя або Нового часу без біблійного впливу неможливо. Тому аналіз риторичних моментів Біблії, при всій своєрідності останніх, постає як важливе завдання.

Кращі зразки церковної проповіді відзначаються вишуканою риторичною майстерністю — наприклад, твори Ф.Прокоповича, справжнього віртуоза в сфері ораторства.

Слід подати характеристику Десяти Заповідей, які були початком розвою юридичної думки та судового красномовства в Давньому Ізраїлі.

Для висвітлення другого питання, необхідно зазначити, що у середні віки ораторське мистецтво розвивалося переважно в руслі церковної проповіді, оскільки церква була основним осередком культури. Світське красномовство — академічне, судове, побутове знаходилось під церковним впливом.

Новий тип риторики кристалізується в II ст., коли християни почали ширше знайомитися з античною спадщиною, використовуючи її філософсько-літературні методи. Тоді ж загострилася боротьба з єресями («особливими вченнями»), що зумовило розвиток полеміки. Пізніше становлення християнської догматики на Вселенських Соборах також проходило у жвавих дискусіях. Власне, риторика в християнському середньовіччі набуває рис гомілетики, зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні віки релігія була основним осередком та джерелом культури. Середньовічний ритор промовляв лише на теми, пов’язані зі спасінням душі.

Надалі риторичне мистецтво європейського середньовіччя (гомілетика) розвивалося в річищі патристики (твори Отців Церкви, які у середньовіччі вважали найважливішим після Святого Письма джерелом істин християнської віри).

Формування предмета гомілетики завершив Григорій Двоєслов. У його «Пастирському правилі» сформовано поняття «казуїстика»: з погляду античної риторики, промовець мусив зважати на склад аудиторії. Зміст та форму проповіді слід змінювати відповідно до статусу аудиторії, бо не одними й тими ж словами звертаються до старих людей і до дітей, до воїнів та ченців тощо. Потрібно враховувати характер, здібності, суспільний стан людини або групи людей.

Готуючи третє питання, необхідно засвоїти, що теорія риторики своїм корінням сягає античності. Але візантійське красномовство базується на новому змісті — християнстві, нових принципах літературної форми. До традицій «азіанізму» долучається могутній безпосередній азійський літературний вплив. Це — Біблія, яка не лише подає нові духовні ідеали, але й владно впливає на формування нового літературного стилю.

Основоположником візантійської риторичної теорії вважають Гермогена Тарсійського (II—III ст.) — теоретика, який першим піддав сумніву погляд Арістотеля на риторику як «прикладну логіку».

Проповідь як жанрова система є провідною у візантійській літературі й риториці. Ця система складалася з трьох типів проповідей, визначених за правилами гомілетики Василя Великого:

1)               Проповідь як екзегетика — тлумачення прихованого, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів.

2)               Проповідь як напучення — настанова для простого люду.

3)               Проповідь богословська — трактування питань віри й застерігання від єретизму.

Візантійська риторика базувалася на античному літературному досвіді, тобто на теорії прози, започаткованій ще Арістотелем. Стрижнем її було втілення духовної ідеї, яку належало донести до слухача з максимальною чіткістю та повнотою.

При підготовці до четвертого питання треба пам`ятати, що риторична проповідь на середньовічному Заході була не лише однією з найбільш масових форм словесності, а й єдиною живою формою публічної промови. Щоправда, створювалася вона латиною в монастирях, школах та університетах. Виголошуючи проповідь, проповідник переходив на мову, якою володіла паства — італійську, французьку, іспанську тощо. Більше тисячі років латинська проповідь розроблялася стихійно, й лише у ХІІІ-ХУІ ст. з’явилися посібники, в яких простежується прагнення повернутися до античних (Ціцеронових) традицій. Оскільки проповідь уникала античної байдужості до істини (якщо оратора не сприймають, значить, справа не в майстерності — він позбавлений благодаті); проповідь була вже не суб’єктивним твором, а коментарем до Писання.

Однак слід зазначити, що середньовічна західноєвропейська риторика не була наскрізь гомілетикою, церковною риторикою. Розвивалися судочинство, шкільна наука, суспільні відносини; вміння говорити і переконувати все більше цінувалося і поза стінами церкви. Цей процес починався непомітно, але тривав довго, і увінчався визнанням риторики як панівної наукової дисципліни, яка посіла помітне місце в університетських програмах.

 

Практичне заняття № 7

Тема: Історія українського красномовства

Опрацювати такі питання:

1.          Витоки давньоукраїнського красномовства.

2.          Риторична спадщина східних слов`ян (Іларіон, Кирило Туровський, Володимир Мономах)

3.          Зародження полемічної літератури В Україні.

4.          Українське красномовство в ХІІІ – ХУІІ ст. Київська школа риторики.

5.          Риторика в Києво-Могилянській академії.

6.          Феофан Прокопович.

 

Основні терміни та поняття: агіографія, полемічна література, стиль оратора, повчання, афоризм, фігури слова, фігури мови.

 

Виконати завдання: 1) створити виступ за зразком будь-якої з українських шкіл.

2) розбившись на групи, підготувати полеміку на будь-яку актуальну тему.

 

Література:

1.          Вомперский В.П. Риторики В России в ХУІІ – ХУІІІ вв.  / В.П. Вомперский  – М., 1988.

2.          Історія української літератури: У 3 т. – Т.1. – К., 1967.

3.          Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики ХУІІ -  1 пол. ХУІІІ ст. та їх роль у розвитку  теорії літератури на Україні / В.П. Маслюк – К., 1983.

4.          Сагач Г.М. Золотослів / Г.М. Сагач – К., 1993. – С. 222 – 252.

5.          Пелешенко Ю.В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози к.ХІУ – поч. ХУІ ст.  / Ю.В. Пелешенко  – К., 1990.

6.          Стратий Л.М. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской Академии /  Л.М. Стратий. – К., 1982.

7.          Огієнко (митр. Іларіон). Українська культура / І. Огієнко. – К., 1918.

8.          Хрестоматія з давньої української літератури / Упор. О.І. Білецький. – К., 1967.

9.          Чепіга І.П. Ораторське мистецтво на Україні  в ХУІ – ХУІІ ст. // Українська мова і література в школі. – 1989. - № 10. – С.64 – 68.

Методичні вказівки

Розкриваючи перше питання, потрібно звернути увагу на те, що про дописемний (дохристиянський) період давньоукраїнського красномовства можна робити хіба що гіпотетичні висновки. В найдавніших фольклорних творах зафіксовано промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів та власного народу. Відомо, що існувало судове красномовство. Щоправда, коли довести правоту було неможливо, з відчаю людина хапалася за розпечене залізо (т.зв. «Божий суд» — вважалося, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде).

Ораторське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов’ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розвинена система ораторських жанрів і розлога теорія риторики. Про особливості риторичного стилю йдеться вже в «Ізборниках» Святослава (1073, 1076).

Вчені, які займалися дослідженням риторики, виділяють в риториці Київської Русі, так само, як у візантійській, два основних піджанри: дидактичний (повчальний) та панегіричний (урочистий). Проте слід зазначити, що в той час усяка промова (проповідь, повчання, похвала тощо), по суті, називалася словом.

У найвидатнішій пам’ятці давньоукраїнського письменства — літописі Нестора, відомому під назвою «Повісті временних літ», — імітовано промови давніх державних діячів, які, очевидно, не стільки написано літописцем, скільки записано на основі фольклорних переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Нестор доніс до нас, наприклад, слово Ярослава Мудрого до своїх синів, що було його заповітом. Завдяки Нестору можна зробити висновок про важливі особливості тогочасного красномовства.

Слово, що мовилося до народу в загальноважливих ситуаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Одночасно «словом» стали називати й церковну проповідь. Згодом саме «словом» назве свій напівриторичний, напівпоетичний твір невідомий автор славетного шедевру — «Слова про Ігорів похід».

Для висвітлення другого питання, необхідно зазначити, що видатними ораторами Київської Русі були: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж походили з нього.

Будучи першим руським Київським митрополитом, Іларіон жив у часи розвитку культури за князя Ярослава Мудрого. Стиль Іларіона — глибоко патетичний. Особливо ж благоговійно згадує він князя Володимира Великого, до якого звертається з величезною пошаною та живим ліричним почуттям.

Твори Кирила Туровського, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися у збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Івана Золотовустого.  Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригінальним ритором, з власним пишним та виразним стилем.

Князь Володимир Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) «Повчання» для своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід та непересічну мудрість державної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, богослужебної літератури, а також дидактичних творів візантійського походження (наприклад, повчань батька дітям). Володимир наставляє своїх дітей на засадах християнської моралі, підносячись до великої виразності при винятковій простоті власного стилю.

«Слово про Ігорів похід». Це найвидатніша пам’ятка давньоукраїнської літератури, що відображає й київські реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про невдалий похід юного князя проти половців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної трагедії. «Слово...» є блискучим зразком дидактичного твору, де використано всі виразні можливості риторики, художнього мовлення, аж до язичницьких образів та імен богів включно — Хорса, Дажбога тощо. Це паралель до того, що робилося в європейських літературах, які не відкидали старовинну культуру. Але основний пафос твору в тому, що автор закликає до поміркованості й миру. Стиль «Слова...» близький до народної творчості.

Відповідаючи на третє питання, треба пам’ятати, що, доля київської риторики після втрати національної державності була непростою. Після татаро-монгольської навали в XIII ст. історичні долі східних слов’ян остаточно розійшлися. Майбутня Росія — північно-східна Русь — опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіатські звичаї й формуючи при безпосередній участі монголів тиранічну монархію. Правобережну Україну, а згодом і Галичину загарбала Польсько-Литовська держава.

Складним було питання щодо церковної унії в Україні (Берестейська, 1596). Частина української Церкви, зберігши східний обряд, пристала до Риму в сфері догматичній (греко-католики). Проте і там, і тут спостерігалося прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути національну культуру. Ситуація була дуже складною, тим паче, що проповіді й церковну літературу тоді творили люди, які шукали істини, не завжди чітко знаючи, де вона. Такою була доля видатного літератора епохи Мелетія Смотрицького, автора однієї з перших слов’янських «Граматик», блискучого стиліста. Почавши з палкої оборони Православ’я («Тренос» — плач української Церкви, покинутої своїми дітьми), він на схилі життя став уніатом.

Але подібні пошуки стимулювали розвиток полемічної літератури (І.Вишенський, Г.Смотрицький, М.Смотрицький, С.Зизаній, Острозький Клірик, З.Копистенський, Л.Баранович, Й.Галятовський та ін.). На тлі блискучої барокової культури Римської Церкви звичаї та мистецтво візантійської традиції в умовах нестатків та культурного пригнічення виглядали старосвітськими, архаїчними. В Україні домінуючим стає стиль бароко.

Аналізуючи четверте питання, варто зазначити, що риторику включили в програми навчання в Україні саме в ту пору, коли інтенсивно почала формуватися національна самосвідомість, коли з усією нагальністю постала проблема створення власної української держави. В ту пору Україна, як і вся ренесансна та постренесансна Європа, прагнула до широкого самовияву особистості: вивчення риторики стало засобом піднесення духовної активності народу.

Духовне життя України будувалося на полемічності ще й тому, що до дискусії між православними й католиками додалася інтенсивна течія протестантизму, що палко обороняв власні позиції. Нарешті, в Україні тих часів (ХУІ-ХУІІІ ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували школи та книжність (особливо відзначаються Київське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх верств населення.

В братських школах інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба в обороні православ’я, в боротьбі за душі людей. Наприклад, в Київській братській школі (в стінах якої перебували ректорами такі видатні ритори, як І.Борецький, К.Сакович та М.Смотрицький) риторика та піїтика посідали почесне місце серед філологічних дисциплін.

Величезну роль у розвитку української культури у XVII ст. відіграв митрополит Київський Петро Могила, який на основі Київської братської школи заснував Академію, яка не поступалася тодішнім західноєвропейським університетам, а також започаткував літературу й мистецтво нового, барокового стилю, оновивши мову церковної пропаганди. В Академії вивчення риторики входило до програм найвищого освітнього рівня поряд з богослов’ям, філософією та поетикою.

Риторика епохи бароко культивує витончену алегоричність, риторичні й художні ефекти, поєднання пишноти стилю з думкою про «марноту світу цього». Ораторсько-проповідницька проза продовжує традиційно тлумачити Святе Письмо, догматику й моральні норми, проте вона збагачується переживаннями актуальних соціально-політичних проблем. Особливо це помітно в «словах», що називаються також «казання», які писали Л.Баранович («Мечь духовний», «Трубы словесь проповедныхь»), И.Галятовський («Ключь разуменія»), С.Яворський («Вінець Христовь»), А.Радивіловський («Огородокь Марії Богородицы») та ін.

Розкриваючи п`яте та шосте питання, потрібно звернути увагу на те, що риторика в Україні розвивалася на основі античної та західно-католицької традицій, що було започатковано митрополитом Петром Могилою, який дбав про осучаснення Православ’я. Та найглибшим її джерелом стала грецька патристика. Це була галузь, що розвивалася надзвичайно інтенсивно.

Риторичний твір «Ключ розуміння» (1659), написаний ректором Києво-Могилянської академії Йоанікієм Галятовським став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. В них втілено просвітницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки.

У його спадщині помітне місце посідає трактат «Наука короткая альбо способ зложеня казаня», написаний рідною мовою. Він містить правила й принципи складання проповідей (казань). Автор спирався на західні зразки, але використовував також традиції Івана Золотовустого.  У всякому «казані» автор пропонує виявляти три частини: ексордіум (вступ), наррацію (оповідь) та конклюзію (завершення). Всі ці частини не повинні відхилятися від основної теми. Велику увагу приділено й завданню ясності стилю: автор закликає, аби всі люди зрозуміли, про що мовиться в проповіді, до ясності, виразності й простоти. Це становить особливо важливий момент для гомілета. Інколи Галятовський вдається до живого змалювання життєвих подій, особливо ж, коли прагне надати «матеріальності» дивам, необхідному моменту проповіді. Часом він використовує й елементи живої народної мови.

Певний резонанс мав виданий латиною підручник з риторики Стефана Яворського «Рука риторична».

Видатним українським ритором XVIII ст. був Феофан Прокопович, який читав курси поетики та риторики в Києво-Могилянській академії Написані ним риторичні трактати й проповіді свідчать про дуже високий рівень риторичної вченості України. Високо цінується стиль таких панегіричних «слів» Прокоповича, як «Епінікон», «Слово про владу й честь царську» й т.п. Створив Прокопович також «Духовний регламент», в якому виклав основні правила красномовства. Зокрема, він навчає, як мусить триматися проповідник під час проповіді, висміює зайву жестикуляцію, вульгарну відсутність манер, коли проповідник хитається вельми, наче веслом гребе, руками сплескує, в боки упирається — словом, віддається своїм емоціям. Поза, жести, міміка — ніщо не залишається поза увагою досвідченого ритора. Він заперечує надмірну жестикуляцію й зайве пожвавлення оратора. Стримане хвилювання та скупий жест — сильніші й виразніші. Духовний оратор, на думку Ф.Прокоповича, не мусить звеличувати себе, хизуватися своїми талантами, переводити розмову на інше, коли чує похвалу собі.

Загалом Прокопович, широко послуговуючись античним та сучасним досвідом, дає безліч цінних практичних порад щодо організації тексту, розташування матеріалу, використання книжних та усних джерел тощо. Він детально змальовує техніку промови, не обминаючи увагою артикуляцію та пунктуацію. Звертає увагу і на способи збудження емоцій аудиторії: любов, прагнення, надії, радість, співчуття, жах, розпач, сором. Окремо говориться про місце жарту в промові, тонко диференціюються види іронії. Ф.Прокопович не обмежувався лише церковним красномовством, але й викладав своє бачення техніки судової промови. Він подав зразки писання листів, мовних зворотів, велику увагу приділив казуальному моменту (промови офіційні, панегіричні, весільні, при врученні подарунків, при привітанні гостей, при погребінні тощо).

Інші київські риторики ХУІІ-ХУІІІ ст. наслідують в основному ті ж принципи. Їх прийнято поділяти на загальні, що викладають основні принципи красномовства, конкретні, що стосуються «професійного» моменту, та прикладні, які навчають практичним прийомам елоквенції.

 

 

Практичне заняття № 8

Тема: Розвиток ораторського мистецтва в Україні та світі

Опрацювати такі питання:

1.    Розвиток українського риторичного слова в ХІХ – ХХ ст.

2.    Розвиток риторики в Європі нового часу.

3.     Неориторика ХХ ст.

4.    Сучасний стан ораторського мистецтва в Україні

 

Основні терміни та поняття: дискурс, дискурсивна риторика, неориторика, лінгвопрагматика, мовний етикет, аргументація, риторичний ідеал.

Виконати завдання: 1) створити доповідь, враховуючи вимоги неориторики.

2) знайти взірець промови сучасного громадського діяча, політика, публіциста. Дати їй характеристику з погляду дотримання неориторичних канонів та вимог, подати свій варіант промови.

 

Література:

 

1.    Абрамович С. Риторика та гомілетика / С. Абрамович – Чернівці, 1995. – С. 82 – 85.

2.    Безменова Н.А.  Неориторика: проблемы и перспективы // Семантика. Коммуникация. Стиль. – М., 1991.

3.    Брынская О.Н. Основные черты американской риторики новейшего времени: Автореф. дис. канд. филол. наук / МГУ / Брынская О.Н.  – М., 1979.

4.    История всемирной литературы: В 9 т. – М., 1984. – Т.2. – С. 337 – 360.

5.    Михальская А. Педагогическая риторика: история и теория / А. Михальская –   М., 1998. – С.154 – 232.

6.    Неориторика: генезис, проблемы, перепективы. – М., 1987.

7.    Перельман Х., Ольбрехт Л. Новая риторика: Трактат об аргументации // Язык и моделирование социальных взаимодействий. – М., 1987.

8.    Рождественский Ю.В. Актуальные проблемы социалистической советской риторики // Риторика и стиль. – М., 1984.

9.    Сычев О.А. Обучение риторике в эпоху компьютеров: введение в опыт США  / О.А. Сычев – М., 1991.

 

Методичні вказівки

Щоб відповісти на перше питання, варто згадати, що пригніченість українського національного життя в складі Російської та Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська або церковнослов’янська.

Такі видатні вчені, як М.Максимович та М.Погодін, довели, що українська мова не є якимось «діалектом», що це самостійна, добре розвинена мова. Однак все впиралося в державну політику. Після сумнозвісного циркуляра Валуєва 1863 р., в якому стверджувалося, що «никакого малороссійскаго языка не было, неть и быть не можеть» і тому подібних документів розвиток українського ораторства загальмувався.

Проте життя висувало й непересічні особистості, які продемонстрували зростання української національної самосвідомості і, певною мірою, пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г.Яхимович, видатний церковний та політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослов’я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, один із засновників Головної Руської Ради у Львові. В маніфесті цієї організації було яскраво змальовано прагнення українства до політичного самовизначення; він закінчувався гаслом «Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом» Г.Яхимович залишився в історії української риторики як автор численних проповідей.

Пожвавлення суспільного життя в Росії та Україні після відміни кріпацтва спричинилося до піднесення ролі риторики, зокрема, в сфері судового красномовства. Судова реформа 1864 р. в Росії сприяла гласності суду, запровадженню інституту присяжних і, звичайно, певному розвитку судової риторики (переважно російськомовної).

Серед українських знавців риторики XIX ст. виділяється К.Зелененький, який викладав в Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, які перевидавалися і в XX ст.

Академічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою, в XIX ст. набувало сили: визначними професорами-лекторами були М.Максимович, перший ректор Київського університету, та В.Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця.

Відомим вченим-лектором та публіцистом був М.Драгоманов, громадський діяч, один з батьків української національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, в Київському та Софійському університетах. Був одним із засновників учительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення україномовних підручників.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. в Україні з’являється ряд яскравих та популярних політичних пропагандистів. Серед них виділяється М.Міхновський, адвокат та політик, що виступив як один з організаторів Української народної партії. Написані ним для партії «Програма» та «Десять заповідей» стали помітним явищем політичного життя. Одночасно він був відомий як талановитий судовий оратор на політичних процесах.

Знаний був і голова Товариства українських поступовців, активний учасник українського політичного життя Є.Чикаленко. Ще наприкінці XIX ст. в Росії стали популярні його публіцистичні «Розмови про сільське хазяйство». Був видавцем газети «Громадська думка» — єдиної україномовної газети в Росії. В радянські часи створив «Спогади» та «Щоденник».

Особливим авторитетом користувався М.Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений та публіцист. Грушевський відомий також як політичний оратор, який заслужено вважається одним з батьків української нації.

Загалом треба згадати, що 20-30-ті роки XX ст. — це трагічна епоха. З одного боку, це пора піднесення національної самосвідомості українців, буяння духовної та мистецької культури краю, розвій найрізноманітніших шкіл та течій в літературі та мистецтві. З іншого боку, цей національний ренесанс був приречений на загибель поступовою, плановою і невблаганною русифікацією України. В цих умовах годі було й сподіватися на будь-який розвій української риторики.

     Готуючи третє питання, необхідно засвоїти, що у розвинутих країнах, включаючи й Україну, формується сучасна риторика, або неориторика. Інформаційне суспільство несе новий стиль життя і потребує нової риторики. Вона повинна бути вищою мірою оперативною, забезпечувати уміння орієнтуватися у потоці життя та лабіринтах текстів, інформації, вміти тонко розуміти можливі смисли висловлювань, моментально реагувати. Якщо стара риторика визначала позицію автора і тільки враховувала особистість адресата, то сучасна риторика біполярна, діалогічна, ситуативна, більше звернена до імпровізування на основі максимальної готовності, моментальної орієнтації. Це вимагає величезного обсягу знань, гнучкого інтелекту, високої мовної  підготовки. Саме тому риторика спирається на високий рівень володіння мовою та культурою мовлення.

При підготовці до четвертого питання варто зазначити, що новітня епоха історії України позначається спалахом риторичної енергії суспільства. В умовах реальної багатопартійності забуяло політичне красномовство; частиною нашого життя стали дебати у Верховній Раді. Вивільнення духовного пошуку призвело до оновлення давньої церковної гомілетики: полеміка між представниками різних релігійних конфесій набуває широкого резонансу. Нечувано зростає популярність юридичної освіти, відкриваються нові юридичні навчальні заклади, в програмах яких риторика займає помітне місце. І звичайно, не бракує дотепного і гострого слова в нашому побуті: люди після десятиліть мовчання почали призвичаюватися до вільного виразу своїх думок та почуттів. Рупором цієї активності виступають численні газети та журнали; зросла кількість радіо- та телепрограм. Щоправда, вибух словесної енергії часом супроводжується й девальвацією слова, й пониженням культури мовлення, загостренням конфліктних ситуацій.

Необхідно подати детальну характеристику кількох промов сучасних громадських діячів, політиків, публіцистів, проаналізувати їх складові, навести приклади.

 

 

ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ

ДО КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ

Питання до І змістового модуля

1.    Предмет і зміст риторики як науки і навчальної дисципліни.

2.    Значення риторики для сучасного українського суспільства (в умовах побудови правової української держави).

3.    Фаховий аспект риторики і журналістська майстерність.

4.    Проблеми і завдання риторичної науки.

5.    Місце риторики серед інших дисциплін.

6.   Неориторика, сучасні підходи до вивчення ораторського мистецтва.

7.   Риторика як елемент культури. Риторичні основи журналістики як професії підвищеної мовленнєвої відповідальності.

8.   Категорія моралі (етосу) в риториці.

9.   Сучасне ораторське мистецтво в засобах масової інформації.

10.               Загальні поняття класичної риторики.

11.               Логос як основна категорія класичної риторики.

12.  Етос як основна категорія класичної риторики.

13.  Пафос як категорія риторики й естетики.

14.  Основоположні розділи  класичної риторики.

15.  Інвенція як розділ класичної риторики.

16.  Диспозиція як розділ риторики.

17.  Елоквенція та елокуція.

18.  Меморія як розділ риторики.

19.  Акція як розділ класичної риторики.

20.  Жанри красномовства.

21.  Теоретичні засади риторики. Своєрідність риторичної науки.

22. Види красномовства та сфери його застосування.

23.  Зародження та головні риси академічного красномовства. Жанри академічного красномовства. Форми діалогу зі слухачами.

24.  Найдавніші джерела політичного красномовства як засобу боротьби за владу. Жанри політичної риторики.

25.  Різновиди та функції судового (юридичного) красномовства.

26.  Церковне красномовство, види та структура церковних проповідей.

27.  Розповсюдження суспільно-побутового красномовства та його жанрів: ювілейних промов, привітальних слів, тостів, надгробних (поминальних) слів.

28.  Характеристика риторичних законів: концептуального; моделювання аудиторії; стратегічного.

29.  Складові тактичного закону риторики. Мовленнєвий закон як система комунікативних якостей мовлення.

30.  Риторичний закон ефективної комунікації. Системно-аналітичний закон.

31.  Міфологія красномовства, основні риси риторики Давнього Сходу.

32.  Риторика Давньої Месопотамії. Ораторське мистецтво Давнього Єгипту.

33.   Риторика Давньої Індії. Основні категорії класичної індійської поетики.

34.  Ораторське мистецтво Давнього Ірану.  Риторика Давнього Китаю.

Питання до ІІ змістового модуля

1.    Передумови виникнення риторики у Давній Греції. Розвиток античної риторики: Емпедокл, софістика, Ісократ.

2.     Риторичний ідеал античності. Давньогрецькі риторичні школи.

3.     Видатні давньогрецькі оратори (Горгій, Сократ, Платон).

4.      Арістотель, Демосфен -  визначні  оратори Давньої Греції.

5.      Місце риторичної техніки в культурі давніх греків.

6.     Поняття істини, моралі, гармонії й краси у давньогрецькій риториці.

7.      Римський період розвитку античного красномовства ( Гай Юлій Цезар, Квінтіліан).

8.      Секрети майстерності Цицерона,  три джерела красномовства.

9.     Епідейктичне красномовство.

10.  Гуманістичне спрямування сучасної риторики. Теорія і практика мовної комунікації як продовження розвитку класичної риторики в нових умовах.

11.  Біблія як джерело риторичних засобів.

12.  Красномовство біблійних проповідників (Старий та Новий Завіти).

13.  Десять Заповідей (Декалог) як найважливіший зразок релігійно-дидактичної риторики Біблії.

14.  Проповідь, пророче слово і повчальні слова як різновиди біблійного красномовства.

15.  Формування засад середньовічного європейського красномовства (Філон Александрійський, Тертулліан).

16.  Розвиток патристики: Августин Аврелій, Єронім.

17.  Візантійська теорія риторики (Афанасій Александрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Іван Золотовустий).

18. Розвиток риторики на Заході в Середні віки. Риторика та гомілетика.

19.  Коран як джерело арабської словесності, літератури, риторики. Роль Корану в становленні мусульманського красномовства.

20.   Розвиток ораторського мистецтва в Україні. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Літопис Нестора.

21.  «Слово про Закон та Благодать» митрополита Іларіона як зразок раньоукраїнської риторики. 

22.  Риторичні засади «Слова» Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слова про Ігорів похід».

23.  Українське красномовство в ХІІІ – ХУІІ ст (І.Вишенський, Г.Сковорода, Петро Могила, Л.Баранович).

24.  Патристика як ораторська проза.

25.  Розвиток української ораторської та агіографічної прози к.ХІУ – поч. ХУІ ст. Резонанс української культури в східнослов`янських землях (Стефан Яворський, Феофан Прокопович). Зародження полемічної літератури.

26.  Київська школа риторики ХУІІ –ХУІІІ ст.

27.  Риторичне вчення Феофана Прокоповича.

28.  Риторичні твори «Ключ розуміння» Й.Галятовського, праці М.Ломоносова.

29.  Латиномовні поетики і риторики ХУІІ -  1 пол. ХУІІІ ст. та їх роль у розвитку  теорії літератури на Україні. 

30.  Розвиток українського риторичного слова в ХІХ - ХХст. (К.Зеленецький,  М.Максимович, М. Драгоманов, М.Грушевський).

31.  Курси філософії та риторики професорів Києво-Могилянської Академії.

32.  Сучасний стан ораторського мистецтва в Україні.

33.  Розвиток риторики в Європі нового часу. Занепад церковного красномовства.

34.   Неориторика ХХ ст.: генезис, проблеми, перспективи. Розвиток дипломатичного, військового, академічного, судового та епідектичного красномовства.

35.  Вплив суспільно-політичних процесів в Європі ХІХ ст. на розвиток риторичної науки. Основні риси американської риторики новітнього часу.

36.  Навчання основам риторики в епоху комп`ютерів. Вплив розвитку масових комунікацій на техніку мовлення.

37.  Сучасний риторичний ідеал.

38.  Сучасні українські промовці (на вибір). Риторика як шлях удосконалення особистості і фахівця.

 

 

САМОСТІЙНА РОБОТА СТУДЕНТІВ

з курсу «РИТОРИЧНІ ОСНОВИ ЖУРНАЛІСТИКИ»

Тема: Розвиток риторики в Європі нового часу

 

Опрацювати такі питання:

1.    Неориторика ХХ ст.: генезис, проблеми, перспективи. 

2.    Розвиток дипломатичного, військового, академічного, судового та епідектичного красномовства.  Занепад церковного красномовства.

3.    Вплив суспільно-політичних процесів в Європі ХІХ ст. на розвиток риторичної науки.

4.    Основні риси американської риторики новітнього часу.

5.    Навчання основам риторики в епоху комп`ютерів.

Виконати завдання: знайти взірець промови американського громадського діяча, політика, публіциста. Дати їй характеристику з погляду дотримання канонів та вимог неориторики, подати свій варіант промови.

 

Література:

1.    Безменова Н. Неориторика: проблемы и перспективы// Семантика. Коммуникация. Стиль – М.,1991.

2.    Брынская О.Н. Основные черты американской риторики новейшего времени: Автореф. дис. канд. филол. наук / МГУ – М., 1979.

3.    История всемирной литературы: В 9 т. – М., 1984. – Т.2. – С. 337 – 360.

4.    Неориторика: генезис, проблемы, перепективы. – М., 1987.

5.    Перельман Х. Новая риторика: Трактат об аргументации//Язык и модели-рование социальных взаимодействий/ Х. Перельман – М., 1987.

6.    Сычев О.А. Обучение риторике в эпоху компьютеров: введение в опыт США/ О.А. Сычев – М., 1991.

 

Тема: Сучасний стан ораторського мистецтва в Україні

Виконати завдання:

 

1.Проаналізувати кілька публічних виступів із засобів масової інформації щодо відповідності вимогам класичної риторики.

2. На підставі опрацьованих наукових статей обгрунтувати висновок про практичне застосування ораторського мистецтва в Україні на сучасному етапі.

3. Створити кілька рекламних текстів, дотримуючись риторичних канонів античного, давньоукраїнського красномовства та неориторики.

Література:

1.    Безменова Н.А. Неориторика: проблемы и перспективы// Семантика. Коммуникация. – М., 1991.

2.    Вагапова Д. Риторика в интеллектуальных играх и тренингах / Д. Вагапова – М., 2001.

3.    Гнатенко В. Цариця наук — риторика //Літ. Укр. — 1993. — 25 берез.

4.   Любимов А. НЛП. Мастерство коммуникации / А. Любимов – М., 2003.

5.   Сергеечева В. Как говорить убедительно. Стратегия и тактика общения / В. Сергеечева  – М., 2002.

Тема: Характеристика риторичних законів

Опрацювати такі питання:

1.          Концептуальний закон риторики як перший крок мовленнєвого циклу.

2.          Закон моделювання аудиторії.

3.          Використання стратегічного закону як системи побудови програми впливу на конкретну аудиторію.

4.          Складові тактичного закону.

5.          Мовленнєвий закон як система комунікативних якостей мовлення.

6.          Закон ефективної комунікації.

7.          Системно-аналітичний закон.

 

Виконати завдання: 1) написати риторичний твір, застосовуючи усі риторичні закони. Проаналізуйте кожен етап вашої ораторської діяльності та визначте характерні риси кожного закону.

2) Створити риторичні промови на одну тему для 3 різних аудиторій, поясніть різницю у виборі мовленнєвих та інших риторичних засобів.

 

Література:

1.       Сагач Г. Риторика/ Г.Сагач. – К.: Вища шк., 2000.  – 489с.

2.       Хоменко І.В. Еристика. Мистецтво полеміки/ І.Хоменко. – К.: Центр учб. літ-ри, 2008 – 279с.

3.          Чибісова Н. Риторика: навч. посібник/ Н. Чибісова, М.Тарасова. – К.:Вища шк., 2003. – 411с.

4.       Мацько Л.І. Риторика: навч. посібник/ Л. Мацько,  О. Мацько – К.: Вища шк., 2003 – 311с.

5.          Абрамович С. Риторика: навч. посібник/ С. Абрамович,  М. Чікарькова. – Львів: ПАІС, 2001 – 397с.

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

з курсу «РИТОРИЧНІ ОСНОВИ ЖУРНАЛІСТИКИ»

 

Опрацювавши 2-3 наукові джерела, підготувати доповідь на одну із запропонованих тем: 

 

1)    Основні риси риторики Давнього Сходу. Риторика Давньої Месопотамії.

2)    Риторика Давнього Єгипту.

3)    Риторика Давньої Індії.

4)    Риторика Давнього Ірану.

5)    Риторика Давнього Китаю.

 

Рекомендована література:

1.    Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. – Будапешт, 1985.

2.    Гринцер П.А. Основные категории классической индийской поэтики. – М., 1987.

3.    Литература Древнего Востока. – М., 1962.

4.    На ріках Вавілонських: З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. – К., 1991. – 398с.

5.    Рождественский Ю.В. Теория риторики. – М., 1997. – С.42 – 49.

6.    Сагач Г.М. Золотослів. – К., 1993. – С.11.

 

6)    Античне ораторське мистецтво. Виникнення і розвиток риторики в Давній Греції (Емпедокл, софістика, Ісократ).

7)    Видатні давньогрецькі оратори:

8)    Сократ,

9)    Платон,

10)               Арістотель,

11)               Демосфен.

12)               Римський період розвитку античного красномовства (Ціцерон, три джерела красномовства).

 

Рекомендована література:

1.    Аверинцев С.С. Античный риторический идеал и культура Возрождения // Античное наследие в культуре Возрождения. – М., 1984.

2.    Античные риторики. – М., 1978.*

3.    Античная поетика: Риторическая теория и литературная практика. – М., 1991.*

4.    Борухович В. Ораторское искусство Древней Греции // Ораторы Греции. – М., 1985. – С. 5 – 24.

5.    Дюбуа Ж., Эделин Ф., Клинкенберг Ж.-М. Общая риторика. – М., 1986. – С.27 .

6.    Козаржевский А.Ч. Античное ораторское искусство. – М., 1980.*

7.    Корнилова Е.Н. Риторика – искусство убеждать: своеобразие публицистики античной епохи. – М., 1998.*

8.    Риторика // Словарь античности. – М., 1992. – С. 496 – 498.

9.    Сагач Г.М. Золотослів. – К., 1993. – С. 8 – 11.

10. Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторском искусстве. – М., 1994.

 

13)              Красномовство біблійних проповідників (Старий та Новий Завіти).

 

Рекомендована література:

1.    Библейская энциклопедия. – Oxford, 1995.

2.    Гече Г. Библейские истории. – М., 1990.

3.    История всемирной литературы: В 9 т. – М., 1983. – Т.1. – С.271 – 302, 501 – 515.

4.    Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Св. Писания Ветхого и Нового Завета: В 3 т. – Стокгольм, 1987.

5.    Михальская А. Педагогическая риторика: история и теория. – М., 1998. – С.93.

 

14)              Ораторське мистецтво в Середні віки. Формування засад середньовічного європейського красномовства.

15)              Візантійська теорія риторики.

16)              Розвиток риторики на Заході в Середні віки.

 

Рекомендована література:

1.    Абрамович С. Риторика та гомілетика. – Чернівці, 1995. – С.41 – 85.

2.    Абрамович С.Д., Гураль М.И., Чикарькова М.Ю. Риторика. Ч.1. История развития риторики. – Черновцы, 2000. – С.40 – 51.

3.    Амфитеатров Я. Чтение о церковной словесности, или гомилетика. – Ч. І, ІІ. – К., 1846.

4.    Раннехристианские церковные писатели: Антология. – Брюссель, 1964.

5.    Рождественский Ю.В. Теория риторики. – М., 1997. – С. 57 – 64.

 

17)              Роль Корану в становленні мусульманського красномовства.

Рекомендована література:

1.    Грязневич П.А. Коран // Краткая литературная энциклопедия: В 9 т. – Т. 3. – М., 1966. – С. 726 – 729.

2.    История всемирной литературы: В 9 т. – Т.2. – М., 1984. – С. 216 – 218.

3.    Крымский А. История мусульманства. – Ч. 1. – М., 1904.

4.    Абрамович С.Д., Чікарькова. Риторика. – Львів, 2001. – С. 74 – 76.

 

18)              Розвиток риторики в Європі нового часу.

19)              Неориторика ХХ ст.

 

Рекомендована література:

1.    Абрамович С. Риторика та гомілетика. – Чернівці, 1995. – С. 82 – 85.

2.    Безменова Н.А.  Неориторика: проблемы и перспективы // Семантика. Коммуникация. Стиль. – М., 1991.

3.    Брынская О.Н. Основные черты американской риторики новейшего времени: Автореф. дис. канд. филол. наук / МГУ – М., 1979.

4.    Гурвич С.С., Погорелко В.Ф., Герман М.А. Основы риторики. — К., 1978. – С. 20 – 28.

5.    История всемирной литературы: В 9 т. – М., 1984. – Т.2. – С. 337 – 360.

6.    Неориторика: генезис, проблемы, перепективы. – М., 1987.

7.    Перельман Х., Ольбрехт Л. Новаяриторика: Трактат об аргументации // Язык и моделирование социальных взаимодействий. – М., 1987.

8.    Рождественский Ю.В. Актуальные проблемы социалистической советской риторики // Риторика и стиль. – М., 1984.

9.    Сычев О.А. Обучение риторике в эпоху компьютеров: введение в опыт США. – М., 1991.

 

20)              Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь: Іларіон, Кирило Туровський).

21)              Українське красномовство в ХІІІ – ХУІІ ст.:

22)               І.Вишенський,

23)              Г.Сковорода,

24)               Петро Могила, Л.Баранович.

25)               Київська школа риторики ХУІІ –ХУІІІ ст. (Й.Галятовський, Ф.Прокопович, М.Ломоносов).

26)               Розвиток українського риторичного слова в ХІХ ст.

27)               Сучасний стан ораторського мистецтва в Україні.

 

Рекомендована література:

1.    Вомперский В.П. Риторики В России в ХУІІ – ХУІІІ вв. – М., 1988.

2.    Історія української літератури: У 3 т. – Т.1. – К., 1967.

3.    Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики ХУІІ -  1 пол. ХУІІІ ст. та їх роль у розвитку  теорії літератури на Україні. – К., 1983.

4.    Сагач Г.М. Золотослів. – К., 1993. – С. 222 – 252.

5.    Пелешенко Ю.В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози к.ХІУ – поч. ХУІ ст. – К., 1990.*

6.    Стратий Л.М. и др. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево- Могилянской Академии. – К., 1982.

7.    Огієнко (митр. Іларіон). Українська культура. – К., 1918.

8.    Хрестоматія з давньої української літератури / Упор. О.І. Білецький. – К., 1967.

9.    Чепіга І.П. Ораторське мистецтво на Україні  в ХУІ – ХУІІ ст // Українська мова і література в школі. – 1989. - № 10. – С.64 – 68.

 

Теоретичні питанння та завдання до заліку

 

1.         Предмет і зміст риторики як науки і навчальної дисципліни.

2.         Значення риторики для сучасного українського суспільства (в умовах побудови правової української держави).

3.         Фаховий аспект риторики і журналістська майстерність.

4.         Проблеми і завдання риторичної науки.

5.         Місце риторики серед інших дисциплін.

6.       Неориторика, сучасні підходи до вивчення ораторського мистецтва.

7.       Риторика як елемент культури.  

8.       Риторичні основи журналістики як професії підвищеної мовленнєвої відповідальності.

9.       Категорія моралі (етосу) в риториці.

10.    Сучасне ораторське мистецтво в засобах масової інформації.

11.      Загальні поняття класичної риторики.

12.      Логос як основна категорія класичної риторики.

13.      Етос як основна категорія класичної риторики.

14.      Пафос як категорія риторики й естетики.

15.      Основоположні розділи  класичної риторики.

16.      Інвенція як розділ класичної риторики.

17.      Диспозиція як розділ риторики.

18.      Елоквенція та елокуція.

19.      Меморія як розділ риторики.

20.      Акція як розділ класичної риторики.

21.      Жанри красномовства.

22.    Теоретичні засади риторики. Своєрідність риторичної науки.

23.      Види красномовства та сфери його застосування.

24.      Зародження та головні риси академічного красномовства. Жанри академічного красномовства. Форми діалогу зі слухачами.

25.      Найдавніші джерела політичного красномовства як засобу боротьби за владу. Жанри політичної риторики.

26.      Різновиди та функції судового (юридичного) красномовства.

27.      Церковне красномовство, види та структура церковних проповідей.

28.      Розповсюдження суспільно-побутового красномовства та його жанрів: ювілейних промов, привітальних слів, тостів, надгробних (поминальних) слів.

29.      Характеристика риторичних законів: концептуального; моделювання аудиторії; стратегічного.

30.      Складові тактичного закону риторики. Мовленнєвий закон як система комунікативних якостей мовлення.

31.      Риторичний закон ефективної комунікації. Системно-аналітичний закон.

32.    Міфологія красномовства, основні риси риторики Давнього Сходу.

33.      Риторика Давньої Месопотамії. Ораторське мистецтво Давнього Єгипту.

34.      Риторика Давньої Індії. Основні категорії класичної індійської поетики.

35.      Ораторське мистецтво Давнього Ірану.  Риторика Давнього Китаю.

36.      Передумови виникнення риторики у Давній Греції. Розвиток  античної риторики: Емпедокл, софістика, Ісократ.

37.      Риторичний ідеал античності. Давньогрецькі риторичні школи.

38.      Видатні давньогрецькі оратори (Горгій, Сократ, Платон).

39.      Арістотель, Демосфен – визначні оратори Давньої Греції.

40.      Місце риторичної техніки в культурі давніх греків.

41.      Поняття істини, моралі, гармонії й краси у давньогрецькій риториці. 

42.      Римський період розвитку античного красномовства (Гай Юлій Цезар, Квінтіліан),

43.      Секрети майстерності Цицерона,  три джерела красномовства.

44.      Епідейктичне красномовство.

45.      Біблія як джерело риторичних засобів.

46.      Красномовство біблійних проповідників (Старий та Новий Завіти).

47.      Десять Заповідей (Декалог) як найважливіший зразок релігійно-дидактичної риторики Біблії.

48.      Проповідь, пророче слово і повчальні слова як різновиди біблійного красномовства.

49.      Формування засад середньовічного європейського красномовства (Філон Александрійський, Тертулліан).

50.      Розвиток патристики: Августин Аврелій, Єронім.

51.      Візантійська теорія риторики (Афанасій Александрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Іван Золотовустий).

52.      Розвиток риторики на Заході в Середні віки. Риторика та гомілетика.

53.      Коран як джерело арабської словесності, літератури, риторики.  Роль Корану в становленні мусульманського красномовства.

54.      Розвиток ораторського мистецтва в Україні. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Літопис Нестора.

55.      “Слово про Закон та Благодать” митрополита Іларіона як зразок раньоукраїнської риторики. 

56.      Риторичні засади “Слова Кирила Туровського, “Повчання” Володимира Мономаха, “Слова про Ігорів похід”.

57.      Українське красномовство в ХІІІ – ХУІІ ст. (І.Вишенський, Г.Сковорода, Петро Могила, Л.Баранович).

58.      Патристика як ораторська проза.

59.      Розвиток української ораторської та агіографічної прози к.ХІУ – поч. ХУІст.  Резонанс української культури в східнослов`янських землях (Стефан Яворський, Феофан Прокопович). Зародження полемічної літератури.

60.      Київська школа риторики ХУІІ –ХУІІІ ст.

61.      Риторичне вчення Феофана Прокоповича.

62.      Риторичні твори “Ключ розуміння” Й.Галятовського, праці М.Ломоносова.

63.      Латиномовні поетики і риторики ХУІІ - 1 пол. ХУІІІ ст. та їх роль у розвитку  теорії літератури на Україні. 

64.      Розвиток українського риторичного слова в ХІХ - ХХст. (К.Зеленецький,  М.Максимович, М. Драгоманов, М.Грушевський).

65.      Курси філософії та риторики професорів Києво- Могилянської Академії.

66.      Розвиток риторики в Європі нового часу. Занепад церковного красномовства.

67.      Неориторика ХХ ст.: генезис, проблеми, перспективи. Розвиток дипломатичного, військового, академічного, судового та епідектичного красномовства. 

68.      Вплив суспільно-політичних процесів в Європі ХІХ ст. на розвиток риторичної науки. Основні риси американської риторики новітнього часу.

69.      Навчання основам риторики в епоху комп`ютерів. Вплив розвитку масових комунікацій на техніку мовлення.

70.      Сучасний стан ораторського мистецтва в Україні

71.      Теорія і практика мовної комунікації як продовження розвитку класичної риторики в нових умовах.

72.      Сучасний риторичний ідеал. Гуманістичне спрямування сучасної риторики.

73.      Сучасні українські промовці (на вибір). Риторика як шлях удосконалення особистості і фахівця.

 

Залік проводиться усно в індивідуальному порядку. Максимальне оцінювання студенту забезпечують відповіді на теоретичні питання, а також якісне виконання одного з практичних завдань, наприклад:

-        написати риторичний твір, застосовуючи усі риторичні закони. Проаналізуйте кожен етап вашої ораторської діяльності та визначте характерні риси кожного закону;

-        створити невеликі риторичні промови на одну тему для 3 різних аудиторій, поясніть різницю у виборі мовленнєвих та інших риторичних засобів;

-        виголосити доповідь, враховуючи вимоги неориторики.

 

 

За підсумками заліку студент 3 курсу повинен продемонструвати:

ü знання етапів історичного розвитку та ключових понять, розділів та законів як класичної, так і сучасної риторичної науки.

ü навички аналізу та членування текстів різних типів,

уміти:

ü визначати тему, докази, мовні засоби та доцільність кожного слова в тексті;

ü розрізняти тропи і фігури української мови;

ü використовуючи свої знання й досвід інших промовців, продукувати тексти різних типів промов з потрібної теми і для різних ситуацій.

 

 

 

Короткий термінологічний словник

Абсурд — безглузді твердження; вислови, позбавлені раціонального змісту. Абсурд відрізняється від нісенітниці: нісенітниця не істинна, проте не хибна, а абсурдний вислів осмислений і внаслідок своєї суперечності є хибним.

Автентичний текст — достовірний текст певного автора.

Автобіографія — власний опис свого життя.

Автологічна лексика — слова з прямим значенням; численно переважають у будь-якій формі національної мови.

Автонім — справжнє ім’я автора, на противагу імені вигаданому — псевдоніму.

Автор — творець тексту, промови, наукового дослідження тощо.

Автореферат — короткий виклад автором змісту своєї наукової праці.

Авторські слова — 1) слова, з допомогою яких до тексту вводять пряму мову; 2) слова, що належать тільки певному автору і не підлягають змінам: авторські слова Тараса Шевченка, авторські слова Івана Франка.

Агіографія — різновид церковної літератури; оповідання про життя осіб, яких церква проголосила святими.

Агітаційна промова — промова, що зосереджується на якому-небудь політичному питанні, ідеї, факті, містить заклик до певної діяльності й адресована до широких мас.

Аграматизм — порушення мовлення людини, що виявляється у неправильному використанні граматичних елементів і форм.

Адаптація — пристосування тексту до можливостей сприймання читача.

Азіанізм — пишний стиль, що виник в елліністичний період у грецьких землях Малої Азії, де намагалися перевершити класичних ораторів за рахунок широкого вживання експресивних прийомів.

Академічне красномовство — ораторське вміння науковця та викладача, що доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Основні жанри: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.

Акростих — вірш-загадка, в якому початкові букви рядків складають слово-відгадку.

Активний словник — запас слів, які мовець не тільки розуміє, а й практично використовує в усній та писемній мові.

Актуалізація — реалізація можливостей мовних одиниць відповідно до стилістичної мети спілкування: семантико-стилістичне наголошення, змістове виокремлення мовних одиниць за несподіваними мовними зв’язками.

Акцент — особливості вимови, що зумовлені специфікою артикуляційної бази рідної мови і виявляються у мовленні нерідною мовою.

Алегорія — образ, в якому зображення має переносне значення; вираження ідеї в предметному образі: лисиця — хитрість, осел — тупа упертість, вовк — хижацтво.

Алітерація — стилістичний прийом повторення однакових або близьких за акустико-артикуляторними ознаками приголосних звуків з метою створення звукового образу або фону.

Алогізм – порушення послідовності, логіки в міркуванні, що веде до викривлення думки і можливості зловживання довірою аудиторії. Виникає як наслідок логічних помилок.

Алюзія — стилістична фігура: натяк на якийсь відомий факт. Зловживання нею може затьмарити зміст.

Ампліфікація — прийом традиційної риторики, що полягає у зумисному нагромадженні кількох схожих означень для підсилення певного явища.

Амфіболія — структури, що допускають двозначне тлумачення. Амфіболія розуміється як стилістичний ефект загадковості або як недогляд, який можна усунути перебудовою речення.

Анадиплоза — фігура, що поєднує одним словом чи конструкцією передню строфу (чи речення) з наступною.

Анаклаза — прийом фоностилістики, що створює ефект скандування розривом складів, подовженням звуків.

Анаколуф — стилістична фігура, в основі якої лежить граматична неузгодженість членів речення, зміщення конструкцій, порушення синтаксичних зв’язків.

Аналогія — схожість явищ, яка у певних ситуаціях є підставою для умовиводів (наприклад, коли промовець хоче пояснити щось незнайоме за допомогою знайомого). Обов’язковою умовою при наведенні аналогії є порівняння за суттєвими ознаками (а не випадковими). До неї не слід вдаватися академічному оратору; але широко вживається в інших видах красномовства.

Анантаподотон — стилістична фігура, що є різновидом анаколуфа. З двох елементів парного виразу вживається тільки перший: Нема на світі України, немає другого Дніпра... (Т. Шевченко).

Анантаксис — вставляння звуків для евфонічного звучання, полегшення вимови (зі мною, зо дна). Анантиксисом називають і «паразитичні звуки» в живому мовленні.

Анафора — стилістична фігура, що створюється повторенням одних і тих самих елементів мови на початку кожного паралельного ряду: рядка, строфи, абзацу.  Анафора буває звукова, лексична, морфемна, синтаксична.

Аномінація — стилістична фігура: створення нового слова на основі двох інших, відомих слів. Найчастіше А. використовується для сатиричного ефекту.

Анекдот — коротке усне жартівливе оповідання про якийсь випадок чи ситуацію з несподіваним дотепним закінченням.

Антитеза — стилістична фігура, що характеризується симетричною будовою і різким протиставленням понять, образів, думок.

Антифразис — стилістична фігура, яка будується на вживанні слова в протилежному значенні: страшенно гарна.

Антоніми — стилістичні засоби (переважно лексеми з протилежним значенням) для створення виразного контрасту.

Антономазія — стилістичний засіб оцінної експресії, що досягається заміною власної назви описовим зворотом: Безсмертний Кобзар (про Т. Шевченка).

Апологія — промова на захист самого себе, яку писали для звинувачених давньогрецькі логографи-софісти.

Апокопа — скорочення слів у результаті випускання звуків.

Апосіопеза, або замовчування — стилістична фігура, обрив, що містить в собі щось невимовлене, підтекст. Мова переривається тому, що потрібно щось “сховати” чи імітувати таємницю.

Апосіопезис – стилістична фігура, що утворюється несподіваною паузою, яка розриває конструкцію. Використовується для вираження вагань або емоцій, розпачу мовця.

Апорія — фігура думки, в якій відповіддю на запитання буде весь наступний текст.

Апостроф(а) – широка фігура думки, в якій оповідь переривається звертанням до когось одного зі слухачів або читачів. Апострофа може мати різний риторичний зміст і мовну конфігурацію. Це може бути моралізаторське нагадування, повчання, прохання про допомогу, звертання до честі і гідності, догана, скарга, прокляття, моління, прохання тощо. Те саме, що й риторичне звертання.

Арготизми — стилістичні засоби (лексеми) для створення ефекту потайного мовного відокремлення: колеса (наркотики), ксива (документи).

Артикуляція — система положень органів, що вимовляють звуки. Чіткість артикуляції необхідна для оратора, визначається правильним положенням цих органів.

Архаїзми — стилістичні засоби (лексеми), що мають конотацію попередніх мовних епох і тому використовуються для створення стилістичних ефектів історичного колориту, урочистості, піднесеності, патетики або створення ефекту комізму, іронії, пародії, індивідуалізації мовлення персонажів.

Асиндетон — стилістична фігура, що має будову багатокомпонентного складного безсполучникового речення: Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє (Т. Шевченко).

Астеїзм — схвалення у вигляді осуду.

Астесмус — фігура думки, що прикрашає мовлення доречним виразом — вставкою, згадкою, дотепом, приказкою чи прислів’ям, сентенцією, афоризмом тощо.

Асонанс — повторення голосних з метою створення художнього образу і підсилення звучності тексту.

Аттицизм — наслідування зразків аттичної стилістики У-ІУ ст. до Христа, яке спостерігається в античній літературі та риториці в елліністичну епоху.

Атіологія — фігура думки, в якій на поставлене мовцем запитання відповідати слід йому ж: Чи можемо ми сказати, що все у нас гаразд? Ні, не можемо.

Афективний — такий, що стосується гострих, неконтрольованих розумом емоцій.

Афоризм — короткий влучний вислів, який у стислій, зручній для запам’ятовування формі подає глибоку думку.

Біблеїзм — слово або вираз, запозичені з Біблії, що створюють відповідну стильову атмосферу, інколи — церковнослов’янізм.

Бібліографія — допоміжна наукова дисципліна, яка допомагає оратору зорієнтуватися в друкованих виданнях (рукописах) і базується на правилах бібліографічного опису.

Благання — в античній риториці фігура думки, якою мовець може випросити допомогу. Поширена в молитвах, заклинаннях тощо.

Варваризми — стилістичні засоби (лексеми), як правило, іншомовного походження, які не стали загальновживаними, не повністю засвоєні мовою.

Варіант — стилістичне поняття, за яким допускаються паралельні форми. Є варіанти комбінаторні, факультативні й стилістичні.

Виділення — надання якомусь мовному елементу особливої стилістичної ваги.

Включення — стилістичний прийом, при якому вірш або речення починається і закінчується одним і тим самим словом.

Внутрішня мова — стилістичний засіб у художньому тексті. Це мовлення персонажа «про себе».

Вставні слова, словосполучення, речення — засіб стилістичного синтаксису. Слова, словосполучення і речення, які вводяться в інше речення, але синтаксично з ним не пов’язані, інтонаційно відокремлюються від нього і вносять додаткові повідомлення, уточнення чи пояснення до змісту основного речення.

Вульгаризми — лексеми, що мають знижене (пейоративне) забарвлення і перебувають за межами літературної норми: пика, жерти, здихати, гарикати.

Вчення про три стилі — гармонійна стилістична система, яку започаткували Цицерон, Квінтіліан та ін., в Україні — Феофан Прокопович, в Росії — Михайло Ломоносов. Стиль простий (низький) — ощадливий, ясний, скромний, позбавлений тропів, потребує слів невишуканих, комунікативних, поширений у буденному житті; стиль високий (піднесений) – багатий, насичений тропами і фігурами, стандартно відпрацьований, призначений для святкових промов і високого чину; стиль середній (поміркований) — позбавлений крайностей низького і високого. Ритори вважали його ідеалом мови, мірою такту.

Гармонія — якість мовлення, якої має прагнути мовець (гармонія змісту і форми, звучання, настрою, тону).

Гіпербола — образне перебільшення за розміром, силою, значенням: Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання (В. Сосюра).

Гіпероха — вид гіперболи, найбільша похвала: Нічого кращого за неї нема під сонцем.

Гісторологія — фігура думки, що виражає важливі, з погляду мовця, побажання, використовується на закінчення риторичного дискурсу, рідше— на початку.

Гіфен — прийом зумисного злиття окремих слів у одне складне слово: Ах, Стрункодівчина, Русодівчина, Руходівчина, Теплодівчина в ажурній сукні (М. Семенко).

Глоса — у риториці Арістотеля і пізніше це слова та вирази, що перебувають поза звичайним уживанням, якісь особливі (архаїзми, поетизми тощо).

Глосарій — тлумачний словник застарілих і малозрозумілих слів.

Гнома — мудрий вислів, афоризм, викладений у формі двовірша.

Гомілет — християнський проповідник, майстер гомілетики.

Гомілетика — християнська риторика, що має на меті витлумачення Біблії через проповідь чи повчальну бесіду; один із видів красномовства, що вивчає правила побудови церковної проповіді.

Гомілія — вид духовної промови, духовне навчання.

Горгієві фігури — вперше введені Горгієм різноманітні прийоми, які зближували ораторську промову з поезією (симетрично-ритмічна побудова речень, використання рим та тропів) і частково спиралися на практику фольклорних заклинань.

Гра — самовияв особистості, може набувати характеру рольової гри. Для оратора важливо вміти перевтілюватися, тому підготовка оратора включає моменти, які вивчаються в акторських школах.

Градаційні сполучники — складені сполучники, що утворюються з двох компонентів і виражають найчастіше зіставно-протиставні відношення, причому друга частина має більше смислове навантаження порівняно з першою: не тільки ..., ай; не стільки ..., скільки; не те щоб .., але.

Градація — стилістична фігура певної будови, в якій кожна наступна частина посилює (або послаблює), нагнітає смислове чи емоційно-експресивне значення. В результаті зростає стилістичний ефект висловлення і враження від нього. Градація буває висхідна, при якій стилістичний ефект збільшується, наростає і посилюється значення з додаванням кожного наступного компонента фігури: Прийшов, побачив, переміг (Юлій Цезар). Градація низхідна, навпаки, характеризується з кожною наступною частиною зменшенням значення, спаданням стилістичного ефекту і враження від нього: На майдані пил спадає. Замовкає річ. Вечір. Ніч (П. Тичина).

Грамотність — знання правил мови і вміння ними користуватися, є надзвичайно важливою для оратора. Ораторська грамотність— обізнаність у сфері науки про красномовство.

Гротеск — поетичний прийом зумисного спотворення або змішування контрастів: трагічного і комічного, доброго та злого, реального і фантастичного.

Гумор — змалювання явищ в м’якій, жартівливій інтонації (на відміну від сатири).

Ґемінація — експресивне подвоєння; те саме, що й подвоєння, редуплікація.

Дедукція — метод умовиводу від загального до конкретного. Звичайно протиставляється індукції.

Демагогія –  голослівні аргументи, що мають вигляд глибокої аргументації, а насправді прикривають корисливі розрахунки та некомпетентність, прагнення маніпулювати людьми.

Демінутиви — виразні стилістичні засоби, поширені в усній і художній мові. Це назви суфіксальних утворень із семантикою зменшуваності, емоційної оцінності, інтимності.

Дигресія — стилістичний прийом миттєвого відхилення від теми, викладу для того, щоб слухачі відпочили від інтелектуального чи емоційного напруження (може бути жарт, примовка).

Дикція — манера вимовляння звуків слів. Правильна дикція — чітка та ясна.

Дискусія — публічне (і часто конфліктне) обговорення якоїсь проблеми. Оратор повинен вміти організувати і припинити дискусію в потрібний йому момент.

Диспут — організована форма дискусії, інколи — зі заздалегідь визначеними ролями. Особливого значення в ньому набуває здатність оратора переконувати

Дихання — найважливіша фізіологічна функція організму, чинник формування голосу. Правильно поставлене дихання дає ораторові змогу звучно, виразно й тривалий час говорити перед аудиторією. Існує система вправ, спрямованих на розробку правильного дихання.

Діалектизми — стилістичні засоби, що використовуються в художніх текстах для створення стилістичного ефекту місцевого колориту, для індивідуалізації мови персонажів — носіїв певної говірки.

Діалог — функціонально-комунікативний вид мовлення, що характеризується безпосереднім словесним обміном думками між двома мовцями.

Діапазон голосу — звуковий обсяг ораторського голосу, що визначається інтервалом між найнижчим і найвищим звуками. Оратору важливо знати свій діапазон голосу.

Діафора — стилістична фігура, різновид повтору: повторюються слово чи вираз, які щойно прозвучали, з тим, щоб надати їм більш експресивного звучання.

Доведення — процес доказу оратором справедливості (чи навпаки) якогось твердження. Використовуються методи індукції та дедукції (інколи аналогії). Оратор може доводити свою думку, спираючись на власний досвід, чужі думки (в т.ч. цитати), очевидні факти тощо.

Домінанта — одне зі стилістичних понять, що у низці однотипних мовних одиниць є носієм основного значення і підпорядковує собі всі інші змістові й стилістичні значення.

Доступність промови — побудова виступу з урахуванням особливостей аудиторії (вікових, соціальних, світоглядних та ін.).

Драма — твір художньої літератури, який життя й характери героїв, гострі конфлікти розкриває через розмови дійових осіб (монологи, діалоги, полілоги) і призначений для сценічного втілення. Має індивідуалізовану мову персонажів і сценічні засоби.

Думи — пісенно-епічні українські народні твори, що мають специфічну ритміко-образну систему і героїчний зміст.

Думка — поширений у романтичній літературі жанр короткого елегійного чи баладного вірша.

Евристика, сократична бесіда — особливий метод ведення діалогу, навчання, введений Сократом. В евристиці все будується на системі навідних запитань, що підштовхують співбесідника до рішення проблеми.

Евфемізм — троп, заміна табуйованих (священних, стилістично неприйнятних для якоїсь групи або ж просто непристойних) слів описовими синонімічними словами (зворотами). Пом’якшувальні назви грубих явищ, уникнення слів із неприємним забарвленням.

Евфонія — певна якість мовних звуків, що визначає емоційне забарвлення мови оратора. Прийоми гри алітерацією та асонансом, ритмічні моделі тексту сприяють евфонії. Милозвучність мови, а також дотримання мовцями правил фонетичних чергувань.

Евфуїзм — стиль, що відрізняється штучною пишномовністю, манірністю.

Екзотизми  — маловживані слова, що вживаються як стилістичний засіб для створення особливого колориту: паранджа, аул, фазенда.     

Екзегетика — метод символіко-алегоричного трактування тексту Біблії (засновник — Фіон Александрійський), згодом цей метод був перенесений і на тлумачення художніх текстів. Здавна використовується ораторами, в першу чергу церковними.

Експресія — інтенсивна виразність тексту, що створюється фонетичними, лексичними, граматичними, стилістичними засобами мови.

Ексцесив — надмірний ступінь ознаки чогось: щонайкраще, дрібнюсінький.

Експансивність — свідоме чи неконтрольоване свідомістю нав’язування власного «я», власної картини світу та цінностей аудиторії, яке грунтується на болісній переоцінці оратором своєї особистості. Експансивний оратор запалює, звичайно, почуття невибагливої, малорозвиненої аудиторії. Часто сполучається з демагогічними прийомами.

Експліцитний — такий, що виражений відкрито; протилежність імпліцитному

Елегія — вірш, у якому передано настрої журби, туги, смутку, безнадії, меланхолії.

Еліпс — стилістична фігура, відсутність передбачуваного слова, в якому немає потреби і без якого фігура є лаконічнішою, динамічнішою, виразнішою: Людині — все людське на цій непокірній землі (М. Рильський).

Елокуція — розділ античної риторики, що охоплював матеріал про впорядкування і висловлення думки, підпорядкування слів думці й потребам комунікації. Головні завдання теорії елокуції: типологія стилів, засади вибору мовних засобів відповідно до мети, творення тропів та фігур. Творцями елокуції як частини риторики були давньогрецькі ритори Ісократ і Арістотель. У сучасній науці питаннями, що традиційно відносилися до елокуції, займається лінгвістична стилістика.

Елатив — стилістичний засіб інтенсивності ознаки, що має характерні експресивні суфікси: чистісінька правда, низесенький уклін.

Емотивний — синонім до слова емоційний, частіше вживається стосовно неконтрольованих емоцій — афектів.

Емпатія — здатність відчувати стан іншої людини або аудиторії, важлива для юриста, медика, священика, оратора.

Емфаза — інтонаційне виділення, підсилене повторення якогось елемента, частіше початкового: Осінній день, осінній день, осінній... (Л. Костенко).

Емфатичний вираз — особливо інтенсивне або велемовне висловлення.

Еналага — фігура, сутність якої у використанні однієї форми чи конструкції замість належної іншої: вживання середнього роду замість жіночого або чоловічого: Таке воно нещасне — ця дівчина; використання форми теперішнього часу замість майбутнього — Я завтра їду.

Енантіосемія — поляризація значень, розвиток у слові значення, протилежного прямому: герой (у значенні невдаха).

Енкліномен — явище евфонії живого мовлення, сутність якого у зміні інтонації з гострого (високого) тону на важкий (низький) тон. Відоме в риториці під назвою баритонічного слова.

Епаналепсис – повтор слова у кінці однієї синтаксичної конструкції і на початку іншої або кільцевий повтор (на початку і в кінці висловлення): Я його знаю, знаю багато років, знаю так, як ніхто з вас його не знає.

Епідектичне красномовство — те ж, що й урочисте красномовство.

Епістрофа — обертання, повернення назад.

Епістолярії — листи, послання письменників, громадських і культурних діячів, що мають художню і пізнавальну цінність.

Епітафія — вірш для надгробного пам’ятника. В Давній Греції складалися видатними поетами для героїв і виконували виховну роль. Пізніше жанр трансформувався: тепер це може бути і сатиричний, і жартівливий твір.

Епітет — троп, образне означення переважно метафоричного характеру: щасливі береги, медові уста.

Епітроп — фігура думки, при якій допускається приймати позицію суперника, щоб потім аргументовано її спростувати.

Епіфонема — фігура в античній риториці, в якій додається пояснення до вищесказаного: така моя думка.

Епіфора – стилістична фігура, протилежна анафорі, полягає у повторенні одних і тих самих елементів у кінці кожного паралельного рядка.

Ерудиція — наявність глибоких знань у тій чи іншій сфері. Ерудиція виникає як результат копіткої праці індивідуума над собою, бажана для оратора.

Ескіз — начерк, замальовка до художнього твору.

Естетика промови — важливий момент композиції (розташування) змістовних частин тексту, а також організація мовної форми за законами краси, використання прийомів поетики (тропів і т.ін.).

Етапи підготовки промови — 1. Вибір теми. 2. Складання плану. 3. Процес збирання матеріалу. 4. Запис промови. 5. Розмітка тексту знаками партитури. 6. Тренування оратора.

Етимологічна фігура — стилістична фігура, в якій поєднуються етимологічно близькі слова: життя прожити — не поле перейти; думати думу.

Етикетні формули — мовні кліше, що виникли в тій чи іншій національній мові в процесі культурного розвою краю (привітання, формули ввічливості і т.п.).

Етика промовця — визначений традиційною мораллю та суб’єктивною аксіологією оратора «момент істини»: мається на увазі, що оратор не може виголошувати аморальні речі. Цей момент склався в нашій риторичній культурі в річищі тисячолітнього церковного впливу, хоча сьогодні ширше мовиться про «загальнолюдську» етику.

Етопея — фігура думки, при якій певне міркування, зміст вкладається в уста тієї особи, яка має це оцінити. Навіть звичайні, поширені твердження набирають більшої ваги в устах авторитетних людей і стають ніби незаперечними. Часто використовується у мові вчителів, учених; у побутовому мовленні — коли незручно про себе чи когось щось казати, це «щось» переадресовують відомій співбесідникам третій особі.

Етюд — невелика частина художнього твору, що є деталлю і може існувати окремо.

Жанри ораторські — диференціація ораторських творів як підвидів тієї чи іншої галузі красномовства: академічне красномовство; політичне красномовство; судове (юридичне) красномовство; суспільно-побутове красномовство; церковне красномовство.

Жаргон — функціональний підвид просторічного мовлення, що перебуває за межами літературної мови: хавати (їсти), киряти (випивати), тачка (таксі). Залежно від віку, вподобань, діяльності виділяють жаргон дитячий, студентський, кримінальний, комп’ютерний та ін.

Жаргонізми — слова (словосполучення), що належать до лексикону вузької (найчастіше професійної) групи (студенти, торгівці, злодії тощо). Професійний жаргон, сленг. Оратор вдається до жаргону в крайніх, визначених ситуацією, випадках.

Жест — система міміки, рухів рук та тіла, яка відіграє допоміжну, але важливу роль в ораторському виступі. Неповторна система жестикуляції в культурі того чи іншого народу складається історично, що оратор мусить враховувати. Культура жестів оратора спирається й на вивчення акторської техніки. Жести поділяються на механічні (автоматичні), ілюстративні та емоційні; ораторові рекомендується користуватися лише третім видом, оскільки лише вони по-справжньому підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають виділити основні думки.

Жива мова — та, що звучить у повсякденному спілкуванні; одне із джерел виникнення стилістичних значень.

Забарвлення — додаткові стилістичні відтінки мовних одиниць, що надають висловлюванню чи тексту певного характеру (урочистості, книжності, просторічності тощо).

Звертання — риторична фігура, що містить у собі назву особи у кличному відмінку, до якої звернена мова: Ой ти, дівчино, з горіха зерня, чом твоє серденько — колюче терня? (І. Франко).

Звуконаслідувальні слова, ономатопея — стилістичний засіб у художніх текстах для відтворення звукових ситуацій, створення акустичного фону і звукових образів.

Здібності риторичні — сукупність природжених якостей (голос, постава, шарм, філологічна обдарованість та ін.), які є фундаментом ораторської діяльності і багато в чому сприяють успіху промови.

Зевгма — риторична фігура, що ґрунтується на побудові тривалого мовного періоду таким чином, що у реченні з однорідними ми підрядними членами підмет або присудок представлений на початку, а далі мається на увазі. Наприклад: Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м 'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину…(О. Довженко).

Зміна значення, семантична зміна, семантичний розвиток — семантичні явища в стилістиці, що виявляються у звуженні, розширенні або зміщенні значення слів і виразів, в результаті чого виникають нові стилістичні засоби — фігури слова: тропи.

Зовнішня культура оратора — система засобів, які сприяють створенню іміджу промовця; базується на контролі над наступними чинниками: зовнішній вигляд (зачіска, одяг тощо), постава, погляд, жест, голос.

Ідея – 1. Категорія візантійської риторики, що базується на християнському неоплатонізмі; виражається в таких якостях стилю, як ясність, чистота, висота, величавість тощо. 2. Категорія літературознавства: ставлення автора до своєї теми. 3. Загальнофілософська категорія, що означає поєднання в акті пізнання об’єктивних даних про дійсність та суб’єктивного поривання до її перетворення; в цьому аспекті ідея широко впливає на ораторську діяльність.

Ілюстративність промови –  Насиченість тексту, що його виголошує оратор, прикладами (цифровими, статистичними, життєвими та ін.).

Ізоколон — риторична фігура, при якій у двох або кількох відрізках мови частини речення розміщені в однаковому порядку, повна синтаксична й інтонаційна відповідність частин речення: Понад ставом увечері хитається очерет //Дожидає мати сина до світа вечерять //Понад ставом увечері шепочеться осока //Дожидає в темнім гаї дівчинонька козака (Нар. творчість).

Імітація — риторичний та стилістичний прийом, яким створюється повна ілюзія чиєїсь манери мовлення або письма.

Імператив — стилістичний засіб (наказовий спосіб, спонукальні вигуки тощо), що виражає волевиявлення, реакції мовця.

Імплікація — логічна операція, за допомогою якої з двох висловлювань утворюється умовне висловлювання за схемою: Якщо..., то.

Імпровізація — виголошення промови чи певної її частини без попередньої підготовки, спираючись на раніше набуті знання і навички контактування з аудиторією. Бажано передбачати ситуації, коли може виникнути потреба в імпровізації, і готуватися до них.

Інвектива — гострий викривальний виступ, різке звинувачення, осуд когось.

Інвенція — поняття риторики, яким означається перший етап підготовки виступу: помисел, пошук думки, добір відомостей, вибір теми, відшукування способів розв’язання проблеми, нагромадження даних. Основні етапи інвенції: вибір теми, уточнення загального і конкретного стану теми (хто?, що?, де?, коли?, для чого?), нагромадження доказів.

Інклюзив — стилістичний прийом, при якому мовець виступає і від імені того, до кого говорить (включає його в поняття «ми»).

Інверсія — риторична та стилістична фігура, яка створюється зворотним порядком слів у реченні, щоб підкреслити значення інверсованих одиниць і посилити виразність мовлення.

Інтер’єктивація — стилістичний засіб (перехід повнозначних слів у вигуки), який надає тексту емоційно-експресивного забарвлення: ой матінко!, о леле!, боже ж ти мій!, от тобі й маєш!

Інтерпеляція — фігура, в якій автор перериває потік мовлення, щоб звернутися до слухача, щось ствердити чи заперечити: Душа моя — послухай! — Як яблуня в цвіту (П. Тичина).

Інтерпозиція — різновид стилістичної фігури інверсії, в якому службове слово вклинюється у словосполучення, підрядне речення «розриває» головне: Зайду — хм! чи ж треба?— годин через дві.

Інтерпретація — фігура, в якій одна й та сама думка пояснюється за допомогою нагромадження синонімічних виразів. Виконує функцію семантичну, бо краще розкриває смисл думки, і стилістичну; є різновидом ампліфікації.

Інтонація — цілісна організація живого мовлення, що включає ритм, паузи, наголоси, мелодику, силу, висоту і тембр звуків; поняття фоностилістики, що характеризує ритмо- мелодичну сторону мовлення і виражає логіку змісту та емоційно-експресивне забарвлення (інтонація оклику, звертання, запитання, пояснення, переліку, закінченості, оповідності, спонукання, зіставлення тощо). У риториці та стилістиці інтонація, мелодія мови — це живий показник не тільки висоти звучання, а й відтінків думки, волі та почуттів, форма виявлення стилістичного ефекту. Кожний тип стилістичного ефекту має свою інтонацію.

Інтродукція —  у класичній риториці те саме, що й вступ.

Інформація — одне із вихідних понять риторики та стилістики, що означає основу об’єкта мовної передачі, переробки і відтворення, яка «обростає» стилістичними конотаціями.

Іронія — троп, у якому слова чи вирази з метою насмішки, глузування вживаються у зворотному (до буквального) значенні слова.

Історизми — стилістичні засоби (лексеми), що використовуються в художніх текстах для відтворення колориту епохи, індивідуалізації мови персонажів, у науково-історичній літературі як номінації колишніх реалій: урядник, війт, кошовий, волость, ятаган, непман.

Ітерація — метод тренування, навчання, вироблення вправності, мовної досконалості.

Каданс — тип мелодики мовлення, характерний для кінця фрази при оповідній моделі мовлення.

Казуальний момент промови — орієнтація оратора на той чи інший склад аудиторії (молодь, солдати, діти тощо). Визначений (не без впливу античного досвіду) Григорієм Двоєсловом. Слід відрізняти казуальний момент промови від казуїстики — софістичної підтасовки доказів.

Каламбур — стилістичний прийом зближення різних за значенням слів, іноді схожих за звучанням, який створює комічний ефект: А хай їй грець, тій Греції!; Все квапимось із ніколи в ніколи (Л. Костенко).

Калька — слово або вираз, утворені точно за зразком іншого слова чи виразу шляхом буквального перекладу його частин з іншої мови.

Канцеляризми — штампи ділової мови, яких ораторові варто уникати. Можуть бути засобом пародіювання чиновницького жаргону.

Катехізис — ораторський твір, написаний у формі запитань і відповідей; жанр конфесійного стилю.

Катахреза (від гр. katachresis — помилкове вживання) — троп, різновид метафори, що утворюється поєднанням суперечливих понять, використанням семантично подібного, близького, але не точного виразу: Велика розмова замість довга; червоне чорнило.

Класична освіта — освіта, започаткована в епоху Відродження, базувалася на вивченні античності, в тому числі й її риторичного досвіду. Проте в ХУІІІ-ХІХ ст. центр уваги змістився на вивчення художньої літератури, а увага до риторики занепала.

Класична мова — мова, репрезентована найкращими художніми текстами, за якими і має вивчатися. Класична українська мова представлена творчістю І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського та ін.

Кліше (фр. cliche — відбиток) — зворот, що легко відтворюється в певних ситуаціях і контекстах, зберігає свою семантику і виразність, відповідає психічним стереотипам національного світобачення; через легкість до відтворення сприяє автоматизації мовлення, прискорює процес комунікації, економить час і зусилля мовців (докладати зусиль, поліпшити роботу, втілити в життя, давати високу оцінку), але втрачає свіжість мовотворення.

Койне (гр. koine dialektos — спільне наріччя) — «легкий» варіант мови, що сформувався на базі кількох (чи одного) діалектів і є засобом спілкування різномовних груп населення. В Давній Греції (III—І ст. до н. е.) так називалася загальнонародна мова.

Когезія — один із способів інтеграції тексту, коли всі його частини постійно взаємодіють завдяки тому, що оратор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано.

Колон (лат. colonus) — фігура, що коротко і точно передає думку за допомогою скорочених ритмічних членів виразу (колон): І неприятелям допомогли, і приятелям не зашкодили (Цицерон).

Композиція (від лат. compositio — складання, розташування) — структура, побудова твору певного жанру, художній план твору, в якому співвідношення частин зумовлене темою і задумом.

Комунікація (від лат. communico — спілкуюся з кимось) — одне з риторичних та стилістичних понять, що визначає основний зміст і доречність стилістичних засобів.

Конклюзія (лат. conclusio — кінець, закінчення) — те саме, що й висновки.

Конотація (лат. соn — разом, notatio — позначення) — одне з основних понять стилістики, яке означає додаткові семантичні й стилістичні відтінки, що накладаються на основне значення слова в процесі комунікації і надають вислову експресивного забарвлення, певного тону, колориту.

Контекст (від лат. contextus — тісний зв’язок, з’єднання) — лінійне синтагматичне оточення, яке необхідне (чи достатнє) для реалізації потенцій значення слова або таке, що здатне породжувати певні зміни в значенні. Одне з основних понять стилістики, оскільки більшість стилістем реалізуються тільки в контексті, тобто в частині тексту, яка дає можливість визначити стилістичне значення мовної одиниці. В широкому розумінні контекстом вважають мовне оточення, ситуацію й умови спілкування, а також національно-культурне середовище.

Контраверза (лат. controversia — зворотний зв’язок, суперечка) — фігура перемовляння, спростування правдоподібних версій; виникла в судовій риториці.

Крилаті вислови (слова) — стійкі вирази, що мають певне літературне або історичне походження. Це переважно вислови визначних діячів, цитати з відомих творів, що завдяки своїй точності й виразності поширились і стали стилістемами: Напитися шоломом із Дону великого («Слово о полку Ігоревім»); Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив (Леся Українка).

Культура мови — 1) лінгвістична наука, що вивчає суспільне життя мови в конкретний історичний час і регламентує користування мовою в суспільстві; 2) досконале володіння літературною мовою; 3) система ознак і вимог досконалої літературної мови; 4) мовна культура особистості, колективу, певної групи населення.

Культура мови оратора — відповідність мови оратора нормам слововживання, орфоепії і т.п.; вміння будувати свій індивідуальний стиль з урахуванням найвищих духовно-літературних досягнень свого суспільства. Висока культура мови є обов’язковою для оратора.

Лаконізм — стислість, сконденсованість виразу, відсутність пишномовних прикрас.

Легенда (лат. legenda — те, що має бути прочитане) — оповитий казковістю, фантастичністю, вишуканий за формою, досконалий переказ про народних героїв, історичні події.

Легато — підрядковий знак партитури, який використовується щоб позначити злиття слів у вимові (наприклад, прийменника з іменником).

Лексика (від гр. lexikos — словесний) — словниковий склад мови. У стилістиці кваліфікується як стилістичний матеріал. За призначенням і сферою використання виділяють різні групи лексики: загальновживану, термінологічну, професійну, спеціальну, активну, пасивну, застарілу. За стилістичною активністю лексика поділяється на нейтральну і стилістично забарвлену. До стилістично забарвленої належить емоційно-експресивна, поетична, книжна, просторічна та ін.

Лексика емоційна — слова на позначення емоцій, почуттів, переживань (або які надають такого емоційно-експресивного забарвлення іншим) та слова, що здатні впливати на емоційну сферу мовців: любов, кохання, радість, матусенька, гарненький, злющий.

Лексика книжна— слова, що пов’язані своїм походженням і використанням з книжними стилями: аналіз, синтез, ерудиція, фактор, ефект, закон, суд,

Лексика нейтральна — слова, що не мають стилістичного забарвлення і стильового призначення, можуть з однаковим успіхом вживатися в усіх стилях. У стилістичній парадигмі вони є нейтральною основою, домінантою, до якої додаються стилістично забарвлені синоніми, утворюючи синонімічний ряд: говорити – ректи, промовляти, виступати, базікати.

Лексика офіційно-ділова — слова та усталені вирази (кліше, штампи), що є стилістично визначальними для документів і офіційних паперів: паспорт, посвідчення, заява, протокол.

Лексика розмовна — слова, що виникли і вживаються у живому усному мовленні: козарлюга, дрібничка, багатенько, електричка, роботяга.

Лексика фамільярна — слова, що вживаються у спілкуванні, не обтяженому етичними нормами, безцеремонна лексика: братан, трьоп, роззява.

Літота (від гр. litotes — простота) — образне применшення: жаль крихти хліба.

Логічна побудова промови — базування тексту на дотриманні законів логіки (закон тотожності, закон протиріччя, закон виключеного третього, закон достатньої підстави), що забезпечують чітку послідовность думки та врівноваженість частин тексту.

Логографи — знавці юриспруденції в Давній Греції, які писали промови для звинувачених судом. Логографи базували свій текст на софістиці, дбаючи не стільки про істину, скільки про вигідний для клієнта виклад справи.

Макаронізми — жартівливо перекручені на лад іншої мови слова.

Маркований (від фр. marquer — відмічати) — вживається у виразі «стилістично маркований», тобто такий елемент, що має стилістичне значення або забарвлення.

Машал — жанр давньоєврейської літератури (притча, афоризм, приказка), що може бути патетичним і високим за настроєм, а може стати іронічним і навіть дражливим. Цей жанр через посередництво Біблії став активно впливати на риторику Середньовіччя.

Медитація (лат. meditatio — розмірковування) — мотиви пасивних роздумів у поетичних творах, сповнених сумними, елегійними настроями.

Мейозис (від гр. meiosis — зменшення) — використання демінутивних утворень не для зменшення, послаблення ефекту, а для підсилення, інтенсифікації.

Меліоризація (лат. melior — кращий) — процес набування словом позитивного значення: королева краси.

Мелодика (від гр. melodos – співучий) — звукова крива фразової інтонації; композиційна ознака тексту.

Мемуари (фр. memoires – спогади) — твори про події особистого й суспільного життя, сповідальні твори, записки, оповіді про визначних людей.

Мертва мова (лат. lingua mortis) — та, що не вживається, або та, що використовується тільки як писемна мова освічених людей (латина); для сучасних літературних мов — одне із джерел виникнення пасивних стилістем.

Метаплазм (від гр. meta — після і plasma — створене) — різні види змін у межах слова, його форм. До метаплазм належать протези, епентези, метатези, стягнення тощо; у стилістиці ці процеси можуть супроводжуватися стилістичним забарвленням.

Метафора (гр. metaphora — переміщення, віддалення) — один із найпоширеніших тропів, що виникає в результаті вживання слова в переносному значенні за схожістю означуваного предмета з іншим. Метафора нагадує згорнене порівняння, компактна й образна: конвертини хат; глобус капусти (JI. Костенко).

Метонімія (від гр. metonymia — перейменування) — троп, образний переносний вираз, в якому предмет замінюється іншим, але не за подібністю, а за суміжністю і реально існуючими між ним зв’язками: зал аплодував; місто зустрічало.

Міміка — рухи м’язів обличчя, в яких виражаються емоції та почуття людини. Оратор мусить вміти контролювати міміку та мобілізувати мімічні засоби для виразу своїх емоцій та впливу на аудиторію.

Міркування (хрія) — система логічних умовиводів, яка в класичній риториці розміщується за оповіддю.

Міф — система мислення, властива людині поряд з релігійним та науковим осмисленням світу; на архаїчних стадіях становлення суспільства є універсальною системою, з якої лише згодом виокремлюються релігія, наука, мистецтво, філософія тощо. В силу тієї обставини, що в основі міфу лежить образно-символічне узагальнення, він зберігає владу над свідомістю навіть після розкладу архаїчного світогляду. Історія риторики дає велику кількість свідчень того, що апеляція до міфу, яким живиться свідомість тої чи іншої громади, забезпечує успіх ораторського виступу.

Мімезис (гр. mimesis — наслідування) — фігура думки, що полягає в іронічному наслідуванні за аналогією до реального, якого насправді немає: ти «гарний» батько (про поганого).

Мнемоніка (гр. mnemonikon – мистецтво запам’ятовування) — сукупність прийомів запам’ятовування підготовленої промови або її нотаток, плану, композиції, яке потребує володіння технікою ефективної оперативної пам’яті. На відміну від природного запам’ятовування таку техніку називали штучною пам’яттю.

Мова імпровізована — та, що звучить на певну тему без попередньої підготовки, породжена конкретною ситуацією або є живою компіляцією відомих мовцю виражальних засобів. Така мова потребує від мовця великих знань, смаку і таланту імпровізації.

Мовна характеристика (портрет) — добір якихось особливих для кожного персонажа мовних елементів, якими виділяється і запам’ятовується персонаж.

Молитва — поетичний твір на біблійні, житійні теми. Виникла на основі первісних магічних заклинань і замовлянь, прохань, звернень до вищих сил, стала атрибутом культів і обрядів. Побудована на вірі в магічну силу слова.

Монолог (від гр. monos – один і logos – слово, мовлення) — функціонально-комунікативий вид мовлення однієї особи, не розрахований на словесну реакцію інших.

Наголос — у риториці та стилістиці засіб підкреслення відтінків думки, намірів мовця, створення відповідних ефектів, може бути кількох різновидів: логічний, емоційний, афективний, інтенсивний, патетичний, риторичний, фразовий.

Надлишковість риторична — мовна фігура, переобтяжена емфатичними повторами, низкою синонімів, аналогічних висловів.

Наочність — додаткова система доказів (таблиці, діаграми, ілюстрації тощо), яка збільшує можливості впливу на аудиторію. Досвідчений оратор не зловживає наочністю, але й не применшує її можливостей.

Нарис — оповідний художньо-публіцистичний твір про реальних людей, події, факти. Об’єктивні дані викладаються в образній формі. Виділяють нарис портретний (про визначну особу), проблемний, подорожній, замальовки.

Народна етимологія — те саме, що й паронімічна атракція (парехезис). Полягає в тому, що у свідомості мовців слово пов’язується зі схожим до нього фонетично, але іншим за значенням: бульвар — гульвар; використовується як стилістичний засіб в іронічно-гумористичних, сатиричних текстах.

Народна мова (лат. lingua vulgare) — мова повсякденного спілкування всіх мовців, на відміну від літературної.

Настрій — емоційний стан оратора, який накладає відбиток на його поведінку і мовлення та передається слухачам. Промовцеві важливо вміти контролювати свій настрій.

Натхнення — піднесення душевних сил оратора, яке розкріпачує його творчі можливості й забезпечує підвищену увагу аудиторії. Досвідчений оратор може досягти натхнення за допомогою певної методики.

Невласне пряма мова — риторичний та стилістичний прийом взаємопроникнення авторської і прямої мови, що й створює враження підслуханих думок.

Неологізми — слова (словосполучення), що створюються самим автором або набувають нового значення в певні періоди історичного розвитку.

Неориторика — концепція риторики, що виникла в другій половині XX ст. на грунті нових наукових дисциплін (теорія комунікації, психолінгвістика тощо) і має на меті, у першу чергу, комунікативний акт, спілкування оратора з аудиторією, рольову ситуацію, методи переконання.

Новела (від лат. novellos — новий) — коротке оповідання про незвичайну подію з несподіваним фіналом, складними настроями, переживаннями персонажів. Мова лаконічна, точна, образна.

Норма (від лат. norma — правило) — систематизована сукупність ознак мови, що сприймається як взірець для всіх мовців.

Норма в красномовстві — система етичних, граматичних та естетичних правил, які вироблено в рамках певної культури і на яких базує свою діяльність оратор. Проте часом і порушення норми може стати виразним моментом промови.

Норма літературна — регламентоване орфоепічними, лексичними, граматичними та стилістичними правилами використання засобів національної мови.

Нотабене (від лат. nota bene — зазначити добре) — помітка, позначка в книзі, рукописі, документі біля слів і виразів, на які слід звернути особливу увагу.

Нотація (від лат. notatio — позначення, зауваження) — настанова, повчання із осудом чиєїсь поведінки, вчинків і т. ін.

Образ — 1) те саме, що й риторична фігура або троп; 2) персонаж у художньому творі; 3) особлива форма естетичного освоєння світу, при якій збігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність — на відміну від наукового пізнання, що подається у формі абстрактних понять.

Обрив мови —  риторична та стилістична фігура, яка передає перервану мову: йдеться про щось одне, а потім переводиться на інше.

Об’єкт промови — явища реальної дійсності, які становлять матеріал для ораторської теми.

Об’єктивність промовця — неупередженість оратора, справедливість його оцінок. Об’єктивність промови визначає, як правило, заздалегідь успіх оратора, особливо ж в таких сферах, як політична, судова та академічна.

Оказіоналізми (від лат. occasionalis — випадковий) — стилістичні засоби, що не відповідають загальноприйнятому вживанню, мають індивідуальний, часто взагалі разовий контекст: новорождені степи, пекельно гарячі обійми (О.Олесь).

Оклик — окличні слова, вигуки чи короткі фрази, що експресивною інтоніцією передають живе мовлення з безпосередньою реакцією.

Оксюморон (гр. oxsymoron — дотепно-безглузде) — поєднання логічно суперечливих понять, несумісних ознак, що утворюють новий яскравий образ: ти мовчанням мені кричи; говорю я з тобою мовчки (В. Симоненко)

Оповідь — змалювання словом якихось подій, руху сюжету промови; в класичній риториці йде вслід за описом й передує міркуванню.

Опонент — уявний чи реальний співрозмовник оратора, який уособлює антагоністичну позицію. Ораторові важливо дотримуватися норм коректності у ставленні до опонента.

Оратор (лат. orator, від ого — говорю) — особа, яка виголошує промову чи інший ораторський твір; той, хто володіє мистецтвом публічного виступу. Латинський термін oratoria означав мистецтво красномовства і часто вживався як синонім практичної риторики. Від нього походить термін «ораторство», який означає те саме поняття, що й красномовство.

Ораторське мистецтво — майстерність виголошення усних промов, що ґрунтується на засвоєнні основних положень риторики та особливих якостях мовця; те саме, що й вітійство, елоквенція, красномовство.

Орація (лат. oratio — голосна вимова) –  предметом, матеріалом античної, зокрема еллінської, риторики спочатку була тільки жива, гарно виголошувана мова. Риторика писемної мови з’явилася пізніше як відображення живого красномовства. Ораціями називали красномовні виступи.

Орнамент мовний (лат. ornamentum — прикраса) — елементи прикрашання мови.

Орнаментація мовна — сукупність мовних елементів, що прикрашають, декорують стиль.

Ортодоксія (гр. orthodoxia — мислю правильно) — неухильне дотримання постулатів, тверда послідовність у поглядах; а) позитивна — вірність поглядам, б) негативна — застиглість, відсталість думки.

Орфоепія — правильна вимова, система норм вимови в даній мові, є дуже важливою при виголошуванні усних промов оратором.

Осанка — положення тіла оратора, яке виробляється в результаті роботи над своїми фізичними даними. Негарна осанка помітно псує враження від промови.

Паліндром (від гр. palindromos — той, що вертається) — стилістичний прийом організації мовного матеріалу в такий спосіб, що слова, фрази, вірші можна читати прямо й обернено (справа наліво).

Панегірик — жанр пишномовної похвали в старовинній риториці.

Парабола (від гр. parabole — зіставлення, порівняння) — притча, коротка казка, анекдот, алегорична розповідь повчально-моралізаторського змісту, які включають до тексту твору, щоб активізувати увагу слухачів.

Парадигма (стилістична) (від гр. paradeigma — приклад, взірець) — модель семантико-стилістичних відношень, що відображають наявність чи відсутність стилістичних значень (конотацій) та їх інтенсивність. Стилістична парадигма має вигляд: «плюс» — «нуль» — «мінус», де «нуль» є стилістичною нейтральністю — основою парадигми, «плюс» — стилістичним значенням позитивної оцінки, а «мінус» — стилістичним значенням негативної оцінки: лик — обличчя — пика, крокувати — йти — плентатись.

Парадокс — риторична та стилістична фігура: неочікувана думка, висновок, що різко розходяться з загальноприйнятою думкою чи з логікою попереднього тексту.

Паралепсис — риторична та стилістична фігура, яка утворюється, коли оратор повідомляє саме про те, що начебто намагався приховати. Використовується для комічного ефекту.

Паралелізм (від гр. parallelismos — зіставлення, порівняння) — стилістична фігура поетичної мови, змістом якої є зображення паралельних явищ із різних сфер життя (природа і людина). Паралелізм змісту відображається у паралелізмі будови: Тече вода в синє море, та не витікас; шука козак свою долю, а долі немає (Т. Шевченко).

Параплазм — заміна старої форми новою.

Парафраза (гр. paraphrasis — описовий зворот) — троп, що є описовою назвою осіб (чи предметів, топонімів) за їх характерними ознаками, діями тощо: служитель Мельпомени (артист), мати городів руських (Київ).

Парентеза (гр. parenthesis — внесення) — введення у фразу елементів, не пов’язаних з нею синтаксично (вставні і вставлені слова, словосполучення і речення): Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось (Л. Костенко).

Парономазія (від гр. para — біля і onomazo — називаю) — стилістична фігура (звукова метафора), що досягається майстерним використанням близьких за звучанням, але різних за значенням слів: Коли стану я зовсім сивою і життя моє піде мрякою, я для тебе буду красивою, а для когось, може, ніякою (Л. Костенко).

Партитури знаки — графічна розмітка написаного тексту з метою його правильного інтонування. Основні партитурні знаки: фразові паузи, дужки ромбічні та квадратні, лапки, знак наголосу, підвищення та пониження тону, злам інтонації, логічний наголос, уповільнення та прискорення темпу читання, легато. Партитурні знаки поділяються на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові (залежно від положення щодо рядка тексту).

Парцеляція (лат. particula — частка) — стилістичний прийом, сутність якого полягає в членуванні речення на інтонаційно-смислові частини виділенні їх, щоб звернути на них увагу читача чи співрозмовника: Коло неї [Маланки] Гафійка. Наче молода щепа з панського саду (М. Коцюбинський).

Патристика — сукупність творів Отців Церкви, що сприймається ортодоксальними церквами як Святе Передання, одне з найважливіших джерел істин віри, що йде одразу ж після Біблії. Це — тлумачення Біблії, догмати християнства, полеміка з іновірцями та єретиками, літургічні тексти, власне проповіді тощо. Патристика стала основним джерелом ідей церковної риторики.

Пауза (від гр. pausis — припинення) — перерва в артикуляції (мовчання) для вдихання повітря. У риториці — прийом для привертання уваги слухача до мовленого, для актуалізації ідеї чи образу, для створення відповідного стилістичного ефекту.

Пауза фразова — рядковий знак партитури, який показує необхідність фрагментаризації у проголошенні тексту.

Пафос — ставлення оратора до своєї ідеї, наприклад, захоплення й піднесення, яке передається слухачам (патетична промова). Одна з необхідних складових античної риторики.

Пейоризація (від лат. pejor — поганий) — процес набування словом негативного значення: повія, слон, дуб, тупий (як характеристика людей).

Первазія (від лат. pervasio — переконання, віра, заспокоєння) — синтез інтелектуальних, моральних, емоційних складників (елементів, компонентів) мови, скерованої до розуму, волі й почуттів адресата. Це основна ознака гарної риторичної мови, що покликана переконувати слухача.

Перифраз — троп, описовий зворот мовлення, що вживається для того, аби надати реченню більшої виразності, уникнути повторення.

Період (гр. periodos — кругообертання) — риторична та стилістична фігура, що є ускладненим простим, а частіше багаточленним складним реченням (інколи низкою речень), яке характеризується повнотою і завершеністю змісту та інтонаційно-логічним поділом на дві частини: протазис — накопичення інформації і підвищення тону, пауза і аподозис — завершення думки й зниження тону: Чи тільки терни на шляху знайду, чи стріну, може, де і квіт-барвистий? Чи до мети я певної дійду, чи без пори скінчу свій шлях тернистий, — бажаю так скінчити я свій шлях, як починала: з співом на устах! (Леся Українка).

Персоніфікація (від лат. persona — особа і fasio — роблю) — троп, що утворюється перенесенням ознак особи на предмети, речі, явища, тваринний і рослинний світ: В золотій смушевій шапці циган-вечір сходив з гір, ніс він ніченьці-циганці з срібла кований набір (О. Олесь).

Питання— фігура думки і фігура риторична. Як фігура думки питання може бути частковим, загальним, первинним, вторинним, відносним, подвійним. Як риторична фігура питання не потребує відповіді, служить для підкреслення власного ставлення автора, в такий спосіб звертає увагу до теми мовлення і себе як мовця. Є чи не найпоширенішою з риторичних фігур: Чи можемо ми змиритися з таким становищем?

Підтекст — прихований зміст тексту, те, що розуміють «між словами». Виражається інтонацією, мімікою, жестами тощо.

Пірке — проповідь, що являла собою коментар до Святого Письма під час юдейського богослужіння в синагогах. Виникла з великого досвіду коментування Біблії на грунті Мішни (системи приписів до Закону Мойсея, яка згодом ляже в основу Талмуду). На традиціях пірке будувалися проповіді Христа та апостолів, котрі, в свою чергу, стали грунтом для пізнішої середньовічної гомілетики.

Плеоназм (гр. pleonasmos — перебільшення) — надмірність слів у фразі або тексті з погляду точної передачі думки. Різновидами плеоназму можуть бути тавтологія, перифраза, лексична надлишковість.

Плинний рядок — така побудова поетичного рядка, коли завершення думки-образу переходить з одного рядка в інший або й у іншу строфу.

Побажання — фігура думки, що виражає важливі з погляду мовця побажання, використовується на закінчення риторичного дискурсу, рідше — на початок.

Повтор — риторичний та стилістичий прийом, за допомогою якого можна створювати нові стилістичні засоби і фігури, тому що він може охоплювати мовні одиниці всіх рівнів — звуки, морфеми, форми слова, словосполучення, речення, строфи.

Поезія в прозі — невеликий прозовий твір, близький до вірша ритмічністю мови, емоційністю і ліризмом: Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами...(Леся Українка).

Поема — ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події та яскраві характери на фоні переживань і роздумів автора.

Поетизми — лексико-семантичні групи слів, що є джерелом поетизації мови в усі часи. Поетизмами прийнято вважати слова, що мають образне високе звучання: сизий орел, лицарство, Чумацький шлях, терновий вінок.

Поетика – 1. Дисципліна, близька до стилістики, яка вивчає поетичну функцію тропів та фігур. 2. Вчення про прийоми «прикрашення» прозаїчної та поетичної мови («піїтика»).  3. Вчення про художню літературу як таку.

Поліптота, поліптотон (гр. polyptote — багато і відмінок) — фігура, що містить повтор основного іменника чи дієслова: Уже веснить, уже весніє, уже весняний вітер віє (Д. Павличко).

Полісемія (від гр. poly — багато і sema — знак) — багатозначність, зміни в лексичній семантиці слів, що є основою для виникнення всіх тропів у стилістиці (метафори, метонімії, синекдохи, епітети тощо).

Полісиндетон (від гр. polys — численний і syndeton — зв’язок) — риторична та стилістична фігура, що характеризується зумисним нагромадженням сполучників (іноді прийменників) для підсилення кожного з членів речення: І роси, і птиці, і трави з зорею вітають мене (В. Сосюра).

Політичне красномовство — виступ оратора, що виражає інтереси тої чи іншої партії (політичної сили) або роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Основні жанри : політичні промови (парламентська, мітингова та воєнна), доповідь, виступ, інформація, огляд, бесіда.

Помилки логічні — порушення законів логіки промовцем. Основні види: підміна тези, недоведена основа доказу, «коло» в доказі, повторення доказу (тавтологія) і т.п.

Помилки мовні — порушення літературної норми (неправильний наголос, неправильна вимова окремих звуків, неправильне вживання слів за семантикою, значенням, невміння враховувати стилістичне забарвлення слова (фрази), невміння включати слово (фразу) в контекст, невміння розрізняти окремі морфеми в слові, тавтологія, плеоназм, слова-паразити, росіянізми тощо).

Порівняння — троп, що є порівнянням одного предмета з іншим на основі спільної для них ознаки: Пшениці лан по обрію розлився, наче море (О. Гончар).

Послання — твір у формі листа або звернення. Започаткував цей жанр Горацій. «І мертвим, і живим...» (Т. Шевченко); «Послання єпископам» (І. Вишенський).

Приказка — риторичний та стилістичний засіб; вислів із незакінченою думкою, що натякає на висновок: Вилами по воді писано; Як мокре горить.

Прислів’я — риторичний та стилістичний засіб;короткий віршований вислів, повне поширене речення повчального змісту: Хто знання має, той і мур ламає; Шабля ранить голову, а слово душу.

Притча — риторичний та стилістичний засіб; давня назва повчальних алегоричних оповідок про людське життя з яскраво виявленою мораллю. Притчі можуть мати прозову або поетичну форму.

Проза (від лат. prosa (oratio) — проста мова) — невіршована мова, що дистанціювалася від віршової як непоетична, а від прагматичної, розмовної — як художня.

Проповідь — основний жанр церковної риторики (гомілетики), що сформувався на юдейсько-античних традиціях тлумачення сакральних текстів. У візантійському вжитку встановлюється три типи проповіді (за правилами Василя Великого): 1. Проповідь як екзегетика, тобто витлумачення прихованого, містичного змісту Біблії, розрахованого на інтелектуалів.             2. Настановча проповідь, призначена для простого люду. 3. Богословська проповідь, що трактує питання віри й оберігає від єресей.

Проспекція — один із способів інтеграції тексту, натяк на те, про що буде говоритися в наступних частинах виступу (майбутніх виступах).

Просторіччя — відхилення від вимовних, лексичних, граматичних і стилістичних норм літературної мови, що характеризується зниженням естетичного й етичного рівнів мови: барахло, пузо, баньки, алкаш, бакси.

Професіоналізми — стилістичні засоби (лексеми) в художньому тексті, що характеризують мовлення персонажів певних професійних груп: пара, академзаборгованість, вікно (у викладачів); камбуз (кухня); компас (у моряків); мартен, вагранка (у металургів).

Прикладка, апозиція — слово (або конструкція) з означальною функцією, що стоїть в тій самій позиції, що й означуване: воїни-герої, земля- мати.

Пролепсис (лат. prolepsis — передбачення) — фігура пригадування вище сказаного, для того щоб пояснити нині мовлене.

Просодія (гр. prosodia — приспів, наголос) — сукупність звукових характеристик мови (інтонаційних, кількісних, мелодичних); у фоностилістиці вони можуть набувати стилістичного забарвлення.

Пряма мова — відтворення чийогось висловлення дослівно, частіше у супроводі авторських слів: Довго й лицар слухав пісню, далі мовив на відході: «Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годі!» (Леся Українка).

Психологічна реакція аудиторії — момент, надзвичайно важливий для оратора, оскільки свідчить про успіх чи неуспіх промови. Вона може бути позитивною чи негативною, тому досвідчений оратор, окрім використання системи логічних доказів, завжди апелює і до емоцій слухачів.

Реверсивний (лат. reversus) — зворотний (наприклад, порядок слів).

Редуплікація (від лат. reduplico — подвоюю) — морфологічний повтор.

Рекомпозиція (від лат. recompositio) — прийом відтворення попередньої форми слова, виразу, тексту.

Ремінісценція — риторична та стилістична фігура, відбиток якоїсь відомої теми чи події в ораторській промові. Культурні ремінісценції завжди збагачують імідж оратора.

Репліка — коротка фраза, викликана необхідністю термінового заперечення, уточнення, підтримки тощо; найуживаніша в судовому красномовстві.

Ретроспекція — один із способів інтеграції тексту, відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не тільки на власні попередні виступи, але й на чужі праці та думки або загальновідому інформацію.

Рима — ознака віршованої мови, яка полягає в ритмічному розташуванні однакових або дуже близьких звуків у кінці слів. Рими є чоловічі (на голосний звук), жіночі (на приголосний), бідні (один кінцевий голосний), багаті (кілька звуків), парні, перехресні, переплетені, кільцеві.

Ритм (від гр. rhythmos — розміреність, узгодженість) — періодичність звукової послідовності, що характеризує живе мовлення; найвиразніше виявляється у поетичному мовленні (віршовому). Ритм може бути однорідний, правильний, рівномірний (повторення відбувається через однакові проміжки часу), складний (з варіаціями), кількісний (за інтенсивністю і тривалістю), якісний (з повторами змін висоти і тембру звуків), суб’єктивний (за слуховими враженнями).

Ритміка (від гр. rhythmikos — співрозмірний, рівномірний) — 1) наука про ритм; 2) ознака віршової мови і ритмічної прози, що досягається певним розподілом наголошення.

Ритор — те ж, що й оратор, промовець. В процесі розвитку еллінської культури цейтермін набув кілька значень: мовець на публіку, людина стану (вищого), політик, оголошувач вироку в суді, вчитель вимови, освічена людина, красномовець. В античному суспільстві також — викладач риторики; так само і в українських братських школах.

Риторика — наука про красномовство. Термін з’явився зі значенням «уміння, вправність, мистецтво говорити» і став назвою методичних посібників з гарної мови, підручників вимови, а з часом назвою теорії красномовства для переконання живим словом, шкільного навчального предмета з рідної мови.

Риторика натуральна — краса природної, живої мови.

Риторика описова — опис, аналіз, класифікація риторичних засобів мови; виникла на основі опису й аналізу ознак натуральної риторики народної мови.

Риторичне звертання — риторична та стилістична фігура, якою мовець звертається до слухача з метою безпосереднього адресування змісту та виражає емоційне ставлення оратора до об’єкта його промови. Оратори звертаються часто не тільки до людей, але й до неживих предметів або абстрактних понять: О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх, дітьми безпам'ятно забутий! (О. Олесь). До риторичних звертань можна віднести й етикетні формули.

Риторичне питання — риторична та стилістична фігура: питання, відповідь на яке вже закладено в самому питанні, або ж відповідь не потрібна.

Риторичний вигук — риторична та стилістична фігура, яка являє собою гасло в чистому вигляді.

Риторські школи — школи, що готували ораторів (переважно політиків) в Стародавній Греції (з V ст. до Христа), а потім у Римі. Освіта будувалася як продовження граматичної школи: поряд з літературою, філософією, математикою тощо тут широко вивчалася на основі практичних занять і риторика. Ця традиція перейшла в середньовічну освіту і протрималася до середини ХУІІІ-початку XIX ст.

Рід — морфологічна категорія, форми якої у граматичній стилістиці можуть використовуватись як показник належності тексту до певного стилю, як стилістичний засіб.

Розвідка — жанр, наукова праця з якогось окремого питання.

Розмовна мова — стилістична підсистема національної мови, що протиставляється книжній підсистемі і має два різновиди: розмовну кодифіковану (літературну) і розмовну некодифіковану мову (просторіччя, жаргон).

Сарказм (гр. sarkasmos, від sarkazo, букв. — розриваю м’ясо) — їдке, викривальне, іноді гірке глузування; може бути ущипливий жарт.

Сатира (лат. satira, від satura, букв. — суміш, усяка всячина)— різке викриття і гостре осміювання негативних рис, гнівний осуд.

Сентенція (лат. sententia — думка, судження) — вираз, що коротко повчає, як є чи має бути в житті. Сентенція буває безпосередня або алегорична. Розрізняють також заохочувальні, знеохочувальні: У здоровому тілі здоровий дух (Ювеналій); Життя коротке, а мистецтво вічне (Гіппократ); Ніхто не любить тих, кого боїться (Сенека).

Силепсис (лат. syllepse — поєднання) — стилістично зумовлене порушення правил узгодження, риторична фігура або змішаний троп, що полягає в неправильному узгодженні підмета і присудка, коли: 1) підмет — займенник третьої особи, присудок — дієслово у наказовому способі; 2) підмет — займенник першої особи, а присудок — дієслово у наказовому способі і т. ін: А я візьми та й скажи (3 усн. мовл.).

Силогізм — логічна модель, в якій два судження призводять до висновку як третього судження.

Символ — троп, покликаний змалювати невичерпну складність явища, багатозначна метафора. Головною відмінністю символу від алегорії є те, що в принципі кожен може розшифрувати його по-своєму, він — багатозначний.

Симплока — синтаксична фігура, збігання в паралельних структурах початку, кінця або середини.

Синекдоха (гр. synekdoche — співвіднесення) — троп, вид метонімії, вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, на заміні «ми» замість «я», частиною — цілого, одним — сукупності й навпаки: А штани та картузи посідали на вози (С. Олійник); фігура слова, що надає йому ширшого значення, ніж звичайно.

Синерезис, синезезис (від гр. syneresis, synezesis — збирання, з’єднання) — у фонетиці злиття звуків у дифтонг; у фоностилістиці — різні види компресії та злиття звуків і суміжних слів, породжені швидкістю й автоматизмом мовлення.

Синоніми (від гр. synonymos — однойменний) — стилістичні засоби, що, виражаючи одне поняття, відрізняються відтінками значень і забарвлень, чим створюють певний стилістичний ефект. Утворюють синонімічні ряди: бити — молотити, лупцювати, духопелити, лічити ребра.

Синопсис (гр. synopsis — огляд) — збірка матеріалів, статей, описів з якогось питання, найчастіше розміщених у хронологічному порядку; в богословській літературі — скорочений виклад тлумачень, проповідей, творів релігійного змісту.

Синтаксичний паралелізм — синтаксична фігура, повторення однакової структури речень.

Синтез — розумова операція, спрямована на поєднання розпорошених моментів в одне ціле, що дає змогу ораторові узагальнювати та систематизувати окремі явища.

Сікофантство — шантаж з боку античних риторів, що збирали на тих чи інших осіб компрометуючі матеріали.

«Сім вільних мистецтв» — програма середньовічної освіти (школи та підготовчі відділення університетів), що складалася з семи дисциплін (тривіум + квадривіум), серед яких була і риторика.

Сленг (англ. slang — жаргон) — жаргонні слова або вирази, характерні для мовлення людей певних професій або соціальних прошарків.

Слова-паразити — слова чи словосполучення, які є показником низької культури мовлення, спричинені поганим знанням мови і труднощами у виборі потрібного слова. В художньому тексті може використовуватись як стилістичний засіб створення мовного портрета персонажа.

Слово — в лексичній стилістиці основний засіб вираження стилістичних значень і створення стилістичних ефектів залежно від семантики, додаткових значень, сфери і умов уживання.

Солецизми — від назви м.Сол, грецької колонії в Малій Азії, де грецька мова була засмічена: свідоме вживання граматично неправильних форм з метою створення певного образу.

Софіст — з V ст. до Христа софістами стали називати вчителів філософії, які навчали клієнтів суду мистецтву сперечатися і перемагати за будь-яку ціну (навіть із застосуванням свідомої облуди), а також виховували вміння відстоювати точку зору на різні проблеми політики, науки тощо. Красномовство було для них самоцінним об’єктом уваги; вони першими звернулися до проблем граматичного та стилістичного оформлення тексту.

Софістика — уміння хитромудро сперечатися; філософська течія у Греції (V ст. до Христа), що спекулювала на плинності, нетривкості явищ та непевності людської думки, підносячи релятивність як критерій мислення взагалі. Основною моделлю тут виступає софізм — силогізм, який виглядає правдоподібно, але є навмисно неправильним. Софістика стане певного мірою підвалиною майбутньої середньовічної схоластики, яка, в свою чергу, буде річищем формування європейської діалектичної філософії Нового часу.

Стереотипний персонаж — узагальнення того чи іншого типу людської поведінки чи позиції, який набув характеру кліше. Стереотипний персонаж — найчастіше загострений, шаржований; вживається переважно в політичній пропаганді, в проповідях, інколи — в суспільно-побутовому красномовстві.

Співомовка — короткий гумористичний вірш, в основі якого лежить афоризм, приказка, прислів’я, анекдот, жарт.

Спіч (англ. speech — промова) — коротка застільна привітальна промова з нагоди урочистостей, ювілею тощо.

Старослов’янізми — стилістичні засоби, що мають виразні ознаки старослов’янського походження, використовуються як стилістичний засіб для створення історичного колориту, пафосу або комізму, іронії: глава, врата, возлюби, благословен, ректи.

Стилізація — риторичний та стилістичний прийом наслідування стилю характерними для певної епохи чи соціального середовища ознаками, манерою мовлення, стилістичними засобами.

Стиль (лат. stilus, букв. — паличка для письма) — 1) суспільно необхідний, історично сформований різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних одиниць. Кожний стиль має свою сферу використання, призначення, ознаки і мовні засоби; 2) сукупність прийомів використання мовних засобів, що є характерною для творчості окремого письменника, діяча культури, мовця (індивідуальний стиль); 3) особливості мовлення з погляду відповідності його нормам літературної мови: стиль гарний, поганий, простий, ускладнений, неохайний, штучний.

Стиль риторичний — традиційне визначення особливостей ораторської манери як «прикрашеної», урочистої; сьогоднішня риторика відкидає зведення риторичного стилю до самих лише «прикрас».

Строфа (гр. strophe — поворот, зміна) — група віршованих рядків, об’єднаних змістом і порядком римування.

Структура риторики мовлення — 1) пошук теми і предмета мовлення, задум і засади — інвенція; 2) функціональне впорядкування зібраного матеріалу — диспозиція; 3) ясний, доречний та оздоблений мовний виклад (робота над мовним матеріалом) — елокуція; 4) запам’ятовування опрацьованого тексту; 5) виголошення промови чи написання тексту.

Структура ораторського твору — модель побудови виступу з певних складових частин, найпростішими з яких є вступ, виклад, висновки. Виникнувши ще в античні часи, структура ораторського твору постійно ускладнювалася (наприклад: виклад-зацікавлення; основна частина — опис, оповідь, міркування; висновки і т.п.).

Суб’єктивність оратора — цілком закономірне і навіть бажане явище при умові, що власні цінності не нав’язуються силоміць, а сама суб’єктивність не переростає в суб’єктивізм.

Судове (юридичне) красномовство — ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб в процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Основні жанри: прокурорська (обвинувальна) та адвокатська (захисна) промови.

Суржик — мішанина словесних елементів з різних мов, неграмотне мовлення.

Суспільно-побутове красномовство — дотепне або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації. Основні жанри: ювілейна промова, привітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово.

Схоластика — середньовічна система мислення та освіти, яка продовжила на грунті християнської догматики певні традиції античної софістики. Риторика тут відігравала, звичайно, дуже значну роль. Сьогодні термін «схоластика» найчастіше вживається для позначення далекого від життя розумування.

Табу (полінезійське) — заборона вживання певних слів з релігійних, політичних, моральних, етичних причин, що викликає необхідність їх заміни і тим самим створює умови для виникнення нових стилістичних засобів: парафраз, метафор, евфемізмів.

Тавтологія (гр. tautologia, від tauto — те саме і logos — слово) — стилістична фігура, що твориться повторенням подібних за змістом і звучанням слів: долом-долиною, рано-пораненьку. Тавтологія — фігура думки, що полягає у свідомому її дотриманні. Тавтологія як невиправдане повторення є стилістичною помилкою: перший дебют.

Теза (від гр. thesis — положення, твердження) — фігура думки, яка в лаконічній формі містить основне змістове навантаження повідомлення.

Тема — проблема, яку покладено в основу ораторського виступу. Не слід плутати тему з об’єктом промови: на відміну від останнього тема завжди конкретна, стосується одного питання. Сукупність тем у межах одного тексту утворює тематику, що відбиває в своїй сукупності багатогранний і складний об’єкт уваги. Проте в тематиці завжди домінує основна тема, якій підпорядковано підтеми та мікротеми. Тема може бути розкритою чи нерозкритою (останнє означає провал оратора).

Тембр — забарвлення звука, що дає змогу розрізнити звуки однієї висоти у звучанні різних голосів.

Текст (від лат. textum — тканина, зв’язок) — одне з основних понять риторики та стилістики, у якому об’єднуються найважливіші ознаки найбільшої мовної одиниці: зв’язність, цілісність; єдність, завершеність; частина мовного потоку; фіксоване мовлення, результат мовлення.

Темп — у фоностилістиці може бути засобом увиразнення мовлення, досягнення певного стилістичного ефекту.

Типи промов за знаковим оформленням та закріпленням —1. Промови, які виголошують за конспектом. 2. Промови, які готують заздалегідь, але не вчать напам’ять. 3. Промови, які пишуть заздалегідь і вчать напам’ять. 4. Імпровізовані промови (експромти).

Тон (від гр. tonos — напруження) — у стилістиці характер мови, зокрема мовлення: тон розмови звичайний, рівний, серйозний, піднесений, урочистий, схвильований, іронічний, саркастичний.

Тональний наголос — мелодичний, музичний.

Тонема (фр. tonema) — мовна одиниця, що диференціюється наголосом; стилістичний засіб у фоностилістиці: Все квапимось із ніколи в ніколи (Л. Костенко).

Топос (гр. topos — місце) — риторичне поняття: місце (в загальному розумінні) творчості мовця, письменника, в якому зароджуються задуми, теми і т. ін. Топоси є загальні й конкретні (думки, пам’ять, тексти, приклади, символи, знаки), внутрішні й зовнішні, причинові, порівняльні тощо. Топоси за подібністю: Як сонце в природі, так справедливість в народі; за причиною іт.д.

Терміни (від лат. terminus — межа) — лексика наукового, офіційно-ділового стилів; буває галузева та загальнонаукова; у художньому стилі — засіб професійної індивідуалізації персонажів: фонема, морфема, присудок, синонім (лінгв. терм.).

Трагедія (від гр. tragoedia) — драматичний жанр, для якого характерні гострота й непримиренність зображуваних конфліктів: «Король Лір», «Макбет» (В. Шекспір).

Троп (гр. tropos — зворот) — переносне вживання слів, при якому відбувається нарощення змісту і конотації. Тропи — це словесні образні засоби, словесні фігури: метафори, епітети, порівняння, метонімія, синекдоха, літота, гіпербола, перифраза, персоніфікація, алегорія, гіпербола, іронія.

Увага аудиторії — запорука успіху промовця, який ніколи не повинен втрачати з поля зору цей важливий момент.

Умовивід — те ж, що й силогізм.

Уособлення — троп, що дає змогу надавати неживим речам або предметам людських рис.

Установка ораторська — орієнтація промовця на доведення певних тез, формування певного ефекту сприйняття промови різнотипною аудиторією, використання того чи іншого кола прийомів.

Фанатизм — ірраціональна самовіддача оратора якійсь ідеї. Фанатизм несумісний з толерантністю, оскільки формує різко негативне ставлення до всього чужого. Нетерпимий фанатизм може знайти численних прибічників серед малорозвинених слухачів, але неприпустимий в культурній риториці

Фігура думки — вид вираження думки. До фігур думки у класичній риториці належали: анотування (підстави), епілог, звертання, виклад, парадигма, умовчання, відхилення від теми, оклик, лихослів’я, заклинання, розважання, вагання, нагадування (і ніби нагадування), підставлення особи, затримування оповіді, згода, розмірковування, риторичне запитання, побажання, застереження, сентенції, дефініції, опис, іронія, літота, дистрибуція, наслідування, нав’язування, упередження, уособлення, тавтологія, вдаване незгадування (вже не кажемо про те...; вже не будемо згадувати.., але ж...) тощо.

Фігура слів — свідомо спрямований уклад стилістичних виразів додаванням, насиченням ознак (анафора, полісиндетон, синонімія), фігури мінусового характеру, що характеризуються відсутністю якоїсь ознаки чи елемента (асиндетон, еліпсис), і фігури за схожістю (параномазія, антитеза).

Фігура стилістична — звороти і синтаксичні побудови, які, на відміну від тропів, не додають нового змісту, а посилюють естетичний вплив мови. До фігур стилістики належать: анафора, епіфора, асиндетон, полісиндетон, антитеза, градація, еліпс, умовчання, риторичне запитання, паралелізм.

Фігури риторичні — незвична побудова фрази або її частини задля експресивності виразу. Риторичні фігури поділяються на синтаксичні та стилістичні. До синтаксичних звичайно відносять: асиндетон, зевгму, полісендитон, симплока, синтаксичний паралелізм, хіазм; до стилістичних — алюзію, анадиплозис, анафору, аномінацію, антитезу, апосіопезу, градацію, діафору, еліпс, епістрофу, епіфору, інверсію, іронію, каламбур, обрив, парадокс, паралепсис, ремінісценцію, риторичний вигук, риторичне звертання, риторичне питання.

Філіппіки — 1) викривальні політичні промови видатного політичного діяча і оратора Давньої Греції Демосфена, спрямовані проти македонського царя Філіппа; 2) гнівна викривальна промова, виступ проти когось.

Фольклоризми — стилістичні одиниці, що мають виразне фольклорне походження: орел сизокрилий, червона калина, чорнії брови, карії очі.

Фоніка — галузь поетики, яка вивчає прийоми створення художнього образу звуками. Знання законів фоніки важливе й для оратора, оскільки сприяє евфонії промови.

Фраза (від гр. phrasis — вираз, зворот мови) — ритмомелодична одиниця спілкування, що не завжди збігається з реченням, але завжди комунікативно інформативна.

Фразовий член — частина вислову, проміжна між словом і реченням (більша за слово, менша за речення), член речення із залежними від нього словами; стилістичне явище, що виразно виявляється в живому мовленні.

Функція стилістична — роль мовного знака, що сприяє досконалості, доречності, адекватності мовлення і сприймання.

Харієнтизм (гр. charientismos – жарт; приємно використати) — троп, що використовується як засіб сказати про погане приємними словами, делікатний вираз.

Харизма — сприйняття тієї чи іншої особистості як такої, що має особливе обдарування та гарантує незмінний успіх своїм прихильникам. Харизматичні оратори найчастіше виступають в сфері релігійної проповіді, інколи в політиці.

Хіазм (гр. chiasmos – хрестоподібне розміщення) — синтаксична фігура, в якій спостерігається порядок слів по відношенню до попереднього речення на зразок літери X; перехресна фігура з двох частин, в яких елементи розташовані у зворотному порядку: вишневий цвіт — цвіт вишневий; я люблю — люблю я.

Хіатус (з лат. hiatus — отвір) — стилістичне явище, збіг двох голосних, що вимовляються без проміжної паузи.

Церковне красномовство — проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій. Основний жанр — проповідь; деякі церковні автори розрізняють гомілію (чистий коментар до Біблії) та проповідь (з включенням соціально-побутових, політичних, юридичних та інших моментів).

Цитування — один з сильних засобів впливу на аудиторію, особливо ж коли цитується авторитетне джерело, бо це виглядає звичайно як доказ оратором своєї правоти. Цитування найбільш поширене в академічному красномовстві. Однак зловживання цитатами вкрай небажане.

Частковий повтор — повторення коренів, основ слова, повторення того самого слова в межах фразеологічної одиниці (у збереженій або видозміненій формі) і т. ін.: вік вікувати, мости мостити, мало-помалу, сила-силенна.

Чужа мова — протилежність авторській мові. Залежно від засобів передачі чужої мови вона поділяється на пряму, непряму і невласне пряму мову.

Штамп мовний — типовий, зручний для певних ситуацій вираз, що через часте вживання втрачає свіжість: відбудова народного господарства, в умовах економічної кризи.

Штучна мова — 1) та, що твориться на основі взаємної погодженості мовців; міжнародні, допоміжні мови (есперанто, інтерлінгва та ін.); 2) нарочита мова, позбавлена стилістичного забарвлення.

Щоденник — різновид мемуарної літератури, в якому записи про події, факти, думки і переживання викладено в хронологічній послідовності, часто з елементами художньої оповіді.