Риторичні основи жу ...

 

ББК 67.7я А16

ВСТУП

 

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист від 18 липня 2001 р. № 14/18.2-1330)

 

 

Рецензенти

ТЕПЛИНСЬКИЙ М.В., доктор філологічних наук, професор (Прикарпатський університет ім. В.М. Стефаника); ГУЙВАНЮК Н.В., доктор філологічних наук, професор (Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича)

 

Шеф-редактор

КОВАЛЬСЬКИЙ B.C., кандидат юридичних наук

 

 

Абрамович С.Д. та ін.

А16      Риторика загальна та судова: Навч. посіб. / С.Д. Абра­мович, B.B. Молдован, М.Ю. Чикарькова — К: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с. ISBN 966-667-011-9

У посібнику детально висвітлено витоки європейської риторики^ типи красномовства та сфери його вжитку, питання підготовки промов та культури оратора, подано низку трену­вальних вправ. Пропонуються кращі взірці судових промов відомих юристів.

Призначений для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів, усіх, хто цікавиться питаннями судового красномовства, процесом підготовки та складовими частинами судової промови, промов державного обвинувача і адвоката.

ББК 67.7я73+83.7я73

 

© С.Д- Абрамович, B.B. Молдован,

М.Ю. Чикарькова, 2002
© Художнє оформлення
ISBN 966-667-011-9             видавництва "Юрінком Інтер", 2002

Наша свідомість, можливо й не зводиться до слів, але донести до людей свої думки, емоції та побажання ми мо­жемо тільки у формі слова. Мова фіксує наші знання про світ і дає змогу виразити ставлення до нього. Вона є основним засобом спілкування людей.

Слово виражає наше самовизначення серед собі подібних, формує багато в чому стосунки між людьми. Не­даремно П. Мовчан говорив: "Мова — універсальна, але користуватися нею слід вкрай індивідуально. Це своєрідний енергопровід: від одного до іншого, від одного до багатьох". Стародавні люди вбачали у слові магічну силу, якій підкоряється все, що є у світі. Майстрів слова, в першу чергу "практичних" ораторів, які досконало володіють секретами красномовства, завжди шанували, вони мали вплив у суспільстві, досягали своєї мети легше, ніж люди тяжковусті.

Виступаючи перед іншими, людина тим само виражає й утверджує себе, водночас впливаючи на слухачів. Слово "красномовство" й означає гарне, красиве мовлення, яким милуються слухачі. По суті, воно — сила, з допомогою якої вдається впливати на оточуючий світ, змінювати його, реалізувати власне бачення життя. Можна, щоправда, нажити через гострий язик чимало ворогів, але мудріше знати, що той, хто добре говорить, здатний і своїх ворогів перетворити на друзів. Про силу слова свідчить народна мудрість: "Немає нічого солодшого від язика; немає й нічого більш гіркого, ніж язик". Буває, що цілі угрупуван-ня, верстви суспільства або й народи перебувають під впливом обдарованих красномовців, які отримують в такий спосіб владу над свідомістю інших. Головна функція мови — функція спілкування, комунікативна.

Поруч з поетами, які говорили про речі високі, використовуючи віршовану форму, поставали оратори зі словом на політичні теми, промовами в судах тощо. До­брому промовцеві здебільшого вдавалося переконати аудиторію, виграти справу. У зв'язку з цим постала потре­

ба у вивченні законів ораторства, яке в розвиненому античному суспільстві стало вже справжнім мистецтвом.

Риторичне слово здавна вживається не тільки в суді, політиці чи офіційних сферах. Без риторики тією чи іншою мірою не може обійтися ні проповідник, ні викладач, ні державний діяч, ні юрист, ні бізнесмен. Чим більше розвинене суспільство, тим більше в ньому цінується вміння володіти словом. Недаремно ж у народі здавна живе вислів "золоте слово". Отож, правду казав старо­грецький філософ Аристотель, що дар мовлення має ха­рактер загальності й виявляється у найрізноманітніших обставинах.

Оратор має зважати на те, чого від нього очікує конк­ретна аудиторія, а не просто вийти на кафедру, аби "самовиразитися". Він мусить думати не лише про те, як він "сприймається", чи матиме успіх; важливіше те, що відбувається в свідомості слухача, а не на кафедрі. Мета промови — досягти бажаної реакції аудиторії. Оратор не має відчувати себе "зверхньою істотою". Він мусить мати слухача "у власній голові", бути співбесідником, а не "бити аудиторію" високими словами. Тому промова в основному має бути потрібна для звичайної бесіди.

Щоб володіти чиєюсь свідомістю, потрібно спочатку опанувати себе, навчитися керувати своїми думками та почуттями. Оратор мусить дисциплінувати думку, емоцію, жести, чітко визначити тему свого виступу і не відхилятися від неї. Разом з тим, вузький знавець свого предмета, "професіонал" швидко надокучить аудиторії. Отже, треба грунтовно знати фахову літературу. Але за­гальна ерудиція, знання філософії, художньої літератури, обізнаність у різних галузях науки ніяк не завадить. З до­помогою риторики людина може навчитися грамотно й гарно будувати свій виступ перед людьми, що своєю чер­гою допоможе їй досягти успіху в житті.

 

 

 

 

 

 

 

 

Частина І

Історико-теоретичні аспекти риторики

Розділ 1 феномен красномовства та його різновиди

 

 

 

 

 

 

 

1.1. Загальне поняття про красномовство

Наша свідомість, можливо й не зводиться до слів, але донести до людей свої думки, емоції та побажання ми мо­жемо тільки у формі слова. Мова фіксує наші знання про світ і дає змогу виразити ставлення до нього. Вона є ос­новним засобом спілкування людей.

Слово виражає наше самовизначення серед собі подіб­них, формує багато в чому відносини між людьми. Неда­ремно П. Мовчан говорив: "Мова — універсальна, але ко­ристуватися нею слід суворо індивідуально. Це своєрідний енергопровід: від одного до іншого, від одного до бага­тьох". Стародавні люди вбачали у слові магічну силу, якій підкоряється все, що є у світі. Майстри слова, в першу чер­гу "практичні" оратори, які досконало володіють секрета­ми красномовства, завжди шанувалися, мали вплив у сус­пільстві, досягали своєї мети легше, ніж люди тяжковусті.

Виступаючи перед іншими, людина тим само виражає й утверджує себе, водночас впливаючи на слухачів. Слово "красномовство" й означає гарне, красиве мовлення, яким милуються слухачі. По суті, воно — сила, з допомогою якої вдається впливати на оточуючий світ, змінювати його, реалізуючи своє власне бачення життя. Можна, щоправда, нажити через гострий язик чимало ворогів, але мудріше знати, що той, хто добре говорить, здатний і своїх ворогів перетворити на друзів. Про силу слова свідчить народна мудрість: "Немає нічого солодшого від язика; немає й ні­чого більш гіркого, ніж язик". Буває, що цілі угрупування, верстви суспільства або й народи перебувають під впливом обдарованих красномовців, які отримують в такий спосіб владу над свідомістю інших. Головна функція мови — функція спілкування, комунікативна.

Саме тут корениться цікавість до можливостей слова, яка лягла в основу спеціальної науки про красномовство. Але людина, що береться впливати на людей словом, му­сить, аби досягти успіху, розрахувати всі свої потенції. З допомогою риторики людина може навчитися грамотно й гарно будувати свій виступ перед людьми, що, своєю чер­гою, допоможе їй досягти успіху в житті.

Ораторські вміння й навички необхідні в численних ви­падках життя.

Юрист, який покликаний здійснювати законність і не вміє вербально (словесно) довести правоту своєї позиції, опиняється за межами своєї професії. В його руках — до­ля людини, яка може бути помилково звинувачена; він спроможний захистити суспільство від злочинця. І нев­правне володіння словом автоматично означає в даній си­туації безвідповідальність і непрофесіоналізм.

Політик-оратор, що не в змозі запалити словом маси, приречений на невдачу. А відповідальність його значно більша, аніж відповідальність юриста: від політика зале­жить доля суспільства, принаймні значної групи людей. Ера політиків, що ледь не хизувалися своїм невмінням го­ворити, на очах відходить у минуле, особливо в епоху ЗМІ — немов на долоні, бачиш, що собою являє та чи інша полі­тична індивідуальність, навіть не заглиблюючись в хащі суспільно-економічних, партійних чи якихось інших інте­ресів, які цей політик виражає.

Викладач середньої чи вищої школи, якого не в силах слухати аудиторія, як правило, починає шукати іншої ро­боти. Кожен може пригадати якогось горе-вчителя зі сво­го дитинства, який навіки погубив в нас цікавість до того предмета, що його нам викладав. Навіть у вищій школі (де малоздібного лектора рятує конспект) студентська ауди­торія чітко виокремлює тих, кого "можна слухати". Тут не порятує навіть блискуче знання свого предмета з суто наукового боку: треба вміти ще й зацікавити ним людину, яка після середньої школи має про цей предмет ще досить приблизне уявлення. Хто ж з викладачів не відчуває живу потребу вміти говорити з аудиторією?

Релігійний проповідник, що не вміє надихати людей словом, автоматично губить авторитет духовного лідера своєї громади. "Німий" проповідник — це справжній нон­сенс, абсурдна ситуація. Усі великі релігії будуються на авторитеті слова, святому письмі, яке відбило в собі філіа­цію ідей, риси генію засновників цієї релігії, сконденсува­ло в собі духовні плоди століть. І духовна особа, яка не в силі донести палання цього священнноґо вогню до свідо­мості своїх слухачів, явно займає не своє місці.

Бізнесмен, який покладається лише на силу грошей і матеріальні чинники, ризикує розгубити клієнтуру чи партнерів, які знайдуть собі менеджера чи продавця більш приємного і ввічливого. Та й більш пересічні ситуації свід­чать про силу слова. Часто-густо на базарі купують у того, хто вміє похвалити свій товар, створює навколо себе ат­мосферу доброзичливості* щирості та прихильності.

Закоханий, який не в змозі викласти свої почутття, мо­же залишитися непочутим. Кожен знає, як важко знайти потрібні слова для висловлення найтонших рухів душі, як важливо бути почутим саме цією, одною в світі людиною.

Батько, що виховує сина не словом, а ременем, ризикує породити не розуміння, а ненависть. Скільки сімей навко­ло мучаться, через те що між їхніми членами запановує непорозуміння, напруженість, які часто-густо перероста­ють у неприязнь, сварки а то й огидну відверту ворожнечу. Сім'я, в якій не знаходиться слів для порозуміння, дуже швидко перестає бути сім'єю і перетворюється на гурто­житок, в якому випадково зібралися різні за духом та ін­тересами люди. А всякий гуртожиток, як відомо, є річ тим­часова...

Та й загалом, поклавши руку на серце, визнаємо: хіба не приємно просто бути почутим, виразити себе у слові й накласти відбиток власної особистості на навколишнє, вплинути на свідомість людей? Самовираз може бути різ­ним, але, як правило, той, кому не вистачає слів, вдається до аргументів на зразок кулака. Проте насильство ніколи ще не означало міцного зв'язку між людьми — ні в сім'ї, ні в школі, ні в політиці, ні в релігійній громаді. Зате мораль^ ний авторитет справжніх лідерів непохитний, хай би яким репресіям їх не піддавали.

Отож і в професіональній діяльності людини, і в її по­всякденному житті варто користуватися силою слова.

^; 3 одного боку, красномовство — це мистецтво, розку­та гра словом, якою можна милуватися, як милуються ви­ступом артиста. Часом такий дар проявляється сам собою, від природи. "Людина з черги", яка розважає себе та ін­ших довчіпами, може викликати інколи справжнє захоп­лення, хоча вона не вивчала спеціальних правил вживання лексики чи побудови синтаксичних конструкцій. Водночас риторика — це ще й наука про способи переконання та ефективні форми впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Риторика (від грец. рптсорік^) — наука про ораторське мистецтво, красномовство. Поняття "красно­мовство" ("мистецтво говорити") позначається латинським словом е^иепііа.

Вчена людина завжди має перевагу перед тою, яка опа­новує щось самотужки. Наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності мовлення — мовлен­ня буденного, утилітарного мовлення прозою, що в антич­ному суспільстві цінувалося значно менше, ніж "вяткове" — художнє, поетичне слово. Та поруч з поетами, які гово­рять віршами про речі високі, завжди поставали оратори — зі словом на політичні теми, промовами в судах тощо. Доб­рому промовцеві здебільшого вдавалося переконати ауди­торію, виграти справу. У зв'язку з цим постала потреба у вивченні законів ораторства, яке вже у ранньому антично­му суспільстві стало справжнім мистецтвом.

Риторичне слово вживається не тільки в офіційних сферах. Без риторики не Може обійтися ані проповідник, ані викладач, ані державний діяч, ані юрист, ані бізнесмен. Чим розвинутіше суспільство, тим більше в ньому цінуєть­ся вміння володіти словом. Недаремно у народі здавна жи­ве вислів "золоте слово". Старогрецький філософ Арісто-тель казав, що дар мовлення має характер загальності й виявляється у найрізноманітніших обставинах.

У системі освіти європейського суспільства доля рито­рики складалася досить нерівно. Інтерес до риторики не був стабільний. Останні два століття, наприклад, були по­значені згасанням інтересу до неї. У XIX ст. висловлюва­лася навіть думка: якби риторику за традицією не продов­жували вивчати в навчальних закладах, вона давно б вмер­ла. Увага філологів була зосереджена переважно на художніх творах і поетиці, а не на риториці. Найвидатні­ший поет Франції кінця XIX ст. Поль Верлен теж закликав "зламати шию красномовству", прагнучи мови розкутої, незалежної від будь-яких "правил". У поезії це дало чудові наслідки. Але якщо в поезії двозначність і мінливість зміс­ту слова відіграє неабияку роль, то в повсякденному житті людина з "роздвоєним язиком" породжує недовіру. Від ри­тора чекають, що він назве чорне — чорним, а біле — бі­лим. Водночас поетика й риторика мають між собою чима­ло спільного (особливо якщо йдеться про використання риторами поетичних прийомів).

Таким чином, слово художнє і слово повсякденне не тотожні. Якщо в поетичному слові важлива полісемія (ба­гатозначність), то в повсякденному житті цінується точ­ність вислову. Тому теорію художньої мови вивчає поети­ка, а закони елоквенції (красномовства) — риторика. Ху­дожнє слово створює образ дійсності, побудований на емоційному переживанні. Слово риторичне, не уникаючи образу, грунтується здебільшого на точному, конкретному значенні.

Риторика — це не замкнуте на собі знання, не тільки академічна дисципліна, предметом вивчення якої є оратор­ство. Це також прикладна дисципліна, що має на меті ви­ховання вмілого промовця. Тому риторика тісно пов'язана з практикою повсякденного красномовства. Водночас вона взаємодіє з іншими науками. Так, мовознавство озброює її знанням законів формування та розвитку людського мовлення. Літературознавство відкриває закони творен­ня художнього образу словесними засобами. Філософія вводить у світ, інтелектуально-духовного пошуку людства, а окремі філософські дисципліни ознайомлюють з ціннос­тями моралі (етика), принципами розуміння та творення прекрасного (естетика), законами мислення (логіка). Психолінгвістика допомагає зрозуміти, наскільки вибір слова зумовлено емоційно-вольовим станом людини. Пси­хологія дозволяє ораторові контролювати власний душе­вний стан і настрій аудиторії; зокрема когнітивна психо­логія (від cognitio — знання, пізнання) відкриває можли­вості осягнення світу через слово. Фізіологія знайомить з мовним апаратом, його можливостями та механізмом тво­рення голосу. Допомагають ораторові оволодіти голосом і поставою, жестикуляцією й мімікою такі дисципліни, як методика виразного читання, основи режисури й актор­ської майстерності. Усе сказане свідчить про те, що ора­тор може розвинути свої природні здібності. Також зро­зуміло, що існує сума знань, яку необхідно засвоїти, аби стати добрим промовцем.

До кожного виступу оратор повинеіг*добре готуватися. Адже рідко хто володіє даром імпровізувати, виступати без підготовки. Та й дар цей розвивається і шліфується за­вдяки ретельній систематичній роботі над собою.

Щоб оволодіти чиєюсь свідомістю, потрібно спочатку опанувати себе, навчитися керувати своїми думками та по­чуттями. Оратор мусить дисциплінувати думку (логіка), емоцію (не варто "плакати" чи "реготати" на кафедрі), жести (погано, якщо промовець нагадує незграбними ру­хами працюючий млин або ж, навпаки, подібний до неру­хомого стовпа).

Визначимо одразу той комплекс вимог до оратора, що склався за століття розвитку ораторького мистецтва.

1. Оратор має чітко визначити тему свого виступу і не відхилятися від неї. Основна думка виступу має поступово розгортатися в ході промови, що й буде розкриттям теми.

2. Всякий виступ має порушувати проблему, яка хви­лює людей в аудиторії, є актуальною або, принаймні, несе в собі нову й потрібну слухачеві інформацію. Разом з тим, вузький знавець лише свого предмета швидко надокучить слухачам. Отож, загальна ерудиція, обізнаність у різних галузях науки та культури ніяк не завадять.

3. Аудиторія очікує від оратора духовного насичення, чіткого визначення моральних оцінок. Дана ситуація вима­гає від оратора такої якості, як асертивність, вміння чітко визначитися щодо своїх уподобань і бажань. Позиція ора­тора має бути зрозумілою для аудиторії: промовець, який "напускає туману", приховуючи власну точку зору, ризи­кує не тільки породити підозріння у нещирості, а й просто залишитися незрозумілим.

4. Оратор має зважати на те, чого від нього очікує кон­кретна аудиторія (учні, солдати, виборці тощо), а не просто вийти на кафедру для "самовиразу". Він мусить ду­мати, насамперед, не про власний успіх; важливіше те, що відбувається у свідомості слухача-реципієнта.

5.Мета промови — досягти прихильної реакції аудито­рії. Тому оратор не повинен відчувати себе "зверхньою іс­тотою". Він мусить мати слухача "у власній голові", бути співрозмовником, а не сипати високими словами. Тому промова в основному має бути подібною за інтонацією до звичайної бесіди.

6.Ораторові варто прагнути хоча б почасти використо­вувати метод імпровізації: адже слід викладати матеріал невимушено, вільно і цікаво.

7.Оратор повинен контролювати свою манеру пово­дження під час виступу — погляд, голос, міміка, жести тощо, — постійно підтримувати духовно-емоційний кон­такт з аудиторією.

Тому ми пропонуємо будувати даний курс виходячи з максимуму — в навчальних закладах, де риторика є фахо­вим предметом, вона читається (чи має читатися) принайм­ні семестр. Звичайно, в інших ситуаціях матеріалу, який пропонується в цій книзі, може буде й забагато. Але нам здається, що структура даної дисципліни обов'язково по­винна включати як основні питання історії та теорії рито­рики, так і досить розгорнутий практикум.

Отож, даний посібник має дві частини: "Історико-тео-ретичні аспекти риторики" та "Практикум риторики". До першої частини ми додали також плани практичних за-^ нять, в яких основну увагу скерували на засвоєнні акаде­мічних проблем. Друга частина має два розділи: "Практич­ні аспекти загальної риторики" та "Практичні аспекти су­дової риторики", й тут увагу зосереджено насамперед на практичній роботі; необхідні теоретичні довідки подано перед власне практичною частиною. Крім того, наприкінці посібника подано "Короткий словник з риторики", який допоможе зорієнтуватися в дефініціях.

Автори сподіваються, що дана книга буде корисною для науковців і викладачів риторики, для майбутніх юрис­тів і політиків, проповідників і філологів, істориків культу­ри та учнів елітарних шкіл, де риторика вивчається досить широко, словом — для всіх, кого цікавлять питання крас­номовства.

Ключові слова:

риторика, елоквенція, поетика, тема, ерудиція, асертивність, реципієнт, реакція аудиторії, манера.

Практичне заняття 1

Загальне поняття про красномовство

1. Значення мови в житті суспільства та людини. Мова як основний засіб спілкування та вираз особистості.

2. Риторика як наука. Взаємозв'язок її з іншими наука­ми. Розрізнення риторики та поетики.

3. Проблема ораторського таланту й необхідність під­готовки промовця. Теорія та практичні вправи в риториці: їхнє співвідношення.

 

4. Як ви розумієте проблему "Я і моя аудиторія"?

5. Роль красномовства в суспільстві.

6. Значення риторики для обраної вами професії.

7. Назвіть і охарактеризуйте основні критерії профе-
сіоналізму оратора.

 

 

Завдання до практичного заняття 1

1. Напишіть коротку промову на одну із запропонованих тем:

"Слово — зброя. Як усяку зброю, його треба чистити й доглядати" (М. Рильський).

"Чудова думка втрачає всю свою цінність, якщо вона погано висловлена" (Вольтер).

"Скажи будь-що, щоб я тебе побачив" (Сократ).

"О слів жорстока і солодка влада.'" (Б. Олійник).

"Мрію я словами відмикати людське серце..." (А. За-башта).

При цьому використовуйте приказки та прислів'я, пода­ні далі;

Що маєш казати — наперед обміркуй. Краще мовчати, ніж брехати.

Мудрий не все каже, що знає, а дурний не все знає, що каже.

Слово — не горобець, вилетить — не піймаєш. Шабля ранить тіло, а слово — душу. Слово старше, ніж гроші. І від солодких слів буває гірко.

Не кидай словами, як пес хвостом. Слово до слова — зложиться мова.

2.  Напишіть текст рекламного оголошення про курси, на яких навчають риторики (вкажіть, що саме тут вивча­тиметься та яку користь це може принести в житті). Виберіть найбільш вдалий варіант реклами.

3.  Перевірте себе за тестом "НАСКІЛЬКИ ВИ КОН­ТАКТНІ?" Прочитайте запитання, відповідаючи на них "так" або "ні".

 

1.  Переїжджаючи на нове місце, я швидко знаходжу нових друзів: так — 1, ні — 0.

2.  Я люблю побалакати, а тому використовую для цього будь-яку можливість: так — 1, ні — 0.

3.  Мені буває важко говорити перед великою аудито­рією: так — 0, ні — 1.

4.  Я ніяковію, якщо помічаю, що за мною спостеріга­ють: так — 0, ні — 1.

5.  У мене більше друзів протилежної статі: так — 1, ні — 0.

 

Результати

П'ять балів — ви контактні, легко вступаєте у спілку­вання з новими людьми, рішучі у спілкуванні.

Чотири бали — ваша контактність обмежена, ви від­даєте перевагу звичному колу спілкування. Корисно іноді виходити за його межі.

Три бали та менше — вам не дуже подобається працю­вати в контакті з людьми, це у вас не завжди виходить: ви реагуєте на будь-яку загрозу (навіть уявну), відчуваєте невпевненість у собі. Вам слід демонструвати доброзичли­вість щодо оточення, більше посміхатися — і ваші здібнос­ті до спілкування підвищаться, ви одразу відчуєте це по реакції оточуючих.

Література Основна

1. Абрамович С. А., Чікарькова М. Ю. Риторика. — Львів, 2001. — С. 5 — 8.

2. Гурвич С. С, Погореяко В. Ф., Герман М..А. Основы риторики. — К., 1978. — С. 8—35, 75—102.

3. Панов М. И. Зачем сегодня нужно искусство крас­норечия? // Г. Л. Бузук, А. А. Ивин, М. И. Панов. Наука убеждать: Логика и риторика в вопросах и ответах. — М., 1992.

4. Сагач Г. М. ЗолотоЫв. — К., 1993. — С. 3—6.

5. Сопер Поль А. Основы искусства речи. — М., 1995. — С. 7—17.

Додаткова

1.  Барсов Н. Гомилетика // Ф. Брокгауз, И. Ефрон. Эн­циклопедический словарь. — Т.9. — С. 161.

2.  Зеленецкий К. П. Исследование о риторике. — М., 1991. — С. 11—15.

3.  Шенберг В. А., Савкова 3. В. Риторика. — СПб., 1997. — С. 5—21.

 

 

|                                   1.2. Види красномовства

Розрізняють п'ять основних видів красномовства: юри­дичне (судове), академічне, політичне, церковне та сус­пільно-побутове. Відомі спроби виділити до десяти його видів — соціально-політичне, академічне, судове, соціаль­но-побутове, дипломатичне, військове, лекційне, торго­вельне, церковно-богословське, дискусійне¹, але за цієї класифікації деякі позиції дублюють одна одну. П. Сопер вважав, що існує тільки два види красномовства — інфор­маційне та агітаційне, проте вочевидь, що такою класифі­кацією обмежитися не можна.

 

§ 1. Судове (юридичне) красномовство

Судове (юридичне) красномовство — це ораторські ви­ступи учасників судочинства в процесі розгляду судової

¹ Ораторское искусство как вид общественной деятельности: Мате­риалы университета лекторов г. Москвы / Сост. Г. С. Елигулашвили. — Вып IV. - М., 1981. - С. 30—31.

справи з позицій законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв'язку з необхідністю апологій — промов на за­хист, які для населення писали спеціальні майстри своєї справи — логографи-софісти. Тоді не існувало ані дер­жавного звинувачення, ані попереднього судового слідст­ва. У пору існування родового полісу суд вершили племін­ні вожді-царі. З утворенням античної державності роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісно­го суду. Кожний міг звинуватити будь-кого у злочині. За­хищатися ж людина мусила сама, виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи (писці) з'яви­лися тому, що не кожен міг себе оборонити. Інколи, прав­да, дозволяли виступати замість звинуваченого іншій осо­бі, але обов'язково громадянину цієї держави. Судова про­мова мала приблизно таку структуру: вступ (в якому прагнули схилити на свій бік суддів); оповідь (виклад фак­тів справи з погляду того* хто виступає), докази своєї пра­воти й полеміка із супротивником, якого чорнили, скіль­ки могли; висновок стандартного зразка. Вступ і висновки були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас прак­тикуються в шкільних творах донині. Існували навіть збір-ки-трафарети таких вступів і висновків.

Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. При цьому римляни розуміли від­носність і недосконалість "людського суду" і вважали, що у складних і сумнівних випадках потрібно звертатися не до "людського" права, а до "божественного" (так звані юс і вос). Але інститут "божественного" права був малорозви-нений, і вся увага римського суспільства перемістилася до галузі створення римського права як системи "справедли­вих" законів, що мали гарантувати людині надійну охоро­ну та безпеку. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план у зв'язку з розпадом самої релігії (цей процес почався уже в VII ст. до н. е.). У римській свідомості основну надію покладали на суд та юридичні норми. Створивши дванадцять так званих таб­лиць (V ст. до н. е.) та систему коментарів до них, римляни заклали основи сучасного законодавства цивілізованих країн (наприклад, у Візантії це право успадковано в "Ко­дексі" імператора Юстиніана тощо).

Сучасний суд багато в чому відрізняється від судочин­ства античної пори. Сьогодні це складна процедура, учас­ники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т. д. Античний "захист самого себе" поступився всебічному об'єктивному вивченню особистості підсудного й обставин справи. Кожне слово тут має бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою складовою якого є дебати. Успіх справи, торжество спра­ведливості неможливі без відповідної підготовки судочин-ця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, кому надається слово в процесі, мали відповідну рито­ричну підготовку.

Сьогодні усе це звучить більш ніж актуально. Криміна-лізація життя, породжена низкою певних обставин нашого сьогодення, ставить перед громадянами України завдання побудови міцного заслону на шляху злочину, створення основ правової держави. Очевидно, невдовзі в нас буде за­проваджено суд присяжних, який прискипливо зважува­тиме докази звинувачення та захисту. Кримінальні злочи­ни, що досі підлягали смертній карі, нині розглядаються в суді першої інстанції кількома суддями.

Усе це значно підвищує роль риторики у встановленні норм права та суспільної гармонії. Особливої уваги потре­бує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформ­лення.

, "Судова промова — це промова, звернена до суду, ін­ших учасників судочинства та присутніх при розгляді кри­мінальної, цивільної чи адміністративної справи, що міс­тить висновки відносно тієї чи іншої справи"¹.

У книзі "Искусство речи на суде" П. Сергеїча (Поро-ховщикова), що побачила світ на рубежі XIX—XX ст., не одне лише юридичне красномовство розглядалося тут як підготовка промови для судового засідання — юридична оцінка дій, моральна оцінка злочину, допит свідків, екс­пертиза тощо — усе це вважалося матеріалом для промо­ви. Автор наголошує на потребі вирішення загальнорито-ричних питань: чистоти мови, її ясності; непотрібності ви­тончених, заплутаних зворотів; пафосу; уваги слухачів.

¹ Молдован В. В. Судова риторика. — К., 1998. — С. 33.

"Основними особливостями судової промови порівня­но з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови"^[1].

У суді виступають з промовами прокурор (звинувач) та адвокат (захисник). Як правило, визначають прокурорську (звинувачуючу) та адвокатську (захисну) промови. Іноді в судових суперечках беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний від­повідач (або їхні представники); потерпілий та його пред­ставник', нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни чи піклу­вальники.

Призначення судової промови — висвітлити громад­ську точку зору відносно вчиненого злочину та особи під­судного. А вже право пропонувати міру покарання чи вис­ловлювати думку про невинуватість підсудного мають ли­ше прокурор і адвокат; інші тільки уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова повинна ефективно впливати на суд, допомагати формуванню переконань суддів і присутніх у залі суду громадян.

При розгляді справи часто подаються репліки. Вони привертають увагу до невідповідностей і викривлень ре­альності, які мають місце у виступах тих чи інших учасни­ків судових дебатів.

Важливим моментом кожної судової промови є її мо­ральне підгрунтя. Аморальний суд принципово недопус­тимий, так само як суб'єктивне трактування справи чи упередженість судової особи щодо злочинця. На думку ві­домого юриста А. Коні, характерними рисами обвинувача мають бути: спокій, відсутність особистого роздратування проти звинуваченого, коректність прийомів звинувачення, позбавлених імпульсів пристрасті та викривлення даних справи. На його думку, особливо важливо уникати лице­дійства в голосі, жестах і манері триматися на суді, а та­кож будь-якої тенденційності чи відвертого паплюження людини. Система доказів, що базується на суворій логіці,

має відповідати моральному пафосу суду.

Ключові слова: судове (юридичне) красномовство, дебати, судова промова, прокурорська промова, адвокатська промова, репліка.

 

 

 

§ 2. Академічне красномовство

Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у шкільній (різних рівнів) і науковій ауди­торіях. Слово походить від грецького акаЗфіа — так називалися сади, поблизу Афін, що начебто належали мі­фічному героєві Академу. Згодом цим словом назвали фі­лософську школу, засновану Платоном у IV ст. до н. е. са­ме в цій місцевості.

Античне академічне красномовство було ще дуже не­вимушеним — так, Арістотель міг читати лекції під час прогулянок з учнями. Проте з часом школа ставала все більш регламентованою і до V ст. н. е., усталився навіть тип лекції. В Європі академічне красномовство почало ди­намічно розвиватися в середньовічних університетах. Воно існувало тоді в лоні схоластики, що успадкувала від антич­ної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та дис­пут були домінуючими формами). Але особливого розкві­ту набуло воно в післяренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ус­кладнюється робота вищої та середньої шкіл, виникає нау­кова педагогіка (Ян Амос Коменський). Усе це стало най­суттєвішим чинником у процесі формування сучасної сис­теми академічного красномовства.

В Україні зародження академічного красномовства пов'язано з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської Академії, хоча релікти схоластики тут ще були дуже відчутні. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київського, Львівського, Харків­ського та ін.). Щоправда, лише у XX ст. українська мова набуває в цій дідині прав громадянства (особливо якщо йдеться про епоху здобуття незалежності). Видатними представниками українського академічного красномовства були М. Максимович, М. Костомаров, В. Єрмаков та ін.

Головні риси академічного красномовства — доказо­вість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка термінологія, позбавлена будь-якої двозначності. Наука, як відомо, є точним описом реальних і матеріальних явищ світу. Науковий опис цих явищ в усній мові і живить ака­демічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мають бути донесені до громадсь­кості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спро­щеній (адаптованій) формі. Водночас учні школи та сту­денти повинні опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладу. Звичайно, ідеалом наукової лекції є ви­клад, адекватний складності об'єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важкодоступні навіть вченим-початківцям, не кажу­чи вже про школярів або широке коло слухачів. Адаптації матеріалу відповідно свідомості учнів сприяє використан­ня різноманітних наочних технічних засобів.

Лектор-гірофесіонал не замикається на предметі своєї науки, а дбає про міжпредметні зв'язки, оскільки будь-яка галузь науки існує не ізольовано, вона пов'язана з ін­шими галузями знання. Наприклад, викладач риторики не може не апелювати до історії, філософії, релігієзнавства, літературознавства і т. п.

До жанрів академічного красномовства належать:

наукова доповідь;

наукове повідомлення;

наукова лекція (вузівська та шкільна);

реферат, виступ на семінарському занятті, науково-* популярна (публічна) лекція, бесіда.

Лекція —основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція пе­ретворюється на монолог викладача без зворотного зв'яз­ку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна систе­ма прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а подає різноманітні точки зору, що існують у науці та можуть навіть суперечити од­на одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність. Можна також (особливо це стосу­ється середньої школи) під час лекції давати завдання: ви­писувати, наприклад, на полях незрозумілі слова, складати за ходом лекції хронологічні таблиці, план або тези лек­ції — це урізноманітить способи ведення конспекту. Пожвав­лює лекцію звертання до прикладів з життя, гумор тощо — у вигляді питань типу:"Чи стикалися Ви в житті з..?"

У рамках кожної Наукової дисципліни можна форму­вати корпус лекцій, що відбиває загальнодидактичні прин­ципи поступовості та дозованості навчання (вступні, уза­гальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з опанованим; до лекції можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, якщо потрібно пригадати, що вивчалося на попередніх занят­тях).

Цікаво простежити, як вузівська лекція поступово пе­ретворювалася на науково-популярну (публічну). Оскіль­ки відвідування занять у XIX ст. було вільним, то лекції талановитих викладачів приваблювали багатьох студентів, а згодом і широке коло зацікавлених. З другої половини XIX ст. лекції вже читаються вченими спеціально для ши­рокої аудиторії, виникає науково-популярна лекція. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо та телебачення, ця форма пропаганди наукових знань на­буває особливого резонансу (згадаймо хоча б поширену нині популяризацію досягнень медицини — медичні курси, лекції, не кажучи вже про більш лапідарні форми репор­тажу та інформації щодо найновіших наукових досягнень, які подають відповідно підготовлені теле- й радіожурна-лісти).

Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, ди­скусію, диспут, усну рецензію, обговорення і т. ін. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь —: стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Проте під час писемної форми навчання викладач "зв'язаний" ЇЇ законами — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи тощо. В аудиторії ж оратор мо­же використовувати різні засоби впливу на слухачів, аж До акторських прийомів включно.

Саме форми діалогу переважають в сучасній школі: на­приклад, у західних навчальних закладах лекція давно втратила свою провідну роль. Центр уваги перенесено на самостійну роботу: консультації, колоквіуми, семінари і т. ін. стають основними формами контролю за навчанням студентів і школярів. Адже монолог, який не переростає у зворотний зв'язок, як твердять кібернетики, свідчить про занепад системи в цілому. Саме цей зворотний зв'язок і забезпечують згадані вище форми діалогу з аудиторією.

У такій ситуації слід вимагати від аудиторії доброго знання наукового матеріалу: будь-який виступ на семінар­ському чи практичному занятті, в дискусії чи диспуті має бути серйозно аргументованим: той, хто навчається, му­сить опанувати рекомандований список наукової літерату­ри і посилатися на ті чи інші авторитети (навіть якщо їхня позиція спростовується). Суперечка такого роду повинна грунтуватися на етичних засадах: будь-яке приниження чи осміювання суперника недопустиме (особливо з боку "сильного" — викладача). Це саме стосується і культури наукової дискусії.

Ключові слова:

академічне красномовство, наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція, науково-популярна (публічна) лекція, реферат, виступ, бесіда.

 

 

§ 3. Політичне красномовство

Політичне красномовство — це виступ оратора, що ви­ражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) чи роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу чи гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у най­давніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й силою переконання.

Характерно, що навіть у первісних, дикунських сус­пільствах політичне красномовство відігравало колосальну роль, і за своїм психологічним малюнком майже не відріз­нялося від сучасного:

"Під час загального зібрання воїнів, коли спіє кукуруд­за, відбуваються живі суперечки. Королю вільно задають будь-які запитання, на які він мусить відповісти, причому так, аби ці відповіді задовольнили народ. У цей час я ба­чив, як прості воїни вибігали зі своїх рядів, перетворюю­чися на натхненних ораторів, вони були вкрай збуджені, вони не тільки обмінювалися палаючими поглядами з ко­ролем Пандою, а й клеймили його на очах у всіх; вони за-суджували його дії, обвинувачували його в підлості та ма-лодушші, вимагали від нього пояснень, спростовували його контраргументи, розбирали по кісточках його відповіді і викривали їхню брехливість; нарешті, вони гордовито по­грожували королеві і закінчували виступ жестом презир­ства. Також я бачив, як після таких дискусій прибічники короля та прибічники опозиції кидалися одне на одного. Я бачив, як на голос деспота вже ніхто більше не звертав уваги, і ось-ось мала б вибухнути революція, і ось-ось мав би виступити якийсь амбіційний чоловік, аби використати обурення противників короля. Але що не в меншому сту­пені мене здивувало, то це порядок, який встановлювався по закінченні такого роду народного трибуналу"^[2].

Коли стадію дикунства змінила стадія варварства, роль красномовства ще більш зросла. Так, у дохристиянській Ірландії в перші століття нашої ери вже існувало розвине­не публічне красномовство на тінгу — приблизному ана­логу слов'янського віча. Про це свідчать записи, зроблені першими християнськими місіонерами:

"Стали улади тримати раду після смерті Конхобара, аби вирішити, кому передати королівську владу... І сказав так Генан Груасдол, син Кагбада: — Знаю тепер я, хто по­винен стати королем в Ірландії — то Кормак Конд Лонгас, син Конхобара, найшляхетніший муж, не обділений нічим: видом дивним і хоробрістю, даром честі й справедливості. Йому перед смертю звелів Конхобар передати владу, ос­кільки він був найстаршим з його синів і вихованець Фер-гуса, сина Ройгового, що ні разу не розорював наших кра­їв, якщо випадало йому бути з Кормаком... Погодилися улади з такими словами Генана"^[3].

За свідченнями давньогрецьких істориків, подібні про­мови виголошували і скіфи. А літопис Нестора фіксує (че­рез фольклорний переказ) промови давніх руських князів, однією з найяскравіших серед яких є промова князя Свя­тослава, оточеного чужим військом, до своєї бойової дру­жини:

"... уже намъ нгвкамо ся д'Ьти, волею и неволею стати противу; да не посрамимъ земл'Ь рускгЬ, но ляжемъ кость­ми ту, мертвый бо срама не имамъ, аще ли поб*вгнемъ, срамъ имамъ; ни имамъ уб*вжати, но станемъ крепко, аэъ же предъ вами пойду: аще моя глава ляжеть, то промыс­лите собою"^[4].

На основі подібних прикладів деякі дослідники виділя­ють як окремий вид військове красномовство (виступи воєначальників і вождів перед своїми арміями). Проте, ма­буть, варто розглядати його як жанр політичного красно­мовства.

Справжньою колискою політичної культури та батьків­щиною політичного красномовства стала антична Греція. Саме слово "політика" походить від грецького пбІлС, — місто ("багато людей"). На відміну від громіздких монар­хій Давнього Сходу, у грецьких містах-державах було створено багато різноманітних політичних моделей: тира­нію, олігархію, демократію тощо. Саме в Греції визначило­ся, що політична активність зростає зі зростанням ролі особистості. З відокремленням індивідуальності від полі­сного колективу, змаганнями особистостей за вплив у житті громади зростає й політична активність, створюють­ся політичні партії тощо.

Політичне красномовство формується на грунті так званої епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот і панегірично-урочистого тону. Власне, важко провести межу між красномовством епідектичним і політичним. Так, Демосфен був яскравим представником епідектичної урочистості й водночас гостроактуальним політичним ора­тором. Після македонського завоювання змагання полі­тичних сил згасають, що веде до швидкого занепаду полі­тичного красномовства. Проте воно встигло досягти тут значного розвитку: словом оратора на а'горі (місце пуб­ліпного зібрання афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних започаткувань, долі ці­лих країв і народів.

Цікаво, що поруч з політичними промовами в невиму­шеній прозаїчній формі в Афінах розвилася й політична поезія (наприклад, елегії законодавця Солона, який нап­рикінці VI ст. до н. е. закликав до війни за о. Саламін, до миру між аристократією та демосом тощо).

.Наслідуючи греків, охоче беруться за перо й римські державні діячі, пишучи памфлети та політичні мемуари, автобіографії, послання або історію. Саме в цей період починається публікація промов видатних риторів, що спричинило виникнення літератури нового типу — публі­цистики.

Подібна картина спостерігалася всюди, де розвиток суспільства йшов у напрямку розкріпачення особистості. Так, протягом усього Нового часу в Європі розгортається ренесансний процес, що стимулює зростання політичної активності суспільства. Піонером тут виступає Західна Єв­ропа, досвід якої широко засвоюється в усьому світі. По­долання тоталітарних режимів і пережитків середньовіч­ної німоти суспільства стимулюють політичну активність і, звичайно, розвиток політичного красномовства.

Політичне красномовство, як правило, пов'язане із со­ціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів, які виражено в програмах різноманітних партій. Через це політичний оратор є ангажованим ("за­вербованим"). Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тої чи іншої проблеми, але сама проблема залишається значною у громадському відношен­ні, надособистісною. Це визначає підвищену ідейність по­літичної промови. У нинішній Україні, де існує та змага­ється за владу понад 100 політичних партій, ідейний спектр політичної промови вельми строкатий, що відбиває складність і багатобарвність духовного життя українсько­го громадянина.

Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається та­кої динаміки зміни позицій, використання політичної про­грами в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення, аби піднестися до політичного поста. Проте відповідальність політичного оратора наба­гато більша, ніж, скажімо, відповідальність університет­ського професора, якщо взяти до уваги масштаб резонан­су його промови. Адже політичний оратор мобілізує до ді­яльності, до активності тисячі людей, і його слово дуже легко стає дією. Політична культура виховується століття­ми, вміння вести політичну боротьбу суто вербальними ме­тодами, з повагою до опонента, не з'являється на голому місці. Нинішній стан політичного красномовства в Україні переконливо свідчить про те, що оратор-політик має тер­міново навчатися основ елоквенції, починаючи принаймні зі знання державної мови.

Політична риторика диференціюється на такі основні жанри, як політичні промова, доповідь, виступ, інформа­ція, огляд і бесіда, що різняться між собою обсягом (біль­шим або меншим) та вагомістю вкладеного оратором зміс­ту. Наприклад, політична доповідь виголошується зазви­чай на партійному з'їзді й окреслює стратегію політичної діяльності цієї партії. А політичну інформацію можна по­чути в підвідомчих цій партії осередках освіти, дитячих за­кладах (типу скаутських чи піонерських), розрахована во­на на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесі­да обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ або промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо (наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді).

Політична промова диференціюється за сферою фун­кціонування на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій чи соціальних перетворень значного поширення набувають мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя перева­жає цікавість до парламентського красномовства. У наш час розвивається швидко як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що підтримання бойового духу та патріотичних почуттів неможливе в умовах воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні ви­падки, в яких слово було рівноцінне зброї.

Особливого значення набирає політичне красномов­ство за умови широкого тиражування його засобами масо­вої комунікації: пресою, радіо, телебаченням.

Ключові слова:

політичне красномовство, військове красномовство, ангажованість оратора, політична промова, політична доповідь, політичний виступ, політична інформація, політичний огляд, політична бесіда.

 

 

 

§ 4. Церковне красномовство

За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнське релігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумі­лих причин акцентовано, насамперед, практику православ­ної та греко-католицької Церков і лише почасти — про­тестантських конфесій). Щодо релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі уг­руповання тощо, ми залишаємо читачеві простір для само­стійного ознайомлення з цими питаннями.

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напу­чення, коментування Біблії у практиці різноманітних хрис­тиянських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. Але про богів тут розповідали переважно поети, а серйозні релігійні мисли­телі, на зразок хоча б Піфагора, дуже з того приводу гні­валися ("Багато небилиць про богів наскладали Гомер з Гесіодом!"). До того ж народна релігія поступово занепа­дала, а в епоху елінізму греки, у свою чергу, зазнали чис­ленних впливів інших релігій та культур, переважно азій­ських. Недарма ж видатного філософа Сократа вже в V ст. до н. е. стратили в Афінах за "неповагу до богів". Оборону стародавніх вірувань, так само як і міркування про можливість визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії чи релігій (так, єги­петський Озіріс міг бути прирівняним до грецького Зевса).

В епоху елінізму духовне життя навіть пожвавилося, але в бік зростання всілякого марновірства та магізму: ві­рили в магів і цілителів, чудеса та зцілення, запозичені зі Сходу. Виник навіть спеціальний літературний жанр —ареталогія, що доводить справжність таких явищ і розпо­відає про появу богів і напівбогів у людському обличчі то­що. Але самі античні письменники до тих розповідей ста­вилися часом дуже скептично (наприклад, Лукіан із Само-сати, Тіт Лукрецій Кар).

Нестачі у проповідях, що обстоювали нові синкретичні культи (спроби пов'язати греко-римських богів з азійськи­ми й африканськими) не було, як не було недостатку й у всіляких дивних сектах та об'єднаннях містиків, учасників містерій для "посвячених". Але ці тексти були найчастіше "прихованою" літературою для "посвячених" (наприклад, виклад "релігії Піфагора", який намагався змалювати мі­фологічного співака Орфея як "втаємниченого" пророка божественних істин). Усе це тріщало по швах і досить лег^ ко розпалося з появою християнства,

* * *

Як ми знаємо, християнська свідомість базується на Біблії і тих догматах (непорушних істинах віри), які уста­лено протягом століть колективним досвідом Церкви. Що­правда, лише для ортодоксальних християн (православних і католиків) цей досвід не менш значний, ніж Біблія та Святі Передання; протестанти ж не визнають його рівно­цінним з Біблією.

Це визначає своєрідність церковного ораторства, ос­новним жанром якого є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує за будь-якої нагоди). Це не робить християнську риторику якоюсь "обмеженою", вузькою річчю. Більш того, саме за­вдяки апеляції до Святого Письма громадянські та інші ін­тереси людини стають "крупнішими", узагальненими. По­літичний чи інший момент, якому потрібно надати місце в проповіді, мусить мати органічний зв'язок зі Святим Пи­сьмом. Проповідник не повинен відділяти Біблію від мир­ського, світського, а, навпаки, якомога інтенсивніше спо­лучати їх. Але треба, щоб події життя слугували ілюстра­цією до Писання, а не, навпаки, коли Писання є "ілюстрацією" для зведення якихось політичних або жит­тєвих рахунків.

Так, виголошуючи проповідь стосовно повернення блудного сина, священик може навести приклади із сучас­ного життя, коли політичні чи громадські діячі, або й ба­гато звичайних людей навертаються до Церкви, відпавши від того корита з жолудями, що їм пропонувало безбож­ництво, повертаються до дому Отця Небесного. Таким чи­ном, підкреслюється мудрість Святого Письма, що перед­бачає гріхи людини й дає відповідь на ті болючі екзистен­ціальні запитання, що їх заново розв'язує для себе кожне нове покоління.

У церковній практиці давно усталено читання Нового Завіту відповідно до церковних свят і повсякденних бого* служінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, що в сумі своїй підпо­рядковано розкриттю змісту Нового Завіту як Божествен­ного Об'явлення. У всьому цьому є продуманий план, сим­воліка та розвиток ідеї. Саме тому священик завжди му­сить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану вігі сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з тим, щодо чого йшлося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що виго­лошуватиметься потім.

Водночас нагадаємо, що церковний рік, відповідно до старозавітної традиції, починається з вересня^[5].

Першого вересня за Літургією читається уривок з Євангелія, де розповідається про початок проповіді Хрис­та — як Він прочитав уривок про Месію з книги пророка Ісаії в назаретській синагозі (Лк. 4:16—19). Звучали слова про те, що Помазаник Божий прийшов сповістити про "час милості Господньої". Саме під цим знаком починається церковне новоліття.

Але ідейно, внутрішньо весь цикл церковних свят пов'язаний зі світлим Христовим Воскресінням — Пасхою. Основні 12 свят (за винятком Пасхи, що є "усім святам свято"), так само, як усі інші покликані розкрити нам міс­тичне значення приходу Христа на землю, його величний, спасительний зміст. Без імені Христа не може відбутися жодна проповідь. Без пояснення того, чим сьогоднішній день є, з точки зору земного шляху Христа та Його місії, немає й проповіді, а це, просто "розмови з приводу".

У народі нерідко й донині церковні свята сприймають­ся не завжди так, як потрібно. Річ у тім, що церковний ка­лендар, прийнятий за часів християнізації, механічно нак­лався на землеробський поганський, створений протягом минулих століть, що дбайливо фіксував прикмети погоди та інші подібні речі, з точки зору землероба. Помічено здавна, що в той чи інший день певна погода знаменує, якими будуть пори року. Стародавні слов'яни-землероби вважали свій труд священним. Вони вважали, що невико­нання землеробом річного циклу обробки землі, призведе до западення всесвіту^[6].

Звичайно, такий календар має велику матеріально-практичну цінність. Але й досі в народі спостерігається явище двовір'я: язичницькі уявлення "приліпилися" до християнського календаря. Так, донині відоме так зване свято "Івана Купала" (за церковним календарем день на­родження Іоанна Хрестителя), пов'язано зі святкуванням літнього рівнодення — коли сонце стоїть у найвищій точці небосхилу. У цей день слов'яни-язичники мали звичай: мо­лодь голою купалася в річці й плигала через багаття (ри­туальні очищення), а потім починалися любощі. Те язич­ницьке свято й називалося "купала". Як у свідомості прос­толюду й сьогодні образ суворого аскета Іоанна Хрестителя сполучається з тими явищами — подиву гідне!

Саме в роз'ясненні християнської віри полягає освіта, яку має здійснювати проповідник. Він мусить пояснити, що Стрітення — це не "зустріч Зими з Літом", а зустріч Христа-немовляти з Симеоном Богоприїмцем і пророчи­цею Ганною у Храмі Єрусалимському за звичаєм Староза­вітної Церкви і т. д.

Християнська наука — це істини віри, яких, за церков­ним поглядом, навчив людей Бог. Віруючий сприймає Біб­лію як Боже Об'явлення. В очах віруючих тут Бог сповіщає людям, Хто є Він Сам, як створено Всесвіт і людину, наві­що їх створено, чому людство відпало від Бога, хто є бать­ком зла у світі, чому Бога не слід звинувачувати в існуван­ні зла, яким є шлях спасіння, в чому величезний зміст жертви Христової. Іншими словами, Святе Письмо є осно­вою християнської катехізації, наставления й навчання пастви в християнському дусі.

Найперше, що потрібно прихожанам засвоїти з Біблії, це — Декалог, (десять заповідей праведного життя), а також Заповіді Блаженства з Нового Завіту. Необхідно, щоб паства засвоїла, як важливо знати молитви (Сам Христос дав як зразок проникливу молитву "Отче наш"). Широко використовується в богослужінні Псалтир і пізні­ша християнська гімнографія. Церква також потурбувала­ся, щоб певне коло повсякденних та урочистих молитов стало немовби коротким ліричним викладом Святого Пи­сьма та подій церковного року, допомагало людині відчу­вати свою причетність до справ Божих. Проповідник же має закликати людей молитися.

З проповіді прихожанин мусить засвоїти Священну Іс­торію — творення світу й людини, відпадіння людини від Бога, історію праотців та патріархів, гніву Божого на давне людство, утворення народу Божого та основних подій упродовж його існування (обрання Авраама, посе­лення його нащадків в Єгипті, Вихід з Єгипту, отриман­ня Закону, відвоювання Палестини, історія Царів та Храму, руйнація Ізраїлю та Юдеї, пророцтва про Спаси­теля та ін., земне життя, проповідь, мучеництво, смерть і Воскресіння Христа, дії апостолів, об'явлення про Страшний Суд). Нагадуємо: в євангельських та апос­тольських читаннях за рік прочитується на Літургії Новий Завіт (крім Апокаліпсису), а Старий за нагоди, доречно якомога ширше згадувати, тлумачити й показувати як предтечу Нового.

При цьому потрібно пам'ятати, що Священна історія мусить тлумачитися в трьох аспектах: а) богословському; б) історичному; в) літературному. Богословський ас­пект — тлумачення духовного змісту Біблії, що буває ви­ражений відкрито або езотерично (у вигляді символів то­що). Історичний аспект передбачає історико-археологіч-ний коментар подій Біблії. Літературний (філологічний) аспект означає, що слухачам слід вказувати й на красу біблійного слова, яка є виразом духовного ідеалу христи­янства.

г

Наприклад, витонченість і багатство літературних прийомів Біблії можна побачити у притчі Христа про Сія­ча, зерна з руки якого падали в різні місця. Де його було потоптано, де птахами видзьобано, де воно засохло на ка­мені, де терня заглушило стебло. Але зерна, які впали на добру землю й дали плід великий, стали тим, на що споді­вався Сіяч. Тут Христос говорить про Самого Себе і про кожного, хто слухає слова Його. Переконує слухача саме влучність, точність і повнота художнього образу.

З проповідей прихожанин засвоює, нарешті, що цер­ковний рік е виразом вершинних моментів Священної іс­торії, й кожне свято є пам'ять про певну подію цього цик­лу. Звідси — увага до так званої святкової урочистої про­повіді, що має пояснювати ключові події Писання. Так, свята Хрещення, Святої Троїці та інші є етапами Бого-об'явлення, об'явленням Святого Духу як Іпостасі Бога. Тут проповідник має виявити розуміння та пояснювати символіко-алегоричну змістовність моменту.

Поет або політичний оратор, судовий красномовець або пересічний балакун, зазвичай, теж не "відлучені" від Святого Письма. Але відмінність тут полягає в тому, що вони не можуть або й не прагнуть висвітлювати саме його релігійний зміст.

Проповідник-гомілет за своїм покликанням є профе­сіоналом, який спеціалізується у вивченні та популяриза­ції Біблії.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений кло­потів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, оскільки він має знайти популярні ходи й прийоми, що наблизили б Святе Письмо до людини, і при цьому не по­вторюватися щорічно.

Навіть тут можна визначити якісь проблемні аспекти. Так, хоч у практиці церковної проповіді тематика визна­чається щоденним читанням і коментуванням тих чи інших Євангелій (існує навіть ґрунтовний посібник, в якому по­дано матеріали для такого коментаря)¹ величезне ідейно­тематичне багатство Святого Письма дозволяє почерпати в одному й тому самому уривку матеріал для найрізнома­нітніших за темою проповідей. Можна коментувати не Євангелія, а Послання; можна брати й моменти з тропаря і т. п. Наведемо кілька таких прикладів:

НЕДІЛЯ СВЯТОЇ ПАСХИ.

СВІТЛЕ ХРИСТОВЕ ВОСКРЕСІННЯ.

Читається: Діян. (1:1—8).

З цього уривка можна взяти такі теми: Воскресіння Христове. Дух Святий. Хрещення. Свідоцтво Істини. Царство Боже.

Читається: Ін., 1 зач. (1:1—17).

Тут є грунт для тем: Безначальність Божа. Благодать. Бог Слово. Боговтілення. Істина. Світло. Творіння світу¹.

Протягом століть склалася загальноприйнята система чотирьох видів проповіді: проповідь-розповідь, проповідь-слово (урочиста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія).

Звичайна структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина — виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закін-підсумки; заклик.

За загальноприйнятою практикою, пастир долучає та­кож до матеріалу Святого Письма ті проблеми, що, як це свідчить сповідь, особливо хвилюють його паству: політич­ні, філософські, побутові тощо.

Слід сказати кілька слів відносно специфіки протес­тантської проповіді. Зберігаючи основні риси церковного красномовства, про які йшлося вище, протестантський проповідник, по-перше, більш вільно та суб'єктивно тлума­чить Святе Письмо (не визнаючи ортодоксальний досвід рівним Біблії). По-друге, протестантській проповіді влас­тиво ширше спиратися на досягнення сучасної науки, при­клади із суспільного життя тощо. По-третє, протестант­ський проповідник, що, як правило, одягнений так само, як його паства, і позбавлений пишного церковного інтер'є­ра, більше уваги приділяє міміці, жестикуляції та власне ораторським прийомам, аби утримати увагу аудиторії. Усе

 

32

2 2—129

33

це визначає розкутий, модернізований стиль протестант­ського проповідування.

Ключові слова:

церковне красномовство (гомілетика), катехізація, проповідь: проповідь-розповідь, проповідь-слово, проповідь-повчання, бесіда-тлумачення.

 

 

§ 5. Суспільно-побутове красномовство

Суспільно-побутове красномовство — це влучне, гост­ре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації.

Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, що грали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте (епідектичне) красно­мовство за античними класифікаціями стояло на першому місці. Цей вид красномовства часто поєднують з політич­ним, але це характерно більше для епох, коли життя неве­ликого колективу не диференціювалося на сфери політич­ну та приватну. Скоріше, епідектичне красномовство слід розглядати як частину побуту повсякденного життя з його святами, ювілеями, іменинами, похованнями тощо.

Так, у греків красномовство зародилося в архаїчний період, коли вдала промова була здатна змінити розклад політичних сил і забезпечити важливі переваги. Одначе в "Іліаді", де оспівано похід греків на Трою, перевагу відда­но, насамперед, урочистому красномовству, що межує з політичним (воєнним), але більше стосується внутрішніх відносин між членами грецької громади. Царі-вожді по­винні були вміти публічно виступати в зібранні, як Одіс-сей, що виголошує своє слово, жваво жестикулюючи й ма­ніпулюючи скіпетром (цей жезл давав право слова). Ста­рець Нестор названий у Гомера "громомовним вітією", водночас йому належать слова "солодкі, мов мед". Греки вбачали у здібності до красномовства "дар богів", але з давніх-давен вказували на потребу виховання у вождя здібностей такого роду.

Епідектичне красномовство з часом почало заміняти собою поезію, що прикрашала урочисті моменти життя громади, й перейняло низку поетичних прийомів.

Свої промови епідектичні оратори виголошували речи­тативом, ніби співаючи, змінюючи тон залежно від змісту, ще й супроводжували все це гармонійними танцювальними рухами, що створювало особливий "гіпнотизуючий" ритм. Ці прийоми вводилися в риторику поступово, але вже по­чинаючи з найдавнішого риторичного посібника Фрасіма-ха всі вчителі риторики підкреслювали необхідність такого "акторського" моменту.

Епідектичне красномовство від початку включало в се­бе жартівливість, іронію. Так, Горгій виголосив промову на "захист" міфологічної героїні Єлени, яка зрадила свого чоловіка, Менелая, що й спричинило Троянську війну: ви­являється, Єлена, що втікла від чоловіка з Парисом, не заслуговує на засудження... Захист грунтується на софіс­тичній тезі, що істина — річ "відносна"...

У пізній античності виділяється вже й суто побутове красномовство ("Нікомахова етика"), яке називали тоді гомілетикою (пригадаймо: грецький письменник римської пори Плутарх називає в "Застольних бесідах" гомілетикою вміння не пережартувати й не пересваритися під час бенкету).

Як особливий жанр набуло сили надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, при­свячену безсмертній пам'яті афінських синів, які полягли в бою). Письмова форма — віршова — утворила в цій сфері особливий жанр лірики — епітафію (наприклад, "У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий, живо­му добром відплатив за добро").

Таким чином, соціально-побутове красномовство вини­кало не тільки з виру подій сьогодення, а й живилося з ді-дин епідектичного та політичного красномовства: це при­родно, оскільки політика й побут, скажімо, інколи невло­вимо переходять одне в одне.

Сьогодні жанрами суспільно-побутового красномов­ства є: ювілейні промови, вітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово^[7].

Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тої чи іншої особистості, групи чи явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом панегіричні. Характерною рисою подібного красномовства є стабільність, навіть ри­туальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), що накладає певний відбиток на стиль промови.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. За своїм обсягом це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічний витік тут мо­же бути послаблений; панує емоційна стихія. Ораторові не обов'язково демонструвати академічну ерудицію, знан­ня законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі еле­менти такого роду тільки прикрашають подібне слово). Проте оратор щедро черпає приклади з життєвого мате­ріалу, фольклору (наприклад, стихія анекдота). Стиль тут може бути самий різноманітний — від урочисто-величаль­ного (наприклад, на похороні) до "зниженого", навіть ча­сом вульгарного (в застіллі). Слід зауважити, що ораторо­ві за цієї ситуації необхідно дотримуватися норм культу­ри, бо інакше він ризикує образити чиюсь гідність, наразитися на дискусію чи навіть й більш гостре "вияснен­ня стосунків".

Важко класифікувати численні приклади гострого та переконливого слова в побуті: це може бути "дискусія" щодо ціни краму на базарі, сварка двох сусідів або зали­цяння хлопця до дівчини. Але очевидно, що сфера засто­сування красного слова тут справді безмежна.

Ключові слова:

суспільно-побутове красномовство,

епідектичне (урочисте) красномовство,

ювілейна промова, привітальне слово,

застільне слово (тост), надгробне (поминальне) слово.

 

Практичне заняття 2 Види красномовств

1. Дайте визначення юридичному (судовому) красно­мовству.

2. Назвіть посади, що виступають як юридичні "ключо­ві фігури" в сьогоднішньому суді. Хто, окрім юристів, мо­же виступати в судових суперечках?

 

3. Чому суд першої інстанції особливо важливий для здійснення правосуддя?

4. Що таке репліка і яку роль вона відіграє в судових дебатах?

5. Охарактеризуйте роль, що її відіграє в судовому ораторстві морально-етичне начало.

6. Спробуйте стисло сформулювати, що таке академіч­не красномовство. Яку роль в ньому відіграють фундамен­тальне наукове знання та аргументація?

7. Охарактеризуйте лекцію як основний вид академіч­ного красномовства. Чим відрізняється наукова лекція від популяризаторської?

8. Назвіть форми діалогу зі слухачами в академічній аудиторії.

9. Дайте стисле визначення політичного красномов­ства. Що таке ансажованість політичного оратора і як во­на пов'язана з ідейністю його промови?

 

10.Назвіть основні жанри політичного красномовства. Охарактеризуйте кожен з них. Які засоби масового тира­жування політичної промови сьогодні використовуються?

11.Сформулюйте визначення церковного красномов­ства і назвіть його основний жанр. Які моменти Біблії на­самперед слід доносити до слухачів церковному ораторові (гомілету)?

12.Що визначає тему церковної проповіді? Назвіть різ­новиди проповіді та охарактеризуйте її типову структуру.

13.Дайте формулу суспільно-побутового красномов­ства. Яку роль відіграють в ньому імпровізація, емоція, гу­мор тощо?

14.Назвіть і охарактеризуйте основні жанри суспіль­но-побутового красномовства та рису, що їх об'єднує. На­ведіть приклади.

Завдання до практичного заняття 2

1.            Якщо є можливість виконати цю вправу-імпровізацію колективно (щонайменше п'ять осіб: "позивач", "підсуд­ний", "прокурор", "адвокат", "свідок" тощо), спробуй­те інсценувати розгляд справи в суді з відповідними ора­торськими виступами. Кримінальні ситуації: хабар, вбивство, зґвалтування тощо.

2.            Доведіть, що наведений далі текст належить до сфери академічного красномовства. Окрім цього зверніть увагу на такі моменти: чи зустрічаються тут термінологія, посилання на дослідження попередників, цитування доку­ментів, дати. Які речення — прості чи складні — перева­жають? Чи зустрічаються поетичні образи?

Уже в бронзовому віці кількість поховань скорчених трупів поступово зменшується, що може бути непрямим свідченням про зміну у світогляді. Чіткою межею в харак­тері поховання — заміні скорченої пози простим трупо-покладенням (у витягнутому стані) — є IX ст. до н. е. Ли­ше у племен милоградської культури, яку пов'язують з північно-східними праслов'янами, або Геродотовими нев-рами, найдовше зберігалися скорчені поховання, і це ціл­ком збігається зі свідченням Геродота щодо пережитків ідеї реінкарнації у неврів: "Скіфи та елліни, що живуть се­ред них, — писав Геродот, — твердять, що кожний невр щороку на кілька днів обертається на вовка, а потім знову приймає людський вигляд" [35, с. 270].

3.      Порівняйте, як змальовує "своїх" та "чужих" полі-
тичний оратор:

І

СПУ ставить завдання:

1. Об'єднати чесних людей для перемоги на виборах.

2. Прийняти пакет законів і з їхньою допомогою зміни-
ти курс реформ.

3. Вивести із занепаду виробництво й економіку.

4. Забезпечити справедливу та стійку оплату праці та
пенсій, підвищити життєвий рівень людей.

II

Режим бандократії — це влада незаконно розбагатілих негідників, корумпованих державних структур, а також способи використання ними влади, спрямовані на пограбу­вання державної (загальнонародної, а точніше: нашої і наших дітей) власності, започатковане на кримінальній основі. (З агітаційної листівки соцпартії України.)

4.      Яка з двох ознак церковної проповіді, на вашу думку,
більш істотна — традиційна формула на початку чи по-
силання на Євангеліє, що подано за нею:

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа! Сьогодні ми читаємо в Євангелії: "Будьте милосердні, як Отець ваш Небесний милосердний". Це дуже важливе слово, "милосердя", люди тепер часто вживають, і це доб­ре, це чудово (О. Мень).

5 Проведіть конкурс на проголошення ювілейних слів (тостів) для ситуацій: а) день народження вашого при­ятеля; б) ювілей вашого керівника.

Література Основна

1. Абрамович С. А. Риторика та гомілетика. — Чернів­ці, 1995.

І.Бернацкий Г. Г. Культура политической дискус­сии. - Л., 1991.

3. Бондаренко П. С. Судова промова. — Львів, 1У72.

4. Волков А. А., Фадеева Е. А. Воплощение замысла в лекции. — М., 1989.

5. Михайловская М. Г., Одинцов В. В. Искусство су­дебного оратора. — М., 1981.

 

6. Молдован В. В. Судова риторика. — К., 1998.

7. Сагач Г. М. Золотослів. — К., 1993. — С. 33—45.

Додаткова

1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика. —
Львів, 2001. — С. ПО — 132.

2. Адамов Е. А. Личность лектора. — М., 1985.

3. Гольдинер В. Д. Защитительная речь. — М., 1970.

4. Ивакина Н. Н. Культура судебной речи. — М., 1955.

5. Иванова С. Ф. Лекторское мастерство. — М., 1983.

6. Иевницкий В. Ф. Церковное красноречие и его ос-
новные законы. — СПб., 1908.

7. Матвиенко Е. А. Судебная речь. — Минск, 1972.

о. Молдован В. В. Судебные прения. Игровые заня­тия. — К., 1989.

9. Рождественский Ю. В. Риторика публичной Лек-
ции. — М., 1989.

10. Ушакин С. А. Речь как политическое действие // Полис. — 1995. — № 5. — С. 142—153.

11. Черниловский 3. Искусство красноречия, или Что такое парламентская речь//Народный депутат. — 1991. — № 12. — С. 75—82.

12. Чихачев В. П. Культура речи лектора // Основы лекторского мастерства. — М., 1978. — С. 146—173.

Розділ 2

Нариси з історії красномовства

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.1. Розвиток ораторського мистецтва у Стародавньому світі

Стародавній світ — це, в першу чергу, шумеро-аккад-ська (месопотамська), давньоєгипетська, давньокитай­ська, греко-римська, давньоіндійська, давньоіранська ци­вілізації та своєрідна культура невеличкого Ізраїлю, що дала людству Біблію.

Зародки сучасної цивілізації виникають через сприят­ливі кліматичні умови саме на Давньому Сході. У IV тися­чолітті до н. е. в Межиріччі Тигру та Євфрату (грец. Ме­сопотамія) постало суспільство Шумер. З часом шумер­ська держава поступається племенам Аккаду і підкоряється їм; утворюється цивілізація синтетичного ти­пу (Вавілон і Ассирія). Паралельно з Шумером складаєть­ся могутня цивілізація Давнього Єгипту; далі формуються культури стародавніх Китаю, Індії та Ірану, що залишили по собі багатющу літературу.

Ця література була переважно риторичною, оскільки спричинилися до її виникнення не стільки художні завдан­ня, скільки практичні релігійно-філософські та моральні установки. Це не означало, що в цих суспільствах не було художнього слова як такого — навпаки, тут часом склада­лася навіть теорія красного письменства, зокрема поетика (як, наприклад, в Давній Індії). Але в даному разі ми зуст­річаємося з характерним явищем: автори поетичних тво­рів, як правило, вирішували питання релігійного, політич­ного чи юридичного характеру, які на той час становили основну проблематику літератури взагалі.

Риторика як цілісна наука та риторична практика мо­же гармонійно розвиватися лише в суспільстві, де забезпе­чено простір для індивідуальності, мовної ініціативи осо­бистості. Давній Схід будував своє життя в особливих по­літичних, культурних і правових координатах, в яких не було й місця та простору для самовияву "я". Тому рито­ричний досвід тут формувався стихійно чи в річищі прак­тичного красномовства, чи в річищі красного письменства, а розвинених теорій риторики, подібних до давньогрець­кої, тут практично не склалося.

І все ж риторична практика Давнього Сходу була яс­кравою й різноманітною; її досвід був почасти використа­ний і Давньою Грецією.

У культурних системах стародавніх суспільств ритори­ка посіла значне місце, хоча здебільшого вона формувала­ся тут в лоні більш широкого духовного пошуку. Винятком була греко-римська античність, що усвідомила самостійне значення риторики як окремої наукової дисципліни.

 

* * *

§ 1. Риторика Стародавньої Месопотамії Красномовство епохи Шумеру

Започаткували месопотамську цивілізацію шумери — народ нез'ясованого походження (подібно — вихідці з Кавказу). Саме шумерам належить винахід найдавнішої писемності: з вогкої глини, що буквально лежала під нога­ми, ліпили табличку, на якій креслили знаки, що згодом набули характеру клинопису.

Шумер високо підніс професію писця, який мислився носієм мудрості, людиною, цінною для суспільства. Пи-сець, наприклад, повчає свого сина: "Такої майстерної ро­боти, як справа писця, що я її обрав, не можуть назвати ... Ти не думаєш про справу мою, вже не кажу — про справу батька мого"^[8].

Шумери вірили в існування таємничих первісних начал — Ме, які були джерелом світової справедливості. З цього виходили при встановленні політичних і юридичних норм.

1       Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Буда­пешт, 1985. — С. 34. 2  Там само. — С. 31. История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 84.

Тут творилося судочинство й існувало судове красно­мовство', судових справ, пов'язаних з прагненням раба ви­рватися на волю, було дуже багато; після смерті рабовлас­ника раби подавали позов, доводячи, що вони не можуть перебувати в рабстві у спадкоємців, а ті ретельно доводи­ли протилежне, широко використовуючи сімейні архіви, що зберігалися в кожному домі з максимальною повнотою^[9].

На шумерських табличках можна прочитати про дра­матичні ситуації, коли люди судилися з приводу вбивства, розлучення, потреби утримувати старих батьків, володіння садом тощо.

Політичне красномовство Шумеру закарбувалося, на­самперед, у царських історичних написах. Царі Шумеру полюбляли лишати їх по собі; найчастіше це було одне ла­конічне речення: "Коли такий-то переміг такого-то, то оцю споруду він побудував" (написи царів місту Ура, Ла-гаша, Умми та ін.)^[10].

Виділяється пізній напис царя Гудеа, що записав свій пророчий сон: божество велить Гудеа побудувати даний храм. Опис божества зроблено суто риторичними прий­омами, але інколи вони переростають у справжню поезію: "Великий він, як небо, як земля, великий ... буря внизу бі­ля його ніг, справа і зліва леви лежать"^[11].

Того часу існували й усілякі сказання, які втілювали настрої будівників отих храмів: "На берег річки він народ жене, Вдень і вночі він стіни мурує; Сльози каміння начис­то відмивають, Вдень і вночі він стіни мурує; Піт камені добіла відмиває"^[12].

Шумери мали також царські списки та хроніки, зафік­сувавши в них як легендарних, так і реальних властителів ("до потопу" та "після потопу").

У шумерів існувало розвинене релігійне красномов­ство. Особливе місце посідали в шумерській літературі ре­лігійні міфи, гімни та плачі, в яких відбилися найдавніші уявлення про створення світу, про спілкування людей з богами, про великий потоп, знайшла свій вираз також і психологія каяття і т. ін. Це переважно поезія, але й рито­ричне начало тут вимальовується цілком виразно: Гільгамеш йому відповідає:

"Уту, слово тобі скажу, до мого слова слух прихили! Про свої задуми мовлю, до надій моїх слух зверни! Люди вмирають у місті, сумує серце! Люди відходять, і серце в тузі! Через мур міський похилився я, Трупи в річці побачив я,

Чи не так само і я відійду? Воістину так, воістину так!

Найвищий з людей не досягне небес,

Найбільший з людей не вкриє землі,

Ворожіння на цеглі не віщує життя!

В гори піду, здобуду славу!

Серед славних імен себе прославлю,

Де імен не славлять — богів прославлю!"^[13].

Окрім власне релігійних текстів існувала дидактика (повчання), яка часом трансформувалася у філософські діалоги, байки, афоризми. Дуже цікава рефлексія "інтелі­гента", незадоволеного існуючим світоустроєм:

"Я — мудрець, чому ж я мушу мати справу з невігласа-ми-молодиками? Я — той, хто знає, чому ж мене зарахо­вують до невігласів? їжі навколо тьма, а моя їжа — го-лод"("Людина та її особистий бог")^[14].

Побутове красномовство Шумеру знайшло свій вираз у прислів'ях, приказках, анекдотах, в яких відбилися такі риси народної психології, як гумор та лукавство, метка спостережливість":

"Лисиця помочилася у море і сказала: "Все це море зробила я!"

"Мій бик тобі молока принесе!";

"Як слон в напівзатопленому човні!";

"Глянеш збоку — він чоловік, рукою доторкнешся — сира глина"^[15].

 

 

Красномовство епохи Аккаду

Після захоплення Шумеру Аккадом (південними семіт­ськими племенами), шумерська мова та література, тради­ції письменства були перейняті новою спільнотою.

Література Аккаду (ассирійсько-вавилонська) виникає на шумерському грунті спершу як література ділових до­кументів, але згодом перетворюється на багату словес­ність, зі складною жанровою системою та глибоким ідей­но-філософським змістом. Хоча Вавилонія була спадкоєм­ницею Шумеру, однак вавилоняни, особливо з розвитком можливостей власної (арамейської) мови, енергійно пори­вали з архаїкою шумерських зразків. Якщо шумерські тексти насичені одноманітними повторами — вавілонські відзначаються лаконізмом, стилістичною різноманітністю, чіткими описами, художніми тропами.

* * *

Особливо відзначилися вавилоняни у сфері юридичної риторики, найвидатнішою пам'яткою якої вважають Зако­ни Хаммурабі: великий цар Вавилону багатослівно дово­дить необхідність обороняти сироту та вдовицю перед сильними світу цього. Розгляд численних випадків судо­чинства яскраво змальовує картину тодішнього життя, а закони зводяться до ідеї "око за око, зуб за зуб".

"Якщо лікар виправить людині зламану кістку або ви­лікує уражений м'яз, пацієнт повинен заплатити йому п'ять шекелів срібла".

"Якщо лікар зробить пацієнтові великий розріз брон­зовим ланцетом і той помре або якщо лікар розітне паці­єнтові брову і той осліпне, лікареві слід відтяти руку"¹.

Згодом ця модель запанує на всьому Сході, навіть про­никне до Біблії — у сферу так званих приписів, людського (тобто юридичного) права.

За панування в Месопотамії асирійців певною мірою розвивається і політична думка, втілена у систему двір­ського політесу, покликаного возвеличити особистість ца-ря-самодержця. Згодом це переростає у різноманітні мір­кування щодо політики, права, військової справи. Щоправ­да, політичне красномовство Ассиро-Вавилонії зводиться

Г

переважно до уславлення царів, написи яких часом свід­чать про неймовірну кровожерність. Ось правитель "п'ять тисяч сімсот воїнів вивів... з шумерських міст і стратив їх"; "Клянусь богами Шамашем і Амалом, що це не брехня, а чиста правда"¹.

Царі хизуються числом людських жертв — такий, на­приклад, напис найбільш інтелігентного з ассирійських ца­рів Ашшурбаніпала:

Я відрубав голову Теуммана, царя їхнього, Бунтівника, що замислив лихе. Без рахунку воїнів його погубив я. В руки живцем захопив бійців його і Тілами їхніми, мов колючкою й бур'яном, Я заповнив околиці Суз².

Слід гадати, що це красномовство таки переконувало слухача в моральному авторитеті царя.

Але у Вавілоні, що кінець кінцем переміг Ассирію, тра­диція царського напису занепадає: тут панувало жрецтво, що не прагнуло занадто підносити авторитет царської влади.

Проте релігійне красномовство вавілонян часто набу­ває характеру панегірика богові, однотипного уславленню царя. Хоча їхні молитви й багаті на поетичні прийоми, все ж таки в них переважають елементи, властиві елоквенції, як, наприклад, в заклинальній молитві до Іштар, володар­ки неба:

Тобі — моління мої, володарів володарко, богинь богине! Іштар, ти царюєш повновладно, ти заступниця людська! Ірніні, володарко обрядів, ти найбільша поміж Ігігів! Ти могутня, ти державна, ім'я твоє — над усіма! Ти світоч землі і неба, ти несхитна дочка бога Сіна! Ти вкладаєш у руки зброю, ти скликаєш на битву! Ти пожинаєш все суще, мов колосся, тебе вінчано тіа­рою влади!³.

 

¹     Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Буда­пешт, 1985. — С. 31.

²  История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 115.

³     На ріках вавілонських: з найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. — К., 1991. - С. 203.

Наведений уривок містить, по суті, лише два поетичних образи ("Ти пожинаєш все суще, мов колосся, тебе вінчано тіарою влади"); все інше — з царини риторики. Перед нами — теургія, "зв'язування волі" божества шляхом ри­торичної похвали, що прирівнювалася до жертвоприно­шення.

Особливий інтерес породжує пізньовавілонська філо­софська дидактика — "Напучення" [Сінахерібу], "Повість про невинного страждальця", так звана "Вавілонська тео­дицея" (тобто "захист богів"), "Розмова пана і раба" тощо. У цих творах ораторський монолог сполучається інколи з діалогом, в якому представлені різноманітні точки зору. Серед багатьох дослідників побутує думка, що саме ці тво­ри стали одним із джерел біблійних Екклезіаста та Книги Іова, які згодом помітно вплинули на розвиток і особли­вості європейської риторики.

Очевидно, що й побутове красномовство було поши­рене серед вавілонян досить широко — свідчення тому "Розмова пана зі своїм рабом", цікавий зразок невимуше­ної віршованої елоквенції, в якій відбилися відносини між різними соціальними верствами: психологія резиньяції та вередування аристократа, що стомився як від розваг, так і від непевності життя:

Рабе, корися мені!". "Так, о мій пане, так!"

"Ну, поспішай! Колісницю готуй! До палацу я їду!"

"Поспішай, о мій пане, скоріш — на тебе чекає успіх!"

"Ні, рабе, ні! Я не піду до палацу!"

"Не треба, мій пане, не треба!

Може, що цар відправить далеко тебе,

В путь-дорогу незнаную примусить тебе вирушати,

Денно і нощно страждання на шлях тобі ляжуть!"

Рабе, корися мені!". "Так, о мій пане, так!"

"Що ж зараз добре є?

Голови стяти тобі й мені,

В річку їх кинути, ось що чудово!"¹.

§ 2. Риторика Стародавнього Єгипту

Єгипетська цивілізація проіснувала 4,5 тисячі років майже не змінюючись, а усталеність тамтешнього буття багато в чому грунтувалася на усталеності мовно-літера­турних витоків. Як і в Месопотамії, тут важливою фігурою був писець-чиновник; продукували силу всіляких докумен­тів на папірусі, записували фольклор, релігійні твори та закони, була започаткована цікава й багата художня літе­ратура. Існували право, певна політична ініціатива, педа­гогіка та школа.

* * *

 

Очевидно, в Стародавньому Єгипті можна було завдя­ки ораторському таланту досягти успіху у сфері судового красномовства. Відома "Повість про красномовного посе­лянина" (записана, до речі, кілька разів) про те, як селя­нин не просто переконав володаря в тому, що його скрив­див грабіжник, а й отримав все майно кривдника. Цікаво, що володар, прийнявши справедливе рішення одразу, при­мушував селянина дев'ять разів розповідати історію лише для того, аби насолодитися його красномовством і, запи­савши його оповідь на папірус, потішити фараона. "Не ви­падково ораторське мистецтво визнається потрібним не тільки знаті, а й простим людям": твір написано в епоху смут і повстань, коли заговорили не лише пануючі вер­стви¹.

Юридичні та політичні норми були осмислені єгиптя­нами як Маат — божественний порядок та істина, що не дають суспільству зірватися в хаос. Наприклад, в "Текстах пірамід" висловлено заклик до фараона "утвердити Маат на місці безладдя".

Задля утвердження в суспільстві соціальної гармонії широко використовувалася політична риторика.

"Золоте ім'я" фараона по-різному інтерпретувалося в багатих етикетних формулах: "Владика Обох Земель", "Ве­ликий Бог" та ін. Написи фараонів дуже нагадують месо-

 

Никитина В. Б., Паевская Е. В., Позднеева Л. Д., РедерД. Г. Лите­ратура Древнего Востока. — М., 1962. — С. 39.

потамські, але включають повне титулування й навіть біо­графічні дані.

Придворному етикету властива була деяка манірність: сановники фараона, наприклад, іменувалися "єдиними друзями", а зрадники — "тими, хто покинув води високо-народженого" і не погодився "лягти перед ним на живіт"; гнівливий ставав "верхньоєгипетським леопардом, коли він сердиться"; вельможі не їли, а "цілували" їжу тощо.

Культ фараона та двірський етикет породжували спе­цифічні урочисті формули, нині не завжди зрозумілі, по­будовані часом на грі слів. Так, побажання вічного життя фараону включало незвичну для нас метонімію: "Хай всі боги дадуть тобі життя, щастя твоєму носу, хай осиплють тебе подарунками, хай дадуть тобі безмежне вічне життя, вічність, якій немає кінця!"^[16].

У свою чергу, фараон звертався до людей просто й "по-діловому", щедро обіцяючи всілякі блага, як і всякий популіст будь-якої епохи. Ось звернення фараона Рамзе-са III до своїх каменярів:

"Для вас наповню я комори всім, що потрібно: їжею, м'ясом, солодким тістом, сандаліями, одежею, аби захища­ти ваші тіла, великою кількістю мастил, аби ви мастили свої голови кожні десять днів, дам я вам одежу на цілий рік, аби ноги ваші твердо стояли на землі щодня і щоб ніх­то з вас не зітхав уві сні через нужду. Я призначив багато людей слідкувати за тим, аби ви ні в чому не мали нужди: рибарів, аби привозили рибу, садівників, аби вирощували рослини. На гончарних колах виготовлений для вас посуд, зроблені глечики, аби охолоджувати для вас воду в літній час. Для вас рухаються веслові човни з Верхнього Єгипту до Нижнього, з Нижнього Єгипту до Верхнього з ячменем, зерном, пшеницею, сіллю, бобами в необмеженій кількості. І роблять вони це для того, аби зі слухняним серцем пра­цювали ви для мене"^[17].

Та коли цар звертався до подібних собі, то лексикон його втрачав простоту та діловитість і набував пишноти й урочистості.

Саме цим, наприклад, відзначається клятва двох ца­рів — єгипетського Рамзеса II та хеттського Хаттусіліса про збереження миру:

"Що ж до цих слів [договору] правителя хеттів з Рам-зесом-Меріамоном, великим володарем [Єгипту], накрес­лених на цій табличці зі срібла. Що ж до цих слів — тися­ча богів з богів і богинь країни хеттів разом з тисячею бо­гів з богів і богинь Єгипту — вони...свідки [цих слів]"^[18].

Та інколи, особливо в часи соціальних катаклІзмів, віра у володарювання Маат хиталася. У висловах сучасника кризи пізнього Єгипту Іпусера можна знайти картини руйнації, повстання бідаків проти сильних: люди стали по­дібні до "чорних ібісів"; новонароджених дітей вельмож кидають головою об стіни, залишають у пустелі тощо. Від­повідно і пишномовна урочиста традиція розмивалася, по-ступаючися гірким і правдивим словам.

Загіпнотизованість потойбічним сильно відчувалася у країні, де правила каста жерців. Свідченням цього є не тільки гробниці-піраміди, масове бальзамування померлих і розгалужені заупокойні ритуали, а й своєрідне релігійне красномовство. Величезна за своїм обсягом Книга Мерт­вих мала магічно-заклинальний (теургічний) характер: ме­та була цілком утилітарна — провести душу небіжчика крізь тортури та жахи потойбічного світу до суду Озіріса і вічного заспокоєння (психагогія). Книзі Мертвих власти­ва дещо макабристична поезія (опис моторошних потвор, що чигають на душу померлого). Але основу тексту скла­дає чиста риторика, що має на меті переконати володаря потойбічного світу в правоті промовця.

"Я приходжу до тебе, пане Озірісе, з чистими руками. Я була справедлива у всіх моїх справах, не грішила проти фараона і не зробила нічого, в чому люди могли б звину­ватити мене! Дивися, я непорочна, о, прийми мене! Зверни до мене своє милостиве обличчя, пане Озірісе!" (з погре­бального папірусу цариці Макара)^[19].

 

Рак И. В. Мифы Древнего Египта. — СПб., 1993. — С. 46. (   ^[20] Цит. за: Битнер В. В. На рубеже столетий. — Т. 1. — Обзор глав­нейших научных и культурных приобретений XIX века. — СПб.. 1901. — С. 112.

Навіть у релігійних гімнах єгиптян втілений не стіль­ки поетичний образ, не стільки ліричний порух душі^ скільки натхненне поіменування, перелік речей реального світу, що, безумовно, робить ці тексти належними до риторики:

"Ти встановив плин часу, аби знову й знову народжу­валося створене тобою, — встановив зиму, щоб охолодити паші свої [...] Ти створив далеке небо, аби сходити на ньому, аби бачити все, що тобою створене. Ти єдиний, ти сходиш в образі своєму, Атоне живий, сяючий та блиску­чий, далекий та близький! З тебе, єдиного, твориш ти міль­йони образів своїх. Міста і селища, поля і дороги, і Річка [тобто Ніл — С. А., М. Ч. ] споглядають тебе, кожне око спрямоване до тебе..." (з гімну Сонцеві-Атону, написаного фараоном-єретиком Ехнатоном, який спробував утверди­ти в такий спосіб єдинобожжя)^[21].

До речі, тут гімн трактовано як "шедевр релігійної лі­рики", але поруч з безперечно ліричними інтонаціями тут все ж таки домінує суто риторична стихія.

У релігійному красномовстві єгиптян виступають часом архаїчні табу, зумовлені страхом перед необхідністю нази­вати небезпечні речі. Наприклад, тих, кого ховали у не­крополі неподалік від Мемфісу, називали "притомленими". Водночас вражає приземленість ціннісних орієнтацій у то­гочасному суспільстві. Так, вельможа Хуфхор вмістив на своєму надгробку відомості про те, як він виконав дору­чення фараона: "За сім місяців подолав я цей шлях і привіз звідти рідкісної краси подарунки. Отримав я за це багато похвал"^[22].

Єгиптяни високо цінували вдало сказане побутове слово, свідченням чого є "Повчання" вельможі Птаххотепа своєму синові: "Шукаєш слова, дорогоцінного, мов той зе­лений камінь [смарагд], а знаходиш його в рабині, що меле зерно".

§ 3. Риторика Стародавньої Індії

Культура Стародавньої Індії — одна з найбагатших і найцікавіших культур світу. Постала вона як синтез куль­тури місцевих племен і напівкочових племен аріїв, які за­воювали Індію в середині II тис. до н. е.

Тут існувала багатюща релігійна, наукова та художня література на численних мовах Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть історія подавалася як насичені пое­зією сказання (пурана), оскільки реальність потрактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).

Водночас у Стародавній Індії сформувалася й одна з найбльш значних у світовому масштабі науково-філологіч­них шкіл. Літературну мову (санскрит) упорядкували Па-ніні та інші вчені. Давньоіндійська думка висунула навіть теорію художньої літератури. Існували теоретичні посіб­ники ("Поетичні прикраси" Бхамахи, Дхваньялока Ананда-вардханн та ін.).

Риторичне й художнє тут звичайно не розрізняли, фо­нетичні та стилістично-синтаксичні прийоми, що розгляда­лися як прикраса мови, ототожнювали з атрибутами ху­дожнього слова. Та давньоіндійська поетика містить еле­менти, які цілком можна трактувати і як риторичні прийоми. Так, у Дхваньялоці фігурують такі фундамен­тальні категорії, як раса і дхвані: раса означає "смак" (або почуття); дхвані — обігрування багатозначності слова; обидві категорії можуть бути реалізовані як в поетичному, так і в риторичному тексті.

Додамо, що переможця в університетському диспуті в Індії прийнято було з почтом провозити на слоні, а того, хто програв у цьому змаганні, посипали брудом і тяжко лаяли — статус риторики, отже, був тут дуже високий...

* * *

 

Юридична риторика знайшла своє літературне втілен­ня в законах Ману та деяких інших подібних кодексах. їх не варто ідеалізувати: тут закріплено й соціальне гноблен­ня, і чисто расистські принципи (диференціація "чорних" і "білих", поділ на варни — жерці, воїни, простолюд і при­нижене чорношкіре населення), причому якщо представ­ник нижчої касти скаже щось проти жерця-брахмана —

"залити йому рота розплавленим сріблом"). Але закони Ману закликають і захищати слабких від сильних. Опло­том справедливості вважають царя:

"Якщо не було б послуху перед владою, дикі звірі та птахи нищили б жертви і роздирали б людей на шматки, ніхто не вивчав би Вед, не доїв би корів, дівчата не вихо­дили б заміж, були б розірвані всякі узи і панував би за­гальний розбій"^[23].

Політична риторика Стародавньої Індії, як і на всьо­му Сході, реалізувалася передусім у царських написах. Наприклад, цар Ашока, який запровадив в НІ ст. до н. е. буддизм, декларує нові моральні норми, заперечуючи жорстокість і розлюденість старих традицій:

"Сумний улюбленець богів з тих пір, як завоював Ка-лінгу. Бо невідворотно захоплення ще непідкореної країни супроводжується вбивством, загибеллю або полоном лю­дей. І від цього улюбленця богів мучить печаль, тужливі думки й тяжкі думки"^[24].

Глибока філософічність і яскрава образність, харак­терні для стилю священних книг — Вед, започаткували ре­лігійну риторику Індії. Водночас місцева культурна тра­диція базувалася на обожненні сил природи, на самоспог­ляданні.

В обох системах слову надавалася магічна роль. З ог­ляду на це брахмани довго не записували тексти Вед, ос­кільки неправильна вимова могла б, на їх думку, спотвори­ти задум того, хто висловлюється, спричинити в космосі небажані вібрації. "Зосередження розумової і, отже, мовної праці в касті брамінів створило пріоритет літур-гічної та навчальної мови перед всіма іншими видами мовлення"^[25].

У гімнах Вед релігійна риторика представлена широко й змістовно. Недарма тут вшановували богиню Вач ("сло­во") — "царицю богів". Вона вважалася покровителькою мудрості і красномовства. Пізніше Вач стали ототожнюва­ти з Сарасваті, образ якої здавна пов'язували з водами^[26].

Часом риторика Вед сягає високого рівня філософ­ського узагальнення. Таке, наприклад, потрактування ка­тегорії Атман — індивідуально-духовного начала, яке вмі­щує Брахмана — божественно-загальне, подібно до того, як глечик вміщує повітря:

"Цей мій атман у глибині серця менший, ніж зернина рису, й ніж зернина ячменю, й ніж насіння гірчиці, й ніж зернина проса. Цей мій атман у глибині серця більший, ніж земля, ніж повітряний простір, більший, ніж небо, більший, ніж усі ці світи. Джерело будь-якої дії, будь-яко­го бажання, будь-якого запаху, будь-якого смаку, що вмі­щує в себе все це, мовчазний, нескаламучений, він, мій ат­ман, у глибині серця, — це брахман!"^[27]. Особливим є крас­номовство та поетичність замовлянь і заклинань, що складають четверту книгу Вед — "Атгарваведу". Була ши­роко представлена й дидактична риторика: "І серце спіль-неє, і розум, і засіб від ворожнечі дарую, Як матері мале теля. Нехай буде відданий син батькові, Згідний з матір'ю у всьому, Нехай чоловіку мовить дружина Медові слова кохання" (в оригіналі — вірші)^[28].

У розвитку релігійної риторики Індії слід виділити тексти буддизму, який надавав величезного значення сло­ву, що аналізувало екзистенціальні проблеми людини:

"Він образив мене, він вдарив мене, він узяв гору наді мною, він обібрав мене. У тих, хто не таїть у собі таких ду­мок, ненависть припиняється. Бо ніколи в цьому світі не­нависть не припиняється ненавистю, але відсутністю нена­висті припиняється вона. Ось споконвічна дгамма".

"Як в будинок з поганим дахом просочується дощ, так в нерозвинений розум просочуються жадання".

"Не прикипайте душею до приємного й ніколи — до неприємного. Не бачити приємного й бачити неприємне — зло".

 

Зейдлер Г.-А. Політична думка Стародавнього світу. — Львів, 1959. - С. 89. 2  Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Буда­пешт, 1985. - С. 153. 3  Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М., 1997. — С. 47.

"Поступово, мало-помалу, час від часу, мудрий пови­нен струшувати з себе бруд, як ювелір — зі срібла"^[29].

Давньоіндійському релігійному красномовству власти­вий особливо жорсткий ритуалізм, виголошення з теургіч­ними цілями раз назавжди затверджених формул, ще й з детальним дотриманням законів фонетики. "Яджус" — жертвенна формула, що ніколи не мала б бути поруше­ною, і жрець, який її виголошував, виступав як уособлення певного божества; він також мусив контролювати пра­вильне читання священних Вед.

Судячи з художньої літератури, красномовство було невід' ємною частиною побуту Давньої Індії. На багатьох сторінках давньоіндійських книг ведуть напружені діало­ги, сперечаються, доводять своє чоловік із жінкою, суддя з підсудним, володар зі слугою, мудрець з невігласом тощо (книга повчальних і розважальних історій "Панчатантра" та ін.). Але традиційні формули, подібні до формул релі­гійного культу, визначали й тут характер красномовства. Існували навіть збірки опису домашніх обрядів і ритуаль­них заклинань. Наприклад, під час весільного ритуалу на­речений, стоячи обличчям до заходу, каже нареченій: "Я беру твою руку заради благополуччя"; обвівши її навколо вогню й посудини з водою, він шепоче: "Це — я, то — ти, то — ти, це — я. Небо — я, земля — ти, Саман — я, Риг — ти"^[30].

 

 

 

 

§ 4. Риторика Стародавнього Ірану

Іран — "країна аріїв" — сформувався як духовна спільнота на основі зороастрійської релігії, яка вчила, що в основі світу лежить боротба добра й зла, і що людина повинна служити лише добру та культурі. Остання, прав­да* була ще досить архаїчною: щойно перейшовши від ко-чів'я до землеробства, давні іранці обожнювали хлібороб­ство та скотарство. Влада царів забезпечувала єдність кра­їни; водночас царі, як і всі монархи Стародавнього Сходу, прагнули до повного володарювання над розумом і волею підлеглих, до підкорення все нових і нових народів.

 

Юридичне красномовство було в цій країні не самою розвиненою сферою елоквенції: тиранія царів та їхніх на­місників, безправність особистості робили Іран країною, де судочинство цілком залежало від волі володаря. Та за­надто категоричними були б твердження, що в Давньому Ірані панували суцільна сваволя і несправедливість: відома давньоіранська приказка, що невинна дівчина може про­йти з мішком золота за плечима всю країну вздовж і попе­рек, не зазнавши ані найменшої кривди. Аристократія Іра­ну культивувала виняткову чесність — тут вважалося за ганьбу сказати неправду. Володарі Ірану щедро робили декларації щодо власної справедивості. Ось кілька написів царя Дарія:

"Каже Дарій-цар: "О ти, хто буде з часом царем, міцно оберігай себе від брехні. Людину, яка буде брехуном, су­воро карай, якщо хочеш, аби твоя країна була неушкодже-на"; "Каже Дарій-цар: "...Тому допоміг мені Агура-Мазда та інші боги, які є, що я не був злочинцем, не був бреху­ном, не був тим, хто обдурює, ні я, ні мій рід. Я дотриму­вався справедливості. Ані слабкому, ані сильному я не ро­бив зла. Людину, яка старалася для мого дому, я осипав своїми щедротами, того, хто шкодив, я суворо карав"^[31].

Одночасно цікавою є риторична формула, яка передає атмосферу політичного життя та характер судочинства в Давньому Ірані: найбільш наближених до царя людей, які наглядали за сатрапами, називали "очі й вуха царя".

Релігійна риторика визначена характером проповіді згаданого щойно пророка Заратуштри (IX—VI ст. до н. е.), який закликав поклонятися лише доброму божеству Агу-ра-Мазді й уникати сфери зла, над якою володарював Ан-гро Майнью. Із уславлення Агура-Мазди та підвладних йому добрих божеств склалася Авеста — книга, що скон­денсувала проповіді Заратуштри. Ця книга, хоча й сповне­на яскравих поетичних образів, є передусім релігійною проповіддю, пам'яткою натхненної риторики:

"Клятвою зобов'язуюся бути вірним маздаяснійській вірі, [яка вчить] припинити військові набіги, скласти зброю, укладати шлюби між своїми; артовській [вірі], яка з усіх, що існують і існуватимуть, найвеличніша, найкраща і найсвітліша, яка — агурівська, заратуштрівська. Ця бо є присяга вірі маздаяснійській"^[32].

В "Авесті" міститься теургічне величання сонячного бога Мітри як "правдивого, красномовного". Водночас ав­тори "Авести" розуміли, що красномовство може бути об­лудним (характеристика демонічних істот-жінок, що со­лодкою мовою зваблюють людей)^[33].

Авеста формулює моральні максими та політичні дек­ларації. Вони натхненні древнім розумінням святості й безперервності життя: "Потрібно безперестанно людей примножувати і худобу" — наскрізна думка Авести. Зло­чинець — це той, хто "вершить насилля над худобою і людьми праведного скотаря"^[34].

Царі, як і у Вавилоні та Єгипті, мисляться охоронцями закону та порядку:

"Нехай володарюють добрі правителі (нехай не волода­рюють погані), здійснюючи добре вчення і відданість"^[35].

Уціліли написи великих царів Ірану, які, підкоривши вавілонську державу, засвоїли клинопис (а почасти й ара­мейську мову Вавилону як загальносхідну мову спілкуван­ня) і прославляли себе в царських написах. Однотипних до месопотамських чи єгипетських. Ці написи є важливими пам'ятками архаїчного політичного красномовства Ірану:

"Цар Дарій проголошує: те, що я зробив, я зробив з во­лі Агура-Мазди лише за один рік. Ти, що пізніше читаєш цей напис, можеш переконатися в тому, що я зробив, і не вважатимеш це за брехню... Цар Дарій проголошує: царі, що жили раніше, за все своє життя не звершили того, що я, з волі Агура-Мазди, звершив лише за один рік"^[36].

Про особливості побутового красномовства давніх іранців можна зробити висновок на підставі такого листа сестри братові:

"Привіт моєму брату. Чи будеш ти добре поводитися з моїми дітьми, коли я помру? Чи викупиш ти їх з боргової тюрми, якщо вони туди потраплять? За мого життя ти був зі мною жорстоким. Підніми голову і скажи правду, див­лячись на сонце: чи ж не ростила я тебе, начебто ти був моїм власним сином? Чи я повинна сама прийти до тебе і сказати все це прямо тобі в очі? Чому, коли наш брат Ри-мут захворів, ти не відправив його до мене? Пришли мені ячменю і фініків, бо в мене нічого немає. Нехай цей лист пом'якшить твоє серце, і боги зроблять твоє серце мило­сердним"^[37].

 

 

§ 5. Риторика Стародавнього Китаю

Китай — одна з найдавніших цивілізацій світу; допит­ливі та трудолюбиві китайці першими у світі винайшли компас і порох, шовк і порцеляну. Тут розвинулися багата література та складна ієрогліфічна писемність, витонче­ність звичаїв і ускладнена церемоніальність у спілкуванні ...

Тривалий час ця цивілізація розвивалася в умовах сві­домої ізоляції від інших народів, символом чого стала Ве­лика Китайська стіна, якою колись правителі Китаю — "Під­небесної" країни — хотіли відгородитися від "варварів".

л * *

Законодавство Стародавнього Китаю було досить роз­виненим, і юридична риторика тут посідала значне місце. Щоправда, постулати китайських юристів цієї пори, уста­новка на залякування не в усякої сьогоднішньої людини можуть викликати захоплення:

"У сім'ї не можна відмовитися від нагаїв і палок; у дер­жаві — від покарань, а в Піднебесній — від виправних і репресивних походів, [але при] застосуванні їх є головне і другорядне, [а при] здійсненні їх — те, що протидіє, й те, що сприяє ...

П'ять [видів покарань] — татуювання, відрізання носа, кастрація, відрізання ноги й смерть, [кожним з яких] ка-; ралося 500 злочинів, — ось що називається "Зводом серед­ніх [покарань], що вживалися для покарання областей, що не живуть мирно. Усіх [засуджених на] смерть страчували на ринковій площі..." (Законодавство Чжоу)^[38].

Цілісність держави та єдність китайського народу за­безпечувала централізована, сильна влада. Становлення політичної риторики в Давньому Китаї, як і на всьому Сході, пов'язано з пропагандою сили, нездоланності, вели­чі правителя. Поширеними в той час були царські написи, подібні до царських написів інших давніх держав Сходу. Власне, ще до об'єднання Китаю правителі окремих місце­востей фіксували свої перемоги в таких написах: "Цар Ву скинув з трону династію Інь і тепер він, а не владика Інь вершить жертвоприношення богам"^[39].

Вже в III тис. до н. е. виникають записи промов царів, які були зразком для майбутніх поколінь: їх вчили на­пам'ять та використовували у відповідних ситуаціях. Дос­лідники давньокитайської культури небезпідставно вважа­ють, що "до початку літератури можна віднести едикти та укази давніх правителів (серед них такі, що за характером і стилем можуть вважатися першими зразками риторичної прози)..."^[40].

У IV ст. до н. е. ці тексти було згруповано в "Книзі пе­редань", "Промовах царств" та "Промовах царств, що бо­рються". Тут присутні риторичні звертання до предків, військове красномовство, дипломатичні промови тощо. В китайській політичній риториці спостерігається неприхо­вана тенденційність, полеміка, таврування противників і відверте замовчування невигідних речей^[41].

Згодом пропаганда вірності трону набула характеру майже ритуальних заклинань: "Будь підтримкою своєму володарю проти тих правителів, які не з'являються до дво­ру". Але й володар брав на себе певні зобов'язання: "Я розширю твої землі, аби ти був опорою дому Чжоу"^[42].

Царська влада забезпечувала як законність, так і пра­во. Судова риторика, зрештою, виникає в Китаї не внаслі­док змагань і дискусій сторін, що судяться, а, як у Вавило-ні чй Єгипті, в царських указах. Щоправда, китайська юри­дична проза нерідко змішує реальність і міф, щоб надати явищам авторитетності ("Закони Чжоу").

На духовне життя Китаю, його релігійну риторику справили могутній вплив дві великі релігійно-філософські системи — конфуціанство та даосизм.

Конфуцій (Кун-фуцзи), який жив у V ст. до н. е., сфор­мував поняття Високого Неба, якому підлягає Син Неба — імператор, що є батьком вельможам, а ті — батьками отців сімейств і т. ін. Ця ієрархія свідчила про прагнення впо­рядкувати відносини природи і людини, а також стосунки в суспільстві. Водночас Конфуцій формулює категорію жень — гуманність, закликаючи до гармонійних і людяних стосунків.

Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників започаткували китайську дидактику. Конфуцій вбачав ос­нову життя у дотриманні всіляких церемоніалів, поклика­них оберігати існуючий порядок, забезпечувати гуман­ність. Усе це стало передумовою виникнення та розвитку риторичної традиції, оформленої в певну систему.

Конфуціанські повчання (які й досі визначають свідо­мість китайця) — типова риторика морально-етичного ха­рактеру.

"Шляхетний муж піклується про дев'ять речей: коли дивишся — бачити; коли слухаєш — чути; аби на обличчі була привітність, а у вигляді — шанобливість; у мові — відданість; а в справах — поважливість; якщо ти в сумні­вах — питай, у гніві — думай про наслідки; коли що бе­реш, пам'ятай про борг"^[43].

Конфуціанські ідеї живили собою велику й багату ху­дожню літературу Китаю. Серцевиною конфуціанського літературного тексту є власне риторика, пряме повчання, моралізаторство, життєві приклади тощо.

Ці особливості притаманні й літературі, що втілює в слові другий великий духовний орієнтир Давнього Ки­таю — даосизм. Цю течію започаткував Лао-цзи, який ви­сунув учення про дао, яке характеризує так:

"[воно] покриває небо, підтримує землю, розгортає чо­тири сторони світу, розкриває вісім меж. Високо, безмеж­но, глибоко безмірно, обіймає небо й землю, з'єднується з безформенним. Біжить потоком, б'є джерелом. Порожнє поступово наповнюється. Клекоче і бурлить. Мутне посту­пово очищується"^[44].

Очевидно, таку містку і водночас абстрактну філософ­ську категорію можна було розкрити не поетичними, а ри­торичними засобами.

Отож, риторика прислужилася становленню філософії та релігійної думки Давнього Китаю.

З часом виклад релігійно-філософських ідей набув ха­рактеру справжньої проповіді. Одночасно риторика стала невід'ємною частиною двірського та феодального побуту Китаю.

Існує думка, що конфуціанським пам'яткам властиві прозаїчно-побутові форми, а даосистським — поетично-піднесені^[45].

Однак детальне ознайомлення з пам'ятками Давнього Китаю свідчить, що конфуціанська проповідь реалізувала­ся і в поетичному образі, а даосистська — у формі вишу­каної та розмаїтої риторики. Нерідко вони тісно переплі­талися, що ілюструє, наприклад, пасаж Лао-цзи:

"Нехай країна буде малесенькою, а народ нечислен­ним; скільки б у них не було знаряддя, нехай вони ним не користуються; люди нехай до самої смерті не йдуть далеко від дому; якщо будують кораблі, вози, нехай на них ніхто не їздить; якщо будують панцирі, мечі, нехай ніхто не воює; замість того, щоб писати, хай люди краще плетуть торочки й китиці; нехай буде чепурним їхній одяг, нехай буде мирним їхнє житло, нехай будуть щасливими їхні звичаї; і якщо вони зазирнуть за кордон сусідньої країни і почується звідти кукурікання півнів, гавкання собак, нехай доживуть люди до старості, до смерті, ніколи не побував­ши на тому боці" (йдеться про переваги малої держави)^[46].

На Давньому Сході склалася різноманітна й багата ри­торична практика. Але здебільшого вона розвивалася сти­хійно; красномовці не дуже піклувалися щодо теоретично­го узагальнення свого досвіду. Але роль риторики у сус­пільному житті була досить помітною. З розвитком міждержавних відносин риторичний досвід Сходу адапту­вався і на європейських теренах. Наприклад, Солон, спар­танський законодавець, запозичує (за переказом) традиції юридичної риторики з Єгипту.

Ключові слова:

ме, маат, жень, дао, царські написи, етикетні формули, теургія, психагогія, панегіризм.

 

 

Практичне заняття З Риторика Давнього Сходу

1. Що Ви можете сказати про питому вагу риторичного начала в літературах Давнього Сходу?

2. В яких сферах життя Давнього Сходу використову­вали риторику?

3. Які жанри характерні для риторики Давнього Сходу? Що розвивалося активніше в країнах Давнього Сходу — теорія риторики чи риторична практика?

4. Як юридичні норми давньосхідного суспільства по­значилися на особливостях юридичної риторики?

5. Які чинники зумовили становлення в державах Дав­нього Сходу політичної риторики?

6. Чому релігійна література Давнього Сходу містить у собі виразний риторичний струмінь?

7. Що відомо про розвиток у давньосхідному суспіль­стві шкільного (академічного) красномовства?

8. У чому полягають особливості побутового красно­мовства в давньосхідних державах?

9. Яким був вплив риторичної практики Давнього Схо­ду на становлення риторики в Європі?

 

ВаргаД. Зазн. праця. — С. 141—142.

Література Основна

1. Литература Древнего Востока. — М., 1962.

2. На ріках Вавілонських: 3 найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. — К., 1991.

3. Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М., 1997. — С. 42—49.

Додаткова

1. Алиханова Ю. М. Ахваньялока Анандавардханы и его учение о поэзии //Анандавардхана. Дхваньялока ("Свет Дхвани"). — М., 1974. — С. 13—61.

2. Варга Д. Древний Восток: У начал истории письмен­ности. — Будапешт, 1985. — 166 с.

3. Гринцер П. А. Основные категории классической ин­дийской поэтики. — М., 1987.

4. Саган Г. М. Золотослів. — К., 1993. — С. 11.

 

* * *

 

Красномовство відіграло помітну роль у формуванні культури античного суспільства. Існував навіть міф про божественне походження риторики: Юпітер покликав до себе Меркурія і звелів дати людям риторику, яка започат­кувала їх діяльність. Активно розвивалися й досягли висо­кого рівня суспільно-політична риторика, судове й акаде­мічне красномовство. Колискою античного ораторського мистецтва була Греція. Після походів Александра Маке­донського (IV ст. до н. е.) грецька культура поширилася майже в усьому світі (так званий елінізм). Після засвоєння засад грецького красномовства Давнім Римом, що був в античності "володарем світу", греко-римська риторика стала основою ораторської культури народів Європи. Вже наприкінці античної епохи існувала велика кількість рито­ричних шкіл і писаних посібників, що суттєво прислужили розвитку цієї науки.

§ 6. Виникнення і розвиток риторики у Стародавній Греції

Розвиток суспільного життя давніх греків, в якому не­абияку роль відігравав духовно-культурний пошук, зумо­вив загальний інтерес до вишукано сформульованої думки, добірного слова. Особливо це стосується колиски демок­ратії — Афін, де буяло політичне життя й змагалися за прихильність демосу (народу) різні партії. Натомість по­хмура суперниця Афін — Спарта, де панували жорстокий тоталітарний лад та ідеали воєнізованого аскетизму, зне­важала красномовство: у моді був славнозвісний спартан­ський лаконізм, надзвичайна стислість вислову. Так, мати-спартанка, проводжаючи сина на війну, простягала йому щит зі словами: "З ним чи на ньому". Йшлося про те, що переможець повертався зі щитом у руці (втрата якого вва­жалася великою ганьбою), а вбитого несли додому на його щиті. Мати спартанця хотіла сказати: або повертайся з честю, або мертвим.

* * *

Власне, старогрецька риторика виникла з практичної потреби життєустрою, в першу чергу — з потреби спра-ведд^{ивого С}УДУ- Саме тому найбільш поширеним у Старо­давній Греції було судове красномовство.

"У житті давнього грека суд мав велике значення, але він відрізнявся від сучасного. Інституту прокурорів не іс­нувало, позивачем міг бути будь-хто. Звинувачений захи­щався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинуватості, скільки зво­рушити, привернути їхні симпатії на свій бік. З цією метою застосовували найрізноманітніші <...> прийоми. Якщо зви­нувачений мав велику сім'ю, він приводив своїх дітей, які благали суддів змилуватися над їхнім батьком. Якщо він був воїном — оголяв груди, показуючи рубці від ран, от­риманих у боях за вітчизну ... В умовах заплутаного судо­вого права судитися в Давніх Афінах було справою нелег­кою, до того ж не всі мали дар слова, щоб прихилити до себе суддів. Тому ті, хто позивався, вдавалися до послуг осіб досвідчених, а головне, тих, хто мав ораторський та­лант"^[47].

Видатний філософ Арістотель (IV ст. до н. е.) припису­вав винахід риторики піфагорейцеві Емпедоклу, який жив на о. Сицилія (що належав Греції) у V ст. до н. е. Громад-

ський діяч, філософ, лікар-чудотворець, який, за леген­дою, покінчив життя, кинувшись у кратер вулкана Етна. Він був типово "античною" людиною, яка жила немов "на­показ", демонструючи свою ерудицію та обдарованість. Твори Емпедокла не збереглися, тому про його роль у розвитку риторики мало що відомо. Збереглися лише пові­домлення, що він писав політичні та медичні трактати, які можна класифікувати як риторику.

У середині V ст. до н. е. у Греції виникає так звана софістика (від грец. аоф{атікг| — уміння хитромудро спе­речатися). Давньогрецьке слово "софіст" означало спочат­ку мудреця, митця, винахідника, але з V ст. до н. е. софіс­тами стали називати вчителів філософії, до програми яких входило і мистецтво сперечатися (евристика). Софісти спекулювали на хиткості, нетривкості явищ буття та не­певності людської думки, підтасовуючи висновки, вико­ристовуючи й неправильні форми висновків тощо (наприк­лад, Ахіллес, "швидконогий" герой Гомера, за відомим софізмом, ніколи не дожене... черепаху; або: "Те, що ти не загубив, ти маєш: ти не загубив роги, отже, ти їх маєш" і т. д.).

Саме софісти, які вправно видавали чорне за біле, коли вигідно, й стали засновниками риторики

В народі називали словом коти, (брехун) всякого не­щирого оратора.

Від скромного опису правил стилістики та граматики вони згодом перейшли до складання політичних та судо­вих промов. Оскільки судові справи були дуже поширені, почали з'являтися логографи, які писали промови для клі­єнтів суду, а ті, в свою чергу, мусили вивчати написане ло­гографом напам'ять. Це були переважно апології — про­мови на захист себе (адвокатів на той час не було). Логог­рафи були знавцями юриспруденції й стали засновниками судового красномовства на Сицилії у V—VI ст. до н. е. Во­ни не прагнули істини, а просто намагалися відробити свої гроші, хитро викладаючи справу клієнта. Тому поняття со­фістика набуло негативного значення (мораль тогочасного суду в Греції характеризує сценка з твору афінського ко­медіографа Арістофана: старі убогі люди сидять на сходах суду, чекаючи, щоб їх хтось запросив за лжесвідків).

Першими сицилійськими риторами-логографами були Коракс, Лісій, Горгій (V—VI ст. до н. е.). Кораксу нале­жить учення про риторичний твір, який він поділив на вступ, пропозицію, виклад, докази (або "боротьбу"), падін­ня, висновки. Лісій, виходець із Сицилії, проживав в Афі­нах (V—VI ст. до н. е.), був плідним логографом (йому приписують 425 промов, але збереглося лише 34). Власне, Лісій створив жанр судової промови, визначивши еталонні параметри її стилю та способу аргументації. Особливо ха­рактерною для Лісія є етопея — змалювання характерів як "персонажів" промови, так і самого промовця.

Горгій, за словами Платона, відкрив, що можливе є важливішим за істинне; він вправно видавав велике за мале і навпаки, враховуючи специфіку аудиторії, що його слу­хала; вдаючися до таких малошляхетних прийомів, як при­ниження супротивника, кепкування тощо. Характерною є назва одного з його риторичних трактатів — "Про щасли­вий випадок" (тобто "щасливий" для використання всіля­ких перекручень).

За Горгієм, який не без іронії ставився до своїх занять, суть риторики визначав як "облукання", що, "переконую­чи, обдурює душу"; це — "чарівництво", "заклинання". Він прагнув використати прийоми народного магічного закли­нання — метафори, антитези, словесні повтори, римуван­ня тощо (так звані горгіеві фігури). Водночас Горгій щиро захоплювався можливостями слова: "... слово — найбіль­ший володар: з виду мале й непримітне, а справи вершить чудові — може страх припинити і печаль відвернути, ви­кликати радість, підсилити жаль"¹.

Горгій мав свою школу. Одним з найвідоміших його уч­нів був Ісократ (V—VI ст. до н. е.), стилю якого властиві пишнота періодів і чіткість логіко-ритмічної побудови промови. Він заснував в Афінах школу красномовства, що обслуговувала суд, політичне життя на агорі (народні збо­ри), а також мала вплив у сфері філософії та мистецтва. Ця школа виробила канон побудови ораторського твору, за яким твір поділяли на вступ, виклад теми, спростування аргументів опонента та висновки. За Ісократом, "високої досконалості досягнуть мистецва, серед них і красномов-

64

З 2—129

65

ство, якщо цінуватиметься не новизна, а майстерність і блиск виконання, не своєрідність у виборі теми, а вміння відзначитися в її розробці"^[48].

Ісократп вперше підніс риторику на рівень дисципліни, що увінчує курс навчання.

Софісти вплинули на великого філософа Сократа (V— IV ст. до н. е.), який, хоч і різко засуджував їхню байду­жість до істини (див. діалог Платона "Горгій"), але вико­ристав софістичну техніку розуміння. Сократ був великим мислителем, який вперше ввів поняття особистого сумлін­ня ("даймон") й прославився висловом "Я знаю, що я нічо­го не знаю", в чому відобразилася криза всієї античної думки. Сократ практикував метод евристичної бесіди: він нічого не заперечував у словах співрозмовника, лише про­сив пояснити незрозумілі місця його тверджень. Поступо­во він так заплутував співрозмовника, що той мусив визна­ти власні твердження помилковими. Але на відміну від со­фістів, що ловили людей, "мов рибу на гачок", Сократ шукав саме правди: "Справжнього мистецтва промови...не можна досягти без пізнання істини..."^[49].

Цікава також думка Сократа про те, що "до складної душі слід звертатися зі складними, різноманітними слова­ми, а до простої душі — з простими"^[50].

Великий філософ Платон (V—IV ст. до н. е.) був блис­кучим учнем Сократа, заснував вчення про світ ідей як ос­нову буття (матерія, за Платоном, є лише відблиском бо­жественних ідей). Платон остаточно розвінчав софістику як "мистецтво облукання", оскільки вірив у точне знання. З його точки зору, софісти-логографи спекулювали на можливостях розуму, а вмів думати по-справжньому тіль­ки Сократ. Платон виділяв два види здібностей, властивих ораторові:

1) здатність звести все до єдиної ідеї;

2) здатність проаналізувати, розкласти явище на його
складові частини, мов живу істоту, що має голову, ноги та
ін. (аналіз і синтез).

Справжнім реформатором риторики став учень Плато­на Арістотель (IV ст. до н. е.), який написав спеціальний твір "Риторика" (у трьох книгах) — перше наукове обгрун­тування всіх попередніх висновків і спостережень. За Аріс-тотелем, риторика — це "здатність знаходити можливі спо­соби переконання відносно кожного даного предмета"^[51].

У цій праці знайшли своє обгрунтування:

— загальні принципи риторики (ритор має твердо зна­ти, хвалить чи ганить він якісь речі);

— особистість оратора, специфіка його аудиторії (мо­лодь, літні люди тощо);

— техніка, спосіб висловлювання думки ритора (пафос промовця, гумор);

— правдоподібність як основна умова викладу подій. Арістотель вперше відокремив поетику від риторики,

встановивши відмінність між поетично-образним словом і словом риторичним. Він стверджував, що кожна людина мусить уміти красномовно захистити себе й допомогти

справедливості.

"Передусім, поетика як мистецтво "наслідування" дій­сності чітко відділяється від риторики як мистецтва "пере­конання", — писав про античну філологію проф. М. Гас-паров^[52], зазначаючи при цьому, що теорія красномовства формувалась як нормативна; риторична школа навчала правил пристосування до ситуацій, а не сліпого насліду­вання прийомів.

Проте в античній риториці панувала теза Коракса: "Красномовство є робітниця переконання" (тобто слід не істину шукати, а переконувати з допомогою можливого). Осмислення прийомів логографів у високій філософії не дуже вплинуло на повсякденну діяльність звичайних риторів.

Після Сократа, Платона й Арістотеля риторика пере­стала бути просто прикладною дисципліною, ремеслом. Вона стала частиною філології, науки про мову й способи мовлення, засобом філософського пошуку істини. Мистец­тво красномовства, з одного боку, зодягається в одяг тео­рії і починає цінуватися академічними ораторами. З дру­гого боку, риторика виходить за межі судового красно­мовства і у сферу політики, ба, навіть, починає цінуватися побутовими гострословами.

Особливо виразно це виявилося в часи розквіту Афін, за правителя Перікла (V ст. до н. е., епоха грецької класи­ки). Сам Перікл був блискучим оратором. Відомо, наприк­лад, що коли він виголосив надгробне слово героям Пело-понеської війни, які віддали життя за демократію ("вони, мов боги — невидимі, але шана, що їм тут віддають, свід­чить про їхню присутність"), то жінки афінські засипали промовця квітами, цілували його одежу.

Красномовство стало одним із свідчень розвиненості людини. Демонстрували його навіть "безсловесні" до того часу жінки: подруга Перікла Аспазія висловила філософо­ві Сократу свій погляд на кохання і він з нею погодився.

Характерний анекдот того часу: одного борця спитали, хто сильніший, він чи Перікл. Той відповів, що навіть якби він і подолав правителя у боротьбі, та все одно було б до­ведено, що переміг Перікл...

В епоху класичної грецької культури (друга половина V—IV ст. до н. е.) ораторство у Греції сягає своєї верши­ни. Найвідомішим серед риторів був Демосфен (IV ст. до н. е.), який, за переказами, маючи від природи погану ар­тикуляцію ("кашу в роті"), настільки багато вправлявся (набираючи на безлюдному морському березі камінців до рота), що став чудовим промовцем. Прагнучи покарати ро­дичів, які нечесно опікувалися його майном, доки він був малий, Демосфен з блиском довів на суді їх провину. По­чавши свою кар'єру як оратор судовий, Демосфен швидко опановує сферу суспільно-політичного красномоства. Він прославився як ідейний вождь патріотичного напряму, що прагнув оборонити Грецію від підкорення македонським царем Філіппом (уславлені промови — "філіппіки"). За промову, присвячену пам'яті полеглих при Героної (338 р. до н. е.), захоплені талантом оратора земляки-афіняни на­городили його золотим вінком.

Демосфен навіть домігся своїми промовами заслання великого поета Есхіла, який мав величезний авторитет як автор благочестиво-релігійних п'єс.

Стиль Демосфена надзвичайно експресивний: він почи­нає з так званої гноми (моральної сентенції), яку розвиває на конкретних прикладах, в гроні метафор, антитез, рито­ричних питань (зокрема, часто використовується фігура замовчування — висновок мають зробити самі слухачі); тут фігурують звертання до богів, діалоги з уявними про­тивниками тощо.

Зразок демосфенового стилю: "То ж хіба не дивно і не безглуздо самим не зробити того, що ви доручаєте богам, вірніше, вимагаєте від них собі в захист, хоча сьогодні це у ваших власних силах, — чи ж не дивно виправдати зло­чинця, на чию голову, на чий дім і рід ви закликаєте поги­бель з висоти? То ж не буде так"^[53].

У Греції після завоювання її Александром Македон­ським (син царя Філіппа, виховуваний Арістотелем) рито­рика занепадає, обмежуючись здебільшого судовим ора­торством. А після того, як Александр підкорив майже півсвіту, всюди розносячи грецьку культуру, до чистого класичного стилю давньогрецьких літераторів почали до­мішуватися впливи азійських літератур. Форма почала ці­нуватися більше, ніж зміст. До того ж, в грецьких землях Малої Азії, не без впливу східних літератур, сформувався стиль пишний та гучний, що його назвали азіанізмом. Він прийшов на зміну класичним ясності та простоті. Була по­рушена сама логіка викладу думок, сформована в класич­ній Греції. Йшлося щодо втрати почуття впорядкованості світу й мови, характерного для античної класики. Тому пізнього грецького філософа та ритора Діогена Лаерція характеризують як "недбалого до такої міри, що не знахо­дить за потрібне викладати свій власний світогляд, а все в нього вихоплюється з безкінечно складного і невпорядко-ваного життя, і схоплюється начебто по волі випадкових ідейних і неідейних вітрів"^[54].

Однак саме риторика взяла на себе відповідальність за збереження основ античного світогляду. В еліністичному суспільстві вона почала розвиватися вже як суто філософ­ська, "академічна" дисципліна, відірвана від живої практи­ки. Водночас вона як "лоно філософії" стала претендувати на звання ледь не "науки наук". Виникали все нові рито­ричні школи, що присвоювали собі право керувати розвит­ком літератури, тим більше, що віршові форми в еліністич-ну епоху витісняються прозовим романом. Своєю чергою, риторика почала спрямовувати ритора на оволодіння су­мою чисто художніх прийомів, втративши поступово інте­рес до пошуку істини та справедливості.

 

 

 

§ 7. Римський період античного красномовства

Римляни мали право божественне (вос) та людське (юс): часом той, хто не міг виправдатися за правом люд­ським, міг бути виправданим за "божим судом". У рим­ському праві обгрунтована недоторканність особистості та її власності.

У II ст. до н. е. римляни, підкоривши Грецію та біль­шість елінізованих країн, переймають грецьку культуру. Саме за часів римського панування грецька риторика на­була величезного авторитету в усій римській імперії (друга софістика II ст. до н. е.). Однак серед римлян були люди, що ворожо ставилися до грецьких впливів, прагнули за­хистити стародавні римські ідеали (Катон Старший), гас­лом якого було: "Не погуби справи, а слова знайдуться". Закінчилося це змагання висланням у 161 р. до н. е. усіх грецьких вчителів риторики з Риму.

Після періоду недовіри до грецького риторичного дос­віду римське суспільство кинулося його засвоювати, пере­ймаючи всі види красномовства й основні типи промов (урочисті, політичні, судові). Римляни нічого нового до цієї класифікації не додали, а лише зміцнили її широкою практикою свого розвиненого суспільного життя.

* * *

 

У другій половині II ст. до н. е. греки відновили свій вплив і під їхньою егідою були виховані такі блискучі ора­тори Риму, як Ціцерон, який виступав у час громадян­ських війн і політичної боротьби між республіканцями та прихильниками диктатури цезарів (імператорів). Як рес­публіканець Ціцерон наклав головою в тій боротьбі, але збереглося понад п'ятдесят його промов і навіть твори з теорії риторики. Ціцерон висунув ідеал освіченого орато-ра-філософа, полум'яного патріота.

Молодий Ціцерон був водночас судовим адвокатом і політичним оратором. Він утвердився як блискучий ритор під час мандрівки по Греції, де брав уроки у відомого ора­тора Аполлонія Солона. Замолоду Ціцерон почав складати підручник для риторів у грецькому стилі, але не закінчив його. А в зрілі роки написав у стилі критичного діалогу твір "Про оратора" (91 р. до н. е.). Основна теза Ціцерона, обстоювача ідеалів республіки, що ось-ось мала впасти пе­ред цезаризмом: "у всякого вільного народу, особливо в мирних і спокійних державах, завжди процвітало й прави­ло красномовство". Оратор в очах Ціцерона — не судовий інтриган, не шкільний декламатор, а, передусім, виразник інтересів і волі держави. Він мусить володіти всіма знання­ми, які личить знати державному мужу.

На думку Ціцерона, красномовство "... народжується з великої кількості знань і старань <...> адже тут необхідно засвоїти найрізноманітніші знання, без яких спритність у словах є безглуздою і смішною; необхідно надати краси самій мові, і не тільки добором, а й розташуванням слів; і всі порухи душі, якими природа наділила рід людський, необхідно досконало вивчити, бо вся міць і мистецтво красномовства полягають у тому, щоб заспокоювати або збуджувати душі слухачів. До всього цього повинні долу­чатися гумор і дотепність, освіченість, гідна вільної люди­ни, швидкість і стислість як в обороні, так і в нападі, прой­няті витонченістю та добрим вихованням. Крім того, необ­хідно знати всю стародавню історію, аби черпати з неї приклади; не можна також забувати про ознайомлення із законами та громадянським правом. Чи ж треба мені ще говорити про саме виконання, яке вимагає стежити і за рухами тіла, і за жестикуляцією, і за виразом обличчя, і за звуками та відтінками голосу? <...> Нарешті, що сказати мені про скарбницю всіх пізнань — пам'ять? Адже зрозу­міло, що коли наші думки й слова, які.знайдено і осмисле­но, не буде доручено їй на зберігання, то всі цноти орато­ра, якими б блискучими вони не були, пропадуть даремно.

Тому не будемо ремствувати, чому так мало людей красномовних: ми бачимо, що красномовство — це сукуп­

Марк Туллий Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве. — М., 1972. — С. 80.

ність таких речей, які навіть поодинці є надзвичайно важ­кими для опанування"^[55] (з трактату "Про оратора").

Ціцерон виділяє дві ораторські позиції, представлені римськими красномовцями Крассом і Антонієм.

Антоній, за Ціцероном, традиційно вважає, що оратор мусить вміти говорити лише на політичні та юридичні те­ми, як це було заведено з давніх-давен.

А Красс стверджує, що оратор має бути освіченим фі­лософом, який підносить будь-яке, навіть незначне, питан­ня до рівня філософської проблеми. Але щоб вдало донес­ти свою думку до аудиторії, слід знати й використовувати етику, психологію та логіку.

Ціцерон вважав, що гідним оратором, може бути той, хто:

"будь-яке запропоноване йому питання, що вимагає словесної розробки, зуміє викласти розумно, струнко, красиво, так, що воно запам'ятається, і в достойному ви­конанні";

має "природне обдарування" — "адже для красномов­ства необхідна особлива грайливість розуму і почуття, яка забезпечує у промові пошук усякого предмета швидким, розвиток і прикраси — багатими, запам'ятовування — правильним і міцним";

—  оратор мусить мати любов до справи, вивчати пра­вила оратор-ського мистецтва, бути добрим практиком^[56].

На думку Ціцерона, ораторові постійно доводиться ви­рішувати такі завданнях

—  він має визначити зміст своєї промови;

— зваживши і оцінивши кожен доказ, розташувати їх за порядком;

—    одягти і прикрасити все це словами;

—    закріпити промову в пам'яті;

—    виголосити її з гідністю та приємністю^[57].

А саме красномовство, за Ціцероном, повинно: довести, насолодити, схвилювати (вплинути)^[58].

Полемізуючи з тими, хто прагнув до класичної чистоти стилю, Ціцерон стверджував, що необхідно однаково во­лодіти всіма стилями красномовства: високим (епідектичне красномовство), низьким (здатним добре переконувати) й середнім (найбільш придатним для судових промов).

Такі промови, як звинувачення чиновників-самодурів, викриття претендентів на імператорський трон (Катіліна та ін.), принесли йому славу як класику римської оратор­ської школи.

Прикладом ціцеронового красномовства є його промо­ва проти намісника Верреса, який грабував підданих, по­рушуючи закони:

"Що можеш ти сказати з цього приводу, ти, позбавлена розуму людино; окрім того, про що я тебе не питаю, про що в такій злочинній справі, хоча немає сумніву, й не тре­ба питати, якщо навіть виникають сумніви, — що ти отри­мав, скільки і яким чином? У те все я не заглиблююся й по­збавляю тебе того клопоту. Й без цього — я то певний — всі зрозуміють, що на таку справу, на яку ніхто, окрім те­бе, не пішов би ні за які гроші, ти задурно наважитися б не міг. Але я нічого не кажу про твій спосіб красти й гра­бувати; я обговорюю тепер твої заслуги як воєводи. Що ж скажеш ти тепер, доблесний оборонцю і захиснику провін­ції?"^[59].

Промова не була суцільним текстом — занадто багато було звинувачень. Протягом 110 днів судового засідання було виголошено кілька промов: на першій сесії звучали загальні звинувачення, було окреслено моральний портрет підсудного; на другій — описано, як він крав предмети мистецтва; на третій — йшлося про беззаконні страти.

Ціцерона вважають нормотворцем латинської мови. Опирався він на середній стиль, стилістично нейтральний, що став основою для гнучкого й виразного прозового сло­ва. Ціцерон відкинув грецизми, поетичну лексику, просто­мовну говірку. Він виходив з гуманістичного ідеалу захис­ту людського права на життя й свободу. Його звинувачен­ня свавільного можновладця є прикладом громадянської мужності й поваги до республіканських ідеалів.

А з настанням епохи цезаризму політичне життя в Ри­мі стає таким же скрутним, як у Греції за часів пануваннямакедонян. Звужується й сфера правосуддя. Відповідно вихолощується й громадянський пафос риторики. Вона все більше зосереджується на суто "шкільних" питаннях (про­мови навчальні, урочисті — зовнішньо ефектні, але бідну­ваті за змістом). Такими є деякі твори Сенеки Старшого та Квінтілліана (автора 12 книг "Настанова оратору").

У II ст. н. е., на тлі занепаду всієї античної культури, формується архаїзуючий напрям (Фронтон та Вера); тра­диції Ціцерона остаточно занепадають, розквітає пишно­та, а риторика зливається з філософією та літературою.

Азіанізм пізньої античної літературної традиції при­служився під час опанування населенням римської імперії вчення Біблії. У пізньому античному суспільстві (в часи "другої софістики") риторика й ритори користувалися не­абиякою популярністю:

"... Далекі мандри софістів рознесли її [тобто софісти­ку] до останніх кордонів імперії. Мандрівки були необхід­ні для софіста: як ритор він мусив шукати нової публіки, як філософ потребував численних учнів. Поїздки та висту­пи були розкішними, слава передувала ораторові й ішла за ним по п'ятах, оплески на його виступах доходили до справжніх овацій. Оратор вважався втіленням людського ідеалу, тому й уклінність перед ним була загальною, рим­ські намісники поступалися йому на шляху, а народ оби­рав його своїм депутатом у найважливіших справах. Звід­си — нечуване марнослівство софістів: так, за словами Елія Арістіда, сам бог уві сні оголосив йому, що він рівний геніям, Платону та Демосфену. Звідси — небувалі прикла­ди заздрості й конкуренції, наприклад, між софістом-фі-лософом Фаворіном та софістом-ритором Полемоном"^[60].

У Римі та провінціях аж до занепаду античної цивіліза­ції викладали латинську та грецьку риторики. Так, відомий оратор тої пори Авсоній із вдячністю згадує своїх викла­дачів у Бурдігалі (Галлія), відзначаючи, що вони, звичайно, досягали багатства, слави та спокійної старості.

Останні століття Римської імперії позначені зрощен­ням риторики з античною системою життя та владою, що в очах християн було свідченням "реакційності" традицій­ного красномовства. Одним із свідчень цього є змагання в

' История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 493.

красномовстві між поетом Немесіаном та імператором Ну-меріаном, що відбулося в 284 р. Навіть після Міланського едикту про рівноправність поган і християн (313 р.) нада­ються привілеї риторам і лікарям (321 та 333 рр.). Визна­чною подією стало викладання риторики в Римі Патерою (338 р.) та Мінервієм (352 р.). У 362 р. імператор Юліан Відступник намагається заборонити християнам вивчати граматику та риторику; наступного року ритор Алкін, йо­го вчитель, складає йому панегірик. Приблизно в 364 р. до імператорського двору — вже знову християнського — запрошено ритора Авсонія, якого осипано щедротами. У 383 р. сенатор Сіммах, тогочасний письменник і красномо­вець, виступає на захист язичницького вівтаря Перемоги в римському сенаті. У 392—394 рр. ритор Євгеній узурпує владу в Римі та намагається знову відновити язичництво. Так тривало до 416 р., доки язичникам не було заборонено займати державні посади.

Але недаремно і наступне, IV ст. М. Гаспаров називає риторичним століттям^[61]: риторика домінує в освіті, побуті, поезії. На відміну від елементарних шкіл, граматичні та риторичні школи (що виникли як наслідування грецьких) були школами вищого типу, розрахованими на дітей знаті, і поступово перетворилися на заклади, що готували чинов­ників для імперського бюрократичного апарату. Навчання граматики та риторики звелося до засвоєння культурного потенціалу, який давав змогу відчувати себе римлянином. Красномовство вважалося вищою здатністю людини: адже воно об'єднувало людей, на відміну від спеціальної освіти.

У V ст. риторичні школи були витіснені християнськи­ми: їхній вплив був ширший, оскільки вони зверталися до кожної людини, а не лише до знаті. Але довго ще, особли­во в провінціях, риторична програма слугувала освіті, на­віть коли на місці Західної Римської імперії постали моло­ді напівварварські держави.

У пізній античній риториці виділяли:

1. Три джерела красномовства — дар, навчання (в тому числі й наслідування зразків), вправи.

2. Три мети красномовства — переконати, насолодити, схвилювати.

3. Три види промов — урочисті (епідектичні), політичні (дорадчі) судові.

Кожний риторичний текст містив 5 моментів:

1.Інвенція — пошук матеріалу.

2.Диспозиція — розташування матеріалу (вступ, ви­клад, розробка теми, висновки).

3.Елокуція — стилістичне оформлення тексту (з орієнтацією на зрозумілість та вишуканість слів, що дося­гають добором і поєднанням слів, використанням різнома­нітних фігур мови).

4.Меморія — запам'ятовування чи вивчення промови напам'ять.

5.Акція — виголошення (манера оратора промовляти і триматися перед аудиторією).

Риторичні тексти будувалися за такою схемою:

1. Ексордіум — вступ.

2. Наррація — виклад суті справи.

3. Аргументація — виклад системи доведень.

4. Перорація — висновок.

Крім того, пізня антична риторика стала виділяти в мо­ві й так звані три стилі — високий, низький і середній. Це використали класицисти, в тому числі М. Ломоносов, ви­робивши "російський" варіант "трьох штилів".

На відміну від поетичного таланту, дарованого Богом, ораторства можна навчитися; казали ж в античну пору: поетами народжуються, а ораторами стають.

Ключові слова:

софістика, евристика, евристична бесіда, логографи, апологія, горгієві фігури, азіанізм, інвенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція, ексордіум, наррація, аргументація, перорація, високий, середній та низький стилі.

 

Практичне заняття 4 Античне ораторське мистецтво

1.  Античне суспільство (загальна характеристика).
Роль риторики в античному суспільстві.

2. Виникнення риторики в Давній Греції. Логографи і
софісти.

3. Роль Сократа, Платона та Арістотеля в усвідомленні природи риторики.

4. Різний статус риторики в окремих грецьких держа­вах. Афіни як колиска грецького риторичного мистецтва.

 

5. Демосфен як найвидатніший оратор античної Греції.

6. Статус риторики в еліністичному суспільстві.

7. Красномовство в Давньому Римі.

8. Ціцерон як видатний римський оратор.

9. Підсумки розвитку античної риторики.

Завдання до практичного заняття 4

1.  Розіграти скетч-імпровізацію "Сократівський діа­лог". Один студент висуває тезу, другий (Сократ) задає йому евристичні питання, прагнучи "заплутати" його. За потреби в ролі Сократа виступає викладач.

2.  Написати етюд у дусі софістів на тему: "Насиль­ницька смерть як зло і як благо" або "Чи можна побуду­вати своє щастя на нещасті ближнього?", "видаючи чорне за біле".

Література Основна

1. Античные риторики. — М., 1978.

2. Борухович В. Ораторское искусство Древней Греции // Ораторы Греции. — М., 1985. — С. 5—24.

3. Дюбуа Ж, Эделин Ф., Клинкенберг Ж. М. и др. Об­щая риторика. — М., 1986. — С. 27—61.

4. Козаржевский А. Ч. Античное ораторское искус­ство. — М., 1980.

5. Михальская А. Педагогическая риторика: история и теория. — М., 1998. — С. 23—92.

Додаткова

1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика. — Львів, 2001. — С. 25 — 37.

2. Аверинцев С. С. Античный риторический идеал и культура Возрождения // Античное наследие в культуре Возрождения. — М., 1984.

3. Риторика // Словарь античности. — М., 1992. — С. 496—498.

4.  Сагач Г. М. Золотослів. — К., 1993. — С. 8—11.

§ 8. Красномовство в Біблії

Біблія, за поглядом самих її творців і численних вірую­чих, створена як особливе слово, Слово-Об'явлення вищої, надлюдської істини, Слово Боже. Біблійне слово є переду­сім "прямим", "щирим" вираженням міркувань та емоцій. Власне, за Біблією, весь світ створено "словом Божим": Слову тут надано незвичайно високої ролі; воно неначе конденсує матерію світу, творить "з нічого" (за християн­ським поглядом, це Слово як передвічний Син Божий і є Христос, що згодом втілюється в Іісуса з Назарету.

Отож, сама думка про будь-які "правила красномов­ства" не могла виникнути в тому давньоєврейському світі, в якому цю книгу було створено: "що говорити" тут завж­ди було важливіше, ніж "як говорити". Тому не варто шу­кати тут риторичних правил, подібних до тих, що їх вису­нула греко-римська античність.

Але це не означає, що в біблійному тексті немає ні ри­торичних прийомів, ні певної системи користування ними, хоча складалися вони цілком стихійно і за байдужості ав­торів біблійного тексту до всякого "словокрутійства". Власне, перед нами картина, дуже подібна до тієї, яку ми спостерігали в інших давньосхідних літературах: риторич­ні моменти спонтанно виникають в текстах релігійного, за­конодавчого чи політичного характеру, подібно до того, як цукор міститься у зв'язаному вигляді в живому яблуці (антична наука, навпаки, "рафінувала" конкретні знання).

Однак Біблія, яка на рівних засадах з античною спад­щиною стала фундаментом європейської й не лише євро­пейської культури, була не менш важливим чинником формування пізньої європейської риторики, ніж правила Ціцерона. Понад тисячу років література в Європі й по­части на Сході формувалася в річищі церковності, тому уявити собі європейську риторику середньовіччя чи Ново­го часу без біблійного впливу неможливо. Тому аналіз ри­торичних моментів Біблії, при всій своєрідності останніх, постає перед нами як важливе завдання — тим більше, що майже в усіх поширених наших підручниках (за одним-єдиним винятком) риторику Біблії просто не беруть до уваги.

Входження у світ Біблії потребує для світського читача певних зусиль: неможливо зрозуміти характеру біблійного слова без урахування його ідеологічного змісту. Риторич­ний прийом у біблійного автора, звичайно, не є самоціллю, а покликаний уславити Бога, піднести того, хто вірує в Бо­га, занепокоїти того, хто не вірує. Водночас поряд з такою жорсткою ідеологічною установкою виникають і тексти, сповнені щирого поетичного почуття, й висока риторика, які мають загальнолюдський характер і цікаві для будь-якого читача, що не байдужий до можливостей слова. Отож, спробуємо увійти в світ Біблії — ця книга багато що сформувала в нашій картині буття і продовжує вплива­ти на моральні норми суспільства, в якому ми живемо.

Щодо такої спеціальної сфери, як церковна проповідь, то зрозуміло, що саме ідеологічна спрямованість Біблії є тут стрижневою. Проте священики як оратори вже багато століть спираються і на античний ораторський досвід, на класичні засади риторики. Але церковний погляд на крас­номовство подібний до використання таланту живописця в малюванні ікон: гарно намалювати бажано, але не обов'яз­ково, головне — дотримання канону, що фіксує ідейний зміст. Так і в проповідництві: установка тут не на красу виразу, а на його духовну змістовність. Проте кращі зраз­ки церковної проповіді відзначаються вишуканою рито­ричною майстерністю.

 

Красномовство в Старому Завіті

Біблія була створена для того, щоб донести до людей, віруючих в Єдиного Бога, поняття про метафізичні та ек­зистенціальні проблеми буття і моральні настанови.

Світ біблійної риторики своєрідний. Для того щоб зро­зуміти його, слід пройнятися тими ідеями та почуттями, що хвилюють не лише людину біблійних часів, а й нашого сучасника-віруючого, "церковну людину". Це тим цікаві­ше, якщо взяти до уваги висоту, на яку в Біблії піднесено слово, зокрема слово оратора. Оратор тут не мислиться ні від природи талановитим, ні спеціально навченим.

Характерним щодо цього є усвідомлення можливостей слова великим пророком Ізраїлю Мойсеєм. Коли Бог за­кликав Мойсея бути вождем народу, обранець виявив неприховану стурбованість:

"Та Мойсей сказав до Господа: "О Господи — я не промовець ні від учора, ні від позавчора, ані відтоді, ко­

1 Тут і далі цитується з Біблії, виданої Українським Біблійним това­риством, 1994 р. (— Ред.).

ли Ти говорив був до Свойого раба, бо я тяжкоустий та тяжкоязикий". І сказав йому Господь: "Хто дав уста люди­ні? Або Хто робить німим чи глухим, чи видючим чи тем­ним — чи ж не Я, Господь? А тепер іди, а Я буду з устами твоїми, і буду навчати тебе, що ти маєш говорити". А він відказав: "Молю Тебе, Господи, — пошли іншого, кого ма­єш послати". І запалав гнів Господній на Мойсея, і Він ска­зав: "Чи ж не Аарон твій брат, Левит? Я знаю, що він доб­ре буде говорити... І ти будеш говорити до нього, і вкла­деш слова ці в уста його, а Я ... буду навчати вас, що маєте робити. І він буде говорити за тебе до народу. І станеть­ся, — він буде тобі устами, а ти будеш йому замість Бо­га ... (2М. 4:10—16)"!.

Отже, Біблія розглядає ораторське слово як певне осягнення істини й поділяє зміст промови та її "добру" (чи "тяжковусту") форму. На першому місці зміст, а фор­ма — другорядна; її може навіть надати слову "тяжковус-того" пророка інша людина, Аарон, який має, на відміну від свого брата, природні ораторські здібності.

Водночас і питання юридичного характеру та судове красномовство посідають у Старому Завіті надзвичайно значне місце. Адже центральне поняття Біблії — це понят­тя 3 а к о н у. Відповідно до концепції, авторів Біблії, саме Закон, який чітко поділяв добро й зло, відрізняв стародав­нього ізраїльтянина як представника "народу святих" від язичника, що жив за власним настроєм.

Закон — це, в першу чергу, 10 заповідей Божих (Дека­лог) та 603 приписи. Якщо Заповіді були "правом божест­венним", моральним імперативом, то Приписи були "пра­вом людським" і мислилися як "продовження Закону". В сумі своїй вони мали на меті встановити конкретну сис­тему практичних рекомендацій: як же досягти святості життя.

Десять Заповідей стали основою нашого почуття прав­ди й добра, нашої моралі, і тому варто знати їх як певний код, спільний для культур, що базуються на Біблії. А це не так вже й мало: окрім відносно нечисленних юдаїстів, такі глобальні цивілізації, як християнська та ісламська, буду­дать свої принципи та право на Декалозі, незважаючи на відому напруженість між цими релігійними спільнотами. Десять Заповідей Божих

1. Я Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, окрім Мене.

2. Не роби собі ідола, ані якої подоби до того, що на небесах угорі і на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.

3. Не взивай імені Господа Бога твого марно.

4. Пам'ятай день суботній, щоб святкувати його: шість днів працюй і пороби всі діла твої, а день сьомий — субота Гоподеві Богу-твоєму.

5. Шануй батька твого і матір твою, щоб добре було тобі та щоб довголітнім був ти на землі.

 

6. Не вбивай.

7. Не перелюбствуй.

8. Не кради.

9. Не подавай на друга твого посвідчення неправдивого.

10. Не пожадай жони друга твого, не пожадай дому
ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині йо-
го, ні вола його, ні осла його, ні всякого скоту його, ні
всього, що є ближнього твого.

Десять Заповідей і були початком розвою юридичної думки та судового красномовства в Давньому Ізраїлі. "Ав­тори Біблії слідом за десятьма заповідями помістили "За­кони завіту", тобто звід законів, що приписувалися Мой-сею, — закони Мойсееві. Вони близькі до відомих законів Хаммурабі, та й до законів інших східних народів"^[62].

Це зрозуміло, бо ж Декалог потребував конкретизації в повсякденних ситуаціях людського життя. І тут юридич­на риторика набуває, на відміну від Декалогу, конкретнос­ті й точності, але не втрачає своєї патетичності:

"Коли буде серед тебе вбогий, один із братів твоїх ув одній із брам твоїх у Краї твоїм, що Господь, Бог твій, дає тобі, то не зробиш запеклим свого серця, і не замкнеш сво­єї руки від убогого брата свого, бо конче відкриєш свою руку йому, і конче позичиш йому за його потребою, що буде бракувати йому..." (5М. 15:7—9).

Часом Приписи начебто входять у протиріччя із Запо­відями. Так, за намовляння служити чужим богам, за не­послух до батьків або за перелюбство належало забити винних каменями на смерть (Повт. 13: 10; 21:21; 22:24). Але заповідь "Не убий" мислилася як така, що охороняє лише людей, що дотримувалися Закону; порушник його опиняв­ся беззахисним поза його межами.

Приписи мали тенденцію до розростання в розгалуже­них коментарях. Існували тоді навіть школи законників — Дім Шаммая та Дім Гіллеля, — які змагалися між собою у сфері витлумачення Закону, "суворого" чи "м'якого" (зго­дом з цих коментарів виросте Талмуд).

Але юридичний момент в Біблії — другорядний порів­няно зі словом-проповіддю, що викладає метафізичні ос­нови віри. Найвищим видом релігійної риторики у Старо­му Завіті є пророче слово. Саме "з волі Божої" говорять у Біблії пророки — носії високого морального ідеалу наро­ду, і їхню риторику часто підсилюють яскраві художні об­рази. Ось пророк Ісайя бачить видіння в Храмі Єрусалим­ському: сам Бог в оточенні шестикрилих серафимів запов­нює простір Храму, й пророк жахається:

"...Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечисто-устий, і сиджу посеред народу нечистоустого, а очі мої ба­чили Царя, Господа Саваота!"

І прилетів до мене один з Серафимів, а в руці його ву-гіль розпалений, якого він узяв щипцями з-над жертівни-ка. І він доторкнувся до уст моїх та й сказав: "Ось доторк­нулося це твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє, і гріх твій окуплений" (Іс. 6:5—7).

Слово пророче "темне", бо людина "тяжкими" вустами намагається виразити чисте, мов "розтоплене срібло", Слово Боже (пророк Єремія); воно, це слово, буває іноді для повсякденної свідомості езотеричним (тобто "закри­тим", з прихованим змістом). Його може почути й зрозу­міти той, "хто вуха має", бо промовляють пророки про ре­чі високі, які не одразу осягає людський розум. Згадаймо трактування в християнстві такої ситуації: коли пророк І Єремія віщував людям у VII ст. до н. е. про майбутній Но­вий Завіт Бога з давньоєврейським народом і людством за­галом, мало хто міг зрозуміти, що йдеться про часи Іісуса Христа (Єр. 31—34). Так само трактовано в християнстві прозріння пророка Ісайї, який, на погляд Церкви, точно описав мученицьку смерть Христа в Єрусалимі, Його Вос­кресіння (Іс. 45:23); зрозуміти сенс цих пророцтв, вважа­ють християни, допоміг час. Саме в цьому полягає сила цього риторичного прийому: пророк "бачить наперед", він говорить з волі небес.

"У давньоєврейській поезії немає грецької витонченос­ті й латинської кришталевої чіткості. Слова пророків рвуться з нестримною силою, що здатна зруйнувати будь-які форми. Мов удари молота, падають рядки..."^[63].

Такий різновид старозавітного красномовства, як сло­ва повчальні (дидактичні), був створений мудрецями (ха-камами), які не претендували безпосередньо виражати го­лос Бога. їхні повчання, базуючись на Десяти Заповідях, начебто ілюструють та коментують богословсько-моральні максими життєвими прикладами, літературними історіями, афоризмами. Особливо розвинулося це в часи, коли давній Ізраїль створив своє царство, де за царя Соломона (X ст. до н. е.) було збудовано величний храм Богові. При тому храмі існував справжній "літературний інститут" таких мудреців-хакамів (від євр. хокма — мудрість), що створили під патронатом Соломона Книги Писань, в які заносили часом і вислови самого Соломона. На відміну від пророчо­го слова, тут панує пафос осягнення мудрості через жит­тєвий, повсякденний матеріал.

Характерна щодо цього літературна постать самого ца­ря Соломона, який є втіленням ідеалу премудрого власти­теля. Він згаданий як вправний судовий оратор: подано хрестоматійний приклад, як він розсудив двох жінок, що разом мали пологи. Та з них, чия дитина померла, спробу­вала підмінити своє мертве дитя чужим. Цар наказав, на жах усім, розтяти дитину навпіл і дати матерям по поло­вині. Але тоді справжня мати заволала: нехай його візьме ота! А лже-мати лише повторювала: рубайте! нехай ні ме­ні, ні їй! Отоді всі зрозуміли, хто справжня мати.

Мудрість Соломонова досягла апофеозу в книгах афо­ризмів з філософських міркувань. Передусім це Книга Ек-клезіаста (грецькою мовою — Проповідника), що фіксує жанр релігійної проповіді, яка доносить до слухачів істини віри. Але це досить дивна проповідь: "Цю книгу недарем­но характеризують як "визначну пам'ятку протесту протиортодоксальної "премудрості"^[64]: це міркування на межі сумніву, запитання до Творця (щоправда, цей риторичний прийом діє з особливою силою, коли у фіналі всі ці запи­тання "знімаються").

Книга Екклезіаста є виразом рефлексії людини, яка во- | лоділа всім, чого душа забажає, й усвідомила врешті-решт, І що життєві принади — ніщо інше, як марнота, суєта суєт. Соломон був великим царем, шанованим сусідніми волода­рями, та авторитетом для народу. Він збагнув мудрість усіх народів і мав успіх в усіх своїх справах. А проте земне життя в його очах втрачає ціну, бо воно нетривке, плинне:

"Я сказав був у серці своєму: Судитиме Бог справедли- ' вого й несправедливого, бо для кожної справи є час, і на всяке там діло. Я сказав був у серці своєму: Це для люд­ських синів, щоб Бог випробовував їх, і щоб бачити їм, що вони як ті звірі, бо доля людських синів і доля звірини — однакова доля для них. Як оці помирають, так само вми­рають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною ви­щості людям, — марнота бо все!.. Все до місця одного йде: все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху... Хто те знає, чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух скотини?.." (Екл. 3:17—21).

Отож, Екклезіаст поетично змальовує красу й принади
життя, водночас підкреслюючи його скороминучість, нага-
дуючи про необхідність завжди пам'ятати про Господаря
життя і смерті.                                                                         і

Приповісти Соломонові сконденсували життєвий дос-   І від тодішнього суспільства, його погляд на добро і зло. Соломон говорить про цнотливість і розпусту, про по­дружнє життя, про князів та убогих, доброчесних та п'яниць, добрих і злих тощо:

"Бо блудниця — то яма глибока, а криниця тісна — чу­жа жінка. І вона, мов грабіжник, чатує, і примножує зрад- ^[65] ників поміж" людьми" (Пр. 23:27, 28). "Нікчемна людина ко- І пае лихе, а на устах її — як палючий огонь. Лукава люди­на сварки розсіває, а обмовник розділює друзів" (Пр. 16:27,28). "Вино — то насмішник, напій п'янкий — га­ласуй, і кожен, хто блудить у ньому, немудрий" (Пр. 20:1).   ^[66]

Повчання Соломона "часто не позбавлені гумору"^[67].

Дуже близькі до соломонових Приповістей Повчання Цсуса, Сина Сирахового, проповідника, який залишив по собі збірку витончених за думкою й досконалих за фор­мою афоризмів:

"Смуток у злиднях перебуває, а вбогого життя — згід­не з його серцем. Смуткові серцем своїм не віддавайся, відкидай його геть — про кінець пам'ятай свій" (про ту­жіння над померлим, Сир. 38:19—20); "Огидні діти — гріш­ники діти, а й ті, що перебувають в оселях безбожників. Загине спадщина дітей грішників, завжди ганьба тяжітиме на їхньому потомстві. Нечистивому батькові власні діти докоряють, бо саме через нього вони в неславі. Горе вам, мужам нечестивим, що Бога Всевишнього закон полиши­ли!" (Сир. 41:5-8).

Народний погляд на добро й зло відображений в афо­ризмах Сираха:

"Ліпше життя злиденне під дахом з драниць, аніж пиш­ні страви в домі чужому" (Сир. 29:22). "З-за багатства без­соння виснажує тіло, а журба про нього сон відганяє" (Сир. 31:1). "Мудрий не має ненависті до закону, хто ж з ним лицемірить — той мов судно в бурі" (Сир. 33:2).

Літературні форми тут досить різноманітні й багаті. За жанром — це машал [маршал], своєрідний текст, що поєд­нує в собі можливості притчі, афоризу, приказки, який може бути патетичним і високим за настроєм, а може ста­ти іронічним і навіть дражливим. Тут відчутно відгомін су­перечок мудреців-хакамів про життєві цноти і гріхи; висо­ке поривання духу змінюється гострою грою розуму або жартом на рівні побутового красномовства. Дидактика-повчання межує з багатоплановим символом або прихова­ним алегоричним змістом.

Релігійне красномовство у старозавітні часи оформи­лося й поза текстом Біблії. Так, богослужіння як сакраль­не дійство вершилося лише в Єрусалимському Храмі. По інших місцях країни люди молилися в зібраннях — сина­гогах. Важливою частиною духовного спілкування грома­ди було читання св. Письма та його коментування з по­вчальною метою. Така проповідь називалася пірке і виник ла з досвіду коментування Біблії на грунті Мішни — до-талмудичної системи приписів до Закону Мойсея.

Під час випробувань та відродження народу після ва­вилонського полону з особливою силою прозвучало полі­тичне красномовство Ездри та Неємії, первосвященика й державного мужа, які закликали народ до каяття і зречен­ня чужих богів. Тут до духовного змісту долучається по­літично-національний, що засвідчує зародження політич­ного красномовства.

Проте це красномовство також базувалося на релігій­ній концепції: "Політичні погляди євреїв не відрізнялися від поглядів інших народів Стародавнього Сходу, бо і єв­рейська політична думка перепліталася з релігійними віру­ваннями. Згодом після оселення в Палестині, внаслідок особливих економічно-політичних умов ідея месіанства ві­діграє головну роль в єврейській політичній доктрині: ад­же євреї були переконані, що Бог вибрав їх народ, щоб правити ним і особливо піклуватись про нього"¹.

Очевидно, саме в ті часи в Юдеї було запроваджене систематичне навчання населення, починаючи з дитячого віку. "Головну частину матеріалу вчитель викладав в усній формі"², що, очевидно, стимулювало стихійний розвиток риторичних прийомів.

Як наука риторика в давньоєврейській літературній культурі не склалася. Проте красномовство старозавітних проповідників та їхніх коментаторів стало одною з підва­лин європейського (і не лише європейського) красномов­ства у майбутньому.

 

 

Красномовство у Новому Завіті

У центрі Нового Завіту — особистість Іісуса Христа. Він постає не просто людиною, а Богом в людському тілі, іпостассю Святої Троїці. Один з євангелістів — Іоанн — трактує Христа як те "Слово Боже", що творило світ, а відтак стало плоттю й перебувало серед людей задля їх спасіння. Власне, Іісус, проповідник з Назарету, розумів

Зейдлер Г.-А. Зазн. праця. — С. 96.

Библейская энциклопедия. — Оксфорд, 1996. — С. 109, 246.

себе саме так, твердячи: "Небо й земля проминеться, але не минуться слова Мої!" (Мф. 24:35). Він виголошує про­роцтва про Страшний суд, воскресіння мертвих, майбутню руйнацію Храму тощо. За словом Іісусовим, як стверджує Біблія, засихає смоківниця, що не хотіла нагодувати його, коли він був голодний; він виганяє з хворих бісів, що му­чать людину, навіть воскрешає мертвих. Усе це покликано показати його божественну владу над природою, над са­мим життям і смертю.

Одночасно в "земному" житті Іісус змальований як ос­вічена людина, що навчалася Святого Письма з дитинства. В Євангелії від Луки розповідається, як під час паломницт­ва в Храм Єрусалимський батьки забули, виходячи з нього, забрати підлітка Іісуса з собою, а коли повернулися, то знайшли Його серед храмових мудреців-книжниііїв, котрі дивувалися мудрості Дитини та Його знанню Писання.

Проповідь Христа базувалася на Старому Завіті та ко­ментарях до нього, на широкому використанні й тлумачен­ні цитат. Проте й конфлікт Христа з рабинами почався з того, що він, як заведено було, прокоментував при читанні Біблії в синагозі м. Назарета слова пророка про Месію (Спасителя світу) як про самого себе. Тому проповідь Христа сильно відрізнялася за стилем від розуміння того­часних юдейських книжників, "Бо навчав він їх [людей], як можновладний, а не як ті книжники їхні" (Мф. 7:29).

Характерно, що Іісус нічого не додавав до Писання — це було заборонено. Але його коментарі до написаного відзначаються глибиною та витонченістю.

Цікаво взяти до уваги ставлення Христа до судового красномовства. Христос твердив, що ті, які сподіваються, що він, Іісус з Назарету, відновить Ізраїльску державу з її судочинством, не розуміють, що його Царство — не від цього світу. Тобто — божественне право він рішуче ставив над правом людським.

Якийсь книжник допитувався в нього: яка заповідь найбільша в Законі? Книжник виходив з того, що одна за­повідь важлива, інша — менш важлива. Але Іісус відповів так:

"...Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою". Це найбільша й най­перша заповідь, а друга однакова з нею: "Люби свого ближнього, як самого себе". На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять" (Мф. 22:37—40).

Тобто Христос ствердив, що Декалог — це, по суті, од­на заповідь, що регулює ставлення людини і до Бога, і до ближнього. Це — заповідь любові, бо саме на ній, а не на помсті й розбраті, тримається порядок і гармонія.

Саме тому приписи, в яких відчувається певний вплив вавілонського законодавства, Христос потрактовує як щось таке, що дано було в часи Мойсея "заради жорсто-косердя" людей. Він заперечує дух казуїстики та підкрес­лює, що справедливість не може бути механічною:

"Ви чули, що сказано: "Око за око, і зуб за зуба". А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою — підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, — віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю од­ну, — іди з ним навіть дві..." (Мф. 5:38 — 41).

Суть моральної максими Христа, яка може видатися на перший погляд проявом безпорадності або відмовою від всякого правосуддя взагалі, полягає в тому, що людський суд завжди недосконалий, що насильника кінцево судити­ме Бог, що насильник — твій брат, який впав у безумство, — ти мусиш не заражатися від нього агресією, а спробува­ти вплинути на його совість: хіба ж достойно бити безум­ного брата? Звідси вимога "благословляти ворогів" замість звичного старозавітного "Люби свого ближнього, і нена­видь свого ворога". ...Хіба не те саме й митники роблять? (Мф. 5:43, 46).

Тому Христос твердить, що милосердя вище, аніж ка­ра. Скажімо, він заперечує розлучення подружньої пари, на тій підставі, що всякий, хто зрадив любові, є перелюб­цем (Мф. 5:31). У свою чергу, коли до нього привели жін­ку, що зблудила, і питали, чи слід її таки побити насмерть камінням, він відповів лише одне: "Хто з вас без гріха, — нехай перший на неї той каменем кине!", після чого всі по­зивачі під впливом голосу совісті розбіглися, а жінку Христос відпустив зі словами: "Іди собі, але більш не грі­ши!" (Ін. 8:5—7, 11).

На противагу перемозі в земному суді Христос висуває поняття блаженства, щастя жити за законом любові й бу­ти близьким до Бога (Заповіді блаженства). Такі вислов­лювання, як, наприклад, "Не людина для суботи, а субота для людини", "Віддайте кесарево кесареві, а Боже — Бого­ві" й т. п., стали крилатими.

Такий підхід вимагає від людини надзвичайної духов­ної сили і моральної висоти, якщо не певного героїзму. Недарма Христос якось мовив, що віднині Царство Небес­не досягається з зусиллями.

Використовував Христос і народну мудрість, фоль­клорні прийоми. Часто він звертався до простого народу у формі притчі (жанр, подібний до байки, але з виразною повчальною метою). Притчам Христа властиві високі літе-¹   ратурна культура і стиль:

"Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх го­дує. Чи ж ви не багато вартніші за них? <...> І про одяг чо­го ви клопочетесь? Погляньте на польові лілеї, як зроста­ють вони, — не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а завтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, — скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!" (Мф. 6, 26, 28—30).

А коли треба, інтонації Христа бували гнівні й загроз-'   ливі:

"Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні ₍   до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всере­дині повні трупних кісток та всякої нечистости! Так і ви, — назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!" (Мф. 23:27—28).

Проповідь Христа стала підґрунтям слова апостолів. Його учнями були особи переважно маловчені — рибалки, митники, різний простолюд. Серед них згодом з'явилося кілька людей, освічених по-античному, як, наприклад, євангеліст Лука, лікар-грек з Антіохії, який виклав свою версію життя Христа в дусі традицій грецької історичної прози. Але ота жменька людей (більшість з них погано во­лоділа грецькою та латиною — мовами Римської імперії), проповідуючи в усьому світі ідеї Христа, здолала могутню й ворожу до них язичницьку імперію — в 313 р. імператор Константин дозволяє сповідувати християнство, яке пово­лі стає пануючим. Саме тут простежується сила й значи­мість натхненного ораторського слова. Античний світ, ви­хований на грецькій софістиці, розумів істину як щось від. носне, релятивне. Коли Пілат Понтійський (римський на­місник Юдеї, який засудив Христа до страти) почув, що, Христос "сповіщає істину", він спромігся лише спитати: що є істина? Для античної людини істиною були останні цир­куляри імператора або думка філософа чи поета, риторич­на софістика переможця у словесному змаганні тощо.

Історики, починаючи з пізньої античності, чимало пи­сали про моральний занепад та внутрішній розклад антич­ного суспільства в останні часи його існування. Але не все населення Римської імперії було настільки байдужим до моральних цінностей, як Пілат. Сотні тисяч рабів і прос­тих людей, блудники та вбивці, яких мучило сумління, аристократи, яким обридло життя в розвагах, — усі вони поволі проймалися християнською ідеєю. За слово це від­дали життя майже всі учні Христа та їх послідовники —• численні мученики, проголошені Церквою святими. Антич­ні ритори мали винагородою гроші, славу та золоті вінці, якими прийнято було вшановувати оратора. Апостольська ж проповідь винагороджувалася вінцем мученицьким. У такій спосіб викристалізувалися дві різні концепції рито­ричного слова.

Водночас "християнство виявилося здатним кожного разу вступати у зв'язок з новою мовою та новою культу­рою. Переклад для євангельської проповіді не був перепо­ною, оскільки вона апелювала до природи людей як таких і не претендувала бути умоглядною філософією. її зброєю були притча, повчальне оповідання, молитва та містичне об'явлення, вона спиралася на афористичну мудрість і на­родні вірування, які не знають мовних бар'єрів"^[68].

Водночас ранні проповідники християнства зверталися до грецької мови, але зовсім не так, як, скажімо, римляни, захоплені витонченістю грецького ораторства. Апостоли писали Новий Завіт одразу грецькою, щоб бути зрозуміли­ми не тільки євреям, а й всім народам світу. Дехто з них був дещо "тяжковустий", як, наприклад, євангеліст Марко, мові якого властиві гебраїзми (єврейські слова) й певна скутість.

У Новому Завіті відчутні й уроки античної словесності. Так, євангеліст Лука спирається на канони греко-римської історичної прози: він, "...все від першої хвилі докладно розвідавши, забажав описати за порядком..." (Лк. 1:3) всі події життя Христа, на відміну від своїх товаришів, які по­дібних прийомів ще не знали. Швидше за все, саме він є ав­тором "Дій апостолів", написаних за всіма правилами ан­тичної риторики.

Передаючи проповідь таких полум'яних проповідників християнства, як апостол Павло, він дотримується струк­тури античної промови. Наприклад, у його промовах пе­ред народом юдейським і на афінському ареопазі виділя­ються всі структурні аспекти античної промови: "Мужі-браття й батьки! Послухайте ось тепер виправдання мого перед вами!". Як зачули ж вони, що до них він говорить єв­рейською мовою, то тиша ще більша настала" (Дії, 22:1). Це — типове зацікавлення. За ним йде опис та оповідь: "Я юдеянин, що родився в кілікійському Тарсі, а вихований у цім місці, у ніг Гамаліїла докладно навчений Закону отців; горливець я Божий, як і всі ви сьогодні" (Дії, 22:3).

Далі Павло докладно розповідає, як він переслідував християн і був навернений самим Христом, як у Дамаску його привітав Ананій. Але тільки-но підійшов апостол до міркування про Христа, яке мало перейти в переконання, зібрання загуло, перебиваючи його й жбурляючи одежу вгору... Такій структурі мови може бути два пояснення: або, як мовилося вище, Лука передав промову Павла у звичних категоріях грецької риторики, або й сам Павло, римський громадянин та єрусалимський аристократ, був не зовсім позбавлений античної вченості (цитував же він іронічні слова грецького поета про жителів Криту як за­взятих брехунів).

Тому не зовсім зрозуміло, чому проф. М. Гаспаров ціл­ком відмовляє християнським писанням у композиційній злагодженості: "...стійка байдужість християнської пропо­віді до питань композиції: вже новозавітні зразки пропові­дей Христа і Павла майже не піддаються композиційному аналізу, а являють собою накопичення сентенцій, кожна з яких яскрава й діюча, але дуже мало пов'язана з сусідні­ми". Щоправда, автор мотивує свою тезу тим, що для християн "побудованість" думки видавалася фальшшю, але текст Нового Завіту не дає підстав для такого категорич­ного висновку¹.

Власне, це була тенденція часу. Навіть ті апостоли, що не мали змоги навчитися грецьких премудрощів, швидко засвоїли риторичні навички і прийоми з повсякденної по­треби проповіді серед язичників. Так, апостол Іоанн, що проживав серед греків, у своєму Євангелії оперує антич­ним філософським поняттям "Логос" (Слово), що водно­час означає воля, знання, дія, мудрість (згадана вище фі­лософська концепція Іісуса Христа як Передвічного Лого­са). Вважають, що саме цей апостол написав останню книгу Нового Завіту — Об'явлення про кінець світу (так званий Апокаліпсис), засновану на традиціях старозавіт­ного пророцького слова. В Іоанна стиль юдейських проро­ків поєднується з прийомами античного ритора, а це свід­чить, що християни від самого початку прагнули до вико­ристання і традицій біблійного слова, і досвіду античного риторства.

Зрештою, весь Новий Завіт є своєрідним поясненням, органічним продовженням Старого Завіту. І це познача­ється на структурі новозавітної риторики. Генетично про­повідь Христа та апостолів пов'язана з синагогальною тра­дицією коментування Святого Письма під час юдейського богослужіння. Власне, вже перша проповідь Христа в На-заретській синагозі, в якій він оголосив себе Месією, про якого сповістив стародавній пророк (тлумачення на Іса-йю), і була типовою пірке.

Одночасно Новий Завіт писано з розрахунку на широ­кого грецькомовного читача. Попри всю його стилістичну простоту, він зумовив появу нових ідей та понять. Так, давні греки не знали зовсім поняття "совість", виходячи з норм полісної моралі, а не особистого сумління. Лише у Сократа з'явилося відчуття "даймону" — особливої, влас­ної позиції. У пізній античності слово "совість" вживалося все частіше, але тільки в Новому Завіті воно вже повторю­ється десятки разів як синонім старозавітного поняття "серце".

Новозавітна проповідь в устах Христа та апостолів — це багаті й своєрідні прийоми, властиві семітським літера-

І турам, передусім, давньоєврейській. Так, проповідь тут не­від'ємна від оповіді — адже це були живі тексти, які виго­лошували перед натовпом, а не писали для "читання вдо­ма". Проте зустрічаються характерні літературні прикра­си й вирази-образи: "сини палацу весільного" (ті, що на весіллі), "син даху" (лунатик), характерні юдейські плеоназми ("піди й зроби", "прийшли й просили", "відповів і сказав" тощо). Тут нема установки на "живопис словом", як у греків та римлян, зате сильна дидактичність, як, наприклад, у Заповідях Блаженства: "Блаженні вбогі духом...", але водночас: "Горе вам, багаті, бо не буде вам утіхи...".

¹          Так йшли одна одній назустріч культури юдейська та

грецька, конфлікт між якими був, здавалося б, антагоніс­тично нездоланним з часу, коли елінізований цар Сірії Ан-тіох Епіфан спробував знищити юдаїзм на користь грець-

і кій культурі. З тих пір юдеї не хотіли й чути про будь-що грецьке (відома рекомендація одного авторитетного книж­ника пізньоюдейської епохи: дітей можна навчати грець­кої мудрості, але щоб "не вдень і не вночі"). З іншого боку, гордувала всім юдейським і антична культура, особливо зважаючи на те, що юдеї ніяк не хотіли еллінізуватися (це спричинило вигнання їх з Палестини). Християнство подо-

і лало прірву, що розділяла ці два типи культури. Вустами апостола Павла було проголошено: у нас немає ні елліна, ні юдея. Виникає синтетична культура, що об'єднує старо-юдейське поривання до слова-правди й античну мудру ви­тонченість форми, досвід ораторства.

і           Отже, творці Біблії заснували власні традиції красно-

мовства, що відрізнялися від принципів античної ритори­ки. Проте коли християнство вийшло за кордони Юдеї, виникла необхідність використати й досвід античного красномовства, сполучити його з біблійною традицією. Ключові слова:

езотеричний, пророче слово, повчальне слово, Закон, Декалог, заповіді, приписи, машал (маршал), пірке, приповідка, притча, проповідь.

 

Практичне заняття 5 Красномовство в Біблії

І          1. Принципова відмінність моральної позиції біблійної

проповіді та позиції античного ритора.

2. Охарактеризуйте, в чому полягає біблійна концепція слова і чому слову тут відведено таку важливу роль?

3. Риторичне та художнє начала в Біблії, їхнє співвід­ношення.

4.  "Людський" момент авторства Святого Письма;
проблема сприйняття Слова Божого в перекладі.

5. Слово пророче у Старому Завіті.

6. Слово повчальне у Старому Завіті.

7. Христос-проповідник.

8. Проповідь апостолів.

9. Традиція "пірке" та "машалу" у старозавітному та
новозавітному ужитках.

Завдання до практичного завдання 5

Проаналізуйте уривок з Біблії, використавши дефіні­ції, з якими ви ознайомилися:

"Іісус каже до них: "Пожива Моя — чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити. Чи не кажете ви: "Ще чотири от місяці, — і настануть жнива?" А Я вам кажу: Підійміть свої очі, та гляньте на ниви — як для жнив уже пополовіли вони! А хто жне, той заплату бере, та зби­рає врожай в життя вічне, щоб хто сіє й хто жне — разом раділи. Бо про це поговірка правдива: "Хто інший сіє, а хто інший жне". Я вас жати послав, де ви не працювали: пра­цювали інші, ви ж до їхньої праці ввійшли" (Ін. 4:34—38).

2.2. Ораторське мистецтво епохи Середньовіччя

Середньовіччя — найважливіший після античності пе­ріод формування засад сучасної цивілізації. У цей період виявився поліцентризм культури Сходу й Заходу. Грун­туючись на Біблії як на основі нового світогляду, ідеоло­гія середніх віків розшаровується на християнство та іс-яам¹, що визначає характер культури та спрямованість літературної творчості. Ці течії неоднорідні: так, піс­ля більш-менш гармонійного розвитку християнської культури Сходу й Заходу як єдиного культурного просто­ру наступив розкол східної й західної Церков, що спричи­нилося диференціації ідей і форм літературної творчо­сті, нерівномірності у розвитку риторики. Та й за період церковної єдності (до 1054 р.) цей розвиток відбувався нерівномірно: домінувала східна традиція, а західна ри­торика перебувала в занепаді (якщо не брати до уваги кількох визначних постатей). Навпаки, у другому тися­чолітті нової ери, особливо після руйнації Візантії, по­чинає інтенсивно розвиватися західна культура, в якій сфера риторики поступово стає колискою ідей гуманізму та секуляризації (звільнення громадського та культурно­го життя від впливу Церкви).

 

Література Основна

1. Абрамович С. Риторика та гомілетика. — Чернівці,
1995. — С. 27—40.

2.  История всемирной литературы: В 9 т. — M., 1983. — T.l. — С. 271—302, 501—515.

3.  Михальская A. К. Педагогическая риторика: исто­рия и теория. — М., 1998. — С. 93—127.

Додаткова

1. Библейская энциклопедия. — Оксфорд, 1995.

2. Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарий
на все книги Св. Писания Ветхого и Нового Завета: В 3 т. —
Стокгольм, 1987 (репринтне вид. з кн. 1904—1913 pp.).

§ 1. Формування нових засад європейського красномовства в епоху Середньовіччя

Поняття права й законності в європейському суспіль­стві після занепаду античного суспільства кардинально мі­няється. На перший план виступає ідея Града Небесного, а не Града Земного, і моральний Закон — Декалог Біблії ("Закон", або "божественне право") починає превалювати над юридичним. Це мало свої місцеві корені: вже в язич-

ницькому Римі були, як ми пам'ятаємо, дві системи права — юс ("право людське") та бос ("право божественне"). Бу­ло своє "людське право" і в Біблії, яка стала духовним грунтом нового суспільства, — це 603 приписи юдаїзму, про які вже йшлося. Але в європейському середньовіччі остаточно бере гору ідея другорядності земного суду та виключної ролі християнської Церкви як реального вті­лення Града Божого. Вона інтегрує у дусі практичної лю­бові всі загальні інтереси людей, карає, як любляча матір, сповідає й напучує на чесне і праведне життя.

Римське право в цих умовах обмежувало свою звичну владу: моральне засудження таких явищ, як рабство, лих­варство, вбивство чи розпуста стало домінувати над бук­вою закону. Церковний осуд був якийсь час дійовіший і водночас милосердніший: до 1000-го року, наприклад, лю­ди публічно сповідалися в храмі у своїх гріхах, і розкаяння автоматично знімало потребу в покаранні або пом'якшува­ло останнє.

У середні віки ораторське мистецтво Європи розвива­лося переважно в руслі церковної проповіді, оскільки Церква була основним осередком культури. Зрозуміло, що саме ідеологічна спрямованість Біблії виступає тут стриж­невим моментом. Проте священики як оратори спираються й на античний ораторський досвід, на класичні засади ри­торики. Але церковний погляд на красномовство подібний до використання таланту живописця в малюванні ікон: гарно намалювати бажано, але не обов'язково, головне — дотримання канону, що фіксує ідейний зміст. Так і в про­повідництві: установка тут не на красу виразу, а на його духовну змістовність. Проте кращі зразки церковної про­повіді відзначаються вишуканою риторичною майстерніс­тю. Світське красномовство — академічне, судове, побуто­ве — перебували під церковним впливом. Тієї пори літера­тура у своїх жанрових вимірах та й за функцією майже не відрізнялася від античної. Це була власне риторична літе­ратура, що мала на меті вирішення утилітарних проблем, а написані за канонами поетики Арістотеля художні твори сприймалися в цій системі як такі, що відволікають від Бо­га, унеможливлюють спасіння душі.

* * *

Новий тип риторики кристалізується в II ст., коли християни почали ширше знайомитися з античною спад­щиною, використовуючи її філософсько-літературні мето­ди. Тоді ж загострюється боротьба з єресями ("особливи­ми вченнями"), що зумовлює розвиток полемічних аспек­тів. Пізніше становлення християнської догматики на Все­ленських Соборах також відбувається у жвавій дискусії. Особливу роль у цьому відіграло старовинне візантійське місто Олександрія, де вперше виникли Музей та Бібліоте­ка, на базі яких незабаром створили Академію наук. Тут вперше було перекладено грецькою Старий Завіт, виник метод екзегетичного розуміння його тексту (екзегетика — врахування прихованого значення тексту, підтексту, сим­воліки, алегорії тощо; засновником її був Філон Олександ­рійський — елінізований юдейський вчений). Саме в Олек­сандрії виникла школа християнської теології. Вважають, що засновнував її апостол Марко, далі (з 180 р.) на чолі її стояли Пантен, Оріген, Іракл, Діонісій, Дідім, Климент Александрійський (на жаль, точних дат життя та біогра­фій більшості з цих діячів історія не подає), яких вважа­ють апологетами (оборонцями віри). Апологети висунули ідеал "обоженої" людини (не слід ототожнювати поняття "обожнена" людина та "обожена" людина: в першому ви­падку йдеться щодо приписування людині якостей бо­жества (наприклад, трактування римського імператора як божества), в другому — про "повернення людини до обра­зу Божого"; перше поняття — "язичницьке", друге — "християнське"), яка прагне знайти шлях до втраченого раю.

Власне, риторика в християнському середньовіччі на­буває рис гомілетики, зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні віки релігія бу­ла основним осередком і джерелом культури. Усе розмаїт­тя почуттів античної людини стали розцінювати як "мар­ноту", суєту. Середньовічний ритор промовляв лише на те­ми, пов'язані зі спасінням душі.

Гомілетика — християнська риторика, зосереджена на тлумаченні Біблії через проповідь чи повчальну бесіду.

Слово гомілія (грец. бціАла) означає "промова перед народом, бесіда з кількома людьми". Звідси й грецький вислів бціЛ.Г|тікг| xexvrj — мистецтво, техніка бесіди, спіл­кування. Термін вживався ще в античні часи. Наприклад, у "Застільних бесідах" Плутарха: "Досить важливу частину

96

4 г—129

97

* Раннехристианские церковные писатели: Антология. — М., 1990. — С. 27. 2 У церковній практиці іноді розрізняють гоміяію (коментар до Свя­того Письма) та проповідь як щось широке (Див.: Штояьц А. Гомілети­ка. — Станіславів, 1909. — С. 69).

гомілетики має становити вчення про обачність, якої треба дотримуватися, задаючи запитання і вдаючися до жартів". В античному суспільстві гомілетикою називали вміння вес­ти тактовну приємну бесіду. Плутарх, зокрема, викладає правила бесіди ^аза чаркою", під час застілля, намагаючись відволікти можливих співрозмовників від п'яної сварки; не радить зловживати жартами:

"Тих, хто в смішному переступає міру, вважають за блазнів і грубих людей, оскільки вони домагаються сміш­ного за будь-яку ціну й скоріш прагнуть спричинити сміх, ніж сказати щось вишукане, не змусивши страждати тих, над ким насміхаються. А хто, не сказавши сам нічого сміш­ного, відкидає тих, хто таке говорить, вважається неотеса­ним і нудним. Тих, хто розважається пристойно, назива­ють дотепними" (тут процитовано "Нікомахову етику" Арістотеля, а згодом і Ціцерона, який у творі "Про орато­ра" зазначав, що міра в жартах відрізняє людину від тва­рини).

Отже, в античному суспільстві термін гомілетика не мав того значення, якого набув у християнський період^[69].

У часи формування засад церковної культури термін "гомілія" стали використовувати для означення бесід прес­вітерів, які, ще не маючи відповідної освіти, пояснювали Біблію мовою простою та щирою. Така проповідь протис­тояла античній ораторській практиці.

"Якщо для античного оратора слово є прояснена дум­ка, а для християнського — скаламучена думка, то для ан­тичного слухача зв'язок промови є запорукою істинності думки, а для християнського — ледь не свідчення її облуд­ності". Таким чином, якщо у тріаді "оратор — промова — слухач" антична риторика зосереджувалася на слові "про­мова", то християнська — на слові "слухач", — зауважує проф. М. Гаспаров^[70].

Коли ж у древній Церкві було встановлено єдиний лі­тургійний чин, з обов'язковим читанням у канонізованому порядку книг Нового Завіту, пастирі вдавалися до спе­ціальних бесід під час літургії, які безпосередньо змикали­ся з читаним текстом, були його трактуванням (об'єктом пояснень стали перікопи — визначені для читання місця Писання). Окрім перікоп іноді пояснювали й цілі книги Старого Завіту.

Найдавнішою християнською настановою, що зберег­лася до наших днів, є послання єпископа Римського Кли­мента до коринтян. Певний час цьому авторові приписува­ли й "Дидахе", повчання апостольські, знайдені у XIX ст. Але ці намагання не були визнані. В історії християнства й християнського красномовства св. Климент залишається лише автором послання до коринтян, в якому він порівнює "людей безчесних", що спричиняють розколи в Коринт-ській Церкві, з біблійним Каїном, а також наводить інші приклади заздрості, зазначаючи, що від заздрощів потер­пали й Данаїди з античної міфології. Щоб підсилити вплив на свідомість своїх читачів, автор повністю цитує 50-й по­каянний псалом Давида.

Ось зразок стилю св. Климента: "Пройдемо усі поко­ління людей і дізнаємося, що Господь у кожному поколін­ні милостиво приймав покаяння тих, які бажали наверну­тися до Нього. Ной проповідував каяття, а ті, хто його по­слухав, врятувалися. Іона сповістив ніневитянам загибель, але вони, розкаявшись у своїх гріхах, умилостивили Бога своїми молитвами й отримали спасіння, хоча були далекі від Бога"^[71].

Це послання, написане приблизно 97 р. н. е., спрямова­не на встановлення миру між двома течіями в Коринтській Церкві, яку єпископ Римський закликає коритися законній ієрархії. Цей твір був у великій пошані серед давніх хрис­тиян і вводився до збірок нарівні з апостольськими пос­ланнями.

З часом увійшов у вжиток термін "гомілет" — майстер гомілетики. Християнські гомілети керувалися біблійними настановами, надаючи перевагу змісту повчання перед майстерністю проповідника^[72].

Набула широкої популярності теза апостола Павла:

"Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любови не маю, — то став я як мідь дзвінка або бубон гу­дячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори перестав­ляти, та любови не маю, — то я ніщо!" (1 Кор. 13:1—3).

У ранній Церкві вважали, що проповідь має бути, пере­дусім, натхненна від Духа Святого. Базувалося це, зокре­ма, на апостольській думці про те, що "одному бо Духом дається слово мудрости, а другому слово знання тим же Духом..." (1 Кор. 12:8).

Першим висловив сумнів, що всяка проповідь є від Ду­ха Святого, Оріген (II—III ст.). Він, спираючись на пос­лання апостола Павла до коринтян, доводить, що пропо­відник має певний простір для вияву свого "я", але для цього він мусить бути добре освіченим. Був він першим і серед тих, хто спробував також створити систему христи­янської філософії. Оріген був знавцем Біблії, автором систе­ми розгорнутих наукових коментарів до неї. Хоча згодом значну частину поглядів Орігена визнано було єретичними, саме йому вдалося започаткувати тлумачення Біблії з вико­ристанням філософсько-риторичних категорій.

Помітну роль у розвитку середньовічної європейської риторики відіграв також Тертулліан (II—III ст.), який пог чинав як античний ритор. Йому належить крилатий вислів: "Душа людська — християнка". Цей видатний богослов першим постав проти диктату логіки й обстоював права ірраціонально-"серцевого" начала:

"Сина Божого розіп'ято; нам не соромно, бо варто бу-ію б соромитися. І помер Син Божий; це цілком достовір­но, бо цілком нісенітно. И після погребіння Він воскрес; це безперечно, бо неможливо" ("Що спільного між Акаде­мією та Церквою?" ).

З часів Орігена проповідь стає коментарем до Біблії, вона грунтується виключно на ній. Поступово долалося тяжіння до різних відступів і викладу "власного світогля­ду" — однак і сам Оріген нерідко у своїх гоміліях порушу­вав ним же сформульовані правила, вдаючись до розуму­вань, інколи далеких від коментованого тексту.

Перші гомілети не були далекими від античної вченос­ті. Багато що у їхній практиці нагадувало особливості красномовства античних літераторів. Проте на середньо­вічному європейському грунті традиція тлумачення Пи­сання зіткнулася з античною традицією трактування поетів, яка посідала у старовинній освіті важливе місце. Використано було всю систему античних прийомів (трак­тування буквальне, алегоричне, тропологічне й анагогіч-ие). Наприклад, Єрусалим буквально (історично) означав місто, алегорично — Церкву, тропологічно — душу вірую­чого, анагогічно — Царство Небесне. Так поєдналися юдейська традиція коментування Писання та антична тра­диція трактування поетів.

Надалі риторичне мистецтво європейського середньо­віччя (гомілетика) розвивалося в річищі патристики (від грец. яахтір, лат. pater — отець).

Патристика — сукупність літературних творів Отців Церкви.

Ці твори вважали найважливішим після Святого Пи­сьма джерелом істин християнської віри. Видатними представниками ранньої патристики, чиї твори мали знач­ний вплив на християнську риторику, є Августин Аврелій та Ієронім (IV—V ст.).

Августин до свого навернення в християнство вчився на ритора, а згодом започаткував літературний психоло­гізм, реалізуючи принесене християнством почуття цін­ності особистості. Він висловив своє розуміння "діалекти­ки душі" у "Сповіді" — книзі, цілком пронизаній євангель­ським "Сповідайтеся один перед одним". У ній втілено його бачення розвитку особистості і протиріч людського "я". Помітний і вплив старозавітної концепції людини: від­павши від Бога, людина шукає втраченого раю, весь час зриваючись у гріх. Автор картає себе за те, що палко від­давався замолоду театру, з його співпереживанням вига­даним дійовим особам:

"Але тоді я, нещасний, любив печалитися й шукав при­водів для печалі: гра актора, що зображав на кону чуже, видумане горе, більше мені подобалася й сильніше мене захоплювала, якщо викликала сльози... розповідь про ви­думані страждання немовби шкребла мою шкіру, й, мов з розчісування нігтями, починалося запалення й огидна гнійна пухлина"¹.

Він приділяє чимало уваги "безодням" душі, від яких може врятувати лише божественна благодать. Незвичний для світської людини погляд, який став доктриною Церк­ви, мав Августин на світову історію. Спостерігаючи руйна­цію Риму варварами, він дійшов висновку, що потуги до формування світових імперій — безнайдійна справа, ос­кільки "град земний" є ілюзія і марнота, а варто будувати лише духовну спільноту ("град Божий"). "Сповідь" справи­ла безпосередній вплив на становлення європейського лі­тературного психологізму пізніших часів.

Августин вважав, що антична наука задовольняла лише "людські", "душевні", але не духовні запити особистості:

"Живучи в такому [поганському] середовищі, я в то­дішньому моєму неусталеному віці вивчав книги з красно­мовства, прагнучи в цілях негожих і легковажних, на ра­дість людському марнославству стати визначним орато­ром. Навчаючись за встановленим порядком, я дійшов до книжки якогось там Ціцерона, з мови якого дивуються всі, а з серця не так"^[73].

"У ці роки я викладав риторику і, подоланий жадібніс­тю, продавав переможну балакучість. Я вважав за краще, Ти знаєш це, Господи, мати добрих учнів, в тому значенні слова, в якому до них прикладається "добрий" і безхитріс-но вчив їх хитрощам не на те, аби вони губили невинного, але щоб часом визволяли винного"^[74].

Августин зосереджувався на адресаті промови — слу­хачеві, а не на риторських хитрощах (твір "De doctrina Christiana" — "Про християнську доктрину", IV ст.).

Погляд Августина на предмет риторики можна звес­ти до п'яти основних положень.

1. Існує загальна риторика, в тому сенсі, як розуміла її античність. Вона є корисною, але не обов'язковою. Хрис­тиянинові достатньо знати Святе Письмо й церковну літе­ратуру, а проповідникові — коментувати Писання в дог­матичному та моральному аспектах.

2. Проповідникові та ритору слід бути мудрим (sapien-tia), що важливіше само по собі від хисту красномовства. А зміст важливіший за форму.

 

3. Проте, як каже Августин, й апостол Павло, і старо­завітні пророки, й один з Отців Церкви, святий Амвросій Медіоланський, мали гарний склад мови, отже, говорити красиво — бажано (цікаве тут посилання на авторитет са­ме християнських проповідників).

4. Необхідно дотримуватися певного стилю мови, яких з античності відомо три (високий, середній і низький).

5. Якщо в часи Христа і апостолів проповідники мали натхнення від Святого Духа, то після цієї епохи можна розраховувати — в силу недосконалості сучасників — ли­ше на допомогу Благодаті Божої. Тобто, у церквах стали проповідувати переважно звичайні люди, а не святі.

Августин був першим справжнім професійним гоміле-том, а його твір "Про християнську доктрину" вважають Класикою гомілетики.

Ієронім, перекладач Біблії латиною (Вульгата), який витратив все своє майно на вивчення гебрайської (дав­ньоєврейської) мови, добре знав античну літературу (вчив­ся у відомого граматика Елія Доната), перекладав біблійні студії Орігена. Переклад здійснював за ціцероновим прин­ципом: згідно зі змістом, але не дослівно. Ієронім був ав­тором першої християнської історії літератури латиною ("І)е уігів ШизШЬив"), до якої введено понад сотню христи­янських письменників, а також нехристиян — Філона Олександрійського, Иосифа Флавія, Сенеку як "предтеч і свідків" християнства. Написав він також продовження "Церковної історії" Євсевія Кесарійського. Проти колиш­нього друга Руфіна, з яким Ієронім розійшовся в оцінці спадщини Орігена, написано кілька книг полемічного зміс­ту (апологій), оскільки Руфін був послідовником єресі Орігена. Творчість Ієроніма є об'єднуючим чинником між біблійною спадщиною, греко-християнською письмен­ницькою традицією та римською літературною вченістю.

Як ритор Ієронім цілком виріс на античному грунті. В одному з листів він розповідає, що, зрікшись рідних і близьких, усіляких розкошів, він не в силі був відвернути­ся від бібліотеки античних авторів, узявши її у своє пус­тельне самітництво:

"І отак я, клятий, постився і мав намір читати Туллія [Ціцерона]. Зриваючися в спокусу насолоди художнім тво­

1 Цит. за: Рассел Б. История западной философии. — М., 1959. — С. 358. о Там само.

ром, після посту й молитви, кидався на комедіографа Плавта"^[75].

А коли після того починав читати пророків, його "жа­хала необробленість мови".

Так тривало доти, доки Ієронім не захворів на лихо­манку, під час якої мав видіння ("не втрата свідомості й не пустий сон", як він зазначає): Сам Христос у день Страш­ного суду спитав його, хто він. А коли Ієронім назвав себе християнином, то Спаситель, вигукнув: "Брешеш, ти ціце-роніанин, а не християнин!" і звелів бити його батогами. Тоді Ієронім крикнув: "Господи, якщо коли-небудь я мати­му світські книги, якщо їх бачитиму, через це саме зречуся Тебе!"'.

Отже, на початку середньовічної доби чітко розрізняли:

1)  гомілетику євангельську та апостольську (вона, за Августином, надихалася безпосередньо Святим Духом);

2)гомілетику пізніших пресвітерів (творилася лише "з допомогою благодаті").

Проте існувала проблема використання досвіду антич­ного ораторства, яке перебувало на високому щаблі роз­витку, але не мало серед християн достатнього морально­го авторитету. За цих обставин постала необхідність щодо об'єднання людського вміння, високої вченості з благо­даттю.

Тогочасна Церква до риторів ставилася насторожено: наприклад, до хрещення їх допускали лише після фор­мального зречення своєї професії. Засуджувалося, проте, не ораторське мистецтво як таке, а лише софістика або сі-кофантство (шантаж з боку риторів, які збирали на певних осіб компрометуючі матеріали).

З середини III століття Церква припинила практику, згідно з якою проповідувати дозволяли не лише пресвіте-рам-священикам, а й вченим мирянам. Відтоді могли про­повідувати тільки духовні особи.

Але в часи апостольські серед перших проповідників християнства не всі були священиками. Наприклад, Петро й Андрій, покликані Христом, були простими рибалками.

Отоді й постало питання: чи можуть проповідувати не-священики? З цього приводу св. Ієронім писав у V ст:

"Рільники, мулярі, столярі, різьбярі... — всі вони не мо­жуть стати майстрами без якогось учителя. А тільки розу­міння Святого Письма, всі собі приписують. Старенька бабця язиката, здитинілий старушек, балакуни — всі бе­руться зухвало до Святого Письма: роздирають його, по­яснюють його, навчають інших про нього, хоч самі нічому не вчились"^[76].

Традиція, що йшла від Орігена, дозволяла долучати до Святого Письма власні роздуми та сентенції. Так постало питання ще й про нормальний зміст проповіді ("норму", якої необхідно дотримуватися проповідникові).

На Заході, в умовах руйнації римської культури і пану­вання варварства ("темні віки" раннього Середньовіччя) патристика припиняє своє існування за папи Григорія І Великого Двоєслова (509—604 pp.). На Сході ж вона ус­пішно розвивалася ще півтора століття.

Григорій Двоєслов закінчує формування предмета го­мілетики. У його "Пастирському правилі" сформовано по­няття "казуїстика" (від лат. casus — випадок, ситуація).

З погляду античної риторики, промовець мусив брати до уваги особливості складу аудиторії. Так, учень Сократа Антисфен відзначав багатоликість славетного філософа Піфагора в його стосунках з людьми:

"Та й Піфагор, кажуть, вважав для себе гідним, роз­мовляючи з дітьми, звертати до них дитячі слова, жін­кам — жіночі, архонтам — призначені для архонтів, ефе-бам — ті, що підходять для ефебів"^[77].

Цю думку розвиває й Григорій Двоєслов в ідеї казуїс­тики: зміст та форму проповіді слід змінювати відповід­но до статусу аудиторії. Бо не однаковими словами звер­таються до старих людей і до дітей, до воїнів і ченців то­що. Потрібно враховувати характер, здібності, суспільний стан людини або групи. Він вимагав від проповідника як святості життя, так і спеціальної освіти. Його книга "Пас­тирське піклування" (591 р.) грунтується на суто христи­янському погляді: "Кого Господь наповнив, того він одра­зу робить красномовним", причому автор переносить ува­гу з класифікації типів риторичних прийомів на класифі­кацію типів слухачів. їх нараховується 36 пар (чоловіки—жінки, юні—старі, бідні—заможні тощо). Про­фесор М. Гаспаров вважає, що такий підхід перенесено з конфесіоналів — посібників для сповідальника-пастиря, який завжди підходив до того, хто сповідається, індивіду­ально. Але цим все й обмежилося, оскільки висловлювали­ся поради стосовно того, що говорити, а не як говорити.

Після папи Григорія на Заході риторична думка на певний час завмирає, що зумовлено занепадом Римської імперії внаслідок війн з північними варварами. А всі набут-ки античної та ранньохристиянської риторики, як і пат­ристики, знайшли своє втілення у візантійській теорії ри­торики.

Ключові слова:

екзегетика, гомілія, гомілетика, гомілет, патристика, догматика, перікопа, казуїстика.

 

 

 

§ 2. Візантійська риторика

Теорія риторики своїм корінням сягає античності. Але візантійське красномовство базується на новому змісті — християнстві, нових принципах літературної форми. До традицій "азіанізму" долучається могутній безпосередній азійський літературний вплив. Це — Біблія, що не тільки подає нові духовні ідеали, а й владно впливає на форму­вання нового літературного стилю.

Уже напередодні офіційного визнання християнства серед християн було багато освічених аристократів, які добре зналися на античній філософії та риториці, і яких вже не відвертав "простий" стиль новозавітних писань: во­ни розуміли його переваги над витонченою оманливістю софістики. Поступово християнське почуття починає єд­натися з найвишуканішими формами античної риторики, а погляд Біблії — з ученнями Платона й Арістотеля.

Над усім запанував християнський ідеал, який, за сло­вами С. Аверінцева, не міг триматися лише у сфері теоло­гії, його "відблиск" помітний в риторичній теорії, лка вчила вмінню сперечатися й переконувати. А риторична культура існувала невіддільно від культури філософсько-логічної. Теологія була пройнята пафосом "здивування" перед неосяжністю божих справ, що збуджує прагнення ритора зрозуміти, розгорнути, довести силу і славу Божу^[78], подати в логічному розумінні своє почуття, начебто "пере­віряючи" його.

Візантійська риторика не була збірником нав'язливих рекомендацій, котрі не залишали простору для творчого слова. Навпаки, автори риторичних посібників постійно підкреслювали, що саме існування риторики покликане висловити трансцендентне (недоступне для розуму) бо­жественне начало, перед яким німіє мова людська. С. Аве-рінцев вживає для характеристики такої ситуації термін "апофатична риторика" ("від противного")^[79].

Творчий імпульс оратора, натхнення, послане йому від Бога, є головним для візантійського ритора, а численні "правила" лише допомагають зрозуміти природу красно­мовства.

* * *

Як і в Біблії, у візантійській літературній традиції па­нує релігійна риторика. Основоположником візантійської риторичної теорії вважають Гермогена Тарсійського (II— III ст.) — теоретика, який першим піддав сумніву Арісто-телів погляд на риторику як "прикладну логіку". Йому приписували фундаментальний твір з п'яти частин — "Мистецтво риторики", дуже популярний у Візантії аж до часів її занепаду (насправді повністю цей збірник було складено у VI ст.).

У III ст. н. е. розгортається діяльність Орігенового уч­ня Григорія Неокесарійського. Орігенові присвятив він "Панегірик" (слово подяки): автор згадує роки навчання в Олександрії, поєднуючи факти біографії й задушевну інтонацію з викладом деяких постулатів Орігена, зокрема риторичних.

Поряд з істориками та авторами житій набувають силу саме ритори, які розмірковують про Бога і святість, про правила чернецького життя, про богословські питання. Щоправда, це вилилося також в єресі (Арія та ін.). Але Церква одразу ж висунула групу полум'яних оборонців ортодоксії — святих Афанасія Олександрійського, Васи-лія Великого, Григорія Назіанзіна та Іоанна Златоуста, які боролися і з новими єресями, і з поганською реакцією (імператор Юліан-Відступник, який прагнув поновити язичництво, твердив, мов про очевидну істину, що традиції античної освіти ніхто не може порушити).

Візантійські Отці Церкви добре знали античну літера­туру, риторику, філософію. Але вони обрали проповідь Слова Божого, хоча суто літературну культуру античнос­ті, досвід риторів вони також не відкидали.

Після легалізації християнства, на початку IV ст., по­чався золотий вік патристики, розквіт вільної творчої християнської думки. Щоправда, в тій розмаїтості ідей да­леко не все витримало соборну критику Церкви, а деякі ідеї було кваліфіковано як єресь. Одночасно ставилося й завдання боротьби з ними.

Осмислення Бога як Троїці в боротьбі з аріанською єрессю та новоіудаїзмом призвело до розмежування олек­сандрійського канону Біблії (Септуагінта) та канону юдей­ського (створення масоретського канону Старого Завіту в ІІ ст.). Тоді ж відбулася й нова велика експансія античної думки в християнство. У зв'язку з цим постала необхід­ність боронити християнство та Писання від нігілістичних і язичницьких доктрин.

Серед численних діячів Церкви та полемістів тієї пори одним з найвидатніших вважають АфЙнасія Олек­сандрійського (Ш—IV ст.), автора низки догматичних, історико-полемічних, екзегетичних і аскетичних творів, що мали великий вплив на пізніших проповідників Сходу й За­ходу. Боротьба Афанасія Олександрійського з аріанами не завжди була успішною. Переслідування Юліаном-Відступ-ником та аріанськими імператорами неодноразово закін­чувалося його вигнанням.

Не менш відомим був Кирило Єрусалимський (IV ст.) — автор "Катехістичних бесід", що являли собою коментар до Біблії. У них Святе Письмо розглядається як джерело вчення, пояснюються також церковні Таїнства (Хрещення,

Причастя й Миропомазання). Суть цих таїнств — запе­речення сатани та єднання з Христом ("Таїнознавчі по­вчання").

На особливий рівень підняв східну патристику Каппа-докійський гурток, що об'єднав трьох друзів (почасти ро­дичів) — Василія Великого, Григорія Богослова та Григо­рія Нісського (IV ст.).

Василій Великий, син видатного ритора, з дитинства готувався бути ритором-софістом, доки не став христия­нином. Він вчився в Афінах, змолоду був аскетом-пустель­ником, мандрував по Сходу. У полеміці з поганами та аріа­нами мав величезний вплив на людей. Виявив він і талант літератора, а свою літературну працю цілком підпорядку­вав пропаганді християнства. За формою його проповіді не поступалися античним зразкам, але вони дуже ґрунтов­ні, глибокі, позбавлені античної "розумової гри".

Василій Великий наполягав на обов'язковому вивченні античної риторики. Особливо цінував він Плутарха, з його орієтацією на практичне моралізаторство. Вважають, що відомий твір Василія "Про те, як молоді люди можуть здо­бути користь з поганських книжок" створений певною мі­рою під впливом трактату Плутарха "Про те, як юнакові читати поетів". Зацікавив Василія і Платон з його мораліс­тичною критикою поезії^[80].

Тому цілком природні його поради бути подібним до бджоли, яка бере мед не з усякої квітки: треба запозичати в язичників лише те, що пасує християнським чеснотам, відхиляючи вихваляння пороків:

"...у поетів <...> не на все однаковою мірою слід звер­тати увагу, а тільки коли вони розповідають вам про діла або слова добрих людей; тоді треба любити їх, наслідувати їх найвищою мірою, прагнути бути такими само, а коли вони торкаються зображення людей поганих, слід уникати цих їхніх оповідей <...> Тому слід оберегти душу всімаспособами, аби разом з насолодою, яку дають слова, ми б не пропустили чогось поганого, подібно до тих, хто разом з медом ковтає отруйні речовини"^[81].

Найпопулярніший його твір "Шестоднев" — коментар до біблійної оповіді про творення світу, в якому тогочасна вченість поєднується з живою манерою викладу. Окрім "Шестоднева" Василій Великий написав 15 "Бесід" на Псалми. Приписують йому також тлумачення пророка Ісайї (недостовірне) та книги Іова (не збереглося). Напи­сав він також кілька трактактів з посиланням на Святе Письмо ("Про суд Божий", "Про віру"), правила чернець­кого життя, чимало бесід і листів.

Василій Великий прагнув до того, щоб аудиторія його розуміла і висловлював побажання, аби слухачі, якщо не все зрозуміли, вимагали роз'яснень. За його твердженням, проповідь, щоб досягти своєї мети, має бути доступною.

Григорій Богослов (Назіанзін) навчався в кращих шко­лах Олександрії та Афін, дружив з Василієм Великим, проповідував проти аріан в епоху їхнього торжества. За царювання православного імператора Феодосія був єпис­копом Константинопольським. Доживав віку у своєму маєтку поблизу рідного Назіанзіну в аскетичному само­спогляданні.

Від Василія Великого він відрізнявся характером літе­ратурних уподобань. Василій прагнув втілити у своїй ри­ториці істини Біблії. Григорій більше тяжів до самовияву, сповідальності, що спростовує пересічний погляд на се­редньовічного візантійського церковного діяча як на "су­хого аскета", позбавленого індивідуальних рис. Григорія цікавили передусім питання сенсу людського життя. У ста­рості писав вірші (здебільшого — це лірика самотньої ду­ші), філософські елегії та дидактичні поеми. Був видатним, хоча й дещо манірним, ритором і полемістом.

У житті Григорій часом дотримувався обітниці мовчан­ня, про що писав з неабияким красномовством: "Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і якщо знайдеш, що моє безго­лосся краще від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку нас­кільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть гави"^[82].

Відомо 45 "Слів" Григорія, з яких особливо важливі п'ять, спрямовані проти єресей, передусім аріанської, а та­кож викриття імператора Юліана-Відступника; в остан­ньому, зокрема, він виступає проти заборони християнам вивчати античну мудрість. Збереглося понад 200 листів, що, поряд з богословськими питаннями, торкаються при­ватного життя Григорія. Вони започатковують у літерату­рі автобіграфічний жанр.

Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій На­зіанзін, мають характер не стільки псалма (молитви), скільки риторичного панегірика, як, наприклад, цей вірш з незвичайно розширеною анафорою:

Гей, царю, царю нетлінний, Дай Тебе оспівати, уславить, Царя, владодержця! Через Тебе наспіви наші, Через Тебе небесних хори, Через Тебе часів потоки, Через Тебе і сяйво сонця, Через Тебе місяця благо, Через Тебе краса сузір'я, Через Тебе піднесений смертний Дивним даром розуміння.

("Гімн Христу")*.

Григорій Нісський, брат Василія Великого, в молоді роки заявив про себе як ритор, світська людина, згодом під впливом брата почав вести аскетичне життя, став єпис­копом Нісси, зазнав гоніння від аріан. Імператор Феодосій оголосив його оборонцем Православ'я, підпорядкувавши йому Понт, аравійські християнські громади та Єрусалим, але Григорій дійшов висновку, що "переміна місця до Бога не наближає".

Григорій Нісський був схильним до філософських роз­думів, здобувши завдяки цьому славу хитромудрого алего-риста. Як і його вчитель Оріген, він вдавався до алегорич­ного трактування Святого Письма: коментував "Пісню над піснями" як алегорію любові людської душі до Бога, пояс­нював Псалтир як "сходинки духу", вбачав у Книзі Еккле-зіаста рух від чуттєвого світу до духовного. Писав також догматичні твори, в яких спростовував єресіархів (заснов­ників єретичних течій) Євномія, Авлалія, Аполлінарія та ін. Новим словом на той час стали його есхатологічні (присвячені проблемі кінця світу) твори про душу й вос­кресіння, про місце передчасно померлих немовлят у заг­робному світі. Його перу належить також аскетична ідея "життя за Богом", 26 листів і популяризаторські проповіді.

Важливим є трактат "Проти вчення про долю" — поле­міка з язичницьким уявленням про фатум (доля — сила, що начебто визначає життєвий шлях людини). Особливий інтерес викликають витримані в дусі платонізму космоло­гічні (про будову Всесвіту) твори Григорія Нісського, в яких він стверджував, що світ, створений Божим словом, за шість днів творіння вже впорядкувався за законами природи, без участі Бога (розвиток думок "Шестоднева" св. Василія). "Стиль Григорія більш важкий і скутий, ніж стиль інших учасників Каппадокійського гуртка; вільне ри­торичне володіння словом було для нього не таким орга­нічним, як для Василія або Григорія Назіанзіна. Але в тексті суто філософського змісту його мова стає емоцій­ною та виразною, так що навіть найбільш абстрактні дум­ки подаються з пластичною наочністю"^[83].

Останнім видатним представником патристики IV ст. у Візантії був Іоанн Златоуст. Він навчався риторики у відо­мого язичницького ритора Ліванія, який потім жалкував, що християни "переманили" учня. Від Ліванія він запози­чив блискучі прийоми софістичної гри словом. Потім Іоанн жив аскетом у Сирії, віддавшися самоспогляданню, був архієпископом Константинополя, але заслужив нена­висть імператриці своїми суворими доганами й був пока­раний засланням, де й помер.

Іоанн Златоуст втілив у собі розквіт риторичної прози нового (проповідницького) типу, який утверджувався ра­зом з християнством у IVct. Він був неперевершеним про­повідником і літератором тієї пори. В екзегетичних творах витлумачив майже всю Біблію. Його псалми і молитви від­значаються прозорістю думки, досконалим стилем. У лис­тах (відомо 240) він уважний і щирий, у полемічних ситуа­ціях — патетично суворий. До наших днів дійшло понад дві тисячі списків його творів. Його промовам властива глибока зануреність у повсякденні проблеми — водночас він умів трактувати їх з найбільшої духовної висоти. Під час народного бунту проти підвищення податків він виго­лосив до 20 гомілій. Його промови — зразок християн­ської риторики, побудовані у формі моралізаторських мір­кувань на біблійні теми.

Неабияку увагу приділяв Іоанн Златоуст внутрішнім протиріччям людини, складності її натури. Розмірковуючи про царя Давида, який був особою складною, нестрима­ною, автор передусім зважає на його здатність до покаяння:

"Отож ми, як я сказав, мусимо шукати пустельного життя не лише в якихось місцях, а й у самій своїй волі, і найперше — душу свою вести до самої ніким не населеної пустелі. При такому настрої і блаженний Давид, який жив у місті, керував царством і був навантажений безліччю клопотів, був огорнутий любов'ю Христовою більше, ніж ті, що живуть у пустелях. Таких сліз, зітхань і ридань вдень і вночі навряд чи хто побачить у будь-кого з тих, хто нині розіп'явся (для світу), якщо такий справді знай­деться"^[84].

Посівши кафедру Константинопольського архієписко­па, Іоанн Златоуст змінює манеру своїх промов: від аттич­ної, з античних часів уславленої строгості, переходить до пишноти, яскравого змалювання людських пристрастей:

"Завжди, а тепер особливо, пора сказати: "Суєта суєт і все суєта". Де тепер ти, світла одежо консула? Де блиск світильників? Де рукоплескания, хороводи, бенкети і свят­кування? Де вінки та прикраси? Де ви, галасливі зустрічі в місті, привітання на іподромі і підлабузливі слова глядачів?

Усе минулося. Вітер зірвав листя, оголив перед нами дере­во і струсив ним до кореня"^[85].

Іоанн Златоуст писав дуже багато, "на ходу", філігран­но відгранюючи свої слова. Він був ідеалом провідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі також і в Україні.

Цікаві екзегетичні гомілії (тлумачення Біблії) Іоанна Златоуста, створені під час імпровізованих виступів і зано­товані скорописцями. Це —• жива невимушена бесіда. Вод­ночас у них виразно вимальовується висока вченість, увага до історико-філологічних питань, що було властиво антіо-хійській філософсько-риторичній школі. Особливо уваж­ним був Іоанн Златоуст до відомостей про автора, про епоху, в яку створено той чи інший текст, до його мовної структури. Проте він уникав антіохійського буквалізму, вдаючися до вільного алегоричного тлумачення тих місць Писання, які важко було трактувати буквально. Його тлу­мачення не просто "коментар, але й повчання. Вони насиче­ні цитатами з Біблії не тільки грецькою, а й єврейською мовою. Збереглися також догматичні виступи Іоанна Зла­тоуста проти єретиків, настановчі проповіді, в яких він го­ворив в основному про любов як головну суть християн­ської поведінки.

Як гомілет Іоанн Златоуст навчає:

1) обирати тему з Писання;

2)   обмірковувати її виклад, особливо зважаючи на чіт-
кість її структури, ясність думки, вишуканість та емоцій-
ність слова.

Видатним представником Східної патристики був Псевдо-Ареопагіт (друга половина V ст.). Його твор­чість спростовує погляд західної культури на Візантію як на "нове варварство": головний наплив ідей якраз ішов спершу зі Сходу, руйнуючи схоластичний лад мислення^[86].

Вчення Псевдо-Аеропагіта є підґрунтям для Західного й Східного Відродження. Руйнуючи раціоналізм і торуючи шлях глибоким суб'єктивно-містичним переживанням, він тлумачив світ як систему символів.

Замикає ряд великих східних патристів Іоанн Дамаскін (VII—VIII ст.). Він був родом із сім'ї міністра-християни-на в мусульманському Дамаску, зазнав чимало поневірянь і закінчив життя ченцем в Єрусалимі. Іоанн Дамаскін ви­користав досягнення східної та західної патристики, орга­нізував її в гармонійну систему, якою користувалися та­кож західні схоласти Середньовіччя. Він писав житія, про­повіді та гімни; йому приписують три томи дидактичних коментарів до Біблії. У творі "Джерело знання" він оста­точно утвердив християнський неоплатонізм (поєднання вчення Платона з християнською релігією). Дамаскін був ще й автором вельми популярного в ті часи роману "Вар-лаам та Іоасаф", написаного за мотивами життя Будди та деяких античних джерел.

Видатним ритором "серединного" періоду візантійської культури був патріарх Константинопольський Фотій (IX ст.). Він здобув репутацію великого ерудита, який зби­рав твори античної класики та сучасної йому візантійської літератури і пропагував їх серед молоді. Його твір "Міріо-бібліон" ("Безліч книг") чи "Бібліотека", який охопив май­же 300 текстів античних і візантійських авторів, є втілен­ням прагнення автора не лише до оригінальної ідеї, а й до власного стилю.

Вимогливий він і до чужого стилю: "... прочитано твір
феодора Антіохійського "На захист Василія проти Євно-
мія", у двадцяти п'яти книгах. За стилем Феодор не відзна-
чається блискучістю, але в думках і доказах вельми густий
і щасливо переповнений свідченнями від Писання. Спрос-
товує ж він Євномія майже слово за словом..."^[87].     ^[88]

Візантійська риторична думка навіть художні твори ви­користовувала як матеріал для проповіді, зосереджуючись на їх морально-етичній суті. Так, Никифор Хрисоверг (XI ст.) виклав прозою античні байки Езопа, відкинувшимайже всі художні аспекти, зосереджуючись на більш "ти­пових", загальнолюдських ситуаціях.

Пізньовізантійська риторика була вимогливою щодо дотримання законів і правил промови. Наприклад, Михаїл Пселл (XI ст.), блискучий представник світської словес­ності, не без іронії хвалив ораторів, мова яких "немов на­сильно скоряє міркуваннями, але не "ллє солодощів у ду­шу" (відгук про Іоанна Італа)^[89].

Пселл був автором великого історичного твору "Хро­нографія", в якому змалював події візантійської історії з 976 по 1077 рр. з непересічною риторичною майстерністю. "Пселл досконало володіє всією риторичною технікою па­тетичних ефектів та емоцій і майстерно оперує величезним запасом прийомів змалювання — метафор, гіпербол, по­рівнянь тощо, сміливо вводячи у свій орнамент образи язичницької давнини...Його увагу спрямовано не на по­дробиці подій, не на перелік та опис військових походів, битв, військ та озброєння, а на драматичні сцени зіткнення характерів"^[90].

Визнаючи античний досвід, візантійська риторика не без скептицизму ставилася до прийомів античної ритори­ки, щедрої на художнє слово та акторську гру. Так, Миха­їл Хоніат (XII—XIII ст.) пише: "Той, хто має нахил до публічності й театральності, стає подібним до мавпи і вчи­няє сміхотворне... він раб чужих смаків і, дивись, ще й піде навприсядки, якщо це буде вигідно тим, перед ким він ви­ставляється"^[91].

Вона сповідує принципово нові критерії краси, зокрема краси промови, що базується вже не на античній естетиці, а на біблійному понятті духовності та християнському не­оплатонізмі. Наприклад, Іоанн Дамаскін писав, що "Бо­жественна краса блищить не якоюсь там фігурою й не красою образу... а спостерігається в невимовному бла­женстві відповідно до доброчинності"^Л.

Однак заклик до спіритуального (духовного) ідеалу та щирості ніяк не заперечував необхідності й літературної майстерності ритора.

Візантійська словесність за своєю ідейною наснаженіс­тю та стилем відрізнялася від художньої літератури, тво­реної за настановами "Поетики" Арістотеля. Це — типова риторика, утилітарна проза, що відображала інтереси та духовне життя свого часу. Щоправда, в лоні її відбувалися спроби реставрувати на християнському грунті традиції і язичницької поезії, оспівуючи єднання Христа та Церкви тощо (єпископ Мефодій, єретик Аполлінарій та ін.). Але цей напрям занепав, а на руїнах античної художньої літе­ратури постала лише риторика.

Візантійська література була прозовою, а не віршовою. Вірші писали або за старовинними античними нормами, або у поєднанні стильових особливостей поезії та прози. ₍ Риторика їх "замовчувала" (наприклад, гімни Романа Со-яодкоспівця). Натомість "традиція риторичних шкіл і ри­торичного теоретизування переживала майже безперерв­ний розквіт..."^[92].

Візантійська риторика базувалася на античному літе-I ратурному досвіді, тобто на теорії прози, започаткованій ще Арістотелем. "Для того, щоб описувати, аналізувати й оцінювати твір, візантійська риторична теорія мусила для початку знайти для нього місце в одній з рубрик запози­ченої в античності формально-жанрової номенклатури"^[93]. ¹ Так, у стилі Григорія Богослова визначали періоди, анапести, гекзаметри тощо^[94].

Грунтуючися на таких фундаментальних поняттях, як, наприклад, протогімнасма — типи найпростіших форм (хрія [міркування], ствердження, похвала, ганьба тощо), статус — ситуація, в якій опинився оратор, ідея — повне втілення змісту стилю (ясність, чистота, висота, велича­вість тощо); вона також успадкувала й античне вчення про структуру твору (вступ, виклад, висновки).

Згодом візантійська риторика починає тяжіти до більш точної, навіть здрібненої класифікації типів риторичного слова. Скажімо, в античні часи Деметрій Фалернський (IV—III ст. до н. е.) виділяв 21 тип епістолярного красно­мовства, а пізньовізантійські ритори — вже 113.

Проте візантійський ритор зовсім не шанував лише лі­тературно вишукані промови. Він високо цінував силу й органічність стилю оратора. Особливості такого стилю ви­ражала категорія "шорсткість" — свідома грубуватість. Наприклад, Діонисій Галікарнаський у трактаті "Про з'єд­нання слів" так охарактеризував цей стиль:

"... строга побудова має ось який характер. Хоче вона, аби слова утверджувалися міцно, стояли міцно, щоб кож­не було видно здалеку і щоб фрагменти мови відокремлю­валися один від одного помітними паузами. Зіткнення шорсткуваті й немилі для слуху вона допускає часто й ста­виться до них байдуже: так, коли кладуть стіну з добірно­го каміння, в основу кладуть каміння неправильної форми й неотесане, дике й необроблене. Вона любить розтягува­тися якомога ширше за рахунок великих розгонистих слів; а тіснити себе, короткими складами їй огидно, хіба що з необхідності"^[95].

Але помилково було б думати, що візантийська рито­рика замикалася в суцільному формалізмі. Стрижнем її було втілення духовної ідеї, яку належало донести до слу­хача з максимальною чіткістю та повнотою. Проповідь як жанрова система є провідною у візантійській літературі й риториці. Ця система складалася з трьох типів проповідей, визначених за правилами гомілетики Василія Великого:

1. Проповідь як екзегетика — тлумачення приховано­го, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів.

2. Проповідь як рапучення — настанова для простого люду.

3. Проповідь богословська — трактування питань віри й застерігання від єретизму.

Візантійські мислителі виробили концепцію світу, спов­нену оптимізму та надії, висунули ідеал людини, яка по­вертає собі першозданну гармонію, знаходить шлях до втраченого раю. За повною абстрактністю літературних текстів і промов простежується бурхлива їх емоційність, що виявлялася в численних полеміках на Вселенських і Помісних Соборах. За багатьма ознаками це ще не була художня література (хоча деякі її представники писали й класичні, з точки зору арістотелевої поетики твори). У ду­ховному житті епохи відбувався синтез біблійної та антич­но-філософської традиції, окреслювалися контури ново­го бачення світу, вироблялися нові духовно-естетичні цінності.

Оскільки школа і освіта у Візантії цілковито знаходи­лися в руках Церкви, можна зауважити, що все сказане стосується й академічного красномовства у візантійському суспільстві.

Не таке вже мале місце займала у Візантії і юридична риторика. Достатньо сказати, що імператор Юстиніан (V ст.) спробував адаптувати до умов своєї імперії римське право ("Кодекс Юстиніана"), і єдина вища школа у Візантії була саме юридична школа. Однак "... після численних пе­реробок, що з'явилися після Юстиніанового Кодексу, у ві­зантійському праві майже нічого не залишилося від рим­ського права". Воно еволюціонувало від римського прин­ципу міжнародності до принципу винятковості Візантії^[96].

А оскільки тут домінувала — навіть інколи і в питаннях віросповідання — воля імператора та його апарату, то дух вільного дебатування в суді досить скоро поступився мля­вому й пишнословному обстоюванню заздалегідь виріше­них питань.

Політичне красномовство у Візантії було пригнічене тими ж обставинами, що спричинилися до розквіту всіля­кого панегіризму й лукавої гри словами та підтекстом. Су­сідні народи обурювало криводушшя візантійців, що взяли за правило розставляти витончені приховані словесні пастки у текстах міждержавних угод. Зокрема, учасники III хрестового походу, що обрушився на Константино­поль, західні лицарі, мотивували свій напад на християн­ську державу саме цим візантійським лукавством.

"Внутрішній цензор" завжди автоматично спрацьову­вав, коли візантійський красномовець починав говорити про щось пов'язане з імператорським домом:

"Тут на колонні стоїть статуя імператриці феодори. Цю статую поставило їй місто на подяку за створення за­лу [в лазнях Аркади]. Статуя дуже красива, але поступа­ється красою самій імператриці, бо людському мистецтву, хай то буде словесний вираз, або наслідування у статуї, неможливо передати чари її краси. Колонна — пурпурно­го кольору, і тим, навіть перш ніж зображення, показує, що несе на собі статую імператриці" (Прокопій Кесарій-ський. "Про будівлі ).

Побутове красномовство у Візантії, подібно, було на високому рівні розвитку й виглядало достатньо невимуше­но, якщо взяти, наприклад, до уваги насичені духом на­родної сатири епіграми Христофора Мітіленського. Ось зразок його творчості (у вільному прозаїчному переказі):

"Мовлять — люди кажуть всяке, але, здається, що й в тому є правда, — чесний отче, що ти немовби вкрай щас­ливий, коли продавець пропонує тобі досточтимі останки святителя; що ти заповнив ними всі свої скрині і часто їх відчиняєш — аби похизуватися перед друзями руками свя­того Прокопія (дюжина), литками Феодора (як порахува­ти, так сім), Несторовими щелепами — десятки зо два, а з ними вісім щелеп Георгія"¹.

А загалом, слід пам'ятати слова Михаїла Пселла, що прекрасно характеризують ставлення візантійців до крас­номовства: "Блискучі слова змивають бруд з душі й пере­дають їй чисту та повітряну природу".

Ключові слова:

протогімнасма, хрія, ствердження, похвала, ганьба, статус, ідея, шорсткість.

§ 3. Риторика середньовічного Заходу

Руйнування Риму та його цивілізації північними племе­нами, прагнення германських імператорів відновити Свя­щенну Римську імперію на зразок тієї, яка існувала в язич­ницькі часи, занепад моралі й духовне та матеріальне зу­божіння населення не стимулювали високої культури проповідників. Та й Старий Завіт, перекладений латиною, Західна Церква тоді забороняла читати мирянам, по­боюючись, що вони неправильно зрозуміють його зміст. Побоюючись єресей, римська курія стала видавати "Індекс заборонених книг". Церковне роз'єднання Заходу та Схо­ду (1054 р.) дуже послабило Церкву.

* * *

У VII—XIII ст. західна гомілетика перебувала у стані занепаду. Заслуговують на увагу хіба що збірки вибраних проповідей (гоміліаріг) Отців Церкви (Амвросія, Августи­на, Григорія Двоєслова, Василія Великого, Іоанна Злато­уста). Ці збірки зберігалися в церквах; священики, які самі мало що могли й наважувалися сказати, буквально читали з них проповіді. Власне, тієї пори в західній гомілетиці практично нічого нового не з'явилося, хоча назвати кіль­кох обдарованих проповідників можна (Алан Аільський, Вертольд Констанський, Туго Сен-Вікторський, П'єр Абеляр, Бонавентура).

Водночас це не означає, що проповідь середньовічного Заходу не розвивалася. Вона була не тільки однією з най­більш масових форм словесності, а й єдиною живою фор­мою публічної промови. Щоправда, вона створювалася ла­тиною в монастирях, школах та університетах. Виголо­шуючи проповідь, проповідник переходив на мову, якою володіла паства — італійську, французьку, іспанську то­що. Понад тисячі років латинська проповідь розроблялася стихійно, й лише у XIII—XVI ст. з'явилися посібники (аге ргаеаЧсапсІі), в яких простежується прагнення поверну­тися до античних (ціцеронових) традицій. Оскільки певний час західноєвропейська проповідь намагалася уникати ан­тичної байдужості до істини (якщо оратора не сприйма­ють, то справа не в майстерності — він позбавлений бла­годаті); проповідь була вже не суб'єктивним твором, а ко­

Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневе­ковье. — М., 1986. — С. 97—100.

ментарем до Писання; отож, апарат античної риторики "не спрацьовував"¹.

Наприкінці XI ст. Алан Ліллський видав трактат "De arte praedicatoria" ("Про мистецтво виголошення"), в якому розписано матеріал за темами, потім подано корот­ку характеристику складу слухачів (лицарі, викладачі, суд­ді, князі, прелати, ченці, вдови, діви тощо). Автор піклу­ється і про стрункість побудови твору^[97].

Видатним гомілетом Заходу був Бернард Клервоський (1091—1153) — аскет за поглядами і вчинками. Він, на­приклад, наказав забрати всі прикраси з церков м. Мілану (Італія), де служив; його проповіді насичені вкрай негатив­ним ставленням до розкоші й пишнот у богослужінні. Але, як не парадоксально, саме у своєму красномовстві Бер­нард Клервоський вражає пишнотою стилю:

"Ми, що пішли геть від людей, що ради Христа покину­ли все, що в світі манить і блищить, що для ока світле, для слуху миле, все ароматне, солодко-приємне, на дотик ніж­не, — всі насолоди плоті відкинули ми, мов грязюку, аби досягнути Христа..."^[98].

Бернард Клервоський боровся проти зайвих, на його думку, прикрас у церквах:

"Зображають святого чи святу якомога краще, і вважа­ють їх святими тим більше, чим більше накладено фарб... І до того ж поміщають у церкві не вінці, вбрані коштовнос­тями, а цілі колеса, унизані лампадами, що не менш ніж лампади, сяють своїм коштовним камінням. Замість пані­кадил височать перед очима нашими якісь дерева, створені дивною майстерністю художника з тяжкої міді, що бли­щить коштовностями..."^[99].

Але коли в пору Високого Середньовіччя (XII— XIII ст.) Римська Церква досягла в західному світі статусу культурного координатора молодих національних держав, намітилося деяке піднесення культури проповіді. Красно­мовство надихає, наприклад, на хрестові походи (Петро Пустельник). Після утвердження вчення Фоми Аквінсько-го (XIII ст.) в ролі офіційної філософії Римської Церкви встановився погляд на можливість осягнення істини "под­війним" шляхом — релігійним та науковим. Незабаром За­хідна Європа покрилася мережею університетів, в яких се­ред семи мистецтв знаходить своє місце й риторика.

Коли в XII—XIII ст. латиною було перекладено "Рито­рику" Арістотеля, в якій детально проаналізовано сприй­няття слухача, це органічно зміцнило християнську тезу відносно того, що важливе не стільки мистецтво ритора, скільки сприйняття, результат промови.

Починаючи з XIII ст., з появою в Західній Європі уні­верситетів, проповіді складали та виголошували в освіче­ному середовищі. їхній композиції та майстерності орато­ра приділяли все більше уваги. Новий погляд відобразився в університетських проповідях, більш досконалих за ком­позицією. Стали з'являтися підручники з гомілетики (artis praedicandi). Так, у 1200 р. Александр Ешбі (Оксфорд) заз­начає у своєму підручнику, що проповідь має базуватися на розумінні, прихильності, увазі слухача, і складатися зі вступу, "розподілу", доказів і висновків.

Згодом Фома Сольсберійський (1210 р.) у підручнику, що претендував на узагальнення риторичних знань і досві­ду ("Summa de arte praedicandi"), додає, що виступ має по­ділятися на шість частин:

молитва про Божу допомогу;

вступ до теми;

формулювання теми;

розподіл теми;

розробка виділених частин;

висновки.

Щодо необхідності детальніше розробляти "основну частину" твердив Річард Тетфордський (1245 p.), пропо­нуючи вісім її "модусів" (додатковий розподіл, виділення причини й наслідку, міркування, виявлення чотирьох але­горичних значень, наведення текстів для підтвердження, повтор-перифраза, вживання порівнянь і метафор, ужи­ток етимологічних пояснень — зі сфери походження пев­них слів).

1 Щодо його дуже складної системи див.: Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 101— 102. История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1984. — Т. 2. — С. 507.

А в XIV ст. усі ці настанови зміщуються, за словами М. Гаспарова, у "фантастично строкатий, але практично досить зручний" ряд^[100].

Проповідь "університетська" ("тематична") потіснила стару проповідь-гомілію, орієнтовану на простолюдина.

Проповідь у Західній Європі "була найбільш масовим жанром середньовічної літератури; вона стояла найближ­че до народного життя, і в ній була можливість виголошу­вати події конкретної дійсності. Проте це не так: пропо­відь несподівано міцно трималася за свої стародавні зраз­ки. Крім того, існувала значна відмінність між проповіддю латинською мовою, зверненою до вузького кола духовен­ства (братії монастиря або капітулу церкви), і проповіддю народною мовою, зверненою до мирян; записували, як правило, лише проповіді першого типу з більш абстракт­ним змістом. Проте життя проникало і в проповідницьку літературу, тільки не з дидактичного, а з розважального боку: аби зацікавити слухачів, проповідник мусив викорис­товувати як приклад житійні епізоди, оповідання про чу­деса, а також притчі, що мали будь-який зміст, аби тільки вони були підставою для моральних висновків чи алего­ричних тлумачень" (далі згадуються збірки типу "Учитель­на книга клірика" та ін.); спочатку таку установку засу­джували, але з XIII ст. в діяльності францисканців і домі­ніканців цей підхід було узаконено^[101].

Однак середньовічна західноєвропейська риторика не була наскрізь гомілетикою, церковною риторикою. Розви­валися судочинство, шкільна наука, суспільні відносини; вміння говорити й переконувати все більше цінувалося і поза стінами церкви. Цей процес починався непомітно, але тривав довго, і увінчався визнанням риторики як панівної наукової дисципліни, що посіла помітне місце в універси­тетських програмах.

Зокрема юридичне красномовство Заходу в цю пору починає помалу підноситися. Протягом XI—XII ст. фор­муються юридичні центри в найбільших містах Європи.

Невідомий автор складає в південній Франції юридичний трактат з римського права, названий "Витяг [з] Петра", з примітками між рядками і на полях. Вже не буква, а дух права починають розглядатися допитливими глосаторами (тлумачами). Виникають навіть школи, що змагаються між собою — Болонська та Равенська^[102].

І церковне, і юридичне красномовство розвивалися в річищі академічної схоластики, яка була замкнена в межах релігійної ортодоксії і яку прийнято ганьбити за при­страсть до абстрактних логічних моделей ("Скільки анго-лів може вміститися на кінчику голки?" "Чи може Бог створити такий камінь, який сам не зможе підняти?" то­що). Та не будемо забувати, що ця схоластика культивува­ла призабуту від часів софістів діалектичну гру поняттями: "великою пошаною користуються "діалектика"і силогіс­тичний метод міркування; в цілому схоластам притаманні копирсання в дрібницях і любов до диспутів, а не місти­цизм" ^[103].

Без схоластичної університетської риторики не було б академічного красномовства секуляризованої епохи — скажімо, лекцій Гегеля.

Про характер побутового гострого слівця західноєвро­пейського Середньовіччя можна створити уявлення на ос--нові того, що зафіксувала народна література цих часів, наприклад жанри фабльо (Франція).

Ось фабльо "Заповіт осла", в якому їдко висміюються ті, хто за гроші навіть осла поховає в освященній землі:

Не страшне тому покарання, Хто з грішми на суд прийшов: Християнином став осел, За гріх свій щедро заплативши^[104].

"Алегоричне середньовічне зображення Пані Риторики не залишало сумнівів в її неземній красі та всемогутності. Дама сиділа на пишному троні, як Regina Artium (Богиня Мистецтва), одягнена в сліпучу одежу, на якій було витка­но мовні фігури. З уст її росла лілія, яка символізувала огпаШв, або красу мови, причому не красу мови цієї окре­мої Дами, а красу мови взагалі.

Окрім лілії, як доповнення до неї, виростав з тих само уст і меч, що мав своє символічне завдання: слугувати на­очним виразом найбільш разючої зброї людства — регвиа-5/'о, мистецтво переконувати. По обидва боки від цієї кра­си розташовано було найбільших ораторів і поетів мину­лого на чолі з Ціцероном і Віргілієм, причому більш Ціцероном, ніж Віргілієм"¹.

Символи лілії та меча — традиційні символи Церкви. Меч, що "росте з уст" — атрибут Христа Другого Пришес­тя (див. Апокаліпсис); лілія — древній символ Богоматері (який утримався в Східній Церкві і втратився в Західній). Але тут ці символи вжито в іншому значенні: меч означає "слово практичне, риторичне", лілія — "слово поетичне", "правду та поезію". Західноєвропейське середньовіччя під­порядковує риториці не тільки утилітарне слово, а й пое­зію, наслідуючи пізньолатинську традицію останніх сто­літь існування Західної Римської імперії. Ця тенденція завжди мала своїх прибічників. І навіть нині, після неодно­разових спроб розмежувати риторичне та поетичне слово, побутують теорії (здебільшого в лінгвістиці), що продов­жують розглядати мовну діяльність як єдиний потік, а поетику та риторику як єдине ціле.

Поезії в цьому співвідношенні не надається особливих переваг.

Е. Клюев, автор найновішого посібника з риторики зазначає, що на згаданому малюнку Віргілія відсунуто на задній план порівняно з Ціцероном, оскільки поезія "є лише одна з форм красномовства, а не красномовство як таке"².

Іншими словами, установка середньовічної писемності на "практичне" значення тексту, зумовлена передусім суто релігійним, а потім вже й чисто прагматичним підходом, відіграла основну роль у майбутніх філологічних теоріях.

Ключові слова:

гоміліарії, університетська (тематична) проповідь, частини промови, модуси промови, глоса, глосатор, схоластика.

 

 

Практичне заняття 6

Ораторство у Візантії та в Західній Європі $ епоху Середньовіччя

1. Чому середньовічна культура в Європі формується в
лоні Церкви? Як це позначилося на розвитку риторики?

2. Що таке гомілетика? Гомілія? Гомілет?

3. Що таке патристика? У чому її відмінність від аполо­гетики?

4. Як розглядалося питання про натхненність проповіді (присутність Духа Святого) в ранньому християнстві (Орі-ген, Августин та ін.)? У чому полягає особливість теорії риторики за Августином?

5. Що таке казуїстика (у найдавнішому значенні)? Яку роль у розвитку риторики вона відіграла?

6. Які чинники позначилися на особливостях розвитку візантійської риторики? Які ідеї обстоювали оборонці ор­тодоксії у Візантії?

7. Яким був внесок в риторику учасників Каппадокій-

ського гуртка?

8. Яке значення для європейської культури загалом й
риторики зокрема, мала творчість Псевдо-Ареопагіта,
Іоанна Дамаскіна?

9. Що являла собою латинська (університетська) про-
повідь? Чим вона відрізняється від проповіді народною
мовою?

10.           Які принципи побудови проповіді висували автори
західноєвропейських середньовічних підручників з гоміле-
тики?

 

Література Основна

1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика. — Львів, 2001. — С. 49 — 77.

2.   Михальская А. К. Педагогическая риторика: исто­рия и теория. — М., 1998. — С. 148—153.

3.   Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М 1997. — С. 57—64.

4.   Шенберг В. А., Савкова 3. В. Риторика. — СПб 1997. — С. 39—52.

Аодаткова

1. Абрамович С. Риторика та голнлетика. — Чершвш 1995. — С. 41—85 '

2. Аверкий (Таушев), архиепископ. Семь Вселенских соборов. — М. — СПб., 1996.

3. Амфитеатров Я. Чтение о церковной словесности, или гомилетика. — Ч. I, П. — К., 1846.

4. Антология мировой философии: В 2 т. — М., 1969.

5.   Барсов Н. Гомилетика // Брокгауз Ф., Ефрон И. Эн-
циклопедический словарь. — Т. 9. — С. 161.

6.   Памятники византийской литературы IV—IX ве­ков. — М., 1968. — 356 с.

7.   Памятники византийской литературы IX—XIV ве­ков. — М., 1969. — 464 с.

8.   Раннехристианские церковные писатели: Антоло­гия. — Брюссель, 1964.

9.   Рассел Б. История западной философии. — М.. 1959. — С. 323—513.

 

 

 

§ 4. Риторика Київської Русі

Про дописемний (дохристиянський) період давньоук­раїнського красномовства можна робити хіба що гіпоте­тичні висновки. Але відомо, що і в ту пору йому приділяли увагу. Це мало глибинні корені. Ще Геродот писав про "скіфів-землеробів", що вони всі виголошували біля цар­ського вогнища присягу цареві, й в цьому акті поєдналися установки на політичне та юридичне красномовство.

З виділенням слов'янства як такого з індоєвропейської спільноти, в найдавніших фольклорних творах фіксуються промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів і власного народу. Відомо, що існувало судове красномовство: в процесі княжого суду можна бу­до й звинувачувати, й оборонятися словом. Щоправда, як-що довести правоту було неможливо, з відчаю людина ха­палася за розпечене залізо (так званий "божий суд" — вважалося, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде).

А ось відомостей про релігійне красномовство язич­ницької Русі до наших днів не дійшло, хоча, за свідчення­ми старовинних істориків, волхви-жерці язичницьких Культів мали сильний вплив на князів. Проте чи не перший зразок релігійного красномовства, зафіксованого в літера­турній пам'ятці, — слово князя Володимира після хрещен­ня киян:

"Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на нові люди Свої! Дай же їм, Господи, узнати Тебе, істинно­го Бога, як ото узнали землі християнські, і утверди в них 'віру правдиву і незмінную. (А) мені поможи, Господи, про­ти врага-диявола, щоб, надіючись на Тебе і на Твою силу, рдолів я підступи його"^[105].

Стилізованість мови князя під церковну книжність мо­же бути й плодом літературної культури більш пізнього літописця, але безсумнівно, що Володимир не мовчав після церемонії хрещення й сказане ним було саме релігійним словом. Християнство глибоко змінило натуру колись схильного до свавільності князя. Характерно, що прийня­тий Володимиром після хрещення Русі юридичний кодекс містив заборону смертної кари, в той час, коли язичницька Русь широко культивувала навіть людські жертвоприно­шення.

Язичництво на праукраїнських теренах не дозріло до створення власної розвиненої міфології, тим більше — до втілення її в літературі та мистецтві. Культурна робота в її сучасних формах одразу ж почалася в Україні як утвер­дження християнської ідеї, що наклало відбиток на весь -духовний склад українського народу та його культуру.

Хоча грецькі та арабські письменники Середньовіччя -розглядали Київську Русь як дику окраїну цивілізованого світу, насправді ж вона напрочуд швидко увійшла в коло європейських країн з прийняттям християнства і, аж до татарської навали, була однією з найрозвиненіших країн тогочасної Європи. За часів Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром. Тодішній ні­мецький історик Адам Бременський вважав його суперни­ком Константинополя.

Саме слов'янський переклад Біблії став помітною ві­хою у розвитку риторичного мистецтва України—Русі. А оскільки й майже вся середньовічна християнська літера­тура, зокрема візантійська, за жанровим своїм складом пе­реважно була не художньою, а риторичною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади дав­ньоукраїнської словесності були саме риторичні. Оратор­ське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків ві­зантійської літератури та літератур південних слов'ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розвинена та розгалужена система ораторських жанрів і розгалужена теорія риторики.

Про особливості риторичного стилю йдеться вже в "Із­борниках" Святослава (1073 р., 1076 р.). Риторична проза, орієнтація на практичні цілі панують в літературному та громадському житті Київської Русі.

Характерно, що аж до XVI ст. українська література не використовувала навіть віршових форм, органічно при­стосованих для художньо-поетичних цілей. Біблію, що­правда, перекладали довго — від часів святих Кирила та Мефодія аж до пори Острозької школи (XVI ст.). Але ос­новні її частини відомі були вже в Київській Русі, й вони послужили головною опорою для становлення давньоук­раїнського красномовства. Особливо популярними в ті ча­си були Псалми, Притчі та Премудрість Соломонова, а та­кож апраскосні (богослужебні) варіанти Євангелій протя­гом століть служили основою для навчання, думок і вчинків тисяч людей. Відомі були також твори Отців Церк­ви та низка житій святих, твори на історичні та наукові те­ми. Наприкінці XII ст. з'явилася навіть популярна хресто­матія "Пчела", що містила настанови та афоризми — пере­важно зі Святого Письма, патристики, але почасти й з античних творів (на основі грецьких антологій подібного типу).

Ось зразок риторики "Пчелы": "Волкъ, видевъ пасту­ха, едущи чюжи овци отаи в куче, и рече: о колико бысте голкы [гвалту] составили, оже быхъ то азъ сотворилъ?"^[106]

Дослідники виділяють у риториці Київської Русі, так само, як у візантійській, два основних піджанри: дидактичний (повчальний) і панегіричний (урочистий)^[107].

Проте слід зазначити, що в Київську пору всяка про­мова (проповідь, повчання, похвала тощо), по суті, назива­лася словом.

Політичне красномовство київського періоду, очевид­но, набуло значного розвитку. У найвидатнішій пам'ятці давньоукраїнського письменства — літописі Нестора, ві­домому під назвою "Повісті тимчасових літ", — імітовано промови давніх державних діячів, що, очевидно, написано не стільки літописцем, скільки записано на основі фоль­клорних переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Нестор доніс до нас, на­приклад, слово Ярослава Мудрого до своїх синів, що було його заповітом: "И будете мирно живуще; аще ли будете ненавидно живуще, в распряхъ... то погибнете сами, и по­губите землю отець своихъ и дедъ своихъ, юже налезоша трудомъ своимъ великымъ"^[108].

Завдяки Нестору, можна зробити висновок не лише про пафос слова, а й про важливі особливості тогочасного красномовства.

Слово, що мовилося до народу в загальноважливих си­туаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Водночас "словом" стали називати й церковну проповідь. Згодом назве "словом" свій напівриторичний, напівпоетичний твір невідомий автор славетного шедевра — "Слова про Ігорів похід".

Переважало в християнизованій Київській Русі, як і всюди в середньовічному християнському світі, релігійне красномовство. Риторичний за своєю природою й жанр житія святого (агіографія), хоча йому притаманні елемен­ти наївної художності. Але основна задача житія, яке Ю. Лотман назвав "масовою літературою середньовіч­чя" — повчати, давати приклад достойного, освяченого життя. Перше з власне українських житій — житіє князів Бориса і Гліба (XI ст.). Один з варіантів написаний згаду­ваним уже літописцем Нестором, будується не в останню чергу на виразних можливостях "слова". Так, христолюбив вий св. Гліб, який просить убивців, посланих братом Свя-тополком, пошкодувати його юність, промовляє: "Не пожьнете мене от жития не созърела, не пожьнете класа, не уже созъревша, но млеко безълобия носяща"^[109].

Відомі також видатні оратори Київської Русі, наприк­лад: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж були вихідцями з нього.

"Слово про Закон та Благодать" митрополита Іларіона.

Будучи першим руським Київським митрополитом, Іла­ріон жив у часи розвитку культури за князя Ярослава Мудрого. У "Слові" його з великою патетикою стверджу­ється, що слов'яни "за благодаттю" отримали світло віри, що новозавітна віра вища за старозавітну, бо "благодать" є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсейові. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агарі, що передувала вільній Саррі в народженні сина для Авраама, але поступилася їй як законній дружині й пані своїй.

Стиль Іларіона — глибоко патетичний:

"В*Ьра бо благодатна по всей земли распростреся, и до нашего языка русскаго дойде, и законное езеро пресыше, евангельский же источникъ наводився, и всю землю по-крывъ, и до насъ проліявся. Се бо уже и мы съ всЬми христіанами славимъ Святую Троицу, а Іюдея млъчитъ .^[110]

Особливо ж благоговійно згадує він князя Володими­ра, до якого звертається з величезною пошаною та лірич­ним, живим почуттям:

"Встани, о честная главо, от гроба твоего, встани, от­ряси сонъ! Неси бо умерлъ, но спиши до общаго всЬм встания. Встани, неси умерлъ, несть бо ти л*Ьпо умерти, веровавшу въ Христа, живота всему миру. Отряси сонъ, взведи очи, да видиши, какоя тя ч*Ьсти Господь тамо спо-добивъ и на земли не безпамятна оставилъ сыномъ твоимъ. Встани, виждь чадо свое Георгия [Ярослава Мудрого, чиє християнське ім'я було Георгій], виждь утробу свою, виждь милаго своего, виждь, егоже изведе от чреслъ тво­их*, виждь красящего столъ земля твоей, и возрадуйся, възвеселися"^[111].

"Послання до пресвітера Фоми" Климента Смолятича. Літопис іменує наступного митрополита з киян, Климента Смолятича, книжником і філософом, якого ще на нашій землі не було. Послання стало відповіддю на нарікання фоми, що Климент у своїх творах спирається більше на грецьких філософів Платона й Арістотеля, на поета Гоме­ра, ніж на Отців Церкви. У відповідь Климент, посилаю­чись на досвід найвидатніших риторів Візантії, обгрунту­вав необхідність алегорично-символічного витлумачення і Біблії, і природи. Власне, текст до нас дійшов у "тлумачен­ні" якогось іншого ченця — Афанасія, але й у такому ви­гляді він свідчить про висоту риторичної культури Київ­ської Русі, про вміння "пытати потонку" Святе Письмо.

"Слово" Кирила Туровського. Народжений у сусідньо­му з Київським Туровському князівстві, Кирило став тут єпископом, і славу мав велику. Його твори, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися у збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Іоанна Златоуста. Вони були відомі також у болгар і сербів.

Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базу­ються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригінальним ритором, з власним пишним і вираз­ним стилем.

Так, у "Слові на Антипасху" (тобто Фомину неділю) Кирило, дещо наслідуючи Григорія Назіанзіна, символічно обігрує весняне оновлення природи, вбачаючи в ньому па­ралель духовному розкріпаченню людей у християнстві:

"НьнгЬ солнце красуяся к высогЬ въсходитъ и радуюся землю огр*Ьваетъ, взиде бо намь отъ гроба праведное солнце Христосъ и вся верующая ему спасаетъ. Ныня лу­на, сь вышняго сьст_у пивши степени, болшему світилу честь подаваетъ: уже бо ветьхый законъ, по писанію, с суботами преста и пророки, Христову закону сь неделею честь подаетъ. Ныня зима греховная покаяніемь престала есть и ледь невірія богоразуменіемь растаяся; зима бо у язычьского кумирослуженія апостольскимъ ученіемь и Христовою в*Ьрою престала есть, ледъ же фомина невірія показаніемь Христовъ ребръ растаяся"^[112].

"Повчання" Володимира Мономаха. Князь Володимир Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) "Повча­ння" до своїх дітей, вклавши в нього власний багатий ду­ховний досвід і непересічну мудрість державної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, рівно як і бо­гослужебної літератури, а також дидактичних творів ві­зантійського походження (наприклад, повчань батька ді­тям). Володимир наставляє своїх дітей у засадах христи­янської моралі, підносячись до великої виразності при винятковій простоті власного стилю:

"Всего же паче убогыхъ не забывайте, но елико могуще по силі кормите, и придавайте сироті, и вдовицю оправ-дите сами, а не вдавайте силнымъ погубити человека. Ни права ни крива не убивайте, ни повелівайте убити его, аще будетъ повиненъ смерти; а душа не погубляйте ника-коя же хрестьяны"^[113].

"Слово про Ігорів похід" — найвидатніша літературна пам'ятка часів Київської Русі, що відображає й реалії епо­хи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про невдалий похід юно­го князя проти половців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної трагедії. "Слово..." вод­ночас і риторика, і дидактичне повчання всякому власти­телю, як це мало місце вже в Біблії та заперечення того "епічного буйства", що характеризує богатирів язичниць­кого типу (наприклад, Василя Буслаєва з давньоруської билини, що не вірить "ні в чох, ні в сон, ні в пташиний грай"). "Слово..." є блискучим зразком дидактичного тво­ру, де використано всі виразні можливості риторики, ху­дожнього мовлення, аж до язичницьких образів та імен богів включно — Хорса, Дажбога тощо. Це паралель до того, що робилося в європейських літературах, які не від­кидали старовинну культуру (порівняйте, наприклад, на­станови Василія Великого вивчати язичницьку мудрість). Але основний пафос цього твору в тому, що автор закли­кає до поміркованості й миру.

Стиль "Слова..." близький до народної творчості:

"На Немизі снопы стелють головами, молотять чепи харалужными, на топі животь кладуть, віють душу от тіла... Немизі кровави брезе не бологомь бяхуть посія-ни, посіяни костьми руских сыновъ"^[114].

Як відзначав Н. Гудзій, "тут звертає на себе увагу звич­не і в урочистій, риторичній проповіді симетричне розта­шування членів речення. Симетрично розташовані фрази, що закінчуються римуючими, точніше — ассоніюючими ді­єсловами, також часті у "Слові...":

"Всеславь князь людемъ судяше, княземъ грады рядя-ше, а сам въ ночь влікомь рыскаше..."^[115].

Після татаро-монгольської навали в XIII ст. загинули у вогні книги. Історичні долі східних слов'ян остаточно розійшлися. Майбутня Росія — північно-східна Русь — опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіат­ські звичаї і формуючи за безпосередньої участі монголів тиранічну монархію^[116].

Правобережна Україна й, згодом, Галичина потрапили до складу Польсько-Литовської держави, Речі Посполи­тої, де українська культура зазнала неймовірних утисків. Спершу, в складі самого лише Литовського князівства, ук­раїнська словесність була провідником цивілізації в на-пів'язичницькім краї: наприклад, статут князівства Лито­вського в XIV ст. написано староукраїнською мовою. У Литві поширювалося православ'я. Але після одруження князя Литовського Ягайла з польською королевою Ядві-гою Литву було окатоличено, православну українську культуру почали витісняти. Усе це призвело до визвольної війни Богдана Хмельницького.

1          Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 164. 2          Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956. —

Церковне красномовство київського гатунку довго тримало свій високий рівень. Одним з найяскравіших його прикладів є "слова" епіскопа Серапіона Володимирського, виголошені в годину татарської навали в Дмитрівському соборі м. Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей рік він створив високі зразки трагічного гомілетичного стилю, які навіки увійшли до скарбниці дав­ньоукраїнської риторики.

Знамення майбутніх нещасть — сонячне й місячне за­темнення, що були в Києві 1230 р., — голод та війну Сера­піон пояснює як кару Божу за гріхи, закликаючи до пока­яння:

"Разрушены божественныя церкви; осквернени быша сосуди священний; потоптана быша святая; святители ме-чю во ядь быша; плоти преподобныхъ мнихъ птицамъ скгЬдь повержени быша; кровь и отецъ и братия наша, аки вода многа, землю напои; князии нашихъ воеводъ кр*Ьпость ищезе; храбрия наша страха напольншеся, б'Ьжаша..."^[117].

Як підкреслив М. Гудзій, проповідник тут спирається часом на ритмічну організацію мови:

"землю нашу пусту створиша,

и грады наши плениша,

и церкви святыя разориша,

отьца и братію нашу избиша,

матери наши и сестры наши в поруганье быша..."^[118].

Неважко вловити інтонації народного, фольклорного плачу, вплив не самих лише візантійських риторичних прийомів, а й живого народного слова.

Монгольська руйнація культури не була тотальною, оскільки монголи прагнули більше налякати підкорені ни­ми народи, ніж знищити, до того ж, в ті часи серед мон­голів було чимало християн-несторіан (єресь, що вийшла з Візантії й поширилася в кочових середовищах Азії). Більш того, монголи не брали податків з монастирів і церковних земель, і "тоді стали люде оддавати і записувати на монас­тирі свої землі і своє добро, через що монастирі дуже за­багатіли й розмножилися"^[119].

Природно, що давньокиївська культура багато що за­позичує з візантійської, в тому числі й засади риторики та гомілетики. Як справедливо зазначав М. Грушевський: "Се було якраз тоді, як культивована західно-римською куль­турою Німеччина підбивала своїм політичним і культур­ним впливом західну Слов'янщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східного Риму — Візантії. Се було зовсім природно — Візантія була близша географічно, а культура її — і духовна, і матеріальна, стояла без порів­няння вище; се, щоб так сказати — був горячий ясний день, тим часом, як над Німеччиною сходила блідонька зоря"^[120].

В основному Київська Русь запозичує у Візантії при­йоми духовного красномовства, причому "азіаністського", біблієзованого типу, й навіть, як ми бачили, князівські промови та настанови в старих книжках передано тим стилем.

Ключові слова: слово, житіє (агіографія).

Практичне заняття 7 Риторика в Київській Русі

1.  Чи є якісь відомості про існування красномовства у східних слов'ян в язичницький період?

2.  Охарактеризуйте роль християнства у формуванні культури європейського типу в Україні-Русі. Якою тут бу­ла роль Візантії?

3.  Які два типи риторичних творів у літературі Київ­ської Русі виділяють дослідники?

4.  Що ви можете сказати про жанр "слова" та його функцію в літературі київського часу?

5. У чому полягає риторична природа жанру "житія"?

6.      Охарактеризуйте найбільш визначні пам'ятки дидак-
тичної літератури Київської Русі та їхню роль у станов-
ленні красномовства.

7. Назвіть імена найбільш видатних риторів київського періоду та їхні основні твори.

8. Як сполучаються риторичні та поетичні моменти в "Слові про Ігорів похід"?

Завдання до практичного заняття 7

 

Напишіть промову в жанрі давньоруського "слова" на те­му: "Слово про вічні цінності духу".

 

Література Основна

1. Абрамович С. А. Риторика та гомілетика. — Чернів­ці, 1995. — С. 86—91.

2. Грушевський М. Історія України-Русі. — К., 1991. — Т.1. — До початку XI віка. — К.: Наукова думка, 1991. — С. 522—538.

Додаткова

1. Булахов М. Г. "Слово о полку Игореве" в литерату­ре, искусстве, науке. — Минск, 1989.

2. Гудзий Н. К. История древней русской литерату­ры. — М., 1956.

 

 

§ 5. Риторика Корану

У VII ст. відбувається пасіонарний спалах, піднесення арабського народу. Виникає нова релігія — іслам. На іс­ламських нормах базується культура народів Сходу (й не тільки Сходу). Це є підставою для твердження про регіон арабо-мусульманської культури, який відіграє помітну роль у сьогоднішньому світі. Тому неможливо обминути увагою специфіку ісламського красномовства, що грунту­ється на літературно-риторичних традиціях Корану, — священної книги ісламу.

Прикладом того, що одна людська особа може вплину­ти на долю людства, є постать Мухаммеда, засновника іс­ламу. Бувши неписьменним мешканцем ще язичницької Мекки, який знав лише усні перекази з Біблії (вони побу­тували в арабському світі як своєрідний фольклор серед ханіфів — людей, що вірували в Єдиного Бога), він нас­тільки пройнявся цими ідеями, що одного разу в релігійно­му екстазі побачив себе на небі, біля престолу Аллаха^[121], де йому дали прочитати й запам'ятати Книгу, яка зберігалася біля підніжжя Аллахового престолу — Коран (букв, "чи­тання"). Потім Мухаммед лише диктував цей Коран, що зберігся у його свідомості, своїм секретарям.

Коран започаткував арабську словесність, літературу, риторику. Він став підґрунтям для поетичної творчості, основою судочинства й судового ораторства, живив полі­тику й науку.

Л А *

Поетика Корану привертала увагу дослідників значно частіше, ніж його роль у розвитку риторики мусульман­ського Сходу.

Релігійне красномовство було джерелом і основою ко-ранічної мови. Коран поділяють на два типи сур — розді­лів ("рядок каміння", з якого кладеться стіна). Сури, ство­рені в Мецці, де Мухаммед боровся проти пануючого тоді язичництва, — найчастіше тексти високопоетичні, що зма­льовують його видіння, пройняті пророчою інтонацією і, як вважають мусульмани, є голосом Самого Аллаха. Це одночасно й своєрідний риторичний прийом^[122].

Але пророче слово не є те само, що поетичне фантазу­вання. Адже сам Мухаммед відмежовувався від домусуль-манських арабських поетів, які кружляли навколо ідоло­поклонницької Мекки, співаючи для прочан-язичників піс­ні, в яких пророкувалася їхні доля ("садж"). Відкинув Мухаммед і віршову форму, яка, за його особистим зіз­нанням, "стомлювала": Коран є початком арабської прози. Культивуючи езотеричне слово і навіть погоджуючись з тим, що стиль Корану "темний", Мухаммед водночас праг­не до невимушеності й розкутості, а сама мова Корану є риторичною. У ньому переважають прості словесно-сти­лістичні рішення, нечастими є метафори, метонімії чи якісь інші поетичні прийоми. Основа мови Корану — народна ("мединський діалект"). І функція "пророчих сур", з погля­ду засновника ісламу, суто утилітарна: розповісти своєму народові, який не знає Аллаха, про Єдиного Бога. Поетич­ні елементи в "пророчих сурах" природно єднаються з ри­торичними пасажами:

"Аллах — немає Божества, крім Нього, живого, сущо­го існуючого; не оволодіває Ним дрімота, ані сон; Йому належить те, що на небесах і на землі. Хто заступиться пе­ред Ним, інакше ніж з Його дозволу? Він знає, що було до них, і те, що буде після них, а вони не опановують нічого із Його знання, окрім того, що Він побажає. Трон Його обіймає небеса і землю, й не в тягар Йому охорона їх, — «оїстину Він — високий, великий" [256(255)].

Абсолютно природно релігійна риторика Корану пере­ростає в юридичну. Навіть у меканських сурах виникають моменти, продиктовані необхідністю дати послідовникам ісламу Закон, подібний до біблійного.

Духовно-юридичний кодекс Корану — п'ять арканів (стовпів) віри, які являють собою в певному сенсі кон­денсацію переосмислених у дусі нової релігії заповідей та приписів Біблії:

сповідання віри в Аллаха Єдиного та Мухаммеда як його пророка;

щоденна п'ятиразова молитва;

піст у місяць рамадан;

милостиня-податок (1/40 доходів правовірного мусить йти на бідаків);

паломництво до Мекки.

Часом сюди додають і поняття "священної війни проти зла" — джихад, яка може набирати характеру безпосеред­ніх воєнних дій проти невірних (газават).

Текст Корану рясніє суто юридичними приписами:

"Якщо ж він дав розлучення їй (втретє), то не дозволя­ється вона йому потім, аж поки не вийде она за іншого му­жа, а якщо той дав їй розлучення, то немає гріха над ни­ми, що вони повернуться, якщо думають виконати обме­ження Аллаха. І ось кордони Аллаха; Він пояснює їх людям, які мають знання" [230(230)].

Орієнтація на створення системи законів міцніє в "ме-динських" сурах (написаних в Медині, де пророк знайшов, на відміну від рідної Мекки, підтримку). Мединські су-ри — це остаточне утвердження дидактики Корану та іс­дамського законодавства (згодом воно отримає назву ша­ріат — вірний шлях). Це право не диференціюється на ре--лігійну, громадянську та кримінальну сфери — воно ціл­ком будується на релігійній концепції^[123].

Ісламське право висуває такі категорії, як іджма (узго­джена думка богословів та юристів) і кияс (умовивід за аналогією).

Коран швидко стає основою мусульманського релігій­ного та судового красномовства, теологічно-наукових ди­скусій у медресе (мусульманських школах). Цікаво, що са­ме арабам та ісламізованим народам Сходу світ зобов'яза­ний становленням астрономії, алгебри, хімії; давно відомі європейцям географія, історія, медицина, філософія отри­мали у мусульман новий імпульс до розвитку. Поєдную­чись з традиціями культури та літератури народів, які до ісламського завоювання мали власну проповідь, право та науку (іранців, почасти індусів тощо), мусульманське крас­номовство розквітло по всьому Сході. Свідчення цього — казки "Тисяча й однієї ночі", які дають підстави для тверд­жень, що елоквенція активно застосовувалася в мусуль­манському повсякденному побуті часів середньовіччя. А красномовство, надихаючись традиціями Корану, розвива­лося в суто гуманістичному аспекті; воно було підпоряд­коване (як і тодішня поезія) загальнолюдським цінностям.

В одній з казок "Тисячі й однієї ночі" жінка прагне по­яснити нерозумному коханому, якому її подруга подавала знаки прихильності, мову любовних символів:

"На голові і на очах!., [формула покірності]. Паличкою від таба, яку вона положила тобі на живіт, вона вказує, що ти прийшов, а твоє серце було відсутнє; і вона начебто ка­же тобі: твоє кохання не таке, не зараховуй же себе до тих, хто кохає. І кісточкою фініка вона начебто говорить тобі: якби ти був закоханий, твоє серце, мабуть, горіло б від любові, і ти не покуштував був солодощів сну; бо лю­бов солодка, мов фінік, і запалює в душі вугілля. Ріжковим сім'ячком вона тобі вказує, що серце того, хто любить, втомилося, і каже тобі: терпи розлучення з нами, як терпів Іов"^[124].

Або ж візьмемо уривок з класичного твору "Каліла й Дімна", написаному на перехресті індійської, іранської та арабської літературних традицій. Тут у формі "байки" ви­кладено, як розмірковують та судяться персонажі-твари-ни, широко цитуючи притчі й афоризми мудреців; побуто­ве красномовство — основа цієї книги — щедро насичене релігійно-філософським та юридичним досвідом, шкіль­ною мудрістю епохи.

"Сам собі ворог той, хто приховує свої хвороби від лі­каря, нужду від друзів та корисну пораду від царя"¹.

"Трьох можна назвати нерозумними та нерозважливи­ми: коваля, що надягає білу сорочку та джуббу, роздуваю­чи свої міхи; кушніра, що в нових чоботях розминає у воді шкіри; і купця, що одружується на молодій перед довгою мандрівкою у далекі краї"².

Ісламська риторика надзвичайно пишна у похвалах і так само не скупа в ганьбленні, коли йдеться про друзів або ворогів: достатньо ознайомитися хоча б з промовами такого характерного ісламського політичного лідера, як Саддам Хусейн.

Ключові слова: іслам, аркан (віри), шаріат.

Завдання до практичного заняття 8

Проаналізуйте уривок з Корана з погляду глибини філо­софського узагальнення. Чому перед нами не поетичний, а риторичний текст?

"Знайте, що життя найближче — забава та гра, й хизу­вання і похвальба серед вас, і змагання з численності май­на і дітей, подібно до дощу, рослина від якого захоплює невірних; потім воно в'яне, і ти бачиш його пожвоклим, потім буває воно соломою, а в останній — сильна кара і прощення від Аллаха, і благовоління, а життя ближче — тільки користування оманливе" ["Залізо" 19( 20) — 20(21)].

 

Література Основна

1. Грязневич П. А. Коран // Краткая литературная эн-
циклопедия: В 9 т. — М_м 1966. — Т. 3. — С. 726—729.

2.  История всемирной литературы: В 9 т. — М.,
1984. — Т. 2. — С. 216—218.

Додаткова

1. Крымский А. История мусульманства. — М., 1904.

 

Практичне заняття 8 Риторика Корану

1. Що ви знаєте про особистість Мухаммеда? Яку релі­гію він створив? Чи вважав він себе поетом?

2. Чому Коран вважається класикою арабської прози? Риторичний чи поетичний елемент переважає в ньому?

3. Юридичні норми в Корані та їх розвиток у шаріаті (реферат).

4. Які типи красномовства розвиваються в арабо-му-сульманському суспільстві на грунті коранічної традиції?

5. Як відбився на структурі художніх творів арабо-му-сульманського світу риторичний стиль Корану?

2.3. Функція ораторства в сучасному світі

 

 

§ 1. Зміни в західноєвропейській риториці нового часу

В епоху Відродження європейське суспільство пережи­ває духовну кризу і поривається до оновлення. Піддаються сумніву і переосмислюються традиційні середньовічно-церковні основи світогляду. Погляд європейця знову з на­дією звертається до греко-римської античності. Наука, фі­лософія, політика намагаються звільнитися від церковного впливу. Одним з провідних напрямів думки стає гуманізм (від лат. пото — людина), який ставить у центр Всесвіту вже не Бога, а людину. Культура починає поволі підпоряд­ковуватися суто світським інтересам.

Розвиток законодавства, усвідомлення особистістю своїх прав і необхідності відстоювати їх дало нове життя судовому красномовству. Традиційним було затвердження напам'ять численних текстів законів і коментарів, цитуван­ня і коментування їх. Варто навести настанову студентові-юристу епохи Ренесансу, подану у романі Ф. Рабле "Гар-гантюа та Пантагрюель":

"Затверди напам'ять прекрасні тексти громадянського права і виклади мені їх з тлумаченнями".

Від епохи Ренесансу право починають розуміти як особливий фактор культури. Спостерігається вихід за ме­жі понять традиційного римського права, адаптованого думкою Середньовіччя; виникає ідея права природного, яка стане згодом підґрунтям численних утопічно-революцій­них доктрин. Прагне відділити юридичне рішення від дог­ми та формули юрист-гуманіст Куяцій (XVI ст.). Особливо значну роль у розвитку судового красномовства нового типу відіграла юридична систематика, пов'язана з іменами Альціата, Констануса, Донелла та Рамуса (XVI ст.), які відкинули схолостичні методи й прагнули до точності юридичних дефініцій^[125].

Дедалі значнішу роль починає відігравати політика, причому виникають нові концепції державності. Ідея Гра­ду Божого і Церкви як його втілення остаточно поступа­ється в очах численної частини суспільства ідеї впорядко­ваного Граду Земного (недаремно саме тоді складаються численні утопії (T. Мора, Т. Кампанелли та ін.), які зма­льовують ідеальне буття ідеальної держави. Юрист Ж. Бо-ден (XVI ст.) красномовно обґрунтовує ідею держави, ;що стоїть над релігійними і класовими суперечностями і пок­ликана гармонізувати суспільство, забезпечити безперерв­ний прогрес. Як правило, напочатку ідею законності й по­рядку пов'язують з ідеєю монархії, королівської влади, яка стоїть над духовенством, дворянством і простим наро­дом. Зміцнюється тип національної держави, яка прийшла на зміну величезній космополітичній імперії. Гоббс (кінець XVI—XVII ст.) створює трактат "Левіафан", використав­ши образ титанічної істоти, біблійного чудиська для зма­лювання монархічної держави, в якій народ начебто вру­чає королеві права володарювання; зокрема в такій держа­ві, за протестантським поглядом, світське право мусить домінувати над Церквою. Водночас для світського волода­ря християнські чесноти починають мислитися вже наче й необов'язковими, а злочини — виправданими, якщо їх чи­нять в інтересах держави, яку слід зберігати за будь-яку ціну (трактат Н. Маккіавеллі "Князь"; XV—XVI стЛ.

Поступово не лише князь, а й пересічна особистість починає зневажати традиційні норми моралі; набуває роз­витку індивідуалізм. Наївна віра в церкву як в інститут святості, реальне vos, шляхетний середньовічний ідеалізм в часи Ренесансу вивітрюються, поступаючись дедалі часті­ше лицемірству та аморалізму під личиною святості; тоді ж виникає тенденція до політичної тоталітаризації життя, при якій церковні норми втратять дух і зміст, дедалі часті­ше перетворюючись на знаряддя морального тиску й мані­пулювання з боку політиканів. Релігія дедалі частіше ви­ступає як оболонка цілком матеріальних, економічно-полі­тичних інтересів певних соціальних груп. Нову людську спільноту цементують нові, капіталістичні, меркантильні відносини, а не церковно-феодальна мораль.

Ці процеси, звичайно, динамізували розвиток західно­європейського суспільства, якщо не з погляду культури, то з погляду цивілізації. Розкріпачення людського "я" і на­ціональних спільнот, розвиток внутрішніх можливостей людини й суспільства прислужилися піднесенню науково-технічної думки та духовного пошуку. Людина Нового ча­су прагне повністю підкорити собі земну кулю і власну до­лю. Набувають статусу альтернативних європейському досвіду правові системи, суспільні моделі та духовно-куль­турне життя різних народів, у тому числі й екзотичних суспільств, відкритих мандрівниками епохи Колумба та Магеллана. Зокрема аж до часів Просвітництва філософія ідеалізуватиме не обтяженого цивілізацією "дикуна"— до­ки колоніалізм та його дітище расизм не поставлять на місце діалогу культур монолог білого колонізатора.

Та загалом західноєвропейське суспільство, починаючи від часів Ренесансу, — "балакуче", воно говорить і пише надзвичайно багато, а з винаходом книгодруку Гутенбер-гом нові ідеї все частіше набувають характеру публіцисти­ки, обговорюються в дискусіях і диспутах, які досі були достоянням вузької університетської аудиторії.

Тому справжній зліт переживає політичне красномов­ство, породжене міждержавними та внутрішньодержавни­ми напруженнями та змаганнями й прагненням особистос­ті обгрунтувати своє право на вільне, незалежне життя. Воно починає диференціюватися на численні різновиди.

Інтенсивно розвивається дипломатичне красномов­ство, мистецтво "говорити між рядками". Епідектичне (урочисте) красномовство прикрашає усілякі ювілеї, бан­кети, церемонії, до яких світська культура виявляє неабия­кий смак; культивується панегіричний стиль, похвала ге­роям, ювілярам, можновладцям тощо; набуває поширення і памфлетний стиль: перед поетом Пьєтро Аретіно (XVI ст.) тремтять можновладці Європи, побоюючись його пасквілів.

Зростання ролі армії в суспільстві, зосередження уваги на вмінні полководця повести за собою військо (тоді воно складалося переважно з найманих професіоналів-ланд-скнехтів) зумовили й неабиякий сплеск військового крас­номовства, яке нерідко вдавалося до пишнот античної традиції.

Високого рівня неухильно набуває академічне красно­мовство, що було зумовлено зростанням ролі та розвитку науки, посиленням уваги до наукових дискусій. Академіч­на наука виразно секуляризується (звільняється від впливу Церкви). Риторика набуває особливого становища в систе­мі освіти, в першу чергу — у вищих верств. Так, у німець­ких Лицарських академіях, які проіснували з XVI по XVIII ст., серед гуманітарних дисциплін обов'язково ви­вчали й елоквенцію.

Натомість церковне красномовство переживає смугу лихоманкових пертурбацій. Епоха західноєвропейського Відродження була пов'язана з кризою католицької Церк­ви та гомілетики зокрема.

Гуманісти наполягали, щоби про світські матерії гово­рили як про щось не менш важливе, аніж духовні явища. Особливою масштабністю, новизною позначена світська думка визначних мислителів епохи Відродження (Томаса Мора, Джованні Піко делла Мірандоли, Марсіліо Фічино, Леона Баттісти Альберті, Блеза Паскаля, Мішеля Монтеня та ін.). При цьому європейський гуманізм творить справж­ній культ Ціцерона та підносить світське красномовство взагалі. В Італії, починаючи з XIV ст., а згодом і в інших країнах Західної Європи красномовство потрапляє під сильний вплив традицій античної риторики. Промови час­то сповнені штучного пафосу, декоративно прикрашені для пишноти різноманітними фігурами, цитатами з Ціце­рона та інших античних ораторів.

У сфері гомілетики це призводить до певного занепаду проповіді: слово перестає спиратися на Біблію, культура стала секуляризуватися.

"Італійська цивілізація другої половини XV століття докорінно відрізнялася від цивілізації північних країн, що зберігала середньовічний характер. Серйозно ставлячися до культури, італійці були байдужі до моралі та релігії; на­віть в очах церковників витончений латинський стиль спо­кутував безліч гріхів. Ніколай V (1447—1455 рр.), перший папа-гуманіст, роздавав папські посади тим вченим, яких він поважав за глибокі знання, не надаючи значення іншим міркуванням; апостолічним секретарем було призначено Лоренцо Валлу, епікурейця, того самого, який довів фаль­шивість Константинового дару, висміював стиль Вульгати і звинуватив св. Августина в єресі"^[126].

Це призвело до поступового занепаду традиційного церковного красномовства, яке опинилося цілковито в рн чищі старої схоластики:

"Якщо де й лунає з церковної кафедри голос проповід­ника, — пише один дослідник кінця XIX ст., — то це — нечастий виняток, та й то навряд чи щасливий. І справді, що це за проповідь? Це, звичайно, якесь там схоластичне розумування на тему про те, що означає кожна з п'яти лі­тер імені Марія і який таємничий зміст приховано у числі п'ять тощо. Але для того, щоб хоч таку проповідь сказати, треба мати все ж таки якусь освіту (схоластичну), але й остання була рідкісною. Зате була далеко не рідкісним явищем малограмотність духовенства, що наближалася часто до повної безграмотності, особливо ж серед нижчо­го духовенства"^[127].

Допитливість розуму привертає його до наук. Вчені-гу-маністи, які понад усе цінують людину, виявляють неабия­кий інтерес до античності та язичництва, навіть чаклун­ства, висловлюються про свободу науки від релігії, а дехто пробує служити "чорні меси" дияволу (пригадаймо образ доктора Фауста). Розхитується авторитет Церкви, в сере­дині якої теж втрачається єдність, що й призводить до Ре­формації — відокремлення від Римської Церкви низки сект, кожна з яких вимагає не тільки визнати її єдиною "істинною Церквою", а й дає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Святе Письмо: кожен віруючий має право проповідувати, пояснювати Біблію, незважаючи на відсутність благодаті священства та вченості.

Отож, кінець кінцем релігійне красномовство, що зу­мовлено було духовними полеміками часів розколу Захід­ної Церкви (Реформацією та Контрреформацією) мусило суттєво оживитися. І цей процес ішов часом дуже плута­ними шляхами.

Скажімо, захоплення античними філософами та світ­ськими письменниками було таким сильним, що іноді втра­чався сам предмет проповіді — Святе Письмо. Теми з Арістотеля чи Овідія у проповідях стали популярнішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мар­тін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошу­вати ім'я Христа. Один з протестантських авторитетів Ан­глії Дж. Вікліф зазначав: сам архиепископ Кентерберій-ський не погребував одного разу виголосити проповідь на слова соромітницької вуличної пісеньки про якусь там Алісу (XVI ст.). Щоправда, це свідчить і про намагання ви­йти за межі так званої "університетської проповіді", побу­дованої на традиціях кабінетної латиністики.

Ще яскравіше ця тенденція виявилася в прагненні пе­ревести богослужіння та проповідь на національну мову (Ян Гус, Мартін Лютер та ін.). У Німеччині задавав тон Ре­формації Г. Пфайфер, що проповідував під відкритим не­бом, подібно до біблійних пророків та самого Христа з апостолами. Його проповіді збирали величезну аудиторію, що могло конкурувати хіба що з напіврелігійною, напівпо-літичною пропагандою Т. Мюнцера (ватажка повстання анабаптистів)^[128].

Джон Вікліф разом з Еразмом Роттердамським і Віль-ямом Оккамом розгортають критику традиційних постула­тів церковної проповіді, способу схоластичного мислення, вдаючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад, "По­хвала глупоті" Е. Роттердамського). Еразм Роттердам-ський, який присвятив себе етиці "природного виховання", обґрунтовує нову концепцію особистості ("Виховання Християнського князя", "Християнський шлюб" та ін.), прагнучи знайти баланс між церковною традицією та Реформацією. Вчені й літератори намагаються збагатити богословську думку за рахунок античної філософії і при­йомів античної риторики, увага до яких спалахнула з но­вою силою. Характерно, що Мартін Лютер, професор біб-леїстики, людина щирої християнської віри, спирався на традиційний досвід античних риторів, аби бути "почутим" своїми слухачами.

Звичайно, не в усіх сферах західного релігійного про­повідництва відбувалася руйнація предмета гомілетики. Німецькі гуманісти відновили вивчення грецької мови й протиставляли занепаду гомілетики на Заході творіннясхідних Отців як класичний зразок. Гуманіст Йоганн Рейх-лін виступив також на захист старовинних єврейських книжок, обстоюючи вільну думку та повагу до культурних цінностей. Це яскраво виявляється в контексті народжен­ня біблійної критики: адже протестанти відкинули Старий Завіт в перекладі Ієроніма (Вульгата) і взяли за основу єв­рейський текст. М. Лютер, який почав з вимоги дати всім повний текст Святого Письма, а наприкінці життя дійшов таки висновку, що проповідництво вимагає компетентнос­ті, став твердити, що гомілетика є лише поясненням Пи­сання для простих людей.

Протестантська культура вимагала доброї підготовки оратора: проповідник мусив бути освіченою людиною, вмі­ти викладати свої ідеї, орієнтуючись на переконання ши­роких мас, враховуючи правові аспекти ораторства. Саме тому однодумець Лютера Філіпп Меланхтон виступає не тільки як духовний діяч Реформації, а й як автор твору "Риторика". Ю. Рождественський зазначає: "Риторика Меланхтона, як і інші протестантські риторики, поєднує правила світського та духовного красномовства, тобто правила проповіді, судової та показової промови, голов­ним чином"^[129].

Католицька Церква намагалася всіляко протидіяти цим процесам, спрямованим, зокрема, на цілковите підкорення Церкви державі й політиці. Ставку було зроблено, однак, в дусі часу, не на традиційне самозречення особистості, а, навпаки, на максимальний розвиток її. В єзуїтських нав­чальних закладах, розрахованих на елітну молодь, все бу­ло спрямоване на розкриття здібностей особи; тут наса­джували змагальність, честолюбство й усвідомлення цін­ності власного "я" (багато хто з української шляхти тих часів, включаючи Богдана Хмельницького, навчався в та­ких закладах). Католицизм висунув ряд блискучих пропо­відників, що, зокрема, будували свої риторичні твори в но­вому, філософськи ускладненому стилі бароко, беручи на озброєння досвід як літератури античності та Відроджен­ня, так і традиційні церковні засади (Бальтасар Грасіан в Іспанії, Петро Скарга в Польщі тощо). Стиль їхніх рито­ричних творів іноді ряснів не лише цитатами зі Святого

Письма, а й прикладами з художньої літератури та язич­ницької міфології, посиланнями на наукові досягнення то­що. Проте, як свідчать хоча б твори Б. Грасіана, по суті, й тут бере гору індивідуальне розуміння, "філософія". У найвідомішому його публіцистичному творі "Кишеньковий оракул" (збірці мудрих повчань) автор, до речі, проповід­ник єзуїтського ордену, часто звертається не до імен Христа й святих, не до прикладів з їхнього життя, не до Писання:

"Помітивши, що її розкусили, підступність подвоює зу­силля, використовуючи для обдурювання саму правду. Інша гра, інші прийоми — тепер хитрість вбирається в одежу простоти, лукавість надягає машкару щиросерднос­ті. На допомогу тоді приходить спостережливість: розку­сивши далекоглядну мету, вона під личиною світла знахо­дить морок, викриває задум, який, чим простішим видаєть­ся, тим більш ховається. Так лукаві хмари Піфона борються зі світоносними променями Аполлона"^[130].

Нестачі в обдарованих проповідниках усіх конфесій не було, хоч їхню риторику інколи важко назвати гомілети­кою християнина. Але риторика як наука згасає, вироджу­ючись у нечисленні суто прикладні "рекомендації з крас­номовства", що здебільшого повторювали античні правила, нехтуючи гомілетичним досвідом.

У цей період виділяється кілька творів, які акумулюють риторичний досвід Європи. Це — написані латиною книги голландця Герхарда Фосса ("Риторичний коментар, або Настанова ораторам", "Риторичне мистецтво"), твір ан­глійця Генрі Пічема "Сад красномовства" та ін.

Процес "обмирщення" проповіді в епоху Просвітницт­ва, особливо в протестантизмі у XVIII ст., доходить до апогею. У протестантському богослов'ї Німеччини виник напрям, який вимагав від гомілета... заміни проповіді хрис­тиянського вчення вільною філософією (наприклад, пози­ція Ф.-Ф. Рейнгарда, твори якого (у 35 томах) усталили традицію протестантського духовного красномовства). Характерні праці відомого протестантського богослова XVIII ст. Ф. Шлейєрмахера, в яких християнське пропо­відництво виразно перетворюється на філософське розу­мування, віддаляючись від традицій гомілетики:

"Більш прекрасно і піднесено, більш гідно дорослого людства, глибше проникає в дух систематичної релігії і ширше встає над всесвітом первісний погляд християнства. Воно не є чимось іншим, ніж спогляданням протиборства всього кінцевого з єдністю цілого, і, разом з тим ставлення до цього протиборства Божества, яке змиряє ворожнечу проти себе і обмежує віддалення, що зростає, розсіюючись по окремих пунктах, які є одночасно кінцевим і безкінеч­ним, людським і божественним"^[131].

У революційній Франції кінця XVIII — початку XIX ст. проповідь часто перетворювалася на пропаганду зло­боденних політичних гасел або й на політичний памфлет.

Лише у XVIII ст. протестантське церковне красномов­ство, переживши "спокуси" філософії та політики, повер­тається до своїх основ. Знову бере гору класична установ­ка гомілетики; протестантизм повертається до тези пізньо­го М. Лютера, який закликав передусім коментувати Біблію (близьке до Лютера було й гасло "життя в Писан­ні", висунуте його сучасником Ф.-Я. Шпенером, який ви­вчення Біблії замінив обговоренням її на широких публіч­них зібраннях).

Побутове красномовство в епоху Ренесансу та післяре-несансну робиться пишним, ускладненим, насиченим еру­дицією чи, принаймні, імітацією ерудиції; дух пародіюван­ня й карнавальної культури, гостре народне слівце все частіше переважають над традиційними стилістичними установками середньовічного проповідництва або куртуаз-но-політесними формулами.

Ось уривок із знаменитого роману Ф. Рабле "Гарган-тюа та Пантагрюель", присвяченого оспівуванню добрих велетнів, що уособлюють ідеали французького фольклору. Один з героїв роману, брат Жан, який "швидко відзвонює месу", втілення гальського духу життєрадісності, бачить, як спустошують монастирський виноградник (річний запас вина!). Він біжить на дзвінницю, де ченці монотонно виспі­вують: "impetum inimicorum" (лат. "напад ворогів"), і вибу­хає таким спічем:

"Гарні пісні! А що ви, з божою поміччю, не співаєте: "Прощавайте, кошики, збір скінчено? Чорт мене забирай, якщо вони не в нашому саді і так ріжуть грона й лози, що роки з чотири, присійбо, ми будемо змушені підбирати са­мі обривки. Клянуся черевом святого Якова! Що ж ми, бі­долашні, питимемо? Господи Боже, da mihi potum! Дай ме­ні пити, Господи! "

В романі Рабле пародіюються в такому ж карнавально-народному дусі не тільки церковне, а й традиційне серед­ньовічне академічне та судове красномовство.

З глибокою іронією відтворює Рабле монолог тогочас­ного вченого:

"І ось, лише-но долетів до мене слух про безцінні твої знання, я лишив батьківщину, рідних і дім свій, і, незва­жаючи на значну відстань і труднощі морської мандрівки до країни, яку я, до того ж, не знаю, поринув я сюди єди­но для того, аби побачити тебе і мати з тобою бесіду про деякі питання філософії, геомантії та каббали, що вони мені не зрозумілі і перед якими мій розум безсилий; якщо ти зумієш їх розв'язати, то я і всі мої нащадки будемо з тої хвилини твоїми рабами, бо нічим іншим я не зможу то­бі належним чином віддячити. Питання ці я викладу у письмовій формі і завтра ж повідомлю всіх місцевих вче­них, аби ми могли диспутувати публічно, в їхній присут­ності. Диспутувати ж я пропоную таким чином. Я не хочу диспутувати pro і contra, як диспутують дурні софісти тут, у вас, та в інших місцях. Так само я не хочу диспутувати ані в декламаційній манері академіків, ані за посередницт­вом чисел, як диспутував Піфагор і як мав намір диспуту­вати у Римі Піко делла Мірандола, я хочу диспутувати са­мими лише знаками, мовчки, бо всі ці предмети настільки важкі, що слова людські не виразять їх так, як би мені то­го хотілося".

Ще веселіший за стилістикою монолог судді, який пе­реконує Гаргантюа повернути зняті ним на знак невдово­лення парижанами з дзвінниці Нотр-Дам дзвони:

—Кха, кха, кха! Mna dies, добродію, mna dies, et vobis, добродії! Як би то було добре, якби ви повернули нам дзвони, бо ж ми відчуваємо у них нагальну потребу! Кха,кха, кха! Багато років тому назад ми не віддали їх за вели­кі гроші кагорським лондонцям. Рівно як і брийським бор-досцям, яких полонили субстанціональні якості їхньої еле­ментарної комплекції, що вкорінюються у земнорідності їхньої квіддитативної натури і породжує здатність розга­няти місячний гало та охороняти від стихійних лих наші виноградники, тобто, власне кажучи, не наші, але околич­ні, а ж як ми позбавлені будемо міцних напоїв, то ми втра­тимо й весь наш маєток, і все наше розуміння.

Якщо ж ви виконаєте моє прохання, то я зароблю де­сять п'ядей сосисок і чудові штанці, в яких буде дуже зручно моїм ногам, в противному ж випадку ті, хто послав мене, опиняються брехунами. А їй-богу, Domine, гарна штука — штанці, et vir sapiens non abhorrebit earn! Ой! ой! Не у всякого є штанці, це я добре знаю по собі! Візьміть до уваги, Domine, що я .вісімнадцять днів випальцовував оцю блискучу мухоморительну промову. Reddite que sunt Cesaris Cesari, et que sunt Dei Deo! Ibi jacet lepus!

В епоху Просвітництва увага суспільства остаточно пе­реключається з кафедри церковного проповідника на три­буну політичного оратора чи судову залу; великого зна­чення набуває також академічне красномовство — в Йєн-ському університеті змагаються за популярність серед студентів Г.-В.-Ф. Гегель та А. Шопенгауер; до Шопен-гауера ніхто не йде, аудиторія Гегеля завжди переповнена. Особливо вплинуло на розвиток красномовства в Європі політична революція. Вона завжди ставить на меті мобілі­зацію широких верств суспільства, залучення їх до полемі­ки, публіцистики. Демократизація життя в Західній Європі збудила хвилю політичних полемік. Залишили помітний слід в історії такі політичні оратори революційної Франції XVIII ст., як Марат, Робесп'єр, Мірабо, Дантон та ін., які "озвучили" ідеї філософів Просвітництва — Вольтера, Руссо, Д'Аламбера, Дідро та ін.

У цей час (XVlII ст.) продовжують з'являтися узагаль­нюючі праці з риторики: Г. Хоума, П.-А. Аагарпа, X. Блера, Аж. Кемпбелла, С. Ш. Аюмарсе. Процес злиття риторики з поетикою сягає апогею. Однак з цього "фатального со­юзу" "риторика вийшла доволі-таки розгубленою, а поети­ка і стилістика — такими, що добряче збагатилися. До по­чатку XIX ст. історики науки фіксують занепад ритори­ки"^[132], який розтягнувся майже на сторіччя.

Проте з середини XX ст. спостерігається зазначений Р. Якобсоном неочікуваний спалах інтересу до риторики у західному світі.

Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, полі­тичних структур, релігійних груп тощо вимагали відповід­ного риторичного втілення та оздоблення програм, пози­цій, думок. Характерно, що в книзі американця П. Л. Со-пера "Основи мистецтва мовлення" на першому місці подано формулу: "Мовлення — це людина в цілому".

З розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й мож­ливості. У масовій інформації поруч з написаним викорис­товують живе слово. Водночас ускладнюється саме понят­тя авторства: численні етапи редагування часом позбавля­ють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю. Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор, диктор, пропагандист монологіч­но впливають на аудиторію, що порушує рівновагу, необ­хідну в діалозі. Слухач або читач може хіба що писати листи на радіо, телебачення чи до газети або телефонува­ти до них. Це висуває потребу вивчення "образу ритора":

"Тексти масової інформації диференціюються за трьо­ма основними видами: за сукупним образом ритора, за те-ріторіально-професійною ознакою та на основі видових і жанрових особливостей.

Сукупний образ ритори масової інформації — надзви­чайно важлива категорія. Це та частина стилю і змісту, яка об'єднує всі випуски одного органу інформації.

Кожний орган інформації виробляє свій образ ритора"^[133].

Оратор, якщо він відверто й грубо "агітує", може хіба що зашкодити сприйняттю своїх ідей — сьогоднішнє сус­пільство все ж таки помітно відрізняється від аудиторії попередніх десятиліть завдяки загальному і невпинному зростанню культурно-освітнього рівня людства. Сучасна масова інформація здебільшого відкидає "пропаганду",тобто особисту оцінку промовцем речей, про які він гово­рить. Культивується орієнтація на аудиторію, доступність цінується більше, аніж самовираз оратора. Але, зрозуміло, що й "беземоційно" викладені факти дають можливість для маніпулювання суспільною думкою аж ніяк не меншу, ніж афектовані емоції. Загалом проблема вивчення спосо­бів маніпулювання людською волею є однією з найнапру­женіших проблем у теперішній соціальній психології (див., наприклад, працю Е. Бьорна "Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри" або Шострома Еверетта "Анті-Карнегі, або Людина-маніпулятор").

У нашому суспільстві цікавість до риторики прокида­ється знову, починаючи з 80-х років XX ст., коли політич­ний мітинг, парламентська дискусія, академічна або релі­гійна полеміка, захист людиною своїх прав у суді стали звичними. А роль засобів масової інформації, здатних зро­бити всі ці явища об'єктом суспільної уваги, значно підви­щили інтерес до проблем риторики. Наше суспільство по­ступово починає переймати західний досвід вивчення кла­сичної риторики, якій стали відводити місце в навчальних програмах, інтегруючи її можливості з іншими науковими дисциплінами (наприклад, з юриспруденцією).

Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вва­жалося з часів Арістотеля), як знайти максимально ефек­тивний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв'язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, посідає цен­тральне місце й у риториці.

Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі.

Характерний момент: вже на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д. Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою "співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги.

Формується навіть "педагогічна лінгвістика", яка праг­не закласти у свідомість педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини^[134].

Михальская А. К. Педагогическая риторика: История и теория. — М., 1998. — С. 294—296.

с І це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а й до всіх сфер людської комунікації.

Предметом неабиякої уваги є не тільки текст, а й ди­скурс (атмосфера спілкування, підтекст, що виникає під час виголошення тексту, очікування невимовленого). Кон­цепції дискурсивної риторики займають помітне місце у відповідних підручниках. На перший план у них виступає не аксіологія, а аргументація (як у X. Перельмана). Тобто йдеться не стільки про навчання прийомів впливу на ауди­торію, скільки про вміння використовувати ситуацію, щоб оволодіти увагою співрозмовника і досягти свого. Прак­тичні життєві проблеми та пошук точного філологічного виразу їх виступають на перший план. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика.

Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику — неориторику (Rethorica nova), най­визначнішими представниками якої є Р. Барт, X. Перель-ман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як про філологічну риторику, яка "має мало спільного з класич­ною риторикою, грунтується на понятті тексту і пов'язана здебільшого з аналізом текстів" (як приклад подається ві­домий підручник Ж. Дюбуа та ін.)^[135].

По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіо­тики (науки про різні системи знаків, що використовують для передачі інформації). Напрямами оновлення риторики є:

вивчення засобів оптимальної побудови тексту;

функціонування тексту в різноманітних сферах мов­лення;

стилістичні системи з риторичним текстом. Поряд із суто лінгвістичними проблемами велика увага приділяєть­ся практиці мовного спілкування (усного та писемного), редагування тексту тощо.

Передусім неориторика прагне осягнути основи мовної діяльності людини, яку нерідко зумовлюють "професійні" обставини: людина реалізує себе як ритор лише в певних межах, окреслених сферою виступу (так, адвокат, який обороняє злочинця, намагається не лише передати людям свої переконання" (принцип Арістотеля), а використовує всі засоби, щоб оборонити клієнта, проте навіть його

"щирість" не виходить за межі професійної ролі). Велике значення при цьому має емоційне забарвлення промови: "переконання здійснюється переважно не логічними засо­бами, а емоційно-психологічними, з урахуванням особли­востей спірозмовника та аудиторії; ставиться завдання не стільки сформувати знання, скільки сформувати пози­цію [в рос. оригіналі — "мнение"]^[136].

У цьому неабияк здатні допомогти сучасні науки (на­приклад, психолінгвістика). Помітну роль починають відіг­равати такі чинники, як прогнозування результатів промо­ви, добирання засобів змалювання ситуації, — словом, орієнтація на слухача, а не на самовираження.

Щоправда, за такого підходу часто нехтують істиною, що надто важливо для класичної аксіології. "Як сказати" стає важливішим за "що сказати". Етична позиція оратора стає не стільки ангажованою, скільки суб'єктивною.

Неориторика окреслює важливі напрями наукового пошуку у своєму річищі. Так, до цього часу мало уваги приділяли становленню мовної діяльності дитини, розвит­ку її риторичних здібностей. Але входження дитини в життя суспільства супроводжується активізацією та бур­хливим розвитком механізмів мовлення: юна особистість прагне виразити себе і бути почутою. Однак ця сфера ри­торики, яка мала б посісти помітне місце у шкільній прак­тиці, залишається до сьогодні практично поза увагою дос­лідників і вимагає спеціальних спостережень.

Велика роль у спілкуванні належить "культурному ко­ду", створеному народом або групами народів протягом століть історії. Скажімо, суспільства християнської Євро­пи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків і психологію громадян ісламських країн, етику буддійсько­го світу тощо. Тому неориторика орієнтує на вивчення мовного етикету суспільства, різноманітних мовних кліше, усталених формул. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж суспільства. Навіть привітання може зву­чати і, відповідно, сприйматися по-різному, якщо оратор та аудиторія належать до різних верств.

Таким чином, стародавня наука риторика демонструє невичерпні свої можливості та безперечну необхідність для сучасного суспільства.

Ключові слова:

індивідуалізм, природне право, утопія, панегірик, мовний етикет, дискурс, дискурсивна риторика, лінгвопрагматика, неориторика.

 

 

 

 

§ 2. Шляхи українського ораторського слова в XIV—XX ст. Українське ораторство XIV—XVIII cm.

У цьому контексті українське красномовство розвива­лося не без численних труднощів.

Непростою була ситуація перебування України у скла­ді Речі Посполитої, де було взято курс на поглинання ві­зантійсько-православної традиції пануючим західним ти­пом культури. Але водночас українство дістало більше змоги прилучитися до західних досягнень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольським ігом, приречені на фіксацію старих візантій­ських канонів. Усе це повною мірою поширювалося й на риторику.

Насамперед поставало питання збереження національ­ної мови. Характерний лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію про видання королівських указів україн­ською, а не польською мовою (1576):

"Хоч, найясніший милостивий королю, за ухвалою унії листи з канцелярії вашої королівської милості не іншим, а тільки руським письмом мають бути видані, але, найясні­ший милостивий королю ... це нам над право і над вольно-сті наші діється, що листи з канцелярії вашої королівської милості до нас письмом польським видають"^[137].

Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Після монголів "вага Києва на якийсь

1       Вишенский Иван. Сочинения. — М. — Л., 1955. — С. 53.

---