Підручники
ББК 67.7я А16
ВСТУП
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист від 18 липня 2001 р. № 14/18.2-1330)
Рецензенти
ТЕПЛИНСЬКИЙ М.В., доктор філологічних наук, професор (Прикарпатський університет ім. В.М. Стефаника); ГУЙВАНЮК Н.В., доктор філологічних наук, професор (Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича)
Шеф-редактор
КОВАЛЬСЬКИЙ B.C., кандидат юридичних наук
Абрамович С.Д. та ін.
А16 Риторика загальна та судова: Навч. посіб. / С.Д. Абрамович, B.B. Молдован, М.Ю. Чикарькова — К: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с. ISBN 966-667-011-9
У посібнику детально висвітлено витоки європейської риторики^ типи красномовства та сфери його вжитку, питання підготовки промов та культури оратора, подано низку тренувальних вправ. Пропонуються кращі взірці судових промов відомих юристів.
Призначений для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів, усіх, хто цікавиться питаннями судового красномовства, процесом підготовки та складовими частинами судової промови, промов державного обвинувача і адвоката.
ББК 67.7я73+83.7я73
© С.Д- Абрамович, B.B. Молдован,
М.Ю.
Чикарькова, 2002
© Художнє оформлення
ISBN 966-667-011-9 видавництва "Юрінком Інтер", 2002
Наша свідомість, можливо й не зводиться до слів, але донести до людей свої думки, емоції та побажання ми можемо тільки у формі слова. Мова фіксує наші знання про світ і дає змогу виразити ставлення до нього. Вона є основним засобом спілкування людей.
Слово виражає наше самовизначення серед собі подібних, формує багато в чому стосунки між людьми. Недаремно П. Мовчан говорив: "Мова — універсальна, але користуватися нею слід вкрай індивідуально. Це своєрідний енергопровід: від одного до іншого, від одного до багатьох". Стародавні люди вбачали у слові магічну силу, якій підкоряється все, що є у світі. Майстрів слова, в першу чергу "практичних" ораторів, які досконало володіють секретами красномовства, завжди шанували, вони мали вплив у суспільстві, досягали своєї мети легше, ніж люди тяжковусті.
Виступаючи перед іншими, людина тим само виражає й утверджує себе, водночас впливаючи на слухачів. Слово "красномовство" й означає гарне, красиве мовлення, яким милуються слухачі. По суті, воно — сила, з допомогою якої вдається впливати на оточуючий світ, змінювати його, реалізувати власне бачення життя. Можна, щоправда, нажити через гострий язик чимало ворогів, але мудріше знати, що той, хто добре говорить, здатний і своїх ворогів перетворити на друзів. Про силу слова свідчить народна мудрість: "Немає нічого солодшого від язика; немає й нічого більш гіркого, ніж язик". Буває, що цілі угрупуван-ня, верстви суспільства або й народи перебувають під впливом обдарованих красномовців, які отримують в такий спосіб владу над свідомістю інших. Головна функція мови — функція спілкування, комунікативна.
Поруч з поетами, які говорили про речі високі, використовуючи віршовану форму, поставали оратори зі словом на політичні теми, промовами в судах тощо. Доброму промовцеві здебільшого вдавалося переконати аудиторію, виграти справу. У зв'язку з цим постала потре
ба у вивченні законів ораторства, яке в розвиненому античному суспільстві стало вже справжнім мистецтвом.
Риторичне слово здавна вживається не тільки в суді, політиці чи офіційних сферах. Без риторики тією чи іншою мірою не може обійтися ні проповідник, ні викладач, ні державний діяч, ні юрист, ні бізнесмен. Чим більше розвинене суспільство, тим більше в ньому цінується вміння володіти словом. Недаремно ж у народі здавна живе вислів "золоте слово". Отож, правду казав старогрецький філософ Аристотель, що дар мовлення має характер загальності й виявляється у найрізноманітніших обставинах.
Оратор має зважати на те, чого від нього очікує конкретна аудиторія, а не просто вийти на кафедру, аби "самовиразитися". Він мусить думати не лише про те, як він "сприймається", чи матиме успіх; важливіше те, що відбувається в свідомості слухача, а не на кафедрі. Мета промови — досягти бажаної реакції аудиторії. Оратор не має відчувати себе "зверхньою істотою". Він мусить мати слухача "у власній голові", бути співбесідником, а не "бити аудиторію" високими словами. Тому промова в основному має бути потрібна для звичайної бесіди.
Щоб володіти чиєюсь свідомістю, потрібно спочатку опанувати себе, навчитися керувати своїми думками та почуттями. Оратор мусить дисциплінувати думку, емоцію, жести, чітко визначити тему свого виступу і не відхилятися від неї. Разом з тим, вузький знавець свого предмета, "професіонал" швидко надокучить аудиторії. Отже, треба грунтовно знати фахову літературу. Але загальна ерудиція, знання філософії, художньої літератури, обізнаність у різних галузях науки ніяк не завадить. З допомогою риторики людина може навчитися грамотно й гарно будувати свій виступ перед людьми, що своєю чергою допоможе їй досягти успіху в житті.
Частина І
Історико-теоретичні аспекти риторики
Розділ 1 феномен красномовства та його різновиди
1.1. Загальне поняття про красномовство
Наша свідомість, можливо й не зводиться до слів, але донести до людей свої думки, емоції та побажання ми можемо тільки у формі слова. Мова фіксує наші знання про світ і дає змогу виразити ставлення до нього. Вона є основним засобом спілкування людей.
Слово виражає наше самовизначення серед собі подібних, формує багато в чому відносини між людьми. Недаремно П. Мовчан говорив: "Мова — універсальна, але користуватися нею слід суворо індивідуально. Це своєрідний енергопровід: від одного до іншого, від одного до багатьох". Стародавні люди вбачали у слові магічну силу, якій підкоряється все, що є у світі. Майстри слова, в першу чергу "практичні" оратори, які досконало володіють секретами красномовства, завжди шанувалися, мали вплив у суспільстві, досягали своєї мети легше, ніж люди тяжковусті.
Виступаючи перед іншими, людина тим само виражає й утверджує себе, водночас впливаючи на слухачів. Слово "красномовство" й означає гарне, красиве мовлення, яким милуються слухачі. По суті, воно — сила, з допомогою якої вдається впливати на оточуючий світ, змінювати його, реалізуючи своє власне бачення життя. Можна, щоправда, нажити через гострий язик чимало ворогів, але мудріше знати, що той, хто добре говорить, здатний і своїх ворогів перетворити на друзів. Про силу слова свідчить народна мудрість: "Немає нічого солодшого від язика; немає й нічого більш гіркого, ніж язик". Буває, що цілі угрупування, верстви суспільства або й народи перебувають під впливом обдарованих красномовців, які отримують в такий спосіб владу над свідомістю інших. Головна функція мови — функція спілкування, комунікативна.
Саме тут корениться цікавість до можливостей слова, яка лягла в основу спеціальної науки про красномовство. Але людина, що береться впливати на людей словом, мусить, аби досягти успіху, розрахувати всі свої потенції. З допомогою риторики людина може навчитися грамотно й гарно будувати свій виступ перед людьми, що, своєю чергою, допоможе їй досягти успіху в житті.
Ораторські вміння й навички необхідні в численних випадках життя.
Юрист, який покликаний здійснювати законність і не вміє вербально (словесно) довести правоту своєї позиції, опиняється за межами своєї професії. В його руках — доля людини, яка може бути помилково звинувачена; він спроможний захистити суспільство від злочинця. І невправне володіння словом автоматично означає в даній ситуації безвідповідальність і непрофесіоналізм.
Політик-оратор, що не в змозі запалити словом маси, приречений на невдачу. А відповідальність його значно більша, аніж відповідальність юриста: від політика залежить доля суспільства, принаймні значної групи людей. Ера політиків, що ледь не хизувалися своїм невмінням говорити, на очах відходить у минуле, особливо в епоху ЗМІ — немов на долоні, бачиш, що собою являє та чи інша політична індивідуальність, навіть не заглиблюючись в хащі суспільно-економічних, партійних чи якихось інших інтересів, які цей політик виражає.
Викладач середньої чи вищої школи, якого не в силах слухати аудиторія, як правило, починає шукати іншої роботи. Кожен може пригадати якогось горе-вчителя зі свого дитинства, який навіки погубив в нас цікавість до того предмета, що його нам викладав. Навіть у вищій школі (де малоздібного лектора рятує конспект) студентська аудиторія чітко виокремлює тих, кого "можна слухати". Тут не порятує навіть блискуче знання свого предмета з суто наукового боку: треба вміти ще й зацікавити ним людину, яка після середньої школи має про цей предмет ще досить приблизне уявлення. Хто ж з викладачів не відчуває живу потребу вміти говорити з аудиторією?
Релігійний проповідник, що не вміє надихати людей словом, автоматично губить авторитет духовного лідера своєї громади. "Німий" проповідник — це справжній нонсенс, абсурдна ситуація. Усі великі релігії будуються на авторитеті слова, святому письмі, яке відбило в собі філіацію ідей, риси генію засновників цієї релігії, сконденсувало в собі духовні плоди століть. І духовна особа, яка не в силі донести палання цього священнноґо вогню до свідомості своїх слухачів, явно займає не своє місці.
Бізнесмен, який покладається лише на силу грошей і матеріальні чинники, ризикує розгубити клієнтуру чи партнерів, які знайдуть собі менеджера чи продавця більш приємного і ввічливого. Та й більш пересічні ситуації свідчать про силу слова. Часто-густо на базарі купують у того, хто вміє похвалити свій товар, створює навколо себе атмосферу доброзичливості* щирості та прихильності.
Закоханий, який не в змозі викласти свої почутття, може залишитися непочутим. Кожен знає, як важко знайти потрібні слова для висловлення найтонших рухів душі, як важливо бути почутим саме цією, одною в світі людиною.
Батько, що виховує сина не словом, а ременем, ризикує породити не розуміння, а ненависть. Скільки сімей навколо мучаться, через те що між їхніми членами запановує непорозуміння, напруженість, які часто-густо переростають у неприязнь, сварки а то й огидну відверту ворожнечу. Сім'я, в якій не знаходиться слів для порозуміння, дуже швидко перестає бути сім'єю і перетворюється на гуртожиток, в якому випадково зібралися різні за духом та інтересами люди. А всякий гуртожиток, як відомо, є річ тимчасова...
Та й загалом, поклавши руку на серце, визнаємо: хіба не приємно просто бути почутим, виразити себе у слові й накласти відбиток власної особистості на навколишнє, вплинути на свідомість людей? Самовираз може бути різним, але, як правило, той, кому не вистачає слів, вдається до аргументів на зразок кулака. Проте насильство ніколи ще не означало міцного зв'язку між людьми — ні в сім'ї, ні в школі, ні в політиці, ні в релігійній громаді. Зате мораль^ ний авторитет справжніх лідерів непохитний, хай би яким репресіям їх не піддавали.
Отож і в професіональній діяльності людини, і в її повсякденному житті варто користуватися силою слова.
; 3 одного боку, красномовство — це мистецтво, розкута гра словом, якою можна милуватися, як милуються виступом артиста. Часом такий дар проявляється сам собою, від природи. "Людина з черги", яка розважає себе та інших довчіпами, може викликати інколи справжнє захоплення, хоча вона не вивчала спеціальних правил вживання лексики чи побудови синтаксичних конструкцій. Водночас риторика — це ще й наука про способи переконання та ефективні форми впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Риторика (від грец. рптсорік^) — наука про ораторське мистецтво, красномовство. Поняття "красномовство" ("мистецтво говорити") позначається латинським словом е^иепііа.
Вчена людина завжди має перевагу перед тою, яка опановує щось самотужки. Наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності мовлення — мовлення буденного, утилітарного мовлення прозою, що в античному суспільстві цінувалося значно менше, ніж "вяткове" — художнє, поетичне слово. Та поруч з поетами, які говорять віршами про речі високі, завжди поставали оратори — зі словом на політичні теми, промовами в судах тощо. Доброму промовцеві здебільшого вдавалося переконати аудиторію, виграти справу. У зв'язку з цим постала потреба у вивченні законів ораторства, яке вже у ранньому античному суспільстві стало справжнім мистецтвом.
Риторичне слово вживається не тільки в офіційних сферах. Без риторики не Може обійтися ані проповідник, ані викладач, ані державний діяч, ані юрист, ані бізнесмен. Чим розвинутіше суспільство, тим більше в ньому цінується вміння володіти словом. Недаремно у народі здавна живе вислів "золоте слово". Старогрецький філософ Арісто-тель казав, що дар мовлення має характер загальності й виявляється у найрізноманітніших обставинах.
У системі освіти європейського суспільства доля риторики складалася досить нерівно. Інтерес до риторики не був стабільний. Останні два століття, наприклад, були позначені згасанням інтересу до неї. У XIX ст. висловлювалася навіть думка: якби риторику за традицією не продовжували вивчати в навчальних закладах, вона давно б вмерла. Увага філологів була зосереджена переважно на художніх творах і поетиці, а не на риториці. Найвидатніший поет Франції кінця XIX ст. Поль Верлен теж закликав "зламати шию красномовству", прагнучи мови розкутої, незалежної від будь-яких "правил". У поезії це дало чудові наслідки. Але якщо в поезії двозначність і мінливість змісту слова відіграє неабияку роль, то в повсякденному житті людина з "роздвоєним язиком" породжує недовіру. Від ритора чекають, що він назве чорне — чорним, а біле — білим. Водночас поетика й риторика мають між собою чимало спільного (особливо якщо йдеться про використання риторами поетичних прийомів).
Таким чином, слово художнє і слово повсякденне не тотожні. Якщо в поетичному слові важлива полісемія (багатозначність), то в повсякденному житті цінується точність вислову. Тому теорію художньої мови вивчає поетика, а закони елоквенції (красномовства) — риторика. Художнє слово створює образ дійсності, побудований на емоційному переживанні. Слово риторичне, не уникаючи образу, грунтується здебільшого на точному, конкретному значенні.
Риторика — це не замкнуте на собі знання, не тільки академічна дисципліна, предметом вивчення якої є ораторство. Це також прикладна дисципліна, що має на меті виховання вмілого промовця. Тому риторика тісно пов'язана з практикою повсякденного красномовства. Водночас вона взаємодіє з іншими науками. Так, мовознавство озброює її знанням законів формування та розвитку людського мовлення. Літературознавство відкриває закони творення художнього образу словесними засобами. Філософія вводить у світ, інтелектуально-духовного пошуку людства, а окремі філософські дисципліни ознайомлюють з цінностями моралі (етика), принципами розуміння та творення прекрасного (естетика), законами мислення (логіка). Психолінгвістика допомагає зрозуміти, наскільки вибір слова зумовлено емоційно-вольовим станом людини. Психологія дозволяє ораторові контролювати власний душевний стан і настрій аудиторії; зокрема когнітивна психологія (від cognitio — знання, пізнання) відкриває можливості осягнення світу через слово. Фізіологія знайомить з мовним апаратом, його можливостями та механізмом творення голосу. Допомагають ораторові оволодіти голосом і поставою, жестикуляцією й мімікою такі дисципліни, як методика виразного читання, основи режисури й акторської майстерності. Усе сказане свідчить про те, що оратор може розвинути свої природні здібності. Також зрозуміло, що існує сума знань, яку необхідно засвоїти, аби стати добрим промовцем.
До кожного виступу оратор повинеіг*добре готуватися. Адже рідко хто володіє даром імпровізувати, виступати без підготовки. Та й дар цей розвивається і шліфується завдяки ретельній систематичній роботі над собою.
Щоб оволодіти чиєюсь свідомістю, потрібно спочатку опанувати себе, навчитися керувати своїми думками та почуттями. Оратор мусить дисциплінувати думку (логіка), емоцію (не варто "плакати" чи "реготати" на кафедрі), жести (погано, якщо промовець нагадує незграбними рухами працюючий млин або ж, навпаки, подібний до нерухомого стовпа).
Визначимо одразу той комплекс вимог до оратора, що склався за століття розвитку ораторького мистецтва.
1. Оратор має чітко визначити тему свого виступу і не відхилятися від неї. Основна думка виступу має поступово розгортатися в ході промови, що й буде розкриттям теми.
2. Всякий виступ має порушувати проблему, яка хвилює людей в аудиторії, є актуальною або, принаймні, несе в собі нову й потрібну слухачеві інформацію. Разом з тим, вузький знавець лише свого предмета швидко надокучить слухачам. Отож, загальна ерудиція, обізнаність у різних галузях науки та культури ніяк не завадять.
3. Аудиторія очікує від оратора духовного насичення, чіткого визначення моральних оцінок. Дана ситуація вимагає від оратора такої якості, як асертивність, вміння чітко визначитися щодо своїх уподобань і бажань. Позиція оратора має бути зрозумілою для аудиторії: промовець, який "напускає туману", приховуючи власну точку зору, ризикує не тільки породити підозріння у нещирості, а й просто залишитися незрозумілим.
4. Оратор має зважати на те, чого від нього очікує конкретна аудиторія (учні, солдати, виборці тощо), а не просто вийти на кафедру для "самовиразу". Він мусить думати, насамперед, не про власний успіх; важливіше те, що відбувається у свідомості слухача-реципієнта.
5.Мета промови — досягти прихильної реакції аудиторії. Тому оратор не повинен відчувати себе "зверхньою істотою". Він мусить мати слухача "у власній голові", бути співрозмовником, а не сипати високими словами. Тому промова в основному має бути подібною за інтонацією до звичайної бесіди.
6.Ораторові варто прагнути хоча б почасти використовувати метод імпровізації: адже слід викладати матеріал невимушено, вільно і цікаво.
7.Оратор повинен контролювати свою манеру поводження під час виступу — погляд, голос, міміка, жести тощо, — постійно підтримувати духовно-емоційний контакт з аудиторією.
Тому ми пропонуємо будувати даний курс виходячи з максимуму — в навчальних закладах, де риторика є фаховим предметом, вона читається (чи має читатися) принаймні семестр. Звичайно, в інших ситуаціях матеріалу, який пропонується в цій книзі, може буде й забагато. Але нам здається, що структура даної дисципліни обов'язково повинна включати як основні питання історії та теорії риторики, так і досить розгорнутий практикум.
Отож, даний посібник має дві частини: "Історико-тео-ретичні аспекти риторики" та "Практикум риторики". До першої частини ми додали також плани практичних за-^ нять, в яких основну увагу скерували на засвоєнні академічних проблем. Друга частина має два розділи: "Практичні аспекти загальної риторики" та "Практичні аспекти судової риторики", й тут увагу зосереджено насамперед на практичній роботі; необхідні теоретичні довідки подано перед власне практичною частиною. Крім того, наприкінці посібника подано "Короткий словник з риторики", який допоможе зорієнтуватися в дефініціях.
Автори сподіваються, що дана книга буде корисною для науковців і викладачів риторики, для майбутніх юристів і політиків, проповідників і філологів, істориків культури та учнів елітарних шкіл, де риторика вивчається досить широко, словом — для всіх, кого цікавлять питання красномовства.
Ключові слова:
риторика, елоквенція, поетика, тема, ерудиція, асертивність, реципієнт, реакція аудиторії, манера.
Практичне заняття 1
Загальне поняття про красномовство
1. Значення мови в житті суспільства та людини. Мова як основний засіб спілкування та вираз особистості.
2. Риторика як наука. Взаємозв'язок її з іншими науками. Розрізнення риторики та поетики.
3. Проблема ораторського таланту й необхідність підготовки промовця. Теорія та практичні вправи в риториці: їхнє співвідношення.
4. Як ви розумієте проблему "Я і моя аудиторія"?
5. Роль красномовства в суспільстві.
6. Значення риторики для обраної вами професії.
7. Назвіть і
охарактеризуйте основні критерії профе-
сіоналізму оратора.
Завдання до практичного заняття 1
1. Напишіть коротку промову на одну із запропонованих тем:
"Слово — зброя. Як усяку зброю, його треба чистити й доглядати" (М. Рильський).
"Чудова думка втрачає всю свою цінність, якщо вона погано висловлена" (Вольтер).
"Скажи будь-що, щоб я тебе побачив" (Сократ).
"О слів жорстока і солодка влада.'" (Б. Олійник).
"Мрію я словами відмикати людське серце..." (А. За-башта).
При цьому використовуйте приказки та прислів'я, подані далі;
Що маєш казати — наперед обміркуй. Краще мовчати, ніж брехати.
Мудрий не все каже, що знає, а дурний не все знає, що каже.
Слово — не горобець, вилетить — не піймаєш. Шабля ранить тіло, а слово — душу. Слово старше, ніж гроші. І від солодких слів буває гірко.
Не кидай словами, як пес хвостом. Слово до слова — зложиться мова.
2. Напишіть текст рекламного оголошення про курси, на яких навчають риторики (вкажіть, що саме тут вивчатиметься та яку користь це може принести в житті). Виберіть найбільш вдалий варіант реклами.
3. Перевірте себе за тестом "НАСКІЛЬКИ ВИ КОНТАКТНІ?" Прочитайте запитання, відповідаючи на них "так" або "ні".
1. Переїжджаючи на нове місце, я швидко знаходжу нових друзів: так — 1, ні — 0.
2. Я люблю побалакати, а тому використовую для цього будь-яку можливість: так — 1, ні — 0.
3. Мені буває важко говорити перед великою аудиторією: так — 0, ні — 1.
4. Я ніяковію, якщо помічаю, що за мною спостерігають: так — 0, ні — 1.
5. У мене більше друзів протилежної статі: так — 1, ні — 0.
Результати
П'ять балів — ви контактні, легко вступаєте у спілкування з новими людьми, рішучі у спілкуванні.
Чотири бали — ваша контактність обмежена, ви віддаєте перевагу звичному колу спілкування. Корисно іноді виходити за його межі.
Три бали та менше — вам не дуже подобається працювати в контакті з людьми, це у вас не завжди виходить: ви реагуєте на будь-яку загрозу (навіть уявну), відчуваєте невпевненість у собі. Вам слід демонструвати доброзичливість щодо оточення, більше посміхатися — і ваші здібності до спілкування підвищаться, ви одразу відчуєте це по реакції оточуючих.
Література Основна
1. Абрамович С. А., Чікарькова М. Ю. Риторика. — Львів, 2001. — С. 5 — 8.
2. Гурвич С. С, Погореяко В. Ф., Герман М..А. Основы риторики. — К., 1978. — С. 8—35, 75—102.
3. Панов М. И. Зачем сегодня нужно искусство красноречия? // Г. Л. Бузук, А. А. Ивин, М. И. Панов. Наука убеждать: Логика и риторика в вопросах и ответах. — М., 1992.
4. Сагач Г. М. ЗолотоЫв. — К., 1993. — С. 3—6.
5. Сопер Поль А. Основы искусства речи. — М., 1995. — С. 7—17.
Додаткова
1. Барсов Н. Гомилетика // Ф. Брокгауз, И. Ефрон. Энциклопедический словарь. — Т.9. — С. 161.
2. Зеленецкий К. П. Исследование о риторике. — М., 1991. — С. 11—15.
3. Шенберг В. А., Савкова 3. В. Риторика. — СПб., 1997. — С. 5—21.
| 1.2. Види красномовства
Розрізняють п'ять основних видів красномовства: юридичне (судове), академічне, політичне, церковне та суспільно-побутове. Відомі спроби виділити до десяти його видів — соціально-політичне, академічне, судове, соціально-побутове, дипломатичне, військове, лекційне, торговельне, церковно-богословське, дискусійне1, але за цієї класифікації деякі позиції дублюють одна одну. П. Сопер вважав, що існує тільки два види красномовства — інформаційне та агітаційне, проте вочевидь, що такою класифікацією обмежитися не можна.
§ 1. Судове (юридичне) красномовство
Судове (юридичне) красномовство — це ораторські виступи учасників судочинства в процесі розгляду судової
1 Ораторское искусство как вид общественной деятельности: Материалы университета лекторов г. Москвы / Сост. Г. С. Елигулашвили. — Вып IV. - М., 1981. - С. 30—31.
справи з позицій законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв'язку з необхідністю апологій — промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри своєї справи — логографи-софісти. Тоді не існувало ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. З утворенням античної державності роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожний міг звинуватити будь-кого у злочині. Захищатися ж людина мусила сама, виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи (писці) з'явилися тому, що не кожен міг себе оборонити. Інколи, правда, дозволяли виступати замість звинуваченого іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (в якому прагнули схилити на свій бік суддів); оповідь (виклад фактів справи з погляду того* хто виступає), докази своєї правоти й полеміка із супротивником, якого чорнили, скільки могли; висновок стандартного зразка. Вступ і висновки були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас практикуються в шкільних творах донині. Існували навіть збір-ки-трафарети таких вступів і висновків.
Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. При цьому римляни розуміли відносність і недосконалість "людського суду" і вважали, що у складних і сумнівних випадках потрібно звертатися не до "людського" права, а до "божественного" (так звані юс і вос). Але інститут "божественного" права був малорозви-нений, і вся увага римського суспільства перемістилася до галузі створення римського права як системи "справедливих" законів, що мали гарантувати людині надійну охорону та безпеку. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план у зв'язку з розпадом самої релігії (цей процес почався уже в VII ст. до н. е.). У римській свідомості основну надію покладали на суд та юридичні норми. Створивши дванадцять так званих таблиць (V ст. до н. е.) та систему коментарів до них, римляни заклали основи сучасного законодавства цивілізованих країн (наприклад, у Візантії це право успадковано в "Кодексі" імператора Юстиніана тощо).
Сучасний суд багато в чому відрізняється від судочинства античної пори. Сьогодні це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т. д. Античний "захист самого себе" поступився всебічному об'єктивному вивченню особистості підсудного й обставин справи. Кожне слово тут має бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою складовою якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочин-ця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, кому надається слово в процесі, мали відповідну риторичну підготовку.
Сьогодні усе це звучить більш ніж актуально. Криміна-лізація життя, породжена низкою певних обставин нашого сьогодення, ставить перед громадянами України завдання побудови міцного заслону на шляху злочину, створення основ правової держави. Очевидно, невдовзі в нас буде запроваджено суд присяжних, який прискипливо зважуватиме докази звинувачення та захисту. Кримінальні злочини, що досі підлягали смертній карі, нині розглядаються в суді першої інстанції кількома суддями.
Усе це значно підвищує роль риторики у встановленні норм права та суспільної гармонії. Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення.
, "Судова промова — це промова, звернена до суду, інших учасників судочинства та присутніх при розгляді кримінальної, цивільної чи адміністративної справи, що містить висновки відносно тієї чи іншої справи"1.
У книзі "Искусство речи на суде" П. Сергеїча (Поро-ховщикова), що побачила світ на рубежі XIX—XX ст., не одне лише юридичне красномовство розглядалося тут як підготовка промови для судового засідання — юридична оцінка дій, моральна оцінка злочину, допит свідків, експертиза тощо — усе це вважалося матеріалом для промови. Автор наголошує на потребі вирішення загальнорито-ричних питань: чистоти мови, її ясності; непотрібності витончених, заплутаних зворотів; пафосу; уваги слухачів.
1 Молдован В. В. Судова риторика. — К., 1998. — С. 33.
"Основними особливостями судової промови порівняно з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови"[1].
У суді виступають з промовами прокурор (звинувач) та адвокат (захисник). Як правило, визначають прокурорську (звинувачуючу) та адвокатську (захисну) промови. Іноді в судових суперечках беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їхні представники); потерпілий та його представник', нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни чи піклувальники.
Призначення судової промови — висвітлити громадську точку зору відносно вчиненого злочину та особи підсудного. А вже право пропонувати міру покарання чи висловлювати думку про невинуватість підсудного мають лише прокурор і адвокат; інші тільки уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова повинна ефективно впливати на суд, допомагати формуванню переконань суддів і присутніх у залі суду громадян.
При розгляді справи часто подаються репліки. Вони привертають увагу до невідповідностей і викривлень реальності, які мають місце у виступах тих чи інших учасників судових дебатів.
Важливим моментом кожної судової промови є її моральне підгрунтя. Аморальний суд принципово недопустимий, так само як суб'єктивне трактування справи чи упередженість судової особи щодо злочинця. На думку відомого юриста А. Коні, характерними рисами обвинувача мають бути: спокій, відсутність особистого роздратування проти звинуваченого, коректність прийомів звинувачення, позбавлених імпульсів пристрасті та викривлення даних справи. На його думку, особливо важливо уникати лицедійства в голосі, жестах і манері триматися на суді, а також будь-якої тенденційності чи відвертого паплюження людини. Система доказів, що базується на суворій логіці,
має відповідати моральному пафосу суду.
Ключові слова: судове (юридичне) красномовство, дебати, судова промова, прокурорська промова, адвокатська промова, репліка.
§ 2. Академічне красномовство
Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у шкільній (різних рівнів) і науковій аудиторіях. Слово походить від грецького акаЗфіа — так називалися сади, поблизу Афін, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим словом назвали філософську школу, засновану Платоном у IV ст. до н. е. саме в цій місцевості.
Античне академічне красномовство було ще дуже невимушеним — так, Арістотель міг читати лекції під час прогулянок з учнями. Проте з часом школа ставала все більш регламентованою і до V ст. н. е., усталився навіть тип лекції. В Європі академічне красномовство почало динамічно розвиватися в середньовічних університетах. Воно існувало тоді в лоні схоластики, що успадкувала від античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були домінуючими формами). Але особливого розквіту набуло воно в післяренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ускладнюється робота вищої та середньої шкіл, виникає наукова педагогіка (Ян Амос Коменський). Усе це стало найсуттєвішим чинником у процесі формування сучасної системи академічного красномовства.
В Україні зародження академічного красномовства пов'язано з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської Академії, хоча релікти схоластики тут ще були дуже відчутні. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київського, Львівського, Харківського та ін.). Щоправда, лише у XX ст. українська мова набуває в цій дідині прав громадянства (особливо якщо йдеться про епоху здобуття незалежності). Видатними представниками українського академічного красномовства були М. Максимович, М. Костомаров, В. Єрмаков та ін.
Головні риси академічного красномовства — доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка термінологія, позбавлена будь-якої двозначності. Наука, як відомо, є точним описом реальних і матеріальних явищ світу. Науковий опис цих явищ в усній мові і живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мають бути донесені до громадськості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас учні школи та студенти повинні опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладу. Звичайно, ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний складності об'єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важкодоступні навіть вченим-початківцям, не кажучи вже про школярів або широке коло слухачів. Адаптації матеріалу відповідно свідомості учнів сприяє використання різноманітних наочних технічних засобів.
Лектор-гірофесіонал не замикається на предметі своєї науки, а дбає про міжпредметні зв'язки, оскільки будь-яка галузь науки існує не ізольовано, вона пов'язана з іншими галузями знання. Наприклад, викладач риторики не може не апелювати до історії, філософії, релігієзнавства, літературознавства і т. п.
До жанрів академічного красномовства належать:
наукова доповідь;
наукове повідомлення;
наукова лекція (вузівська та шкільна);
реферат, виступ на семінарському занятті, науково-* популярна (публічна) лекція, бесіда.
Лекція —основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція перетворюється на монолог викладача без зворотного зв'язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а подає різноманітні точки зору, що існують у науці та можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність. Можна також (особливо це стосується середньої школи) під час лекції давати завдання: виписувати, наприклад, на полях незрозумілі слова, складати за ходом лекції хронологічні таблиці, план або тези лекції — це урізноманітить способи ведення конспекту. Пожвавлює лекцію звертання до прикладів з життя, гумор тощо — у вигляді питань типу:"Чи стикалися Ви в житті з..?"
У рамках кожної Наукової дисципліни можна формувати корпус лекцій, що відбиває загальнодидактичні принципи поступовості та дозованості навчання (вступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з опанованим; до лекції можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, якщо потрібно пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).
Цікаво простежити, як вузівська лекція поступово перетворювалася на науково-популярну (публічну). Оскільки відвідування занять у XIX ст. було вільним, то лекції талановитих викладачів приваблювали багатьох студентів, а згодом і широке коло зацікавлених. З другої половини XIX ст. лекції вже читаються вченими спеціально для широкої аудиторії, виникає науково-популярна лекція. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо та телебачення, ця форма пропаганди наукових знань набуває особливого резонансу (згадаймо хоча б поширену нині популяризацію досягнень медицини — медичні курси, лекції, не кажучи вже про більш лапідарні форми репортажу та інформації щодо найновіших наукових досягнень, які подають відповідно підготовлені теле- й радіожурна-лісти).
Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію, обговорення і т. ін. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь —: стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Проте під час писемної форми навчання викладач "зв'язаний" ЇЇ законами — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи тощо. В аудиторії ж оратор може використовувати різні засоби впливу на слухачів, аж До акторських прийомів включно.
Саме форми діалогу переважають в сучасній школі: наприклад, у західних навчальних закладах лекція давно втратила свою провідну роль. Центр уваги перенесено на самостійну роботу: консультації, колоквіуми, семінари і т. ін. стають основними формами контролю за навчанням студентів і школярів. Адже монолог, який не переростає у зворотний зв'язок, як твердять кібернетики, свідчить про занепад системи в цілому. Саме цей зворотний зв'язок і забезпечують згадані вище форми діалогу з аудиторією.
У такій ситуації слід вимагати від аудиторії доброго знання наукового матеріалу: будь-який виступ на семінарському чи практичному занятті, в дискусії чи диспуті має бути серйозно аргументованим: той, хто навчається, мусить опанувати рекомандований список наукової літератури і посилатися на ті чи інші авторитети (навіть якщо їхня позиція спростовується). Суперечка такого роду повинна грунтуватися на етичних засадах: будь-яке приниження чи осміювання суперника недопустиме (особливо з боку "сильного" — викладача). Це саме стосується і культури наукової дискусії.
Ключові слова:
академічне красномовство, наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція, науково-популярна (публічна) лекція, реферат, виступ, бесіда.
§ 3. Політичне красномовство
Політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) чи роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу чи гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й силою переконання.
Характерно, що навіть у первісних, дикунських суспільствах політичне красномовство відігравало колосальну роль, і за своїм психологічним малюнком майже не відрізнялося від сучасного:
"Під час загального зібрання воїнів, коли спіє кукурудза, відбуваються живі суперечки. Королю вільно задають будь-які запитання, на які він мусить відповісти, причому так, аби ці відповіді задовольнили народ. У цей час я бачив, як прості воїни вибігали зі своїх рядів, перетворюючися на натхненних ораторів, вони були вкрай збуджені, вони не тільки обмінювалися палаючими поглядами з королем Пандою, а й клеймили його на очах у всіх; вони за-суджували його дії, обвинувачували його в підлості та ма-лодушші, вимагали від нього пояснень, спростовували його контраргументи, розбирали по кісточках його відповіді і викривали їхню брехливість; нарешті, вони гордовито погрожували королеві і закінчували виступ жестом презирства. Також я бачив, як після таких дискусій прибічники короля та прибічники опозиції кидалися одне на одного. Я бачив, як на голос деспота вже ніхто більше не звертав уваги, і ось-ось мала б вибухнути революція, і ось-ось мав би виступити якийсь амбіційний чоловік, аби використати обурення противників короля. Але що не в меншому ступені мене здивувало, то це порядок, який встановлювався по закінченні такого роду народного трибуналу"[2].
Коли стадію дикунства змінила стадія варварства, роль красномовства ще більш зросла. Так, у дохристиянській Ірландії в перші століття нашої ери вже існувало розвинене публічне красномовство на тінгу — приблизному аналогу слов'янського віча. Про це свідчать записи, зроблені першими християнськими місіонерами:
"Стали улади тримати раду після смерті Конхобара, аби вирішити, кому передати королівську владу... І сказав так Генан Груасдол, син Кагбада: — Знаю тепер я, хто повинен стати королем в Ірландії — то Кормак Конд Лонгас, син Конхобара, найшляхетніший муж, не обділений нічим: видом дивним і хоробрістю, даром честі й справедливості. Йому перед смертю звелів Конхобар передати владу, оскільки він був найстаршим з його синів і вихованець Фер-гуса, сина Ройгового, що ні разу не розорював наших країв, якщо випадало йому бути з Кормаком... Погодилися улади з такими словами Генана"[3].
За свідченнями давньогрецьких істориків, подібні промови виголошували і скіфи. А літопис Нестора фіксує (через фольклорний переказ) промови давніх руських князів, однією з найяскравіших серед яких є промова князя Святослава, оточеного чужим військом, до своєї бойової дружини:
"... уже намъ нгвкамо ся д'Ьти, волею и неволею стати противу; да не посрамимъ земл'Ь рускгЬ, но ляжемъ костьми ту, мертвый бо срама не имамъ, аще ли поб*вгнемъ, срамъ имамъ; ни имамъ уб*вжати, но станемъ крепко, аэъ же предъ вами пойду: аще моя глава ляжеть, то промыслите собою"[4].
На основі подібних прикладів деякі дослідники виділяють як окремий вид військове красномовство (виступи воєначальників і вождів перед своїми арміями). Проте, мабуть, варто розглядати його як жанр політичного красномовства.
Справжньою колискою політичної культури та батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція. Саме слово "політика" походить від грецького пбІлС, — місто ("багато людей"). На відміну від громіздких монархій Давнього Сходу, у грецьких містах-державах було створено багато різноманітних політичних моделей: тиранію, олігархію, демократію тощо. Саме в Греції визначилося, що політична активність зростає зі зростанням ролі особистості. З відокремленням індивідуальності від полісного колективу, змаганнями особистостей за вплив у житті громади зростає й політична активність, створюються політичні партії тощо.
Політичне красномовство формується на грунті так званої епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот і панегірично-урочистого тону. Власне, важко провести межу між красномовством епідектичним і політичним. Так, Демосфен був яскравим представником епідектичної урочистості й водночас гостроактуальним політичним оратором. Після македонського завоювання змагання політичних сил згасають, що веде до швидкого занепаду політичного красномовства. Проте воно встигло досягти тут значного розвитку: словом оратора на а'горі (місце публіпного зібрання афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних започаткувань, долі цілих країв і народів.
Цікаво, що поруч з політичними промовами в невимушеній прозаїчній формі в Афінах розвилася й політична поезія (наприклад, елегії законодавця Солона, який наприкінці VI ст. до н. е. закликав до війни за о. Саламін, до миру між аристократією та демосом тощо).
.Наслідуючи греків, охоче беруться за перо й римські державні діячі, пишучи памфлети та політичні мемуари, автобіографії, послання або історію. Саме в цей період починається публікація промов видатних риторів, що спричинило виникнення літератури нового типу — публіцистики.
Подібна картина спостерігалася всюди, де розвиток суспільства йшов у напрямку розкріпачення особистості. Так, протягом усього Нового часу в Європі розгортається ренесансний процес, що стимулює зростання політичної активності суспільства. Піонером тут виступає Західна Європа, досвід якої широко засвоюється в усьому світі. Подолання тоталітарних режимів і пережитків середньовічної німоти суспільства стимулюють політичну активність і, звичайно, розвиток політичного красномовства.
Політичне красномовство, як правило, пов'язане із соціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів, які виражено в програмах різноманітних партій. Через це політичний оратор є ангажованим ("завербованим"). Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тої чи іншої проблеми, але сама проблема залишається значною у громадському відношенні, надособистісною. Це визначає підвищену ідейність політичної промови. У нинішній Україні, де існує та змагається за владу понад 100 політичних партій, ідейний спектр політичної промови вельми строкатий, що відбиває складність і багатобарвність духовного життя українського громадянина.
Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни позицій, використання політичної програми в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення, аби піднестися до політичного поста. Проте відповідальність політичного оратора набагато більша, ніж, скажімо, відповідальність університетського професора, якщо взяти до уваги масштаб резонансу його промови. Адже політичний оратор мобілізує до діяльності, до активності тисячі людей, і його слово дуже легко стає дією. Політична культура виховується століттями, вміння вести політичну боротьбу суто вербальними методами, з повагою до опонента, не з'являється на голому місці. Нинішній стан політичного красномовства в Україні переконливо свідчить про те, що оратор-політик має терміново навчатися основ елоквенції, починаючи принаймні зі знання державної мови.
Політична риторика диференціюється на такі основні жанри, як політичні промова, доповідь, виступ, інформація, огляд і бесіда, що різняться між собою обсягом (більшим або меншим) та вагомістю вкладеного оратором змісту. Наприклад, політична доповідь виголошується зазвичай на партійному з'їзді й окреслює стратегію політичної діяльності цієї партії. А політичну інформацію можна почути в підвідомчих цій партії осередках освіти, дитячих закладах (типу скаутських чи піонерських), розрахована вона на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ або промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо (наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді).
Політична промова диференціюється за сферою функціонування на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій чи соціальних перетворень значного поширення набувають мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя переважає цікавість до парламентського красномовства. У наш час розвивається швидко як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що підтримання бойового духу та патріотичних почуттів неможливе в умовах воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні випадки, в яких слово було рівноцінне зброї.
Особливого значення набирає політичне красномовство за умови широкого тиражування його засобами масової комунікації: пресою, радіо, телебаченням.
Ключові слова:
політичне красномовство, військове красномовство, ангажованість оратора, політична промова, політична доповідь, політичний виступ, політична інформація, політичний огляд, політична бесіда.
§ 4. Церковне красномовство
За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнське релігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумілих причин акцентовано, насамперед, практику православної та греко-католицької Церков і лише почасти — протестантських конфесій). Щодо релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі угруповання тощо, ми залишаємо читачеві простір для самостійного ознайомлення з цими питаннями.
Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. Але про богів тут розповідали переважно поети, а серйозні релігійні мислителі, на зразок хоча б Піфагора, дуже з того приводу гнівалися ("Багато небилиць про богів наскладали Гомер з Гесіодом!"). До того ж народна релігія поступово занепадала, а в епоху елінізму греки, у свою чергу, зазнали численних впливів інших релігій та культур, переважно азійських. Недарма ж видатного філософа Сократа вже в V ст. до н. е. стратили в Афінах за "неповагу до богів". Оборону стародавніх вірувань, так само як і міркування про можливість визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії чи релігій (так, єгипетський Озіріс міг бути прирівняним до грецького Зевса).
В епоху елінізму духовне життя навіть пожвавилося, але в бік зростання всілякого марновірства та магізму: вірили в магів і цілителів, чудеса та зцілення, запозичені зі Сходу. Виник навіть спеціальний літературний жанр —ареталогія, що доводить справжність таких явищ і розповідає про появу богів і напівбогів у людському обличчі тощо. Але самі античні письменники до тих розповідей ставилися часом дуже скептично (наприклад, Лукіан із Само-сати, Тіт Лукрецій Кар).
Нестачі у проповідях, що обстоювали нові синкретичні культи (спроби пов'язати греко-римських богів з азійськими й африканськими) не було, як не було недостатку й у всіляких дивних сектах та об'єднаннях містиків, учасників містерій для "посвячених". Але ці тексти були найчастіше "прихованою" літературою для "посвячених" (наприклад, виклад "релігії Піфагора", який намагався змалювати міфологічного співака Орфея як "втаємниченого" пророка божественних істин). Усе це тріщало по швах і досить лег^ ко розпалося з появою християнства,
* * *
Як ми знаємо, християнська свідомість базується на Біблії і тих догматах (непорушних істинах віри), які усталено протягом століть колективним досвідом Церкви. Щоправда, лише для ортодоксальних християн (православних і католиків) цей досвід не менш значний, ніж Біблія та Святі Передання; протестанти ж не визнають його рівноцінним з Біблією.
Це визначає своєрідність церковного ораторства, основним жанром якого є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує за будь-якої нагоди). Це не робить християнську риторику якоюсь "обмеженою", вузькою річчю. Більш того, саме завдяки апеляції до Святого Письма громадянські та інші інтереси людини стають "крупнішими", узагальненими. Політичний чи інший момент, якому потрібно надати місце в проповіді, мусить мати органічний зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не повинен відділяти Біблію від мирського, світського, а, навпаки, якомога інтенсивніше сполучати їх. Але треба, щоб події життя слугували ілюстрацією до Писання, а не, навпаки, коли Писання є "ілюстрацією" для зведення якихось політичних або життєвих рахунків.
Так, виголошуючи проповідь стосовно повернення блудного сина, священик може навести приклади із сучасного життя, коли політичні чи громадські діячі, або й багато звичайних людей навертаються до Церкви, відпавши від того корита з жолудями, що їм пропонувало безбожництво, повертаються до дому Отця Небесного. Таким чином, підкреслюється мудрість Святого Письма, що передбачає гріхи людини й дає відповідь на ті болючі екзистенціальні запитання, що їх заново розв'язує для себе кожне нове покоління.
У церковній практиці давно усталено читання Нового Завіту відповідно до церковних свят і повсякденних бого* служінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, що в сумі своїй підпорядковано розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об'явлення. У всьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик завжди мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану вігі сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з тим, щодо чого йшлося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що виголошуватиметься потім.
Водночас нагадаємо, що церковний рік, відповідно до старозавітної традиції, починається з вересня[5].
Першого вересня за Літургією читається уривок з Євангелія, де розповідається про початок проповіді Христа — як Він прочитав уривок про Месію з книги пророка Ісаії в назаретській синагозі (Лк. 4:16—19). Звучали слова про те, що Помазаник Божий прийшов сповістити про "час милості Господньої". Саме під цим знаком починається церковне новоліття.
Але ідейно, внутрішньо весь цикл церковних свят пов'язаний зі світлим Христовим Воскресінням — Пасхою. Основні 12 свят (за винятком Пасхи, що є "усім святам свято"), так само, як усі інші покликані розкрити нам містичне значення приходу Христа на землю, його величний, спасительний зміст. Без імені Христа не може відбутися жодна проповідь. Без пояснення того, чим сьогоднішній день є, з точки зору земного шляху Христа та Його місії, немає й проповіді, а це, просто "розмови з приводу".
У народі нерідко й донині церковні свята сприймаються не завжди так, як потрібно. Річ у тім, що церковний календар, прийнятий за часів християнізації, механічно наклався на землеробський поганський, створений протягом минулих століть, що дбайливо фіксував прикмети погоди та інші подібні речі, з точки зору землероба. Помічено здавна, що в той чи інший день певна погода знаменує, якими будуть пори року. Стародавні слов'яни-землероби вважали свій труд священним. Вони вважали, що невиконання землеробом річного циклу обробки землі, призведе до западення всесвіту[6].
Звичайно, такий календар має велику матеріально-практичну цінність. Але й досі в народі спостерігається явище двовір'я: язичницькі уявлення "приліпилися" до християнського календаря. Так, донині відоме так зване свято "Івана Купала" (за церковним календарем день народження Іоанна Хрестителя), пов'язано зі святкуванням літнього рівнодення — коли сонце стоїть у найвищій точці небосхилу. У цей день слов'яни-язичники мали звичай: молодь голою купалася в річці й плигала через багаття (ритуальні очищення), а потім починалися любощі. Те язичницьке свято й називалося "купала". Як у свідомості простолюду й сьогодні образ суворого аскета Іоанна Хрестителя сполучається з тими явищами — подиву гідне!
Саме в роз'ясненні християнської віри полягає освіта, яку має здійснювати проповідник. Він мусить пояснити, що Стрітення — це не "зустріч Зими з Літом", а зустріч Христа-немовляти з Симеоном Богоприїмцем і пророчицею Ганною у Храмі Єрусалимському за звичаєм Старозавітної Церкви і т. д.
Християнська наука — це істини віри, яких, за церковним поглядом, навчив людей Бог. Віруючий сприймає Біблію як Боже Об'явлення. В очах віруючих тут Бог сповіщає людям, Хто є Він Сам, як створено Всесвіт і людину, навіщо їх створено, чому людство відпало від Бога, хто є батьком зла у світі, чому Бога не слід звинувачувати в існуванні зла, яким є шлях спасіння, в чому величезний зміст жертви Христової. Іншими словами, Святе Письмо є основою християнської катехізації, наставления й навчання пастви в християнському дусі.
Найперше, що потрібно прихожанам засвоїти з Біблії, це — Декалог, (десять заповідей праведного життя), а також Заповіді Блаженства з Нового Завіту. Необхідно, щоб паства засвоїла, як важливо знати молитви (Сам Христос дав як зразок проникливу молитву "Отче наш"). Широко використовується в богослужінні Псалтир і пізніша християнська гімнографія. Церква також потурбувалася, щоб певне коло повсякденних та урочистих молитов стало немовби коротким ліричним викладом Святого Письма та подій церковного року, допомагало людині відчувати свою причетність до справ Божих. Проповідник же має закликати людей молитися.
З проповіді прихожанин мусить засвоїти Священну Історію — творення світу й людини, відпадіння людини від Бога, історію праотців та патріархів, гніву Божого на давне людство, утворення народу Божого та основних подій упродовж його існування (обрання Авраама, поселення його нащадків в Єгипті, Вихід з Єгипту, отримання Закону, відвоювання Палестини, історія Царів та Храму, руйнація Ізраїлю та Юдеї, пророцтва про Спасителя та ін., земне життя, проповідь, мучеництво, смерть і Воскресіння Христа, дії апостолів, об'явлення про Страшний Суд). Нагадуємо: в євангельських та апостольських читаннях за рік прочитується на Літургії Новий Завіт (крім Апокаліпсису), а Старий за нагоди, доречно якомога ширше згадувати, тлумачити й показувати як предтечу Нового.
При цьому потрібно пам'ятати, що Священна історія мусить тлумачитися в трьох аспектах: а) богословському; б) історичному; в) літературному. Богословський аспект — тлумачення духовного змісту Біблії, що буває виражений відкрито або езотерично (у вигляді символів тощо). Історичний аспект передбачає історико-археологіч-ний коментар подій Біблії. Літературний (філологічний) аспект означає, що слухачам слід вказувати й на красу біблійного слова, яка є виразом духовного ідеалу християнства.
г
Наприклад, витонченість і багатство літературних прийомів Біблії можна побачити у притчі Христа про Сіяча, зерна з руки якого падали в різні місця. Де його було потоптано, де птахами видзьобано, де воно засохло на камені, де терня заглушило стебло. Але зерна, які впали на добру землю й дали плід великий, стали тим, на що сподівався Сіяч. Тут Христос говорить про Самого Себе і про кожного, хто слухає слова Його. Переконує слухача саме влучність, точність і повнота художнього образу.
З проповідей прихожанин засвоює, нарешті, що церковний рік е виразом вершинних моментів Священної історії, й кожне свято є пам'ять про певну подію цього циклу. Звідси — увага до так званої святкової урочистої проповіді, що має пояснювати ключові події Писання. Так, свята Хрещення, Святої Троїці та інші є етапами Бого-об'явлення, об'явленням Святого Духу як Іпостасі Бога. Тут проповідник має виявити розуміння та пояснювати символіко-алегоричну змістовність моменту.
Поет або політичний оратор, судовий красномовець або пересічний балакун, зазвичай, теж не "відлучені" від Святого Письма. Але відмінність тут полягає в тому, що вони не можуть або й не прагнуть висвітлювати саме його релігійний зміст.
Проповідник-гомілет за своїм покликанням є професіоналом, який спеціалізується у вивченні та популяризації Біблії.
Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, оскільки він має знайти популярні ходи й прийоми, що наблизили б Святе Письмо до людини, і при цьому не повторюватися щорічно.
1 Настольная книга священнослужителя. — Т. 5. — М., 1986. |
Навіть тут можна визначити якісь проблемні аспекти. Так, хоч у практиці церковної проповіді тематика визначається щоденним читанням і коментуванням тих чи інших Євангелій (існує навіть ґрунтовний посібник, в якому подано матеріали для такого коментаря)1 величезне ідейнотематичне багатство Святого Письма дозволяє почерпати в одному й тому самому уривку матеріал для найрізноманітніших за темою проповідей. Можна коментувати не Євангелія, а Послання; можна брати й моменти з тропаря і т. п. Наведемо кілька таких прикладів:
НЕДІЛЯ СВЯТОЇ ПАСХИ.
СВІТЛЕ ХРИСТОВЕ ВОСКРЕСІННЯ.
Читається: Діян. (1:1—8).
З цього уривка можна взяти такі теми: Воскресіння Христове. Дух Святий. Хрещення. Свідоцтво Істини. Царство Боже.
Читається: Ін., 1 зач. (1:1—17).
Тут є грунт для тем: Безначальність Божа. Благодать. Бог Слово. Боговтілення. Істина. Світло. Творіння світу1.
Протягом століть склалася загальноприйнята система чотирьох видів проповіді: проповідь-розповідь, проповідь-слово (урочиста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія).
Звичайна структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина — виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закін-підсумки; заклик.
За загальноприйнятою практикою, пастир долучає також до матеріалу Святого Письма ті проблеми, що, як це свідчить сповідь, особливо хвилюють його паству: політичні, філософські, побутові тощо.
1 Настольная книга священнослужителя. — Т. 5. — М., 1986. — С. 34. |
Слід сказати кілька слів відносно специфіки протестантської проповіді. Зберігаючи основні риси церковного красномовства, про які йшлося вище, протестантський проповідник, по-перше, більш вільно та суб'єктивно тлумачить Святе Письмо (не визнаючи ортодоксальний досвід рівним Біблії). По-друге, протестантській проповіді властиво ширше спиратися на досягнення сучасної науки, приклади із суспільного життя тощо. По-третє, протестантський проповідник, що, як правило, одягнений так само, як його паства, і позбавлений пишного церковного інтер'єра, більше уваги приділяє міміці, жестикуляції та власне ораторським прийомам, аби утримати увагу аудиторії. Усе
32
2 2—129
33
це визначає розкутий, модернізований стиль протестантського проповідування.
Ключові слова:
церковне красномовство (гомілетика), катехізація, проповідь: проповідь-розповідь, проповідь-слово, проповідь-повчання, бесіда-тлумачення.
§ 5. Суспільно-побутове красномовство
Суспільно-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації.
Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, що грали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте (епідектичне) красномовство за античними класифікаціями стояло на першому місці. Цей вид красномовства часто поєднують з політичним, але це характерно більше для епох, коли життя невеликого колективу не диференціювалося на сфери політичну та приватну. Скоріше, епідектичне красномовство слід розглядати як частину побуту повсякденного життя з його святами, ювілеями, іменинами, похованнями тощо.
Так, у греків красномовство зародилося в архаїчний період, коли вдала промова була здатна змінити розклад політичних сил і забезпечити важливі переваги. Одначе в "Іліаді", де оспівано похід греків на Трою, перевагу віддано, насамперед, урочистому красномовству, що межує з політичним (воєнним), але більше стосується внутрішніх відносин між членами грецької громади. Царі-вожді повинні були вміти публічно виступати в зібранні, як Одіс-сей, що виголошує своє слово, жваво жестикулюючи й маніпулюючи скіпетром (цей жезл давав право слова). Старець Нестор названий у Гомера "громомовним вітією", водночас йому належать слова "солодкі, мов мед". Греки вбачали у здібності до красномовства "дар богів", але з давніх-давен вказували на потребу виховання у вождя здібностей такого роду.
Епідектичне красномовство з часом почало заміняти собою поезію, що прикрашала урочисті моменти життя громади, й перейняло низку поетичних прийомів.
Свої промови епідектичні оратори виголошували речитативом, ніби співаючи, змінюючи тон залежно від змісту, ще й супроводжували все це гармонійними танцювальними рухами, що створювало особливий "гіпнотизуючий" ритм. Ці прийоми вводилися в риторику поступово, але вже починаючи з найдавнішого риторичного посібника Фрасіма-ха всі вчителі риторики підкреслювали необхідність такого "акторського" моменту.
Епідектичне красномовство від початку включало в себе жартівливість, іронію. Так, Горгій виголосив промову на "захист" міфологічної героїні Єлени, яка зрадила свого чоловіка, Менелая, що й спричинило Троянську війну: виявляється, Єлена, що втікла від чоловіка з Парисом, не заслуговує на засудження... Захист грунтується на софістичній тезі, що істина — річ "відносна"...
У пізній античності виділяється вже й суто побутове красномовство ("Нікомахова етика"), яке називали тоді гомілетикою (пригадаймо: грецький письменник римської пори Плутарх називає в "Застольних бесідах" гомілетикою вміння не пережартувати й не пересваритися під час бенкету).
Як особливий жанр набуло сили надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам'яті афінських синів, які полягли в бою). Письмова форма — віршова — утворила в цій сфері особливий жанр лірики — епітафію (наприклад, "У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий, живому добром відплатив за добро").
Таким чином, соціально-побутове красномовство виникало не тільки з виру подій сьогодення, а й живилося з ді-дин епідектичного та політичного красномовства: це природно, оскільки політика й побут, скажімо, інколи невловимо переходять одне в одне.
Сьогодні жанрами суспільно-побутового красномовства є: ювілейні промови, вітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово[7].
Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тої чи іншої особистості, групи чи явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом панегіричні. Характерною рисою подібного красномовства є стабільність, навіть ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), що накладає певний відбиток на стиль промови.
Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. За своїм обсягом це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічний витік тут може бути послаблений; панує емоційна стихія. Ораторові не обов'язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне слово). Проте оратор щедро черпає приклади з життєвого матеріалу, фольклору (наприклад, стихія анекдота). Стиль тут може бути самий різноманітний — від урочисто-величального (наприклад, на похороні) до "зниженого", навіть часом вульгарного (в застіллі). Слід зауважити, що ораторові за цієї ситуації необхідно дотримуватися норм культури, бо інакше він ризикує образити чиюсь гідність, наразитися на дискусію чи навіть й більш гостре "вияснення стосунків".
Важко класифікувати численні приклади гострого та переконливого слова в побуті: це може бути "дискусія" щодо ціни краму на базарі, сварка двох сусідів або залицяння хлопця до дівчини. Але очевидно, що сфера застосування красного слова тут справді безмежна.
Ключові слова:
суспільно-побутове красномовство,
епідектичне (урочисте) красномовство,
ювілейна промова, привітальне слово,
застільне слово (тост), надгробне (поминальне) слово.
Практичне заняття 2 Види красномовств
1. Дайте визначення юридичному (судовому) красномовству.
2. Назвіть посади, що виступають як юридичні "ключові фігури" в сьогоднішньому суді. Хто, окрім юристів, може виступати в судових суперечках?
3. Чому суд першої інстанції особливо важливий для здійснення правосуддя?
4. Що таке репліка і яку роль вона відіграє в судових дебатах?
5. Охарактеризуйте роль, що її відіграє в судовому ораторстві морально-етичне начало.
6. Спробуйте стисло сформулювати, що таке академічне красномовство. Яку роль в ньому відіграють фундаментальне наукове знання та аргументація?
7. Охарактеризуйте лекцію як основний вид академічного красномовства. Чим відрізняється наукова лекція від популяризаторської?
8. Назвіть форми діалогу зі слухачами в академічній аудиторії.
9. Дайте стисле визначення політичного красномовства. Що таке ансажованість політичного оратора і як вона пов'язана з ідейністю його промови?
10.Назвіть основні жанри політичного красномовства. Охарактеризуйте кожен з них. Які засоби масового тиражування політичної промови сьогодні використовуються?
11.Сформулюйте визначення церковного красномовства і назвіть його основний жанр. Які моменти Біблії насамперед слід доносити до слухачів церковному ораторові (гомілету)?
12.Що визначає тему церковної проповіді? Назвіть різновиди проповіді та охарактеризуйте її типову структуру.
13.Дайте формулу суспільно-побутового красномовства. Яку роль відіграють в ньому імпровізація, емоція, гумор тощо?
14.Назвіть і охарактеризуйте основні жанри суспільно-побутового красномовства та рису, що їх об'єднує. Наведіть приклади.
Завдання до практичного заняття 2
1. Якщо є можливість виконати цю вправу-імпровізацію колективно (щонайменше п'ять осіб: "позивач", "підсудний", "прокурор", "адвокат", "свідок" тощо), спробуйте інсценувати розгляд справи в суді з відповідними ораторськими виступами. Кримінальні ситуації: хабар, вбивство, зґвалтування тощо.
2. Доведіть, що наведений далі текст належить до сфери академічного красномовства. Окрім цього зверніть увагу на такі моменти: чи зустрічаються тут термінологія, посилання на дослідження попередників, цитування документів, дати. Які речення — прості чи складні — переважають? Чи зустрічаються поетичні образи?
Уже в бронзовому віці кількість поховань скорчених трупів поступово зменшується, що може бути непрямим свідченням про зміну у світогляді. Чіткою межею в характері поховання — заміні скорченої пози простим трупо-покладенням (у витягнутому стані) — є IX ст. до н. е. Лише у племен милоградської культури, яку пов'язують з північно-східними праслов'янами, або Геродотовими нев-рами, найдовше зберігалися скорчені поховання, і це цілком збігається зі свідченням Геродота щодо пережитків ідеї реінкарнації у неврів: "Скіфи та елліни, що живуть серед них, — писав Геродот, — твердять, що кожний невр щороку на кілька днів обертається на вовка, а потім знову приймає людський вигляд" [35, с. 270].
3. Порівняйте, як змальовує "своїх"
та "чужих" полі-
тичний оратор:
І
СПУ ставить завдання:
1. Об'єднати чесних людей для перемоги на виборах.
2. Прийняти пакет законів і з їхньою допомогою зміни-
ти курс реформ.
3. Вивести із занепаду виробництво й економіку.
4. Забезпечити
справедливу та стійку оплату праці та
пенсій, підвищити життєвий рівень людей.
II
Режим бандократії — це влада незаконно розбагатілих негідників, корумпованих державних структур, а також способи використання ними влади, спрямовані на пограбування державної (загальнонародної, а точніше: нашої і наших дітей) власності, започатковане на кримінальній основі. (З агітаційної листівки соцпартії України.)
4. Яка з двох ознак церковної проповіді, на
вашу думку,
більш істотна — традиційна формула на початку чи по-
силання на Євангеліє, що подано за нею:
В ім'я Отця і Сина і Святого Духа! Сьогодні ми читаємо в Євангелії: "Будьте милосердні, як Отець ваш Небесний милосердний". Це дуже важливе слово, "милосердя", люди тепер часто вживають, і це добре, це чудово (О. Мень).
5 Проведіть конкурс на проголошення ювілейних слів (тостів) для ситуацій: а) день народження вашого приятеля; б) ювілей вашого керівника.
Література Основна
1. Абрамович С. А. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995.
І.Бернацкий Г. Г. Культура политической дискуссии. - Л., 1991.
3. Бондаренко П. С. Судова промова. — Львів, 1У72.
4. Волков А. А., Фадеева Е. А. Воплощение замысла в лекции. — М., 1989.
5. Михайловская М. Г., Одинцов В. В. Искусство судебного оратора. — М., 1981.
6. Молдован В. В. Судова риторика. — К., 1998.
7. Сагач Г. М. Золотослів. — К., 1993. — С. 33—45.
Додаткова
1. Абрамович С. Д., Чікарькова М.
Ю. Риторика.
—
Львів, 2001.
— С. ПО — 132.
2. Адамов Е. А. Личность лектора. — М., 1985.
3. Гольдинер В. Д. Защитительная речь. — М., 1970.
4. Ивакина Н. Н. Культура судебной речи. — М., 1955.
5. Иванова С. Ф. Лекторское мастерство. — М., 1983.
6. Иевницкий В.
Ф. Церковное красноречие и его ос-
новные законы. — СПб., 1908.
7. Матвиенко Е. А. Судебная речь. — Минск, 1972.
о. Молдован В. В. Судебные прения. Игровые занятия. — К., 1989.
9. Рождественский Ю. В. Риторика
публичной Лек-
ции. — М., 1989.
10. Ушакин С. А. Речь как политическое действие // Полис. — 1995. — № 5. — С. 142—153.
11. Черниловский 3. Искусство красноречия, или Что такое парламентская речь//Народный депутат. — 1991. — № 12. — С. 75—82.
12. Чихачев В. П. Культура речи лектора // Основы лекторского мастерства. — М., 1978. — С. 146—173.
Розділ 2
Нариси з історії красномовства
2.1. Розвиток ораторського мистецтва у Стародавньому світі
Стародавній світ — це, в першу чергу, шумеро-аккад-ська (месопотамська), давньоєгипетська, давньокитайська, греко-римська, давньоіндійська, давньоіранська цивілізації та своєрідна культура невеличкого Ізраїлю, що дала людству Біблію.
Зародки сучасної цивілізації виникають через сприятливі кліматичні умови саме на Давньому Сході. У IV тисячолітті до н. е. в Межиріччі Тигру та Євфрату (грец. Месопотамія) постало суспільство Шумер. З часом шумерська держава поступається племенам Аккаду і підкоряється їм; утворюється цивілізація синтетичного типу (Вавілон і Ассирія). Паралельно з Шумером складається могутня цивілізація Давнього Єгипту; далі формуються культури стародавніх Китаю, Індії та Ірану, що залишили по собі багатющу літературу.
Ця література була переважно риторичною, оскільки спричинилися до її виникнення не стільки художні завдання, скільки практичні релігійно-філософські та моральні установки. Це не означало, що в цих суспільствах не було художнього слова як такого — навпаки, тут часом складалася навіть теорія красного письменства, зокрема поетика (як, наприклад, в Давній Індії). Але в даному разі ми зустрічаємося з характерним явищем: автори поетичних творів, як правило, вирішували питання релігійного, політичного чи юридичного характеру, які на той час становили основну проблематику літератури взагалі.
Риторика як цілісна наука та риторична практика може гармонійно розвиватися лише в суспільстві, де забезпечено простір для індивідуальності, мовної ініціативи особистості. Давній Схід будував своє життя в особливих політичних, культурних і правових координатах, в яких не було й місця та простору для самовияву "я". Тому риторичний досвід тут формувався стихійно чи в річищі практичного красномовства, чи в річищі красного письменства, а розвинених теорій риторики, подібних до давньогрецької, тут практично не склалося.
І все ж риторична практика Давнього Сходу була яскравою й різноманітною; її досвід був почасти використаний і Давньою Грецією.
У культурних системах стародавніх суспільств риторика посіла значне місце, хоча здебільшого вона формувалася тут в лоні більш широкого духовного пошуку. Винятком була греко-римська античність, що усвідомила самостійне значення риторики як окремої наукової дисципліни.
* * *
§ 1. Риторика Стародавньої Месопотамії Красномовство епохи Шумеру
Започаткували месопотамську цивілізацію шумери — народ нез'ясованого походження (подібно — вихідці з Кавказу). Саме шумерам належить винахід найдавнішої писемності: з вогкої глини, що буквально лежала під ногами, ліпили табличку, на якій креслили знаки, що згодом набули характеру клинопису.
Шумер високо підніс професію писця, який мислився носієм мудрості, людиною, цінною для суспільства. Пи-сець, наприклад, повчає свого сина: "Такої майстерної роботи, як справа писця, що я її обрав, не можуть назвати ... Ти не думаєш про справу мою, вже не кажу — про справу батька мого"[8].
Шумери вірили в існування таємничих первісних начал — Ме, які були джерелом світової справедливості. З цього виходили при встановленні політичних і юридичних норм.
1 Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Будапешт, 1985. — С. 34. 2 Там само. — С. 31. История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 84. |
Тут творилося судочинство й існувало судове красномовство', судових справ, пов'язаних з прагненням раба вирватися на волю, було дуже багато; після смерті рабовласника раби подавали позов, доводячи, що вони не можуть перебувати в рабстві у спадкоємців, а ті ретельно доводили протилежне, широко використовуючи сімейні архіви, що зберігалися в кожному домі з максимальною повнотою[9].
На шумерських табличках можна прочитати про драматичні ситуації, коли люди судилися з приводу вбивства, розлучення, потреби утримувати старих батьків, володіння садом тощо.
Політичне красномовство Шумеру закарбувалося, насамперед, у царських історичних написах. Царі Шумеру полюбляли лишати їх по собі; найчастіше це було одне лаконічне речення: "Коли такий-то переміг такого-то, то оцю споруду він побудував" (написи царів місту Ура, Ла-гаша, Умми та ін.)[10].
Виділяється пізній напис царя Гудеа, що записав свій пророчий сон: божество велить Гудеа побудувати даний храм. Опис божества зроблено суто риторичними прийомами, але інколи вони переростають у справжню поезію: "Великий він, як небо, як земля, великий ... буря внизу біля його ніг, справа і зліва леви лежать"[11].
Того часу існували й усілякі сказання, які втілювали настрої будівників отих храмів: "На берег річки він народ жене, Вдень і вночі він стіни мурує; Сльози каміння начисто відмивають, Вдень і вночі він стіни мурує; Піт камені добіла відмиває"[12].
Шумери мали також царські списки та хроніки, зафіксувавши в них як легендарних, так і реальних властителів ("до потопу" та "після потопу").
У шумерів існувало розвинене релігійне красномовство. Особливе місце посідали в шумерській літературі релігійні міфи, гімни та плачі, в яких відбилися найдавніші уявлення про створення світу, про спілкування людей з богами, про великий потоп, знайшла свій вираз також і психологія каяття і т. ін. Це переважно поезія, але й риторичне начало тут вимальовується цілком виразно: Гільгамеш йому відповідає:
"Уту, слово тобі скажу, до мого слова слух прихили! Про свої задуми мовлю, до надій моїх слух зверни! Люди вмирають у місті, сумує серце! Люди відходять, і серце в тузі! Через мур міський похилився я, Трупи в річці побачив я,
Чи не так само і я відійду? Воістину так, воістину так!
Найвищий з людей не досягне небес,
Найбільший з людей не вкриє землі,
Ворожіння на цеглі не віщує життя!
В гори піду, здобуду славу!
Серед славних імен себе прославлю,
Де імен не славлять — богів прославлю!"[13].
Окрім власне релігійних текстів існувала дидактика (повчання), яка часом трансформувалася у філософські діалоги, байки, афоризми. Дуже цікава рефлексія "інтелігента", незадоволеного існуючим світоустроєм:
"Я — мудрець, чому ж я мушу мати справу з невігласа-ми-молодиками? Я — той, хто знає, чому ж мене зараховують до невігласів? їжі навколо тьма, а моя їжа — го-лод"("Людина та її особистий бог")[14].
Побутове красномовство Шумеру знайшло свій вираз у прислів'ях, приказках, анекдотах, в яких відбилися такі риси народної психології, як гумор та лукавство, метка спостережливість":
"Лисиця помочилася у море і сказала: "Все це море зробила я!"
"Мій бик тобі молока принесе!";
"Як слон в напівзатопленому човні!";
"Глянеш збоку — він чоловік, рукою доторкнешся — сира глина"[15].
Красномовство епохи Аккаду
Після захоплення Шумеру Аккадом (південними семітськими племенами), шумерська мова та література, традиції письменства були перейняті новою спільнотою.
Література Аккаду (ассирійсько-вавилонська) виникає на шумерському грунті спершу як література ділових документів, але згодом перетворюється на багату словесність, зі складною жанровою системою та глибоким ідейно-філософським змістом. Хоча Вавилонія була спадкоємницею Шумеру, однак вавилоняни, особливо з розвитком можливостей власної (арамейської) мови, енергійно поривали з архаїкою шумерських зразків. Якщо шумерські тексти насичені одноманітними повторами — вавілонські відзначаються лаконізмом, стилістичною різноманітністю, чіткими описами, художніми тропами.
* * *
Особливо відзначилися вавилоняни у сфері юридичної риторики, найвидатнішою пам'яткою якої вважають Закони Хаммурабі: великий цар Вавилону багатослівно доводить необхідність обороняти сироту та вдовицю перед сильними світу цього. Розгляд численних випадків судочинства яскраво змальовує картину тодішнього життя, а закони зводяться до ідеї "око за око, зуб за зуб".
"Якщо лікар виправить людині зламану кістку або вилікує уражений м'яз, пацієнт повинен заплатити йому п'ять шекелів срібла".
"Якщо лікар зробить пацієнтові великий розріз бронзовим ланцетом і той помре або якщо лікар розітне пацієнтові брову і той осліпне, лікареві слід відтяти руку"1.
Згодом ця модель запанує на всьому Сході, навіть проникне до Біблії — у сферу так званих приписів, людського (тобто юридичного) права.
За панування в Месопотамії асирійців певною мірою розвивається і політична думка, втілена у систему двірського політесу, покликаного возвеличити особистість ца-ря-самодержця. Згодом це переростає у різноманітні міркування щодо політики, права, військової справи. Щоправда, політичне красномовство Ассиро-Вавилонії зводиться
Г
переважно до уславлення царів, написи яких часом свідчать про неймовірну кровожерність. Ось правитель "п'ять тисяч сімсот воїнів вивів... з шумерських міст і стратив їх"; "Клянусь богами Шамашем і Амалом, що це не брехня, а чиста правда"1.
Царі хизуються числом людських жертв — такий, наприклад, напис найбільш інтелігентного з ассирійських царів Ашшурбаніпала:
Я відрубав голову Теуммана, царя їхнього, Бунтівника, що замислив лихе. Без рахунку воїнів його погубив я. В руки живцем захопив бійців його і Тілами їхніми, мов колючкою й бур'яном, Я заповнив околиці Суз2.
Слід гадати, що це красномовство таки переконувало слухача в моральному авторитеті царя.
Але у Вавілоні, що кінець кінцем переміг Ассирію, традиція царського напису занепадає: тут панувало жрецтво, що не прагнуло занадто підносити авторитет царської влади.
Проте релігійне красномовство вавілонян часто набуває характеру панегірика богові, однотипного уславленню царя. Хоча їхні молитви й багаті на поетичні прийоми, все ж таки в них переважають елементи, властиві елоквенції, як, наприклад, в заклинальній молитві до Іштар, володарки неба:
Тобі — моління мої, володарів володарко, богинь богине! Іштар, ти царюєш повновладно, ти заступниця людська! Ірніні, володарко обрядів, ти найбільша поміж Ігігів! Ти могутня, ти державна, ім'я твоє — над усіма! Ти світоч землі і неба, ти несхитна дочка бога Сіна! Ти вкладаєш у руки зброю, ти скликаєш на битву! Ти пожинаєш все суще, мов колосся, тебе вінчано тіарою влади!3.
1 Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Будапешт, 1985. — С. 31.
2 История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 115.
3 На ріках вавілонських: з найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. — К., 1991. - С. 203.
Наведений уривок містить, по суті, лише два поетичних образи ("Ти пожинаєш все суще, мов колосся, тебе вінчано тіарою влади"); все інше — з царини риторики. Перед нами — теургія, "зв'язування волі" божества шляхом риторичної похвали, що прирівнювалася до жертвоприношення.
Особливий інтерес породжує пізньовавілонська філософська дидактика — "Напучення" [Сінахерібу], "Повість про невинного страждальця", так звана "Вавілонська теодицея" (тобто "захист богів"), "Розмова пана і раба" тощо. У цих творах ораторський монолог сполучається інколи з діалогом, в якому представлені різноманітні точки зору. Серед багатьох дослідників побутує думка, що саме ці твори стали одним із джерел біблійних Екклезіаста та Книги Іова, які згодом помітно вплинули на розвиток і особливості європейської риторики.
Очевидно, що й побутове красномовство було поширене серед вавілонян досить широко — свідчення тому "Розмова пана зі своїм рабом", цікавий зразок невимушеної віршованої елоквенції, в якій відбилися відносини між різними соціальними верствами: психологія резиньяції та вередування аристократа, що стомився як від розваг, так і від непевності життя:
Рабе, корися мені!". "Так, о мій пане, так!"
"Ну, поспішай! Колісницю готуй! До палацу я їду!"
"Поспішай, о мій пане, скоріш — на тебе чекає успіх!"
"Ні, рабе, ні! Я не піду до палацу!"
"Не треба, мій пане, не треба!
Може, що цар відправить далеко тебе,
В путь-дорогу незнаную примусить тебе вирушати,
Денно і нощно страждання на шлях тобі ляжуть!"
Рабе, корися мені!". "Так, о мій пане, так!"
"Що ж зараз добре є?
Голови стяти тобі й мені,
В річку їх кинути, ось що чудово!"1.
§ 2. Риторика Стародавнього Єгипту
Єгипетська цивілізація проіснувала 4,5 тисячі років майже не змінюючись, а усталеність тамтешнього буття багато в чому грунтувалася на усталеності мовно-літературних витоків. Як і в Месопотамії, тут важливою фігурою був писець-чиновник; продукували силу всіляких документів на папірусі, записували фольклор, релігійні твори та закони, була започаткована цікава й багата художня література. Існували право, певна політична ініціатива, педагогіка та школа.
* * *
Очевидно, в Стародавньому Єгипті можна було завдяки ораторському таланту досягти успіху у сфері судового красномовства. Відома "Повість про красномовного поселянина" (записана, до речі, кілька разів) про те, як селянин не просто переконав володаря в тому, що його скривдив грабіжник, а й отримав все майно кривдника. Цікаво, що володар, прийнявши справедливе рішення одразу, примушував селянина дев'ять разів розповідати історію лише для того, аби насолодитися його красномовством і, записавши його оповідь на папірус, потішити фараона. "Не випадково ораторське мистецтво визнається потрібним не тільки знаті, а й простим людям": твір написано в епоху смут і повстань, коли заговорили не лише пануючі верстви1.
Юридичні та політичні норми були осмислені єгиптянами як Маат — божественний порядок та істина, що не дають суспільству зірватися в хаос. Наприклад, в "Текстах пірамід" висловлено заклик до фараона "утвердити Маат на місці безладдя".
Задля утвердження в суспільстві соціальної гармонії широко використовувалася політична риторика.
"Золоте ім'я" фараона по-різному інтерпретувалося в багатих етикетних формулах: "Владика Обох Земель", "Великий Бог" та ін. Написи фараонів дуже нагадують месо-
Никитина В. Б., Паевская Е. В., Позднеева Л. Д., РедерД. Г. Литература Древнего Востока. — М., 1962. — С. 39.
потамські, але включають повне титулування й навіть біографічні дані.
Придворному етикету властива була деяка манірність: сановники фараона, наприклад, іменувалися "єдиними друзями", а зрадники — "тими, хто покинув води високо-народженого" і не погодився "лягти перед ним на живіт"; гнівливий ставав "верхньоєгипетським леопардом, коли він сердиться"; вельможі не їли, а "цілували" їжу тощо.
Культ фараона та двірський етикет породжували специфічні урочисті формули, нині не завжди зрозумілі, побудовані часом на грі слів. Так, побажання вічного життя фараону включало незвичну для нас метонімію: "Хай всі боги дадуть тобі життя, щастя твоєму носу, хай осиплють тебе подарунками, хай дадуть тобі безмежне вічне життя, вічність, якій немає кінця!"[16].
У свою чергу, фараон звертався до людей просто й "по-діловому", щедро обіцяючи всілякі блага, як і всякий популіст будь-якої епохи. Ось звернення фараона Рамзе-са III до своїх каменярів:
"Для вас наповню я комори всім, що потрібно: їжею, м'ясом, солодким тістом, сандаліями, одежею, аби захищати ваші тіла, великою кількістю мастил, аби ви мастили свої голови кожні десять днів, дам я вам одежу на цілий рік, аби ноги ваші твердо стояли на землі щодня і щоб ніхто з вас не зітхав уві сні через нужду. Я призначив багато людей слідкувати за тим, аби ви ні в чому не мали нужди: рибарів, аби привозили рибу, садівників, аби вирощували рослини. На гончарних колах виготовлений для вас посуд, зроблені глечики, аби охолоджувати для вас воду в літній час. Для вас рухаються веслові човни з Верхнього Єгипту до Нижнього, з Нижнього Єгипту до Верхнього з ячменем, зерном, пшеницею, сіллю, бобами в необмеженій кількості. І роблять вони це для того, аби зі слухняним серцем працювали ви для мене"[17].
Та коли цар звертався до подібних собі, то лексикон його втрачав простоту та діловитість і набував пишноти й урочистості.
Саме цим, наприклад, відзначається клятва двох царів — єгипетського Рамзеса II та хеттського Хаттусіліса про збереження миру:
"Що ж до цих слів [договору] правителя хеттів з Рам-зесом-Меріамоном, великим володарем [Єгипту], накреслених на цій табличці зі срібла. Що ж до цих слів — тисяча богів з богів і богинь країни хеттів разом з тисячею богів з богів і богинь Єгипту — вони...свідки [цих слів]"[18].
Та інколи, особливо в часи соціальних катаклІзмів, віра у володарювання Маат хиталася. У висловах сучасника кризи пізнього Єгипту Іпусера можна знайти картини руйнації, повстання бідаків проти сильних: люди стали подібні до "чорних ібісів"; новонароджених дітей вельмож кидають головою об стіни, залишають у пустелі тощо. Відповідно і пишномовна урочиста традиція розмивалася, по-ступаючися гірким і правдивим словам.
Загіпнотизованість потойбічним сильно відчувалася у країні, де правила каста жерців. Свідченням цього є не тільки гробниці-піраміди, масове бальзамування померлих і розгалужені заупокойні ритуали, а й своєрідне релігійне красномовство. Величезна за своїм обсягом Книга Мертвих мала магічно-заклинальний (теургічний) характер: мета була цілком утилітарна — провести душу небіжчика крізь тортури та жахи потойбічного світу до суду Озіріса і вічного заспокоєння (психагогія). Книзі Мертвих властива дещо макабристична поезія (опис моторошних потвор, що чигають на душу померлого). Але основу тексту складає чиста риторика, що має на меті переконати володаря потойбічного світу в правоті промовця.
"Я приходжу до тебе, пане Озірісе, з чистими руками. Я була справедлива у всіх моїх справах, не грішила проти фараона і не зробила нічого, в чому люди могли б звинуватити мене! Дивися, я непорочна, о, прийми мене! Зверни до мене своє милостиве обличчя, пане Озірісе!" (з погребального папірусу цариці Макара)[19].
Рак И. В. Мифы Древнего Египта. — СПб., 1993. — С. 46. ( [20] Цит. за: Битнер В. В. На рубеже столетий. — Т. 1. — Обзор главнейших научных и культурных приобретений XIX века. — СПб.. 1901. — С. 112.
Навіть у релігійних гімнах єгиптян втілений не стільки поетичний образ, не стільки ліричний порух душі^ скільки натхненне поіменування, перелік речей реального світу, що, безумовно, робить ці тексти належними до риторики:
"Ти встановив плин часу, аби знову й знову народжувалося створене тобою, — встановив зиму, щоб охолодити паші свої [...] Ти створив далеке небо, аби сходити на ньому, аби бачити все, що тобою створене. Ти єдиний, ти сходиш в образі своєму, Атоне живий, сяючий та блискучий, далекий та близький! З тебе, єдиного, твориш ти мільйони образів своїх. Міста і селища, поля і дороги, і Річка [тобто Ніл — С. А., М. Ч. ] споглядають тебе, кожне око спрямоване до тебе..." (з гімну Сонцеві-Атону, написаного фараоном-єретиком Ехнатоном, який спробував утвердити в такий спосіб єдинобожжя)[21].
До речі, тут гімн трактовано як "шедевр релігійної лірики", але поруч з безперечно ліричними інтонаціями тут все ж таки домінує суто риторична стихія.
У релігійному красномовстві єгиптян виступають часом архаїчні табу, зумовлені страхом перед необхідністю називати небезпечні речі. Наприклад, тих, кого ховали у некрополі неподалік від Мемфісу, називали "притомленими". Водночас вражає приземленість ціннісних орієнтацій у тогочасному суспільстві. Так, вельможа Хуфхор вмістив на своєму надгробку відомості про те, як він виконав доручення фараона: "За сім місяців подолав я цей шлях і привіз звідти рідкісної краси подарунки. Отримав я за це багато похвал"[22].
Єгиптяни високо цінували вдало сказане побутове слово, свідченням чого є "Повчання" вельможі Птаххотепа своєму синові: "Шукаєш слова, дорогоцінного, мов той зелений камінь [смарагд], а знаходиш його в рабині, що меле зерно".
§ 3. Риторика Стародавньої Індії
Культура Стародавньої Індії — одна з найбагатших і найцікавіших культур світу. Постала вона як синтез культури місцевих племен і напівкочових племен аріїв, які завоювали Індію в середині II тис. до н. е.
Тут існувала багатюща релігійна, наукова та художня література на численних мовах Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть історія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність потрактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).
Водночас у Стародавній Індії сформувалася й одна з найбльш значних у світовому масштабі науково-філологічних шкіл. Літературну мову (санскрит) упорядкували Па-ніні та інші вчені. Давньоіндійська думка висунула навіть теорію художньої літератури. Існували теоретичні посібники ("Поетичні прикраси" Бхамахи, Дхваньялока Ананда-вардханн та ін.).
Риторичне й художнє тут звичайно не розрізняли, фонетичні та стилістично-синтаксичні прийоми, що розглядалися як прикраса мови, ототожнювали з атрибутами художнього слова. Та давньоіндійська поетика містить елементи, які цілком можна трактувати і як риторичні прийоми. Так, у Дхваньялоці фігурують такі фундаментальні категорії, як раса і дхвані: раса означає "смак" (або почуття); дхвані — обігрування багатозначності слова; обидві категорії можуть бути реалізовані як в поетичному, так і в риторичному тексті.
Додамо, що переможця в університетському диспуті в Індії прийнято було з почтом провозити на слоні, а того, хто програв у цьому змаганні, посипали брудом і тяжко лаяли — статус риторики, отже, був тут дуже високий...
* * *
Юридична риторика знайшла своє літературне втілення в законах Ману та деяких інших подібних кодексах. їх не варто ідеалізувати: тут закріплено й соціальне гноблення, і чисто расистські принципи (диференціація "чорних" і "білих", поділ на варни — жерці, воїни, простолюд і принижене чорношкіре населення), причому якщо представник нижчої касти скаже щось проти жерця-брахмана —
"залити йому рота розплавленим сріблом"). Але закони Ману закликають і захищати слабких від сильних. Оплотом справедливості вважають царя:
"Якщо не було б послуху перед владою, дикі звірі та птахи нищили б жертви і роздирали б людей на шматки, ніхто не вивчав би Вед, не доїв би корів, дівчата не виходили б заміж, були б розірвані всякі узи і панував би загальний розбій"[23].
Політична риторика Стародавньої Індії, як і на всьому Сході, реалізувалася передусім у царських написах. Наприклад, цар Ашока, який запровадив в НІ ст. до н. е. буддизм, декларує нові моральні норми, заперечуючи жорстокість і розлюденість старих традицій:
"Сумний улюбленець богів з тих пір, як завоював Ка-лінгу. Бо невідворотно захоплення ще непідкореної країни супроводжується вбивством, загибеллю або полоном людей. І від цього улюбленця богів мучить печаль, тужливі думки й тяжкі думки"[24].
Глибока філософічність і яскрава образність, характерні для стилю священних книг — Вед, започаткували релігійну риторику Індії. Водночас місцева культурна традиція базувалася на обожненні сил природи, на самоспогляданні.
В обох системах слову надавалася магічна роль. З огляду на це брахмани довго не записували тексти Вед, оскільки неправильна вимова могла б, на їх думку, спотворити задум того, хто висловлюється, спричинити в космосі небажані вібрації. "Зосередження розумової і, отже, мовної праці в касті брамінів створило пріоритет літур-гічної та навчальної мови перед всіма іншими видами мовлення"[25].
У гімнах Вед релігійна риторика представлена широко й змістовно. Недарма тут вшановували богиню Вач ("слово") — "царицю богів". Вона вважалася покровителькою мудрості і красномовства. Пізніше Вач стали ототожнювати з Сарасваті, образ якої здавна пов'язували з водами[26].
Часом риторика Вед сягає високого рівня філософського узагальнення. Таке, наприклад, потрактування категорії Атман — індивідуально-духовного начала, яке вміщує Брахмана — божественно-загальне, подібно до того, як глечик вміщує повітря:
"Цей мій атман у глибині серця менший, ніж зернина рису, й ніж зернина ячменю, й ніж насіння гірчиці, й ніж зернина проса. Цей мій атман у глибині серця більший, ніж земля, ніж повітряний простір, більший, ніж небо, більший, ніж усі ці світи. Джерело будь-якої дії, будь-якого бажання, будь-якого запаху, будь-якого смаку, що вміщує в себе все це, мовчазний, нескаламучений, він, мій атман, у глибині серця, — це брахман!"[27]. Особливим є красномовство та поетичність замовлянь і заклинань, що складають четверту книгу Вед — "Атгарваведу". Була широко представлена й дидактична риторика: "І серце спіль-неє, і розум, і засіб від ворожнечі дарую, Як матері мале теля. Нехай буде відданий син батькові, Згідний з матір'ю у всьому, Нехай чоловіку мовить дружина Медові слова кохання" (в оригіналі — вірші)[28].
У розвитку релігійної риторики Індії слід виділити тексти буддизму, який надавав величезного значення слову, що аналізувало екзистенціальні проблеми людини:
"Він образив мене, він вдарив мене, він узяв гору наді мною, він обібрав мене. У тих, хто не таїть у собі таких думок, ненависть припиняється. Бо ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона. Ось споконвічна дгамма".
"Як в будинок з поганим дахом просочується дощ, так в нерозвинений розум просочуються жадання".
"Не прикипайте душею до приємного й ніколи — до неприємного. Не бачити приємного й бачити неприємне — зло".
Зейдлер Г.-А. Політична думка Стародавнього світу. — Львів, 1959. - С. 89. 2 Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Будапешт, 1985. - С. 153. 3 Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М., 1997. — С. 47. |
"Поступово, мало-помалу, час від часу, мудрий повинен струшувати з себе бруд, як ювелір — зі срібла"[29].
Давньоіндійському релігійному красномовству властивий особливо жорсткий ритуалізм, виголошення з теургічними цілями раз назавжди затверджених формул, ще й з детальним дотриманням законів фонетики. "Яджус" — жертвенна формула, що ніколи не мала б бути порушеною, і жрець, який її виголошував, виступав як уособлення певного божества; він також мусив контролювати правильне читання священних Вед.
Судячи з художньої літератури, красномовство було невід' ємною частиною побуту Давньої Індії. На багатьох сторінках давньоіндійських книг ведуть напружені діалоги, сперечаються, доводять своє чоловік із жінкою, суддя з підсудним, володар зі слугою, мудрець з невігласом тощо (книга повчальних і розважальних історій "Панчатантра" та ін.). Але традиційні формули, подібні до формул релігійного культу, визначали й тут характер красномовства. Існували навіть збірки опису домашніх обрядів і ритуальних заклинань. Наприклад, під час весільного ритуалу наречений, стоячи обличчям до заходу, каже нареченій: "Я беру твою руку заради благополуччя"; обвівши її навколо вогню й посудини з водою, він шепоче: "Це — я, то — ти, то — ти, це — я. Небо — я, земля — ти, Саман — я, Риг — ти"[30].
§ 4. Риторика Стародавнього Ірану
1 Дхаммапада. — М.: Изд-во восточной лит-ры, 1960. — С. 59, 61, 95, 99. |
Іран — "країна аріїв" — сформувався як духовна спільнота на основі зороастрійської релігії, яка вчила, що в основі світу лежить боротба добра й зла, і що людина повинна служити лише добру та культурі. Остання, правда* була ще досить архаїчною: щойно перейшовши від ко-чів'я до землеробства, давні іранці обожнювали хліборобство та скотарство. Влада царів забезпечувала єдність країни; водночас царі, як і всі монархи Стародавнього Сходу, прагнули до повного володарювання над розумом і волею підлеглих, до підкорення все нових і нових народів.
Юридичне красномовство було в цій країні не самою розвиненою сферою елоквенції: тиранія царів та їхніх намісників, безправність особистості робили Іран країною, де судочинство цілком залежало від волі володаря. Та занадто категоричними були б твердження, що в Давньому Ірані панували суцільна сваволя і несправедливість: відома давньоіранська приказка, що невинна дівчина може пройти з мішком золота за плечима всю країну вздовж і поперек, не зазнавши ані найменшої кривди. Аристократія Ірану культивувала виняткову чесність — тут вважалося за ганьбу сказати неправду. Володарі Ірану щедро робили декларації щодо власної справедивості. Ось кілька написів царя Дарія:
"Каже Дарій-цар: "О ти, хто буде з часом царем, міцно оберігай себе від брехні. Людину, яка буде брехуном, суворо карай, якщо хочеш, аби твоя країна була неушкодже-на"; "Каже Дарій-цар: "...Тому допоміг мені Агура-Мазда та інші боги, які є, що я не був злочинцем, не був брехуном, не був тим, хто обдурює, ні я, ні мій рід. Я дотримувався справедливості. Ані слабкому, ані сильному я не робив зла. Людину, яка старалася для мого дому, я осипав своїми щедротами, того, хто шкодив, я суворо карав"[31].
Одночасно цікавою є риторична формула, яка передає атмосферу політичного життя та характер судочинства в Давньому Ірані: найбільш наближених до царя людей, які наглядали за сатрапами, називали "очі й вуха царя".
Релігійна риторика визначена характером проповіді згаданого щойно пророка Заратуштри (IX—VI ст. до н. е.), який закликав поклонятися лише доброму божеству Агу-ра-Мазді й уникати сфери зла, над якою володарював Ан-гро Майнью. Із уславлення Агура-Мазди та підвладних йому добрих божеств склалася Авеста — книга, що сконденсувала проповіді Заратуштри. Ця книга, хоча й сповнена яскравих поетичних образів, є передусім релігійною проповіддю, пам'яткою натхненної риторики:
"Клятвою зобов'язуюся бути вірним маздаяснійській вірі, [яка вчить] припинити військові набіги, скласти зброю, укладати шлюби між своїми; артовській [вірі], яка з усіх, що існують і існуватимуть, найвеличніша, найкраща і найсвітліша, яка — агурівська, заратуштрівська. Ця бо є присяга вірі маздаяснійській"[32].
В "Авесті" міститься теургічне величання сонячного бога Мітри як "правдивого, красномовного". Водночас автори "Авести" розуміли, що красномовство може бути облудним (характеристика демонічних істот-жінок, що солодкою мовою зваблюють людей)[33].
Авеста формулює моральні максими та політичні декларації. Вони натхненні древнім розумінням святості й безперервності життя: "Потрібно безперестанно людей примножувати і худобу" — наскрізна думка Авести. Злочинець — це той, хто "вершить насилля над худобою і людьми праведного скотаря"[34].
Царі, як і у Вавилоні та Єгипті, мисляться охоронцями закону та порядку:
"Нехай володарюють добрі правителі (нехай не володарюють погані), здійснюючи добре вчення і відданість"[35].
Уціліли написи великих царів Ірану, які, підкоривши вавілонську державу, засвоїли клинопис (а почасти й арамейську мову Вавилону як загальносхідну мову спілкування) і прославляли себе в царських написах. Однотипних до месопотамських чи єгипетських. Ці написи є важливими пам'ятками архаїчного політичного красномовства Ірану:
Литература Древнего Востока: Тексты. — М., 1984. — С. 10. 2 Авеста в русских переводах. — СПб., 1998. — С. 316, 452. |
"Цар Дарій проголошує: те, що я зробив, я зробив з волі Агура-Мазди лише за один рік. Ти, що пізніше читаєш цей напис, можеш переконатися в тому, що я зробив, і не вважатимеш це за брехню... Цар Дарій проголошує: царі, що жили раніше, за все своє життя не звершили того, що я, з волі Агура-Мазди, звершив лише за один рік"[36].
Про особливості побутового красномовства давніх іранців можна зробити висновок на підставі такого листа сестри братові:
"Привіт моєму брату. Чи будеш ти добре поводитися з моїми дітьми, коли я помру? Чи викупиш ти їх з боргової тюрми, якщо вони туди потраплять? За мого життя ти був зі мною жорстоким. Підніми голову і скажи правду, дивлячись на сонце: чи ж не ростила я тебе, начебто ти був моїм власним сином? Чи я повинна сама прийти до тебе і сказати все це прямо тобі в очі? Чому, коли наш брат Ри-мут захворів, ти не відправив його до мене? Пришли мені ячменю і фініків, бо в мене нічого немає. Нехай цей лист пом'якшить твоє серце, і боги зроблять твоє серце милосердним"[37].
§ 5. Риторика Стародавнього Китаю
Китай — одна з найдавніших цивілізацій світу; допитливі та трудолюбиві китайці першими у світі винайшли компас і порох, шовк і порцеляну. Тут розвинулися багата література та складна ієрогліфічна писемність, витонченість звичаїв і ускладнена церемоніальність у спілкуванні ...
Тривалий час ця цивілізація розвивалася в умовах свідомої ізоляції від інших народів, символом чого стала Велика Китайська стіна, якою колись правителі Китаю — "Піднебесної" країни — хотіли відгородитися від "варварів".
л * *
Законодавство Стародавнього Китаю було досить розвиненим, і юридична риторика тут посідала значне місце. Щоправда, постулати китайських юристів цієї пори, установка на залякування не в усякої сьогоднішньої людини можуть викликати захоплення:
"У сім'ї не можна відмовитися від нагаїв і палок; у державі — від покарань, а в Піднебесній — від виправних і репресивних походів, [але при] застосуванні їх є головне і другорядне, [а при] здійсненні їх — те, що протидіє, й те, що сприяє ...
П'ять [видів покарань] — татуювання, відрізання носа, кастрація, відрізання ноги й смерть, [кожним з яких] ка-; ралося 500 злочинів, — ось що називається "Зводом середніх [покарань], що вживалися для покарання областей, що не живуть мирно. Усіх [засуджених на] смерть страчували на ринковій площі..." (Законодавство Чжоу)[38].
Цілісність держави та єдність китайського народу забезпечувала централізована, сильна влада. Становлення політичної риторики в Давньому Китаї, як і на всьому Сході, пов'язано з пропагандою сили, нездоланності, величі правителя. Поширеними в той час були царські написи, подібні до царських написів інших давніх держав Сходу. Власне, ще до об'єднання Китаю правителі окремих місцевостей фіксували свої перемоги в таких написах: "Цар Ву скинув з трону династію Інь і тепер він, а не владика Інь вершить жертвоприношення богам"[39].
Вже в III тис. до н. е. виникають записи промов царів, які були зразком для майбутніх поколінь: їх вчили напам'ять та використовували у відповідних ситуаціях. Дослідники давньокитайської культури небезпідставно вважають, що "до початку літератури можна віднести едикти та укази давніх правителів (серед них такі, що за характером і стилем можуть вважатися першими зразками риторичної прози)..."[40].
У IV ст. до н. е. ці тексти було згруповано в "Книзі передань", "Промовах царств" та "Промовах царств, що борються". Тут присутні риторичні звертання до предків, військове красномовство, дипломатичні промови тощо. В китайській політичній риториці спостерігається неприхована тенденційність, полеміка, таврування противників і відверте замовчування невигідних речей[41].
1 Хрестоматия по истории Древнего Востока. — М., 1980. — С. 186. 2 Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Будапешт, 1985. — С. 139. |
Згодом пропаганда вірності трону набула характеру майже ритуальних заклинань: "Будь підтримкою своєму володарю проти тих правителів, які не з'являються до двору". Але й володар брав на себе певні зобов'язання: "Я розширю твої землі, аби ти був опорою дому Чжоу"[42].
Царська влада забезпечувала як законність, так і право. Судова риторика, зрештою, виникає в Китаї не внаслідок змагань і дискусій сторін, що судяться, а, як у Вавило-ні чй Єгипті, в царських указах. Щоправда, китайська юридична проза нерідко змішує реальність і міф, щоб надати явищам авторитетності ("Закони Чжоу").
На духовне життя Китаю, його релігійну риторику справили могутній вплив дві великі релігійно-філософські системи — конфуціанство та даосизм.
Конфуцій (Кун-фуцзи), який жив у V ст. до н. е., сформував поняття Високого Неба, якому підлягає Син Неба — імператор, що є батьком вельможам, а ті — батьками отців сімейств і т. ін. Ця ієрархія свідчила про прагнення впорядкувати відносини природи і людини, а також стосунки в суспільстві. Водночас Конфуцій формулює категорію жень — гуманність, закликаючи до гармонійних і людяних стосунків.
Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників започаткували китайську дидактику. Конфуцій вбачав основу життя у дотриманні всіляких церемоніалів, покликаних оберігати існуючий порядок, забезпечувати гуманність. Усе це стало передумовою виникнення та розвитку риторичної традиції, оформленої в певну систему.
Конфуціанські повчання (які й досі визначають свідомість китайця) — типова риторика морально-етичного характеру.
"Шляхетний муж піклується про дев'ять речей: коли дивишся — бачити; коли слухаєш — чути; аби на обличчі була привітність, а у вигляді — шанобливість; у мові — відданість; а в справах — поважливість; якщо ти в сумнівах — питай, у гніві — думай про наслідки; коли що береш, пам'ятай про борг"[43].
Конфуціанські ідеї живили собою велику й багату художню літературу Китаю. Серцевиною конфуціанського літературного тексту є власне риторика, пряме повчання, моралізаторство, життєві приклади тощо.
Ці особливості притаманні й літературі, що втілює в слові другий великий духовний орієнтир Давнього Китаю — даосизм. Цю течію започаткував Лао-цзи, який висунув учення про дао, яке характеризує так:
"[воно] покриває небо, підтримує землю, розгортає чотири сторони світу, розкриває вісім меж. Високо, безмежно, глибоко безмірно, обіймає небо й землю, з'єднується з безформенним. Біжить потоком, б'є джерелом. Порожнє поступово наповнюється. Клекоче і бурлить. Мутне поступово очищується"[44].
Очевидно, таку містку і водночас абстрактну філософську категорію можна було розкрити не поетичними, а риторичними засобами.
Отож, риторика прислужилася становленню філософії та релігійної думки Давнього Китаю.
З часом виклад релігійно-філософських ідей набув характеру справжньої проповіді. Одночасно риторика стала невід'ємною частиною двірського та феодального побуту Китаю.
Існує думка, що конфуціанським пам'яткам властиві прозаїчно-побутові форми, а даосистським — поетично-піднесені[45].
Однак детальне ознайомлення з пам'ятками Давнього Китаю свідчить, що конфуціанська проповідь реалізувалася і в поетичному образі, а даосистська — у формі вишуканої та розмаїтої риторики. Нерідко вони тісно перепліталися, що ілюструє, наприклад, пасаж Лао-цзи:
"Нехай країна буде малесенькою, а народ нечисленним; скільки б у них не було знаряддя, нехай вони ним не користуються; люди нехай до самої смерті не йдуть далеко від дому; якщо будують кораблі, вози, нехай на них ніхто не їздить; якщо будують панцирі, мечі, нехай ніхто не воює; замість того, щоб писати, хай люди краще плетуть торочки й китиці; нехай буде чепурним їхній одяг, нехай буде мирним їхнє житло, нехай будуть щасливими їхні звичаї; і якщо вони зазирнуть за кордон сусідньої країни і почується звідти кукурікання півнів, гавкання собак, нехай доживуть люди до старості, до смерті, ніколи не побувавши на тому боці" (йдеться про переваги малої держави)[46].
На Давньому Сході склалася різноманітна й багата риторична практика. Але здебільшого вона розвивалася стихійно; красномовці не дуже піклувалися щодо теоретичного узагальнення свого досвіду. Але роль риторики у суспільному житті була досить помітною. З розвитком міждержавних відносин риторичний досвід Сходу адаптувався і на європейських теренах. Наприклад, Солон, спартанський законодавець, запозичує (за переказом) традиції юридичної риторики з Єгипту.
Ключові слова:
ме, маат, жень, дао, царські написи, етикетні формули, теургія, психагогія, панегіризм.
Практичне заняття З Риторика Давнього Сходу
1. Що Ви можете сказати про питому вагу риторичного начала в літературах Давнього Сходу?
2. В яких сферах життя Давнього Сходу використовували риторику?
3. Які жанри характерні для риторики Давнього Сходу? Що розвивалося активніше в країнах Давнього Сходу — теорія риторики чи риторична практика?
4. Як юридичні норми давньосхідного суспільства позначилися на особливостях юридичної риторики?
5. Які чинники зумовили становлення в державах Давнього Сходу політичної риторики?
6. Чому релігійна література Давнього Сходу містить у собі виразний риторичний струмінь?
7. Що відомо про розвиток у давньосхідному суспільстві шкільного (академічного) красномовства?
8. У чому полягають особливості побутового красномовства в давньосхідних державах?
9. Яким був вплив риторичної практики Давнього Сходу на становлення риторики в Європі?
ВаргаД. Зазн. праця. — С. 141—142.
Література Основна
1. Литература Древнего Востока. — М., 1962.
2. На ріках Вавілонських: 3 найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. — К., 1991.
3. Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М., 1997. — С. 42—49.
Додаткова
1. Алиханова Ю. М. Ахваньялока Анандавардханы и его учение о поэзии //Анандавардхана. Дхваньялока ("Свет Дхвани"). — М., 1974. — С. 13—61.
2. Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Будапешт, 1985. — 166 с.
3. Гринцер П. А. Основные категории классической индийской поэтики. — М., 1987.
4. Саган Г. М. Золотослів. — К., 1993. — С. 11.
* * *
Красномовство відіграло помітну роль у формуванні культури античного суспільства. Існував навіть міф про божественне походження риторики: Юпітер покликав до себе Меркурія і звелів дати людям риторику, яка започаткувала їх діяльність. Активно розвивалися й досягли високого рівня суспільно-політична риторика, судове й академічне красномовство. Колискою античного ораторського мистецтва була Греція. Після походів Александра Македонського (IV ст. до н. е.) грецька культура поширилася майже в усьому світі (так званий елінізм). Після засвоєння засад грецького красномовства Давнім Римом, що був в античності "володарем світу", греко-римська риторика стала основою ораторської культури народів Європи. Вже наприкінці античної епохи існувала велика кількість риторичних шкіл і писаних посібників, що суттєво прислужили розвитку цієї науки.
§ 6. Виникнення і розвиток риторики у Стародавній Греції
Розвиток суспільного життя давніх греків, в якому неабияку роль відігравав духовно-культурний пошук, зумовив загальний інтерес до вишукано сформульованої думки, добірного слова. Особливо це стосується колиски демократії — Афін, де буяло політичне життя й змагалися за прихильність демосу (народу) різні партії. Натомість похмура суперниця Афін — Спарта, де панували жорстокий тоталітарний лад та ідеали воєнізованого аскетизму, зневажала красномовство: у моді був славнозвісний спартанський лаконізм, надзвичайна стислість вислову. Так, мати-спартанка, проводжаючи сина на війну, простягала йому щит зі словами: "З ним чи на ньому". Йшлося про те, що переможець повертався зі щитом у руці (втрата якого вважалася великою ганьбою), а вбитого несли додому на його щиті. Мати спартанця хотіла сказати: або повертайся з честю, або мертвим.
* * *
Власне, старогрецька риторика виникла з практичної потреби життєустрою, в першу чергу — з потреби спра-веддивого СУДУ- Саме тому найбільш поширеним у Стародавній Греції було судове красномовство.
"У житті давнього грека суд мав велике значення, але він відрізнявся від сучасного. Інституту прокурорів не існувало, позивачем міг бути будь-хто. Звинувачений захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинуватості, скільки зворушити, привернути їхні симпатії на свій бік. З цією метою застосовували найрізноманітніші <...> прийоми. Якщо звинувачений мав велику сім'ю, він приводив своїх дітей, які благали суддів змилуватися над їхнім батьком. Якщо він був воїном — оголяв груди, показуючи рубці від ран, отриманих у боях за вітчизну ... В умовах заплутаного судового права судитися в Давніх Афінах було справою нелегкою, до того ж не всі мали дар слова, щоб прихилити до себе суддів. Тому ті, хто позивався, вдавалися до послуг осіб досвідчених, а головне, тих, хто мав ораторський талант"[47].
Видатний філософ Арістотель (IV ст. до н. е.) приписував винахід риторики піфагорейцеві Емпедоклу, який жив на о. Сицилія (що належав Греції) у V ст. до н. е. Громад-
ський діяч, філософ, лікар-чудотворець, який, за легендою, покінчив життя, кинувшись у кратер вулкана Етна. Він був типово "античною" людиною, яка жила немов "напоказ", демонструючи свою ерудицію та обдарованість. Твори Емпедокла не збереглися, тому про його роль у розвитку риторики мало що відомо. Збереглися лише повідомлення, що він писав політичні та медичні трактати, які можна класифікувати як риторику.
У середині V ст. до н. е. у Греції виникає так звана софістика (від грец. аоф{атікг| — уміння хитромудро сперечатися). Давньогрецьке слово "софіст" означало спочатку мудреця, митця, винахідника, але з V ст. до н. е. софістами стали називати вчителів філософії, до програми яких входило і мистецтво сперечатися (евристика). Софісти спекулювали на хиткості, нетривкості явищ буття та непевності людської думки, підтасовуючи висновки, використовуючи й неправильні форми висновків тощо (наприклад, Ахіллес, "швидконогий" герой Гомера, за відомим софізмом, ніколи не дожене... черепаху; або: "Те, що ти не загубив, ти маєш: ти не загубив роги, отже, ти їх маєш" і т. д.).
Саме софісти, які вправно видавали чорне за біле, коли вигідно, й стали засновниками риторики
В народі називали словом коти, (брехун) всякого нещирого оратора.
Від скромного опису правил стилістики та граматики вони згодом перейшли до складання політичних та судових промов. Оскільки судові справи були дуже поширені, почали з'являтися логографи, які писали промови для клієнтів суду, а ті, в свою чергу, мусили вивчати написане логографом напам'ять. Це були переважно апології — промови на захист себе (адвокатів на той час не було). Логографи були знавцями юриспруденції й стали засновниками судового красномовства на Сицилії у V—VI ст. до н. е. Вони не прагнули істини, а просто намагалися відробити свої гроші, хитро викладаючи справу клієнта. Тому поняття софістика набуло негативного значення (мораль тогочасного суду в Греції характеризує сценка з твору афінського комедіографа Арістофана: старі убогі люди сидять на сходах суду, чекаючи, щоб їх хтось запросив за лжесвідків).
Першими сицилійськими риторами-логографами були Коракс, Лісій, Горгій (V—VI ст. до н. е.). Кораксу належить учення про риторичний твір, який він поділив на вступ, пропозицію, виклад, докази (або "боротьбу"), падіння, висновки. Лісій, виходець із Сицилії, проживав в Афінах (V—VI ст. до н. е.), був плідним логографом (йому приписують 425 промов, але збереглося лише 34). Власне, Лісій створив жанр судової промови, визначивши еталонні параметри її стилю та способу аргументації. Особливо характерною для Лісія є етопея — змалювання характерів як "персонажів" промови, так і самого промовця.
Горгій, за словами Платона, відкрив, що можливе є важливішим за істинне; він вправно видавав велике за мале і навпаки, враховуючи специфіку аудиторії, що його слухала; вдаючися до таких малошляхетних прийомів, як приниження супротивника, кепкування тощо. Характерною є назва одного з його риторичних трактатів — "Про щасливий випадок" (тобто "щасливий" для використання всіляких перекручень).
За Горгієм, який не без іронії ставився до своїх занять, суть риторики визначав як "облукання", що, "переконуючи, обдурює душу"; це — "чарівництво", "заклинання". Він прагнув використати прийоми народного магічного заклинання — метафори, антитези, словесні повтори, римування тощо (так звані горгіеві фігури). Водночас Горгій щиро захоплювався можливостями слова: "... слово — найбільший володар: з виду мале й непримітне, а справи вершить чудові — може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, підсилити жаль"1.
1 Горгий. Похвала Елене // Ораторы Греции. — М., 1985. — С. 28. |
Горгій мав свою школу. Одним з найвідоміших його учнів був Ісократ (V—VI ст. до н. е.), стилю якого властиві пишнота періодів і чіткість логіко-ритмічної побудови промови. Він заснував в Афінах школу красномовства, що обслуговувала суд, політичне життя на агорі (народні збори), а також мала вплив у сфері філософії та мистецтва. Ця школа виробила канон побудови ораторського твору, за яким твір поділяли на вступ, виклад теми, спростування аргументів опонента та висновки. За Ісократом, "високої досконалості досягнуть мистецва, серед них і красномов-
64
З 2—129
65
ство, якщо цінуватиметься не новизна, а майстерність і блиск виконання, не своєрідність у виборі теми, а вміння відзначитися в її розробці"[48].
Ісократп вперше підніс риторику на рівень дисципліни, що увінчує курс навчання.
Софісти вплинули на великого філософа Сократа (V— IV ст. до н. е.), який, хоч і різко засуджував їхню байдужість до істини (див. діалог Платона "Горгій"), але використав софістичну техніку розуміння. Сократ був великим мислителем, який вперше ввів поняття особистого сумління ("даймон") й прославився висловом "Я знаю, що я нічого не знаю", в чому відобразилася криза всієї античної думки. Сократ практикував метод евристичної бесіди: він нічого не заперечував у словах співрозмовника, лише просив пояснити незрозумілі місця його тверджень. Поступово він так заплутував співрозмовника, що той мусив визнати власні твердження помилковими. Але на відміну від софістів, що ловили людей, "мов рибу на гачок", Сократ шукав саме правди: "Справжнього мистецтва промови...не можна досягти без пізнання істини..."[49].
Цікава також думка Сократа про те, що "до складної душі слід звертатися зі складними, різноманітними словами, а до простої душі — з простими"[50].
Великий філософ Платон (V—IV ст. до н. е.) був блискучим учнем Сократа, заснував вчення про світ ідей як основу буття (матерія, за Платоном, є лише відблиском божественних ідей). Платон остаточно розвінчав софістику як "мистецтво облукання", оскільки вірив у точне знання. З його точки зору, софісти-логографи спекулювали на можливостях розуму, а вмів думати по-справжньому тільки Сократ. Платон виділяв два види здібностей, властивих ораторові:
1) здатність звести все до єдиної ідеї;
' Исократ. Панегирик // Ораторы Греции. — М., 1985. — С. 40. 2 Платон. Федр // Платон. Сочинения: В 3-х т. — М., 1970. — Т. 2. — С. 198. 4 Там само. — С. 219. |
2) здатність
проаналізувати, розкласти явище на його
складові частини, мов живу істоту, що має голову, ноги та
ін. (аналіз і синтез).
Справжнім реформатором риторики став учень Платона Арістотель (IV ст. до н. е.), який написав спеціальний твір "Риторика" (у трьох книгах) — перше наукове обгрунтування всіх попередніх висновків і спостережень. За Аріс-тотелем, риторика — це "здатність знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета"[51].
У цій праці знайшли своє обгрунтування:
— загальні принципи риторики (ритор має твердо знати, хвалить чи ганить він якісь речі);
— особистість оратора, специфіка його аудиторії (молодь, літні люди тощо);
— техніка, спосіб висловлювання думки ритора (пафос промовця, гумор);
— правдоподібність як основна умова викладу подій. Арістотель вперше відокремив поетику від риторики,
встановивши відмінність між поетично-образним словом і словом риторичним. Він стверджував, що кожна людина мусить уміти красномовно захистити себе й допомогти
справедливості.
"Передусім, поетика як мистецтво "наслідування" дійсності чітко відділяється від риторики як мистецтва "переконання", — писав про античну філологію проф. М. Гас-паров[52], зазначаючи при цьому, що теорія красномовства формувалась як нормативна; риторична школа навчала правил пристосування до ситуацій, а не сліпого наслідування прийомів.
Проте в античній риториці панувала теза Коракса: "Красномовство є робітниця переконання" (тобто слід не істину шукати, а переконувати з допомогою можливого). Осмислення прийомів логографів у високій філософії не дуже вплинуло на повсякденну діяльність звичайних риторів.
Після Сократа, Платона й Арістотеля риторика перестала бути просто прикладною дисципліною, ремеслом. Вона стала частиною філології, науки про мову й способи мовлення, засобом філософського пошуку істини. Мистецтво красномовства, з одного боку, зодягається в одяг теорії і починає цінуватися академічними ораторами. З другого боку, риторика виходить за межі судового красномовства і у сферу політики, ба, навіть, починає цінуватися побутовими гострословами.
Особливо виразно це виявилося в часи розквіту Афін, за правителя Перікла (V ст. до н. е., епоха грецької класики). Сам Перікл був блискучим оратором. Відомо, наприклад, що коли він виголосив надгробне слово героям Пело-понеської війни, які віддали життя за демократію ("вони, мов боги — невидимі, але шана, що їм тут віддають, свідчить про їхню присутність"), то жінки афінські засипали промовця квітами, цілували його одежу.
Красномовство стало одним із свідчень розвиненості людини. Демонстрували його навіть "безсловесні" до того часу жінки: подруга Перікла Аспазія висловила філософові Сократу свій погляд на кохання і він з нею погодився.
Характерний анекдот того часу: одного борця спитали, хто сильніший, він чи Перікл. Той відповів, що навіть якби він і подолав правителя у боротьбі, та все одно було б доведено, що переміг Перікл...
В епоху класичної грецької культури (друга половина V—IV ст. до н. е.) ораторство у Греції сягає своєї вершини. Найвідомішим серед риторів був Демосфен (IV ст. до н. е.), який, за переказами, маючи від природи погану артикуляцію ("кашу в роті"), настільки багато вправлявся (набираючи на безлюдному морському березі камінців до рота), що став чудовим промовцем. Прагнучи покарати родичів, які нечесно опікувалися його майном, доки він був малий, Демосфен з блиском довів на суді їх провину. Почавши свою кар'єру як оратор судовий, Демосфен швидко опановує сферу суспільно-політичного красномоства. Він прославився як ідейний вождь патріотичного напряму, що прагнув оборонити Грецію від підкорення македонським царем Філіппом (уславлені промови — "філіппіки"). За промову, присвячену пам'яті полеглих при Героної (338 р. до н. е.), захоплені талантом оратора земляки-афіняни нагородили його золотим вінком.
Демосфен навіть домігся своїми промовами заслання великого поета Есхіла, який мав величезний авторитет як автор благочестиво-релігійних п'єс.
Стиль Демосфена надзвичайно експресивний: він починає з так званої гноми (моральної сентенції), яку розвиває на конкретних прикладах, в гроні метафор, антитез, риторичних питань (зокрема, часто використовується фігура замовчування — висновок мають зробити самі слухачі); тут фігурують звертання до богів, діалоги з уявними противниками тощо.
Зразок демосфенового стилю: "То ж хіба не дивно і не безглуздо самим не зробити того, що ви доручаєте богам, вірніше, вимагаєте від них собі в захист, хоча сьогодні це у ваших власних силах, — чи ж не дивно виправдати злочинця, на чию голову, на чий дім і рід ви закликаєте погибель з висоти? То ж не буде так"[53].
У Греції після завоювання її Александром Македонським (син царя Філіппа, виховуваний Арістотелем) риторика занепадає, обмежуючись здебільшого судовим ораторством. А після того, як Александр підкорив майже півсвіту, всюди розносячи грецьку культуру, до чистого класичного стилю давньогрецьких літераторів почали домішуватися впливи азійських літератур. Форма почала цінуватися більше, ніж зміст. До того ж, в грецьких землях Малої Азії, не без впливу східних літератур, сформувався стиль пишний та гучний, що його назвали азіанізмом. Він прийшов на зміну класичним ясності та простоті. Була порушена сама логіка викладу думок, сформована в класичній Греції. Йшлося щодо втрати почуття впорядкованості світу й мови, характерного для античної класики. Тому пізнього грецького філософа та ритора Діогена Лаерція характеризують як "недбалого до такої міри, що не знаходить за потрібне викладати свій власний світогляд, а все в нього вихоплюється з безкінечно складного і невпорядко-ваного життя, і схоплюється начебто по волі випадкових ідейних і неідейних вітрів"[54].
Однак саме риторика взяла на себе відповідальність за збереження основ античного світогляду. В еліністичному суспільстві вона почала розвиватися вже як суто філософська, "академічна" дисципліна, відірвана від живої практики. Водночас вона як "лоно філософії" стала претендувати на звання ледь не "науки наук". Виникали все нові риторичні школи, що присвоювали собі право керувати розвитком літератури, тим більше, що віршові форми в еліністич-ну епоху витісняються прозовим романом. Своєю чергою, риторика почала спрямовувати ритора на оволодіння сумою чисто художніх прийомів, втративши поступово інтерес до пошуку істини та справедливості.
§ 7. Римський період античного красномовства
Римляни мали право божественне (вос) та людське (юс): часом той, хто не міг виправдатися за правом людським, міг бути виправданим за "божим судом". У римському праві обгрунтована недоторканність особистості та її власності.
У II ст. до н. е. римляни, підкоривши Грецію та більшість елінізованих країн, переймають грецьку культуру. Саме за часів римського панування грецька риторика набула величезного авторитету в усій римській імперії (друга софістика II ст. до н. е.). Однак серед римлян були люди, що ворожо ставилися до грецьких впливів, прагнули захистити стародавні римські ідеали (Катон Старший), гаслом якого було: "Не погуби справи, а слова знайдуться". Закінчилося це змагання висланням у 161 р. до н. е. усіх грецьких вчителів риторики з Риму.
Після періоду недовіри до грецького риторичного досвіду римське суспільство кинулося його засвоювати, переймаючи всі види красномовства й основні типи промов (урочисті, політичні, судові). Римляни нічого нового до цієї класифікації не додали, а лише зміцнили її широкою практикою свого розвиненого суспільного життя.
* * *
У другій половині II ст. до н. е. греки відновили свій вплив і під їхньою егідою були виховані такі блискучі оратори Риму, як Ціцерон, який виступав у час громадянських війн і політичної боротьби між республіканцями та прихильниками диктатури цезарів (імператорів). Як республіканець Ціцерон наклав головою в тій боротьбі, але збереглося понад п'ятдесят його промов і навіть твори з теорії риторики. Ціцерон висунув ідеал освіченого орато-ра-філософа, полум'яного патріота.
Молодий Ціцерон був водночас судовим адвокатом і політичним оратором. Він утвердився як блискучий ритор під час мандрівки по Греції, де брав уроки у відомого оратора Аполлонія Солона. Замолоду Ціцерон почав складати підручник для риторів у грецькому стилі, але не закінчив його. А в зрілі роки написав у стилі критичного діалогу твір "Про оратора" (91 р. до н. е.). Основна теза Ціцерона, обстоювача ідеалів республіки, що ось-ось мала впасти перед цезаризмом: "у всякого вільного народу, особливо в мирних і спокійних державах, завжди процвітало й правило красномовство". Оратор в очах Ціцерона — не судовий інтриган, не шкільний декламатор, а, передусім, виразник інтересів і волі держави. Він мусить володіти всіма знаннями, які личить знати державному мужу.
На думку Ціцерона, красномовство "... народжується з великої кількості знань і старань <...> адже тут необхідно засвоїти найрізноманітніші знання, без яких спритність у словах є безглуздою і смішною; необхідно надати краси самій мові, і не тільки добором, а й розташуванням слів; і всі порухи душі, якими природа наділила рід людський, необхідно досконало вивчити, бо вся міць і мистецтво красномовства полягають у тому, щоб заспокоювати або збуджувати душі слухачів. До всього цього повинні долучатися гумор і дотепність, освіченість, гідна вільної людини, швидкість і стислість як в обороні, так і в нападі, пройняті витонченістю та добрим вихованням. Крім того, необхідно знати всю стародавню історію, аби черпати з неї приклади; не можна також забувати про ознайомлення із законами та громадянським правом. Чи ж треба мені ще говорити про саме виконання, яке вимагає стежити і за рухами тіла, і за жестикуляцією, і за виразом обличчя, і за звуками та відтінками голосу? <...> Нарешті, що сказати мені про скарбницю всіх пізнань — пам'ять? Адже зрозуміло, що коли наші думки й слова, які.знайдено і осмислено, не буде доручено їй на зберігання, то всі цноти оратора, якими б блискучими вони не були, пропадуть даремно.
Тому не будемо ремствувати, чому так мало людей красномовних: ми бачимо, що красномовство — це сукуп
Марк Туллий Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве. — М., 1972. — С. 80. |
ність таких речей, які навіть поодинці є надзвичайно важкими для опанування"[55] (з трактату "Про оратора").
Ціцерон виділяє дві ораторські позиції, представлені римськими красномовцями Крассом і Антонієм.
Антоній, за Ціцероном, традиційно вважає, що оратор мусить вміти говорити лише на політичні та юридичні теми, як це було заведено з давніх-давен.
А Красс стверджує, що оратор має бути освіченим філософом, який підносить будь-яке, навіть незначне, питання до рівня філософської проблеми. Але щоб вдало донести свою думку до аудиторії, слід знати й використовувати етику, психологію та логіку.
Ціцерон вважав, що гідним оратором, може бути той, хто:
"будь-яке запропоноване йому питання, що вимагає словесної розробки, зуміє викласти розумно, струнко, красиво, так, що воно запам'ятається, і в достойному виконанні";
має "природне обдарування" — "адже для красномовства необхідна особлива грайливість розуму і почуття, яка забезпечує у промові пошук усякого предмета швидким, розвиток і прикраси — багатими, запам'ятовування — правильним і міцним";
— оратор мусить мати любов до справи, вивчати правила оратор-ського мистецтва, бути добрим практиком[56].
На думку Ціцерона, ораторові постійно доводиться вирішувати такі завданнях
— він має визначити зміст своєї промови;
— зваживши і оцінивши кожен доказ, розташувати їх за порядком;
— одягти і прикрасити все це словами;
— закріпити промову в пам'яті;
— виголосити її з гідністю та приємністю[57].
А саме красномовство, за Ціцероном, повинно: довести, насолодити, схвилювати (вплинути)[58].
Полемізуючи з тими, хто прагнув до класичної чистоти стилю, Ціцерон стверджував, що необхідно однаково володіти всіма стилями красномовства: високим (епідектичне красномовство), низьким (здатним добре переконувати) й середнім (найбільш придатним для судових промов).
Такі промови, як звинувачення чиновників-самодурів, викриття претендентів на імператорський трон (Катіліна та ін.), принесли йому славу як класику римської ораторської школи.
Прикладом ціцеронового красномовства є його промова проти намісника Верреса, який грабував підданих, порушуючи закони:
"Що можеш ти сказати з цього приводу, ти, позбавлена розуму людино; окрім того, про що я тебе не питаю, про що в такій злочинній справі, хоча немає сумніву, й не треба питати, якщо навіть виникають сумніви, — що ти отримав, скільки і яким чином? У те все я не заглиблююся й позбавляю тебе того клопоту. Й без цього — я то певний — всі зрозуміють, що на таку справу, на яку ніхто, окрім тебе, не пішов би ні за які гроші, ти задурно наважитися б не міг. Але я нічого не кажу про твій спосіб красти й грабувати; я обговорюю тепер твої заслуги як воєводи. Що ж скажеш ти тепер, доблесний оборонцю і захиснику провінції?"[59].
Промова не була суцільним текстом — занадто багато було звинувачень. Протягом 110 днів судового засідання було виголошено кілька промов: на першій сесії звучали загальні звинувачення, було окреслено моральний портрет підсудного; на другій — описано, як він крав предмети мистецтва; на третій — йшлося про беззаконні страти.
Ціцерона вважають нормотворцем латинської мови. Опирався він на середній стиль, стилістично нейтральний, що став основою для гнучкого й виразного прозового слова. Ціцерон відкинув грецизми, поетичну лексику, простомовну говірку. Він виходив з гуманістичного ідеалу захисту людського права на життя й свободу. Його звинувачення свавільного можновладця є прикладом громадянської мужності й поваги до республіканських ідеалів.
А з настанням епохи цезаризму політичне життя в Римі стає таким же скрутним, як у Греції за часів пануваннямакедонян. Звужується й сфера правосуддя. Відповідно вихолощується й громадянський пафос риторики. Вона все більше зосереджується на суто "шкільних" питаннях (промови навчальні, урочисті — зовнішньо ефектні, але біднуваті за змістом). Такими є деякі твори Сенеки Старшого та Квінтілліана (автора 12 книг "Настанова оратору").
У II ст. н. е., на тлі занепаду всієї античної культури, формується архаїзуючий напрям (Фронтон та Вера); традиції Ціцерона остаточно занепадають, розквітає пишнота, а риторика зливається з філософією та літературою.
Азіанізм пізньої античної літературної традиції прислужився під час опанування населенням римської імперії вчення Біблії. У пізньому античному суспільстві (в часи "другої софістики") риторика й ритори користувалися неабиякою популярністю:
"... Далекі мандри софістів рознесли її [тобто софістику] до останніх кордонів імперії. Мандрівки були необхідні для софіста: як ритор він мусив шукати нової публіки, як філософ потребував численних учнів. Поїздки та виступи були розкішними, слава передувала ораторові й ішла за ним по п'ятах, оплески на його виступах доходили до справжніх овацій. Оратор вважався втіленням людського ідеалу, тому й уклінність перед ним була загальною, римські намісники поступалися йому на шляху, а народ обирав його своїм депутатом у найважливіших справах. Звідси — нечуване марнослівство софістів: так, за словами Елія Арістіда, сам бог уві сні оголосив йому, що він рівний геніям, Платону та Демосфену. Звідси — небувалі приклади заздрості й конкуренції, наприклад, між софістом-фі-лософом Фаворіном та софістом-ритором Полемоном"[60].
У Римі та провінціях аж до занепаду античної цивілізації викладали латинську та грецьку риторики. Так, відомий оратор тої пори Авсоній із вдячністю згадує своїх викладачів у Бурдігалі (Галлія), відзначаючи, що вони, звичайно, досягали багатства, слави та спокійної старості.
Останні століття Римської імперії позначені зрощенням риторики з античною системою життя та владою, що в очах християн було свідченням "реакційності" традиційного красномовства. Одним із свідчень цього є змагання в
' История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 493.
красномовстві між поетом Немесіаном та імператором Ну-меріаном, що відбулося в 284 р. Навіть після Міланського едикту про рівноправність поган і християн (313 р.) надаються привілеї риторам і лікарям (321 та 333 рр.). Визначною подією стало викладання риторики в Римі Патерою (338 р.) та Мінервієм (352 р.). У 362 р. імператор Юліан Відступник намагається заборонити християнам вивчати граматику та риторику; наступного року ритор Алкін, його вчитель, складає йому панегірик. Приблизно в 364 р. до імператорського двору — вже знову християнського — запрошено ритора Авсонія, якого осипано щедротами. У 383 р. сенатор Сіммах, тогочасний письменник і красномовець, виступає на захист язичницького вівтаря Перемоги в римському сенаті. У 392—394 рр. ритор Євгеній узурпує владу в Римі та намагається знову відновити язичництво. Так тривало до 416 р., доки язичникам не було заборонено займати державні посади.
Але недаремно і наступне, IV ст. М. Гаспаров називає риторичним століттям[61]: риторика домінує в освіті, побуті, поезії. На відміну від елементарних шкіл, граматичні та риторичні школи (що виникли як наслідування грецьких) були школами вищого типу, розрахованими на дітей знаті, і поступово перетворилися на заклади, що готували чиновників для імперського бюрократичного апарату. Навчання граматики та риторики звелося до засвоєння культурного потенціалу, який давав змогу відчувати себе римлянином. Красномовство вважалося вищою здатністю людини: адже воно об'єднувало людей, на відміну від спеціальної освіти.
У V ст. риторичні школи були витіснені християнськими: їхній вплив був ширший, оскільки вони зверталися до кожної людини, а не лише до знаті. Але довго ще, особливо в провінціях, риторична програма слугувала освіті, навіть коли на місці Західної Римської імперії постали молоді напівварварські держави.
У пізній античній риториці виділяли:
1. Три джерела красномовства — дар, навчання (в тому числі й наслідування зразків), вправи.
2. Три мети красномовства — переконати, насолодити, схвилювати.
3. Три види промов — урочисті (епідектичні), політичні (дорадчі) судові.
Кожний риторичний текст містив 5 моментів:
1.Інвенція — пошук матеріалу.
2.Диспозиція — розташування матеріалу (вступ, виклад, розробка теми, висновки).
3.Елокуція — стилістичне оформлення тексту (з орієнтацією на зрозумілість та вишуканість слів, що досягають добором і поєднанням слів, використанням різноманітних фігур мови).
4.Меморія — запам'ятовування чи вивчення промови напам'ять.
5.Акція — виголошення (манера оратора промовляти і триматися перед аудиторією).
Риторичні тексти будувалися за такою схемою:
1. Ексордіум — вступ.
2. Наррація — виклад суті справи.
3. Аргументація — виклад системи доведень.
4. Перорація — висновок.
Крім того, пізня антична риторика стала виділяти в мові й так звані три стилі — високий, низький і середній. Це використали класицисти, в тому числі М. Ломоносов, виробивши "російський" варіант "трьох штилів".
На відміну від поетичного таланту, дарованого Богом, ораторства можна навчитися; казали ж в античну пору: поетами народжуються, а ораторами стають.
Ключові слова:
софістика, евристика, евристична бесіда, логографи, апологія, горгієві фігури, азіанізм, інвенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція, ексордіум, наррація, аргументація, перорація, високий, середній та низький стилі.
Практичне заняття 4 Античне ораторське мистецтво
1. Античне суспільство (загальна
характеристика).
Роль риторики в античному суспільстві.
2. Виникнення риторики в Давній
Греції. Логографи і
софісти.
3. Роль Сократа, Платона та Арістотеля в усвідомленні природи риторики.
4. Різний статус риторики в окремих грецьких державах. Афіни як колиска грецького риторичного мистецтва.
5. Демосфен як найвидатніший оратор античної Греції.
6. Статус риторики в еліністичному суспільстві.
7. Красномовство в Давньому Римі.
8. Ціцерон як видатний римський оратор.
9. Підсумки розвитку античної риторики.
Завдання до практичного заняття 4
1. Розіграти скетч-імпровізацію "Сократівський діалог". Один студент висуває тезу, другий (Сократ) задає йому евристичні питання, прагнучи "заплутати" його. За потреби в ролі Сократа виступає викладач.
2. Написати етюд у дусі софістів на тему: "Насильницька смерть як зло і як благо" або "Чи можна побудувати своє щастя на нещасті ближнього?", "видаючи чорне за біле".
Література Основна
1. Античные риторики. — М., 1978.
2. Борухович В. Ораторское искусство Древней Греции // Ораторы Греции. — М., 1985. — С. 5—24.
3. Дюбуа Ж, Эделин Ф., Клинкенберг Ж. М. и др. Общая риторика. — М., 1986. — С. 27—61.
4. Козаржевский А. Ч. Античное ораторское искусство. — М., 1980.
5. Михальская А. Педагогическая риторика: история и теория. — М., 1998. — С. 23—92.
Додаткова
1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика. — Львів, 2001. — С. 25 — 37.
2. Аверинцев С. С. Античный риторический идеал и культура Возрождения // Античное наследие в культуре Возрождения. — М., 1984.
3. Риторика // Словарь античности. — М., 1992. — С. 496—498.
4. Сагач Г. М. Золотослів. — К., 1993. — С. 8—11.
§ 8. Красномовство в Біблії
Біблія, за поглядом самих її творців і численних віруючих, створена як особливе слово, Слово-Об'явлення вищої, надлюдської істини, Слово Боже. Біблійне слово є передусім "прямим", "щирим" вираженням міркувань та емоцій. Власне, за Біблією, весь світ створено "словом Божим": Слову тут надано незвичайно високої ролі; воно неначе конденсує матерію світу, творить "з нічого" (за християнським поглядом, це Слово як передвічний Син Божий і є Христос, що згодом втілюється в Іісуса з Назарету.
Отож, сама думка про будь-які "правила красномовства" не могла виникнути в тому давньоєврейському світі, в якому цю книгу було створено: "що говорити" тут завжди було важливіше, ніж "як говорити". Тому не варто шукати тут риторичних правил, подібних до тих, що їх висунула греко-римська античність.
Але це не означає, що в біблійному тексті немає ні риторичних прийомів, ні певної системи користування ними, хоча складалися вони цілком стихійно і за байдужості авторів біблійного тексту до всякого "словокрутійства". Власне, перед нами картина, дуже подібна до тієї, яку ми спостерігали в інших давньосхідних літературах: риторичні моменти спонтанно виникають в текстах релігійного, законодавчого чи політичного характеру, подібно до того, як цукор міститься у зв'язаному вигляді в живому яблуці (антична наука, навпаки, "рафінувала" конкретні знання).
Однак Біблія, яка на рівних засадах з античною спадщиною стала фундаментом європейської й не лише європейської культури, була не менш важливим чинником формування пізньої європейської риторики, ніж правила Ціцерона. Понад тисячу років література в Європі й почасти на Сході формувалася в річищі церковності, тому уявити собі європейську риторику середньовіччя чи Нового часу без біблійного впливу неможливо. Тому аналіз риторичних моментів Біблії, при всій своєрідності останніх, постає перед нами як важливе завдання — тим більше, що майже в усіх поширених наших підручниках (за одним-єдиним винятком) риторику Біблії просто не беруть до уваги.
Входження у світ Біблії потребує для світського читача певних зусиль: неможливо зрозуміти характеру біблійного слова без урахування його ідеологічного змісту. Риторичний прийом у біблійного автора, звичайно, не є самоціллю, а покликаний уславити Бога, піднести того, хто вірує в Бога, занепокоїти того, хто не вірує. Водночас поряд з такою жорсткою ідеологічною установкою виникають і тексти, сповнені щирого поетичного почуття, й висока риторика, які мають загальнолюдський характер і цікаві для будь-якого читача, що не байдужий до можливостей слова. Отож, спробуємо увійти в світ Біблії — ця книга багато що сформувала в нашій картині буття і продовжує впливати на моральні норми суспільства, в якому ми живемо.
Щодо такої спеціальної сфери, як церковна проповідь, то зрозуміло, що саме ідеологічна спрямованість Біблії є тут стрижневою. Проте священики як оратори вже багато століть спираються і на античний ораторський досвід, на класичні засади риторики. Але церковний погляд на красномовство подібний до використання таланту живописця в малюванні ікон: гарно намалювати бажано, але не обов'язково, головне — дотримання канону, що фіксує ідейний зміст. Так і в проповідництві: установка тут не на красу виразу, а на його духовну змістовність. Проте кращі зразки церковної проповіді відзначаються вишуканою риторичною майстерністю.
Красномовство в Старому Завіті
Біблія була створена для того, щоб донести до людей, віруючих в Єдиного Бога, поняття про метафізичні та екзистенціальні проблеми буття і моральні настанови.
Світ біблійної риторики своєрідний. Для того щоб зрозуміти його, слід пройнятися тими ідеями та почуттями, що хвилюють не лише людину біблійних часів, а й нашого сучасника-віруючого, "церковну людину". Це тим цікавіше, якщо взяти до уваги висоту, на яку в Біблії піднесено слово, зокрема слово оратора. Оратор тут не мислиться ні від природи талановитим, ні спеціально навченим.
Характерним щодо цього є усвідомлення можливостей слова великим пророком Ізраїлю Мойсеєм. Коли Бог закликав Мойсея бути вождем народу, обранець виявив неприховану стурбованість:
"Та Мойсей сказав до Господа: "О Господи — я не промовець ні від учора, ні від позавчора, ані відтоді, ко
1 Тут і далі цитується з Біблії, виданої Українським Біблійним товариством, 1994 р. (— Ред.). |
ли Ти говорив був до Свойого раба, бо я тяжкоустий та тяжкоязикий". І сказав йому Господь: "Хто дав уста людині? Або Хто робить німим чи глухим, чи видючим чи темним — чи ж не Я, Господь? А тепер іди, а Я буду з устами твоїми, і буду навчати тебе, що ти маєш говорити". А він відказав: "Молю Тебе, Господи, — пошли іншого, кого маєш послати". І запалав гнів Господній на Мойсея, і Він сказав: "Чи ж не Аарон твій брат, Левит? Я знаю, що він добре буде говорити... І ти будеш говорити до нього, і вкладеш слова ці в уста його, а Я ... буду навчати вас, що маєте робити. І він буде говорити за тебе до народу. І станеться, — він буде тобі устами, а ти будеш йому замість Бога ... (2М. 4:10—16)"!.
Отже, Біблія розглядає ораторське слово як певне осягнення істини й поділяє зміст промови та її "добру" (чи "тяжковусту") форму. На першому місці зміст, а форма — другорядна; її може навіть надати слову "тяжковус-того" пророка інша людина, Аарон, який має, на відміну від свого брата, природні ораторські здібності.
Водночас і питання юридичного характеру та судове красномовство посідають у Старому Завіті надзвичайно значне місце. Адже центральне поняття Біблії — це поняття 3 а к о н у. Відповідно до концепції, авторів Біблії, саме Закон, який чітко поділяв добро й зло, відрізняв стародавнього ізраїльтянина як представника "народу святих" від язичника, що жив за власним настроєм.
Закон — це, в першу чергу, 10 заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Якщо Заповіді були "правом божественним", моральним імперативом, то Приписи були "правом людським" і мислилися як "продовження Закону". В сумі своїй вони мали на меті встановити конкретну систему практичних рекомендацій: як же досягти святості життя.
Десять Заповідей стали основою нашого почуття правди й добра, нашої моралі, і тому варто знати їх як певний код, спільний для культур, що базуються на Біблії. А це не так вже й мало: окрім відносно нечисленних юдаїстів, такі глобальні цивілізації, як християнська та ісламська, будудать свої принципи та право на Декалозі, незважаючи на відому напруженість між цими релігійними спільнотами. Десять Заповідей Божих
1. Я Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, окрім Мене.
2. Не роби собі ідола, ані якої подоби до того, що на небесах угорі і на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.
3. Не взивай імені Господа Бога твого марно.
4. Пам'ятай день суботній, щоб святкувати його: шість днів працюй і пороби всі діла твої, а день сьомий — субота Гоподеві Богу-твоєму.
5. Шануй батька твого і матір твою, щоб добре було тобі та щоб довголітнім був ти на землі.
6. Не вбивай.
7. Не перелюбствуй.
8. Не кради.
9. Не подавай на друга твого посвідчення неправдивого.
10. Не пожадай
жони друга твого, не пожадай дому
ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині йо-
го, ні вола його, ні осла його, ні всякого скоту його, ні
всього, що є ближнього твого.
Десять Заповідей і були початком розвою юридичної думки та судового красномовства в Давньому Ізраїлі. "Автори Біблії слідом за десятьма заповідями помістили "Закони завіту", тобто звід законів, що приписувалися Мой-сею, — закони Мойсееві. Вони близькі до відомих законів Хаммурабі, та й до законів інших східних народів"[62].
Це зрозуміло, бо ж Декалог потребував конкретизації в повсякденних ситуаціях людського життя. І тут юридична риторика набуває, на відміну від Декалогу, конкретності й точності, але не втрачає своєї патетичності:
"Коли буде серед тебе вбогий, один із братів твоїх ув одній із брам твоїх у Краї твоїм, що Господь, Бог твій, дає тобі, то не зробиш запеклим свого серця, і не замкнеш своєї руки від убогого брата свого, бо конче відкриєш свою руку йому, і конче позичиш йому за його потребою, що буде бракувати йому..." (5М. 15:7—9).
Часом Приписи начебто входять у протиріччя із Заповідями. Так, за намовляння служити чужим богам, за непослух до батьків або за перелюбство належало забити винних каменями на смерть (Повт. 13: 10; 21:21; 22:24). Але заповідь "Не убий" мислилася як така, що охороняє лише людей, що дотримувалися Закону; порушник його опинявся беззахисним поза його межами.
Приписи мали тенденцію до розростання в розгалужених коментарях. Існували тоді навіть школи законників — Дім Шаммая та Дім Гіллеля, — які змагалися між собою у сфері витлумачення Закону, "суворого" чи "м'якого" (згодом з цих коментарів виросте Талмуд).
Але юридичний момент в Біблії — другорядний порівняно зі словом-проповіддю, що викладає метафізичні основи віри. Найвищим видом релігійної риторики у Старому Завіті є пророче слово. Саме "з волі Божої" говорять у Біблії пророки — носії високого морального ідеалу народу, і їхню риторику часто підсилюють яскраві художні образи. Ось пророк Ісайя бачить видіння в Храмі Єрусалимському: сам Бог в оточенні шестикрилих серафимів заповнює простір Храму, й пророк жахається:
"...Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечисто-устий, і сиджу посеред народу нечистоустого, а очі мої бачили Царя, Господа Саваота!"
І прилетів до мене один з Серафимів, а в руці його ву-гіль розпалений, якого він узяв щипцями з-над жертівни-ка. І він доторкнувся до уст моїх та й сказав: "Ось доторкнулося це твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє, і гріх твій окуплений" (Іс. 6:5—7).
Слово пророче "темне", бо людина "тяжкими" вустами намагається виразити чисте, мов "розтоплене срібло", Слово Боже (пророк Єремія); воно, це слово, буває іноді для повсякденної свідомості езотеричним (тобто "закритим", з прихованим змістом). Його може почути й зрозуміти той, "хто вуха має", бо промовляють пророки про речі високі, які не одразу осягає людський розум. Згадаймо трактування в християнстві такої ситуації: коли пророк І Єремія віщував людям у VII ст. до н. е. про майбутній Новий Завіт Бога з давньоєврейським народом і людством загалом, мало хто міг зрозуміти, що йдеться про часи Іісуса Христа (Єр. 31—34). Так само трактовано в християнстві прозріння пророка Ісайї, який, на погляд Церкви, точно описав мученицьку смерть Христа в Єрусалимі, Його Воскресіння (Іс. 45:23); зрозуміти сенс цих пророцтв, вважають християни, допоміг час. Саме в цьому полягає сила цього риторичного прийому: пророк "бачить наперед", він говорить з волі небес.
"У давньоєврейській поезії немає грецької витонченості й латинської кришталевої чіткості. Слова пророків рвуться з нестримною силою, що здатна зруйнувати будь-які форми. Мов удари молота, падають рядки..."[63].
Такий різновид старозавітного красномовства, як слова повчальні (дидактичні), був створений мудрецями (ха-камами), які не претендували безпосередньо виражати голос Бога. їхні повчання, базуючись на Десяти Заповідях, начебто ілюструють та коментують богословсько-моральні максими життєвими прикладами, літературними історіями, афоризмами. Особливо розвинулося це в часи, коли давній Ізраїль створив своє царство, де за царя Соломона (X ст. до н. е.) було збудовано величний храм Богові. При тому храмі існував справжній "літературний інститут" таких мудреців-хакамів (від євр. хокма — мудрість), що створили під патронатом Соломона Книги Писань, в які заносили часом і вислови самого Соломона. На відміну від пророчого слова, тут панує пафос осягнення мудрості через життєвий, повсякденний матеріал.
Характерна щодо цього літературна постать самого царя Соломона, який є втіленням ідеалу премудрого властителя. Він згаданий як вправний судовий оратор: подано хрестоматійний приклад, як він розсудив двох жінок, що разом мали пологи. Та з них, чия дитина померла, спробувала підмінити своє мертве дитя чужим. Цар наказав, на жах усім, розтяти дитину навпіл і дати матерям по половині. Але тоді справжня мати заволала: нехай його візьме ота! А лже-мати лише повторювала: рубайте! нехай ні мені, ні їй! Отоді всі зрозуміли, хто справжня мати.
Мудрість Соломонова досягла апофеозу в книгах афоризмів з філософських міркувань. Передусім це Книга Ек-клезіаста (грецькою мовою — Проповідника), що фіксує жанр релігійної проповіді, яка доносить до слухачів істини віри. Але це досить дивна проповідь: "Цю книгу недаремно характеризують як "визначну пам'ятку протесту протиортодоксальної "премудрості"[64]: це міркування на межі сумніву, запитання до Творця (щоправда, цей риторичний прийом діє з особливою силою, коли у фіналі всі ці запитання "знімаються").
Книга Екклезіаста є виразом рефлексії людини, яка во- | лоділа всім, чого душа забажає, й усвідомила врешті-решт, І що життєві принади — ніщо інше, як марнота, суєта суєт. Соломон був великим царем, шанованим сусідніми володарями, та авторитетом для народу. Він збагнув мудрість усіх народів і мав успіх в усіх своїх справах. А проте земне життя в його очах втрачає ціну, бо воно нетривке, плинне:
"Я сказав був у серці своєму: Судитиме Бог справедли- ' вого й несправедливого, бо для кожної справи є час, і на всяке там діло. Я сказав був у серці своєму: Це для людських синів, щоб Бог випробовував їх, і щоб бачити їм, що вони як ті звірі, бо доля людських синів і доля звірини — однакова доля для них. Як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості людям, — марнота бо все!.. Все до місця одного йде: все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху... Хто те знає, чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух скотини?.." (Екл. 3:17—21).
Отож, Екклезіаст поетично
змальовує красу й принади
життя, водночас підкреслюючи його скороминучість, нага-
дуючи про необхідність завжди пам'ятати про Господаря
життя і смерті. і
Приповісти Соломонові сконденсували життєвий дос- І від тодішнього суспільства, його погляд на добро і зло. Соломон говорить про цнотливість і розпусту, про подружнє життя, про князів та убогих, доброчесних та п'яниць, добрих і злих тощо:
1 История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1978. — Т. 1. — С. 295. |
"Бо блудниця — то яма глибока, а криниця тісна — чужа жінка. І вона, мов грабіжник, чатує, і примножує зрад- [65] ників поміж" людьми" (Пр. 23:27, 28). "Нікчемна людина ко- І пае лихе, а на устах її — як палючий огонь. Лукава людина сварки розсіває, а обмовник розділює друзів" (Пр. 16:27,28). "Вино — то насмішник, напій п'янкий — галасуй, і кожен, хто блудить у ньому, немудрий" (Пр. 20:1). [66]
Повчання Соломона "часто не позбавлені гумору"[67].
Дуже близькі до соломонових Приповістей Повчання Цсуса, Сина Сирахового, проповідника, який залишив по собі збірку витончених за думкою й досконалих за формою афоризмів:
"Смуток у злиднях перебуває, а вбогого життя — згідне з його серцем. Смуткові серцем своїм не віддавайся, відкидай його геть — про кінець пам'ятай свій" (про тужіння над померлим, Сир. 38:19—20); "Огидні діти — грішники діти, а й ті, що перебувають в оселях безбожників. Загине спадщина дітей грішників, завжди ганьба тяжітиме на їхньому потомстві. Нечистивому батькові власні діти докоряють, бо саме через нього вони в неславі. Горе вам, мужам нечестивим, що Бога Всевишнього закон полишили!" (Сир. 41:5-8).
Народний погляд на добро й зло відображений в афоризмах Сираха:
"Ліпше життя злиденне під дахом з драниць, аніж пишні страви в домі чужому" (Сир. 29:22). "З-за багатства безсоння виснажує тіло, а журба про нього сон відганяє" (Сир. 31:1). "Мудрий не має ненависті до закону, хто ж з ним лицемірить — той мов судно в бурі" (Сир. 33:2).
Літературні форми тут досить різноманітні й багаті. За жанром — це машал [маршал], своєрідний текст, що поєднує в собі можливості притчі, афоризу, приказки, який може бути патетичним і високим за настроєм, а може стати іронічним і навіть дражливим. Тут відчутно відгомін суперечок мудреців-хакамів про життєві цноти і гріхи; високе поривання духу змінюється гострою грою розуму або жартом на рівні побутового красномовства. Дидактика-повчання межує з багатоплановим символом або прихованим алегоричним змістом.
Релігійне красномовство у старозавітні часи оформилося й поза текстом Біблії. Так, богослужіння як сакральне дійство вершилося лише в Єрусалимському Храмі. По інших місцях країни люди молилися в зібраннях — синагогах. Важливою частиною духовного спілкування громади було читання св. Письма та його коментування з повчальною метою. Така проповідь називалася пірке і виник ла з досвіду коментування Біблії на грунті Мішни — до-талмудичної системи приписів до Закону Мойсея.
Під час випробувань та відродження народу після вавилонського полону з особливою силою прозвучало політичне красномовство Ездри та Неємії, первосвященика й державного мужа, які закликали народ до каяття і зречення чужих богів. Тут до духовного змісту долучається політично-національний, що засвідчує зародження політичного красномовства.
Проте це красномовство також базувалося на релігійній концепції: "Політичні погляди євреїв не відрізнялися від поглядів інших народів Стародавнього Сходу, бо і єврейська політична думка перепліталася з релігійними віруваннями. Згодом після оселення в Палестині, внаслідок особливих економічно-політичних умов ідея месіанства відіграє головну роль в єврейській політичній доктрині: адже євреї були переконані, що Бог вибрав їх народ, щоб правити ним і особливо піклуватись про нього"1.
Очевидно, саме в ті часи в Юдеї було запроваджене систематичне навчання населення, починаючи з дитячого віку. "Головну частину матеріалу вчитель викладав в усній формі"2, що, очевидно, стимулювало стихійний розвиток риторичних прийомів.
Як наука риторика в давньоєврейській літературній культурі не склалася. Проте красномовство старозавітних проповідників та їхніх коментаторів стало одною з підвалин європейського (і не лише європейського) красномовства у майбутньому.
Красномовство у Новому Завіті
У центрі Нового Завіту — особистість Іісуса Христа. Він постає не просто людиною, а Богом в людському тілі, іпостассю Святої Троїці. Один з євангелістів — Іоанн — трактує Христа як те "Слово Боже", що творило світ, а відтак стало плоттю й перебувало серед людей задля їх спасіння. Власне, Іісус, проповідник з Назарету, розумів
Зейдлер Г.-А. Зазн. праця. — С. 96.
Библейская энциклопедия. — Оксфорд, 1996. — С. 109, 246.
себе саме так, твердячи: "Небо й земля проминеться, але не минуться слова Мої!" (Мф. 24:35). Він виголошує пророцтва про Страшний суд, воскресіння мертвих, майбутню руйнацію Храму тощо. За словом Іісусовим, як стверджує Біблія, засихає смоківниця, що не хотіла нагодувати його, коли він був голодний; він виганяє з хворих бісів, що мучать людину, навіть воскрешає мертвих. Усе це покликано показати його божественну владу над природою, над самим життям і смертю.
Одночасно в "земному" житті Іісус змальований як освічена людина, що навчалася Святого Письма з дитинства. В Євангелії від Луки розповідається, як під час паломництва в Храм Єрусалимський батьки забули, виходячи з нього, забрати підлітка Іісуса з собою, а коли повернулися, то знайшли Його серед храмових мудреців-книжниііїв, котрі дивувалися мудрості Дитини та Його знанню Писання.
Проповідь Христа базувалася на Старому Завіті та коментарях до нього, на широкому використанні й тлумаченні цитат. Проте й конфлікт Христа з рабинами почався з того, що він, як заведено було, прокоментував при читанні Біблії в синагозі м. Назарета слова пророка про Месію (Спасителя світу) як про самого себе. Тому проповідь Христа сильно відрізнялася за стилем від розуміння тогочасних юдейських книжників, "Бо навчав він їх [людей], як можновладний, а не як ті книжники їхні" (Мф. 7:29).
Характерно, що Іісус нічого не додавав до Писання — це було заборонено. Але його коментарі до написаного відзначаються глибиною та витонченістю.
Цікаво взяти до уваги ставлення Христа до судового красномовства. Христос твердив, що ті, які сподіваються, що він, Іісус з Назарету, відновить Ізраїльску державу з її судочинством, не розуміють, що його Царство — не від цього світу. Тобто — божественне право він рішуче ставив над правом людським.
Якийсь книжник допитувався в нього: яка заповідь найбільша в Законі? Книжник виходив з того, що одна заповідь важлива, інша — менш важлива. Але Іісус відповів так:
"...Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою". Це найбільша й найперша заповідь, а друга однакова з нею: "Люби свого ближнього, як самого себе". На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять" (Мф. 22:37—40).
Тобто Христос ствердив, що Декалог — це, по суті, одна заповідь, що регулює ставлення людини і до Бога, і до ближнього. Це — заповідь любові, бо саме на ній, а не на помсті й розбраті, тримається порядок і гармонія.
Саме тому приписи, в яких відчувається певний вплив вавілонського законодавства, Христос потрактовує як щось таке, що дано було в часи Мойсея "заради жорсто-косердя" людей. Він заперечує дух казуїстики та підкреслює, що справедливість не може бути механічною:
"Ви чули, що сказано: "Око за око, і зуб за зуба". А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою — підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, — віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, — іди з ним навіть дві..." (Мф. 5:38 — 41).
Суть моральної максими Христа, яка може видатися на перший погляд проявом безпорадності або відмовою від всякого правосуддя взагалі, полягає в тому, що людський суд завжди недосконалий, що насильника кінцево судитиме Бог, що насильник — твій брат, який впав у безумство, — ти мусиш не заражатися від нього агресією, а спробувати вплинути на його совість: хіба ж достойно бити безумного брата? Звідси вимога "благословляти ворогів" замість звичного старозавітного "Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога". ...Хіба не те саме й митники роблять? (Мф. 5:43, 46).
Тому Христос твердить, що милосердя вище, аніж кара. Скажімо, він заперечує розлучення подружньої пари, на тій підставі, що всякий, хто зрадив любові, є перелюбцем (Мф. 5:31). У свою чергу, коли до нього привели жінку, що зблудила, і питали, чи слід її таки побити насмерть камінням, він відповів лише одне: "Хто з вас без гріха, — нехай перший на неї той каменем кине!", після чого всі позивачі під впливом голосу совісті розбіглися, а жінку Христос відпустив зі словами: "Іди собі, але більш не гріши!" (Ін. 8:5—7, 11).
На противагу перемозі в земному суді Христос висуває поняття блаженства, щастя жити за законом любові й бути близьким до Бога (Заповіді блаженства). Такі висловлювання, як, наприклад, "Не людина для суботи, а субота для людини", "Віддайте кесарево кесареві, а Боже — Богові" й т. п., стали крилатими.
Такий підхід вимагає від людини надзвичайної духовної сили і моральної висоти, якщо не певного героїзму. Недарма Христос якось мовив, що віднині Царство Небесне досягається з зусиллями.
Використовував Христос і народну мудрість, фольклорні прийоми. Часто він звертався до простого народу у формі притчі (жанр, подібний до байки, але з виразною повчальною метою). Притчам Христа властиві високі літе-1 ратурна культура і стиль:
"Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них? <...> І про одяг чого ви клопочетесь? Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, — не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а завтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, — скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!" (Мф. 6, 26, 28—30).
А коли треба, інтонації Христа бували гнівні й загроз-' ливі:
"Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні ( до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистости! Так і ви, — назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!" (Мф. 23:27—28).
Проповідь Христа стала підґрунтям слова апостолів. Його учнями були особи переважно маловчені — рибалки, митники, різний простолюд. Серед них згодом з'явилося кілька людей, освічених по-античному, як, наприклад, євангеліст Лука, лікар-грек з Антіохії, який виклав свою версію життя Христа в дусі традицій грецької історичної прози. Але ота жменька людей (більшість з них погано володіла грецькою та латиною — мовами Римської імперії), проповідуючи в усьому світі ідеї Христа, здолала могутню й ворожу до них язичницьку імперію — в 313 р. імператор Константин дозволяє сповідувати християнство, яке поволі стає пануючим. Саме тут простежується сила й значимість натхненного ораторського слова. Античний світ, вихований на грецькій софістиці, розумів істину як щось від. носне, релятивне. Коли Пілат Понтійський (римський намісник Юдеї, який засудив Христа до страти) почув, що, Христос "сповіщає істину", він спромігся лише спитати: що є істина? Для античної людини істиною були останні циркуляри імператора або думка філософа чи поета, риторична софістика переможця у словесному змаганні тощо.
Історики, починаючи з пізньої античності, чимало писали про моральний занепад та внутрішній розклад античного суспільства в останні часи його існування. Але не все населення Римської імперії було настільки байдужим до моральних цінностей, як Пілат. Сотні тисяч рабів і простих людей, блудники та вбивці, яких мучило сумління, аристократи, яким обридло життя в розвагах, — усі вони поволі проймалися християнською ідеєю. За слово це віддали життя майже всі учні Христа та їх послідовники —• численні мученики, проголошені Церквою святими. Античні ритори мали винагородою гроші, славу та золоті вінці, якими прийнято було вшановувати оратора. Апостольська ж проповідь винагороджувалася вінцем мученицьким. У такій спосіб викристалізувалися дві різні концепції риторичного слова.
Водночас "християнство виявилося здатним кожного разу вступати у зв'язок з новою мовою та новою культурою. Переклад для євангельської проповіді не був перепоною, оскільки вона апелювала до природи людей як таких і не претендувала бути умоглядною філософією. її зброєю були притча, повчальне оповідання, молитва та містичне об'явлення, вона спиралася на афористичну мудрість і народні вірування, які не знають мовних бар'єрів"[68].
Водночас ранні проповідники християнства зверталися до грецької мови, але зовсім не так, як, скажімо, римляни, захоплені витонченістю грецького ораторства. Апостоли писали Новий Завіт одразу грецькою, щоб бути зрозумілими не тільки євреям, а й всім народам світу. Дехто з них був дещо "тяжковустий", як, наприклад, євангеліст Марко, мові якого властиві гебраїзми (єврейські слова) й певна скутість.
У Новому Завіті відчутні й уроки античної словесності. Так, євангеліст Лука спирається на канони греко-римської історичної прози: він, "...все від першої хвилі докладно розвідавши, забажав описати за порядком..." (Лк. 1:3) всі події життя Христа, на відміну від своїх товаришів, які подібних прийомів ще не знали. Швидше за все, саме він є автором "Дій апостолів", написаних за всіма правилами античної риторики.
Передаючи проповідь таких полум'яних проповідників християнства, як апостол Павло, він дотримується структури античної промови. Наприклад, у його промовах перед народом юдейським і на афінському ареопазі виділяються всі структурні аспекти античної промови: "Мужі-браття й батьки! Послухайте ось тепер виправдання мого перед вами!". Як зачули ж вони, що до них він говорить єврейською мовою, то тиша ще більша настала" (Дії, 22:1). Це — типове зацікавлення. За ним йде опис та оповідь: "Я юдеянин, що родився в кілікійському Тарсі, а вихований у цім місці, у ніг Гамаліїла докладно навчений Закону отців; горливець я Божий, як і всі ви сьогодні" (Дії, 22:3).
Далі Павло докладно розповідає, як він переслідував християн і був навернений самим Христом, як у Дамаску його привітав Ананій. Але тільки-но підійшов апостол до міркування про Христа, яке мало перейти в переконання, зібрання загуло, перебиваючи його й жбурляючи одежу вгору... Такій структурі мови може бути два пояснення: або, як мовилося вище, Лука передав промову Павла у звичних категоріях грецької риторики, або й сам Павло, римський громадянин та єрусалимський аристократ, був не зовсім позбавлений античної вченості (цитував же він іронічні слова грецького поета про жителів Криту як завзятих брехунів).
Тому не зовсім зрозуміло, чому проф. М. Гаспаров цілком відмовляє християнським писанням у композиційній злагодженості: "...стійка байдужість християнської проповіді до питань композиції: вже новозавітні зразки проповідей Христа і Павла майже не піддаються композиційному аналізу, а являють собою накопичення сентенцій, кожна з яких яскрава й діюча, але дуже мало пов'язана з сусідніми". Щоправда, автор мотивує свою тезу тим, що для християн "побудованість" думки видавалася фальшшю, але текст Нового Завіту не дає підстав для такого категоричного висновку1.
Власне, це була тенденція часу. Навіть ті апостоли, що не мали змоги навчитися грецьких премудрощів, швидко засвоїли риторичні навички і прийоми з повсякденної потреби проповіді серед язичників. Так, апостол Іоанн, що проживав серед греків, у своєму Євангелії оперує античним філософським поняттям "Логос" (Слово), що водночас означає воля, знання, дія, мудрість (згадана вище філософська концепція Іісуса Христа як Передвічного Логоса). Вважають, що саме цей апостол написав останню книгу Нового Завіту — Об'явлення про кінець світу (так званий Апокаліпсис), засновану на традиціях старозавітного пророцького слова. В Іоанна стиль юдейських пророків поєднується з прийомами античного ритора, а це свідчить, що християни від самого початку прагнули до використання і традицій біблійного слова, і досвіду античного риторства.
Зрештою, весь Новий Завіт є своєрідним поясненням, органічним продовженням Старого Завіту. І це позначається на структурі новозавітної риторики. Генетично проповідь Христа та апостолів пов'язана з синагогальною традицією коментування Святого Письма під час юдейського богослужіння. Власне, вже перша проповідь Христа в На-заретській синагозі, в якій він оголосив себе Месією, про якого сповістив стародавній пророк (тлумачення на Іса-йю), і була типовою пірке.
Одночасно Новий Завіт писано з розрахунку на широкого грецькомовного читача. Попри всю його стилістичну простоту, він зумовив появу нових ідей та понять. Так, давні греки не знали зовсім поняття "совість", виходячи з норм полісної моралі, а не особистого сумління. Лише у Сократа з'явилося відчуття "даймону" — особливої, власної позиції. У пізній античності слово "совість" вживалося все частіше, але тільки в Новому Завіті воно вже повторюється десятки разів як синонім старозавітного поняття "серце".
Новозавітна проповідь в устах Христа та апостолів — це багаті й своєрідні прийоми, властиві семітським літера-
І турам, передусім, давньоєврейській. Так, проповідь тут невід'ємна від оповіді — адже це були живі тексти, які виголошували перед натовпом, а не писали для "читання вдома". Проте зустрічаються характерні літературні прикраси й вирази-образи: "сини палацу весільного" (ті, що на весіллі), "син даху" (лунатик), характерні юдейські плеоназми ("піди й зроби", "прийшли й просили", "відповів і сказав" тощо). Тут нема установки на "живопис словом", як у греків та римлян, зате сильна дидактичність, як, наприклад, у Заповідях Блаженства: "Блаженні вбогі духом...", але водночас: "Горе вам, багаті, бо не буде вам утіхи...".
1 Так йшли одна одній назустріч культури юдейська та
грецька, конфлікт між якими був, здавалося б, антагоністично нездоланним з часу, коли елінізований цар Сірії Ан-тіох Епіфан спробував знищити юдаїзм на користь грець-
і кій культурі. З тих пір юдеї не хотіли й чути про будь-що грецьке (відома рекомендація одного авторитетного книжника пізньоюдейської епохи: дітей можна навчати грецької мудрості, але щоб "не вдень і не вночі"). З іншого боку, гордувала всім юдейським і антична культура, особливо зважаючи на те, що юдеї ніяк не хотіли еллінізуватися (це спричинило вигнання їх з Палестини). Християнство подо-
і лало прірву, що розділяла ці два типи культури. Вустами апостола Павла було проголошено: у нас немає ні елліна, ні юдея. Виникає синтетична культура, що об'єднує старо-юдейське поривання до слова-правди й античну мудру витонченість форми, досвід ораторства.
і Отже, творці Біблії заснували власні традиції красно-
мовства, що відрізнялися від принципів античної риторики. Проте коли християнство вийшло за кордони Юдеї, виникла необхідність використати й досвід античного красномовства, сполучити його з біблійною традицією. Ключові слова:
езотеричний, пророче слово, повчальне слово, Закон, Декалог, заповіді, приписи, машал (маршал), пірке, приповідка, притча, проповідь.
Практичне заняття 5 Красномовство в Біблії
І 1. Принципова відмінність моральної позиції біблійної
проповіді та позиції античного ритора.
2. Охарактеризуйте, в чому полягає біблійна концепція слова і чому слову тут відведено таку важливу роль?
3. Риторичне та художнє начала в Біблії, їхнє співвідношення.
4. "Людський"
момент авторства Святого Письма;
проблема сприйняття Слова Божого в перекладі.
5. Слово пророче у Старому Завіті.
6. Слово повчальне у Старому Завіті.
7. Христос-проповідник.
8. Проповідь апостолів.
9. Традиція
"пірке" та "машалу" у старозавітному та
новозавітному ужитках.
Завдання до практичного завдання 5
Проаналізуйте уривок з Біблії, використавши дефініції, з якими ви ознайомилися:
"Іісус каже до них: "Пожива Моя — чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити. Чи не кажете ви: "Ще чотири от місяці, — і настануть жнива?" А Я вам кажу: Підійміть свої очі, та гляньте на ниви — як для жнив уже пополовіли вони! А хто жне, той заплату бере, та збирає врожай в життя вічне, щоб хто сіє й хто жне — разом раділи. Бо про це поговірка правдива: "Хто інший сіє, а хто інший жне". Я вас жати послав, де ви не працювали: працювали інші, ви ж до їхньої праці ввійшли" (Ін. 4:34—38).
2.2. Ораторське мистецтво епохи Середньовіччя
Середньовіччя — найважливіший після античності період формування засад сучасної цивілізації. У цей період виявився поліцентризм культури Сходу й Заходу. Грунтуючись на Біблії як на основі нового світогляду, ідеологія середніх віків розшаровується на християнство та іс-яам1, що визначає характер культури та спрямованість літературної творчості. Ці течії неоднорідні: так, після більш-менш гармонійного розвитку християнської культури Сходу й Заходу як єдиного культурного простору наступив розкол східної й західної Церков, що спричинилося диференціації ідей і форм літературної творчості, нерівномірності у розвитку риторики. Та й за період церковної єдності (до 1054 р.) цей розвиток відбувався нерівномірно: домінувала східна традиція, а західна риторика перебувала в занепаді (якщо не брати до уваги кількох визначних постатей). Навпаки, у другому тисячолітті нової ери, особливо після руйнації Візантії, починає інтенсивно розвиватися західна культура, в якій сфера риторики поступово стає колискою ідей гуманізму та секуляризації (звільнення громадського та культурного життя від впливу Церкви).
Література Основна
1. Абрамович С. Риторика та
гомілетика. — Чернівці,
1995. — С. 27—40.
2. История всемирной литературы: В 9 т. — M., 1983. — T.l. — С. 271—302, 501—515.
3. Михальская A. К. Педагогическая риторика: история и теория. — М., 1998. — С. 93—127.
Додаткова
1. Библейская энциклопедия. — Оксфорд, 1995.
2. Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарий
на все книги Св. Писания Ветхого и Нового Завета: В 3 т. —
Стокгольм, 1987 (репринтне вид. з кн. 1904—1913 pp.).
§ 1. Формування нових засад європейського красномовства в епоху Середньовіччя
Поняття права й законності в європейському суспільстві після занепаду античного суспільства кардинально міняється. На перший план виступає ідея Града Небесного, а не Града Земного, і моральний Закон — Декалог Біблії ("Закон", або "божественне право") починає превалювати над юридичним. Це мало свої місцеві корені: вже в язич-
ницькому Римі були, як ми пам'ятаємо, дві системи права — юс ("право людське") та бос ("право божественне"). Було своє "людське право" і в Біблії, яка стала духовним грунтом нового суспільства, — це 603 приписи юдаїзму, про які вже йшлося. Але в європейському середньовіччі остаточно бере гору ідея другорядності земного суду та виключної ролі християнської Церкви як реального втілення Града Божого. Вона інтегрує у дусі практичної любові всі загальні інтереси людей, карає, як любляча матір, сповідає й напучує на чесне і праведне життя.
Римське право в цих умовах обмежувало свою звичну владу: моральне засудження таких явищ, як рабство, лихварство, вбивство чи розпуста стало домінувати над буквою закону. Церковний осуд був якийсь час дійовіший і водночас милосердніший: до 1000-го року, наприклад, люди публічно сповідалися в храмі у своїх гріхах, і розкаяння автоматично знімало потребу в покаранні або пом'якшувало останнє.
У середні віки ораторське мистецтво Європи розвивалося переважно в руслі церковної проповіді, оскільки Церква була основним осередком культури. Зрозуміло, що саме ідеологічна спрямованість Біблії виступає тут стрижневим моментом. Проте священики як оратори спираються й на античний ораторський досвід, на класичні засади риторики. Але церковний погляд на красномовство подібний до використання таланту живописця в малюванні ікон: гарно намалювати бажано, але не обов'язково, головне — дотримання канону, що фіксує ідейний зміст. Так і в проповідництві: установка тут не на красу виразу, а на його духовну змістовність. Проте кращі зразки церковної проповіді відзначаються вишуканою риторичною майстерністю. Світське красномовство — академічне, судове, побутове — перебували під церковним впливом. Тієї пори література у своїх жанрових вимірах та й за функцією майже не відрізнялася від античної. Це була власне риторична література, що мала на меті вирішення утилітарних проблем, а написані за канонами поетики Арістотеля художні твори сприймалися в цій системі як такі, що відволікають від Бога, унеможливлюють спасіння душі.
* * *
Новий тип риторики кристалізується в II ст., коли християни почали ширше знайомитися з античною спадщиною, використовуючи її філософсько-літературні методи. Тоді ж загострюється боротьба з єресями ("особливими вченнями"), що зумовлює розвиток полемічних аспектів. Пізніше становлення християнської догматики на Вселенських Соборах також відбувається у жвавій дискусії. Особливу роль у цьому відіграло старовинне візантійське місто Олександрія, де вперше виникли Музей та Бібліотека, на базі яких незабаром створили Академію наук. Тут вперше було перекладено грецькою Старий Завіт, виник метод екзегетичного розуміння його тексту (екзегетика — врахування прихованого значення тексту, підтексту, символіки, алегорії тощо; засновником її був Філон Олександрійський — елінізований юдейський вчений). Саме в Олександрії виникла школа християнської теології. Вважають, що засновнував її апостол Марко, далі (з 180 р.) на чолі її стояли Пантен, Оріген, Іракл, Діонісій, Дідім, Климент Александрійський (на жаль, точних дат життя та біографій більшості з цих діячів історія не подає), яких вважають апологетами (оборонцями віри). Апологети висунули ідеал "обоженої" людини (не слід ототожнювати поняття "обожнена" людина та "обожена" людина: в першому випадку йдеться щодо приписування людині якостей божества (наприклад, трактування римського імператора як божества), в другому — про "повернення людини до образу Божого"; перше поняття — "язичницьке", друге — "християнське"), яка прагне знайти шлях до втраченого раю.
Власне, риторика в християнському середньовіччі набуває рис гомілетики, зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні віки релігія була основним осередком і джерелом культури. Усе розмаїття почуттів античної людини стали розцінювати як "марноту", суєту. Середньовічний ритор промовляв лише на теми, пов'язані зі спасінням душі.
Гомілетика — християнська риторика, зосереджена на тлумаченні Біблії через проповідь чи повчальну бесіду.
Слово гомілія (грец. бціАла) означає "промова перед народом, бесіда з кількома людьми". Звідси й грецький вислів бціЛ.Г|тікг| xexvrj — мистецтво, техніка бесіди, спілкування. Термін вживався ще в античні часи. Наприклад, у "Застільних бесідах" Плутарха: "Досить важливу частину
96
4 г—129
97
* Раннехристианские церковные писатели: Антология. — М., 1990. — С. 27. 2 У церковній практиці іноді розрізняють гоміяію (коментар до Святого Письма) та проповідь як щось широке (Див.: Штояьц А. Гомілетика. — Станіславів, 1909. — С. 69). |
гомілетики має становити вчення про обачність, якої треба дотримуватися, задаючи запитання і вдаючися до жартів". В античному суспільстві гомілетикою називали вміння вести тактовну приємну бесіду. Плутарх, зокрема, викладає правила бесіди аза чаркою", під час застілля, намагаючись відволікти можливих співрозмовників від п'яної сварки; не радить зловживати жартами:
"Тих, хто в смішному переступає міру, вважають за блазнів і грубих людей, оскільки вони домагаються смішного за будь-яку ціну й скоріш прагнуть спричинити сміх, ніж сказати щось вишукане, не змусивши страждати тих, над ким насміхаються. А хто, не сказавши сам нічого смішного, відкидає тих, хто таке говорить, вважається неотесаним і нудним. Тих, хто розважається пристойно, називають дотепними" (тут процитовано "Нікомахову етику" Арістотеля, а згодом і Ціцерона, який у творі "Про оратора" зазначав, що міра в жартах відрізняє людину від тварини).
Отже, в античному суспільстві термін гомілетика не мав того значення, якого набув у християнський період[69].
У часи формування засад церковної культури термін "гомілія" стали використовувати для означення бесід пресвітерів, які, ще не маючи відповідної освіти, пояснювали Біблію мовою простою та щирою. Така проповідь протистояла античній ораторській практиці.
"Якщо для античного оратора слово є прояснена думка, а для християнського — скаламучена думка, то для античного слухача зв'язок промови є запорукою істинності думки, а для християнського — ледь не свідчення її облудності". Таким чином, якщо у тріаді "оратор — промова — слухач" антична риторика зосереджувалася на слові "промова", то християнська — на слові "слухач", — зауважує проф. М. Гаспаров[70].
Коли ж у древній Церкві було встановлено єдиний літургійний чин, з обов'язковим читанням у канонізованому порядку книг Нового Завіту, пастирі вдавалися до спеціальних бесід під час літургії, які безпосередньо змикалися з читаним текстом, були його трактуванням (об'єктом пояснень стали перікопи — визначені для читання місця Писання). Окрім перікоп іноді пояснювали й цілі книги Старого Завіту.
Найдавнішою християнською настановою, що збереглася до наших днів, є послання єпископа Римського Климента до коринтян. Певний час цьому авторові приписували й "Дидахе", повчання апостольські, знайдені у XIX ст. Але ці намагання не були визнані. В історії християнства й християнського красномовства св. Климент залишається лише автором послання до коринтян, в якому він порівнює "людей безчесних", що спричиняють розколи в Коринт-ській Церкві, з біблійним Каїном, а також наводить інші приклади заздрості, зазначаючи, що від заздрощів потерпали й Данаїди з античної міфології. Щоб підсилити вплив на свідомість своїх читачів, автор повністю цитує 50-й покаянний псалом Давида.
Ось зразок стилю св. Климента: "Пройдемо усі покоління людей і дізнаємося, що Господь у кожному поколінні милостиво приймав покаяння тих, які бажали навернутися до Нього. Ной проповідував каяття, а ті, хто його послухав, врятувалися. Іона сповістив ніневитянам загибель, але вони, розкаявшись у своїх гріхах, умилостивили Бога своїми молитвами й отримали спасіння, хоча були далекі від Бога"[71].
Це послання, написане приблизно 97 р. н. е., спрямоване на встановлення миру між двома течіями в Коринтській Церкві, яку єпископ Римський закликає коритися законній ієрархії. Цей твір був у великій пошані серед давніх християн і вводився до збірок нарівні з апостольськими посланнями.
З часом увійшов у вжиток термін "гомілет" — майстер гомілетики. Християнські гомілети керувалися біблійними настановами, надаючи перевагу змісту повчання перед майстерністю проповідника[72].
Набула широкої популярності теза апостола Павла:
"Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любови не маю, — то став я як мідь дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, — то я ніщо!" (1 Кор. 13:1—3).
У ранній Церкві вважали, що проповідь має бути, передусім, натхненна від Духа Святого. Базувалося це, зокрема, на апостольській думці про те, що "одному бо Духом дається слово мудрости, а другому слово знання тим же Духом..." (1 Кор. 12:8).
Першим висловив сумнів, що всяка проповідь є від Духа Святого, Оріген (II—III ст.). Він, спираючись на послання апостола Павла до коринтян, доводить, що проповідник має певний простір для вияву свого "я", але для цього він мусить бути добре освіченим. Був він першим і серед тих, хто спробував також створити систему християнської філософії. Оріген був знавцем Біблії, автором системи розгорнутих наукових коментарів до неї. Хоча згодом значну частину поглядів Орігена визнано було єретичними, саме йому вдалося започаткувати тлумачення Біблії з використанням філософсько-риторичних категорій.
Помітну роль у розвитку середньовічної європейської риторики відіграв також Тертулліан (II—III ст.), який пог чинав як античний ритор. Йому належить крилатий вислів: "Душа людська — християнка". Цей видатний богослов першим постав проти диктату логіки й обстоював права ірраціонально-"серцевого" начала:
"Сина Божого розіп'ято; нам не соромно, бо варто бу-ію б соромитися. І помер Син Божий; це цілком достовірно, бо цілком нісенітно. И після погребіння Він воскрес; це безперечно, бо неможливо" ("Що спільного між Академією та Церквою?" ).
З часів Орігена проповідь стає коментарем до Біблії, вона грунтується виключно на ній. Поступово долалося тяжіння до різних відступів і викладу "власного світогляду" — однак і сам Оріген нерідко у своїх гоміліях порушував ним же сформульовані правила, вдаючись до розумувань, інколи далеких від коментованого тексту.
Перші гомілети не були далекими від античної вченості. Багато що у їхній практиці нагадувало особливості красномовства античних літераторів. Проте на середньовічному європейському грунті традиція тлумачення Писання зіткнулася з античною традицією трактування поетів, яка посідала у старовинній освіті важливе місце. Використано було всю систему античних прийомів (трактування буквальне, алегоричне, тропологічне й анагогіч-ие). Наприклад, Єрусалим буквально (історично) означав місто, алегорично — Церкву, тропологічно — душу віруючого, анагогічно — Царство Небесне. Так поєдналися юдейська традиція коментування Писання та антична традиція трактування поетів.
Надалі риторичне мистецтво європейського середньовіччя (гомілетика) розвивалося в річищі патристики (від грец. яахтір, лат. pater — отець).
Патристика — сукупність літературних творів Отців Церкви.
Ці твори вважали найважливішим після Святого Письма джерелом істин християнської віри. Видатними представниками ранньої патристики, чиї твори мали значний вплив на християнську риторику, є Августин Аврелій та Ієронім (IV—V ст.).
Августин до свого навернення в християнство вчився на ритора, а згодом започаткував літературний психологізм, реалізуючи принесене християнством почуття цінності особистості. Він висловив своє розуміння "діалектики душі" у "Сповіді" — книзі, цілком пронизаній євангельським "Сповідайтеся один перед одним". У ній втілено його бачення розвитку особистості і протиріч людського "я". Помітний і вплив старозавітної концепції людини: відпавши від Бога, людина шукає втраченого раю, весь час зриваючись у гріх. Автор картає себе за те, що палко віддавався замолоду театру, з його співпереживанням вигаданим дійовим особам:
"Але тоді я, нещасний, любив печалитися й шукав приводів для печалі: гра актора, що зображав на кону чуже, видумане горе, більше мені подобалася й сильніше мене захоплювала, якщо викликала сльози... розповідь про видумані страждання немовби шкребла мою шкіру, й, мов з розчісування нігтями, починалося запалення й огидна гнійна пухлина"1.
Він приділяє чимало уваги "безодням" душі, від яких може врятувати лише божественна благодать. Незвичний для світської людини погляд, який став доктриною Церкви, мав Августин на світову історію. Спостерігаючи руйнацію Риму варварами, він дійшов висновку, що потуги до формування світових імперій — безнайдійна справа, оскільки "град земний" є ілюзія і марнота, а варто будувати лише духовну спільноту ("град Божий"). "Сповідь" справила безпосередній вплив на становлення європейського літературного психологізму пізніших часів.
Августин вважав, що антична наука задовольняла лише "людські", "душевні", але не духовні запити особистості:
"Живучи в такому [поганському] середовищі, я в тодішньому моєму неусталеному віці вивчав книги з красномовства, прагнучи в цілях негожих і легковажних, на радість людському марнославству стати визначним оратором. Навчаючись за встановленим порядком, я дійшов до книжки якогось там Ціцерона, з мови якого дивуються всі, а з серця не так"[73].
"У ці роки я викладав риторику і, подоланий жадібністю, продавав переможну балакучість. Я вважав за краще, Ти знаєш це, Господи, мати добрих учнів, в тому значенні слова, в якому до них прикладається "добрий" і безхитріс-но вчив їх хитрощам не на те, аби вони губили невинного, але щоб часом визволяли винного"[74].
Августин зосереджувався на адресаті промови — слухачеві, а не на риторських хитрощах (твір "De doctrina Christiana" — "Про християнську доктрину", IV ст.).
Погляд Августина на предмет риторики можна звести до п'яти основних положень.
1. Існує загальна риторика, в тому сенсі, як розуміла її античність. Вона є корисною, але не обов'язковою. Християнинові достатньо знати Святе Письмо й церковну літературу, а проповідникові — коментувати Писання в догматичному та моральному аспектах.
2. Проповідникові та ритору слід бути мудрим (sapien-tia), що важливіше само по собі від хисту красномовства. А зміст важливіший за форму.
3. Проте, як каже Августин, й апостол Павло, і старозавітні пророки, й один з Отців Церкви, святий Амвросій Медіоланський, мали гарний склад мови, отже, говорити красиво — бажано (цікаве тут посилання на авторитет саме християнських проповідників).
4. Необхідно дотримуватися певного стилю мови, яких з античності відомо три (високий, середній і низький).
5. Якщо в часи Христа і апостолів проповідники мали натхнення від Святого Духа, то після цієї епохи можна розраховувати — в силу недосконалості сучасників — лише на допомогу Благодаті Божої. Тобто, у церквах стали проповідувати переважно звичайні люди, а не святі.
Августин був першим справжнім професійним гоміле-том, а його твір "Про християнську доктрину" вважають Класикою гомілетики.
Ієронім, перекладач Біблії латиною (Вульгата), який витратив все своє майно на вивчення гебрайської (давньоєврейської) мови, добре знав античну літературу (вчився у відомого граматика Елія Доната), перекладав біблійні студії Орігена. Переклад здійснював за ціцероновим принципом: згідно зі змістом, але не дослівно. Ієронім був автором першої християнської історії літератури латиною ("І)е уігів ШизШЬив"), до якої введено понад сотню християнських письменників, а також нехристиян — Філона Олександрійського, Иосифа Флавія, Сенеку як "предтеч і свідків" християнства. Написав він також продовження "Церковної історії" Євсевія Кесарійського. Проти колишнього друга Руфіна, з яким Ієронім розійшовся в оцінці спадщини Орігена, написано кілька книг полемічного змісту (апологій), оскільки Руфін був послідовником єресі Орігена. Творчість Ієроніма є об'єднуючим чинником між біблійною спадщиною, греко-християнською письменницькою традицією та римською літературною вченістю.
Як ритор Ієронім цілком виріс на античному грунті. В одному з листів він розповідає, що, зрікшись рідних і близьких, усіляких розкошів, він не в силі був відвернутися від бібліотеки античних авторів, узявши її у своє пустельне самітництво:
"І отак я, клятий, постився і мав намір читати Туллія [Ціцерона]. Зриваючися в спокусу насолоди художнім тво
1 Цит. за: Рассел Б. История западной философии. — М., 1959. — С. 358. о Там само. |
ром, після посту й молитви, кидався на комедіографа Плавта"[75].
А коли після того починав читати пророків, його "жахала необробленість мови".
Так тривало доти, доки Ієронім не захворів на лихоманку, під час якої мав видіння ("не втрата свідомості й не пустий сон", як він зазначає): Сам Христос у день Страшного суду спитав його, хто він. А коли Ієронім назвав себе християнином, то Спаситель, вигукнув: "Брешеш, ти ціце-роніанин, а не християнин!" і звелів бити його батогами. Тоді Ієронім крикнув: "Господи, якщо коли-небудь я матиму світські книги, якщо їх бачитиму, через це саме зречуся Тебе!"'.
Отже, на початку середньовічної доби чітко розрізняли:
1) гомілетику євангельську та апостольську (вона, за Августином, надихалася безпосередньо Святим Духом);
2)гомілетику пізніших пресвітерів (творилася лише "з допомогою благодаті").
Проте існувала проблема використання досвіду античного ораторства, яке перебувало на високому щаблі розвитку, але не мало серед християн достатнього морального авторитету. За цих обставин постала необхідність щодо об'єднання людського вміння, високої вченості з благодаттю.
Тогочасна Церква до риторів ставилася насторожено: наприклад, до хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії. Засуджувалося, проте, не ораторське мистецтво як таке, а лише софістика або сі-кофантство (шантаж з боку риторів, які збирали на певних осіб компрометуючі матеріали).
З середини III століття Церква припинила практику, згідно з якою проповідувати дозволяли не лише пресвіте-рам-священикам, а й вченим мирянам. Відтоді могли проповідувати тільки духовні особи.
Але в часи апостольські серед перших проповідників християнства не всі були священиками. Наприклад, Петро й Андрій, покликані Христом, були простими рибалками.
Отоді й постало питання: чи можуть проповідувати не-священики? З цього приводу св. Ієронім писав у V ст:
"Рільники, мулярі, столярі, різьбярі... — всі вони не можуть стати майстрами без якогось учителя. А тільки розуміння Святого Письма, всі собі приписують. Старенька бабця язиката, здитинілий старушек, балакуни — всі беруться зухвало до Святого Письма: роздирають його, пояснюють його, навчають інших про нього, хоч самі нічому не вчились"[76].
Традиція, що йшла від Орігена, дозволяла долучати до Святого Письма власні роздуми та сентенції. Так постало питання ще й про нормальний зміст проповіді ("норму", якої необхідно дотримуватися проповідникові).
На Заході, в умовах руйнації римської культури і панування варварства ("темні віки" раннього Середньовіччя) патристика припиняє своє існування за папи Григорія І Великого Двоєслова (509—604 pp.). На Сході ж вона успішно розвивалася ще півтора століття.
Григорій Двоєслов закінчує формування предмета гомілетики. У його "Пастирському правилі" сформовано поняття "казуїстика" (від лат. casus — випадок, ситуація).
З погляду античної риторики, промовець мусив брати до уваги особливості складу аудиторії. Так, учень Сократа Антисфен відзначав багатоликість славетного філософа Піфагора в його стосунках з людьми:
"Та й Піфагор, кажуть, вважав для себе гідним, розмовляючи з дітьми, звертати до них дитячі слова, жінкам — жіночі, архонтам — призначені для архонтів, ефе-бам — ті, що підходять для ефебів"[77].
Цю думку розвиває й Григорій Двоєслов в ідеї казуїстики: зміст та форму проповіді слід змінювати відповідно до статусу аудиторії. Бо не однаковими словами звертаються до старих людей і до дітей, до воїнів і ченців тощо. Потрібно враховувати характер, здібності, суспільний стан людини або групи. Він вимагав від проповідника як святості життя, так і спеціальної освіти. Його книга "Пастирське піклування" (591 р.) грунтується на суто християнському погляді: "Кого Господь наповнив, того він одразу робить красномовним", причому автор переносить увагу з класифікації типів риторичних прийомів на класифікацію типів слухачів. їх нараховується 36 пар (чоловіки—жінки, юні—старі, бідні—заможні тощо). Професор М. Гаспаров вважає, що такий підхід перенесено з конфесіоналів — посібників для сповідальника-пастиря, який завжди підходив до того, хто сповідається, індивідуально. Але цим все й обмежилося, оскільки висловлювалися поради стосовно того, що говорити, а не як говорити.
Після папи Григорія на Заході риторична думка на певний час завмирає, що зумовлено занепадом Римської імперії внаслідок війн з північними варварами. А всі набут-ки античної та ранньохристиянської риторики, як і патристики, знайшли своє втілення у візантійській теорії риторики.
Ключові слова:
екзегетика, гомілія, гомілетика, гомілет, патристика, догматика, перікопа, казуїстика.
§ 2. Візантійська риторика
Теорія риторики своїм корінням сягає античності. Але візантійське красномовство базується на новому змісті — християнстві, нових принципах літературної форми. До традицій "азіанізму" долучається могутній безпосередній азійський літературний вплив. Це — Біблія, що не тільки подає нові духовні ідеали, а й владно впливає на формування нового літературного стилю.
Уже напередодні офіційного визнання християнства серед християн було багато освічених аристократів, які добре зналися на античній філософії та риториці, і яких вже не відвертав "простий" стиль новозавітних писань: вони розуміли його переваги над витонченою оманливістю софістики. Поступово християнське почуття починає єднатися з найвишуканішими формами античної риторики, а погляд Біблії — з ученнями Платона й Арістотеля.
Над усім запанував християнський ідеал, який, за словами С. Аверінцева, не міг триматися лише у сфері теології, його "відблиск" помітний в риторичній теорії, лка вчила вмінню сперечатися й переконувати. А риторична культура існувала невіддільно від культури філософсько-логічної. Теологія була пройнята пафосом "здивування" перед неосяжністю божих справ, що збуджує прагнення ритора зрозуміти, розгорнути, довести силу і славу Божу[78], подати в логічному розумінні своє почуття, начебто "перевіряючи" його.
Візантійська риторика не була збірником нав'язливих рекомендацій, котрі не залишали простору для творчого слова. Навпаки, автори риторичних посібників постійно підкреслювали, що саме існування риторики покликане висловити трансцендентне (недоступне для розуму) божественне начало, перед яким німіє мова людська. С. Аве-рінцев вживає для характеристики такої ситуації термін "апофатична риторика" ("від противного")[79].
Творчий імпульс оратора, натхнення, послане йому від Бога, є головним для візантійського ритора, а численні "правила" лише допомагають зрозуміти природу красномовства.
* * *
Як і в Біблії, у візантійській літературній традиції панує релігійна риторика. Основоположником візантійської риторичної теорії вважають Гермогена Тарсійського (II— III ст.) — теоретика, який першим піддав сумніву Арісто-телів погляд на риторику як "прикладну логіку". Йому приписували фундаментальний твір з п'яти частин — "Мистецтво риторики", дуже популярний у Візантії аж до часів її занепаду (насправді повністю цей збірник було складено у VI ст.).
У III ст. н. е. розгортається діяльність Орігенового учня Григорія Неокесарійського. Орігенові присвятив він "Панегірик" (слово подяки): автор згадує роки навчання в Олександрії, поєднуючи факти біографії й задушевну інтонацію з викладом деяких постулатів Орігена, зокрема риторичних.
Поряд з істориками та авторами житій набувають силу саме ритори, які розмірковують про Бога і святість, про правила чернецького життя, про богословські питання. Щоправда, це вилилося також в єресі (Арія та ін.). Але Церква одразу ж висунула групу полум'яних оборонців ортодоксії — святих Афанасія Олександрійського, Васи-лія Великого, Григорія Назіанзіна та Іоанна Златоуста, які боролися і з новими єресями, і з поганською реакцією (імператор Юліан-Відступник, який прагнув поновити язичництво, твердив, мов про очевидну істину, що традиції античної освіти ніхто не може порушити).
Візантійські Отці Церкви добре знали античну літературу, риторику, філософію. Але вони обрали проповідь Слова Божого, хоча суто літературну культуру античності, досвід риторів вони також не відкидали.
Після легалізації християнства, на початку IV ст., почався золотий вік патристики, розквіт вільної творчої християнської думки. Щоправда, в тій розмаїтості ідей далеко не все витримало соборну критику Церкви, а деякі ідеї було кваліфіковано як єресь. Одночасно ставилося й завдання боротьби з ними.
Осмислення Бога як Троїці в боротьбі з аріанською єрессю та новоіудаїзмом призвело до розмежування олександрійського канону Біблії (Септуагінта) та канону юдейського (створення масоретського канону Старого Завіту в ІІ ст.). Тоді ж відбулася й нова велика експансія античної думки в християнство. У зв'язку з цим постала необхідність боронити християнство та Писання від нігілістичних і язичницьких доктрин.
Серед численних діячів Церкви та полемістів тієї пори одним з найвидатніших вважають АфЙнасія Олександрійського (Ш—IV ст.), автора низки догматичних, історико-полемічних, екзегетичних і аскетичних творів, що мали великий вплив на пізніших проповідників Сходу й Заходу. Боротьба Афанасія Олександрійського з аріанами не завжди була успішною. Переслідування Юліаном-Відступ-ником та аріанськими імператорами неодноразово закінчувалося його вигнанням.
Не менш відомим був Кирило Єрусалимський (IV ст.) — автор "Катехістичних бесід", що являли собою коментар до Біблії. У них Святе Письмо розглядається як джерело вчення, пояснюються також церковні Таїнства (Хрещення,
Причастя й Миропомазання). Суть цих таїнств — заперечення сатани та єднання з Христом ("Таїнознавчі повчання").
На особливий рівень підняв східну патристику Каппа-докійський гурток, що об'єднав трьох друзів (почасти родичів) — Василія Великого, Григорія Богослова та Григорія Нісського (IV ст.).
Василій Великий, син видатного ритора, з дитинства готувався бути ритором-софістом, доки не став християнином. Він вчився в Афінах, змолоду був аскетом-пустельником, мандрував по Сходу. У полеміці з поганами та аріанами мав величезний вплив на людей. Виявив він і талант літератора, а свою літературну працю цілком підпорядкував пропаганді християнства. За формою його проповіді не поступалися античним зразкам, але вони дуже ґрунтовні, глибокі, позбавлені античної "розумової гри".
Василій Великий наполягав на обов'язковому вивченні античної риторики. Особливо цінував він Плутарха, з його орієтацією на практичне моралізаторство. Вважають, що відомий твір Василія "Про те, як молоді люди можуть здобути користь з поганських книжок" створений певною мірою під впливом трактату Плутарха "Про те, як юнакові читати поетів". Зацікавив Василія і Платон з його моралістичною критикою поезії[80].
Тому цілком природні його поради бути подібним до бджоли, яка бере мед не з усякої квітки: треба запозичати в язичників лише те, що пасує християнським чеснотам, відхиляючи вихваляння пороків:
"...у поетів <...> не на все однаковою мірою слід звертати увагу, а тільки коли вони розповідають вам про діла або слова добрих людей; тоді треба любити їх, наслідувати їх найвищою мірою, прагнути бути такими само, а коли вони торкаються зображення людей поганих, слід уникати цих їхніх оповідей <...> Тому слід оберегти душу всімаспособами, аби разом з насолодою, яку дають слова, ми б не пропустили чогось поганого, подібно до тих, хто разом з медом ковтає отруйні речовини"[81].
Найпопулярніший його твір "Шестоднев" — коментар до біблійної оповіді про творення світу, в якому тогочасна вченість поєднується з живою манерою викладу. Окрім "Шестоднева" Василій Великий написав 15 "Бесід" на Псалми. Приписують йому також тлумачення пророка Ісайї (недостовірне) та книги Іова (не збереглося). Написав він також кілька трактактів з посиланням на Святе Письмо ("Про суд Божий", "Про віру"), правила чернецького життя, чимало бесід і листів.
Василій Великий прагнув до того, щоб аудиторія його розуміла і висловлював побажання, аби слухачі, якщо не все зрозуміли, вимагали роз'яснень. За його твердженням, проповідь, щоб досягти своєї мети, має бути доступною.
Григорій Богослов (Назіанзін) навчався в кращих школах Олександрії та Афін, дружив з Василієм Великим, проповідував проти аріан в епоху їхнього торжества. За царювання православного імператора Феодосія був єпископом Константинопольським. Доживав віку у своєму маєтку поблизу рідного Назіанзіну в аскетичному самоспогляданні.
Від Василія Великого він відрізнявся характером літературних уподобань. Василій прагнув втілити у своїй риториці істини Біблії. Григорій більше тяжів до самовияву, сповідальності, що спростовує пересічний погляд на середньовічного візантійського церковного діяча як на "сухого аскета", позбавленого індивідуальних рис. Григорія цікавили передусім питання сенсу людського життя. У старості писав вірші (здебільшого — це лірика самотньої душі), філософські елегії та дидактичні поеми. Був видатним, хоча й дещо манірним, ритором і полемістом.
У житті Григорій часом дотримувався обітниці мовчання, про що писав з неабияким красномовством: "Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і якщо знайдеш, що моє безголосся краще від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку наскільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть гави"[82].
Відомо 45 "Слів" Григорія, з яких особливо важливі п'ять, спрямовані проти єресей, передусім аріанської, а також викриття імператора Юліана-Відступника; в останньому, зокрема, він виступає проти заборони християнам вивчати античну мудрість. Збереглося понад 200 листів, що, поряд з богословськими питаннями, торкаються приватного життя Григорія. Вони започатковують у літературі автобіграфічний жанр.
Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій Назіанзін, мають характер не стільки псалма (молитви), скільки риторичного панегірика, як, наприклад, цей вірш з незвичайно розширеною анафорою:
Гей, царю, царю нетлінний, Дай Тебе оспівати, уславить, Царя, владодержця! Через Тебе наспіви наші, Через Тебе небесних хори, Через Тебе часів потоки, Через Тебе і сяйво сонця, Через Тебе місяця благо, Через Тебе краса сузір'я, Через Тебе піднесений смертний Дивним даром розуміння.
("Гімн Христу")*.
1 [Без автора]. Последние годы жизни св. Григория Богослова // Христианское чтение, издаваемое в Санкт-Петербургской духовной академии. — 1863. — Ч. 2. — С. 180. 2 Памятники византийской литературы IV—IX веков. — М., 1968. — С. 72. |
Григорій Нісський, брат Василія Великого, в молоді роки заявив про себе як ритор, світська людина, згодом під впливом брата почав вести аскетичне життя, став єпископом Нісси, зазнав гоніння від аріан. Імператор Феодосій оголосив його оборонцем Православ'я, підпорядкувавши йому Понт, аравійські християнські громади та Єрусалим, але Григорій дійшов висновку, що "переміна місця до Бога не наближає".
Григорій Нісський був схильним до філософських роздумів, здобувши завдяки цьому славу хитромудрого алего-риста. Як і його вчитель Оріген, він вдавався до алегоричного трактування Святого Письма: коментував "Пісню над піснями" як алегорію любові людської душі до Бога, пояснював Псалтир як "сходинки духу", вбачав у Книзі Еккле-зіаста рух від чуттєвого світу до духовного. Писав також догматичні твори, в яких спростовував єресіархів (засновників єретичних течій) Євномія, Авлалія, Аполлінарія та ін. Новим словом на той час стали його есхатологічні (присвячені проблемі кінця світу) твори про душу й воскресіння, про місце передчасно померлих немовлят у загробному світі. Його перу належить також аскетична ідея "життя за Богом", 26 листів і популяризаторські проповіді.
Важливим є трактат "Проти вчення про долю" — полеміка з язичницьким уявленням про фатум (доля — сила, що начебто визначає життєвий шлях людини). Особливий інтерес викликають витримані в дусі платонізму космологічні (про будову Всесвіту) твори Григорія Нісського, в яких він стверджував, що світ, створений Божим словом, за шість днів творіння вже впорядкувався за законами природи, без участі Бога (розвиток думок "Шестоднева" св. Василія). "Стиль Григорія більш важкий і скутий, ніж стиль інших учасників Каппадокійського гуртка; вільне риторичне володіння словом було для нього не таким органічним, як для Василія або Григорія Назіанзіна. Але в тексті суто філософського змісту його мова стає емоційною та виразною, так що навіть найбільш абстрактні думки подаються з пластичною наочністю"[83].
1 Памятники византийской литературы IV—IX веков. — М., 1968. — С. 85. |
Останнім видатним представником патристики IV ст. у Візантії був Іоанн Златоуст. Він навчався риторики у відомого язичницького ритора Ліванія, який потім жалкував, що християни "переманили" учня. Від Ліванія він запозичив блискучі прийоми софістичної гри словом. Потім Іоанн жив аскетом у Сирії, віддавшися самоспогляданню, був архієпископом Константинополя, але заслужив ненависть імператриці своїми суворими доганами й був покараний засланням, де й помер.
Іоанн Златоуст втілив у собі розквіт риторичної прози нового (проповідницького) типу, який утверджувався разом з християнством у IVct. Він був неперевершеним проповідником і літератором тієї пори. В екзегетичних творах витлумачив майже всю Біблію. Його псалми і молитви відзначаються прозорістю думки, досконалим стилем. У листах (відомо 240) він уважний і щирий, у полемічних ситуаціях — патетично суворий. До наших днів дійшло понад дві тисячі списків його творів. Його промовам властива глибока зануреність у повсякденні проблеми — водночас він умів трактувати їх з найбільшої духовної висоти. Під час народного бунту проти підвищення податків він виголосив до 20 гомілій. Його промови — зразок християнської риторики, побудовані у формі моралізаторських міркувань на біблійні теми.
Неабияку увагу приділяв Іоанн Златоуст внутрішнім протиріччям людини, складності її натури. Розмірковуючи про царя Давида, який був особою складною, нестриманою, автор передусім зважає на його здатність до покаяння:
"Отож ми, як я сказав, мусимо шукати пустельного життя не лише в якихось місцях, а й у самій своїй волі, і найперше — душу свою вести до самої ніким не населеної пустелі. При такому настрої і блаженний Давид, який жив у місті, керував царством і був навантажений безліччю клопотів, був огорнутий любов'ю Христовою більше, ніж ті, що живуть у пустелях. Таких сліз, зітхань і ридань вдень і вночі навряд чи хто побачить у будь-кого з тих, хто нині розіп'явся (для світу), якщо такий справді знайдеться"[84].
Посівши кафедру Константинопольського архієпископа, Іоанн Златоуст змінює манеру своїх промов: від аттичної, з античних часів уславленої строгості, переходить до пишноти, яскравого змалювання людських пристрастей:
"Завжди, а тепер особливо, пора сказати: "Суєта суєт і все суєта". Де тепер ти, світла одежо консула? Де блиск світильників? Де рукоплескания, хороводи, бенкети і святкування? Де вінки та прикраси? Де ви, галасливі зустрічі в місті, привітання на іподромі і підлабузливі слова глядачів?
Усе минулося. Вітер зірвав листя, оголив перед нами дерево і струсив ним до кореня"[85].
Іоанн Златоуст писав дуже багато, "на ходу", філігранно відгранюючи свої слова. Він був ідеалом провідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі також і в Україні.
Цікаві екзегетичні гомілії (тлумачення Біблії) Іоанна Златоуста, створені під час імпровізованих виступів і занотовані скорописцями. Це —• жива невимушена бесіда. Водночас у них виразно вимальовується висока вченість, увага до історико-філологічних питань, що було властиво антіо-хійській філософсько-риторичній школі. Особливо уважним був Іоанн Златоуст до відомостей про автора, про епоху, в яку створено той чи інший текст, до його мовної структури. Проте він уникав антіохійського буквалізму, вдаючися до вільного алегоричного тлумачення тих місць Писання, які важко було трактувати буквально. Його тлумачення не просто "коментар, але й повчання. Вони насичені цитатами з Біблії не тільки грецькою, а й єврейською мовою. Збереглися також догматичні виступи Іоанна Златоуста проти єретиків, настановчі проповіді, в яких він говорив в основному про любов як головну суть християнської поведінки.
Як гомілет Іоанн Златоуст навчає:
1) обирати тему з Писання;
2) обмірковувати
її виклад, особливо зважаючи на чіт-
кість її структури, ясність думки, вишуканість та емоцій-
ність слова.
1 Памятники византийской литературы IV—IX веков. — М.. 1968. — С. 90. У постаті Псевдо-Ареопагіта грузинський вчений Ш. Нупубідзе та бельгійський дослідник Е. Хонігман бачать грузинського мислителя Петра Івера (твори його підписано ім'ям євангельського Діонисія — у середньовічних літераторів були свої поняття про літературний етикет). Див.: Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978 (разд. "Восточное Возрождение"). |
Видатним представником Східної патристики був Псевдо-Ареопагіт (друга половина V ст.). Його творчість спростовує погляд західної культури на Візантію як на "нове варварство": головний наплив ідей якраз ішов спершу зі Сходу, руйнуючи схоластичний лад мислення[86].
Вчення Псевдо-Аеропагіта є підґрунтям для Західного й Східного Відродження. Руйнуючи раціоналізм і торуючи шлях глибоким суб'єктивно-містичним переживанням, він тлумачив світ як систему символів.
Замикає ряд великих східних патристів Іоанн Дамаскін (VII—VIII ст.). Він був родом із сім'ї міністра-християни-на в мусульманському Дамаску, зазнав чимало поневірянь і закінчив життя ченцем в Єрусалимі. Іоанн Дамаскін використав досягнення східної та західної патристики, організував її в гармонійну систему, якою користувалися також західні схоласти Середньовіччя. Він писав житія, проповіді та гімни; йому приписують три томи дидактичних коментарів до Біблії. У творі "Джерело знання" він остаточно утвердив християнський неоплатонізм (поєднання вчення Платона з християнською релігією). Дамаскін був ще й автором вельми популярного в ті часи роману "Вар-лаам та Іоасаф", написаного за мотивами життя Будди та деяких античних джерел.
Видатним ритором "серединного" періоду візантійської культури був патріарх Константинопольський Фотій (IX ст.). Він здобув репутацію великого ерудита, який збирав твори античної класики та сучасної йому візантійської літератури і пропагував їх серед молоді. Його твір "Міріо-бібліон" ("Безліч книг") чи "Бібліотека", який охопив майже 300 текстів античних і візантійських авторів, є втіленням прагнення автора не лише до оригінальної ідеї, а й до власного стилю.
Вимогливий він і до чужого стилю:
"... прочитано
твір
феодора Антіохійського "На захист Василія проти Євно-
мія", у двадцяти п'яти книгах. За стилем Феодор не відзна-
чається блискучістю, але в думках і доказах вельми густий
і щасливо переповнений свідченнями від Писання. Спрос-
товує ж він Євномія майже слово за словом..."[87]. [88]
Візантійська риторична думка навіть художні твори використовувала як матеріал для проповіді, зосереджуючись на їх морально-етичній суті. Так, Никифор Хрисоверг (XI ст.) виклав прозою античні байки Езопа, відкинувшимайже всі художні аспекти, зосереджуючись на більш "типових", загальнолюдських ситуаціях.
Пізньовізантійська риторика була вимогливою щодо дотримання законів і правил промови. Наприклад, Михаїл Пселл (XI ст.), блискучий представник світської словесності, не без іронії хвалив ораторів, мова яких "немов насильно скоряє міркуваннями, але не "ллє солодощів у душу" (відгук про Іоанна Італа)[89].
Пселл був автором великого історичного твору "Хронографія", в якому змалював події візантійської історії з 976 по 1077 рр. з непересічною риторичною майстерністю. "Пселл досконало володіє всією риторичною технікою патетичних ефектів та емоцій і майстерно оперує величезним запасом прийомів змалювання — метафор, гіпербол, порівнянь тощо, сміливо вводячи у свій орнамент образи язичницької давнини...Його увагу спрямовано не на подробиці подій, не на перелік та опис військових походів, битв, військ та озброєння, а на драматичні сцени зіткнення характерів"[90].
Визнаючи античний досвід, візантійська риторика не без скептицизму ставилася до прийомів античної риторики, щедрої на художнє слово та акторську гру. Так, Михаїл Хоніат (XII—XIII ст.) пише: "Той, хто має нахил до публічності й театральності, стає подібним до мавпи і вчиняє сміхотворне... він раб чужих смаків і, дивись, ще й піде навприсядки, якщо це буде вигідно тим, перед ким він виставляється"[91].
Проблемы литературы в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. - С. 31. 2 Памятники византийской литературы IX—XIV веков. — М.. 1969 — С. 135. История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли. — М.. 1962. — Т. 1. - С. 342. 4 Там само. — С. 335. |
Вона сповідує принципово нові критерії краси, зокрема краси промови, що базується вже не на античній естетиці, а на біблійному понятті духовності та християнському неоплатонізмі. Наприклад, Іоанн Дамаскін писав, що "Божественна краса блищить не якоюсь там фігурою й не красою образу... а спостерігається в невимовному блаженстві відповідно до доброчинності"Л.
Однак заклик до спіритуального (духовного) ідеалу та щирості ніяк не заперечував необхідності й літературної майстерності ритора.
Візантійська словесність за своєю ідейною наснаженістю та стилем відрізнялася від художньої літератури, твореної за настановами "Поетики" Арістотеля. Це — типова риторика, утилітарна проза, що відображала інтереси та духовне життя свого часу. Щоправда, в лоні її відбувалися спроби реставрувати на християнському грунті традиції і язичницької поезії, оспівуючи єднання Христа та Церкви тощо (єпископ Мефодій, єретик Аполлінарій та ін.). Але цей напрям занепав, а на руїнах античної художньої літератури постала лише риторика.
Візантійська література була прозовою, а не віршовою. Вірші писали або за старовинними античними нормами, або у поєднанні стильових особливостей поезії та прози. ( Риторика їх "замовчувала" (наприклад, гімни Романа Со-яодкоспівця). Натомість "традиція риторичних шкіл і риторичного теоретизування переживала майже безперервний розквіт..."[92].
Візантійська риторика базувалася на античному літе-I ратурному досвіді, тобто на теорії прози, започаткованій ще Арістотелем. "Для того, щоб описувати, аналізувати й оцінювати твір, візантійська риторична теорія мусила для початку знайти для нього місце в одній з рубрик запозиченої в античності формально-жанрової номенклатури"[93]. 1 Так, у стилі Григорія Богослова визначали періоди, анапести, гекзаметри тощо[94].
Грунтуючися на таких фундаментальних поняттях, як, наприклад, протогімнасма — типи найпростіших форм (хрія [міркування], ствердження, похвала, ганьба тощо), статус — ситуація, в якій опинився оратор, ідея — повне втілення змісту стилю (ясність, чистота, висота, величавість тощо); вона також успадкувала й античне вчення про структуру твору (вступ, виклад, висновки).
Згодом візантійська риторика починає тяжіти до більш точної, навіть здрібненої класифікації типів риторичного слова. Скажімо, в античні часи Деметрій Фалернський (IV—III ст. до н. е.) виділяв 21 тип епістолярного красномовства, а пізньовізантійські ритори — вже 113.
Проте візантійський ритор зовсім не шанував лише літературно вишукані промови. Він високо цінував силу й органічність стилю оратора. Особливості такого стилю виражала категорія "шорсткість" — свідома грубуватість. Наприклад, Діонисій Галікарнаський у трактаті "Про з'єднання слів" так охарактеризував цей стиль:
"... строга побудова має ось який характер. Хоче вона, аби слова утверджувалися міцно, стояли міцно, щоб кожне було видно здалеку і щоб фрагменти мови відокремлювалися один від одного помітними паузами. Зіткнення шорсткуваті й немилі для слуху вона допускає часто й ставиться до них байдуже: так, коли кладуть стіну з добірного каміння, в основу кладуть каміння неправильної форми й неотесане, дике й необроблене. Вона любить розтягуватися якомога ширше за рахунок великих розгонистих слів; а тіснити себе, короткими складами їй огидно, хіба що з необхідності"[95].
Але помилково було б думати, що візантийська риторика замикалася в суцільному формалізмі. Стрижнем її було втілення духовної ідеї, яку належало донести до слухача з максимальною чіткістю та повнотою. Проповідь як жанрова система є провідною у візантійській літературі й риториці. Ця система складалася з трьох типів проповідей, визначених за правилами гомілетики Василія Великого:
1. Проповідь як екзегетика — тлумачення прихованого, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів.
2. Проповідь як рапучення — настанова для простого люду.
3. Проповідь богословська — трактування питань віри й застерігання від єретизму.
1 Проблемы теории литературы в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 85. |
Візантійські мислителі виробили концепцію світу, сповнену оптимізму та надії, висунули ідеал людини, яка повертає собі першозданну гармонію, знаходить шлях до втраченого раю. За повною абстрактністю літературних текстів і промов простежується бурхлива їх емоційність, що виявлялася в численних полеміках на Вселенських і Помісних Соборах. За багатьма ознаками це ще не була художня література (хоча деякі її представники писали й класичні, з точки зору арістотелевої поетики твори). У духовному житті епохи відбувався синтез біблійної та антично-філософської традиції, окреслювалися контури нового бачення світу, вироблялися нові духовно-естетичні цінності.
Оскільки школа і освіта у Візантії цілковито знаходилися в руках Церкви, можна зауважити, що все сказане стосується й академічного красномовства у візантійському суспільстві.
Не таке вже мале місце займала у Візантії і юридична риторика. Достатньо сказати, що імператор Юстиніан (V ст.) спробував адаптувати до умов своєї імперії римське право ("Кодекс Юстиніана"), і єдина вища школа у Візантії була саме юридична школа. Однак "... після численних переробок, що з'явилися після Юстиніанового Кодексу, у візантійському праві майже нічого не залишилося від римського права". Воно еволюціонувало від римського принципу міжнародності до принципу винятковості Візантії[96].
А оскільки тут домінувала — навіть інколи і в питаннях віросповідання — воля імператора та його апарату, то дух вільного дебатування в суді досить скоро поступився млявому й пишнословному обстоюванню заздалегідь вирішених питань.
Політичне красномовство у Візантії було пригнічене тими ж обставинами, що спричинилися до розквіту всілякого панегіризму й лукавої гри словами та підтекстом. Сусідні народи обурювало криводушшя візантійців, що взяли за правило розставляти витончені приховані словесні пастки у текстах міждержавних угод. Зокрема, учасники III хрестового походу, що обрушився на Константинополь, західні лицарі, мотивували свій напад на християнську державу саме цим візантійським лукавством.
"Внутрішній цензор" завжди автоматично спрацьовував, коли візантійський красномовець починав говорити про щось пов'язане з імператорським домом:
"Тут на колонні стоїть статуя імператриці феодори. Цю статую поставило їй місто на подяку за створення залу [в лазнях Аркади]. Статуя дуже красива, але поступається красою самій імператриці, бо людському мистецтву, хай то буде словесний вираз, або наслідування у статуї, неможливо передати чари її краси. Колонна — пурпурного кольору, і тим, навіть перш ніж зображення, показує, що несе на собі статую імператриці" (Прокопій Кесарій-ський. "Про будівлі ).
Побутове красномовство у Візантії, подібно, було на високому рівні розвитку й виглядало достатньо невимушено, якщо взяти, наприклад, до уваги насичені духом народної сатири епіграми Христофора Мітіленського. Ось зразок його творчості (у вільному прозаїчному переказі):
"Мовлять — люди кажуть всяке, але, здається, що й в тому є правда, — чесний отче, що ти немовби вкрай щасливий, коли продавець пропонує тобі досточтимі останки святителя; що ти заповнив ними всі свої скрині і часто їх відчиняєш — аби похизуватися перед друзями руками святого Прокопія (дюжина), литками Феодора (як порахувати, так сім), Несторовими щелепами — десятки зо два, а з ними вісім щелеп Георгія"1.
А загалом, слід пам'ятати слова Михаїла Пселла, що прекрасно характеризують ставлення візантійців до красномовства: "Блискучі слова змивають бруд з душі й передають їй чисту та повітряну природу".
Ключові слова:
протогімнасма, хрія, ствердження, похвала, ганьба, статус, ідея, шорсткість.
§ 3. Риторика середньовічного Заходу
Руйнування Риму та його цивілізації північними племенами, прагнення германських імператорів відновити Священну Римську імперію на зразок тієї, яка існувала в язичницькі часи, занепад моралі й духовне та матеріальне зубожіння населення не стимулювали високої культури проповідників. Та й Старий Завіт, перекладений латиною, Західна Церква тоді забороняла читати мирянам, побоюючись, що вони неправильно зрозуміють його зміст. Побоюючись єресей, римська курія стала видавати "Індекс заборонених книг". Церковне роз'єднання Заходу та Сходу (1054 р.) дуже послабило Церкву.
* * *
У VII—XIII ст. західна гомілетика перебувала у стані занепаду. Заслуговують на увагу хіба що збірки вибраних проповідей (гоміліаріг) Отців Церкви (Амвросія, Августина, Григорія Двоєслова, Василія Великого, Іоанна Златоуста). Ці збірки зберігалися в церквах; священики, які самі мало що могли й наважувалися сказати, буквально читали з них проповіді. Власне, тієї пори в західній гомілетиці практично нічого нового не з'явилося, хоча назвати кількох обдарованих проповідників можна (Алан Аільський, Вертольд Констанський, Туго Сен-Вікторський, П'єр Абеляр, Бонавентура).
Водночас це не означає, що проповідь середньовічного Заходу не розвивалася. Вона була не тільки однією з найбільш масових форм словесності, а й єдиною живою формою публічної промови. Щоправда, вона створювалася латиною в монастирях, школах та університетах. Виголошуючи проповідь, проповідник переходив на мову, якою володіла паства — італійську, французьку, іспанську тощо. Понад тисячі років латинська проповідь розроблялася стихійно, й лише у XIII—XVI ст. з'явилися посібники (аге ргаеаЧсапсІі), в яких простежується прагнення повернутися до античних (ціцеронових) традицій. Оскільки певний час західноєвропейська проповідь намагалася уникати античної байдужості до істини (якщо оратора не сприймають, то справа не в майстерності — він позбавлений благодаті); проповідь була вже не суб'єктивним твором, а ко
Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 97—100. |
ментарем до Писання; отож, апарат античної риторики "не спрацьовував"1.
Наприкінці XI ст. Алан Ліллський видав трактат "De arte praedicatoria" ("Про мистецтво виголошення"), в якому розписано матеріал за темами, потім подано коротку характеристику складу слухачів (лицарі, викладачі, судді, князі, прелати, ченці, вдови, діви тощо). Автор піклується і про стрункість побудови твору[97].
Видатним гомілетом Заходу був Бернард Клервоський (1091—1153) — аскет за поглядами і вчинками. Він, наприклад, наказав забрати всі прикраси з церков м. Мілану (Італія), де служив; його проповіді насичені вкрай негативним ставленням до розкоші й пишнот у богослужінні. Але, як не парадоксально, саме у своєму красномовстві Бернард Клервоський вражає пишнотою стилю:
"Ми, що пішли геть від людей, що ради Христа покинули все, що в світі манить і блищить, що для ока світле, для слуху миле, все ароматне, солодко-приємне, на дотик ніжне, — всі насолоди плоті відкинули ми, мов грязюку, аби досягнути Христа..."[98].
Бернард Клервоський боровся проти зайвих, на його думку, прикрас у церквах:
"Зображають святого чи святу якомога краще, і вважають їх святими тим більше, чим більше накладено фарб... І до того ж поміщають у церкві не вінці, вбрані коштовностями, а цілі колеса, унизані лампадами, що не менш ніж лампади, сяють своїм коштовним камінням. Замість панікадил височать перед очима нашими якісь дерева, створені дивною майстерністю художника з тяжкої міді, що блищить коштовностями..."[99].
Але коли в пору Високого Середньовіччя (XII— XIII ст.) Римська Церква досягла в західному світі статусу культурного координатора молодих національних держав, намітилося деяке піднесення культури проповіді. Красномовство надихає, наприклад, на хрестові походи (Петро Пустельник). Після утвердження вчення Фоми Аквінсько-го (XIII ст.) в ролі офіційної філософії Римської Церкви встановився погляд на можливість осягнення істини "подвійним" шляхом — релігійним та науковим. Незабаром Західна Європа покрилася мережею університетів, в яких серед семи мистецтв знаходить своє місце й риторика.
Коли в XII—XIII ст. латиною було перекладено "Риторику" Арістотеля, в якій детально проаналізовано сприйняття слухача, це органічно зміцнило християнську тезу відносно того, що важливе не стільки мистецтво ритора, скільки сприйняття, результат промови.
Починаючи з XIII ст., з появою в Західній Європі університетів, проповіді складали та виголошували в освіченому середовищі. їхній композиції та майстерності оратора приділяли все більше уваги. Новий погляд відобразився в університетських проповідях, більш досконалих за композицією. Стали з'являтися підручники з гомілетики (artis praedicandi). Так, у 1200 р. Александр Ешбі (Оксфорд) зазначає у своєму підручнику, що проповідь має базуватися на розумінні, прихильності, увазі слухача, і складатися зі вступу, "розподілу", доказів і висновків.
Згодом Фома Сольсберійський (1210 р.) у підручнику, що претендував на узагальнення риторичних знань і досвіду ("Summa de arte praedicandi"), додає, що виступ має поділятися на шість частин:
молитва про Божу допомогу;
вступ до теми;
формулювання теми;
розподіл теми;
розробка виділених частин;
висновки.
Щодо необхідності детальніше розробляти "основну частину" твердив Річард Тетфордський (1245 p.), пропонуючи вісім її "модусів" (додатковий розподіл, виділення причини й наслідку, міркування, виявлення чотирьох алегоричних значень, наведення текстів для підтвердження, повтор-перифраза, вживання порівнянь і метафор, ужиток етимологічних пояснень — зі сфери походження певних слів).
1 Щодо його дуже складної системи див.: Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 101— 102. История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1984. — Т. 2. — С. 507. |
А в XIV ст. усі ці настанови зміщуються, за словами М. Гаспарова, у "фантастично строкатий, але практично досить зручний" ряд[100].
Проповідь "університетська" ("тематична") потіснила стару проповідь-гомілію, орієнтовану на простолюдина.
Проповідь у Західній Європі "була найбільш масовим жанром середньовічної літератури; вона стояла найближче до народного життя, і в ній була можливість виголошувати події конкретної дійсності. Проте це не так: проповідь несподівано міцно трималася за свої стародавні зразки. Крім того, існувала значна відмінність між проповіддю латинською мовою, зверненою до вузького кола духовенства (братії монастиря або капітулу церкви), і проповіддю народною мовою, зверненою до мирян; записували, як правило, лише проповіді першого типу з більш абстрактним змістом. Проте життя проникало і в проповідницьку літературу, тільки не з дидактичного, а з розважального боку: аби зацікавити слухачів, проповідник мусив використовувати як приклад житійні епізоди, оповідання про чудеса, а також притчі, що мали будь-який зміст, аби тільки вони були підставою для моральних висновків чи алегоричних тлумачень" (далі згадуються збірки типу "Учительна книга клірика" та ін.); спочатку таку установку засуджували, але з XIII ст. в діяльності францисканців і домініканців цей підхід було узаконено[101].
Однак середньовічна західноєвропейська риторика не була наскрізь гомілетикою, церковною риторикою. Розвивалися судочинство, шкільна наука, суспільні відносини; вміння говорити й переконувати все більше цінувалося і поза стінами церкви. Цей процес починався непомітно, але тривав довго, і увінчався визнанням риторики як панівної наукової дисципліни, що посіла помітне місце в університетських програмах.
Зокрема юридичне красномовство Заходу в цю пору починає помалу підноситися. Протягом XI—XII ст. формуються юридичні центри в найбільших містах Європи.
Невідомий автор складає в південній Франції юридичний трактат з римського права, названий "Витяг [з] Петра", з примітками між рядками і на полях. Вже не буква, а дух права починають розглядатися допитливими глосаторами (тлумачами). Виникають навіть школи, що змагаються між собою — Болонська та Равенська[102].
І церковне, і юридичне красномовство розвивалися в річищі академічної схоластики, яка була замкнена в межах релігійної ортодоксії і яку прийнято ганьбити за пристрасть до абстрактних логічних моделей ("Скільки анго-лів може вміститися на кінчику голки?" "Чи може Бог створити такий камінь, який сам не зможе підняти?" тощо). Та не будемо забувати, що ця схоластика культивувала призабуту від часів софістів діалектичну гру поняттями: "великою пошаною користуються "діалектика"і силогістичний метод міркування; в цілому схоластам притаманні копирсання в дрібницях і любов до диспутів, а не містицизм" [103].
Без схоластичної університетської риторики не було б академічного красномовства секуляризованої епохи — скажімо, лекцій Гегеля.
Про характер побутового гострого слівця західноєвропейського Середньовіччя можна створити уявлення на ос--нові того, що зафіксувала народна література цих часів, наприклад жанри фабльо (Франція).
Ось фабльо "Заповіт осла", в якому їдко висміюються ті, хто за гроші навіть осла поховає в освященній землі:
Не страшне тому покарання, Хто з грішми на суд прийшов: Християнином став осел, За гріх свій щедро заплативши[104].
"Алегоричне середньовічне зображення Пані Риторики не залишало сумнівів в її неземній красі та всемогутності. Дама сиділа на пишному троні, як Regina Artium (Богиня Мистецтва), одягнена в сліпучу одежу, на якій було виткано мовні фігури. З уст її росла лілія, яка символізувала огпаШв, або красу мови, причому не красу мови цієї окремої Дами, а красу мови взагалі.
Окрім лілії, як доповнення до неї, виростав з тих само уст і меч, що мав своє символічне завдання: слугувати наочним виразом найбільш разючої зброї людства — регвиа-5/'о, мистецтво переконувати. По обидва боки від цієї краси розташовано було найбільших ораторів і поетів минулого на чолі з Ціцероном і Віргілієм, причому більш Ціцероном, ніж Віргілієм"1.
Символи лілії та меча — традиційні символи Церкви. Меч, що "росте з уст" — атрибут Христа Другого Пришестя (див. Апокаліпсис); лілія — древній символ Богоматері (який утримався в Східній Церкві і втратився в Західній). Але тут ці символи вжито в іншому значенні: меч означає "слово практичне, риторичне", лілія — "слово поетичне", "правду та поезію". Західноєвропейське середньовіччя підпорядковує риториці не тільки утилітарне слово, а й поезію, наслідуючи пізньолатинську традицію останніх століть існування Західної Римської імперії. Ця тенденція завжди мала своїх прибічників. І навіть нині, після неодноразових спроб розмежувати риторичне та поетичне слово, побутують теорії (здебільшого в лінгвістиці), що продовжують розглядати мовну діяльність як єдиний потік, а поетику та риторику як єдине ціле.
Поезії в цьому співвідношенні не надається особливих переваг.
Е. Клюев, автор найновішого посібника з риторики зазначає, що на згаданому малюнку Віргілія відсунуто на задній план порівняно з Ціцероном, оскільки поезія "є лише одна з форм красномовства, а не красномовство як таке"2.
Іншими словами, установка середньовічної писемності на "практичне" значення тексту, зумовлена передусім суто релігійним, а потім вже й чисто прагматичним підходом, відіграла основну роль у майбутніх філологічних теоріях.
Ключові слова:
гоміліарії, університетська (тематична) проповідь, частини промови, модуси промови, глоса, глосатор, схоластика.
Практичне заняття 6
Ораторство у Візантії та в Західній Європі $ епоху Середньовіччя
1. Чому
середньовічна культура в Європі формується в
лоні Церкви? Як це позначилося на розвитку риторики?
2. Що таке гомілетика? Гомілія? Гомілет?
3. Що таке патристика? У чому її відмінність від апологетики?
4. Як розглядалося питання про натхненність проповіді (присутність Духа Святого) в ранньому християнстві (Орі-ген, Августин та ін.)? У чому полягає особливість теорії риторики за Августином?
5. Що таке казуїстика (у найдавнішому значенні)? Яку роль у розвитку риторики вона відіграла?
6. Які чинники позначилися на особливостях розвитку візантійської риторики? Які ідеї обстоювали оборонці ортодоксії у Візантії?
7. Яким був внесок в риторику учасників Каппадокій-
ського гуртка?
8. Яке значення
для європейської культури загалом й
риторики зокрема, мала творчість Псевдо-Ареопагіта,
Іоанна Дамаскіна?
9. Що являла
собою латинська (університетська) про-
повідь? Чим вона відрізняється від проповіді народною
мовою?
10. Які принципи
побудови проповіді висували автори
західноєвропейських середньовічних підручників з гоміле-
тики?
Література Основна
1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика. — Львів, 2001. — С. 49 — 77.
2. Михальская А. К. Педагогическая риторика: история и теория. — М., 1998. — С. 148—153.
3. Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М 1997. — С. 57—64.
4. Шенберг В. А., Савкова 3. В. Риторика. — СПб 1997. — С. 39—52.
Аодаткова
1. Абрамович С. Риторика та голнлетика. — Чершвш 1995. — С. 41—85 '
2. Аверкий (Таушев), архиепископ. Семь Вселенских соборов. — М. — СПб., 1996.
3. Амфитеатров Я. Чтение о церковной словесности, или гомилетика. — Ч. I, П. — К., 1846.
4. Антология мировой философии: В 2 т. — М., 1969.
5. Барсов Н. Гомилетика // Брокгауз Ф., Ефрон И. Эн-
циклопедический словарь. — Т. 9. — С. 161.
6. Памятники византийской литературы IV—IX веков. — М., 1968. — 356 с.
7. Памятники византийской литературы IX—XIV веков. — М., 1969. — 464 с.
8. Раннехристианские церковные писатели: Антология. — Брюссель, 1964.
9. Рассел Б. История западной философии. — М.. 1959. — С. 323—513.
§ 4. Риторика Київської Русі
Про дописемний (дохристиянський) період давньоукраїнського красномовства можна робити хіба що гіпотетичні висновки. Але відомо, що і в ту пору йому приділяли увагу. Це мало глибинні корені. Ще Геродот писав про "скіфів-землеробів", що вони всі виголошували біля царського вогнища присягу цареві, й в цьому акті поєдналися установки на політичне та юридичне красномовство.
З виділенням слов'янства як такого з індоєвропейської спільноти, в найдавніших фольклорних творах фіксуються промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів і власного народу. Відомо, що існувало судове красномовство: в процесі княжого суду можна будо й звинувачувати, й оборонятися словом. Щоправда, як-що довести правоту було неможливо, з відчаю людина хапалася за розпечене залізо (так званий "божий суд" — вважалося, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде).
А ось відомостей про релігійне красномовство язичницької Русі до наших днів не дійшло, хоча, за свідченнями старовинних істориків, волхви-жерці язичницьких Культів мали сильний вплив на князів. Проте чи не перший зразок релігійного красномовства, зафіксованого в літературній пам'ятці, — слово князя Володимира після хрещення киян:
"Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на нові люди Свої! Дай же їм, Господи, узнати Тебе, істинного Бога, як ото узнали землі християнські, і утверди в них 'віру правдиву і незмінную. (А) мені поможи, Господи, проти врага-диявола, щоб, надіючись на Тебе і на Твою силу, рдолів я підступи його"[105].
Стилізованість мови князя під церковну книжність може бути й плодом літературної культури більш пізнього літописця, але безсумнівно, що Володимир не мовчав після церемонії хрещення й сказане ним було саме релігійним словом. Християнство глибоко змінило натуру колись схильного до свавільності князя. Характерно, що прийнятий Володимиром після хрещення Русі юридичний кодекс містив заборону смертної кари, в той час, коли язичницька Русь широко культивувала навіть людські жертвоприношення.
Язичництво на праукраїнських теренах не дозріло до створення власної розвиненої міфології, тим більше — до втілення її в літературі та мистецтві. Культурна робота в її сучасних формах одразу ж почалася в Україні як утвердження християнської ідеї, що наклало відбиток на весь -духовний склад українського народу та його культуру.
Хоча грецькі та арабські письменники Середньовіччя -розглядали Київську Русь як дику окраїну цивілізованого світу, насправді ж вона напрочуд швидко увійшла в коло європейських країн з прийняттям християнства і, аж до татарської навали, була однією з найрозвиненіших країн тогочасної Європи. За часів Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром. Тодішній німецький історик Адам Бременський вважав його суперником Константинополя.
Саме слов'янський переклад Біблії став помітною віхою у розвитку риторичного мистецтва України—Русі. А оскільки й майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровим своїм складом переважно була не художньою, а риторичною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Ораторське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов'ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розвинена та розгалужена система ораторських жанрів і розгалужена теорія риторики.
Про особливості риторичного стилю йдеться вже в "Ізборниках" Святослава (1073 р., 1076 р.). Риторична проза, орієнтація на практичні цілі панують в літературному та громадському житті Київської Русі.
Характерно, що аж до XVI ст. українська література не використовувала навіть віршових форм, органічно пристосованих для художньо-поетичних цілей. Біблію, щоправда, перекладали довго — від часів святих Кирила та Мефодія аж до пори Острозької школи (XVI ст.). Але основні її частини відомі були вже в Київській Русі, й вони послужили головною опорою для становлення давньоукраїнського красномовства. Особливо популярними в ті часи були Псалми, Притчі та Премудрість Соломонова, а також апраскосні (богослужебні) варіанти Євангелій протягом століть служили основою для навчання, думок і вчинків тисяч людей. Відомі були також твори Отців Церкви та низка житій святих, твори на історичні та наукові теми. Наприкінці XII ст. з'явилася навіть популярна хрестоматія "Пчела", що містила настанови та афоризми — переважно зі Святого Письма, патристики, але почасти й з античних творів (на основі грецьких антологій подібного типу).
Ось зразок риторики "Пчелы": "Волкъ, видевъ пастуха, едущи чюжи овци отаи в куче, и рече: о колико бысте голкы [гвалту] составили, оже быхъ то азъ сотворилъ?"[106]
Дослідники виділяють у риториці Київської Русі, так само, як у візантійській, два основних піджанри: дидактичний (повчальний) і панегіричний (урочистий)[107].
Проте слід зазначити, що в Київську пору всяка промова (проповідь, повчання, похвала тощо), по суті, називалася словом.
Політичне красномовство київського періоду, очевидно, набуло значного розвитку. У найвидатнішій пам'ятці давньоукраїнського письменства — літописі Нестора, відомому під назвою "Повісті тимчасових літ", — імітовано промови давніх державних діячів, що, очевидно, написано не стільки літописцем, скільки записано на основі фольклорних переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Нестор доніс до нас, наприклад, слово Ярослава Мудрого до своїх синів, що було його заповітом: "И будете мирно живуще; аще ли будете ненавидно живуще, в распряхъ... то погибнете сами, и погубите землю отець своихъ и дедъ своихъ, юже налезоша трудомъ своимъ великымъ"[108].
Завдяки Нестору, можна зробити висновок не лише про пафос слова, а й про важливі особливості тогочасного красномовства.
Слово, що мовилося до народу в загальноважливих ситуаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Водночас "словом" стали називати й церковну проповідь. Згодом назве "словом" свій напівриторичний, напівпоетичний твір невідомий автор славетного шедевра — "Слова про Ігорів похід".
Переважало в християнизованій Київській Русі, як і всюди в середньовічному християнському світі, релігійне красномовство. Риторичний за своєю природою й жанр житія святого (агіографія), хоча йому притаманні елементи наївної художності. Але основна задача житія, яке Ю. Лотман назвав "масовою літературою середньовіччя" — повчати, давати приклад достойного, освяченого життя. Перше з власне українських житій — житіє князів Бориса і Гліба (XI ст.). Один з варіантів написаний згадуваним уже літописцем Нестором, будується не в останню чергу на виразних можливостях "слова". Так, христолюбив вий св. Гліб, який просить убивців, посланих братом Свя-тополком, пошкодувати його юність, промовляє: "Не пожьнете мене от жития не созърела, не пожьнете класа, не уже созъревша, но млеко безълобия носяща"[109].
Відомі також видатні оратори Київської Русі, наприклад: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж були вихідцями з нього.
"Слово про Закон та Благодать" митрополита Іларіона.
Будучи першим руським Київським митрополитом, Іларіон жив у часи розвитку культури за князя Ярослава Мудрого. У "Слові" його з великою патетикою стверджується, що слов'яни "за благодаттю" отримали світло віри, що новозавітна віра вища за старозавітну, бо "благодать" є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсейові. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агарі, що передувала вільній Саррі в народженні сина для Авраама, але поступилася їй як законній дружині й пані своїй.
Стиль Іларіона — глибоко патетичний:
"В*Ьра бо благодатна по всей земли распростреся, и до нашего языка русскаго дойде, и законное езеро пресыше, евангельский же источникъ наводився, и всю землю по-крывъ, и до насъ проліявся. Се бо уже и мы съ всЬми христіанами славимъ Святую Троицу, а Іюдея млъчитъ .[110]
Особливо ж благоговійно згадує він князя Володимира, до якого звертається з величезною пошаною та ліричним, живим почуттям:
' Хрестоматия по древней русской литературе. — С. 47. |
"Встани, о честная главо, от гроба твоего, встани, отряси сонъ! Неси бо умерлъ, но спиши до общаго всЬм встания. Встани, неси умерлъ, несть бо ти л*Ьпо умерти, веровавшу въ Христа, живота всему миру. Отряси сонъ, взведи очи, да видиши, какоя тя ч*Ьсти Господь тамо спо-добивъ и на земли не безпамятна оставилъ сыномъ твоимъ. Встани, виждь чадо свое Георгия [Ярослава Мудрого, чиє християнське ім'я було Георгій], виждь утробу свою, виждь милаго своего, виждь, егоже изведе от чреслъ твоих*, виждь красящего столъ земля твоей, и возрадуйся, възвеселися"[111].
"Послання до пресвітера Фоми" Климента Смолятича. Літопис іменує наступного митрополита з киян, Климента Смолятича, книжником і філософом, якого ще на нашій землі не було. Послання стало відповіддю на нарікання фоми, що Климент у своїх творах спирається більше на грецьких філософів Платона й Арістотеля, на поета Гомера, ніж на Отців Церкви. У відповідь Климент, посилаючись на досвід найвидатніших риторів Візантії, обгрунтував необхідність алегорично-символічного витлумачення і Біблії, і природи. Власне, текст до нас дійшов у "тлумаченні" якогось іншого ченця — Афанасія, але й у такому вигляді він свідчить про висоту риторичної культури Київської Русі, про вміння "пытати потонку" Святе Письмо.
"Слово" Кирила Туровського. Народжений у сусідньому з Київським Туровському князівстві, Кирило став тут єпископом, і славу мав велику. Його твори, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися у збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Іоанна Златоуста. Вони були відомі також у болгар і сербів.
Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригінальним ритором, з власним пишним і виразним стилем.
Так, у "Слові на Антипасху" (тобто Фомину неділю) Кирило, дещо наслідуючи Григорія Назіанзіна, символічно обігрує весняне оновлення природи, вбачаючи в ньому паралель духовному розкріпаченню людей у християнстві:
"НьнгЬ солнце красуяся к высогЬ въсходитъ и радуюся землю огр*Ьваетъ, взиде бо намь отъ гроба праведное солнце Христосъ и вся верующая ему спасаетъ. Ныня луна, сь вышняго сьст_у пивши степени, болшему світилу честь подаваетъ: уже бо ветьхый законъ, по писанію, с суботами преста и пророки, Христову закону сь неделею честь подаетъ. Ныня зима греховная покаяніемь престала есть и ледь невірія богоразуменіемь растаяся; зима бо у язычьского кумирослуженія апостольскимъ ученіемь и Христовою в*Ьрою престала есть, ледъ же фомина невірія показаніемь Христовъ ребръ растаяся"[112].
"Повчання" Володимира Мономаха. Князь Володимир Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) "Повчання" до своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід і непересічну мудрість державної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, рівно як і богослужебної літератури, а також дидактичних творів візантійського походження (наприклад, повчань батька дітям). Володимир наставляє своїх дітей у засадах християнської моралі, підносячись до великої виразності при винятковій простоті власного стилю:
"Всего же паче убогыхъ не забывайте, но елико могуще по силі кормите, и придавайте сироті, и вдовицю оправ-дите сами, а не вдавайте силнымъ погубити человека. Ни права ни крива не убивайте, ни повелівайте убити его, аще будетъ повиненъ смерти; а душа не погубляйте ника-коя же хрестьяны"[113].
"Слово про Ігорів похід" — найвидатніша літературна пам'ятка часів Київської Русі, що відображає й реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про невдалий похід юного князя проти половців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної трагедії. "Слово..." водночас і риторика, і дидактичне повчання всякому властителю, як це мало місце вже в Біблії та заперечення того "епічного буйства", що характеризує богатирів язичницького типу (наприклад, Василя Буслаєва з давньоруської билини, що не вірить "ні в чох, ні в сон, ні в пташиний грай"). "Слово..." є блискучим зразком дидактичного твору, де використано всі виразні можливості риторики, художнього мовлення, аж до язичницьких образів та імен богів включно — Хорса, Дажбога тощо. Це паралель до того, що робилося в європейських літературах, які не відкидали старовинну культуру (порівняйте, наприклад, настанови Василія Великого вивчати язичницьку мудрість). Але основний пафос цього твору в тому, що автор закликає до поміркованості й миру.
Стиль "Слова..." близький до народної творчості:
"На Немизі снопы стелють головами, молотять чепи харалужными, на топі животь кладуть, віють душу от тіла... Немизі кровави брезе не бологомь бяхуть посія-ни, посіяни костьми руских сыновъ"[114].
Як відзначав Н. Гудзій, "тут звертає на себе увагу звичне і в урочистій, риторичній проповіді симетричне розташування членів речення. Симетрично розташовані фрази, що закінчуються римуючими, точніше — ассоніюючими дієсловами, також часті у "Слові...":
"Всеславь князь людемъ судяше, княземъ грады рядя-ше, а сам въ ночь влікомь рыскаше..."[115].
Після татаро-монгольської навали в XIII ст. загинули у вогні книги. Історичні долі східних слов'ян остаточно розійшлися. Майбутня Росія — північно-східна Русь — опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіатські звичаї і формуючи за безпосередньої участі монголів тиранічну монархію[116].
1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 73. 2 Гудзий Н. К. Зазн. праця. — С. 134—135. |
Правобережна Україна й, згодом, Галичина потрапили до складу Польсько-Литовської держави, Речі Посполитої, де українська культура зазнала неймовірних утисків. Спершу, в складі самого лише Литовського князівства, українська словесність була провідником цивілізації в на-пів'язичницькім краї: наприклад, статут князівства Литовського в XIV ст. написано староукраїнською мовою. У Литві поширювалося православ'я. Але після одруження князя Литовського Ягайла з польською королевою Ядві-гою Литву було окатоличено, православну українську культуру почали витісняти. Усе це призвело до визвольної війни Богдана Хмельницького.
1 Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 164. 2 Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956. — |
Церковне красномовство київського гатунку довго тримало свій високий рівень. Одним з найяскравіших його прикладів є "слова" епіскопа Серапіона Володимирського, виголошені в годину татарської навали в Дмитрівському соборі м. Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей рік він створив високі зразки трагічного гомілетичного стилю, які навіки увійшли до скарбниці давньоукраїнської риторики.
Знамення майбутніх нещасть — сонячне й місячне затемнення, що були в Києві 1230 р., — голод та війну Серапіон пояснює як кару Божу за гріхи, закликаючи до покаяння:
"Разрушены божественныя церкви; осквернени быша сосуди священний; потоптана быша святая; святители ме-чю во ядь быша; плоти преподобныхъ мнихъ птицамъ скгЬдь повержени быша; кровь и отецъ и братия наша, аки вода многа, землю напои; князии нашихъ воеводъ кр*Ьпость ищезе; храбрия наша страха напольншеся, б'Ьжаша..."[117].
Як підкреслив М. Гудзій, проповідник тут спирається часом на ритмічну організацію мови:
"землю нашу пусту створиша,
и грады наши плениша,
и церкви святыя разориша,
отьца и братію нашу избиша,
матери наши и сестры наши в поруганье быша..."[118].
Неважко вловити інтонації народного, фольклорного плачу, вплив не самих лише візантійських риторичних прийомів, а й живого народного слова.
Монгольська руйнація культури не була тотальною, оскільки монголи прагнули більше налякати підкорені ними народи, ніж знищити, до того ж, в ті часи серед монголів було чимало християн-несторіан (єресь, що вийшла з Візантії й поширилася в кочових середовищах Азії). Більш того, монголи не брали податків з монастирів і церковних земель, і "тоді стали люде оддавати і записувати на монастирі свої землі і своє добро, через що монастирі дуже забагатіли й розмножилися"[119].
Природно, що давньокиївська культура багато що запозичує з візантійської, в тому числі й засади риторики та гомілетики. Як справедливо зазначав М. Грушевський: "Се було якраз тоді, як культивована західно-римською культурою Німеччина підбивала своїм політичним і культурним впливом західну Слов'янщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східного Риму — Візантії. Се було зовсім природно — Візантія була близша географічно, а культура її — і духовна, і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати — був горячий ясний день, тим часом, як над Німеччиною сходила блідонька зоря"[120].
В основному Київська Русь запозичує у Візантії прийоми духовного красномовства, причому "азіаністського", біблієзованого типу, й навіть, як ми бачили, князівські промови та настанови в старих книжках передано тим стилем.
Ключові слова: слово, житіє (агіографія).
Практичне заняття 7 Риторика в Київській Русі
1. Чи є якісь відомості про існування красномовства у східних слов'ян в язичницький період?
2. Охарактеризуйте роль християнства у формуванні культури європейського типу в Україні-Русі. Якою тут була роль Візантії?
3. Які два типи риторичних творів у літературі Київської Русі виділяють дослідники?
4. Що ви можете сказати про жанр "слова" та його функцію в літературі київського часу?
5. У чому полягає риторична природа жанру "житія"?
6. Охарактеризуйте
найбільш визначні пам'ятки дидак-
тичної літератури Київської Русі та їхню роль у станов-
ленні красномовства.
7. Назвіть імена найбільш видатних риторів київського періоду та їхні основні твори.
8. Як сполучаються риторичні та поетичні моменти в "Слові про Ігорів похід"?
Завдання до практичного заняття 7
Напишіть промову в жанрі давньоруського "слова" на тему: "Слово про вічні цінності духу".
Література Основна
1. Абрамович С. А. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995. — С. 86—91.
2. Грушевський М. Історія України-Русі. — К., 1991. — Т.1. — До початку XI віка. — К.: Наукова думка, 1991. — С. 522—538.
Додаткова
1. Булахов М. Г. "Слово о полку Игореве" в литературе, искусстве, науке. — Минск, 1989.
2. Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956.
§ 5. Риторика Корану
У VII ст. відбувається пасіонарний спалах, піднесення арабського народу. Виникає нова релігія — іслам. На ісламських нормах базується культура народів Сходу (й не тільки Сходу). Це є підставою для твердження про регіон арабо-мусульманської культури, який відіграє помітну роль у сьогоднішньому світі. Тому неможливо обминути увагою специфіку ісламського красномовства, що грунтується на літературно-риторичних традиціях Корану, — священної книги ісламу.
Прикладом того, що одна людська особа може вплинути на долю людства, є постать Мухаммеда, засновника ісламу. Бувши неписьменним мешканцем ще язичницької Мекки, який знав лише усні перекази з Біблії (вони побутували в арабському світі як своєрідний фольклор серед ханіфів — людей, що вірували в Єдиного Бога), він настільки пройнявся цими ідеями, що одного разу в релігійному екстазі побачив себе на небі, біля престолу Аллаха[121], де йому дали прочитати й запам'ятати Книгу, яка зберігалася біля підніжжя Аллахового престолу — Коран (букв, "читання"). Потім Мухаммед лише диктував цей Коран, що зберігся у його свідомості, своїм секретарям.
Коран започаткував арабську словесність, літературу, риторику. Він став підґрунтям для поетичної творчості, основою судочинства й судового ораторства, живив політику й науку.
Л А *
Поетика Корану привертала увагу дослідників значно частіше, ніж його роль у розвитку риторики мусульманського Сходу.
Релігійне красномовство було джерелом і основою ко-ранічної мови. Коран поділяють на два типи сур — розділів ("рядок каміння", з якого кладеться стіна). Сури, створені в Мецці, де Мухаммед боровся проти пануючого тоді язичництва, — найчастіше тексти високопоетичні, що змальовують його видіння, пройняті пророчою інтонацією і, як вважають мусульмани, є голосом Самого Аллаха. Це одночасно й своєрідний риторичний прийом[122].
Але пророче слово не є те само, що поетичне фантазування. Адже сам Мухаммед відмежовувався від домусуль-манських арабських поетів, які кружляли навколо ідолопоклонницької Мекки, співаючи для прочан-язичників пісні, в яких пророкувалася їхні доля ("садж"). Відкинув Мухаммед і віршову форму, яка, за його особистим зізнанням, "стомлювала": Коран є початком арабської прози. Культивуючи езотеричне слово і навіть погоджуючись з тим, що стиль Корану "темний", Мухаммед водночас прагне до невимушеності й розкутості, а сама мова Корану є риторичною. У ньому переважають прості словесно-стилістичні рішення, нечастими є метафори, метонімії чи якісь інші поетичні прийоми. Основа мови Корану — народна ("мединський діалект"). І функція "пророчих сур", з погляду засновника ісламу, суто утилітарна: розповісти своєму народові, який не знає Аллаха, про Єдиного Бога. Поетичні елементи в "пророчих сурах" природно єднаються з риторичними пасажами:
"Аллах — немає Божества, крім Нього, живого, сущого існуючого; не оволодіває Ним дрімота, ані сон; Йому належить те, що на небесах і на землі. Хто заступиться перед Ним, інакше ніж з Його дозволу? Він знає, що було до них, і те, що буде після них, а вони не опановують нічого із Його знання, окрім того, що Він побажає. Трон Його обіймає небеса і землю, й не в тягар Йому охорона їх, — «оїстину Він — високий, великий" [256(255)].
Абсолютно природно релігійна риторика Корану переростає в юридичну. Навіть у меканських сурах виникають моменти, продиктовані необхідністю дати послідовникам ісламу Закон, подібний до біблійного.
Духовно-юридичний кодекс Корану — п'ять арканів (стовпів) віри, які являють собою в певному сенсі конденсацію переосмислених у дусі нової релігії заповідей та приписів Біблії:
сповідання віри в Аллаха Єдиного та Мухаммеда як його пророка;
щоденна п'ятиразова молитва;
піст у місяць рамадан;
милостиня-податок (1/40 доходів правовірного мусить йти на бідаків);
паломництво до Мекки.
Часом сюди додають і поняття "священної війни проти зла" — джихад, яка може набирати характеру безпосередніх воєнних дій проти невірних (газават).
Текст Корану рясніє суто юридичними приписами:
"Якщо ж він дав розлучення їй (втретє), то не дозволяється вона йому потім, аж поки не вийде она за іншого мужа, а якщо той дав їй розлучення, то немає гріха над ними, що вони повернуться, якщо думають виконати обмеження Аллаха. І ось кордони Аллаха; Він пояснює їх людям, які мають знання" [230(230)].
Орієнтація на створення системи законів міцніє в "ме-динських" сурах (написаних в Медині, де пророк знайшов, на відміну від рідної Мекки, підтримку). Мединські су-ри — це остаточне утвердження дидактики Корану та ісдамського законодавства (згодом воно отримає назву шаріат — вірний шлях). Це право не диференціюється на ре--лігійну, громадянську та кримінальну сфери — воно цілком будується на релігійній концепції[123].
Ісламське право висуває такі категорії, як іджма (узгоджена думка богословів та юристів) і кияс (умовивід за аналогією).
Коран швидко стає основою мусульманського релігійного та судового красномовства, теологічно-наукових дискусій у медресе (мусульманських школах). Цікаво, що саме арабам та ісламізованим народам Сходу світ зобов'язаний становленням астрономії, алгебри, хімії; давно відомі європейцям географія, історія, медицина, філософія отримали у мусульман новий імпульс до розвитку. Поєднуючись з традиціями культури та літератури народів, які до ісламського завоювання мали власну проповідь, право та науку (іранців, почасти індусів тощо), мусульманське красномовство розквітло по всьому Сході. Свідчення цього — казки "Тисяча й однієї ночі", які дають підстави для тверджень, що елоквенція активно застосовувалася в мусульманському повсякденному побуті часів середньовіччя. А красномовство, надихаючись традиціями Корану, розвивалося в суто гуманістичному аспекті; воно було підпорядковане (як і тодішня поезія) загальнолюдським цінностям.
В одній з казок "Тисячі й однієї ночі" жінка прагне пояснити нерозумному коханому, якому її подруга подавала знаки прихильності, мову любовних символів:
"На голові і на очах!., [формула покірності]. Паличкою від таба, яку вона положила тобі на живіт, вона вказує, що ти прийшов, а твоє серце було відсутнє; і вона начебто каже тобі: твоє кохання не таке, не зараховуй же себе до тих, хто кохає. І кісточкою фініка вона начебто говорить тобі: якби ти був закоханий, твоє серце, мабуть, горіло б від любові, і ти не покуштував був солодощів сну; бо любов солодка, мов фінік, і запалює в душі вугілля. Ріжковим сім'ячком вона тобі вказує, що серце того, хто любить, втомилося, і каже тобі: терпи розлучення з нами, як терпів Іов"[124].
Або ж візьмемо уривок з класичного твору "Каліла й Дімна", написаному на перехресті індійської, іранської та арабської літературних традицій. Тут у формі "байки" викладено, як розмірковують та судяться персонажі-твари-ни, широко цитуючи притчі й афоризми мудреців; побутове красномовство — основа цієї книги — щедро насичене релігійно-філософським та юридичним досвідом, шкільною мудрістю епохи.
"Сам собі ворог той, хто приховує свої хвороби від лікаря, нужду від друзів та корисну пораду від царя"1.
"Трьох можна назвати нерозумними та нерозважливими: коваля, що надягає білу сорочку та джуббу, роздуваючи свої міхи; кушніра, що в нових чоботях розминає у воді шкіри; і купця, що одружується на молодій перед довгою мандрівкою у далекі краї"2.
Ісламська риторика надзвичайно пишна у похвалах і так само не скупа в ганьбленні, коли йдеться про друзів або ворогів: достатньо ознайомитися хоча б з промовами такого характерного ісламського політичного лідера, як Саддам Хусейн.
Ключові слова: іслам, аркан (віри), шаріат.
Завдання до практичного заняття 8
Проаналізуйте уривок з Корана з погляду глибини філософського узагальнення. Чому перед нами не поетичний, а риторичний текст?
"Знайте, що життя найближче — забава та гра, й хизування і похвальба серед вас, і змагання з численності майна і дітей, подібно до дощу, рослина від якого захоплює невірних; потім воно в'яне, і ти бачиш його пожвоклим, потім буває воно соломою, а в останній — сильна кара і прощення від Аллаха, і благовоління, а життя ближче — тільки користування оманливе" ["Залізо" 19( 20) — 20(21)].
Література Основна
1. Грязневич П. А. Коран // Краткая литературная эн-
циклопедия: В 9 т. — Мм
1966. — Т. 3. —
С. 726—729.
2. История всемирной литературы: В 9 т. — М.,
1984. — Т. 2. — С. 216—218.
Додаткова
1. Крымский А. История мусульманства. — М., 1904.
Практичне заняття 8 Риторика Корану
1. Що ви знаєте про особистість Мухаммеда? Яку релігію він створив? Чи вважав він себе поетом?
2. Чому Коран вважається класикою арабської прози? Риторичний чи поетичний елемент переважає в ньому?
3. Юридичні норми в Корані та їх розвиток у шаріаті (реферат).
4. Які типи красномовства розвиваються в арабо-му-сульманському суспільстві на грунті коранічної традиції?
5. Як відбився на структурі художніх творів арабо-му-сульманського світу риторичний стиль Корану?
2.3. Функція ораторства в сучасному світі
§ 1. Зміни в західноєвропейській риториці нового часу
В епоху Відродження європейське суспільство переживає духовну кризу і поривається до оновлення. Піддаються сумніву і переосмислюються традиційні середньовічно-церковні основи світогляду. Погляд європейця знову з надією звертається до греко-римської античності. Наука, філософія, політика намагаються звільнитися від церковного впливу. Одним з провідних напрямів думки стає гуманізм (від лат. пото — людина), який ставить у центр Всесвіту вже не Бога, а людину. Культура починає поволі підпорядковуватися суто світським інтересам.
Розвиток законодавства, усвідомлення особистістю своїх прав і необхідності відстоювати їх дало нове життя судовому красномовству. Традиційним було затвердження напам'ять численних текстів законів і коментарів, цитування і коментування їх. Варто навести настанову студентові-юристу епохи Ренесансу, подану у романі Ф. Рабле "Гар-гантюа та Пантагрюель":
"Затверди напам'ять прекрасні тексти громадянського права і виклади мені їх з тлумаченнями".
Від епохи Ренесансу право починають розуміти як особливий фактор культури. Спостерігається вихід за межі понять традиційного римського права, адаптованого думкою Середньовіччя; виникає ідея права природного, яка стане згодом підґрунтям численних утопічно-революційних доктрин. Прагне відділити юридичне рішення від догми та формули юрист-гуманіст Куяцій (XVI ст.). Особливо значну роль у розвитку судового красномовства нового типу відіграла юридична систематика, пов'язана з іменами Альціата, Констануса, Донелла та Рамуса (XVI ст.), які відкинули схолостичні методи й прагнули до точності юридичних дефініцій[125].
Дедалі значнішу роль починає відігравати політика, причому виникають нові концепції державності. Ідея Граду Божого і Церкви як його втілення остаточно поступається в очах численної частини суспільства ідеї впорядкованого Граду Земного (недаремно саме тоді складаються численні утопії (T. Мора, Т. Кампанелли та ін.), які змальовують ідеальне буття ідеальної держави. Юрист Ж. Бо-ден (XVI ст.) красномовно обґрунтовує ідею держави, ;що стоїть над релігійними і класовими суперечностями і покликана гармонізувати суспільство, забезпечити безперервний прогрес. Як правило, напочатку ідею законності й порядку пов'язують з ідеєю монархії, королівської влади, яка стоїть над духовенством, дворянством і простим народом. Зміцнюється тип національної держави, яка прийшла на зміну величезній космополітичній імперії. Гоббс (кінець XVI—XVII ст.) створює трактат "Левіафан", використавши образ титанічної істоти, біблійного чудиська для змалювання монархічної держави, в якій народ начебто вручає королеві права володарювання; зокрема в такій державі, за протестантським поглядом, світське право мусить домінувати над Церквою. Водночас для світського володаря християнські чесноти починають мислитися вже наче й необов'язковими, а злочини — виправданими, якщо їх чинять в інтересах держави, яку слід зберігати за будь-яку ціну (трактат Н. Маккіавеллі "Князь"; XV—XVI стЛ.
Поступово не лише князь, а й пересічна особистість починає зневажати традиційні норми моралі; набуває розвитку індивідуалізм. Наївна віра в церкву як в інститут святості, реальне vos, шляхетний середньовічний ідеалізм в часи Ренесансу вивітрюються, поступаючись дедалі частіше лицемірству та аморалізму під личиною святості; тоді ж виникає тенденція до політичної тоталітаризації життя, при якій церковні норми втратять дух і зміст, дедалі частіше перетворюючись на знаряддя морального тиску й маніпулювання з боку політиканів. Релігія дедалі частіше виступає як оболонка цілком матеріальних, економічно-політичних інтересів певних соціальних груп. Нову людську спільноту цементують нові, капіталістичні, меркантильні відносини, а не церковно-феодальна мораль.
Ці процеси, звичайно, динамізували розвиток західноєвропейського суспільства, якщо не з погляду культури, то з погляду цивілізації. Розкріпачення людського "я" і національних спільнот, розвиток внутрішніх можливостей людини й суспільства прислужилися піднесенню науково-технічної думки та духовного пошуку. Людина Нового часу прагне повністю підкорити собі земну кулю і власну долю. Набувають статусу альтернативних європейському досвіду правові системи, суспільні моделі та духовно-культурне життя різних народів, у тому числі й екзотичних суспільств, відкритих мандрівниками епохи Колумба та Магеллана. Зокрема аж до часів Просвітництва філософія ідеалізуватиме не обтяженого цивілізацією "дикуна"— доки колоніалізм та його дітище расизм не поставлять на місце діалогу культур монолог білого колонізатора.
Та загалом західноєвропейське суспільство, починаючи від часів Ренесансу, — "балакуче", воно говорить і пише надзвичайно багато, а з винаходом книгодруку Гутенбер-гом нові ідеї все частіше набувають характеру публіцистики, обговорюються в дискусіях і диспутах, які досі були достоянням вузької університетської аудиторії.
Тому справжній зліт переживає політичне красномовство, породжене міждержавними та внутрішньодержавними напруженнями та змаганнями й прагненням особистості обгрунтувати своє право на вільне, незалежне життя. Воно починає диференціюватися на численні різновиди.
Інтенсивно розвивається дипломатичне красномовство, мистецтво "говорити між рядками". Епідектичне (урочисте) красномовство прикрашає усілякі ювілеї, банкети, церемонії, до яких світська культура виявляє неабиякий смак; культивується панегіричний стиль, похвала героям, ювілярам, можновладцям тощо; набуває поширення і памфлетний стиль: перед поетом Пьєтро Аретіно (XVI ст.) тремтять можновладці Європи, побоюючись його пасквілів.
Зростання ролі армії в суспільстві, зосередження уваги на вмінні полководця повести за собою військо (тоді воно складалося переважно з найманих професіоналів-ланд-скнехтів) зумовили й неабиякий сплеск військового красномовства, яке нерідко вдавалося до пишнот античної традиції.
Високого рівня неухильно набуває академічне красномовство, що було зумовлено зростанням ролі та розвитку науки, посиленням уваги до наукових дискусій. Академічна наука виразно секуляризується (звільняється від впливу Церкви). Риторика набуває особливого становища в системі освіти, в першу чергу — у вищих верств. Так, у німецьких Лицарських академіях, які проіснували з XVI по XVIII ст., серед гуманітарних дисциплін обов'язково вивчали й елоквенцію.
Натомість церковне красномовство переживає смугу лихоманкових пертурбацій. Епоха західноєвропейського Відродження була пов'язана з кризою католицької Церкви та гомілетики зокрема.
Гуманісти наполягали, щоби про світські матерії говорили як про щось не менш важливе, аніж духовні явища. Особливою масштабністю, новизною позначена світська думка визначних мислителів епохи Відродження (Томаса Мора, Джованні Піко делла Мірандоли, Марсіліо Фічино, Леона Баттісти Альберті, Блеза Паскаля, Мішеля Монтеня та ін.). При цьому європейський гуманізм творить справжній культ Ціцерона та підносить світське красномовство взагалі. В Італії, починаючи з XIV ст., а згодом і в інших країнах Західної Європи красномовство потрапляє під сильний вплив традицій античної риторики. Промови часто сповнені штучного пафосу, декоративно прикрашені для пишноти різноманітними фігурами, цитатами з Ціцерона та інших античних ораторів.
У сфері гомілетики це призводить до певного занепаду проповіді: слово перестає спиратися на Біблію, культура стала секуляризуватися.
"Італійська цивілізація другої половини XV століття докорінно відрізнялася від цивілізації північних країн, що зберігала середньовічний характер. Серйозно ставлячися до культури, італійці були байдужі до моралі та релігії; навіть в очах церковників витончений латинський стиль спокутував безліч гріхів. Ніколай V (1447—1455 рр.), перший папа-гуманіст, роздавав папські посади тим вченим, яких він поважав за глибокі знання, не надаючи значення іншим міркуванням; апостолічним секретарем було призначено Лоренцо Валлу, епікурейця, того самого, який довів фальшивість Константинового дару, висміював стиль Вульгати і звинуватив св. Августина в єресі"[126].
Це призвело до поступового занепаду традиційного церковного красномовства, яке опинилося цілковито в рн чищі старої схоластики:
"Якщо де й лунає з церковної кафедри голос проповідника, — пише один дослідник кінця XIX ст., — то це — нечастий виняток, та й то навряд чи щасливий. І справді, що це за проповідь? Це, звичайно, якесь там схоластичне розумування на тему про те, що означає кожна з п'яти літер імені Марія і який таємничий зміст приховано у числі п'ять тощо. Але для того, щоб хоч таку проповідь сказати, треба мати все ж таки якусь освіту (схоластичну), але й остання була рідкісною. Зате була далеко не рідкісним явищем малограмотність духовенства, що наближалася часто до повної безграмотності, особливо ж серед нижчого духовенства"[127].
Допитливість розуму привертає його до наук. Вчені-гу-маністи, які понад усе цінують людину, виявляють неабиякий інтерес до античності та язичництва, навіть чаклунства, висловлюються про свободу науки від релігії, а дехто пробує служити "чорні меси" дияволу (пригадаймо образ доктора Фауста). Розхитується авторитет Церкви, в середині якої теж втрачається єдність, що й призводить до Реформації — відокремлення від Римської Церкви низки сект, кожна з яких вимагає не тільки визнати її єдиною "істинною Церквою", а й дає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Святе Письмо: кожен віруючий має право проповідувати, пояснювати Біблію, незважаючи на відсутність благодаті священства та вченості.
Отож, кінець кінцем релігійне красномовство, що зумовлено було духовними полеміками часів розколу Західної Церкви (Реформацією та Контрреформацією) мусило суттєво оживитися. І цей процес ішов часом дуже плутаними шляхами.
1 Книга для чтения по истории средних веков / Под ред. профессора П. Г. Виноградова. — М., 1889. — С. 94. |
Скажімо, захоплення античними філософами та світськими письменниками було таким сильним, що іноді втрачався сам предмет проповіді — Святе Письмо. Теми з Арістотеля чи Овідія у проповідях стали популярнішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мартін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім'я Христа. Один з протестантських авторитетів Англії Дж. Вікліф зазначав: сам архиепископ Кентерберій-ський не погребував одного разу виголосити проповідь на слова соромітницької вуличної пісеньки про якусь там Алісу (XVI ст.). Щоправда, це свідчить і про намагання вийти за межі так званої "університетської проповіді", побудованої на традиціях кабінетної латиністики.
Ще яскравіше ця тенденція виявилася в прагненні перевести богослужіння та проповідь на національну мову (Ян Гус, Мартін Лютер та ін.). У Німеччині задавав тон Реформації Г. Пфайфер, що проповідував під відкритим небом, подібно до біблійних пророків та самого Христа з апостолами. Його проповіді збирали величезну аудиторію, що могло конкурувати хіба що з напіврелігійною, напівпо-літичною пропагандою Т. Мюнцера (ватажка повстання анабаптистів)[128].
Джон Вікліф разом з Еразмом Роттердамським і Віль-ямом Оккамом розгортають критику традиційних постулатів церковної проповіді, способу схоластичного мислення, вдаючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад, "Похвала глупоті" Е. Роттердамського). Еразм Роттердам-ський, який присвятив себе етиці "природного виховання", обґрунтовує нову концепцію особистості ("Виховання Християнського князя", "Християнський шлюб" та ін.), прагнучи знайти баланс між церковною традицією та Реформацією. Вчені й літератори намагаються збагатити богословську думку за рахунок античної філософії і прийомів античної риторики, увага до яких спалахнула з новою силою. Характерно, що Мартін Лютер, професор біб-леїстики, людина щирої християнської віри, спирався на традиційний досвід античних риторів, аби бути "почутим" своїми слухачами.
Звичайно, не в усіх сферах західного релігійного проповідництва відбувалася руйнація предмета гомілетики. Німецькі гуманісти відновили вивчення грецької мови й протиставляли занепаду гомілетики на Заході творіннясхідних Отців як класичний зразок. Гуманіст Йоганн Рейх-лін виступив також на захист старовинних єврейських книжок, обстоюючи вільну думку та повагу до культурних цінностей. Це яскраво виявляється в контексті народження біблійної критики: адже протестанти відкинули Старий Завіт в перекладі Ієроніма (Вульгата) і взяли за основу єврейський текст. М. Лютер, який почав з вимоги дати всім повний текст Святого Письма, а наприкінці життя дійшов таки висновку, що проповідництво вимагає компетентності, став твердити, що гомілетика є лише поясненням Писання для простих людей.
Протестантська культура вимагала доброї підготовки оратора: проповідник мусив бути освіченою людиною, вміти викладати свої ідеї, орієнтуючись на переконання широких мас, враховуючи правові аспекти ораторства. Саме тому однодумець Лютера Філіпп Меланхтон виступає не тільки як духовний діяч Реформації, а й як автор твору "Риторика". Ю. Рождественський зазначає: "Риторика Меланхтона, як і інші протестантські риторики, поєднує правила світського та духовного красномовства, тобто правила проповіді, судової та показової промови, головним чином"[129].
1 Рождественский Ю. В. Зазн. праця. — С. 67. |
Католицька Церква намагалася всіляко протидіяти цим процесам, спрямованим, зокрема, на цілковите підкорення Церкви державі й політиці. Ставку було зроблено, однак, в дусі часу, не на традиційне самозречення особистості, а, навпаки, на максимальний розвиток її. В єзуїтських навчальних закладах, розрахованих на елітну молодь, все було спрямоване на розкриття здібностей особи; тут насаджували змагальність, честолюбство й усвідомлення цінності власного "я" (багато хто з української шляхти тих часів, включаючи Богдана Хмельницького, навчався в таких закладах). Католицизм висунув ряд блискучих проповідників, що, зокрема, будували свої риторичні твори в новому, філософськи ускладненому стилі бароко, беручи на озброєння досвід як літератури античності та Відродження, так і традиційні церковні засади (Бальтасар Грасіан в Іспанії, Петро Скарга в Польщі тощо). Стиль їхніх риторичних творів іноді ряснів не лише цитатами зі Святого
Письма, а й прикладами з художньої літератури та язичницької міфології, посиланнями на наукові досягнення тощо. Проте, як свідчать хоча б твори Б. Грасіана, по суті, й тут бере гору індивідуальне розуміння, "філософія". У найвідомішому його публіцистичному творі "Кишеньковий оракул" (збірці мудрих повчань) автор, до речі, проповідник єзуїтського ордену, часто звертається не до імен Христа й святих, не до прикладів з їхнього життя, не до Писання:
"Помітивши, що її розкусили, підступність подвоює зусилля, використовуючи для обдурювання саму правду. Інша гра, інші прийоми — тепер хитрість вбирається в одежу простоти, лукавість надягає машкару щиросердності. На допомогу тоді приходить спостережливість: розкусивши далекоглядну мету, вона під личиною світла знаходить морок, викриває задум, який, чим простішим видається, тим більш ховається. Так лукаві хмари Піфона борються зі світоносними променями Аполлона"[130].
Нестачі в обдарованих проповідниках усіх конфесій не було, хоч їхню риторику інколи важко назвати гомілетикою християнина. Але риторика як наука згасає, вироджуючись у нечисленні суто прикладні "рекомендації з красномовства", що здебільшого повторювали античні правила, нехтуючи гомілетичним досвідом.
У цей період виділяється кілька творів, які акумулюють риторичний досвід Європи. Це — написані латиною книги голландця Герхарда Фосса ("Риторичний коментар, або Настанова ораторам", "Риторичне мистецтво"), твір англійця Генрі Пічема "Сад красномовства" та ін.
Процес "обмирщення" проповіді в епоху Просвітництва, особливо в протестантизмі у XVIII ст., доходить до апогею. У протестантському богослов'ї Німеччини виник напрям, який вимагав від гомілета... заміни проповіді християнського вчення вільною філософією (наприклад, позиція Ф.-Ф. Рейнгарда, твори якого (у 35 томах) усталили традицію протестантського духовного красномовства). Характерні праці відомого протестантського богослова XVIII ст. Ф. Шлейєрмахера, в яких християнське проповідництво виразно перетворюється на філософське розумування, віддаляючись від традицій гомілетики:
"Більш прекрасно і піднесено, більш гідно дорослого людства, глибше проникає в дух систематичної релігії і ширше встає над всесвітом первісний погляд християнства. Воно не є чимось іншим, ніж спогляданням протиборства всього кінцевого з єдністю цілого, і, разом з тим ставлення до цього протиборства Божества, яке змиряє ворожнечу проти себе і обмежує віддалення, що зростає, розсіюючись по окремих пунктах, які є одночасно кінцевим і безкінечним, людським і божественним"[131].
У революційній Франції кінця XVIII — початку XIX ст. проповідь часто перетворювалася на пропаганду злободенних політичних гасел або й на політичний памфлет.
Лише у XVIII ст. протестантське церковне красномовство, переживши "спокуси" філософії та політики, повертається до своїх основ. Знову бере гору класична установка гомілетики; протестантизм повертається до тези пізнього М. Лютера, який закликав передусім коментувати Біблію (близьке до Лютера було й гасло "життя в Писанні", висунуте його сучасником Ф.-Я. Шпенером, який вивчення Біблії замінив обговоренням її на широких публічних зібраннях).
Побутове красномовство в епоху Ренесансу та післяре-несансну робиться пишним, ускладненим, насиченим ерудицією чи, принаймні, імітацією ерудиції; дух пародіювання й карнавальної культури, гостре народне слівце все частіше переважають над традиційними стилістичними установками середньовічного проповідництва або куртуаз-но-політесними формулами.
Ось уривок із знаменитого роману Ф. Рабле "Гарган-тюа та Пантагрюель", присвяченого оспівуванню добрих велетнів, що уособлюють ідеали французького фольклору. Один з героїв роману, брат Жан, який "швидко відзвонює месу", втілення гальського духу життєрадісності, бачить, як спустошують монастирський виноградник (річний запас вина!). Він біжить на дзвінницю, де ченці монотонно виспівують: "impetum inimicorum" (лат. "напад ворогів"), і вибухає таким спічем:
"Гарні пісні! А що ви, з божою поміччю, не співаєте: "Прощавайте, кошики, збір скінчено? Чорт мене забирай, якщо вони не в нашому саді і так ріжуть грона й лози, що роки з чотири, присійбо, ми будемо змушені підбирати самі обривки. Клянуся черевом святого Якова! Що ж ми, бідолашні, питимемо? Господи Боже, da mihi potum! Дай мені пити, Господи! "
В романі Рабле пародіюються в такому ж карнавально-народному дусі не тільки церковне, а й традиційне середньовічне академічне та судове красномовство.
З глибокою іронією відтворює Рабле монолог тогочасного вченого:
"І ось, лише-но долетів до мене слух про безцінні твої знання, я лишив батьківщину, рідних і дім свій, і, незважаючи на значну відстань і труднощі морської мандрівки до країни, яку я, до того ж, не знаю, поринув я сюди єдино для того, аби побачити тебе і мати з тобою бесіду про деякі питання філософії, геомантії та каббали, що вони мені не зрозумілі і перед якими мій розум безсилий; якщо ти зумієш їх розв'язати, то я і всі мої нащадки будемо з тої хвилини твоїми рабами, бо нічим іншим я не зможу тобі належним чином віддячити. Питання ці я викладу у письмовій формі і завтра ж повідомлю всіх місцевих вчених, аби ми могли диспутувати публічно, в їхній присутності. Диспутувати ж я пропоную таким чином. Я не хочу диспутувати pro і contra, як диспутують дурні софісти тут, у вас, та в інших місцях. Так само я не хочу диспутувати ані в декламаційній манері академіків, ані за посередництвом чисел, як диспутував Піфагор і як мав намір диспутувати у Римі Піко делла Мірандола, я хочу диспутувати самими лише знаками, мовчки, бо всі ці предмети настільки важкі, що слова людські не виразять їх так, як би мені того хотілося".
Ще веселіший за стилістикою монолог судді, який переконує Гаргантюа повернути зняті ним на знак невдоволення парижанами з дзвінниці Нотр-Дам дзвони:
—Кха, кха, кха! Mna dies, добродію, mna dies, et vobis, добродії! Як би то було добре, якби ви повернули нам дзвони, бо ж ми відчуваємо у них нагальну потребу! Кха,кха, кха! Багато років тому назад ми не віддали їх за великі гроші кагорським лондонцям. Рівно як і брийським бор-досцям, яких полонили субстанціональні якості їхньої елементарної комплекції, що вкорінюються у земнорідності їхньої квіддитативної натури і породжує здатність розганяти місячний гало та охороняти від стихійних лих наші виноградники, тобто, власне кажучи, не наші, але околичні, а ж як ми позбавлені будемо міцних напоїв, то ми втратимо й весь наш маєток, і все наше розуміння.
Якщо ж ви виконаєте моє прохання, то я зароблю десять п'ядей сосисок і чудові штанці, в яких буде дуже зручно моїм ногам, в противному ж випадку ті, хто послав мене, опиняються брехунами. А їй-богу, Domine, гарна штука — штанці, et vir sapiens non abhorrebit earn! Ой! ой! Не у всякого є штанці, це я добре знаю по собі! Візьміть до уваги, Domine, що я .вісімнадцять днів випальцовував оцю блискучу мухоморительну промову. Reddite que sunt Cesaris Cesari, et que sunt Dei Deo! Ibi jacet lepus!
В епоху Просвітництва увага суспільства остаточно переключається з кафедри церковного проповідника на трибуну політичного оратора чи судову залу; великого значення набуває також академічне красномовство — в Йєн-ському університеті змагаються за популярність серед студентів Г.-В.-Ф. Гегель та А. Шопенгауер; до Шопен-гауера ніхто не йде, аудиторія Гегеля завжди переповнена. Особливо вплинуло на розвиток красномовства в Європі політична революція. Вона завжди ставить на меті мобілізацію широких верств суспільства, залучення їх до полеміки, публіцистики. Демократизація життя в Західній Європі збудила хвилю політичних полемік. Залишили помітний слід в історії такі політичні оратори революційної Франції XVIII ст., як Марат, Робесп'єр, Мірабо, Дантон та ін., які "озвучили" ідеї філософів Просвітництва — Вольтера, Руссо, Д'Аламбера, Дідро та ін.
У цей час (XVlII ст.) продовжують з'являтися узагальнюючі праці з риторики: Г. Хоума, П.-А. Аагарпа, X. Блера, Аж. Кемпбелла, С. Ш. Аюмарсе. Процес злиття риторики з поетикою сягає апогею. Однак з цього "фатального союзу" "риторика вийшла доволі-таки розгубленою, а поетика і стилістика — такими, що добряче збагатилися. До початку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики"[132], який розтягнувся майже на сторіччя.
Проте з середини XX ст. спостерігається зазначений Р. Якобсоном неочікуваний спалах інтересу до риторики у західному світі.
Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо вимагали відповідного риторичного втілення та оздоблення програм, позицій, думок. Характерно, що в книзі американця П. Л. Со-пера "Основи мистецтва мовлення" на першому місці подано формулу: "Мовлення — це людина в цілому".
З розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й можливості. У масовій інформації поруч з написаним використовують живе слово. Водночас ускладнюється саме поняття авторства: численні етапи редагування часом позбавляють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю. Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор, диктор, пропагандист монологічно впливають на аудиторію, що порушує рівновагу, необхідну в діалозі. Слухач або читач може хіба що писати листи на радіо, телебачення чи до газети або телефонувати до них. Це висуває потребу вивчення "образу ритора":
"Тексти масової інформації диференціюються за трьома основними видами: за сукупним образом ритора, за те-ріторіально-професійною ознакою та на основі видових і жанрових особливостей.
Сукупний образ ритори масової інформації — надзвичайно важлива категорія. Це та частина стилю і змісту, яка об'єднує всі випуски одного органу інформації.
Кожний орган інформації виробляє свій образ ритора"[133].
Оратор, якщо він відверто й грубо "агітує", може хіба що зашкодити сприйняттю своїх ідей — сьогоднішнє суспільство все ж таки помітно відрізняється від аудиторії попередніх десятиліть завдяки загальному і невпинному зростанню культурно-освітнього рівня людства. Сучасна масова інформація здебільшого відкидає "пропаганду",тобто особисту оцінку промовцем речей, про які він говорить. Культивується орієнтація на аудиторію, доступність цінується більше, аніж самовираз оратора. Але, зрозуміло, що й "беземоційно" викладені факти дають можливість для маніпулювання суспільною думкою аж ніяк не меншу, ніж афектовані емоції. Загалом проблема вивчення способів маніпулювання людською волею є однією з найнапруженіших проблем у теперішній соціальній психології (див., наприклад, працю Е. Бьорна "Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри" або Шострома Еверетта "Анті-Карнегі, або Людина-маніпулятор").
У нашому суспільстві цікавість до риторики прокидається знову, починаючи з 80-х років XX ст., коли політичний мітинг, парламентська дискусія, академічна або релігійна полеміка, захист людиною своїх прав у суді стали звичними. А роль засобів масової інформації, здатних зробити всі ці явища об'єктом суспільної уваги, значно підвищили інтерес до проблем риторики. Наше суспільство поступово починає переймати західний досвід вивчення класичної риторики, якій стали відводити місце в навчальних програмах, інтегруючи її можливості з іншими науковими дисциплінами (наприклад, з юриспруденцією).
Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вважалося з часів Арістотеля), як знайти максимально ефективний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв'язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, посідає центральне місце й у риториці.
Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі.
Характерний момент: вже на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д. Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою "співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги.
Формується навіть "педагогічна лінгвістика", яка прагне закласти у свідомість педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини[134].
Михальская А. К. Педагогическая риторика: История и теория. — М., 1998. — С. 294—296.
с І це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а й до всіх сфер людської комунікації.
Предметом неабиякої уваги є не тільки текст, а й дискурс (атмосфера спілкування, підтекст, що виникає під час виголошення тексту, очікування невимовленого). Концепції дискурсивної риторики займають помітне місце у відповідних підручниках. На перший план у них виступає не аксіологія, а аргументація (як у X. Перельмана). Тобто йдеться не стільки про навчання прийомів впливу на аудиторію, скільки про вміння використовувати ситуацію, щоб оволодіти увагою співрозмовника і досягти свого. Практичні життєві проблеми та пошук точного філологічного виразу їх виступають на перший план. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика.
Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику — неориторику (Rethorica nova), найвизначнішими представниками якої є Р. Барт, X. Перель-ман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як про філологічну риторику, яка "має мало спільного з класичною риторикою, грунтується на понятті тексту і пов'язана здебільшого з аналізом текстів" (як приклад подається відомий підручник Ж. Дюбуа та ін.)[135].
По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіотики (науки про різні системи знаків, що використовують для передачі інформації). Напрямами оновлення риторики є:
вивчення засобів оптимальної побудови тексту;
функціонування тексту в різноманітних сферах мовлення;
стилістичні системи з риторичним текстом. Поряд із суто лінгвістичними проблемами велика увага приділяється практиці мовного спілкування (усного та писемного), редагування тексту тощо.
Передусім неориторика прагне осягнути основи мовної діяльності людини, яку нерідко зумовлюють "професійні" обставини: людина реалізує себе як ритор лише в певних межах, окреслених сферою виступу (так, адвокат, який обороняє злочинця, намагається не лише передати людям свої переконання" (принцип Арістотеля), а використовує всі засоби, щоб оборонити клієнта, проте навіть його
"щирість" не виходить за межі професійної ролі). Велике значення при цьому має емоційне забарвлення промови: "переконання здійснюється переважно не логічними засобами, а емоційно-психологічними, з урахуванням особливостей спірозмовника та аудиторії; ставиться завдання не стільки сформувати знання, скільки сформувати позицію [в рос. оригіналі — "мнение"][136].
У цьому неабияк здатні допомогти сучасні науки (наприклад, психолінгвістика). Помітну роль починають відігравати такі чинники, як прогнозування результатів промови, добирання засобів змалювання ситуації, — словом, орієнтація на слухача, а не на самовираження.
Щоправда, за такого підходу часто нехтують істиною, що надто важливо для класичної аксіології. "Як сказати" стає важливішим за "що сказати". Етична позиція оратора стає не стільки ангажованою, скільки суб'єктивною.
Неориторика окреслює важливі напрями наукового пошуку у своєму річищі. Так, до цього часу мало уваги приділяли становленню мовної діяльності дитини, розвитку її риторичних здібностей. Але входження дитини в життя суспільства супроводжується активізацією та бурхливим розвитком механізмів мовлення: юна особистість прагне виразити себе і бути почутою. Однак ця сфера риторики, яка мала б посісти помітне місце у шкільній практиці, залишається до сьогодні практично поза увагою дослідників і вимагає спеціальних спостережень.
1 Стернин И. А. Зазн. праця. — С. 9—10. |
Велика роль у спілкуванні належить "культурному коду", створеному народом або групами народів протягом століть історії. Скажімо, суспільства християнської Європи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків і психологію громадян ісламських країн, етику буддійського світу тощо. Тому неориторика орієнтує на вивчення мовного етикету суспільства, різноманітних мовних кліше, усталених формул. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж суспільства. Навіть привітання може звучати і, відповідно, сприйматися по-різному, якщо оратор та аудиторія належать до різних верств.
Таким чином, стародавня наука риторика демонструє невичерпні свої можливості та безперечну необхідність для сучасного суспільства.
Ключові слова:
індивідуалізм, природне право, утопія, панегірик, мовний етикет, дискурс, дискурсивна риторика, лінгвопрагматика, неориторика.
§ 2. Шляхи українського ораторського слова в XIV—XX ст. Українське ораторство XIV—XVIII cm.
У цьому контексті українське красномовство розвивалося не без численних труднощів.
Непростою була ситуація перебування України у складі Речі Посполитої, де було взято курс на поглинання візантійсько-православної традиції пануючим західним типом культури. Але водночас українство дістало більше змоги прилучитися до західних досягнень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольським ігом, приречені на фіксацію старих візантійських канонів. Усе це повною мірою поширювалося й на риторику.
Насамперед поставало питання збереження національної мови. Характерний лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію про видання королівських указів українською, а не польською мовою (1576):
"Хоч, найясніший милостивий королю, за ухвалою унії листи з канцелярії вашої королівської милості не іншим, а тільки руським письмом мають бути видані, але, найясніший милостивий королю ... це нам над право і над вольно-сті наші діється, що листи з канцелярії вашої королівської милості до нас письмом польським видають"[137].
Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Після монголів "вага Києва на якийсь
час падає, адміністративний центр помалу просовує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви й наші українські письменники і збагачують московську літературу. Уже в XIV віці оддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: св. Петро Волинець (помер 1326) та св. Олексій Черніговець (1293—1377)", — писав митрополит Іларіон (Огієнко)[138].
Релігійне красномовство, за традицією, посідало тоді чільне місце. До того ж церковне життя зазнало сильних змін. Складним було питання щодо церковної унії в Україні (Берестейська, 1596 р.). Частина української Церкви, зберігши східний обряд, пристала до Риму у сфері догматичній (греко-католики). Проте й там, і тут спостерігалося прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути національну культуру. Ситуація була дуже складною, тим більше, що творили тоді проповіді й церковну літературу взагалі люди, які шукали істини, не завжди чітко знаючи, де вона. Такою була доля видатного літератора епохи Ме-летія Смотрицького (1592—1633 рр.), автора однієї з перших слов'янських "Граматик", блискучого стиліста. Почавши з палкої оборони Православ'я ("Тренос" — плач української Церкви, покинутої своїми дітьми), він закінчив життя як уніат. Але подібні пошуки стимулювали розвиток полемічної літератури (І. Вишенський, Г. Смотриць-кий, М. Смотрицький, С. Зизаній, Острозький Клірик, 3. Копистеньський, Л. Баранович, Й. Галятовський та багато інших).
Ось кілька уривків з полемічної літератури тієї пори: Послання Івана Вишенського до єпископів, що прийняли унію з Римом:
"Не ваши милости алчных оголодневаете и жаждными чините бедных подданых, той же образ Божий, што и вы носячих; на сироты церковные и прекормление их от благочестивых христиан наданых лупите и з гумна стоги и обороги волочите; сами и з своими слуговинами ся пре-кормлюете, оных труд и пот кревавый, лежачи и седячи, смеючись и граючи, пожираете, горелки препущаные курите, пиво трояковыборное варите и в пропаст несытнаго чрева вливаете; сами и з госттями ся своими пресыщаете, а сироты церковные алчут и жаждут, а подданые бедные в своей неволи рочнего обходу удовлети не могут, а детьми ся стискают, оброку себе уймуют, боячися, да им хлеба до пришлоого урожаю дотягнет"[139].
Уривок з "Треносу" [Плачу православної Церкви] Мелетія Смотрицького:
"Ах тяжко ж мені справді з тим непокірним потомством, з тим отруйним гадючим племенем, тяжко. Хто ж болю того разом зі мною не візьме? Хто мені плакати не допоможе? Синів породила і виховала, а вони мене зреклися і отруйні жала язиків своїх на мене повисовували"[140].
Полемічність у сфері духовного життя ускладнювалася ще й тому, що до дискусії між православними та католиками додалася інтенсивна течія протестантизму, що палко обороняв власні позиції. Цікаво, наприклад, що антитрині-тарії (социніани)[141] відкрили систему власних шкіл (прагнули навіть відкрити Академію), і риторика тут була важливим засобом виховання полемістів проти католицизму. Натомість, скажімо, у Василіанських школах (XVII— XVIII ст.), що розвинулися під час поширення церковної унії (засновник — орден св. Василія), учні навчалися обороняти католицизм у полеміці проти православних і протестантів.
В Україні цих часів (XVI—XVIII ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували школи та книжність (особливо відзначаються Київське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх вертств населення.
Ось характерний уривок з листа братчиків м. Вільно Львівському братству (1588):
1 Вишенский Иван. Сочинения. — М. — Л., 1955. — С. 53. |
"Простіше кажучи, сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану (ціну) вам перешлемо. При книгах і дяка (вчителя) або навіть двох, що зможуть достойно роз'яснити іінших навчити, просимо прошліть, яким тут життя і всякий достаток для задоволення тілесних потреб буде достойний"[142].
У братських школах інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба в обороні православ'я, в боротьбі за душі людей. Наприклад, у Київській братській школі[1] Турбин С. С, Погореяко В. Ф., Герман М. А. Основы риторики. — К., 1988. — С. 85.
Гяакмен М. Ритуалы восстания в Юго-восточной Африке // Культурология. 2000-4. Дайджест. — М., 2000. — С. 69.
[3] Предания и мифы Средневековой Ирландии. — М.( 1991. — С. 130—131.
[4] Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 16.
[5] За біблійною традицією, Новий рік у Візантії та в Росії до Петра І, починався 1-го вересня (звідси й початок нового навчального року в наших навчальних закладах.
[6] Див.: Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985. — Розділ "Архаичная онтология и время".
[7] Свого часу (в епоху класицизму) сформувався особливий жанр двірського красномовства з його власними законами.
[8] История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 97.
[9] На ріках вавілонських: з найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. — К., 1991. — С. 55.
[10] История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. С. 95.
[11] Там само. — С. 98.
[12] Варга Д. Зазн. праця. — С. 13.
Библейская энциклопедия. — Оксфорд, 1996. — С. 236.
История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 113.
[13] На ріках вавілонських: з найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. — К., 1991. — С. 55.
[14] История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. С. 95.
[15] Там само. — С. 98.
[16] Никитина В. Б., Паевская Е. В., Позднеева А. Д., РедерД. Г. Зазн. праця. — С. 56.
[17] ВаргаД. Зазн. праця. — С. 63.
[18] Никитина В. Б., Паевская Е. В., Позднеева А. Д., РедерД. Г. Зазн. праця. — С. 56.
[19] ВаргаД. Зазн. праця. — С. 63.
[20] ВаргаД. Зазн. праця. — С. 63.
ВаргаД. Зазн. праця. — С. 71.
[23] Вода у віруваннях давнини (як і дзеркало) міцно пов'язувалася зі станом самогіпнозу, осягнення таємничої мудрості; цікаво, що в індусів Мокша — богиня осяяння, а ідентична їй слов'янська Мокош — богиня води.
[24] Древнеиндийская философия. Начальный период. — М., 1963. — С. 92.
[25] История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 220.
[26] Вода у віруваннях давнини (як і дзеркало) міцно пов'язувалася зі станом самогіпнозу, осягнення таємничої мудрості; цікаво, що в індусів Мокша — богиня осяяння, а ідентична їй слов'янська Мокош — богиня води.
[27] Древнеиндийская философия. Начальный период. — М., 1963. — С. 92.
[28] История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 220.
[29] Хрестоматия по истории Древнего Востока. Ч. 2. — М., 1980. — С. ЗО.
[30] История и культура Древней Индии. — М., 1990. — С. 58.
[31] Хрестоматия по истории Древнего Востока. Ч. 2. — М., 1980. — С. ЗО.
[32] Древние цивилизации / Под общ. ред. Г. М. Бонгард-Левина. — М.,
[34] История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 251.
[35] Авеста в русских переводах. — СПб., 1998. — С. 253.
[36] Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Будапешт, 1985. — С. 125.
[37] Древние цивилизации / Под общ. ред. Г. М. Бонгард-Левина. — М.,
[38] ВаргаД. Зазнач, праця. — С. 140.
[39] Литература Древнего Востока: Тексты. — М., 1984. — С. 225.
[40] История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 9. — С. 143.
[41] Див.: Никитина В. Б., Паевская Е. В., Позднеева А. Д., РедерД. Г. Литература Древнего Востока. — М., 1962. — С. 350—351.
[42] ВаргаД. Зазнач, праця. — С. 140.
[43] Литература Древнего Востока: Тексты. — М., 1984. — С. 225.
[44] Литература Древнего Востока: Тексты. — М., 1984. — С. 257.
[45] История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 9. — С. 182—183.
[46] Литература Древнего Востока: Тексты. — М., 1984. — С. 257.
[47] Борухович В. Ораторское искусство Древней Греции // Ораторы Греции. — М., 1989. — С. 7—8.
[48] Аристотель. Риторика// Античные риторики. — М., 1978. — С. 19.
[49] Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневе
[51] Аристотель. Риторика// Античные риторики. — М., 1978. — С. 19.
[52] Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневе
[53] Демосфен. О предательском посольстве// Ораторы Греции. — М., 1985. - С. 77.
[54] Лосев А. Ф. Диоген Лаэрций и его метод // Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. — М., 1986. — С. 28.
[55] Цицерон. Речи: В 2 т. — М., 1962. — Т. 2. - С. 113.
[56] Марк Туллий Цицерон. Там само. — М., 1972. — С. 89.
[58] Там само. — С. 152—179.
[59] Цицерон. Речи: В 2 т. — М., 1962. — Т. 2. - С. 113.
[60] Гаспаров М. А. Поэзия риторического века // Поздняя латинская поэзия. — М., 1982. — С. 5.
[61] Гаспаров М. А. Поэзия риторического века // Поздняя латинская поэзия. — М., 1982. — С. 5.
[62] Гене Г. Библейские истории. — М., 1990. — С. 90.
[63] Мень А. Ветхозаветные пророки. — Львів, 1991. — С. 21.
[64] Библейская энциклопедия. — Оксфорд, 1996. — С. 109.
[65] Библейская энциклопедия. — Оксфорд, 1996. — С. 109.
[66] Библейская энциклопедия. — Оксфорд, 1996. — С. 109.
[67] Библейская энциклопедия. — Оксфорд, 1996. — С. 109.
[68] История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1978. — Т. 1. — С. 522.
Див.: Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 98.
Значної уваги вимагає величезний регіон буддійської культури, але, по-перше, цей матеріал не впливав фундаментально на свідомість європейця; по-друге, він маловивчений (особливо культури Китаю, Японії, Індокитаю тощо). Отже, ми дозволяємо собі лише позначити контури цього континенту, де риторика посідала почесне місце, хоча й не мала статусу науки.
[69] Слово гомілія мало тоді синоніми діатриба та паренеза — тобто напучуюча бесіда (див.: Проблемы теории литературы в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 23.
[70] Проблемы литературной теории в Византи и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 98.
Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. — М., 1992. — С. 31.
[71] Слово гомілія мало тоді синоніми діатриба та паренеза — тобто напучуюча бесіда (див.: Проблемы теории литературы в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 23.
[72] Проблемы литературной теории в Византи и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 98.
Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. — М., 1992. — С. 31.
[73] Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. — М., 1992. — С. 33.
[74] Там само. — С. 41.
[75] Цит. за виданням: Історія біблійна Старого і Нового Завіту. — Пру-дентопіль, 1965. — С. 229—230.
[76] Цит. за виданням: Історія біблійна Старого і Нового Завіту. — Пру-дентопіль, 1965. — С. 229—230.
[77] Цит. за: Жмудь А. Я. Наука, философия и религия в раннем пифагореизме. — СПб., 1994. — С. 37. [архонти — начальники, ефеби — молоді воїни].
[78] Проблемы теории литературы в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 16—17.
[79] Там само. — С. 49—50.
[80] Спроби використання античних літературних прийомів в цілях апології християнства спостерігаються й раніше. Ще в IV ст. видатний церковний письменник та ритор Лактанцій з Нікомедії написав вірш про птаха Фенікса, використавши поганський символ Непереможного Сонця для прославлення Христа, що воскресає (хоча деякі дослідники вважають, що це занадто "язичницьке" для Лактанція). — Див.: Поздняя латинская поэзия. — М., 1982. — С. 687.
[81] Памятники византийской литературы IV—IX веков. — М., 1968. — С. 56.
[82] Памятники византийской литературы IV—IX веков. — М., 1968. — С. 56.
[83] Творения св. отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. — СПб., 1898. — Т. 1, кн. 1. — С. 154—155.
[84] Творения св. отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. — СПб., 1898. — Т. 1, кн. 1. — С. 154—155.
[85] Проблемы литературы в Византии и латинском средневековье. —
[87] Проблемы литературы в Византии и латинском средневековье. —
[88] Проблемы литературы в Византии и латинском средневековье. —
[89] Проблемы теории литературы в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 25.
[90] Там само. — С. 23.
[91] Там само. — С. 22..
[92] Проблемы теории литературы в Византии и латинском средневековье. — М., 1986. — С. 25.
[93] Там само. — С. 23.
[94] Там само. — С. 22..
[95] Жояь К. К. Философия и социология права. — К., 2000. — С. 120.
История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1984. — Т. 2. — С. 355.
[96] Жояь К. К. Философия и социология права. — К., 2000. — С. 120.
История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1984. — Т. 2. — С. 355.
[97] Там само. — С. 99.
[98] История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В
[99]т. — М., 1962. — Т. 1. — С. 281—282.
4 Там само.
[100] Жояь К. К. Философия и социология права. — К., 2000. — С. 124 — 125.
[101] Рассел Б. История западной философии. — М., 1959. — С. 452.
[102] Жояь К. К. Философия и социология права. — К., 2000. — С. 124 — 125.
[103] Рассел Б. История западной философии. — М., 1959. — С. 452.
[104] Зарубежная литература средних веков. — М., 1974, — С. 311.
Клюев Е. В. Риторика (Инвестиция. Диспозиция. Элокуция). — М., 1999. — С. 3.
Там само.
[105] Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 49.
[106] Цит. за: Гудзий Н. К. История древней русской литературы. — М., 1956. — С. 44.
[107] Черторщкая Т. В. Ораторское искусство Древней Руси // Красноречие Древней Руси (XI—XVII вв.). — М., 1987. — С. 8.
[108] Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 23.
[109] Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 33.
[110] Там само. — С. 32.
[111] Хрестоматия по древней русской литературе. — М., 1973. — С. 33.
[113] Там само. — С. 37.
[115] Там само. — С. 37.
[116] Про це, причому з певним ентузіазмом, говорив російський історик XX ст. Л. Гумгльов у книзі "Древняя Русь и великая степь" (М., 1989).
[117] Аркас М. Історія України-Русі. — К., 1908. — С. 92.
[118] Грушевський М. Історія України-Русі. — К., 1991. — Т. 1. — До початку XI віка. — С. 528.
[119] Аркас М. Історія України-Русі. — К., 1908. — С. 92.
[120] Грушевський М. Історія України-Русі. — К., 1991. — Т. 1. — До початку XI віка. — С. 528.
[122] История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1984. — Т. 2. — С. 218.
[123] Жояь К. К. Зазн. праця. — С. 160.
[124] Книга тысячи и одной ночи: В 8 т. — М., 1958. — Т. 2. — С. 301.
Ибн-аль-Мукаффа. Калила и Димна. — М., 1986. — С. 103. Книга тысячи и одной ночи. — С. 216.
[125] Жоль К. К. Философия и социология права. — К., 2000. — С. 178— 179.
[126] Рассел Б. История западной философии. — М., 1959. — С. 517.
[127] Загалом, у цей період вожді народних рухів, що поєднували політичний популізм з релігійною думкою та фразеологією, були вельми популярні (Гільйом Каль у Франції, Джон Болл та Уот Тайлер в Англії, Ян Гус та Ян Жижка у Чехії та ін.).
[128] Загалом, у цей період вожді народних рухів, що поєднували політичний популізм з релігійною думкою та фразеологією, були вельми популярні (Гільйом Каль у Франції, Джон Болл та Уот Тайлер в Англії, Ян Гус та Ян Жижка у Чехії та ін.).
[129] Грасиан Б. Карманньїй оракул. Критикон. — М., 1984. — С. 7.
[130] Грасиан Б. Карманньїй оракул. Критикон. — М., 1984. — С. 7.
[131] Шлейермахер Ф. Д. Речи о религии к образованным людям, ее презирающим. Монологи. — СПб., 1994. — С. 207.
[132] Клюев Е. В. Риторика (Инвестиция. Диспозиция. Элокуция). — М., 1999. — С. 7.
[133] Рождественский Ю. В. Введение в общую филологию. — М., 1979. — С. 168.
[134] Стернин И. А. Практическая риторика. — Воронеж, 1996. — С. 9.
[135] Стернин И. А. Практическая риторика. — Воронеж, 1996. — С. 9.
[136] Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 108.
[137] Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К., 2000. — С. 108.
[138] Огієнко (митрополит Іларіон). Українська культура. — К., 1918. —
[139] Огієнко (митрополит Іларіон). Українська культура. — К., 1918. —
[140] Хрестоматія давньої української літератури. — К., 1967. — С. 165.
[141] Секта, що відкидала догмат Троїці.
[142] Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. — К.,