Сучасні дидактичні з ...

1. Розвиток системи фізичного виховання в Україні 

Система фізичного виховання (СФВ) тісно пов’язана з іншими соціально-економічними системами суспільства: економікою, політикою, наукою і культурою. Будучи однією із сфер прояву суспільних відносин, вона розвивається під впливом змін які відбуваються в даних системах. Своїми різними формами система фізичного виховання включена у всі основні види соціальної діяльності людини. Вона задовольняє не тільки потреби в русі (біологічні), а і соціальні – формування особистості, вдосконалення суспільних відносин. Реалізуючи свої специфічні функції СФВ здатна повністю задовільнити потреби людей в руховій активності, забезпечуючи високий рівень здоров’я і фізичної дієздатності. Реалізуючи свої виховні, педагогічні функції система фізичного виховання вирішує завдання естетичного, трудового, інтелектуального розвитку. Система фізичного виховання входить до суспільного виробництва і впливає на нього опосередковано через суб’єкта виробничих відносин – людину. Вона задовольняє не тільки потреби в рухах але і соціальні потреби (формування особи, вдосконалення суспільних відносин). Лише система фізичного виховання, реалізуючи свої специфічні функції, може цілком задовільнити потреби людей в руховій активності, забезпечити їм високий рівень здоров’я і фізичної дієздатності. Разом з тим, у самій системі фізичного виховання віддзеркалюється все те, що пов’язане з соціальним, економічним і духовним життям суспільства. Чим вищий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, тим повніші цінності фізичної культури в житті його громадян, вища частка національного 8 доходу, що використовується на фізичне виховання, вищій рівень здоров’я і довголіття людей. Будучи частиною (підсистемою) системи виховання, національна система фізичного виховання сама складається з черги взаємопов’язаних частин, окремих систем фізичного виховання, які відображають особливості фізичного виховання різних груп населення (дітей, підлітків, молоді, дорослого населення). Ідеологічні основи системи фізичного виховання в сучасній Україні повинні ґрунтуватись на загальнолюдських цінностях. Визначальним критерієм ідеологічних засад є здоров’я людини. У “Хартії Європи” здоров’я людини є визначальним. У Європі розроблена і впроваджена система “Єврофіт”. Важливою складовою ідеологічних засад є “Концепція гармонійнорозвинутої людини”. Гармонія – це баланс, врівноваженість між людиною і середовищем, тілесним і духовним, розвитком рухових навичок і розвитком фізичних якостей. Все це несе здоров’я. Правові основи. Система фізичного виховання опирається на певну сукупність нормативних актів які регулюють її функціонування. Ці акти мають різну юридичну силу (закони, постанови, накази, інструкції). Є й інші нормативні документи, які визначають діяльність організацій і установ, які забезпечують фізичне виховання (дитячі дошкільні заклади, загальноосвітні заклади, професійно-технічні навчальні заклади, заклади вищої освіти). Науково-методичні основи. Сучасна система базується на широкому комплексі наукових даних, що є передумовою розуміння і раціонального використання законів, яким підпорядковане фізичне виховання. Науковометодичну основу СФВ утворюють суспільні (історія і організація фізичної культури, соціологія спорту), природничі (прикладно-спеціалізовані розділи анатомії, фізіології, біохімії, біомеханіки, гігієни, медицини) та психологопедагогічні (психологія, педагогіка) науки, які безпосередньо обслуговують практику фізичного виховання. Вони сформувались і розвиваються разом з практикою фізичного виховання завдяки діяльності спеціалізованих наукових закладів і лабораторій, кафедр фізичного виховання ЗВО і спеціальних кафедр вищих фізкультурних навчальних закладів, аспірантур і докторантур, де здійснюється підготовка науково-педагогічних кадрів. Розповсюдження науково-методичної інформації реалізується через видання спеціальної літератури. Проведення наукових, науково-практичних, науково-методичних конференцій і виставок, через періодичну пресу. Організаційні основи являють собою органічне поєднання державних і громадських організаційних форм і органів управління. Державні: Державний комітет з питань спорту і туризму, Міністерство освіти і науки, Міністерство оборони, служба безпеки України. Громадські: Комітет фізичного виховання і спорту Міністерства освіти і науки України, Національний Олімпійський комітет, Національні федерації з видів спорту, фізкультурно-спортивні товариства (“Динамо”, “Україна”, “Колос”, “Спартак”), добровільні громадські організації, клуби, гуртки. 9 Методичні основи розкриваються в закономірностях фізичного виховання і у відповідних їм рекомендаціях з реалізації принципів навчання і виховання. В методичних основах виражена характерна риса – науковість. Програмно-нормативні основи. 1. Закон України “Про фізичну культуру і спорт” прийнятий у грудні 1993 року. Законом гарантуються права громадян на заняття фізичною культурою і спортом, визначаються і характеризуються сфери та напрямки впровадження фізичної культури. 2. Програма “Фізична культура – здоров’я нації. Програма розкриває основні напрямки державної політики в галузі фізичної культури і спорту, визначає роль фізичної культури і спорту у житті суспільства, показує тенденції розвитку фізкультурно-спортивного руху та окреслює практичні заходи щодо впровадження фізичної культури в побуті громадян. 3. “Державні вимоги до фізичного виховання” – містять основні положення фізичного виховання. Характеристику рівнів, зміст та форми фізичного виховання, оцінку діяльності тих, хто організує і проводить фізичне виховання, кадрове забезпечення та керівництво фізичним вихованням. 4. Навчальні програми – визначають обсяг знань, умінь і навичок виконання рухових дій, що підлягають засвоєнню за роками навчання і сприяють розвитку особи відповідно до державних вимог. Базові програми, регіональні навчальні програми. 5. Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України. 6. Національна спортивна класифікація. Основні напрямки системи фізичного виховання: 1) загальне фізичне виховання; 2) фізичне виховання з професійною спрямованістю; 3) фізичне виховання зі спортивною спрямованістю. Перше – спрямоване на зміцнення здоров’я і підтримку працездатності у навчальній і трудовій діяльності. У відповідності з цим зміст фізичного виховання спрямований на оволодіння життєво важливими руховими діями і розвиток сили, витривалості, спритності тощо. Загальне фізичне виховання здійснюється в закладах дошкільної освіти, на уроках фізичного виховання в школах, секціях (групах ЗФП), групах здоров’я. Друге – фізичне виховання з професійною направленістю забезпечує рівень фізичної підготовки, який необхідний людині в конкретному виді трудової діяльності. Фізичне виховання спрямоване на підготовку людини до вибраної нею професії. Результат подібної підготовки виражений в певному рівні фізичної готовності засвоювати обрану професію і ефективно працювати. Зміст фізичної підготовки і фізичної підготовленості обумовлений вимогами конкретного виду професійної діяльності. Третє – фізичне виховання із спортивною направленістю забезпечує можливість спеціалізуватись у вибраному виді фізичних вправ і досягати в них максимальних результатів. Фізичне виховання направлене на підготовку до 10 високих досягнень в обраному виді спорту називається спортивним тренуванням. Умови функціонування системи фізичного виховання. Перша і головна умова – бажання реалізувати свої права на фізичний та духовний розвиток, які передбачені статтею ІV Закону України “Про фізичну культуру і спорт”. Другою такою умовою є належна матеріально-технічна база та фінансове забезпечення галузі. Третя визначна умова – забезпечення галузі “Фізична культура і спорт” висококваліфікованими фахівцями – професіоналами. 

2. Системний підхід, його місце та роль у науковому пізнанні 

Системний підхід − один із головних напрямків методології спеціального наукового пізнання та соціальної практики, мета і завдання якого полягають у дослідженнях певних об’єктів як складних систем. Системний підхід сприяє формуванню відповідного адекватного формулювання суті досліджуваних проблем у конкретних науках і вибору ефективних шляхів їх вирішення. Методологічна специфіка системного підходу полягає в тому, що метою дослідження є вивчення закономірностей і механізмів утворення складного об’єкта з певних складових. При цьому особлива увага звертається на різноманіття внутрішніх і зовнішніх зав’язків системи, на процес (процедуру) об’єднання основних понять у єдину теоретичну картину, що дає змогу виявити сутність цілісності системи. Системний підхід – це категорія, що не має єдиного визначення, оскільки трактується надто широко і неоднозначно. У літературі наводяться наступні трактування або визначення системного підходу:  інтеграція, синтез розгляду різних сторін явища або об’єкта (А. Холл);  адекватний засіб дослідження і розробки не будь-яких об’єктів, що довільно називаються системою, а лише таких, котрі є органічним цілим (С. Оптнер);  вираження процедур подання об’єкта як системи та способів їх розробки (В. Садовський);  широкі можливості для одержання різноманітних тверджень та оцінок, які передбачають пошук різних варіантів виконання певної роботи з подальшим вибором оптимального варіанта (Д. Бурчфільд). Зазначимо, що дуже часто наукове пізнання характеризується певною “роздвоєністю”: з одного боку – це прагнення до цілісного розгляду об’єктів, а з іншого – до систематизації знання про об’єкт на основі використання певних конкретних, часткових уявлень про нього. Такий підхід має історичне підґрунтя. Так, до середини XIX ст. пізнавальні уявлення про цілісність системи розвивалися на рівні конкретних предметів, при цьому взаємозв’язок та єдність частин були очевидними як за зовнішніми ознаками, так і за властивостями. Спроби пояснення сутності якогось явища (в ширшому плані) мали механістичний, натурфілософський, метафізичний характер. Водночас розвивалися ідеалістичні погляди на природу цілісності системи, починаючи 11 від простих об’єктів і закінчуючи складними. На початку XX ст. наука піднялася на якісно новий щабель розвитку. Головним її надбанням стала проблема структурної організації та забезпечення функціонування складних системних об’єктів, тому в сучасній науці формуються та широко використовуються категорії системності. У результаті такого прогресу в процесах наукових досліджень центральне місце займає системний підхід. Необхідність вирішення наукових і практичних завдань нового типу поєднується з розвитком загальнонаукових і конкретно-наукових (спеціальних) теорій і гіпотез. У процесі їх побудови відобразилися принципи та положення системного підходу. Так, В. І. Вернадський розвинув у 1930-ті роки концепцію про біосферу, в основу якої був покладений новий тип найскладніших системних об’єктів глобального масштабу – біогеоценоз. Ідеї системного підходу застосовуються в екології, фізіології, багатьох напрямках біології, фізики, хімії, а також у психології та суспільних науках. Системний підхід не існує у вигляді чіткої методики з визначеною логічною концепцією. Це система, утворена із сукупності логічних прийомів, методичних правил і принципів теоретичного дослідження, що виконує таким чином евристичну функцію в загальній системі наукового пізнання. Сукупність пізнавальних принципів системного підходу не має жорстких обмежень і за своєю суттю орієнтує і спрямовує певну систему двояким чином відповідно до конкретних етапів дослідження. З одного боку, його змістовні принципи сприяють виявленню обмеженості традиційних об’єктів дослідження, визначенню та реалізації нового типу завдань при новому стилі мислення. З іншого – за допомогою категорій і принципів системного підходу відзначаються перспективи побудови нових об’єктів і предметів дослідження шляхом планування та визначення їх структурних або типологічних параметрів і властивостей. Проектування структурних і типологічних характеристик нових об’єктів сприяє розробці конструктивних комплексних програм наукового дослідження та розвитку науки. Особливі функції системного підходу в науковому пізнанні й соціальній практиці визначаються критичною природою його принципів. Системний підхід містить у собі принципово нову головну установку, спрямовану в своїй основі на виявлення конкретних механізмів цілісності об’єкта і, при нагоді, повної типології його зв’язків. Системний підхід визначає також необхідність розчленовуванню досліджуваних багатокомпонентних об’єктів, на основі принципу найбільшої важливості зв’язків для системи за різноманіття їхніх типів у кожній конкретній складовій системи. Адекватне застосування принципів системного підходу при дослідженні різних систем сприяє розвитку в дослідника особливого, системного типу мислення. У науковій літературі до основних принципів системного підходу пропонується відносити наступні. Принцип остаточної (глобальної, генеральної) мети – функціонування та розвиток системи і всіх її складових повинні спрямовуватися на досягнення 12 певної глобальної (генеральної) мети. Всі зміни, вдосконалення та управління системою потрібно оцінювати з цієї точки зору. Принципи єдності, зв’язаності і модульності – система розглядається “ззовні” як єдине ціле (принцип єдності), водночас необхідний “погляд зсередини”, дослідження окремих взаємодіючих складових системи (принцип зв’язаності). Принцип модульності передбачає розгляд замість складових системи її входів і виходів, тобто абстрагування від зайвої деталізації за умови збереження можливості адекватного описання системи. Принцип ієрархії – виявлення або створення у системі ієрархічних зв’язків, модулів, цілей. В ієрархічних системах дослідження, як правило, розпочинається з “вищих” рівнів ієрархії, а в разі її відсутності дослідник повинен чітко визначити в якій послідовності розглядатимуться складові системи та напрямок конкретизації уявлень. Принцип функціональності – структура системи тісно пов’язана та обумовлюється її функціями, отже, створювати та досліджувати систему необхідно після визначення її функцій. У разі появи нових функцій системи доцільно змінювати її структуру, а не намагатися “прив’язати” цю функцію до старої структури. Принцип розвитку – здатність до вдосконалення, розвитку системи за умови збереження певних якісних властивостей. При створенні та дослідженні штучних систем межі розширення функцій системи та її модернізація повинні визначатись їхньою доцільністю. Здатність до розвитку штучних систем визначається наявністю таких властивостей, як самонавчання, самоорганізація, штучний інтелект. Принцип децентралізації – розумний компроміс між повною централізацією системи та здатністю реагувати на вплив зовнішнього середовища окремими частинами системи. Співвідношення між централізацією та децентралізацією визначається метою та призначенням системи. Повністю централізована система є негнучкою, неспроможною швидко реагувати і пристосовуватися до змінних умов. У системах з високим ступенем децентралізації складніше узгоджувати функціонування елементів з точки зору досягнення глобальної мети; необхідно мати стійкий механізм регулювання, який не дозволяє значно відхилятися від поведінки, що веде до досягнення спільної мети. При відсутності такого механізму наявність певного рівня централізації є об’єктивною необхідністю, але ступінь централізації повинен бути мінімальним, і це забезпечить досягнення глобальної мети. Принцип невизначеності – у більшості випадків досліджується система, про яку не все відомо, поведінка якої не завжди зрозуміла, невідома її структура, непередбачуваний перебіг процесів, невідомі зовнішні впливи тощо. Частковим випадком невизначеності є випадковість, коли певна подія може відбутись, а може й не відбутися. Систему в загальному розумінні можна розглядати як спосіб розв’язання певної проблеми, тобто як сукупність усіх необхідних знань, інформації, матеріальних засобів і способів їх використання, організації діяльності людей, 13 що спрямована на розв’язання проблеми. Системний аналіз призначений для правильного вибору системного інструментарію з метою розв’язання поставленої проблеми. Оскільки мета системи формулюється, як правило, в загальних термінах, її необхідно конкретизувати і довести через послідовні рівні до конкретних критеріїв і показників. Таким чином, декомпозиція мети – одне з призначень системного аналізу. Застосування системного підходу як головного принципу побудови, функціонування і розвитку, а також дослідження будь-яких систем (системних об’єктів), передбачає володіння відповідним понятійним (категоріальним) апаратом. Система (від грец. systema – складене з частин, поєднання, складання) – це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних один з одним предметів, явищ, а також знань про природу і суспільство. Систему визначають також як комплекс елементів та їхніх властивостей, взаємодія між якими зумовлює появу якісно нової цілісності. Один із основоположників загальної теорії систем Л. фон Берталанфі визначав систему як комплекс взаємодіючих елементів. Таким чином, система – це комплекс взаємопов’язаних елементів, що утворюють цілісність. Наявність істотних стійких зв’язків (відношень) між складовими системи або (та) їхніми властивостями, які перевищують за потужністю (силою) зв’язки (відношення) цих складових з об’єктами, що не входять до цієї системи, є важливим її атрибутом. До основних характерних особливостей системи можна віднести наступні. 1. Система є передусім сукупністю елементів. За певних умов елементи, відповідно, можуть розглядатись як системи. 2. Наявність суттєвих зв’язків між елементами та (або) їх властивостями, що переважають над зв’язками цих елементів з тими, які не входять до даної системи. Під суттєвими зв’язками розуміють лише такі, що закономірно визначають інтегративні властивості системи, і це вирізняє систему з оточуючого середовища як цілісний об’єкт. 3. Наявність визначеної організації, що проявляється у зменшенні ступеня ентропії (невизначеності) системи порівняно з ентропією системоутворюючих факторів. До таких факторів належать кількість елементів системи, кількість суттєвих зв’язків, якими може володіти елемент, тощо. 4. Наявність інтегративних властивостей, тобто властивих системі загалом, але не властивих жодному елементу зокрема. Це свідчить про те, що хоча властивості системи і залежать від властивостей елементів, вони не визначаються ними повністю. Отже, система не зводиться до простої сукупності елементів і, розчленовуючи її на окремі частини, неможливо пізнати всі властивості системи загалом. У загальному вигляді поняття “система” характеризується: а) множиною елементів; б) зв’язками між ними; в) цілісним характером матеріального об’єкта, явища або процесу. Аналіз різних тлумачень терміну “система” свідчить, що можна виокремити такі головні групи притаманних системам властивостей, які характеризують:  сутність і складність систем;  зв’язок систем із зовнішнім середовищем;  цілеспрямованість систем;  параметри розвитку та функціонування систем. Розглянемо детальніше основні властивості системи. Загальність та абстрактність. Як система можуть розглядатися всі без винятку об’єкти, предмети, явища, процеси незалежно від їхньої природи. Множинність. Одна і та ж сукупність елементів може утворювати різні системи, кожна з яких визначається конкретними системоутворюючими відношеннями та властивостями. Цілісність і подільність. Система є передусім цілісною сукупністю елементів. Це означає, що, з одного боку, система – це цілісне утворення, а з іншого – в її складі чітко можуть бути виокремлені цілісні об’єкти (елементи). Однак не компоненти утворюють ціле (систему), а навпаки – при поділі цілого виявляють компоненти системи. Отже, первинність цілого – це головний постулат теорії систем. Еквіпотенційність. Систему можна розглядати як підсистему системи вищого рівня, і навпаки – підсистему можна розглядати як систему зі своєю структурою, функціями, зв’язками між елементами. Неадитивність системи (емерджентність). Властивості системи хоча і залежать від властивостей її елементів, але не визначаються ними повністю. Функціонування системи не може бути зведено до функціонування окремих її компонентів. Сукупне функціонування взаємозв’язаних елементів системи породжує якісно нові її функціональні властивості. Звідси випливає важливий висновок: система не зводиться до простої сукупності елементів, тому, розділяючи її на частини, досліджуючи кожну з них окремо, неможливо пізнати всі властивості системи загалом. Цю властивість ще називають системною або інтегративною. Емерджентність є результатом виникнення між елементами системи так званих синергічних зв’язків, які забезпечують більший загальний ефект функціонування системи, ніж сума ефектів елементів системи, що діють незалежно. Синергетика (від грец. synergetikos – спільний, погоджений, діючий) – науковий напрямок, що вивчає зв’язки між елементами структури (підсистемами), які утворюються у відкритих системах (біологічних, фізикохімічних, економічних, соціальних та інних) завдяки інтенсивному (потоковому) обміну речовинами й енергією з навколишнім середовищем за нерівноважних умов. Ієрархічність системи полягає також у тому, що систему можна розглядати як елемент системи вищого порядку (надсистеми), а її елементи – як системи нижчого порядку. Взаємозалежність між системою та зовнішнім середовищем. Система формує та проявляє свої властивості при взаємодії із зовнішнім середовищем. Вона розвивається під впливом зовнішнього середовища, але при цьому намагається зберегти власну якісну визначеність і властивості, що забезпечують відносну стійкість та адаптивність її функціонування. Рівень самостійності і відкритості системи визначається такими показниками: кількістю зв’язків системи із зовнішнім середовищем у середньому на один її елемент чи інший параметр; інтенсивністю обміну інформацією чи ресурсами між системою та зовнішнім середовищем; ступенем впливу інших систем. Цілеспрямованість системи означає наявність у неї цілі (цілей) функціонування і розвитку. При цьому цілі характеризуються власною структурою та ієрархією. Надійність системи (наприклад, організації) характеризується, зокрема: безперебійністю функціонування системи при виході з ладу одного з компонентів; фінансовою стійкістю і платоспроможністю організації; перспективністю запровадженої економічної, технічної, соціальної політики. Розмірність системи характеризується кількістю компонентів системи та зв’язків між ними, що також свідчить про складність системи. 3. Особливості педагогічних систем у фізичному вихованні та спорті Системний підхід є ключовим методологічним напрямом сучасного загальнонаукового пізнання й активно залучається до вирішення педагогічних проблем. Перше спробу визначити поняття “педагогічна система” зробив український педагог Я. Мамонтов ще в 20-х роках ХХ століття: це “система наукових тверджень, яка трактує та координує для певної мети основні педагогічні фактори (педагог, учень, дидактичний матеріал) та встановлює їхній стосунок до даного суспільного середовища”. Учений наголошував, що у науково-обґрунтованій системі виховання мусить бути певна цільова установка і відповідна їй інтерпретація основних педагогічних факторів. Відсутність будьякого з цих необхідних елементів робить педагогічну систему неповною або незакінченою, а механічне об’єднання різнорідних частин свідчить про її логічну невитриманість. Отже, мета виховання є організаційним моментом в утворенні будь-якої педагогічної системи, і тому в характеристиці різних педагогічних напрямків цільова установка їхня мусить бути однією з найголовніших ознак. Особливо важливим є те, що, розглядаючи існування педагогічної системи як цілісності, яка ні в якому разі не може являти собою випадкової суміші різних педагогічних ідей, методів, Я. Мамонтов акцентував увагу на її відношеннях із суспільством і державою. “Педагогічну систему не можна вважати закінченою, коли невідомі її відношення з соціальним оточенням”, – зазначав науковець. Надалі поняття “педагогічна система” тривалий час не включалося в концепції розвитку освіти й підмінялося іншими визначеннями. Так, С. Архангельський підміняє поняття “педагогічна система” такими визначеннями, як навчальний процес, система навчального процесу, а провідними компонентами цієї системи у вищій школі вважає зміст, засоби,  форми і методи навчання, навчальну роботу студентів, навчальну і наукову діяльність викладачів. Ю. Бабанський також підміняє поняття “педагогічна система” на цілісний педагогічний процес, який необхідно розглядати двояко: з точки зору “складу системи, в якій функціонує процес, і складу самого процесу”. У складі системи навчання вчений виділяє такі елементи – педагоги та інші суб’єкти навчання й виховання, учні, умови навчання; у складі процесу навчання – мета, зміст, форми і методи організації діяльності, методи емоційновольової стимуляції, контроль, аналіз, оцінка результатів. У рамках власної концепції, яка ґрунтується на системно-структурному підході, Т. Ільїною в якості педагогічної системи розглядається і навчальний процес, і засоби, методи та організаційні форми навчання. Серед елементів системи навчання нею називаються: навчальний матеріал, учень, учитель, навчальні посібники та різні технічні засоби навчання. Спробу дати визначення поняттю “педагогічна система” зробив В. Беспалько, стверджуючи, що цим поняттям “долається зовнішня безпредметність педагогічної науки: педагогічна система і є її предмет. Його повноцінному дослідженню й буде зобов’язана своїм майбутнім становленням і розвитком педагогіка як наука”. Педагогічною системою він вважає “систему, в якій протікають педагогічні процеси”; це замкнена структура, яка має відповідну функцію, що задається соціальним замовленням, і виступає як головна підсистема освітньої системи. До її складу він включає шість елементів: учні, цілі навчання, зміст навчання, процеси навчання, організаційні форми навчання (будинки, приміщення, їх навчальне оснащення, режим і форми роботи), засоби навчання (учителі, підручники, технічні засоби навчання). Ключове місце в теорії педагогічних систем належить концепції Н. Кузьміної, яка й сьогодні є основною, а визначене нею поняття “педагогічна система” ввійшло до педагогічної термінології. Педагогічна система – це “множина взаємопов’язаних структурних і функціональних компонентів, що підпорядковані цілям виховання, освіти і навчання підростаючого покоління та дорослих людей”. Структурні компоненти – це основні базові характеристики педагогічних систем, сукупність яких утворює факт їх наявності і відрізняє від усіх інших (непедагогічних) систем: це цілі навчання, зміст (навчальна інформація), засоби педагогічної комунікації (форми, методи, засоби навчання), суб’єкт (учитель), об’єкт (учень). Функціональні компоненти – це стійкі базові зв’язки основних структурних компонентів, що виникають у процесі діяльності керівництва, педагогів і учнів, і обумовлюють рух, розвиток, удосконалення педагогічних систем і внаслідок цього їхню стійкість й життєздатність; це гностичний, проектувальний, конструктивний, комунікативний, організаторський функціональні компоненти. Визначення педагогічної системи, сформульоване Л. Вікторовою ґрунтується на основі провідного принципу організації системи – цілісності. “Педагогічна система – це впорядкована множина взаємопов’язаних компонентів, котрі утворюють цілісну єдність і підпорядковані цілям виховання і навчання”. Здійснюючи подальшу розробку концепції Н. Кузьміної, Л. Вікторова додала до компонентів педагогічної системи ще два компоненти: до структурних – результат, аргументуючи це тим, що “критерієм ефективності діяльності системи може бути тільки рівень успішності тієї системи, для якої готується учень, будь то школа, ЗВО чи виробництво”; до функціональних – корективний (регулюючий) компонент – для “корекцій проміжних відхилень попередніх результатів від часткових цілей та відхилень кінцевого результату від початкових цілей”. Отже, зазначена педагогічна система – це спрямована на конкретний педагогічний результат упорядкована за певними ознаками множина взаємопов’язаних компонентів, що утворюють керовану цілісність, об’єднану спільною метою функціонування. 

У межах загальних уявлень про системи взагалі й педагогічні зокрема, розглянемо фізичне виховання з позицій системного підходу. 

Отже, фізичне виховання є спеціалізований педагогічний процес цілеспрямованого систематичного впливу на людину фізичними вправами, природними факторами, гігієнічними факторами з метою зміцнення здоров’я, розвитку фізичних якостей, удосконалення морфологічних та функціональних можливостей, формування і покращення основних життєво важливих рухових навичок, умінь та пов’язаних з ними знань, для забезпечення готовності людини до активної участі у громадському, виробничому та культурному житті. Система фізичного виховання – історично зумовлений тип соціальної практики фізичного виховання, який являє собою сукупність ідеологічних, програмно-нормативних, теоретико-методичних та організаційних основ. Зазначені компоненти об’єднані соціально-економічним розвитком суспільства. Кожна соціальна система розвитку суспільства зумовлює розвиток системи фізичного виховання. Головна функція системи – фізичне вдосконалення людей. Результативність функціонування системи залежить від її цільової направленості і вдосконалення елементів, які входять в систему. Повноцінне виконання функцій залежить від низки умов, перш за все від характеру суспільно-політичного устрою, всередині якого створюється і розвивається система фізичного виховання. Отже державний устрій обумовлює не тільки ідеологічну спрямованість функціонування системи фізичного виховання але й рівень матеріального забезпечення (будова спортивних споруд, виготовлення спеціального інвентаря, підготовка кадрів) наукового обслуговування, забезпечення методичною літературою. 

Мета системи фізичного виховання – очікуваний результат фізичного вдосконалення, формування фізично здорових людей (духовне багатство і моральна чистота). Завдання системи фізичного виховання: оздоровчі, виховні і освітні. Оздоровчі завдання направлені на розвиток усіх форм і функцій організму людини, зміцнення здоров’я і вдосконалення фізичних якостей. На фізичний розвиток впливає три групи факторів: біологічні, кліматогеографічні й  соціальні. Біологічні фактори (спадковість). Кліматогеографічні (кліматичні і метеорологічні умови: короткий світловий день, сильні морози, вологість). Соціальні фактори (умови матеріального життя, трудової і навчальної діяльності). Виховні завдання – всебічний і гармонійний розвиток особистості в єдності її духовних і фізичних сил. Освітні завдання – формування певних систем рухових вмінь і навичок на оволодіння спеціальними знаннями, в результаті чого людина набуває певний рівень фізичної освіти. Якщо розглядати модель фізичного виховання як педагогічної системи, то в її структурі можна виокремити основні модулі: теоретико-методологічний, операційно-діяльнісний і критеріально-оцінний. Теоретико-методологічний структурний модуль моделі фізичного виховання включає в себе такі компоненти моделі, як ціль, обумовлену соціальним замовленням суспільства, основні методологічні підходи, принципи, та педагогічні умови ефективної реалізації процесу. Операційно-діяльнісний структурний модуль моделі фізичного виховання включає в себе такі компоненти як етапи, форми і заібосаз інчиткадид нсачусоби, серед яких можна виокремити і сучасні дидактичні засоби навчання. Критеріально-оцінниий структурний модуль моделі включає компоненти, які є складовими педагогічного моніторингу. Отже, з вищенаведеного зрозумілим стає місце сучасних дидактичних засобів  фізичного виховання в системі фізичного виховання.