Представники Київської філософської школи М. Тарасенко, С. Кримський, О. Яценко, Є. Андрос, І. Бичко, В. Табачковський, В. Ярошовець у центр своїх наукових досліджень поставили проблему людини, шляхи та способи її самоствердження у світі.
До кола їх наукових пошуків увійшли онтологічний, логіко-гносеологічний та антропологічний зміст філософії. Ученими аналізувалися історичні типи світогляду, його категоріальна структура, взаємодія світогляду та філософії як його теоретичної форми, співвідношення теоретичного, практичного та духовного освоєння світу, духовний універсум особистості, особливості духовних почуттів (віри, надії, любові та ін.).
Багато істориків філософії вважать, що цей антропологічний поворот став своєрідним поновленням філософсько-гуманістичних, кордоцентричних тенденцій вітчизняної філософської думки (Г. Сковороди, П. Юркевича та ін.).
• розкриття смислодіяльнісних і смисложиттєвих реалій людського буття;
• здійснення у світоглядному аспекті філософського аналізу культури, що зумовлював до її висвітлення в онтологічному ракурсі як загальнолюдського явища, сутнісно пов'язаного з усією цілісністю людського буття, форми свобідного і цілісного світовідношення;
• наголошення при дослідженні природи світогляду в зрізі її духовно-практичної сутності на питаннях моральнісної організації людського відношення людини до світу, взаємопроникнення світогляду і моралі, світогляду і світовідношення.
Іншими словами, в центрі уваги київських філософів виявляється не просто людина, а – процес взаємного розвитку людини і світу людини «світ людини» виявляється невіддільним від нього самого, а творчість особистості - від пізнання світу в його сутності.
Тематика практики як фундамент, на якому ґрунтується і онтологія, і гносеологія, виявляється ще однією важливою відмінністю київської філософії марксистської традиції - як і розгляд світу людини в їхньому розвитку і процесуальності, в диалектичности їх суперечності і єдності.
Таким чином, можна виділити основну парадигму мислення київської філософської школи можна гранично коротко позначити наступними характерними рисами:
1. Об'єктивність: філософія виходить з реальної дійсності, вивчення дійсності спирається на її власні закони.
2. Процесуальність: дійсність розглядається в її русі, як саморозвиток світу за допомогою людської діяльності.
3. Практичність: діяльність здійснюється на основі визначення мети, в практиці досягається конкретне єдність об'єктивного і суб'єктивного, матеріального і ідеального.
4. Філософійність: діяльність людини висловлює процес розвитку і принцип самоорганізації природного світу, виступаючи шляхом досягнення світогляду человекомірного єдності.
На закінчення не можна не відзначити, що говорити про продовження традицій Київської школи сьогодні, на початку ХХІ ст. досить проблематично. По-перше, два пріоритетних напрямки дослідження, науково-методологічне та світоглядно-антропологічне, поступово розійшлися досить далеко один від одного; київські філософи більш молодого покоління, що не поєднують у собі обидві ці тенденції, звертаючи мало уваги на фундаментальні проблеми онтології і діалектики. По-друге, дає про себе знати і захоплення модними західними віяннями, німецької феноменологією, англо-американської аналітичної традицією, французьким постмодернізмом, що не дуже сприяє розвитку самобутньої української філософії.