Проект "Новоросія" ...

Тема 2. «ПРОЕКТ НОВОРОСІЯ»: ПОЛІТИКА ЦАРСЬКОГО УРЯДУ ЩОДО ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОГО РЕГІОНУ (ХVІІІ – ПОЧАТОК ХХ ст.) (4 год.).

План лекції:

1.      Історичний контекст появи проекту "Новоросія".Становлення південного регіону як частини української етнічної території (кінець ХVІІІ – ХІХ ст.)

2.      "Новоросія" без "новоросів": етнічний склад населення Півдня України у ХІХ – на початку ХХ ст.

3.      Особливості модернізації південноукраїнського регіону. Українці й модернізація регіону.

4.      Роль Півдня України в економічній інтеграції українських земель.

5.      Світова війна і модернізаційні процеси на Півдні.

 

Рекомендована література:

1.                 Ващенко В.П. Роль Півдня України в процесі інтеграції економіки українських земель в дореформений період // Записки історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. – Одеса, 2002. – Вип. 12. – С. 155–163.

2.                 Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння. 1870–1990-ті роки. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. – 510 с. http://www.twirpx.com/file/453495/

3.                 Михненко А.М. Історія Донецького басейну другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.: Монографія. – Київ, Донецьк: ТОВ «Юго-Восток Лтд», 2003. – 440 с. http://gumanitarnye-nauki.knigi-i-zhurnaly.org/current/avtoreferat-dissertacii-mihnenko-am-stor-ya-doneckogo-baseynu-dr-22294.html

4.                 Пірко В. Заселення степової України в ХVІ – ХVІІІ ст. / Донецький державний університет. Донецьке відділення Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Донецьк, 1998. – 124 с. http://www.experts.in.ua/baza/doc/download/stepukraine.pdf

5.                 Турченко Г.Ф. Південна Україна на зламі епох (1914–1922 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – 324 с. http://istorikznu.at.ua/forum/21-70-1

6.                 Турченко Г. Південноукраїнський фактор у Першій світовій війні // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2004. – Вип. ХVІІ. – С. 54–81.http://web.znu.edu.ua/pu/articles/287.pdf

7.                 Турченко Г.Ф. Південь України як історичний регіон // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2004. – Т. 12. – С. 368–377.

8.                 Турченко Ф.Г., Турченко Г.Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. – 1921 р.): Історичні нариси. – К.: Генеза, 2003. – 304 с.  http://istorikznu.at.ua/forum/21-69-1

9.                 Чорний Д. По лівий бік Дніпра: проблеми модернізації міст України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. – 304 с.http://ukrknyga.at.ua/load/chornij_d_m_po_livij_bik_dnipra_problemi_modernizaciji_mist_ukrajini_kin_khikh_poch_khkh_st/23-1-0-1859

 

 

1. Історичний контекст проекту «Новоросія». Становлення південного регіону як частини української етнічної території (кінець ХVІІІ – ХІХ ст.)

Глашатаї новітньої «Новоросії» окреслюють її межі південними і східними областями України. Саме тут, за їх переконанням, зосереджене те «русское и русскоязычное население», яке в Україні нібито «не хотят слушать и не понимают» і яке становить особливий, відмінний від українців етнос, що прагне до об’єднання з Росією. Географічно мова йде про два регіони України — Південну Україну і Слобожанщину. Неможливо скласти об’єктивне враження про цю легенду, не заглянувши в історію.

Після татарської навали першої половини ХІІІ ст. Південь і Схід сучасної України були майже безлюдними і називалися «Диким Полем». Починаючи з ХVІ ст. ці землі стали об’єктом стихійної колонізації українського населення. Особливо інтенсивно вона проходила в ХVІІ–ХІХ ст. За 200 років (1640–1845) зона розселення українського етносу збільшилася за рахунок південних і східних територій майже вдвічі. Це був унікальний випадок, коли народ, який не мав своєї незалежної держави, зумів так розширити межі свого розселення. Історик Роман Шпорлюк зазначав, що Європі того часу важко знайти щось подібне.

Довгий час за контроль над сучасною Південною і Східною Україною сперечалися і Польща, і Росія, і Кримське ханство. Досить довго жодна з цих держав не мала переваги. Москва, наприклад, аж до кінця ХVІІ ст. сплачувала хану данину. Кримські татари розглядали ці землі як свої кочовища і не давали закріпитися тут осідлому населенню. Українським козакам доводилося боротися тут як з татарами (про це в літературі написано багато), так і з росіянами (по тодішній термінології «московитами» чи «москалями»). Про це писали мало, хоча прикладів збройних сутичок між українцями й росіянами, а інколи й повноцінних битв за контроль над територією, було достатньо багато. Відбувалися вони і до Богдана Хмельницького, і після нього. У цих надзвичайно складних умовах відбувалося військово-господарське освоєння Дикого Поля українцями.

Цей процес у Південній Україні і Слобожанщині мав особливості.

Почнемо з Південної України. Цей регіон з його населенням і економікою історично формувались як органічна частина України. У ХVІІІ ст. це була територія «Вольностей Війська Запорозького Низового», землі яких (Вольностей) належали українським козакам. Козаки з’явилися на Запоріжжі ще в ХV ст. і перша письмова згадка про них датується 1492 р. З часом чисельність козаків збільшувалася, і ареал їх розселення розширювався.

З часом на їх місці виростали села і міста. Про початок військово-господарської колонізації українцями території нинішнього Донбасу в історичній літературі наведено немало фактів, підтверджених різноманітними джерелами.

У ХVІІІ ст. Російська імперія стала домінуючою силою на Півдні. Поки вона вела війни з Туреччиною і потребувала допомоги запорозьких козаків — а без них російських перемог на Півдні не було б, вона терпіла існування Січі, поступово обмежуючи її повноваження. У другій половині ХVІІІ ст. царизм взяв курс на знищення Запорозької Січі. 1775 р., після переможного завершення російсько-турецької війни 1768–1774 рр., коли величезна кількість російських військ звільнилася, а на Січі залишався невеликий гарнізон, Запорозька Січ була атакована 100-тисячною російською армією і знищена.

Ідеологічною основою імперської позиції щодо ліквідації Січі став Маніфест Катерини ІІ. Ось фрагмент цього документа, поданий з його граматичними особливостями:

«…Січ Запорозьку нарешті зруйновано…

Козаки..., присвоюючи не лише ті землі, які були набуті нами від Оттоманської Порти під час останньої війни, але навіть зайняті поселеннями Новоросійської губернії, заявляючи, що ті та інші землі належали їм з давніх-давен, коли, навпаки, усьому світу відомо, що перші з цих земель ніколи не були нікому дані; останні… ніколи не належали й не могли належати запорозьким козакам, тому що вони в самому своєму існуванні не мали жодного законного початку, отже ніякої земельної власності, а їх терпіли в тих місцях, де вони засіли, замість попередньої військової сторожі; для того ті землі Новоросійської губернії як пусті, зрештою, вигідні не лише для життя людського, а й для охорони кордонів від ворожих нападів зручні, були заселені людьми, створеними для земельного господарства й для військової служби».

Як бачимо, питання претензій на запорізьку спадщину проходить червоною ниткою через зміст Маніфесту. Автори цього документа не дуже переймалися логікою — їхні докази ґрунтуються на праві переможця, якому переможений позбавлений можливості відповісти. Права українського козацтва на володіння землями Запорозьких Вольностей відхилялись, хоча їхня військова і господарська присутність на Півдні мала значно давнішу історію, ніж перебування тут росіян і поселених імперською владою колоністів та військових поселенців, а роль у довголітній кривавій боротьбі з Османською імперією та Кримським ханством взагалі важко переоцінити. І сьогодні пишуть про ріки «російської крові, пролитої за визволення малоросів і молдаван від османського іга» і забувають згадати про українських козаків. Ця боротьба забрала безліч українських життів. У об’єктивних дослідників не викликає сумніву висновок, що без української участі Росія не вийшла б на береги Чорного моря, а потім і не закріпилася там. Але ці війни відбувалися в рамках російської імперської стратегії, а українські козачі формування діяли як частина російської армії. Український фактор у відвоюванні південного регіону був підпорядкований російській військовій машині і заявити про себе публічно, як самостійна військово-політична сила, не міг. Наслідком цього було майже повне замовчування Російською імперією української участі в російсько-турецьких війнах. Серед усього іншого, це могло бути викликане й намірами позбавити українців, як окремого народу, будь-яких надій скористатися наслідками великих завоювань другої половини ХVIII ст.

У Маніфесті йде мова і про Новоросійську губернію. Губернія з такою назвою була створена 22 березня 1764 р.

Якими мотивами керувалися в Російській імперії, присвоюючи новоприєднаній території ту чи іншу назву? Як правило, в таких випадках бралися за основу традиційні назви земель і держав, які включали до складу імперії. У титулі російських царів це яскраво простежується. Кожне нове приєднання відбивалося на змісті титулу. Про це свідчить повний титул російського імператора, як він склався на початку ХХ ст.:

«Божиеюпоспешествующею милостию, Мы, Николай ІІ, Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский; Царь Казанский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсониса Таврического, Царь Грузинский; Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский; Князь Эстляндский, Лифляндский, Курляндский и Семигальский, Самогитский, Белостокский, Корельский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новагорода низовския земли, Черниговский, Рязанский, Полотский, Ростовский, Ярославский, Белозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мстиславский и всея северныя страны Повелитель; и Государь Иверския, Карталинския и Кабардинския земли и области Арменския; Черкасских и Горских Князей и иных Наследный Государь и Обладатель; Государь Туркестанский; Наследник Норвежский, Герцог Шлезвиг-Голстинский, Стормарнский, Дитмарсенский и Ольденбургский и прочая, и прочая, и прочая».

У цьому титулі відбивається вся історія загарбницької політики Росії від Івана Грозного до Миколи ІІ — від першого до останнього царя. Що ж стосується України, то, як єдине ціле, в титулі вона не згадується. Щоправда, до Петра І російські царі починали свій титул із згадування Великої, Малої і Білої Росії. Після проголошення імперії ці три позиції поглинула назва Всея Росія, а в титулі залишилися слова «Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский…» і «Великий Князь Волынский, Подольский і Черніговский».

Що ж стосується Південної України, то у титулі вона не знайшла відображення — згадування хіба що про те, що «Император и Самодержец Всероссийський» є в той же час і царем «Херсониса Таврического» (того, що був у Криму). «Запорізька Січ» чи «Вольності Війська Запорізького Низового» в титулі не відбилися, хоча багато царських вельмож вважали за честь бути записаними в списки запорозьких козаків. Не вважалося за необхідне і приєднувати до титулу Кримське ханство (якому російські царі до Петра І платили принизливу данину), хоча вважати себе царем Сибірським (володарем знищеного у свій час Сибірського ханства) для російського імператора не вважалося негідним.

Були проігноровані й інші історичні підказки: у VІІ ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї жили племена таврів (звідси — Таврида, Таврійський півострів, Херсонес Таврійський); були й скіфи, після яких залишилося безліч пам’яток, а древні греки називали цю територію Скіфією; потім прийшли сармати, що дало підставу римлянам називати цей край Сарматією. Ця назва подекуди зберігалася і в ХVІ–ХVІІ ст.

Але все це було відкинуто. Оточення Катерини ІІ запропонувало молодій государині назву нової губернії — Катерининська. Документ з такою назвою лежав перед імператрицею для підпису. Але вона вагалася. Катерина ІІ була освіченою царицею. Вона знала, що західноєвропейські государі створювали на зарубіжних колоніальних територіях своєрідні клони своїх королівств: «Нова Англія», «Нова Франція», «Нова Іспанія», «Новий Уельс», «Нова Каледонія» тощо. Врешті-решт, документ про створення нової губернії цариця підписала, але слово «Катерининська» закреслила і над ним написала «Новоросійська».

Однак існувала принципова різниця між Новоросією та її західноєвропейськими заморськими аналогами. Новоросія межувала з корінними російськими територіями. Була велика спокуса представити її світу як частину корінної російської території, колись втраченої, а тепер відвойованої у мусульман. Це й пробувала зробити Катерина ІІ під час своєї подорожі у компанії європейських дипломатів по Новоросії 1787 р. А постільки це «своє», то в імператорський титул назву нової території включати не варто. Адже вона охоплюється терміном «императрица всероссийская». Це рішення було квінтесенцією російської політики на Півдні. У ньому поєднувалися внутрішні і зовнішні амбіції російського імперського керівництва.

Перш за все, рельєфно проявилися давні експансіоністські плани Російської імперії на Півдні. Опанування царською Росією Північним Причорномор’ям відкривало перед нею заманливі перспективи на Балканах і у Середземномор’ї, де вплив Османської імперії швидко падав. Катерина ІІ планувала на руїнах Туреччини створити залежну від Росії православну новогрецьку державу зі столицею в Константинополі. Під час тріумфальної подорожі Катерини ІІ до Криму 1787 р. в Херсоні було споруджено арку із надписом «Шлях на Царгород». На роль імператора відновленої Візантії готувався онук Катерини Великий князь Костянтин, якого виховували в традиціях візантійського еллінізму.

Півдню України в «грецькому проекті» відводилася роль плацдарму для подальшої експансії Російської імперії на Балкани і Середземномор’я. Тут планувалося навіть побудувати третю, окрім Петербурга і Москви, столицю Російської імперії. У такі наміри для новоприєднаної території найкраще підходила назва «Новоросія». У разі реалізації цих намірів ця територія з окраїни Російської імперії перетворювалася в її центр.

Новоросійська губернія з деякими істотними територіальними змінами (у 1775 р. з неї виділилася Азовська губернія) проіснувала до 1783 р., коли увійшла до Катеринославського намісництва.

У 1796 р., після смерті Катерини ІІ, Павло І відтворив Новоросійську губернію, а місто Катеринослав перейменував у Новоросійськ. Оновлена Новоросійська губернія проіснувала до 1804 р., коли на її місці були створені Катеринославська, Таврійська і Миколаївська губернії. У 1822 р. Новоросія знову з’явилася на карті імперії, але вже як назва нового генерал-губернаторства — Новоросійського і Бессарабського, що об’єднувало південні губернії.

Проіснувало це генерал-губернаторство 50 років і в 1872 р. було ліквідоване. Разом з ним з політико-адміністративної карти Російської імперії зникла і назва «Новоросія».

Правда, в російському культурному просторі цей термін використовувався до 1917–1920 рр. Новоутворений 1865 р. в Одесі університет одержав назву Новоросійського, ряду періодичних видань Півдня присвоїли назву «новоросійских». В Україні до недавнього часу термін «Новоросія» вважався анахронічним.

Якщо звірити історичні карти ХVІІІ ст. з географією сучасних адептів «Русского мира», то виявимо дивну невідповідність: в їхньому розумінні межі Новоросії виходять за рамки території Південної України і охоплюють сусідній з нею історико-географічний регіон — Слобожанщину.

Колись це був єдиний етнографічний і адміністративно-територіальний масив. Сьогодні ці землі розташовані по обидва боки українсько-російського кордону. В Україні це Харківська, Сумська, Донецька (до р. Бахмутки) та Луганська (до р. Айдару) області; в Російській Федерації — окремі південні і західні райони Воронезької, Курської і Бєлгородської областей.

У свій час землі Слобожанщини належали давньоруському племені сіверян. З кінця ІХ ст. вони увійшли до складу Київської держави, зокрема до Чернігівського та Переяславського, а згодом й Новгород-Сіверського князівств. Після монголо-татарської навали ХІІІ ст. ці землі відійшли до Золотої Орди, а після поразки татар у битві з литовсько-українськими військами на Синіх Водах 1362 р. — до Великого князівства Литовського.

Після московсько-литовської війни 1500–1503 рр. частина земель сучасної Слобожанщини перейшла до складу Московського князівства. Як вже зазначалося, цей край залишався майже незаселеним і називався Диким Полем. Саме з цих земель татари здійснювали набіги вглиб Московської держави — зазвичай Муравським шляхом (він був вододілом між Дніпром і Доном — від Перекопу аж до Тули), а також і його відгонами — Ізюмським та Кальміюським шляхами.

Природні багатства краю приваблювали українських промисловців — «уходників», «добичників», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком селітри й солі (на Торських озерах і в Бахмуті).

Починаючи із другої половини XVI століття, на Слобожанщині зустрілися два потоки колонізації: з півночі йшла московська, пов’язана з будуванням «засік» — військово-оборонних ліній для охорони Московської держави від Кримського ханства й від Польсько-Литовської держави; з заходу — українська, масова народна, викликана польсько-шляхетською неволею і промислово-добичницькими інтересами населення Наддніпрянщини. За давньою українською традицією такі села називали слободами, а край — Слобожанщиною, або Слобідською Україною. На відміну від Новоросії, назва якої нав’язувалася суспільству «зверху», Слобожанщині ім’я вибрав сам народ.

Більш активне переселення українців в Слобожанщину розгорнулося в 30-х рр. XVII ст. Це було спричинено, насамперед, зростанням небезпеки з боку татар, а також поразкою українських козаків у повстаннях 1630-х років. Перспектива кривавої розправи змушувала їх, а також представників інших станів українського суспільства разом із сім’ями, майном та худобою втікати на Слобідську Україну.

Відомий харківський історик Д. Багалій писав на початку ХХ ст.: «Хоча це було в диких, незаселених степах, що не були нічиєю власністю, але все-таки на цю землю московський уряд дивився як на свою і хотів її закріпити за собою через заселення переселенцями, хоча ті землі в дійсності належали прадідам українців».

Від часів Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького почалася друга хвиля еміграції українських козаків, селян і міщан на Схід. Як зазначалося вище, повного московського контролю над цією територією не було: Москва до кінця ХVІІ ст. все ще платила кримському хану данину. Тому царський уряд прихильно ставився до переселенців, бо вони були додатковою опорою в регіоні. Як і раніше, під заселення відводилися незаймані землі. Переселенцям дозволялося зберігати свій козацький устрій.

1652 р. козацький полковник Іван Дзиковський (Дзик) з 4 тис. козаків (з родинами), прийшовши з-під Чернігова і Ніжина, заснував у верхів’ях Дону місто Острогозьк. Тепер це Воронізька область РФ. Через два роки інші переселенці заснували Охтирку — тепер великий районний центр Сумської області, прибувши сюди сім’ями з усім своїм господарством і худобою. З’являлися слободи, які перетворювалися в села і міста. Так виросли Суми, Харків, Лебедин, Чугуїв та інші міста Слобожанщини і велика кількість слобод і сільських поселень.

Переселялися, як правило, люди молоді й енергійні, здатні воювати й господарювати. Унаслідок переселення на території Слобожанщини виникло 5 полків на чолі з полковниками: Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський. Полки зберегли внутрішнє самоврядування, своєрідну автономію.

Усі полковники підпорядковувалися царському воєводі у Білгороді, котрий затверджував їх на цій посаді. У полкових містах перебували представники царської адміністрації. Основною функцією слобідських полків була охоронна служба проти татар.

Родючі ґрунти, луки, озера, ліси Слобожанщини визначили господарські заняття її жителів. Переважно населення слобод і міст займалося сільським господарством — землеробством і скотарством. Значне місце у господарському житті Слобожанщини займали промисли: бджільництво, рибальство, винокуріння, млинарство, а також селітроваріння та добування солі біля поселення Тор (тепер в районі сучасного Слов’янська) на Торських соляних озерах. Влітку до соляного промислу залучалося тисячі людей. Продукти промислу продавалися на ближніх і віддалених ринках.

Міські жителі займалися хліборобством, ремеслами й торгівлею. На Слобожанщину ремісники перенесли цеховий устрій. 1685 р. у Харкові було вже п’ять цехів. З появою міщан на Слобідській Україні стало впроваджуватися і магдебурзьке право.

Господарське освоєння краю супроводжувалося зростанням чисельності населення. Якщо наприкінці ХVІІ ст. в регіоні налічувалося понад 100 тис. чол., то через сто років — до 1 млн. Приріст забезпечувався за рахунок переселенців і високої народжуваності.

У етнічному відношенні Слобожанщина весь цей час залишалася українським краєм. Так, перепис 1685 р. показав, що 98% мешканців села Суджа (тепер РФ) прийшли з різних місцевостей України. Недалеко від нього виникло село Миропілля (тепер у складі України), у якому вихідців з Лівобережжя, Правобережжя й сусідніх місцевостей Слобожанщини було 98%, а близько 2% — росіяни. У Слобідській Україні виникали й нечисленні поселення росіян. Але це були невеличкі острівці в українському етнічному морі. У 1795 р. з усіх мешканців Слобожанщини українців було близько 90%. Решта — за походженням росіяни і представники інших етнічних груп.

Найбільшим містом Слобідської України був Харків, який перетворювався у найважливіший економічний та освітньо-культурний центр регіону. 1732 р. в місті нараховувалося 8 тис. мешканців, в абсолютній більшості українці.

Обмеження автономії слобідських полків почалося ще з Петра І. Завершила цей процес Катерина ІІ. Вона реалізувала політику «впорядкування» управління Російської держави, що означало її централізацію, уніфікацію і ліквідацію будь-яких особливостей і автономій окремих територій. Слобожанщина першою з українських територій потрапила під реформування. 16 грудня 1764 р. Комісія Сенату оголосила постанову про скасування автономних слобідських полків. Козаки були переведені в розряд військових обивателів. Селянські переходи заборонялися.

На початку 1765 р. на базі слобідських полків було створено п’ять гусарських, до яких записалася на офіцерські посади частина козацької старшини, а інша отримала відставку у відповідних офіцерських званнях. На території слобідських полків утворили Слобідсько-Українську губернію із загальноросійською системою управління й суду. Коли була ліквідована Запорізька Січ, а її територія увійшла до складу Новоросійської губернії, південна Слобожанщина в районі нинішнього Донбасу межувала з Новоросією, але не входила до неї.

Останньою спробою слобідських старшин, «військових обивателів» та міщан повернутися до полково-сотенного устрою в управлінні й козацького права було включення цих вимог до Наказу депутатам Законодавчої комісії 1767 р., яку скликала Катерина ІІ. Але це вже був «глас волаючого в пустелі». Назад вороття вже не було.

Цілком природним також було прагнення жителів України залишатися в межах єдиної адміністративно-територіальної одиниці. У першій половині ХVІІІ ст. жителі Слобідської України зверталися до царя з проханням про приєднання до Гетьманської України, яка була автономною частиною Російської держави. Їм не дозволили. Після 1764 р., коли гетьманська автономія була знищена, — прохали хоча б залишитися в межах однієї губернії — Слобідсько-Української. Але й цього не сталося. У 1835 р. Слобідсько-Українська губернія взагалі була скасована, а більша частина її території була включена у новостворену Харківську губернію. Менша, північна і північно-східна — також населена переважно українцями, стала частиною Курської і Воронізької губерній Росії. Звичайно, згоди українців на відрив від Слобідської України і включення до складу губерній, серед населення яких домінували росіяни, ніхто не питав. Таким чином, слобожанський край не лише розчленували, але й позбавили історичної назви.

У подібному напрямку розвивалися події в Гетьманщині, якій царизм нав’язав назву «Малоросія». Після ліквадації 1764 р. гетьманського устрою була утворена Малоросійська губернія, яка потім стала Малоросійським генерал-губернаторством. 1836 р. ця адміністративно-територіальна структура була ліквідована, а створені Чернігівське і Полтавське генерал-губернаторства.

Все йшло так, як у свій час заповідала Катерина ІІ. У таємній інструкції князю О. Вяземському 1764 р. вона вказувала, що новоприєднані землі, у тому числі і Малоросію, «треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися, неначе вовки в ліс». Як бачимо, навіть сам термін «Малоросія» (який сприймався в розумінні окраїни Росії) в офіційній мові став використовуватися все рідше, а «Україна» — взагалі зник. При цьому ще можна було писати про українську худобу й українську пшеницю, але вживати термін «український народ», «українська мова» заборонялося. «Малорос» («хохол»), як етнографічний тип, набував карикатурного, образливого характеру, а термін «великорос» підкреслював певну етнічну елітарність.

Зміцнюючи адміністративний контроль над Україною, царизм разом з тим проводив її русифікацію, звужуючи сферу української мови і культурою. Їх витісняли, розчищаючи поле для російського культурного впливу. Існував прямий зв’язок між загарбницькою політикою царизму і станом української культури. Цей зв’язок всіляко приховували і приховують сьогодні в Росії, хоча вже сучасникам він був очевидний. У 1911 р. відомий єврейський публіцист Володимир Жаботинський (до речі, родом з Одеси) в статті «О языках и прочем», коментуючи обставини поширення російської культури в національних районах імперії, зауважив: «…Зачем игнорировать историю и уверять, будто бы все обошлось без кулака и будто бы успехи русского языка на окраинах доказывают внутреннее бессилие инородческих культур?... Ничего эти успехи не доказывают кроме той старой истины, что подкованным каблучищем можно втоптать в землю даже самый жизнеспособный цветок».

Без сумніву, на такий висновок Жаботинського наштовхнули й культурні реалії Південної і Східної України, з якими він був добре обізнаний.

 

2. "Новоросія" без "новоросів": етнічний склад населення Півдня України у ХІХ – на початку ХХ ст.

Ключове питання щодо долі імперського проекту «Новоросія» — етнічний склад населення краю. Щоб визнати причорноморські і приазовські степи частиною етнічної Росії (Новою Росією), бажано було заселити їх росіянами, а представників інших етнічних груп русифікувати. Такі спроби були, але вони завершилися провалом.

Точних даних про кількість населення Півдня України на час ліквідації Запорізької Січі немає. Наводяться різні цифри — найчастіше 100 тис. чоловічої статі. Загальна чисельність жителів Півдня станом на кінець ХVІІІ ст. становила вже близько 1 млн. осіб.

Дослідники погоджуються з висновком про «нежиттєвість заходів» по заселенню регіону як іноземними вихідцями, так і етнічними росіянами. Зокрема, В. Кабузан констатує: «Не дивлячись на недостатньо послідовні спроби заселити Новоросію переселенцями з Центрально-Землеробського району Росії, український вільний землеробський рух мав вирішальне значення в цій справі».

Цей висновок ілюструють дані поданої нижче таблиці, яка показує зміну питомої ваги українців в населенні Південної України у ХVІІІ — першій половині ХІХ ст.

Протягом ХІХ ст. у результаті природного приросту, масових міграцій з Лівобережної і Правобережної України, російських губерній і розселення зарубіжних колоністів чисельність населення Південної України різко збільшилася.

За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях було обчислено 6295,1 тис. жителів. Але етнічний склад населення регіону кардинально не змінився. Домінуючим етносом залишався український.

Таблиця 1. Зміни питомої ваги українців у населенні

Південної України (ХVІІІ — перша половина ХІХ ст.) (у %)

 

 

Результати перепису 1897 р. спеціалістами використовуються як база для визначення (з урахуванням щорічного природного приросту) чисельності населення України та його національного складу в наступні роки, у тому числі на 1914 р. Саме так визначав кількість жителів і співвідношення національних груп Півдня України напередодні Першої світової війни географ С. Рудницький (див. табл. 2).

 

Таблиця 2. Етнічний склад населення Півдня України

станом на 1914 р.

 

 

Дані таблиці свідчать, що українці на Півдні залишалися найчисленнішою групою (56,7%), причому у Катеринославській, Херсонській і у материкових повітах Таврійської губерній вони становили абсолютну більшість. Другою за чисельністю групою були росіяни (21,2%), далі йшли євреї, німці, греки, молдавани, татари і турки, поляки, болгари та ін.

Але, змістивши на 1914 р. співвідношення між різними етнічними групами, яке зафіксував перепис 1897 р., Рудницький зазначає, що така операція «дає mininum minimorum для українців». Російські офіційні чиновники вважали за свій обов’язок робити підрахунок так, щоб кількість росіян на українських землях виявилася якнайбільшою. І робили це, як правило, за рахунок «малоросів». Це, по-перше. По-друге, природний приріст українців тоді перевищував відповідні показники інших національностей, що жили поряд з ними. По-третє, кількість населення південних губерній і після перепису 1897 р. продовжувала зростати за рахунок переселенців, у складі яких українці переважали. По-четверте, національність за результатами перепису визначалася за мовою спілкування. Частина українців називали своєю мовою російську, хоча в реальному житті вони залишалися двомовними етнічними українцями.

Все це, звичайно, істотно вплинуло на кількісне співвідношення між різними національними групами в населенні. Рудницький вважає, що реальна кількість українців в Катеринославській губернії становила щонайменше 80%, у Херсонській і Таврійській — до 65%.

Таким чином, незважаючи на досить довгий процес русифікації регіону, спроби його заселення лояльними етнічними спільнотами, українці становили в трьох південних губерніях абсолютну більшість населення, а росіяни — меншість.

Крім українців і росіян, в регіоні здавна жили греки, болгари, євреї, татари та інші. Це чітко фіксує демографічна статистика. Що ж стосується штучного терміна «новорос», то він на Півдні не зустрічався раніше і не зустрічається тепер. Такий етнос (чи навіть, субетнос) в регіоні не склався. Він не фіксувався демографічною статистикою. Історики і етнографи не виявили в регіоні жодної народної пісні, переказу, оповіді, думи, приказки, загадки тощо, де б згадувалося про «новоросів». Не писали про наявність цього етнічного типу й іноземці, які тут подорожували. Південь — це ареал поширення української народної творчості. Зустрічаються зразки російського, болгарського, татарського фольклору, а «новоросійського» — ні. Замість Новоросії на запорозьких землях, по суті, сформувалася Нова Україна, переважною більшістю населення якої були українці — колишні переселенці з Лівобережжя і Правобережжя та їх нащадки.

Нагадаємо, що слідом за Північним Причорномор’ям українці заселили і освоїли також Кубань і ряд інших територій на Північному Кавказі.

З точки зору здорового глузду вже в ХІХ ст. можна було констатувати, що імперський проект під назвою «Новоросія» провалився. По-перше, населення краю так і не перетворилося на «новоросів», а вперто трималося етнічних коренів — кожен своїх. По-друге, провалилася зовнішньополітична мета проекту. Після поразки в Кримській війни в середині ХІХ ст. можливості Росії для експансії на Південь стали примарними. Російського прориву на Південь, у напрямі Босфору і Дарданелл не трапилося. Остання спроба здійснити його була зроблена під час Першої світової війни, коли Росія планувала оволодіти Чорноморськими протоками, Стамбулом і західним узбережжям Мармурового моря. «Усіма сторонами нашого життя ми пов’язані з цією метою, — писав 1915 р. у брошурі, виданій масовим тиражем, князь Є. Трубецькой, — це для нас питання нашого хліба насущного, нашої політичної могутності та нашої культурної місії і, нарешті, духовного «Я» Росії». Подібні ідеї серед населення поширювало й російське духовенство. Так, архієпископ Харківський Антоній (О. Храповицький) писав: «На теперішню війну наш народ дивиться як на визволення християнства від навали єретиків і магометан, а кінцевою метою її бачить визволення Священного Царгороду з Церквою Св. Софії та Єрусалиму з Господнім гробом. Усе це живо цікавить не тільки солдатів наших, а й більшою мірою мешканців російських і малоросійських сіл». Але обізнані люди, яким була доступна інформація про реальне співвідношення військових сил в регіоні, говорили інакше. «Безглуздям, причому дуже небезпечним» як для всього регіону, так і для Росії назвав ще у 1913 р. резидент російської розвідки у Туреччині капітан Щеглов нав’язливу ідею про оволодіння протоками.

Так що для людини, не позбавленої здорового глузду, «Новоросія» залишалася штучною назвою південно-західної окраїни імперії без «новоросів» і перспектив стати мостом до визволеного «Священного Царгороду з Церквою Св. Софії та Єрусалиму з Господнім гробом». Але імперський офіціоз — держава, школа, університети, засоби масової інформації, церква та ін. — вперто стояли на своєму: «Новороссия — исконно русская территория». Вони навіть не затруднювали себе пошуками аргументів на підтвердження цього. Обмежувалися лише нагадуванням про те, що цей колись втрачений (!?) край цілком справедливо «відвоювала» у ХVІІІ ст. Росія, що у ньому поширене православ’я, російська мова і культура і що здавна він був російським.

Цю картинку «псували» місцеві українці, які, вперто не бажаючи русифікуватися, залишалися окремим народом. Але на це в ідеологів «російської єдності» також було пояснення. Виявляється, українці — це «малороси» — частина російського народу, а їх мова — не більше, ніж «наречие», діалект російської мови.

У російському суспільстві домінувало принципове невизнання факту існування українців як окремого народу. Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в суто правовому значенні (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. У нагоді стала теорія «триєдиного» російського народу, який начебто вийшов «з однієї колиски» і включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Покликанням Москви вважалося зібрати воєдино ці частини колись «єдиного цілого» і поступово «стерти» відмінності між ними, які накопичилися за період «примусового роз’єднання». Власне, це було одним з головних завдань російського «освоєння» Півдня України.

 

3. Особливості модернізації південноукраїнського регіону. Українці й модернізація регіону.  

Попри все, частина освіченого суспільства в Україні перебувала в полоні російського інформаційного поля і не сприймала реалії життя. «Штучна назва «Новоросія» поширилася…, і цю аберацію — ніби країна «Запорозьких Вольностей» є Росією, а не Україною, твердо засвоїли і сучасники, і нащадки, і адміністрація, і історики…», — писала Н. Полонська-Василенко.

Саме на це була спрямована політика царизму в Україні: переконати населення, особливо українців, що колишні запорозькі і слобожанські землі «є Росією, а не Україною». Дмитро Багалій, в історіографічному вступі до однієї з своїх книг пояснював прагнення російської влади утвердити назву «Новоросія», щоб «знищити навіть пам’ять про те, що це була раніше суто українська територія». Інший сучасник писав 1904 р.: «Цензура забороняє українцям називати свій народ своїм іменем, а велить усюди уживати «руський» — а з великої протекції — «южно-русский», або «малорусский».

Але при цьому національний склад України кардинально не змінювався. Це показують дані усіх обстежень і демографічних переписів, які проводилися останні 200 років. Населення у переважній більшості своїй залишилося українським. Не перетворювалися в росіян чи міфічних «новоросів» південноукраїнські євреї, поляки, греки, болгари чи німці. Процес асиміляції, звичайно, відбувався, але національне осердя у кожного залишалося своє. Це стосується і села, і міста.

Тоді виникає закономірне питання: «На яких же соціальних верствах населення трималася ідея «Новоросії» в регіоні? Головним чином на міському населенні Південної України і Донбасу — чиновниках, інтелігенції, робітниках, буржуазії, військових тощо. І хоча міське населення на початку ХХ ст. становило лише чверть загальної кількості жителів регіону, його вплив на життя був визначальним.

Історично склалося так, що складаючи більшість мешканців Півдня і Сходу, українці не спромоглися належним чином інтегруватися в міське населення Півдня. Традиційна орієнтація українців на сільське господарство зумовила їх повільне — особливо в ХІХ ст. — включення в промисловість і торгівлю, які бурхливо розвивалися в Південній Україні в другій половині ХІХ ст. Про це свідчать дані Всеросійського перепису населення 1897 р. (див. табл. 3).

Таблиця 3. Національний склад міського населення

України в 1897 р.

 

Аналізуючи результати перепису, необхідно враховувати традиційне для імперської статистики завищення чисельності росіян і, відповідно, заниження чисельності українців і представників інших етносів, про що вже йшлося вище. Але це істотно не впливає на загальний висновок: українці на рубежі ХІХ–ХХ ст. були дуже слабко представлені в міському населенні України взагалі (друга колонка) і особиво слабо в південному регіоні (перша колонка). Якщо у цілому в містах України українці були на другому місці, поступаючись лише росіянам, то на Півдні вони опинилися на третьому місці, далеко відстаючи від росіян і євреїв.

Але дані таблиці 3 свідчать також, що і росіяни в південноукраїнських містах не становили абсолютної більшості, хоча тут домінувало російськомовне культурне середовище, російська мова використовувалася в школі, установах, торгівлі, промисловості, церкві.

Разом з тим, слід враховувати, що національний склад міського населення змінювався. Українці поступово втягувалися в міські сфери життя.

Цей процес посилився на початку ХХ ст., а в радянські часи набув бурхливого характеру. Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. українці в міському населенні Південної України переважали абсолютно. Це було прямим наслідком індустріалізації, яка супроводжувалася інтенсивною соціальною мобілізацією, урбанізацією Південної України і Донбасу.

Таким чином, у ХVІІІ–ХІХ ст. ніяких кардинальних змін в національному складі населення Півдня і Сходу України не відбулося. Українці в регіоні весь цей час переважали абсолютно. А в другій половині 30-х рр. ХХ ст. вони стали більшістю в містах. І це було ще однією невдачею імперії в реалізації «новоросiйського» проекту, незалежно від того, визнавали в Росії українців з їх мовою і культурою окремим народом, чи ні.

 

4.  Роль Півдня України в економічній інтеграції українських земель.

Поки в Росії ламали голову над «новоросійським» проектом, капіталістична модернізація викликала до життя цілком несподівані процеси: Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщина і Південь, які ще на початку ХІХ ст. були конгломератом розрізнених історико-географічних територій, стали зливатися в єдиний національно-господарський організм України. Це був надзвичайно важливий процес. Він готував економічні передумови незалежності. При цьому південний регіон у процесі створення «спільної економіки» України відіграв особливу роль.

Чому саме Південь («Новоросія»), який в імперській свідомості ніколи не був пов’язаний з Україною («Малоросією»), раптом став «працювати» на її майбутнє? Це один з парадоксів історії, у якої своя логіка, непідвладна задумам правителів.

Вся справа у тому, що Південь увійшов у ХХ століття найрозвинутішим регіоном України. На землях Півдня України сформувалися такі великі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни. Цей регіон з його чорноморсько-азовськими портами, транспортною інфраструктурою і логістикою кардинально змінив напрямки товаропотоків України, які до останньої чверті ХVІІІ ст. були різноспрямованими: Правобережна Україна економічно орієнтувалася на Польщу, а Слобожанщина і Гетьманщина — на Росію. Це розривало Україну по Дніпру на дві частини. Після того як були обладнані азовські та чорноморські пристані, торгівля з обох берегів Дніпра переорієнтувалася на Південь. Південні портові міста стали свого роду «українськими воротами» в Європу. Туди спрямовувалися величезні потоки хліба (пшениці, ячменю, жита, кукурудзи, муки), які перетворили Україну в «житницю Європи», а також цукор спирт, олія, макуха, велика рогата худоба, коні, птиця, риба, сало, вовна, ліс та інші українські товари. Вантажі доставлялися в Великобританію, Німеччину, Голландію, Італію, Туреччину, Єгипет, Алжир, в країни Далекого Сходу.

Потужним був і зустрічний потік товарів — імпорт. Через південні порти ввозилися нафтопродукти, вугілля і метали (виявляється, нерідко це було економічно вигідніше, ніж використовувати місцеві), цемент, черепиця, цегла, бавовна, машини і запасні частини до них, інструменти і продовольчі товари — апельсини, лимони, чай, кофе в зернах, ізюм, перець, гвоздику, вина і коняки тощо. Імпорт доставлявся з Великобританії, Німеччини, Італії, Франції, Голландії, Туреччини, Єгипту, Індії, Китаю. Імпортна продукція поширювалася по всій Україні і за її межами. Важливе значення мала й інформація про економічне і політичне життя за кордоном, зокрема, в розвинутих демократичних країнах Заходу, про спосіб життя західних європейців, їх культуру, політичні події за кордоном. Все це було додатковим фактором модернізації регіону, формування у населення прогресивних поглядів на економічне і суспільно-політичне життя.

Таким чином, з появою південних портів Україна, її економіка, виробники і споживачі включалися в міжнародний розподіл праці. Наслідки цього були надзвичайно важливими. Історики й економісти ще у дореволюційні роки установили, що український зв’язок із Заходом, відображений обсягом товарообігу, був міцнішим ніж з російськими губерніями. По суті, торгівля через чорноморсько-азовські порти «наближала» Україну до Західної Європи і «дистанціювала» від Росії. Робилося це, як правило, не українськими руками (промисловість і торгівля України були в руках росіян, євреїв, іноземців) але, безперечно, в інтересах економічного розвитку України, її майбутнього.

Така ситуація склалася всупереч урядовій політиці й інтересам російського капіталу. М. Грушевський у 1918 р. писав, що «російська торговельна і митна політика приложила всі старання, щоб розірвати і зруйнувати торговельні зв’язки України з її історично сформованими західними ринками, …щоб знищити українську торгівлю і притягнути Україну економічно до Півночі, до великоруських центрів — Петербурга і Москви». Однак, попри всі зусилля, вирішити це питання на свою користь імперія була не в змозі. Чорноморсько-азовські порти вели гостру конкуренцію з балтійськими за контроль над експортом хліба. Незважаючи на підтримку царським урядом північних портів, вони поступалися південним за обсягами перевезень. Якщо в 1900 р. через балтійські порти вивозилося 127,5 млн пудів хліба, а через південні (чорномоські і азовські) 203,6 млн пудів, то в 1907 р. балтійські порти прийняли лише 28,7 млн пудів, а південні — 310,7 млн пудів.

Це сприяло тому, що роз’єднані століттями землі України стали перетворюватися в об’єднаний народногосподарський організм і модернізувалися із засвоєнням західних стандартів. Таким чином, Південь став потужним чинником господарської інтеграції українських земель. Разом із тим, розширення зв’язків з країнами Заходу ослаблювало російський економічний вплив на Півдні. Як влучно зазначав І. Лисяк-Рудницький, «Південь став економічним центром тяжіння новітньої України».

Відомо, що економіка — це не лише заводи, фінанси, шляхи сполучення і рух товарних мас. Це люди, розширення контактів між ними, зближення спільнот, які раніше були ізольовані одна від іншої. Південь, з його величезними господарськими можливостями притягував до себе підприємливих і активних людей з усіх куточків України. Щороку сотні тисяч жителів Лівобережжя і Правобережжя відправлялися на сезоннні роботи в південні губернії. Вони працювали в різних галузях, але головним чином у сільському господарстві. Деякі з них залишалися на Півдні назавжди, а більшість поверталася восени додому, щоб наступного року знову податися на заробітки. Ці сезонні міграції мали важливі наслідки: вони сприяли нівелюванню відмінностей між різними регіонами України, зокрема, між Півднем, з одного боку, і Правобережною і Лівобережною Україною, з іншого. Більшість населення південних губерній вважали себе українцями («малоросами»), і ніяк не ототожнювали себе ні з росіянами (великоросами), ні з поляками, ні, тим більше, з міфічними «новоросами», про яких взагалі нічого не чули.

Об’єднуючи Україну економічно, Південь, разом з тим, все більше набував рис мовно-культурної «українськості». Всупереч політиці царизму, тут посилювався інтерес до української культури, зростало прагнення утвердити рідну школу, розгортався національно-визвольний рух.

Так, у 1882 р. з ініціативи блискучої плеяди українських інтелігентів з Херсонщини Марка Кропивницького, братів Тобілевичів і Марії Садовської-Барілотті в Єлисаветграді була заснована українська театральна трупа, яка започаткувала український етнографічно-побутовий театр. Але найбільш вражаючим стало те, що саме на Півдні України з початком ХХ ст. виникли численні аматорські драматичні, хорові та інші гуртки, у репертуарі яких переважала українська класика. Ці гуртки виступали не лише перед сільською аудиторією, але і в робітничих селищах. Кожний виступ професійних і аматорських колективів збирав багато людей.

Масову аудиторію збирали всі прояви українського культурного життя у регіоні. Коли, наприклад, у 1903 р. одеські учасники відкриття пам’ятника І. Котляревському у Полтаві організували в Одесі лекцію про творчість поета, прийшло неймовірно багато як для зросійщеного міста слухачiв — близько 3 тис. осiб.

Але особливо показовим було зростання інтересу до українського друкованого слова. Зокрема, брошура Євгена Чикаленка українською мовою «Розмови про сільське господарство», видана в Одесі у 1902 р., за декілька років була розповсюджена величезним тиражем — 500 тис. примірників. Катеринославський земський статистик Юхим Павловський зафіксував у 1899 р. великий попит на книги українською мовою. Зокрема, він сам поширив у селах близько 500 брошур і засвідчив, що селяни за ним «ганялися», почувши, що він роздає книги. Павловський сам був свідком того, як дітвора напам’ять розповідала казки Б. Грінченка і поему «Марко Проклятий» Олекси Стороженка.

Приклад Є. Чикаленка і Ю. Павловського не винятковий. У кожному повіті південноукраїнського регіону працювало десятки земських службовців — палких прихильників і популяризаторів українського друкованого слова. Зустрічалися вони і серед чиновників, великих землевласників, вчителів, лікарів тощо. Інтелігенція регіону на початку ХХ ст. часто ставила питання про викладання українською мовою в школах, про дозвіл українського друкованого слова.

З початком революції 1905 р., коли влада змушена була йти на діалог з народом, вона інколи зверталася до нього українською мовою. Вартий уваги такий приклад. Після того, як був обнародуваний царський Маніфест 17 жовтня 1905 р., голова Катеринославського губернського земства, у майбутньому голова Державної думи і принциповий противник введення української мови у школах України Михайло Родзянко, опублікував цей документ у перекладі … українською мовою. Переклад Маніфесту і великого коментаря, у якому населення краю закликалося до спокою, здійснив відомий історик-козакознавець Дмитро Яворницький.

Широкого поширення український культурницький рух набув на Півдні після революції 1905 р. У січні 1911 р. шкільна комісія при земській управі Олександрійського повіту Херсонської губернії дозволила вчителям повіту викладати українською мовою у молодших класах. Цим самим було легалізоване те, на що вчителі повіту нерідко наважувалися без усякого дозволу.

Про необхідність українізації школи і дозволу українського друкованого слова говорили перед різними аудиторіями представники Тираспольської, Херсонської та інших повітових земських управ. Подібні настрої у передвоєнні роки були поширені на Катеринославщині. Їх речники виступали твердо і рішуче. У 1912 р. Катеринославський губернський з’їзд агрономів вилучив із своєї резолюції пункт про необхідність видавати літературу виключно російською мовою після того, як один з делегатів виступив з протестом. Агрономи постійно спілкувалися з селянами і знали їх настрої. У населенні краю посилювався інтерес до українського друкованого слова, прагнення мати національну школу і спілкуватися рідною мовою у всіх тодішніх інституціях. Так, селяни Катеринославської губернії неодноразово зверталися до Державної думи та інших установ з вимогою припинити переслідування українського слова і навіть надати автономію українському та іншим народам царської Росії.

Інколи вважають не зовсім логічним, що в умовах революції 1905 р. першою з ініціативами по відродженню української культури виступила інтелігенція Півдня («Новоросії»). Можливо, це трапилося тому, що тиск на українську культуру тут був особливо відчутним. Одеса, наприклад, була одним з найголовніших центрів російського чорносотенства в Україні. Але саме тут першими з вимогою відкрити українську кафедру виступили восени 1905 р. студенти Новоросійського університету (Одеса), а через деякий час подібні петиції відправили до Петербурга студенти Київського і Харківського університетiв. У січні 1907 р. в Новоросійському університеті почав читати українською мовою лекції з історії української літератури Олександр Грушевський, брат видатного історика.

Перші на підросійській Україні «Просвіти» також виникли на Півдні. Документально встановлено, що Катеринославська і Одеська «Просвіти» були засновані ще наприкінці 1905 р., тоді як усі інші, пізніше — у 1906–1908 рр. Так, Одеська «Просвіта» була утворена явочним порядком після царського Маніфесту 25 жовтня. На день заснування в «Просвіті» було 80 членів, а через рік — 400. На організованому 23 листопада 1905 р. вічі з доповіддю про історію України і поточні завдання українства виступив С. Шелухін. Для участі у вічі було запрошено 1300 осiб, а бажаючих бути присутніми виявилося значно більше.

Катеринославська «Просвіта» також належала до найбільш активних національних організацій культурницького профілю в Україні. Через рік після заснування в ній було понад 330 членів. Стараннями керівників «Просвіти» в губернії було відкрито 10 філій, у тому числі в місті Олександрівську, селах Гуляй-Поле, Перещепина, Мануйлівка, Діївка, Веселі Терни, Лоцманська Кам’янка, Амур.

Організатором і керівником «Просвіти» в Миколаєві, яка об’єднувала 160 осiб, був відомий український історик, композитор і письменник М. Аркас. Її активна діяльність набула великого розголосу в краї. Про це писали місцеві газети.

Результати діяльності перших «Просвіт» на Півдні стали помітними дуже швидко. Вони підносили почуття національної і людської гідності українців, пробуджували їх інтерес до власної історії, культури. У містах і селах стали з’являтися організовані громади українців, з позицією яких влада змушена була рахуватися. Українська культура, завдяки діяльності «Просвіт», переставала бути справою невеликої групки інтелігентів-патріотів і стала пускати корені в народі. Це було національне виховання, якого українці тривалий час були позбавлені.

Південноукраїнські «Просвіти» досить активно виступали за повернення українського слова у стіни школи. Так, Катеринославська «Просвіта» впровадила лекції з українознавства для місцевих учителів. У першій лекції «Українська мова як засіб початкової освіти» лектор навів уривок з творів видатного російського педагога К. Ушинського, де той засудив русифіковану освіту в Україні, назвавши її «пеклом». Миколаївська «Просвіта» надіслала листи депутату Державної думи професору І. Лучицькому з проханням підняти свій голос за українізацію шкіл і відкриття в вищих навчальних закладах українських кафедр. Керівник «Просвіти» М. Аркас протягом 1907–1908 рр. утримував українську школу в Богданівці.

Перелік прикладів участі української інтелігенції у формуванні національного культурного середовища на Півдні можна ще довго продовжувати. Але звернемося до висновку одеського дослідника А. Мисечка: «Південь України мав такі ж поступові тенденції в культурно-освітній сфері, як і решта регіонів України, а подекуди випереджав їх». Цей висновок одеського дослідника цілком вмотивований.

Зерна національного виховання падали на сприятливий ґрунт. Адже південноукраїнське селянство завжди відзначалося своєю незалежною вдачею, прагненням до свободи. Відомий земський статистик В. Постніков, який наприкінці ХІХ ст. робив опис селянських господарств Мелітопольщини, був вражений незвичними рисами ментальності місцевих селян. Він зазначив, що ці селяни не бояться начальства, сміливо вступають з ним у дискусію, відстоюючи свою точку зору. Зокрема, вони не бояться говорити про те, про що селяни інших регіонів говорять неохоче — про власне господарство, його прибутки і витрати. Постніков описав випадок, коли у відповідь на спробу представника адміністрації вказати селяниновi, як йому краще обробляти землю, той просто засміявся, а потім махнув рукою і пішов додому.

Український історик Дмитро Дорошенко, спілкуючись у 1909 р. з селянами Катеринославщини, відзначив у них риси, які не зустрічав у інших регіонах України: «Селяни Катеринославщини відрізняються від селян, яких я знав на Київщині та й на своїй Чернігівщині, сміливістю, незалежною вдачею, великим почуттям особистої гідності. У значній мірі це були нащадки запорожців, вони зберегли козацьку вдачу своїх предків. Коли я побував на підміських селах (біля Катеринослава. — Авт.) і познайомився з селянами, мене приємно вразила їх національна свідомість, нічого подібного я до цього не бачив».

Звичайно, українські театральні колективи і самодіяльні гуртки, земці і вчителі-українофіли, «Просвіти» та інші національно-культурні товариства з їх пасіонарними керівниками й активними членами можуть здатися невеликими острівцями в морі малоосвіченого селянства і зросійщеного міського населення. Але, на наш погляд, правильніше б назвати їх вершинами українського архіпелагу, що спирався на величезний материк, що колись пішов під воду. Товща цього материка — мільйони українців південного регіону. Тектонічні зрушення початку ХХ ст. поступово піднімали цю «Українську Атлантиду» на поверхню історичної творчості.

Таким чином, Південь поступово перетворювався в інтегральну частину українського економічного і національно-культурного простору. Новоросія, яка задумувалася з метою створення для Російської імперії додаткової опори на Півдні, насправді стала важливим регіоном, де визрівали умови для перетворення України в незалежну державу.

5. Світова війна і модернізаційні процеси на Півдні.

У складі імперських армій українці з Наддніпрянщини завойовували території, населення яких говорило тією самою мовою, мало схожі традиції. Інформація про національне життя в Західній Україні швидко поширювалась на Наддніпрянщину.

Царський уряд не розраховував на тривалу війну. Урядові тилові служби виявилися не готовими забезпечити армію боєприпасами, продовольством, не зуміли організувати прийняття біженців, нагодувати їх і надати медичну допомогу. Ось чому після поразок російської армії в 1915 році уряд змушений був допустити громадські організації до справи забезпечення армії продовольством, до опіки над біженцями та населенням прифронтової зони. Виникли впливові організації, зокрема, «Союз міст», «Товариство допомоги населенню Півдня України, що постраждало від воєнних дій», які для виконання покладених на них завдань отримували державні субсидії. В цих організаціях приймала участь і українська інтелігенція, яка розгорнула національно-освітню роботу серед населення.

Війна спричинила наслідки прямо протилежні тим, на які сподівалися воюючі держави. Замість зміцнення їхньої імперської могутності та посилення контролю над народами, відбулося протилежне. У ході війни Російська імперія, зокрема, опинилась у стані гострої економічної, соціальної та політичної кризи.

З часом внутрішньополітична ситуація у країні під впливом військових поразок ще більше ускладнювалась. Авторитет правлячого режиму падав серед усіх верств населення. Царський уряд звинувачувався в некомпетентному керівництві. Війна та господарська розруха загострили до краю суспільні суперечності. Репресивними заходами було неможливо зупинити наростання масового народного руху, зокрема, страйкового руху робітників. З початку війни до березня 1917 року в Україні відбулося понад 370 страйків. Активізувався селянський рух.

Перша світова війна внесла кардинальні зміни в настрої населення Півдня України, досить своєрідно сприяючи їхньому «осучасненню», модернізації. Патріархальне селянство приймало виклик часу й швидко відкривалося змінам.

З початком війни розпочалася масова мобілізація селянства в армію. Служба в армії та фронтове життя були пов'язані з величезними труднощами, щоденним ризиком для життя та трагедіями. Але разом з тим нові умови життя та служби вчорашніх селян сприяли їх швидкій модернізації.

В ході війни мобілізовані селяни часто чи не вперше зустрічалися з новітніми досягненнями людської цивілізації, зокрема, залізничним транспортом, промисловими комплексами, урбанізованим суспільством. Усе це справляло на них сильне враження. Багато з них раніше роками не виходили за межі рідного села з його розміреним життям, а тут протягом доби просувалися у військових ешелонах на багато сотень кілометрів. Вони потрапляли у великі міста, з їхньою неповторною архітектурою, промисловими комплексами, багатонаціональним населенням.

На фронті чи не вперше селяни зустрілися з величезними можливостями нової техніки. І хоча це була воєнна техніка, уміння поводження з нею значно розширювало світогляд патріархального, забитого, малоосвіченого або неосвіченого взагалі селянина. Військова муштра, участь у добре організованих операціях показали їм переваги дисципліни й колективних дій. З другого боку, вони бачили відступи й поразки, які були наслідком помилок і безвідповідальності командування й супроводжувалися хаосом і великими втратами.

У ході війни частина українців – вчорашніх селян, зокрема, тих, що мали якусь освіту, здобули навички військового керівництва. У роки Української революції вони часто очолювали селянські рухи, ставали воєначальниками регулярних військових з'єднань, політиками, адміністраторами, державними діячами. Таким чином, війна сприяла формуванню нової національної еліти, поповнюючи її лави, в тому числі за рахунок вчорашніх селян.

Воєнні роки сприяли пробудженню національної ідентичності селянства. Більшість мобілізованих на фронт селян чітко не уявляли собі, що є тою батьківщиною, за яку вони мали у разі потреби покласти своє життя. Потрапивши до армії, селяни ідентифікували себе не з певною нацією, а з тим регіоном, у якому жили перед мобілізацією (херсонці, полтавці, катеринославці тощо). Війна «націоналізувала» їх. Вони були мобілізовані в багатонаціональні за своїм складом армії. Щоденні зустрічі в окопах і тиловому побуті з представниками інших національностей допомагали українським селянам усвідомити свою етнічну самобутність, особливо коли вони ставали жертвою насмішок, ворожості на національному ґрунті.

Отже, масова мобілізація українських селян в армію й участь у війні істотно змінювали їхнє ставлення до своєї батьківщини, власної національної самоідентифікації.

В ході воєнних дій були створені умови для зближення галичан і наддніпрянців. Безпосередні контакти між українцями з обох сторін фронту зближували їх, прискорювали кристалізацію національної ідеї. Наддніпрянські українці, які у складі російської армії завойовували Галичину, опинилися в регіоні, населення якого говорило їхньою мовою, мало схожі з їхніми традиції. Для багатьох із них спілкування із західними українцями інколи ставало справжнім шоком, що змінював уявлення про світ. Такі контакти прискорювали кристалізацію національної ідеї. Є. Чикаленко згадував про солдата, який перейшов із російської на українську мову після зустрічей з галицьким населенням. Він також стверджував, що після окупації Галичини й Буковини в 1914 році продаж українських книжок у підросійській Україні збільшився до нечуваних раніше масштабів. Ці книги надходили на Наддніпрянщину з окупованої Галичини й Буковини, де вільно продавалися й мали великий попит серед солдатів російської армії, українців за походженням.

Інформація про національне життя в Західній Україні швидко поширювалась на Наддніпрянщину. Потік біженців з Галичини у південноукраїнські губернії особливо посилився в 1915 р. під час відступу російських військ, який супроводжувався масовим переселенням українців. Українська громадськість, зокрема діячі Катеринославської «Просвіти» з початку Світової війни розгорнула діяльність, спрямовану на зближення західних і наддніпрянських українців. Просвітянами був прочитаний курс лекцій про Галичину, після чого серед місцевих жителів виникло бажання надати населенню цієї західноукраїнської території посильну допомогу і підтримку.

Війна змінювала селянство тилу, становище якого значно погіршилося. Водночас із скороченням прибутків селянського бюджету зростали його витрати: підвищилися державні податки, значно збільшилися земські та мирські побори. Погіршення економічного становища селянства посилювало в його середовищі антиурядові й антивоєнні настрої, сприяло зростанню соціальної напруги у суспільстві.

Обставини воєнного часу призвели до переоцінки суспільством усіх сфер життя, їх модернізації. Новий погляд поширювався на ставлення фронтовиків і працівників тилу до порядків у рідному селі чи навіть країни в цілому. Ці процеси відбувалися поступово. Як свідчать архівні документи і спеціальні дослідження більшість селян на початку війни були налаштовані «патріотично», а зіткнення з поліцією відбувалися в ході п’яних виступів і погромів винних погребів і не мали антивоєнного характеру.

Повідомлення про події на фронтах ставали надбанням усіх і поступово змінювали ставлення до війни. Щодня в українські села і міста з фронтів Світової війни приходили сотні тисяч листів. Це були перші «похоронки», листи фронтовиків з «окопною правдою». Рідні та знайомі перетворювалися в співучасників солдатського фронтового життя. Листи читали сім’ями, вулицями. Війна почала швидко втрачати свій героїчний ореол. «Похоронки», каліки, сироти справляли шокуюче враження на населення тилу.

Різноманітна інформація з фронту, а особливо сотні тисяч листів, які одержували родичі і знайомі солдатів, змінювали настрої і навіть політичні орієнтації в тилу. Колишня патріархальна замкненість села відходила в минуле. Відбувалися глибокі зміни, які проявилися в ментальності й колективній психології селянства. Оновлювалася сформована протягом століть ієрархія селянських цінностей.

В другій половині ХІХ – на початку ХХ століття у традиційній ієрархії селянської родини одним з ключових чинників виступала психологія «досвіду», що зберігало зв’язок між поколіннями селянської родини. Спостережливий сучасник писав: «Навіть якщо в сім’ї нараховується 20 чоловік, але живий дід – усі права за ним». У воєнні роки поряд із традиційним для селянського середовища уявленням про «розумну людину» як досвідчену, що цікавиться і вміє інтерпретувати народні прикмети, повір’я та забобони (люди старшого покоління), виникають нові розуміння авторитету. Починають цінуватися знання, новітній досвід та інші надбання ХХ ст. Фронтова обстановка сприяла цьому.

На перший план виходять селяни, які повернулися з фронту. Саме «люди з рушницею», після повернення додому користувалися найбільшою повагою серед односельчан. Військовий в українському селі 1914 – 1917 рр. – людина, від якої чекали слушної настанови, до якої звертались, потрапляючи в скрутне, незвичне, суперечливе становище. Адже він став джерелом нової важливої для громади інформації, зокрема, про найважливіші зміни в оточуючому світі. Він бачив різні дива, воював в іноземних державах, чув різні мови, спілкувався з високим начальством. Врешті-решт, він міг бути вбитим і сам убивав. Старі авторитети для нього втрачали сенс. «Ніхто не мав на селі більшого довір’я, авторитету як... простий рядовий солдат», – писав В. Винниченко. На думку російського історика В. Булдакова, повернення солдат у рідні села «породило характерний феномен: в громаді відбувся певних розкол, але не за майновим принципом, а на тих, хто воював і тих, хто не воював».

Важливим каталізатором змін усталеного порядку і звичних відносин між людьми в тилу, джерелом нової інформації, а разом з тим – додатковим джерелом соціальної напруги, була поява в сільській місцевості нових масових категорій людей – біженців, військовополонених, тилових військових частин російської армії і ранених воїнів. На сільськогосподарських роботах, де відчувалася нехватка робочих рук використовувалася праця військовополонених та біженців.

Безпосередньо спілкуючись із місцевим населенням, біженці та полонені стали додатковим джерелом інформації про незнайомий зовнішній світ, про закордон. Це інколи справляло досить сильний вплив на світосприймання жителів тилових регіонів України, змінюючи їх уявлення про світ і про своє місце в ньому.

Війна сприяла й тому, що селянство, яке ще в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. з великою неохотою поповнювало лави робітників, ставало більш мобільним. До робітничого середовища, незвичних для себе і нерідко досить складних фабрично-заводських занять, важкої і небезпечної роботи в шахтах залучилися великі групи селян. Це вносило корективи в національний склад робітників. Вчорашні селяни поступово звикати до нового способу життя, знайомилися з новітніми технологічними процесами, прилучалися до властивих робітництву способів захисту своїх класових інтересів, набували нових ментальних рис. Хоча в умовах війни ці процеси супроводжувалися зниженням життєвих стандартів та іншими обтяжливими змінами, викликаними обставинами часу.

У роки війни відбувалися зміни в ієрархії традиційної селянської родини. Родинні відносини поволі модернізувалися. Змінювався статус жінки в суспільстві. Якщо історія попередніх війн поділялася на суто чоловічий досвід на полі бою та досвід жінки, що пасивно чекала на свого чоловіка в тилу, то Перша світова війна стала змінювати це співвідношення. В умовах воєнного часу забезпечення родин всім необхідним часто лягало на жіночі плечі. В довоєнні роки масштаби жіночої міграції до міст значно поступалися чоловічій. Війна зруйнувала всі перепони до вільного пересування жінок, вивела їх зі своїх будинків, примусила не тільки взяти на себе нові сімейні обов’язки, а й зайняти нові, недоступні для них у довоєнні роки суспільні ніші. Нові обов’язки, покладені на жінку, вели до змін у її світогляді; вони додавали їй самоповаги і впевненості в собі й відчиняли двері у світ, що за традицією належав чоловікам. Це певним чином впливало і на чоловіків і формувало нові стосунки в сім'ї, які відповідали стандартам модерної епохи.

Таким чином, незважаючи на величезні людські і матеріальні втрати, деградацію ряду галузей господарства, деформацію міжлюдських відносин, Світова війна надзвичайно форсувала процес модернізації населення, готувала його до участі у вирішенні проблем, які принесло ХХ ст. – століття краху імперій і революцій. В роки війни відбувалося осучаснення засобами війни українського селянства, його модернізація, прилучення його хоча й до специфічних, але все ж таки, цілком реальних стандартів ХХ ст. Війна була одним з найбільш динамічних каталізаторів соціального метаболізму, прискорення соціальних змін, інтенсифікації процесу націотворення, модернізації суспільного життя.

Відбулося накопичення незначних, із першого погляду, процесів, які готували кардинальні зміни у становищі України. Український рух у воєнні роки отримав досвід організації й агітації, мав політичну програму, певні політичні, а в Західній Україні і військові структури (Січові стрільці). Він міг розраховувати на підтримку українського населення і навіть інших неросійських рухів в Україні. Незважаючи на великі людські й матеріальні втрати, Перша світова війна сприяла визріванню українського народу, підштовхувала, інтенсифікувала націотворчі процеси, готувала його до створення власної держави. Та це було за лаштунками подій. Знову ж таки, мало хто з активних учасників Української революції 1917 – 1920 рр. вірив у 1914 – 1916 рр., що стане свідком відродження Української держави.

Таким чином, весь комплекс подій і різнопланових процесів, якими були заповнені роки Першої світової війни, маючи, на перший погляд, хаотичний і суперечливий  характер та супроводжуючись часто деструктивними наслідками, руйнували усталену, стару імперську систему. В той же час вони готували підґрунтя для створення нового соціально-політичного порядку, модернізували українців.