Лекція 3.ПИТАННЯ ПРО СТАТУС ПІВДНЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Т
Тема 3. ПИТАННЯ ПРО СТАТУС ПІВДНЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

План лекції:

1.      Питання про статус регіону в умовах Центральної Ради. Поширення Української революції на Південь

2.      Імперська політика Тимчасового уряду щодо Півдня і національна консолідація українського населення регіону

3.      Донецько-криворізький сепаратизм 1917–1918 рр.

4.      Сепаратистські радянські республіки: Донецько-Криворізька республіка, Одеська радянська республіка, Радянська республіка Тавриди: особливості створення та причини падіння.

5.      Курс на впровадження нового адміністративно-територіального поділу України.

 

Рекомендована література:

1.            Бикова Т. Суспільно-політичні процеси у Криму в 1917 р. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. – К., 2004. – Вип. 10. – С. 60–81. http://histans.com/JournALL/pro/10/5.pdf

2.            Вінцковський Т.С. Місцеві органи влади і управління Центральної Ради в Херсонській губернії (березень 1917 – квітень 1918 рр.). – Дрогобич: Б.в., 2002. – 169 с.

3.            Грицак Я. Українська революція: нові інтерпретації // Україна модерна / За редакцією В. Верстюка, Я. Грицака, Л. Зашкільняка, В. Кравченка, М. Крикуна. – Львів: Інститут історичних досліджень Львівського державного університету імені Івана Франка, 1999. – С. 254–269. http://chtyvo.org.ua/authors/Hrytsak_Yaroslav/Ukrainska_revoliutsiia_1914-1923_novi_interpretatsii/

4.            Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Ілюзія й практика національного нігілізму: погляд із сьогодення на Донецько-Криворізьку республіку // Пам’ять століть. – 2000. – № 6. – С. 60–77.

5.            Турченко Г.Ф. Південна Україна на зламі епох (1914–1922 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – 324 с. http://istorikznu.at.ua/forum/21-123-1

6.            Турченко Ф.Г., Турченко Г.Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. – 1921 р.): Історичні нариси. – К.: Генеза, 2003. – 304 с. http://istorikznu.at.ua/forum/21-69-1

7.            Хміль І.В. Вплив ІІІ Універсалу на посилення національно-визвольного руху в регіонах України // Український історичний журнал. – 2004. – № 2. – С. 3–15.

 

1. Питання про статус регіону в умовах Центральної Ради. Поширення Української революції на Південь.

Після Лютневої революції 1917 р. в Росії розгорнувся національно-визвольний рух залежних народів, які вимагали надання їм суверенних прав. Національне піднесення охопило всю Україну, у тому числі її південноукраїнський регіон з Донбасом і Слобожанщину. Південь став одним із важливих ареалів Української революції, метою якої було створення суверенної соборної України. Після Лютневої революції у регіоні відновили діяльність усі українські національні партії. Українці стали відкидати образливе «малорос», «хохол» і воліли називати себе власним іменем. Розгорнулася самоорганізація суспільства. До складу Української Центральної Ради, яка очолювала державотворчий процес, увійшли представники від усіх південноукраїнських губерній. Різноманітні організації і об’єднання, які відбивали територіальні, професійні і соціальні інтереси різних груп населення виникли у всіх губерніях, повітах і волостях Катеринославщини, Херсонщини, Таврії. Вони виступили за республіканський устрій у Росії, національно-територіальну автономію України в межах етнографічної більшості українського населення з цілковитим забезпеченням прав інших національностей, формування українських військових підрозділів, українізацію армії та Чорноморського флоту, безкоштовне навчання українською мовою у всіх школах України.

Ці процеси докотилися і до Криму. 1213 серпня 1917 р. у м. Сімферополі зібрався перший з’їзд представників українських організацій губернії. Свідок подій В. Сильченко у «Листі про стан українського руху у Таврії», опублікованому у газеті «Нова Рада», так описує свої враження: «З докладів з місць виявилось, що не тільки в північних повітах, де більшість населення українці, свідомість наших людей шириться, а навіть скрізь по побережжю Криму засновані українські громади… Досить того, що майже уся Таврія усіяна українськими гуртками. Наше слово лунає скрізь. Хоч і роблять йому навкруги перешкоди, але кожна праця організацій примушує ворогів рахуватись з українцями». На з’їзді була прийнята постанова, що містила протест проти політики Тимчасового уряду щодо України та підтримку курсу Центральної Ради на скликання Всеукраїнських Установчих зборів в етнографічних межах українських територій.

Посилення українського національно-визвольного руху на Півдні яскраво проявилося в розгортанні процесу українізації армії. Уже 34 квітня 1917 р. в Одесі відбулися збори воїнів-українців місцевого гарнізону, які для керівництва українським військовим рухом обрали Одеську українську військову раду. Навколо неї об’єдналися 45 військових частин Одеського округу і Чорноморського флоту. Для організації запропонували назву «Одеський український військовий Кіш». Головою Одеської української військової ради було обрано військового лікаря І. Луценка. Досить активною була українська діяльність у військових частинах, розміщених у Херсоні, Миколаєві та інших містах Херсонської губернії.

Факти свідчать, що в аналогічному напрямку розвивалися процеси на Катеринославщині. Тут вже 11 березня 1917 р. українські політичні сили висунули вимогу організації «українських легіонів». Під жовто-блакитними стягами відправлялися з Катеринослава на фронт деякі військові частини.

Яскравим свідченням пробудження національної свідомості було формування в регіоні загонів Вільного козацтва. Козацькі формування виникли у Миколаєві, Херсоні та інших містах регіону. Перший Хортицький курінь м. Олександрівська мав назву «Вільне Козацтво Робітників і Селян». Робітниками Олександрівських південних залізничних майстерень було засновано також курінь «Січ».

Перелік прикладів активної участі південноукраїнського населення в українському національному русі можна продовжувати. Зрештою, на тему розвитку національного руху на Півдні України в 1917 р. вже виконано багато історичних досліджень, у яких ці приклади узагальнені і які неупереджений читач не може ігнорувати. Дослідження дають підстави стверджувати, що національний рух у трьох південних (Катеринославській, Херсонській і Таврійській) і у слобожанській (Харківській) губерніях під час революції 1917 р. набув масового характеру. Більшість населення підтримувала ідею відродження української державності й у тій чи іншій формі (своєю участю в національних мітингах і демонстраціях, роботою в національних партіях, культурно-освітніх та громадсько-політичних організаціях, українізованих частинах армії, Вільного козацтва, особистою підтримкою українських списків на різноманітних виборах) демонструвала це.

 

2. Імперська політика Тимчасового уряду щодо Півдня і національна консолідація українського населення регіону

Для російського суспільства бурхливий спалах національно-визвольного руху, який охопив національні регіони колишньої імперії після Лютневої революції, став цілком несподіваним. Росія швидко втрачала вплив на Україну. У цих умовах набула нового дихання дискусія про те, хто має більше прав на історичний регіон, який Росія вважала Новоросією, а в українському середовищі сприймався як Південна (Степова) і Слобідська Україна.

Стосовно Півдня і Слобожанщини Тимчасовий уряд проводив політику, яка істотно відрізнялася від його політичного курсу щодо решти України.

Показовою щодо цього є документ під назвою «Тимчасова інструкція Тимчасового уряду для Генерального Секретаріату» від 4 серпня 1917 р. Цей документ був з’явився в контексті подій, що розгорталися після прийняття Центральною Радою II Універсалу.

Як відомо, між 3 липня (II Універсал Центральної Ради) і 4 серпня (Тимчасова інструкція Тимчасового уряду) відбулися істотні події, які змінили диспозицію в українсько-російських відносинах. На початку липня Тимчасовий уряд перебував у стані глибокої кризи, і можливості його тиску на Україну були обмеженими. Але через місяць ситуація змінилася: позиції Тимчасового уряду зміцніли, а його головні політичні противники, у тому числі й Центральна Рада, змушені були перейти до оборони. Саме в цих умовах найбільш точно проявилися справжні, а не декларовані наміри російського центру. У загальному вигляді вони зводилися до готовності поступитися Центральній Раді щонайменшим, другорядним і залишити за собою можливість повернути все до попереднього стану.

Це і продемонструвала Тимчасова інструкція, якою звужені і тимчасові повноваження Генерального Секретаріату Центральної Ради поширювалися не на всю Україну, а лише на її частину: «Повноваження Генерального Секретаріату поширюються на губернії: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську, за винятком повітів Мглинського, Суражського, Стародубського і Новозибківського…».

Таким чином, поза всяким впливом Центральної Ради залишалася більша частина України: Харківська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська і частина Чернігівської губерній.

Науковці робили спробу відтворити логіку авторів Інструкції. Відомий історик українського права О. Юрченко з приводу висновку петроградських юристів, які готували цей документ, пише: «Україна виділялась як окрема адміністративна територія, але її межі звужувалися до п’яти губерній колишньої Гетьманщини, а потім «Малоросійського намісництва» й колишнього Південно-Західного краю».

В основному, це були межі України (тоді — «Війська Запорозького» під час договору Хмельницького з Москвою 1654 р.). У цьому ж контексті оцінюється і факт вилучення із сфери «повноважень» Генерального Секретаріату чотирьох повітів Чернігівської губернії — Мглинського, Суражського, Стародубського й Новозибківського.

Цілком очевидно, що посилання на історію українсько-російських відносин в політиці петроградських міністрів мали формальне і другорядне значення. Головне в іншому — у прагненні залишити під прямим управлінням Росії за будь-яких політичних обставин індустріальний Донбас і Криворіжжя, стратегічно важливі південноукраїнські порти.

Ці землі були заселені переважно українцями, які становили від 2/3 до 3/4 місцевої людності. Саме як українці вони поводилися в 1917 р., підтримуючи українські політичні партії та громадсько-політичні об’єднання. На виборах до Всеросійських і Українських Установчих зборів, які були вільними (на виборах були представлені альтернативні проросійські і національні політичні сили), за українські політичні партії голосувала абсолютна більшість населення. Мешканці цих земель ніяк не відділяли себе від жителів, наприклад, Полтавщини, Київщини чи Поділля.

Насправді, проблема не в українсько-російських домовленостях XVII ст. У своєму виступі в Центральній Раді 6 серпня В. Винниченко повідомив, що юридична комісія Тимчасового уряду, призначена для розгляду представленого Центральною Радою Статуту Генерального Секретаріату (в ньому до складу автономної України пропонувалося включити 9 губеній), «зразу ж поставилася до статуту дуже вороже і стала чіплятись до кожного слова». Зокрема, члени комісії заявили, що між іншим Катеринославщина нібито не хоче приєднуватися до автономної України. Але невдовзі до Петрограда прибув урядовий комісар Катеринославської губернії, який повідомив, що загальногубернський з’їзд постановив визнати Центральну Раду своїм урядом і асигнував їй кошти. Та ця звістка не справила особливого впливу на позицію членів комісії. Вони, зазначає В. Винниченко, «стали викручуватися іншими способами і гнути своє». Член комісії, кадет професор Б. Нольде, який вважався одним із найавторитетніших спеціалістів з міжнародного права, висунув, зокрема, пропозицію, щоб «територія автономної України була визначена «волевиявленням» місцевої людності».

Пізніше у своїх споминах (1923 р.) лідер кадетів П. Мілюков писав, що «Інструкція» від 4 серпня 1917 р. була найбільшою поступкою, на яку вважали можливим йти міністри Тимчасового уряду. Голова уряду Центральної Ради В. Винниченко у книзі «Відродження нації» (1920 р.) так формулював українське бачення рішення петроградських міністрів: «Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від однієї уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювалися, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні в якому разі вони не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та хай уже й Чернігівщину, це вони могли ще визнати українським. Але Одеса з Чорним морем, з портом, зі шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, — руський край?».

На підтвердження слів В. Винниченка слід навести цитату з подання одного з найвпливовіших олігархів Донбасу під назвою «Доповідна записка М. фон Дітмара Тимчасовому уряду». Автор документа різко заперечував проти включення до складу автономної України Катеринославської, Таврійської, Херсонської та Харківської губерній. Для нього було цілком недопустимим, щоб вугільна й металургійна промисловість були передані «провінційній автономії».

Таким чином, дії Тимчасового уряду були спрямовані на дезінтеграцію України, розчленування території та роз’єднання її народу. Своєю Інструкцією Петроград недвозначно заявив Україні, чого буде коштувати їй подальше наполягання на національно-державному самовизначенні, прагненні побудувати власну державу.

Черговий раз підтвердилася істина: російська демократія закінчується там, де починається українське питання.

Дії Тимчасового уряду викликали хвилю незадоволення населення південноукраїнського регіону — тих самих «новоросів», які ніяк не хотіли виділятися з автономної України і «вливатися» в Росію. У серпні 1917 р. на адресу Центральної Ради надійшли сотні телеграм із резолюціями зборів і мітингів, які засуджували політику Тимчасового уряду і його Інструкцію. Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко так описав революціонізуючу роль обмежень, накладених Тимчасовим урядом: «…Вони об’єднували…, гуртували соборну Україну. До Інструкції «окраїни» (Таврія, Харківщина, почасти Катеринославщина), будучи віддаленими від центру національного руху, виявляли відносно малу національну активність. Інструкція ж, одрізавши їх від усього національного тіла, зразу вдмухнула гаряче почуття спільності інтересів, чуття образи, гніву, обурення. «Окраїни» заворушилися, захвилювалися, стали тягнутися до автономної України. Розбурхане національне чуття стало кристалізуватись і формуватись у виразні домагання. З усіх кінців України сипалися протести проти поділу єдиного тіла. Клич єдиної, неподільної України залунав по всій українській землі, єднав усіх, збирав до одного цілого навіть ті елементи, які до того були байдужими до українського відродження. Інструкція прислужилась до зміцнення й об’єднання національної свідомості краще, ніж сотні агітаторів». Аналогії з 20142015 рр. напрошуються.

А ось реакція на Інструкцію Тимчасового уряду в Олександрівську (нинішнє Запоріжжя): «Об’єднане засідання… партії соціалістів-революціонерів, соціал-демократів, залізничних товариств, Січі «Хортиця» і товариства «Просвіта», обміркувавши інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретаріатові, гостро засуджує політику буржуазних членів уряду в українській справі, протестує проти звуження компетенції Генерального секретаріату шляхом несправедливого обмеження автономії України й рішуче заявляє, що всіма силами підтримуватиме Раду в її боротьбі за втілення в життя конституції України, розробленої Центральною Радою».

Такі настрої посилилися восени 1917 р. Херсонський повітовий селянський з’їзд, який відбувся 2122 вересня 1917 р., протестував проти поділу України і вимагав «приєднання Херсонщини, як неодділимої частини України, до тієї землі, на яку поширюється влада Центральної Ради та її Генерального Секретаріату».

Подібні настрої були характерні і для українського населення тих губерній України, на які поширювалася юрисдикція Центральної Ради. Другий Київський губернський національний з’їзд, який відбувся 1920 серпня 1917 р., закликав Центральну Раду взяти владу в Україні до своїх рук і висловив рішучий протест проти поділу України і обмеження повноважень Генерального Секретаріату. Вимоги розширити компетенцію Центральної Ради на всі українські землі постійно звучали на її засіданнях. Наприклад, 9 вересня 1917 р. член Ради від Всеукраїнської ради військових депутатів С. Березняк, серед іншого, вимагав «включити в компетенцію Генерального секретаріату Катеринославську, Харківську, Херсонську і Таврійську губернії, крім Криму, установивши для більш точного розмежування принцип референдуму».

Характерно, що деструктивна позиція Тимчасового уряду щодо територіальних рамок автономії України не змінилася до петроградського жовтневого перевороту 1917 р. Непоступливість уряду в національному питанні була одним з факторів, який ослаблював його позиції і, таким чином, наближав крах. Цей переворот знаменував собою початок зовсім іншого етапу в історії Росії й народів, що перебували в полі її політичного тяжіння.

Українська Центральна Рада відреагувала на прихід більшовиків до влади досить оперативно. 27 жовтня 1917 р. було оголошено, що влада Центральної Ради поширюється на «всі дев’ять губерній», у тому числі Харківську, Херсонську, Катеринославську і Таврійську.

Таким чином, революційні події 1917 р. сприяли інтенсивній інтеграції Півдня і Сходу в єдиній Україні. Переважна більшість населення цих регіонів не сприйняла політики Тимчасового уряду та виявила бажання бачити свій край складовою частиною єдиної України.

3. Донецько-криворізький сепаратизм 19171918 рр.

Більшовики Росії, очолювані Леніним, критикували всі аспекти діяльності царського, а потім і Тимчасового уряду, у тому числі і політику з національного питання. Вони проголошували гасло права націй на самовизначення, аж до відокремлення. Але це гасло мало суто популістський характер. «Пункт нашої програми про право націй на самовизначення аж до відокремлення залишався голим гаслом», — визнавала відома більшовичка Євгенія Бош. Це випливало з усієї попередньої діяльності більшовиків, які не сприймали Україну як щось ціле, єдине і мислили загальноросійськими і регіональними категоріями. «Донецько-Криворізький регіон», «Південь» чи «Новоросія» вважалися невід’ємними складовими частинами Росії. Це суто імперське мислення і його витоки стануть зрозумілішими, якщо врахувати, що серед більшовиків України майже не було представників титульної нації. Вони рекрутувалися, головним чином, за рахунок росіян, євреїв та інших несільських національних груп населення України. «Наше положення тут ускладнюється тим, що ми представляємо партію великоросів», — відкрито заявили більшовики на своєму обласному з’їзді у Києві в грудні 1917 р.

Для «внутріпартійного користування» більшовики використовували ідею недоцільності відокремлення окремих народів від Росії та переваги великої унітарної багатонаціональної соціалістичної республіки. Створенню унітарної загальноросійської соціалістичної держави і була підпорядкована діяльність більшовиків, у тому числі і в Україні.

Все це привело до того, що після захоплення влади в Петрограді більшовики стосовно України на ділі продовжували політику Тимчасового уряду. Зокрема, Раднарком Росії на чолі з Лєніном не визнав поширення юрисдикції Центральної Ради на Харківщину, Катеринославщину і Таврію (тобто ті території, які Тимчасовий уряд свого часу відмовлявся включити до складу автономної України). Про це, зокрема, свідчить розмова 17 листопада 1917 р. Людвіга Бернгейма (псевдонім — С. Бакинський), одного із членів Південно-Західного обкому РСДРП(б), із Й. Сталіним — наркомом з національних справ Радянської Росії. Сталін звинувачував Раду у тому, що вона «зверху приєднує до себе все нові і нові губернії, не питаючи населення цих губерній, чи хоче воно увійти до складу України». Цю політику Сталін називав «анексію нових губерній» Радою. У іншому номері від 7 грудня «Правда» інформувала своїх читачів про насильницьке, без згоди населення, захоплення Центральною Радою Донецького басейну. Не викликає сумніву, що більшовики України добре знали про настрої в петроградських «верхах» і сприймали публікації, подібні тим, які були надруковані в «Правді», як пряму директиву.

Таким чином, в питанні про кордони більшовики виявилися вірними послідовниками царського і Тимчасового урядів: Слобожанщина, Донбас і Південь не визнавались Україною.

Як засвідчують факти, Українська Центральна Рада була в змозі нейтралізувати місцевих більшовиків, але протистояти зовнішнім силам виявилася не в силах. Врешті-решт, в результаті широкомасштабного військового вторгнення Радянської Росії в Україну (кінець 1917 — початок 1918 рр.), у якому брали участь як регулярні війська радянської Росії, так і загони бойовиків — «червоної гвардії» з Москви, Петрограда та інших міст, Південь потрапив під більшовицький контроль.

Це була перша в ХХ столітті російсько-українська війна, у якій, з одного боку, діяли більшовицькі війська з Росії, яким допомагала проросійська «п’ята колона» в Україні, з іншого — Українська Центральна Рада і сили, які її підтримували.

У результаті цієї війни Україна була розчленована і на її території було утворено ряд маріонеткових «республік», підпорядкованих керівництву більшовицької Росії: радянська Українська Народна Республіка з центром у Києві, Донецько-Криворізька республіка, Одеська радянська республіка, Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, Радянська республіка Тавриди. Єдине з цих утворень, яке зберегло деякі риси «українськості» радянська УНР, проголошена 25 грудня 1917 р. у Харкові. Але її юрисдикція не поширювалась за межі горезвісних «чотирьох з половиною губерній».

Більшовики Донецько-Криворізького басейну психологічно були готові до виділення в окрему адміністративно-територіальну одиницю із самого початку революції. У мемуарах Г. Лапчинського, члена першого уряду Радянської України, зазначається, що: «Вони були впевнені, що, принаймні, Харківщина, Донбас і Криворіжжя ніякісінького відношення взагалі до України не мають, що всі претензії Центральної Ради на ці землі є фантастичні й до того безґрунтовні, що навіть жодної небезпеки для них не становлять».

Після більшовицького перевороту в Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. почалося організаційне оформлення Донецько-Криворізької республіки.

17 листопада 1917 р. у схваленій за пропозицією більшовика Федора Сергєєва (Артема) резолюції обласного виконкому рад (совєтів) Донбасу було поставлене питання про перетворення Донецько-Криворізького басейну на самостійну адміністративно-територіальну одиницю, яка повинна ввійти до складу радянської Росії: «Необхідно створити незалежну від київських центрів автономну Донецьку область, що має власне самоуправління, і добиватися для неї всієї влади Совєтів».

До цієї автономії планувалося включити й Харків. Характерно, що точка зору лідера місцевих більшовиків за своїм змістом майже співпала з резолюцією, запропонованою есеро-меншовицькою більшістю пленуму: «Розвивати широку агітацію за залишення Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської республіки з виділенням в особливу, єдину область, що має адміністративне самоуправління». У боротьбі проти української ідеї, за збереження індустріальних районів України у складі Росії російські меншовики, есери і більшовики знайшли спільну мову і за резолюцію голосували разом.

Але в листопаді 1917 р. спроби відторгнення Донецько-Криворізького басейну від УНР не принесли бажаних результатів. Стримуючим фактором був ще відчутний вплив на регіон Центральної Ради. Послаблення цього впливу і військово-фінансова «братська допомога з Росії» розв’язала руки прибічникам відокремлення.

25 грудня 1917 р. раптовим ударом з Бєлгорода озброєні артилерією радянські війська при підтримці бронепоїздів захопили Харків. Був створений плацдарм для «експорту революції» з Росії в Україну. Саме цього дня тут зібрався так званий Всеукраїнський з’їзд рад, який за участю більшовиків Донецько-Криворізького басейну та Києва проголосив радянську владу в Українській Народній Республіці (так звану «радянську УНР»). На цьому з’їзді цими ж депутатами-більшовиками була прийнята антиукраїнська сепаратистська резолюція «Про самовизначення Донецького та Криворізького басейнів». Таким чином, делегати проголосували і за радянську владу в Україні, і за відокремлення від неї території Донецько-Криворізького басейну. Історики вважають нелегітимним це зібрання: воно представляло лише невелику частину населення Лівобережної України і вирішувати такі доленосні питання щодо майбутнього всієї України не мало ніяких повноважень.

Весь січень пішов на підготовчу роботу, пропаганду ідеї автономії і узгодження її створення на різних рівнях. Закінчилася ця робота на ІV з’їзді рад Донець-Криворізько басейнів, який відбувся 9-14 лютого 1918 р. і проголосив створення Донецько-Криворізької республіки. Все це відбувалося в Харкові.

Пізніше у своїх мемуарах більшовики відверто визнавали, що в основі цього рішення було прагнення будь-що відокремитися від України. Один із лідерів катеринославської організації РСДРП(б) С. Гопнер писала в своїх мемуарах, що в 1917 р. місцеві більшовики не вважали Катеринослав Півднем України, а відносили його до Росії і тому закликали: «Усі сили пролетаріат Донецької республіки повинен віддати на те, щоб відбороти свою автономію і незалежність від України… На весь світ гукнути, що донецький пролетаріат не належить до української держави, він самовизначається не в напрямі до України, а в напрямі до великої Росії».

Нове «державне» утворення претендувало на чималі території, які, за переконаннями її творців, ніколи не входили до складу України, а мали всі історичні підстави бути саме у складі Росії. «Лише декілька місяців тому Київська Рада в договорі з князем Львовим і М. Терещенком установила східні райони України саме лінією, яка була і є західними кордонами нашої Республіки», — такими аргументами обґрунтовували у своєму зверненні до всіх держав світу наркоми ДКР своє відокремлення від України.

Як бачимо, нічого кращого, ніж послатися на сумнозвісну Інструкцію Тимчасового уряду Центральній Раді, яка обмежувала територію автономії України, вони не знайшли. Далі — більше. «Завжди були і тепер залишаються західними кордонами нашої Республіки… західні кордони Харківської та Катеринославської губ., включаючи залізорудну частину Криворіжжя, Херсонської губернії та повіти Таврійської губернії до перешийка…, Азовське море до Таганрога і кордони вугільних радянських округів Донської області лінією зал. дороги Ростов — Вороніж до станції Ліхая, західні кордони Воронізької та південні кордони Курської губ.».

Таким чином, кордони Донецько-Криворізької республіки були визначені досить чітко. Але в реальному житті вона їх не одержала. Коли на початку 1918 р. на Дону була створена Донська Радянська республіка з власним Раднаркомом, повіти східної території ДКР увійшли до її складу. На Півдні на материкові повіти колишньої Таврійської губернії, включені до складу ДКР, претендувала Радянська республіка Тавриди.

Взагалі, місцеві радянські керівники до кордонів своїх «республік» ставилися досить вільно, інколи на свій розсуд визначали долю земель, які попали їм у підпорядкування, керуючись принципом «революційної доцільності». Так, Луганський Раднарком, який контролював територію міста та повіту і формально повинен був підпорядковуватися Раднаркому ДКР, прагнучи уникнути окупації району німецькими військами (а за Брестським миром, німці повинні були зайняти Україну до річки Сіверський Донець, який відділяв Донбас від Донської області), розпочав «дипломатичну гру», метою якої було приєднання підпорядкованої йому території до Донської радянської республіки. Історичною підставою для цього повітові «дипломати» вважали те, що свого часу Бахмутський і Слов’яносербський повіти не входили до складу гетьманської України, а були приєднані разом із донськими степами до Росії. Для більшої переконливості було навіть згадано про необхідність провести плебісцит. Цікаво, що Донський Раднарком не заперечував проти приєднання, але вимагав грошової компенсації (??!) — своєрідного калиму, на який луганчани погодилися.

Основою утворення Донецько-Криворізької республіки став не національно-територіальний (етнічний), а економіко-територіальний принцип державного будівництва. Ініціатори створення ДКР вважали, що з перемогою соціалістичної революції національне питання втратило своє значення, а Російська Радянська Республіка повинна складатися з економічно однорідних областей, а не національно-однорідних радянських республік.

У дійсності, це була спроба відновити в радянських умовах імперську систему управління. На території ДКР обов’язковими вважалися декрети Раднаркому Росії. Зокрема, декретами російського радянського уряду націоналізувалися заводи, які оголошувалися власністю Росії. Раднарком Донецько-Криворізької республіки підтримував постійні контакти з РНК Росії. Щодо уряду радянської України, який переїхав з Харкова — «столиці ДКР» до Києва, то він сприймався лише як орган, «паралельний» до відповідних владних структур ДКР. Проте, в «політичній геометрії» більшовиків ці паралелі «пересікались», і саме на найвищому рівні — у Петрограді. Туди тяглися ниточки усіх подій в Донбасі.

За ідеєю створення ДКР стояв Ленін. Так, один з перших дослідників ДКР Х. Мишкіс у передмові до добірки документів і матеріалів щодо Донецько-Криворізької республіки, опублікованій ще 1928 р., пише, що Артем, голова Донецько-Криворізького обласного комітету РСДРП(б), спеціально їздив до Петрограда для узгодження питання про утворення ДКР. Він зустрічався з Леніним, і той цілком підтримав ідею, вважаючи організацію республіки в тодішніх умовах необхідною з міжнародного та політичного поглядів.

Про згоду ЦК на створення Донецько-Криворізької республіки говорив у своїх споминах 1924 р. М. Скрипник. Центральний Комітет, за його словами, розраховував у такий спосіб закласти в басейні потужну базу диктатури пролетаріату, яка могла б стати ударним кулаком в боротьбі з Центральною Радою.

Як бачимо, обидва автори свідчать про схвалення ЦК більшовиків ідеї створення ДКР. Ця ідея була узгоджена з Леніним і його оточенням і вписувалася в загальну більшовицьку стратегію відновлення Російської імперії під червоним прапором пролетарської революції. Звичайно, місця незалежній Україні з Донбасом і південними портами у її складі у цій стратегії не було.

Реалізацію цих планів стратегії зірвав Брестський мир, який радянська Росія на початку березня 1918 р. змушена була підписати з Німеччиною. Україна обома сторонами визнавалася як незалежна республіка. За умовами миру передбачалося виведення регулярних більшовицьких військ Росії і бойовиків «червоної гвардії» з території України. З іншого боку, як союзники Центральної Ради, на територію УНР вступали німецько-австрійські війська.

Але більшовики не поспішали залишати Україну. Шукали політичну «соломинку», за яку можна було вхопитися. І, здавалося, знайшли: на «найвищому рівні» було вирішено у боротьбі з німцями використати регіональні радянські республіки, які оголосили незалежність від України. Керівництво ДКР перебувало в полоні ілюзії, що німці зупиняться на тій лінії, яку вони — більшовики, вважають своїм кордоном з Україною. Звичайно, це була дипломатична гра, невдала спроба «тиснути» на Німеччину. Адже всі добре знали, що на німецьких картах територія України позначається «від Сяну до Дону».

На початку березня 1918 р. керівник ДКР Артем знову зустрівся з Леніним. Артем повіз в Донбас його директиви. Зміст цих директив розкривався в телеграмі Леніна від 14 березня 1918 р., адресованій Серго Орджонікідзе, який керував усією більшовицькою політикою в Україні: «Щодо Донецької республіки, передайте товаришам…, що, хоч би як вони не ухитрялися виділити з України свою область, вона, судячи з географії Винниченка (тобто у складі 9 губерній, у т. ч. трьох південних і Харківської. — Авт.), однаково буде включена в Україну і німці її завойовуватимуть. Зважаючи на це, цілком безглуздо з боку Донецької республіки відмовлятися від єдиного з рештою України фронту оборони…».

Цю телеграму часто наводять для підтвердження думки про негативне ставлення Леніна до самої ідеї створення й існування ДКР. У дійсності, за цією критикою стоїть прагнення Леніна сприяти створенню на Півдні об’єднаного фронту радянських республік, який можна було протиставити німецькому наступу. Головне в телеграмі саме це.

Але як реалізувати цю ідею? Більшовицький центр проявив нечувану «гнучкість»: виступив за проголошення на найближчому (Другому) з’їзді Рад України, який планувався в Катеринославі (радянські війська, а разом з ними і вся більшовицька верхівка відступила до цього міста), незалежності радянської України у складі усіх регіональних республік. Передбачалося своєрідна «незалежна» федеративна Україна. 15 березня 1918 р. на пленумі ЦК РКП(б) за участю Леніна, представників Радянської України, було прийняте рішення: «На скликаний український з’їзд Совєтів робітничих, солдатських і селянських депутатів повинні поїхати товариші з усієї України, у тому числі й з Донецького басейну. На з’їзді необхідно створити єдиний уряд для всієї України. Усіх партійних працівників зобов’язати працювати спільно для створення єдиного фронту оборони. Донецький басейн розглядається як частина України». Звичайно, мова йшла про утворення «незалежної» радянської України, але під контролем більшовиків. Тоді німцям можна буде сказати: «На Україні керує незалежний від Росії український радянський уряд, на який Росія не має ніякого впливу. Там немає російських радянських військ, а діє місцева армія, якою керує місцевий український уряд. Він сам вирішує, що йому робити. Ми до цього не маємо ніякого відношення. Всі питання до цього уряду».

А тим часом, в Україну з радянської Росії йшли військові підкріплення, завозилася зброя і спорядження. «Незалежна» радянська Україна діяла за вказівками російського більшовицького центру. Все, як і 20142015 рр. в Донбасі. Тільки  при владі в Росії вже не комуністи. Але це суті не змінює.

Делегацію Донецько-Криворізької республіки на Другому Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі очолив керівник ДКР Артем. Був утворений єдиний радянський уряд України. З’їзд юридично оформив входження ДКР до складу радянської України.

Але ці хитрування не врятували справу. Війська Центральної Ради і німецько-австрійські частини продовжували наступати, а радянські з’єднання — незважаючи на допомогу з Росії, відступали. Юридично розпущена, фактично продовжувала функціонувати і Донецько-Криворізька республіка, її уряд. ДКР перестала існувати лише після того, як Україну залишили більшовицькі війська, які під натиском українських, німецьких і австрійських частин відійшли в межі Росії. Була відновлена Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою у складі 9 губерній (без Криму).

 

4. Сепаратистські республіки в Північному Причорномор’ї і Криму

На Півдні України було декілька аналогів Донецько-Криворізької республіки, зокрема, Одеська і Херсонська радянські республіки, і радянська республіка Тавриди.

Прояви антиукраїнського сепаратизму на Півдні України, зокрема в Одесі та Херсоні простежувалися вже з весни 1917 р. Це була реакція місцевих проросійських сепаратистів на заклики до автономії України, які звучали в Києві та інших містах. Так, на перших загальних зборах Центральної Ради 8 квітня 1917 р. у виступі представника від Одеси І. Луценка говорилося про утворення в місті за ініціативою губернського комісара Веліхова організаційної структури під назвою «Одеський обласний комітет». Ця акція оцінювалася як антиукраїнська, спрямована «проти автономії України». М. Ковалевський, охарактеризував одеські події «як спробу зруйнувати справу автономії України утворенням якихось крайових штатів у межах України».

Наступним резонансним проявом антиукраїнських настроїв на Півдні були події в Херсоні. 24 травня 1917 р. група депутатів Херсонської ради (совєта) запропонувала виконкому проголосити себе єдиною владою в місті, яка візьме на себе громадські та політичні функції.

Відомий військовий діяч УНР В. Кедровський описав у своїх спогадах перебіг подій тих днів, свідком яких він був. «Це був надзвичайно «модний» революційний приклад, коли окремі совдепи почали оголошувати свої місцеві республіки. …На всій Україні оголошення «Херсонської республіки» було першим явищем… Вся ця справа «республіки», на перший погляд, викликала лише усмішку; такою вона здавалася недоречною, бутафорською. Але при ближчому розгляді її ставало зрозуміло, що …такі місцеві республіки були не фарсом, не бутафорією, а викликом до боротьби українського народу, що ставив собі за ціль творення автономної України».

Ці події викликали бурхливу реакцію херсонської громадськості та осуд більшості осередків політичних партій та організацій Херсонщини. Учасники об’єднаного засідання ради робітничих і військових депутатів і полкового та ротних комітетів місцевого гарнізону 26 травня 1917 р., де майже не було більшовиків, скасували попереднє рішення виконкому. Таким чином, невизнана «Херсонська республіка» проіснувала лише добу. Але це був тільки початок. Ідея залишилася, і спроби реалізувати її проявилися після захоплення більшовиками влади в Петрограді.

Зокрема, вони проявились у діяльності Революційного комітету, який був утворений в Одесі після одержання перших вістей про жовтневий переворот. До складу Ревкому входили представники загальноросійських (крім українських) партій, а також комісари Тимчасового уряду, комендант і начальник міліції міста. Представники Революційного комітету заявили, що вважають за доцільне створити «окремий штаб для Херсонської губернії та Півдня і, таким чином, привести до створення федеративної республіки за зразком Північно-Американських Сполучених Штатів». За інформацією більшовика А. Кірова, після більшовицького перевороту в Петрограді Одеський Совєт «взяв участь у переговорах з Центральною Радою про утворення вільного міста».

Сепаратистські настрої посилилися після невдалої спроби більшовицького перевороту в Одесі 1 грудня 1917 р. На засіданні уряду УНР в Києві 7 грудня 1917 р. В. Голубович, інформуючи про події в Одесі, зазначив, що і тут, і в інших містах «виникли організації «Великоруське віче», які об’єднують усі великоруські елементи від крайніх чорносотенців до більшовиків. Мета організації — утворення Великоруської Республіки як частини Російської Федерації». 23 грудня 1917 р. комісар Одеського військового округу доповідав в Центральній Раді, що місцеві більшовики були серед найпалкіших прихильників перетворення Одеси у «вільне місто».

Свою владу в Одесі більшовики встановили 17 січня 1917 р. після збройного повстання і триденних боїв із військами Центральної Ради. Тоді ж на об’єднаному засіданні рад і військово-революційного комітету був сформований Раднарком під керівництвом більшовика В. Юдовського. Раднарком фактично став не тільки виконавчою владою, а і єдиним законодавчим органом влади. 17 січня 1918 р. вважається початком існування Одеської республіки. Це регіональне радянське утворення з центром в Одесі охоплювало прилеглі до неї частини Херсонської та Бессарабської губерній. На його території діяло законодавство РСФРР і місцеві декрети. Одеські більшовики вважали республіку частиною Радянської Росії, яка нічого спільного з Україною не має. Передова стаття газети «Известия Одесского Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота» від 10 березня 1918 р. прямо стверджувала, що Одеса українською територією «ніколи не була».

Нарком фінансів Одеської республіки Т. Рузер у спогадах писав, що Раднарком був «єдиним на периферії органом, який здійснював право війни і миру», тобто мав найвищі повноваження. Як виявилося, «з Ленінграда (Петрограда. — Авт.) цілком формально тов. Раковський привіз це право». Тобто, мова йде про дозвіл вищого більшовицького керівництва Росії на створення в Одесі цілком незалежного від України утворення, підпорядкованого Раднаркому Росії. Документів, які б свідчили про контакти Раднаркому Одеської республіки з урядом Радянської України в Києві, дослідниками не виявлено.

Після утвердження радянського режиму на території Одеської республіки розпочалося здійснення традиційних для більшовиків перетворень. Було націоналізовано великі промислові підприємства, причому — декретами Раднаркому Росії; на Північ попрямували ешелони з хлібом, створювалися надзвичайні органи влади, які розгорнули боротьбу з «класовими ворогами». Проводилися також заходи з організації опору румунським військам, що наступали. Збройні сили новоутвореної Одеської республіки очолив М. Муравйов, який незадовго до цього в Києві організував «червоний терор», що забрав життя 5 тисяч жителів міста.

Одеська радянська республіка проіснувала недовго. Уряди Німеччини і Австро-Угорщини не визнали її. Після входження австро-німецьких військ до Одеси (14 березня 1918 р.) це фейкове державне утворення припинило існування.

Про Миколаївську республіку, яка згадується в історіографії під назвою Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, зустрічаємо мало інформації. Плани утворення крайового уряду й проголошення Миколаєва тимчасово самостійним містом розроблялися ще восени 1917 р. 26 жовтня на засіданні ради робітничих депутатів, а 27 жовтня на засіданні міської думи було схвалено пропозицію про оголошення міста «тимчасово самостійним». Найвища влада — Революційний штаб (Комітет) складався з двох представників від ради (совєта) та двох від думи.

Після встановлення в Миколаєві радянської влади розпочалася робота з організації органів управління. У середині лютого 1918 р. в місті розпочала свою діяльність Рада народних комісарів. Раднарком не був самостійним органом. Фактично ним керувала миколаївська організація більшовиків. Зв’язок між Радою комісарів і центральною більшовицькою владою в Петрограді налагоджено не було — місто перебувало в оточенні українських частин. Врешті-решт, 17 березня в Миколаїв увійшли німці і Раднарком припинив свою діяльність.

У своєрідній формі антиукраїнський сепаратистський проект здійснювався в Криму.

Кримський півострів входив до складу Таврійської губернії. Населення Криму було багатонаціональним. Точних даних про його чисельність і співвідношення етнічних груп немає. За даними військового відомства Української Держави станом на 1918 р. із загальної кількості 771 тис. постійних мешканців Криму кримські татари становили відносну більшість — 38,2%. Далі йшли росіяни — 23,3%, українці — 8,4%, німці — 7,4%. Решта — вірмени, греки, болгари, євреї та ін.

Економічно Крим був тісно пов’язаний з Україною — без українських комунікацій, продовольства, палива населення півострова не могло існувати. Після Лютневої революції у Криму розгорнувся кримськотатарський і український національно-визвольні рухи. Центральна Рада відносила Крим до тих територій, населення яких свій статус повинно визначити шляхом референдуму. Тому у ІІІ Універсалі територія України була окреслена 9 губерніями, але без Криму. Вирішення його долі переносилося на майбутнє.

Радянська Республіка Тавриди була проголошена 19 березня і проіснувала до 30 квітня 1918 р. До встановлення більшовицького контролю над Кримом тут панувала демократична влада — діяли «Совет народных представителей» та національний уряд кримськотатарського населення — Рада директорів (Директорія). Демократичні органи були ліквідовані, коли владу у Криму захопили більшовики.

Ініціатором створення Тавриди вважається Ленін. Шляхом утворення буферної республіки на Півдні планувалося вирішити завдання збройної боротьби з Центральною Радою та німецько-австрійськими військами. При цьому радянська Росія формально не порушувала умови Брестського миру. Для реалізації задуму в Криму була відряджена група професіональних революціонерів, які раніше ніколи не були на півострові і слабо уявляли конкретну ситуацію в регіоні. Документів, які б свідчили про ініціативу місцевих жителів у цій справі, історики не виявили.

До радянської республіки Тавриди, крім півострова, було включено три материкові повіти Таврійської губернії — Бердянський, Мелітопольський і Дніпровський. У населенні цих повітів переважали українці. Нову республіку планувалося будувати в межах старої Таврійської губернії, а уряд Тавриди прямо підпорядковувався Раднаркому Російської Федерації. Однак на шляху реалізації цієї ідеї стояли серйозні перепони. По-перше, в материкових повітах переважало українське населення, яке не бажало входити до цієї «республіки». По-друге, згідно з умовами Брестського миру, материкові повіти губернії залишалася за Центральною Радою, а радянські війська повинні були їх звільнити. Демонстративне включення цих повітів до складу Тавриди могло бути сприйняте як виклик. Це створило б додаткові приводи для конфліктів з німецьким окупаційним командуванням. По-третє, Донецько-Криворізька республіка також вважала Північну Таврію своєю територією. Тому 21 березня був прийнятий новий декрет, яким республіка Тавриди тепер обмежувалась Кримським півостровом. Північні повіти колишньої Таврійської губернії юридично не визнавалися частиною Радянської республіки Тавриди.

Але де-факто раднарком Тавриди не відмовлявся здійснювати управління і північними повітами колишньої Таврійської губернії. 6 квітня було оголошено, що «хоча за декретом Мелітопольський, Дніпровський і Бердянський повіти і не увійшли в межі Республіки Тавриди, але через виявлені ними побажання і їхні природні зв’язки з іншими територіями Криму вони фактично входять до складу Соціалістичної Республіки Тавриди; отже, для всіх восьми повітів колишньої Таврійської губернії, а нині республіки, усі постанови ЦВК республіки обов’язкові». 11 квітня Раднарком Тавриди спеціально розглянув питання про північні повіти і ухвалив: «Ніякого відокремлення цих повітів не визнавати і вважати, що вони становлять єдине ціле Республіки Тавриди».

Чому так не хотіли відмовлятися від північних повітів? Ось висновок дослідників: «Зберігаючи за собою фактичне керівництво північними повітами, Раднарком у подальшому використовував їхні людські резерви і продовольчі ресурси». Особливо важливі були хлібні ресурси цих повітів, за рахунок яких не лише покривався його постійний дефіцит на півострові, а й забезпечувалася відправка в центральні райони Росії, зокрема, до Москви і Петрограда.

Коли до Північної Таврії стали наближатися частини УНР і німецько-австрійські війська, розгорнулася евакуація продовольства, промислового обладнання, сировини та інших матеріальних цінностей у Росію та Крим. Населення сприймало це як відвертий грабіж і всіляко їм противилося, нерідко під проукраїнськими гаслами.

Врешті-решт, уся Північна Таврія опинилася під контролем українських і німецько-австрійських військ і стала частиною Української Народної Республіки.

Можна багато говорити про особливості створення кожної із радянських республік на території України. Але привертає увагу, перш за все, спільне. З усіх цих «республік» лише одна — радянська УНР зі столицею в Києві зберегла деякі риси «українськості», хоча і на її території перший прихід радянської влади супроводжувався кривавим терором проти всього, що несло на собі хоч найменший відбиток національного життя. Усі інші «республіки» не вважали себе українськими навіть формально, хоча на 60 і більше відсотків були населені українцями.

Аналізуючи принципи, що лягли в основу політики більшовиків в Україні, В. Винниченко писав: «Було взято тактику роздроблення всієї України, усієї національно-етнографічної території її на окремі області, які називалися «автономними совєтськими республіками»... Отже, таким чином, ідея української державності цим поділом нищилась, стиралась зовсім. Є собі окремі республіки — Донецька, Таврійська… — частини «єдиної, недєлімої… Росії».

Зарубіжний дослідник Матвій Стахів вважав, що дії українських більшовиків були продумані і якщо в деталях не координувалися з центром, то не суперечили його політиці: «Тут ми маємо справу... з продуманою централістичною тактикою центру Російської Комуністичної Партії, який взагалі не хотів визнати потреби для існування окремої совєтської республіки у всеукраїнських національних територіальних межах. Фактично ж Україна мала за попереднім планом Москви поділитися між «республіками», щоб таким чином заперечити сам факт існування соборної української нації».

З організаційно-правового боку, південноукраїнські радянські республіки були типовими територіально-адміністративними витворами, які після більшовицької революції виникли в різних регіонах колишньої імперії (Ставропольська, Кубанська, Кубансько-Чорноморська республіка, Північна Комуна, Карельська трудова Комуна, трудова Комуна німців Поволжя тощо). Розглядаючи їх правовий статус, Олександр Юрченко прийшов до висновку, що всі ці формації не «знайшли за весь час свого існування чіткого державоправного оформлення і перебували десь між станом несамостійного державного тіла й звичайної адміністративно-територіальної одиниці у складі унітарного державного цілого».

Незалежно від доктринальних підходів був і суто конкретно-історичний аспект більшовицької витівки з Донецько-Криворізькою, Одеською та іншими радянськими республіками в Україні. В умовах кінця 1918 — початку 1919 рр., коли становище радянської влади в Росії було хистким, коли не було твердого переконання, що в Україні закріпиться більшовизм, утворення Донецько-Криворізької та інших республік могло розглядатися як один із способів спробувати, якщо не пощастить, забезпечити панування над цілою Україною, втримати при Росії винятково важливий для її промисловості Донецький кам’яновугільний і металургійний регіон, а також стратегічно важливі порти Чорного моря.

Врешті-решт, життя примусило більшовиків погодитись на об’єднання регіональних адміністративних новоутворень у складі Української Радянської Республіки, яка в результаті цього стала охоплювати територію, вказану як українська в ІІІ і ІV Універсалах Центральної Ради, тобто всі 9 губерній (без Криму). Але на яких підставах це було зроблено? 7 березня 1918 р. ЦВК Рад України на своєму засіданні, де обговорювалося питання про об’єднання всіх радянських республік, утворених на території України, прийняв Декларацію, яка, серед іншого, проголошувала: «1) Ми ніколи не розглядали Українську Радянську Республіку як національну республіку (виділено в документі. Авт.), а виключно як Радянську республіку на території України; 2) Ми ніколи не стояли на точці зору повної незалежності Української Радянської Республіки, розглядаючи її як більш чи менш самостійне ціле, зв’язане із загальноросійською робітничо-селянською республікою федеративними узами; 3) Разом із тим ми не заперечували проти утворення різних радянських об’єднань, залишаючи вирішення питання про відносини їх як з крайовою, так і центральною загальнофедеративною Радянською владою до більш підходящого часу». Тобто, відкидався етнографічний принцип, який є в основі створення абсолютної більшості держав. Той принцип, яким керувалася Центральна Рада, що після вигнання більшовицьких військ взяла під контроль територію 9 губерній, більшість населення яких були українцями.

 

5. Курс на впровадження нового адміністративно-територіального поділу України.

Після Брестського мирного договору та визволення УНР від радянських військ за допомогою німецької та австро-угорської армій, розпочався останній період Центральної Ради. Він характеризувався продовженням перерваного радянським вторгненням державотворчого процесу в Україні, який, разом з тим, став потужним стимулом поглиблення націотворення.

Перш за все, Центральна Рада поставила завдання взяти під національний контроль всі українські території, у тому числі і південні.

Згідно зі статтею 6 Брестського договору Росія була зобов’язана негайно припинити війну проти України, підписати з нею мирний договір та визнати мирний договір між УНР і Центральними державами від 9 лютого 1918 р. Цим договором передбачалася участь німецьких і австрійських військ у відновленні контролю Центральної Ради над Україною, у тому числі і над її південними губерніями. 18 лютого 1918 р. німецько-австрійські війська перейшли в наступ по всьому фронту від Балтійського моря до Карпат. Операції в Україні вели 20 німецьких і 8 австрійських дивізій, до складу яких входив окремий легіон Українських січових стрільців. Наступ відбувався швидко. 14 березня 1918 р. союзні війська оволоділи Одесою, 17 березня вони ввійшли в Миколаїв, 5 квітня захопили Херсон і продовжили стрімкий наступ на північний схід. Міська дума Херсона отримала від командування австро-угорських військ роз’яснення, в якому зазначалося, що австро-угорська влада не буде нікого переслідувати за політичні погляди, однак вимагає від населення негайно здати всю зброю. У квітні до Катеринослава вступило австро-угорське військо генерала фон Арна. Німецький офіцер Г. Типтур, який приймав участь у наступі на Катеринослав, у своїх спогадах описав реакцію населення міста на наступ німців: "Радість населення з приводу настільки швидкого звільнення міста від жахливого червоного панування була майже безмежною. Де б не з’являвся в наступні дні німецький солдат чи офіцер, вони відразу ставали предметом захоплення, якщо не голосних овацій".

На початку травня 1918 р. вся територія Південної України була визволена від більшовицьких військ. Над Півднем був встановлений національний контроль, що стало однією з найважливіших підстав розгортання тут українського націотворення.

Цьому мав сприяти і новий національно-територіальний поділ України, який Центральна Рада почала впроваджувати 6 березня 1918 р., коли Південь ще залишався під контролем більшовиків. Рада прийняла закон, який можна оцінювати як важливий крок у напрямку подолання імперського адміністративно-територіального поділу України і повернення до національних історичних традицій. Цим законом скасовувався поділ на губернії та повіти і, враховуючи історичні і економіко-географічні реалії, територія УНР розділялася на 32 землі. Три південні губернії (Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму)) включалися до складу таких земель: Помор’я з центром у Миколаєві (частини Одеського, Ананьєвського, Єлисаветградського та Херсонського повітів Херсонської губернії, сучасна Миколаївська область); Одеса з околицею (від сучасного обласного центру на сході до Дністровського лиману на заході і від лінії Березівка–Роздільне на півночі та до Чорного моря на півдні); Низ із центром у Єлисаветграді (колишні частини Єлисаветградського, Олександрійського повітів Херсонської та Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії, тобто у межах сучасної Кіровоградської області, північного сходу Миколаївщини та невеликої частини північного заходу Дніпропетровщини); Січ із центром у Катеринославі (колишній Катеринославський, частини Верхньодніпровського, Новомосковського, Олександрівського повітів Катеринославської та Херсонського повіту Херсонської губернії, тепер південний захід сучасної Дніпропетровської і північний захід Запорізької областей); Запоріжжя з центром у Бердянську (колишній Мелітопольський і Бердянський повіти Таврійської губернії, тепер – південь Запорізької області); Нове Запоріжжя з центром у Херсоні (колишні частини Херсонського та Дніпровського повітів Херсонської губернії, сучасна Херсонська і південний схід Миколаївської областей); Азовська земля з центром у Маріуполі (колишній Маріупольський, Павлоградський і Олександрівський повіти Катеринославської губернії, південь сучасної Донецької, північ Запорізької та схід Дніпропетровської областей), Донеччина з центром у Слов’янську, Половецька земля – центр Бахмут. Тираспільський повіт і частина Ананьєвського Херсонської губернії були включені до Подністров’я з центром у Могилів-Подільському. Частина Єлисаветградського повіту Херсонської губернії мала ввійти до краю Побуж’є з центром в Умані. Як бачимо, розробляючи новий національно-територіальний поділ України, Центральна Рада враховувала історико-географічні і економічні особливості регіону, звертаючись, разом з тим, до історичної пам’яті українців.

Але адміністративно-територіальна реформа Центральної Ради не була завершена, і після перевороту 29 квітня 1918 р. гетьман відмовився від земельного і повернувся до старого губернського поділу.


Остання зміна: Sunday 1 May 2016 13:28 PM