Проект "Новоросія" ...

Тема 4. ІНТЕГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНСЬКОГО РЕЖИМУ ТА ДИРЕКТОРІЇ НА ПІВДНІ УКРАЇНІ (2 год.).

План лекції:

1.      Інтеграційна політика гетьманського режиму на Півдні України.

2.      Здобутки в царині культури.

3.      Опозиція гетьманському режиму та її плани щодо майбутнього Півдня України.

4.      Німецькомовна національна меншина Півдня і кримськотатарський національний рух у 1918 р.

5.      Проблема кордонів з РСФРР та Румунією.

6.      Встановлення влади Директорії у південноукраїнському регіоні.

 

Рекомендована література:

1.      Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918–1919 годы. – М.: АИРО–ХХ, 1997. – 200 с. http://www.libex.ru/detail/book410638.html

2.      Пархоменко В.А. Українські військові формування П. Скоропадського на Півдні України у 1918 р. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). – К.: Рідний край, 1999. – Вип. 7. – С. 98–102.

3.      Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 / Національна Академія наук України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, Інститут східноєвропейських досліджень НАН України, Східноєвропейський дослідний інститут ім. В.К. Липинського. – Київ; Філадельфія, 1995. – 493 с.

4.      Терещенко Ю.І., Осташко Т.С. Український патріот з династії Габсбургів / Інститут історії України НАН України; Київський державний лінгвістичний університет; Кафедра історії України. – К., 1999. – 166 с.

5. Турченко Г.Ф. Опозиція гетьманському режиму та її плани щодо майбутнього Півдня України // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя, 2007. – Вип. 19. – С.10–16. http://www.nbuv.gov.ua/portal//Soc_Gum/Kultv/2007_19/02_turch.pdf

6.      Турченко Г.Ф. Південна Україна на зламі епох (1914–1922 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – 324 с. http://istorikznu.at.ua/forum/21-123-1

7.      Турченко Г.Ф. Південна Україна в період Директорії Української Народної Республіки // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – Вип. ХІХ. – С. 174–188. http://referatu.net.ua/newreferats/7575/184038

8.      Турченко Г.Ф. Південний регіон у складі Української Держави П. Скоропадського // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». – К.: Видавничий центр КНЛУ, 2004. – Вип. 9 / Гол. ред. Ю.І. Терещенко. – С. 49–63.

9.      Турченко Ф.Г., Турченко Г.Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. – 1921 р.): Історичні нариси. – К.: Генеза, 2003. – 304 с. http://istorikznu.at.ua/forum/21-69-1

 

1. Інтеграційна політика гетьманського режиму на Півдні України

Як зазначалось у попередньому розділі, південний регіон України в період Центральної Ради переживав складну внутрішню трансформацію. Зокрема була подолана політична ізольованість Півдня від решти української території, прискорилась його інтеграція в загальноукраїнський державно-політичний організм. Виникає питання: чи збереглися ці тенденції в умовах Гетьманату П. Скоропадського?

Прийшовши до влади, П. Скоропадський оголосив, що УНР як форма української державності та республіканська форма правління ліквідується. Уся повнота влади переходить до Гетьмана. Щодо державно-політичної сфери, то тут домінували підходи, започатковані ще Центральною Радою. Українська Держава була значною мірою спадкоємницею, а не запереченням Української Народної Республіки. Відмова гетьманського уряду від соціалістичних експериментів не супроводжувалась ліквідацією здобутків УЦР у сфері державного будівництва. Переворот 29 квітня Скоропадський пов’язував з необхідністю зміцнення, а не знищення політичного утворення, яке в офіційних документах Гетьманату дістало досить чітку і недвозначну назву Української Держави. У "Грамоті до всього Українського народу" він підкреслював, що переворот мав за мету збереження "знов відродженої Української Держави", яка, на його думку, "стояла на краю загибелі". Таким чином, мова йшла про зміну політичного ладу в межах самостійницького вибору українського народу й істотну корекцію соціально-економічного курсу, відмову від декларованого Центральною Радою соціалізму, а не від проголошеної нею незалежності. До 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський не видав жодного нормативного документа, не дозволив собі жодного офіційного висловлювання, у якому піддав би сумніву доцільність незалежності України та її територіальної цілісності. У своїй політиці він виявив себе палким прихильником соборності українських земель, офіційно підтвердивши це титулом "Гетьман всієї України та військ козацьких". В управлінні територій домінували централістичні тенденції без будь-яких натяків на автономію регіонів. Орієнтація на незалежність була чітка, недвозначна й неодноразово підтверджувалася.

Декларуючи свою відданість ідеї незалежності України, Павло Скоропадський, безумовно, не був українським націоналістом, принаймні, у тому розумінні, у якому ми використовуємо цей термін по відношенню до М. Грушевського чи В. Винниченка. Дослідники звернули увагу на його специфічне, дещо відчужене вживання терміна "українці" у "Спогадах". Жоден з діячів Центральної Ради чи Директорії УНР не дозволяв собі такого дистанціювання по відношенню до українства. Для них – це рідне середовище.

З Павлом Скоропадським до влади прийшли близькі йому соціально-політичні сили з своїми поглядами на Україну, її минуле і майбутнє. На передній план висувались консервативні і ліберально-консервативні елементи суспільства, значною мірою зрусифіковані. За партійною приналежністю це були місцеві кадети чи октябристи, або ж безпартійні, політичні погляди яких перебували в площині ідеології зазначених партій. Підтримували гетьманський режим і українські хлібороби-демократи, частково – українські соціалісти-федералісти. Це було неоднорідне і аморфне середовище, у якому співіснували різні типи етнонаціональної лояльності: хтось відчував себе українцем, комусь вважалося, що можна одночасно належати до української і російської культури і бути "малоросом", хтось ідентифікував себе з російською нацією, інші перебували в полоні територіального патріотизму і не сприймали Україну, як окрему національно-територіальну реальність. Що ж стосується радикально-соціалістичних елементів, українська ідентичність яких була викристалізована достатньо чітко, то вони усувалися (інколи цілком добровільно) від участі в державно-політичному житті.

Гетьманський переворот відразу ж змінив громадсько-політичну атмосферу в регіоні.

На Півдні, писав М. Заклинський, "повіяло тоді російським духом. Українізація міста (Олександрівська. – Авт.) призупинилась. Написи над крамницями, які ще були українські, зникали, залишилися російські. Та це ще було зрозумілим: національні меншини чинили опір українізації міста, скориставшись з того, що староста скасував усі розпорядження коменданта міста й повітового комісара. ...Українізація малоросів спинилася...".

Сам факт підтвердження П. Скоропадським самостійності, його постійне звертання до історичних традицій, до українського козацького міфу, сприяли продовженню націотворчих процесів, які бурхливо розгорнулися в умовах Центральної Ради. Для України, яка століттями перебувала у складі інших держав, незалежне існування було унікальним по важливості фактором формування національної ідентичності. І у цьому плані Українська Держава була спадкоємницею, а не запереченням УНР.

Гетьман прагнув сконструювати ефективнішу систему управління державою в цілому і окремими її регіонами, досягши в цьому значних успіхів. Про це, зокрема, свідчили перші заходи по налагодженню управління Півднем України й установлення його відносин з Києвом. Це управління здійснювалось у межах старого адміністративно-територіального поділу. Гетьман відхилив запропоновану Центральною Радою адміністративно-територіальну реформу, яка передбачала відмову від губернського поділу і перехід до земельного. Разом із тим був збережений Головний Крайовий Комісаріат Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній, який був утворений до гетьманського перевороту й одержав від Центральної Ради надзвичайні повноваження. Цей орган займався встановленням контролю Центральної Ради над південноукраїнським регіоном і координував відносини з окупаційним командуванням, яке тут представляла Австро-Угорщина і частково Німеччина.

Можна було очікувати, що зміни в Києві, пов’язані з приходом до влади "реакційного" Гетьмана, повинні були вплинути на долю Крайового Комісаріату та його голови – С. Комірного, призначеного соціалістичною Центральною Радою. Однак ця посада не лише не була скасована, а навіть навпаки – її компетенція на деякий час розширилась. Залишився на своєму місці й керівник Комісаріату С. Комірний, який став єдиним представником цивільної центральної влади у регіоні. Цьому урядовцю підпорядковувались всі державні та громадські заклади Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній і губернські комісари Центральної Ради.

Це свідчило про наміри центральної влади зміцнити свій контроль над Півднем, використавши концептуальні підходи і досвід Центральної Ради. 19 травня, під час чергового від’їзду до Києва, С. Комірний одержав наказ про своє звільнення. Але мова не йшла про спробу гетьманського уряду усунути соціаліста з високої посади. Одночасно зі звільненням Комірного було прийнято рішення про скасування посади Головного Крайового комісара Херсонщини, Катеринославщини і Таврії взагалі. Губернії були переведені під безпосереднє керівництво Ради Міністрів і Гетьмана.

Однак невдовзі виявилося, що це – поспішне рішення. Південний регіон потребував особливого підходу. У червні 1918 р. Гетьман вирішив звернутися до досвіду Центральної Ради й ввів посаду Головноуповноваженого Українського уряду на всіх українських землях, де перебувала австрійська армія. Цю посаду обійняв С. Гербель. Межі його компетенції поширювались на Катеринославську, Херсонську, Таврійську та Подільську губернії. Головноуповноважений контролював дії військових частин держави, що перебували на території цих губерній; видавав різноманітні циркуляри, розпорядження і накази. Старости й отамани всі зносини з австро-угорською військовою владою мали вести тільки через нього.

В липні 1918 р. С. Гербеля призначили міністром продовольчих справ, а новим Головноуповноваженим Українського уряду при австро-угорському командуванні було призначено Г. Рауха.

Персональні зміни відбулися на рівні губернського і повітового управління. Були звільнені з посад губернські і повітові комісари Центральної Ради. Замість них були призначені старости, які й очолили місцеву адміністрацію. Офіційний наказ про призначення старост був підписаний 14 травня 1918 р. тодішнім міністром внутрішніх справ Ф. Лизогубом. Згідно з цим наказом Катеринославським губернським старостою було призначено генерала М. Чернікова, а Херсонським – С. Піщевича. За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам, а вся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі. Окружним старостою материкової частини Таврійської губернії (Бердянського, Мелітопольського і Дніпровського повітів) було призначено О. Десницького.

Як зазначає Д. Дорошенко, губерніальні та повітові старости були здебільшого місцевими земельними власниками, переважно земськими діячами, суддями, інколи відставними військовими. Не слід усіх їх сприймати як колишніх царських чиновників. Д. Дорошенко зазначає, що насправді, серед них було не так багато людей, які служили в державних структурах самодержавного режиму.

Однак, для ефективного управління державою Гетьман все таки був змушений залучити службовців старої генерації, пов’язаних з Україною з дореволюційних часів. Лояльних Гетьману національно налаштованих кваліфікованих чиновників, особливо на Півдні, катастрофічно не вистачало. Державні урядовці нової формації, які працювали в державних інституціях і місцевих органах влади УНР, здебільшого не сприйняли гетьманський переворот і відмовились співпрацювати з новою владою, вбачаючи в ній політичну реакцію. На державній службі почали з’являтися люди, байдужі, а то й ворожі до українства. Уся діяльність П. Скоропадського в кадровій політиці була позначена печаттю компромісу між українством і "малоросійством". Якщо провести нескладний аналіз, то можна зробити висновок, що більшість гетьманських урядовців були місцевими, часто з діда-прадіда, жителями і сприймали рідний край з позицій якщо не національного, то регіонального (територіального) патріотизму. А такий підхід диктував неоднозначне ставлення до української ідеї, яка в заможному середовищі інколи ототожнювалась із соціалізмом і радикальними експериментами Центральної Ради.

На службу до нової української влади приходили й представники російської меншості.

В джерелах відклалося достатньо інформації про нелояльне по відношенню до українських організацій і їх членів ставлення гетьманської влади. Зокрема, І. Мазепа писав, що катеринославський губернський староста генерал М. Черніков з перших днів свого адміністрування зайняв ворожу до українства позицію. 21 травня 1918 р. він видав наказ про заборону під будь-яким приводом зборів, мітингів і демонстрацій. Херсонський губернський староста С. Піщевич розпочав свою діяльність з того, що видав розпорядження про виселення з Українського будинку Херсона в трьохденний термін українських організацій, що працювали там з початку революції. А в Одесі в липні 1918 р. без будь-яких обвинувачень були заарештовані відомі українські діячі – організатор і голова Одеської військової ради І. Луценко та колишній помічник Херсонського губернського комісара І. Гаврилюк.

Подібні приклади можна навести стосовно дій повітових старост регіону. Їхній підбір навіть за стандартами гетьманського режиму важко назвати оптимальним, як і не завжди були виправданими усунення від роботи урядовців, призначених Центральною Радою.

Але неважко помітити, що в зазначених діях старост простежувався не стільки національний, скільки політичний підтекст. Приводом для репресій, як правило, була не національність переслідуваних, а їхні політичні погляди і досить радикальні дії, що не вписувались у рамки тодішнього законодавства. Разом із тим майже всі, хто зазнавав репресій гетьманської влади, прагнули представити це як переслідування за національною ознакою. Уряд змушений був давати офіційні роз’яснення з цього приводу. Міністр внутрішніх справ І. Кістяківський на з’їзді губернських старост указав на "категоричну необхідність" обережного ставлення до всіх діячів національного руху. Після з’їзду на місця був розісланий обіжник за підписом міністра, де зокрема, говорилося: "…Ще раз підкреслюю дані під час з’їзду вказівки про необхідність найобережнішого відношення до наших національних організацій і до наших громадських діячів".

Без сумніву й після цього розпорядження міністра на місцях, у тому числі на Півдні, мали місце факти, які можна було трактувати як переслідування за національною ознакою. Але це не варто розглядати як державну політику. Найпевніше, це були місцеві ексцеси, на які в Києві інколи змушені були закривати очі, щоб зберегти віддані особисто Гетьману кадри на місцях.

Отже, Українська Держава залучала до співпраці різноманітні елементи, у тому числі й ті, що були далекі від українства. В конкретних умовах 1918 р. вони погоджувались працювати на розбудову молодої Української Держави. Але у них були свої погляди на майбутнє України, які контрастували з точкою зору не лише республіканців, а й багатьох гетьманців. І з цією реальністю уряд, особливо в умовах багатонаціонального середовища Півдня, змушений був рахуватися. Необхідно було знайти ідею, яка об’єднувала ці різнорідні елементи.

Таким чином, курс Гетьмана на збереження незалежності України з опорою на історичні традиції українського народу, створена ним система управління державою, аграрна реформа, введення юридичного громадянства, відродження козацтва. Південь перетворювався у невід’ємну складову частину адміністративно-територіального комплексу Української Держави. Ні раніше, за доби Центральної Ради, ні пізніше, в умовах Директорії УНР, Південь не був так міцно з’єднаний з рештою державного тіла України. Населення регіону понад сім місяців жило в Українській Державі. Життя було підпорядковане законам і розпорядженням, прийнятим у столиці України Києві. Жителів України об’єднувало спільне громадянство.

2. Здобутки в царині культури

Прибічники Гетьманату у своїх мемуарах та історичних дослідженнях стверджували, що період гетьманщини був найпродуктивнішим за 1917–1920 роки для української культури. Їхні опоненти, навпаки, були переконані у тому, що правління П. Скоропадського символізувало занепад української освіти, науки та мистецтва.

Звернемось до декларацій гетьманського режиму і проаналізуємо, як вони співвідносилися з його політикою в південноукраїнському регіоні.

Очоливши Українську Державу, Гетьман неодноразово підкреслював необхідність всілякої підтримки української культури і зобов’язувався створювати всі умови для її розвитку. Водночас П. Скоропадський проголошував себе противником витіснення російської культури. Він декларував свою прихильність вільному розвитку української та російської культур при певній державній підтримці першої, але без утисків і заборон другої. В урядовому повідомленні, підписаному всіма членами Ради Міністрів, уряд запевняв, що буде рішуче впроваджувати в життя ідею подальшого всебічного розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадських установах і закріплення всіх форм української державності.

Що з цих планів було реалізовано на Півдні України?

Почнемо з заходів по українізації державного апарату та їх ефективності. Це був важливий напрямок реформаторської діяльності Гетьмана, а також нейтралізації антидержавних настроїв серед чиновників і наближення урядовців до української більшості. За сім із половиною місяців існування Гетьманської Держави в цьому напрямку було проведено значну роботу. Курс на українізацію адміністративного апарату наштовхнувся на спротив частини чиновників, що не володіли і не бажали володіти українською мовою. Вони активно саботували українізацію. Так, 30 липня 1918 р. з Канцелярії Гетьмана губернському старості Катеринославщини прийшов документ, в якому говорилося про необхідність зробити "розпорядження, щоб все листування, яке стосується пана Гетьмана і інших інституцій друкувалася Державною мовою". Згадуваний уже Катеринославський губернський староста генерал М. Черніков усупереч офіційному курсу Києва розіслав до повітових старост таємного обіжника, у якому пропонував проводити з ним урядове листування російською мовою. Подібне ставлення до української мови демонстрував і Головноуповноважений Українського уряду на всіх українських землях, де перебувала австрійська армія – Гербель. Урядовець, на відміну від свого попередника С. Комірного, не володів українською мовою, а спілкувалися виключно російською, навіть з представниками окупаційної влади. Олександрівська газета "Січ" повідомляла про спробу представників українських національних партій звернутися до нього з проханням вести діловодство та видавати розпорядження українською мовою. Але українцям було відмовлено.

Завдяки цілеспрямованій державній політиці українізації вживати державну мову ставало дедалі престижніше. Володіння українською мовою в умовах формування державного апарату й гострого дефіциту кадрів, особливо на місцях, давало шанси здобути гарну посаду. Це відкривало широкі можливості для інтеграції в державні структури представникам національної інтелігенції. Тодішні газети рясніли оголошеннями, у яких державні установи, комерційні підприємства, громадські організації запрошували до співпраці тих, хто володів державною мовою.

В урядових колах розуміли, що лише наказами ефективно здійснити українізацію неможливо. Тому була організовувана значна кількість курсів, де службовці могли б оволодіти державною мовою. В кінці травня 1918 р. в Олександрівську за сприяння міської учительської спілки та товариства "Просвіта" розпочали роботу місячні курси української мови для "урядовців різних інституцій і усіх бажаючих. Першу групу слухачів складали урядовці Державної Скарбниці". 25 червня відкрилися курси української мови для працівників Олександрівської урядової контори. Подібні курси працювали у всіх південноукраїнських містах.

Важливим напрямком роботи гетьманської влади були заходи щодо дерусифікації освіти. Вони мали велике значення тому, що українська мова не знаходила тоді визнання серед неукраїнського населення, особливо на Півдні. Незаперечний вплив на розгортання українізації мало рішення Центральної Ради в березні 1918 р. про надання українській мові статусу державної. Згідно з наказом Міністерства народної освіти в усіх школах запроваджувалось викладання українською мовою. Для забезпечення виконання цього розпорядження в Катеринославі, Одесі та інших містах Міністерство освіти заздалегідь почало організовувати літні (1918 р.) курси для підготовки вчителів. Незважаючи на зміну влади, вони почали працювати. В Херсоні курси українознавства для вчителів початкових шкіл відкрилися в кінці червня 1918 р. за сприяння губерніального земства. В Мелітополі "українські вчительські курси" відкрилися в 20-х числах липня. В Олександрівську курси для вчителів розпочали свою роботу 20 червня. На курси приїхало 195 вчителів з Олександрівського повіту, 46 вчителів з міст та 28 вільних слухачів. Відкриття курсів відбулося урочисто за участю міської громадськості. В місцевій газеті "Січ" була надрукована замітка "На рідну стежку". По суті це були враження вчителя, який тільки-но закінчив курси. Порівнюючи з попередніми курсами в 1917 р., він зазначив: «Особливо помітно те, що тепер я не чув од курсантів того хижацького сичання проти української мови і проти української ідеї взагалі, що досить часто траплялося мені чути од курсантів в минулому році. Дуже приємно дивитись з якою увагою більшість вчительства ставиться до вивчення української мови та історії. В той час як в минулому році я майже ні у кого з курсантів не бачив ні жодного підручника по якому-небудь предмету українознавства, нині у більшої частини слухачів можна бачити українські словники, граматики й книги українською мовою українських авторів. Багато курсантів личать своїм обов’язком мати "Історію України-Руси" М. Грушевського. Ще з більшою приємністю можна зазначити той факт, що більшість учительства розмовляє українською мовою, або по меншій мірі бажає спілкуватися нею. І мушу сказати розмовляють дуже добре».

 Важливе значення в становленні національної школи мав прийнятий Радою Міністрів 1 серпня 1918 р. закон про обов’язкове навчання українській мові та літературі, а також історії та географії України в усіх середніх школах починаючи з 1918/19 навчального року. Текст документу було опубліковано в місцевій пресі.

Урядом Української Держави була розпочата перебудова професійно-технічної освіти. Певних здобутків уряд досяг в українізації вищої школи. У серпні 1918 р. Міністерство освіти ухвалило рішення про відкриття в Новоросійському університеті (Одеса), як і в університетах Києва і Харкова українських кафедр: української мови, літератури, історії та права. Однак місцева українська громадськість ставила це питання ще раніше. На 5 червня 1918 р. планувалось засідання виконавчого комітету української Одеської ради за участю професури, представників Одеського українського наукового товариства, української студентської громади, українок-слухачок вищих жіночих курсів для вирішення питання про відкриття при Новоросійському університеті кафедр українознавства.

У період Гетьманату в південноукраїнському регіоні була відкрита низка нових українських середніх шкіл та гімназій. Вони фінансувалися на кошти селян, земств, "Просвіт" і приватних осіб. Восени 1918 р. дві приватні гімназії було відкрито в Одесі. Восени 1918 р. відбулось урочисте відкриття української гімназії в с. Федорівці на Херсонщині. Стараннями "Просвіт" розпочали роботу нові українські гімназії у м. Новий Буг на Херсонщині та с. Веселі Терни на Катеринославщині. "Просвіта" с. Іванівка Олександрівського повіту на Катеринославщині, що нараховувала понад 80 членів утримувала українську школу для дітей 1 класу. Це далеко не весь перелік українських навчальних закладів, що працювали у південноукраїнському регіоні.

Однак політика українізації освіти зустріла протидію деяких груп населення, перш за все політично заангажованих росіян. За спогадами П. Скоропадського, "українці хотіли всі до останньої гімназії українізувати, …росіяни робили все, що могли, для того, щоб рівно нічого українці не отримали".

В нових умовах підвищився попит на українську книгу. Незважаючи на всі перешкоди, українське друковане слово швидко знаходило тисячі нових прихильників в містах і селах регіону. До місцевих бібліотек і книгарень надходили книги і з Західної України, які були втричі, а то і вчетверо дешевші й розходилися дуже швидко.

Важливо, що престиж української мови швидко зростав поза владними коридорами, на вулиці. У цьому плані цікаві результати анкетного опитування, проведеного в червні 1918 р. Катеринославською губернською управою. На запитання анкети: «Якою мовою краще і зрозуміліше видавати земську газету "Народне життя"?» – були одержані такі відповіді: за видання виключно рідною українською мовою висловились 1079 читачів і 44 від громадських установ; за видання й українською, і російською мовами – 4 читачі; а виключно російською мовою – тільки 3 особи.

За доби Гетьманату зі зростанням попиту на українські книжки виникла необхідність створення розгалуженої мережі бібліотек і книгозбірень. До цієї роботи також включились кооперативні об’єднання, "Просвіти" та інші громадські організації. Олександрівська міська "Просвіта", наприклад, утримувала бібліотеку, читальню та кіоск, де можна було придбати українські книжки. 10 травня 1918 р. відбулися збори товариства "Українська книжка" в Одесі. Ця організація поставила собі за мету "відкрити українську книгарню і видавати українські книжки". За два тижні до неї вступило 100 членів, а у касі товариства було вже 2000 крб. Влітку – восени 1918 р. на Катеринославщині розпочала роботу низка нових бібліотек.

На Півдні України регулярно відбувались українські культурні заходи, підготовлені як громадськими організаціями, так і місцевими осередками політичних партій. За сприяння Української партії соціалістів-самостійників у Одесі 8 червня відбулися українська вистава та концерт. У міському саду Олександрівська влітку 1918 р. часто проходили українські гуляння. Про одне з них Г. Гордієнко згадував: "Показували все, що мали українського. Були дівчата і хлопці в українських національних убраннях, продавали українські книжечки, музика грала українські речі. При вході до парку головну алею перегородили лісою з перелазом! Багатьом цей жарт подобався, і вони перелазили через той перелаз…". При херсонській "Просвіті" працював власний театр і хор із 30 чоловік. Проводилася робота із заснування українського музею. У Феодосійському повіті плідно працювала українська культурно-просвітня організація "Українська Хата". Подібних прикладів можна навести багато.

Особливої уваги заслуговує культурно-просвітницька діяльність на Півдні розквартированих тут після Кримського походу українських військових частин – Українських січових стрільців (усусів), якими командував ерцгерцог Вільгельм Габсбург, та Запорізького корпусу Армії УНР у складі 2-го Запорізького піхотного полку на чолі з полковником П. Болбочаном та Запорізького полку кінних гайдамаків ім. К. Гордієнка на чолі з полковником В. Петрівим.

І на Мелітопольщині, і в Олександрівську, і в Слов’янську, де перебував Запорізький корпус, освічені козаки і старшини вели активну просвітницьку роботу, встановлюючи зв’язки з місцевими "Просвітами", створюючи бібліотеки, організовуючи вистави з української класики, навчаючи грамоті місцевих селян. Значну культурно-просвітницьку діяльність на Півдні проводили також Українські січові стрільці, які мали дружні стосунки з козаками і старшинами Запорізького корпусу. Очевидці свідчили про значний вплив усусів на південноукраїнське населення. Стрілець М. Заклинський у своїх спогадах згадував про викладацьку діяльність січовиків на курсах українознавства для залізничників, роботу з упорядкування бібліотеки "Просвіти", співпрацю в українських газетах Олександрівська. Усуси співпрацювали з редакцією газети "Січ", якій надали щедру грошову допомогу. У міському парку проходили гуляння при звуках стрілецького оркестру. Навколишні села запрошували до себе Січових стрільців і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави.

На початку травня 1918 р. за участю Запорізького корпусу і Українських січових стрільців в Царициновому Куті було організоване грандіозне гайдамацько-селянське свято, на яке запросили гостей з навколишніх сіл і містечок. У програмі був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні. Прибуток, який склав понад 5 000 крб., було передано в розпорядження Царицино-Кутської "Просвіти".

20 травня 1918 р. в міському саду Олександрівська було організоване прощальне свято, на якому були присутні П. Болбочан та В. Габсбург. Ця подія знайшла відображення на сторінках місцевої преси: "Дружня розмова велася до пізньої ночі. Грали дві оркестри, козацький і оркестр Січовиків. Майже всі музичні композиції були основані на народних мотивах. Компонував їх переважно симпатичний капельник – січовик д. Гайворонський. Козацький оркестр своїм виконанням і репертуаром залишив також гарні враження у слухачів. Архикнязь говорив весь час по українськи".

10 червня 1918 р. корпус УСС було перекинуто в район Єлисаветграда. Тут також продовжилась наполеглива культурно-освітня праця, насамперед у середовищі українського селянства. Вдова І. Карпенка-Карого С. Тобілевич так описала цю подвижницьку роботу: "Під проводом старших, з участю знавців свого діла: артистів, співців і музик, позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, світляні картини, концерти, театральні вистави й народні гулянки. Було творене спільною працею велике діло культури, що зацікавило й привабило до них всю околицю…".

Таким чином, поява, перебування та патріотична діяльність Українських січових стрільців і Запорізького корпусу на Півдні України сприяли піднесенню їхньої популярності серед населення регіону, поширенню української національної свідомості в краї.

В цілому, є достатньо підстав стверджувати, що в умовах Гетьманату в освітньо-культурній сфері Південної України відбулись істотні позитивні зрушення. Відносна стабілізація економіки і банківської справи дозволили уряду Української Держави поліпшити фінансування культурної галузі, реалізувати ряд проектів, що були розроблені ще в період Центральної Ради. Це дало О. Субтельному підставу для висновку, що "за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції". Ця обставина стала потужним стимулом націотворчих процесів.

3. Опозиція гетьманському режиму та її плани щодо майбутнього Півдня України.

Гетьманському режиму протистояла досить сильна і впливова опозиція. Але вона була роз’єднана і мала різні, часто протилежні погляди на майбутнє України в цілому та її південноукраїнського регіону зокрема.

Усі громадсько-політичні структури, що були до перевороту пов’язані з Центральною Радою, мали самостійницьку орієнтацію, стояли на позиціях аграрної реформи і встановлення контролю над великою промисловістю перейшли в опозицію до гетьманського режиму і виступали за відновлення республіканського ладу. У південноукраїнському регіоні це були українські соціалістичні партії, Селянські спілки, загони Вільного козацтва, земства, "Просвіти", деякі профспілки та інші організації виразно національної орієнтації.

25 травня 1918 р. відбувся Херсонський селянський повітовий з’їзд, на який з’їхалося майже 100 чоловік. У резолюції з сучасного моменту зазначалося, що з’їзд рішуче протестує проти розгону законних органів влади і визнає правочинними органами влади на Україні тільки Центральну Раду й Українські Установчі збори. Заяви подібного змісту були прийняті на початку травня комітетом українських партій та організацій м. Олександрівська та з’їздом Селянської спілки Олександрівського повіту, що відбувся 20 травня 1918 р.

В опозицію до гетьманського режиму в регіоні стало і земське самоврядування, об’єднане у квітні 1918 р. у "Всеукраїнський Союз Земств". У земствах Півдня, свідчили сучасники, панувала українська самостійницька орієнтація. Політичні противники Гетьмана, прихильники відновлення незалежної УНР керували "Просвітами", багатьма кооперативними, профспілковими та іншими об’єднаннями й організаціями. Часто вони зазнавали переслідувань з боку гетьманських властей, а їхні керівники заарештовувались. Як правило, це було тоді, коли вони переходили від своїх безпосередніх завдань до політичних.

Крім національно-соціалістичної опозиції, що не визнавала гетьманський режим і прагнула до відновлення УНР, у країні існували партії і об’єднання, які прагнули до реформування цього режиму шляхом усунення від влади кадетсько-октябристських елементів і створення в рамках Української Держави П. Скоропадського національно-зорієнтованого кабінету, який би реалізував основні принципи соціально-економічної політики Гетьмана. Однією з найвпливовіших партій цього напрямку була Українська хліборобсько-демократична (УХДП). Вона виникла в травні 1917 р. на Полтавщині як політична сила заможного українського селянства і дрібних поміщиків, що прагнули зберегти приватну власність на землю і в той же час шляхом реформи ліквідувати велике поміщицьке землеволодіння. З часом партія стала всеукраїнською. Її місцеві осередки існували і на Півдні, зокрема, на Катеринославщині й Херсонщині. УХДП не сприймала політику Центральної Ради, зокрема есерівські наміри ліквідувати приватну власність на землю. Разом з тим хлібороби-демократи стояли на позиціях державного суверенітету України. Після Брестської угоди і окупації України вони, поряд з місцевими Союзами земельних власників ("собственников", яких у тодішньому суспільстві вважали проросійською організацією, хоча за національним походженням більшість їх складу становили українці) були серед ініціаторів ліквідації Центральної Ради. Продовження їх співробітництва, вважає С. Кононенко, могло змінити напрямок подальшого розвитку України: "...Такий міст між двома соціальними секторами міг бути позитивним фактором. Він привів би до відшарування національної буржуазії від чужонаціональної й забезпечив би поширення національного фронту, забезпечуючи усамостійнення цілого економічного комплексу України". Але невдозі шляхи двох хліборобських об’єднань України розійшлися. Налякані соціалізацією та іншими соціальними експериментами Центральної Ради "собственники" своє несприйняття радикальної аграрної реформи перенесли на українство, зімкнувшись з антинаціональними елементами в гетьманському режимі. Що ж стосується УХДП, то вона невдозі опинилася серед опозиційних уряду сил, хоча частина її членів працювала в гетьманському апараті.

Через місяць після перевороту опозиційні українські партії правої і центристської орієнтації (Українська партія хліборобів-демократів, Українська партія соціалістів-самостійників, Українська партія соціалістів-федералістів, Об’єднана рада залізниць та Головна рада української поштово-телеграфної спілки) об’єдналися в Український національно- державний союз (УНДС), який поставив за мету змінити національно-політичний курс уряду, який вони вважали антиукраїнським. У своєму меморандумі, поданому Гетьману 24 травня, УНДС змальовував ситуацію в Україні в надзвичайно похмурих фарбах: "Кабінет міністрів є неукраїнський по своєму складу і по своїй політичній орієнтації... Народ має всі підстави переконатись, що йде рішуча безоглядна реставрація старого ладу в національнім і соціальнім розумінні. Уряд проводить таку політику, як би революції зовсім не було, і цілком ігнорує утворену революцією свідомість народних мас". УНДС вимагав створення національного демократичного кабінету, який був би складений з "відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації".

Але спроби переконати Гетьмана і окупаційне командування в необхідності створення національно-демократичного кабінету закінчилися нічим. Це викликало посилення опозиційних настроїв в суспільстві, а разом з тим – прагнення до загальнонаціонального об’єднання, яке б охопило всі українські організації. Ця ідея знайшла втілення в новому об’єднанні – Українському національному союзі (УНС), який сформувався шляхом приєднання до УНДС українських соціал-демократів і центристської течії в УПСР, а також цілої низки громадських організацій. Єдина українська партія, що не увійшла до УНС – це УХДП, яка продовжувала сподіватися на порозуміння з гетьманським режимом, а також деякі ліво-соціалістичні організації, що еволюціонізували до більшовизму. Місцеві організації УНС були утворені у всіх регіонах України, у тому числі на Півдні.

Таким чином, в умовах Гетьманщини всі українські політичні партії і підконтрольні їм організації виявилися в опозиції до режиму, не сприймаючи його кадрову, національно-культурну і, значною мірою, економічну політику. У ставленні до статусу України вони були єдині, послідовно відстоюючи принцип незалежності і соборності України. В позиціях різних політичних сил щодо розв’язання актуальних соціально-економічних питань, зокрема аграрного, також відбувалося зближення, що свідчило про консолідацію різних соціально-політичних сил українського суспільства, посилення національної солідарності. Це створювало умови для розширення соціальної бази українського націотворення за рахунок заможного селянства і дрібних поміщиків.

Характеристика опозиційного руху на Півдні буде неповною, якщо не згадати про змову з метою зміни політичного режиму в межах всієї України, пов’язану з особою ерцгерцога В. Габсбурга. Перебуваючи на Півдні України, він опинився в центрі політичного життя. На нього покладали великі надії проуенерівськи налаштовані офіцери Запорізького корпусу й місцеві Вільні козаки, які не сприйняли гетьманський переворот. В Олександрівську з ерцгерцогом вели переговори П. Болбочан, В. Петрів, О. Натіїв і Є. Чикаленко. Мова йшла про пошуки альтернативи П. Скоропадському, якого, як зазначалося вище, українські політичні партії підозрювали в проросійській орієнтації. Саме тому після перевороту їхні погляди спрямовувались до особи В. Габсбурга. Вже на початку травня 1918 р., через деякий час після перевороту, на таємній нараді представників УСДРП і УПСР м. Одеси з галицьким політиком О. Назаруком і командиром коша УСС Н. Гірняком обговорювався план розпочати повстання проти режиму П. Скоропадського й передати владу в Україні Вільгельму Габсбургу як новому Гетьману України. Київська нарада членів центральних комітетів партій українських соціал-демократів та есерів, старшин київських Січових стрільців висловилась проти наміру одеситів. Тут домінували республіканські настрої. Однак серед військових і політичних діячів Наддніпрянщини орієнтація на особу Вільгельма Габсбурга як ймовірного кандидата на Голову Української Держави мала своє продовження. Полковник П. Болбочан запропонував командиру гайдамацького полку ім. К. Гордієнка В. Петріву, який дислокувався на Півдні, вдатись до рішучих кроків – проголосити В. Вишиваного Гетьманом усієї України, спираючись на підтримку 1-го і 2-го Запорізьких полків. Та ніякого втілення ця ініціатива не мала.

Патріотична діяльність Вільгельма Габсбурга, піднесення його популярності серед населення Південної України викликали занепокоєння самого П. Скоропадського і його оточення. Цьому сприяли і агентурні дані, що яскраво свідчили про підтримку В. Габсбурга населенням регіону. Так у доповіді директора департаменту Державної Варти міністру внутрішніх справ від 20 липня 1918 р. зазначалося, що "січовики відкрито говорять про те, що прибули вони як добровольці з метою утворення Русько-Австрійської України з приєднанням Галичини, що для цього потрібно вигнати німців, а справжнім гетьманом повинен стати князь Вільгельм". У доповіді також зазначалося, що серед населення поширюються чутки, що "з цією метою вже почалася організація загонів з місцевого населення біля 5000 чоловік, які перебувають в урочищі Чорний ліс в Олександрійському повіті".

Авторитет Вільгельма Габсбурга лякав не тільки українське керівництво, а й представників окупаційної влади в Україні. Посол Австро-Угорщини в Україні граф Й. Форгач доклав багато зусиль для того, щоб ерцгерцога, який перетворювався в самостійну політичну фігуру, було відкликано з України. Врешті-решт, В. Габсбурга було відкликано до Відня.

Ця боротьба між гетьманськими і республіканськими силами, а також між прибічниками П. Скоропадсього і В. Габсбурга, була проявом внутрішньоукраїнського соціально-політичного конфлікту, який підривав зсередини державотворчий процес. Але одним із несподіваних наслідків цього конфлікту була подальша кристалізація української ідентичності південноукраїнського регіону. Кожна зі сторін у цьому конфлікті відстоювала своє розуміння самостійницького вибору України, але не сумнівалась у приналежності Півдня до її складу.

Крім української республіканської опозиції, на Півдні склалася потужна, але роздроблена проросійська опозиція. Як зазначалось вище, Українська Держава прагнула залучити до співпраці й ті елементи, що були далекі від українства, зокрема російське чиновництво в Україні. Однак велика частка росіян, що постійно жили в Україні – представники загальноросійських політичних партій різного спрямування – пов’язували своє подальше майбутнє не з розбудовою української державності, а з відновленням Російської держави в її дореволюційних кордонах, або приєднанням України до більшовицької Росії.

Особливо багато було противників Гетьмана серед біженців із більшовицької Росії. Тисячі можновладних військових і політичних діячів з’їжджалися в Україну, зокрема в південні міста – Одесу, Миколаїв, Херсон та ін. – з Петрограда, Москви та інших російських міст. На той час Українська Держава була чи не найстабільнішою в соціально-економічному плані з усіх новоутворених держав на теренах колишньої Російської імперії. Південь України став притулком для багатьох, хто тікав з "більшовицького раю". Дехто прибув з надією на звичне їм "сите життя", більшість інших – із прагненням соціального реваншу і планами перетворити Україну в плацдарм для контрнаступу на Радянську Росію. В Україну потяглися цілі ешелони з біженцями. Серед них було багато впливових політичних діячів як правої, так і лівої орієнтації – від російських есерів, есдеків, кадетів та октябристів до відвертих монархістів, які, рятуючись від більшовицьких переслідувань, осідали в Україні.

Фактично весь російський політичний спектр не сприймав самостійної України: усі устремління російських політиків без різниці поглядів були скеровані на припинення процесу відродження української державності.

У середовищі російських політиків в Україні виник навіть план антигетьманського перевороту. Посилаючись на спогади В. Станкевича, колишнього комісара Тимчасового уряду, Д. Дорошенко описав спробу деяких російських політиків організувати вбивство П. Скоропадського.

З приходом до влади П. Скоропадського поглибився конфлікт міських самоврядувань із центральними органами влади. Приводом для цього стали антигетьманські резолюції, ухвалені деякими міськими думами, у тому числі на Півдні України. 9 травня 1918 р. за згодою з австро-угорським командуванням було розпущено Катеринославську міську думу у відповідь на прийняття нею резолюції антигетьманського характеру. Думі було висунуто обвинувачення у "більшовизмі". У Миколаєві міську думу було розпущено 8 травня 1918 р. Було також розпущено повітову земську управу й міську думу в Олександрії на Херсонщині. Одним з останніх рішень С. Комірного на посаді голови Головного Крайового Комісаріату був наказ від 19 травня 1918 р. про розпуск Одеської міської думи. Відбувалися арешти окремих осіб, причетних до прийняття антиурядових резолюцій.

Вищі урядовці держави в своїх офіційних заявах неодноразово підкреслювали, що факти розпусків і арештів, які широко обговорювались українською громадськістю, є винятками, а не цілеспрямованим урядовим курсом.

З метою врегулювання відносин уряду із земським і міським самоврядуванням була створена комісія на чолі з О. Голіциним і І. Дяковим, до компетенції якої входило вивчення реального стану справ з перспективою підготовки реформування місцевого самоврядування.

Земства і думи Півдня були стурбовані планами уряду. Показовим у цьому відношенні є рішення Першого обласного з’їзду міст і земств Півдня України, який відбувся 19–22 червня 1918 р. в Одесі. У роботі з’їзду брали участь делегати земств і організації Союзу земств, а також представники міст і організацій Союзу міст Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній. Судячи зі стенограми з’їзду, на його засіданнях провідну роль відігравали представники міст. Вони багато говорили про специфіку Півдня, про необхідність об’єднання земських і міських органів самоврядування краю в єдину регіональну організацію, про боротьбу з анархією, але заяв сепаратистського характеру не звучало. Під пресом гетьманського режиму міські думи, представники яких до гетьманського перевороту активно виступали з критикою української державності та відстоювали ідею входження Півдня до загальноросійської федерації і, таким чином, виступали за відторгнення його від України, тепер змінили характер і тональність свої заяв і зайнялися питаннями пристосування до гетьманського режиму.

4. Німецькомовна національна меншина Півдня і кримськотатарський національний рух у 1918 р.

Ситуація на Півдні України в 1918 р. ускладнювалася позицією національних меншин, які після Російської революції пробудилися до активного політичного життя. Поява в Україні військ Четверного союзу активізувала визвольний рух деяких з них, зокрема, місцевої німецькомовної групи і кримських татар, породжуючи в їхньому середовищі проекти створення в регіоні власних національно-державних утворень. Південноукраїнський регіон в 1918 р. опинився на перетині геополітичних інтересів сусідів України – Радянської Росії, Німеччини та її союзників, зокрема Туреччини. Кожна із цих держав розглядала Південь через призму своїх інтересів і прагнула у тій чи іншій формі закріпитися тут. Усі вони прагнули знайти для себе на Півдні опору в політичних і національних групах регіону, які активно заявили про себе після Російської революції 1917 р.

Як і інші національні групи, німецькомовна етнічна спільнота вже навесні 1917 р. активно включилась у процес громадської самоорганізації та політичної структуризації. Про розвиток цього процесу в умовах Центральної Ради йшла мова в попередньому розділі. Зазначалось, зокрема, що в національному русі німецькомовної меншини сформувалось радикальне крило, яке намагалось утворити на Півдні власну державу під протекторатом Німеччини – колонію Крим-Таврія. Цей план був пов’язаний з особою пастора І. Вінклера.

Діяльність пастора активізувалася після приходу до влади П. Скоропадського. Агітація, яку розгорнув пастор Вінклер серед німців Півдня України, мала успіх. Німецькі колоністи вважали включення районів їх компактного розселення до своєї історичної батьківщини за вирішену справу і навіть відмовилися делегувати свого представника до департаменту у справах німецьких колоністів при уряді Гетьмана. Своє майбутнє вони пов’язували або з рееміграцією до своєї історичної батьківщини – Німеччини, або зі створенням німецького державного анклаву в Україні.

Цей проект зустрів суперечливі оцінки серед німецьких урядовців і військових. Німецький посол у Києві дуже критично поставився до перспективи створення у Криму німецького протекторату, бо такий крок, без сумніву, підірвав би довіру Гетьмана до Німеччини і посилив би антинімецькі настрої в місцях компактного проживання колоністів і в Україні в цілому. Однак у керівництві Німеччини були й досить впливові діячі, що дотримувались протилежної точки зору. Але навіть радикальні прихильники плану Вінклера в німецькому керівництві не погоджувались прийняти його повністю.

В результаті проект створення колонії Крим-Таврія не знайшов підтримки серед вищого державного керівництва Німеччини. На скликаній при кайзері Раді 2 липня 1918 р. план І. Вінклера було відхилено. Не одержали колоністи і німецького громадянства. Восени 1918 р. Вінклер емігрував до Канади, де пізніше покінчив життя самогубством.

Переходячи до аналізу причин краху проекту створення на Півдні України німецькомовного державного анклаву Крим-Таврія, слід перш за все відмовитися від думки, що вони були пов’язані виключно з поразкою Німецької імперії у війні. Є підстави стверджувати, що кайзерівське керівництво дійшло висновку, що спроба реалізувати цей проект небезпечна для інтересів Німеччини. При цьому німецькі верхи брали до увагу цілий комплекс міжнародних і внутрішньоукраїнських факторів.

Зокрема керівництво Рейху боялось, що створення на Півдні України державного анклаву, зорієнтованого на Німеччину, спровокує протистояння Рейху з Австро-Угорщиною (адже Південна Україна була визнана зоною її впливу). Без сумніву реалізація цього проекту призвела б також до різкого погіршення відносин з Туреччиною, яка претендувала на Крим, підтримуючи там плани створення кримськотатарської держави. Втрачати двох союзників заради створення на Півдні України колонії Крим-Таврія з непевним майбутнім Німеччина не вважала доцільним.

Але, напевне, у Берліні добре розуміли також, що цей проект викличе вибух антинімецьких настроїв у середовищі місцевого українського населення й опір уряду Української Держави, яка Південь України, у т. ч. Крим, вважала невід’ємною частиною України. Інакше кажучи, німецьке керівництво змушене було враховувати також український етнічний характер Півдня. Український елемент на Півдні України домінував настільки переконливо, що робив дуже проблематичним створення тут інонаціонального державного утворення. А це, у свою чергу, є додатковим свідченням того, що українські впливи в регіоні в 1918 р. зміцнились і поглибились. І місцеве населення, і міжнародна спільнота (принаймні, держави німецько-австрійського блоку й ті нейтральні держави, що схилялися до визнання Української Держави) усе більше усвідомлювали, що територія трьох південних губерній – Херсонської, Катеринославської і Таврійської – є невід’ємною складовою частиною національно-територіального простору України.

Питання державної приналежності Криму після гетьманського перевороту також перетворилось на одне з ключових української політики.

Українська дипломатія зустрілась у Криму зі складним переплетенням впливів та інтересів сусідніх держав. Українська етнічна меншина Криму, хоча й мала низький рівень національної свідомості, все-таки прагнула до приєднання до Української Держави. Про німецьку меншину мова йшла вище. Корінне населення півострова – кримські татари, які становили відносну більшість жителів, – прагнуло до національного самовизначення, причому, як зазначалося вище, досить швидко еволюціонувало від вимог національно-культурної автономії до спроб побудови незалежної держави.

Уряд П. Скоропадського, що прийшов до влади наприкінці квітня 1918 р., з огляду на низку причин стратегічного, політичного, економічного характеру поставив собі за мету включити Крим до складу Української Держави. Кримський півострів був природним продовженням території України, і без нього Українська Держава була б відрізана від Чорного моря. На це звернув увагу німецького уряду в ноті від 10 травня 1918 р., направленій німецькому послу в Києві барону А. Мумму, Гетьман Скоропадський. "Особливе значення для відродження України полягає у справі установлення її кордонів, особливо південного, і таким чином, у володінні Кримом, – писав він. – ...Україна без Криму стати сильною державою не могла б і особливо з економічного боку була б несильною… Відбудова сильної в економічному відношенні, цілком незалежної Української Держави і для Німеччини є бажаною".

Отже вже з травня 1918 р. уряд П. Скоропадського намагався добитися входження Криму до складу Української Держави. Міністерство внутрішніх справ Української Держави навіть призначило до Криму повітових старост. 16 травня 1918 р. у МЗС відбулась спеціальна нарада з "кримського питання". Для підтримки проукраїнських настроїв у Криму МЗС Української Держави видавало кошти на підтримку трьох газет, які пропагували ідею приєднання Криму до України. Через канали МЗС субсидіювались українські громади в Криму, зокрема спеціально заснований "Комітет Степової України".

Ідея приєднання Криму знаходила підтримку серед досить впливових категорій населення регіону. До Міністерства закордонних справ надходили телеграми подібного змісту: "Губернський з’їзд землевласників та хліборобів Таврії 12 червня 1918 р., ознайомившись з нотою уряду про включення Криму до складу Української Держави гаряче вітає цей крок уряду".

А тим часом в Криму вирішувалося питання про владу. 10 травня 1918 р. німці дозволили скликання Курултаю, який 18 травня обрав прем’єром кримськотатарського уряду Д. Сейдамета. Цей уряд проіснував недовго. Його замінив уряд на чолі з вихідцем із литовських татар генералом С. Сулькевичем. До його складу ввійшли колишні урядовці царської Росії октябристсько-кадетської орієнтації, що і визначило політику нового кримського уряду. Українська меншина в уряді не була представлена. Єдиним кримським татарином, якого включили до початкового складу уряду і який справляв досить сильний вплив на С. Сулькевича, був міністр закордонних справ Д. Сейдамет.

Уряд С. Сулькевича відновив на півострові дію всіх законів Російської імперії. Щодо Української Держави всі кримські владні угрупування займали яскраво виражену недоброзичливу позицію. Одним із перших розпоряджень Сулькевича була заборона вступати в будь-які відносини з українським урядом, "а в разі отримання вимог від уряду України, такі не виконувати".

 Спроби Української Держави дипломатичними засобами вирішити питання Криму не мали істотного успіху. Політичний орієнтир уряду Сулькевича визначався чітко. 21 липня 1918 р. Д. Сейдамет, А. Хільмі й А. Сабрі ( Айвазов) надіслали від імені Головної Директорії Татарської національної ради листа "Високому Німецькому Уряду", у якому виклали своє бачення майбутнього півострова: "Перетворення Криму в незалежне нейтральне ханство, спираючись на німецьку і турецьку політику; досягнення визнання незалежного кримського ханства Німеччиною та її союзниками і в нейтральних країнах до укладення загального миру…". Текст цього листа був відомий в політичних колах Криму і Росії вже в 1918 р. Його було опубліковано також в "Очерках русской смуты" А. Денікіна.

Однак у самому Курултаю не всі сили підтримували цю ідею. Так ліва фракція на чолі з Алі Боданинським, дізнавшись про існування листа, заявила протест, вийшла зі складу парламенту і перейшла до табору більшовиків.

А тим часом у Криму здійснювались конкретні кроки до створення незалежної кримськотатарської держави, причому її кордони планувалось пересунути далеко за Перекоп. За одним із варіантів до цієї держави навіть планувалося приєднати Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський повіти. Так на початку липня 1918 р. сімферопольський повітовий староста попереджував своє керівництво про те, що йому з достовірного джерела відомо про татарсько-німецькі переговори щодо приєднання до Криму трьох північних повітів губернії, заселених переважно українцями.

За цих умов гетьманський уряд пішов на рішучі кроки, оголосивши в середині серпня економічну блокаду Криму. Було припинено залізничний і морський рух і торгівлю. Миттєво економічна ситуація в Криму погіршилась. Турецький уряд спробував врятувати кримських сепаратистів. Турецький лідер Талаат-бей під час свого візиту до Берліна у вересні 1918 р. ультимативно вимагав визнання незалежності Криму, погрожуючи навіть відмовитися від союзу з Німеччиною. Проте турецький демарш не справив на німецький уряд очікуваного враження. Німці, які з великим небажанням відмовилися від створення на Півдні України власного державного анклаву, не хотіли дозволити це й Туреччині.

Загальна ситуація змусила кримський уряд змінити свою позицію. У середині вересня 1918 р. до Києва для переговорів прибула кримська делегація. Як засвідчив хід переговорів, кримська делегація мала за мету лише поновити економічні зв’язки з Україною, не вирішуючи питання про територіальну приналежність Криму. У зв’язку з цим українська сторона відмовилась від подальших переговорів, заявивши про невизнання кримських делегатів компетентними виражати волю всього населення півострова, зажадавши прибуття представників основних національних груп.

Через тиждень до Києва приїхали лідери німецьких колоністів – Т. Рапп і А. Нефф – і кримських татар – Ю. Везіров та А. Озенбашли. На спільному засіданні делегацій 9 жовтня 1918 р. було проголошено Декларацію з викладом принципів кримської крайової конституції. У першому пункті цього документа зазначалося, що "Крим з’єднується з Україною на правах автономного краю…". До компетенції українського уряду передавалась зовнішня і митна політика, керівництво армією та флотом. Спільною була фінансова система, експлуатація залізниць, пошт і телеграфу. Крим зберігав свій уряд, народні збори з правом розробляти місцеве законодавство, власний бюджет, адміністрацію та військо.

В той же час представники кримської Директорії продовжували вести переговори з німцями. Так, директор фінансів звернувся 21 жовтня 1918 р. до начальника генштабу німецьких військ з проханням профінансувати Директорію на суму більше 1 млн марок "на просвітні на культурні потреби".

Крах Гетьманату Скоропадського і прихід до влади Директорії на багато років поклали край спробам включення Криму до складу України.

 

5. Проблема кордонів з РСФРР та Румунією.

Сприятливі умови для внутрішньої консолідації різних регіонів України, зокрема південноукраїнського, у єдине державне ціле покликана була створити зовнішня політика Української Держави.

За Гетьмана Південь став міжнародно-визнаною (зокрема Німеччиною, її союзниками, Радянською Росією та іншими державами, що підтримували стосунки з Гетьманом Скоропадським) складовою частиною Української Держави. Але ряд питань, пов’язаних з кордонами із сусідніми державами, не було урегульовано.

Почнемо з Південного Сходу України, зокрема Донбасу. Ця територія попала під контроль військ Центральної Ради та її союзників у квітні 1918 р. Цим самим був поставлений хрест на Донецько-Криворізькій республіці, створеній більшовиками, головним чином, для нейтралізації тут українських впливів. Згідно зі статтею 6 Брестського миру Україна визнавалась Російською Федерацією в межах 9 губерній (без Криму), у тому числі тих регіонів, які більшовики в 1917 р. відмовлялись визнавати українськими – Катеринославської (з Донбасом) та Харківської губерній. Відповідно до цієї статті уряд Радянської Росії зобов’язувався вивести з території України свої війська, визнати Українську Народну Республіку й розпочати переговори з нею про підписання мирного договору й установлення державних кордонів. Незважаючи на вимушений характер цього визнання і, як побачимо далі, небажання Росії виконувати його на практиці, воно мало важливий вплив на подальший хід подій: по суті, було покладено початок ревізії більшовиками свого власного ставлення до Півдня як частини російського національно-територіального простору – Новоросії.

Українсько-російські переговори розпочалися 23 травня 1918 р. у Києві. Російську делегацію представляли Х. Раковський і Д. Мануїльський, а українську – Генеральний суддя Української Держави С. Шелухін.

Якщо українська делегація поставилась до переговорів з усією відповідальністю, прагнучи до визнання Росією незалежного статусу України в її етнографічних межах, то для російської сторони вони, як зазначалося вище, були вимушеним заходом, до якого її зобов’язував Брестський мир. Подальші події засвідчили, що Радянська Росія не відмовилась від намірів повернути під свій контроль Україну, у тому числі південний регіон.

Але ті питання, у вирішенні яких російська делегація була зацікавлена, швидко доходили свого логічного завершення. Так було з договором про перемир’я, обговорення тексту якого сторони розпочали наприкінці травня. Після проведеної комісіями роботи та детального обговорення й узгодження по пунктах умов перемир’я на закритому пленарному засіданні 12 червня 1918 р. було укладено прелімінарний мирний договір, в якому зазначалося, що на час ведення переговорів боєві дії припиняються. Це означало, що радянська делегація (хоча й тимчасово, на час переговорів) визнала юрисдикцію Української Держави над усім Півднем України, у т. ч. Донбасом.

Лише після цього сторони перейшли до обговорення питання про кордони. Фактично всі наступні пленарні засідання мирної конференції зводились до гострих дискусій з цієї проблеми. Підґрунтям позиції української делегації при визначені кордонів був етнографічний принцип з урахуванням у деяких спірних випадках політичних, географічних і економічних аспектів. Щодо радянської сторони, то вона вважала, що така позиція ігнорує принцип самовизначення, і зажадала, щоб питання встановлення кордонів вирішувалось згідно з волею населення, якою, як показувала тодішня практика, більшовики відверто маніпулювали, уміло використовуючи демагогічні прийоми і відкрите насильство.

Переговори повільно, з перервами продовжувалися. Російська сторона не підтримала лінію кордону, запропоновану українськими делегатами. Великі суперечки точилися навколо всіх ділянок російсько-українського кордону, зокрема Донбасу та ряду інших територій Південного Сходу України. За проектом, запропонованим російською стороною, від України відрізалися економічно важливі території басейну, де знаходилося майже 85% покладів вугілля і весь антрацит. Це позбавило б Україну частини її території та майже всієї паливної бази.

Гострі дискусії точились і поза пленарними засіданнями, у політичній комісії. Українська сторона для обґрунтування своєї позиції була змушена звернутись до історії. 11 липня 1918 р. на спільних засіданнях політичної комісії були заслухані доповіді провідних українських експертів, у тому числі й професора Д. Багалія. Він присвятив свою доповідь аналізу українського характеру південноукраїнських земель. Звертаючись до представників російської делегації, Д. Багалій заявив: "Ось основний висновок, до якого дійшли ми, історики, однаково українські і російські – весь так званий Новоросійський край – це єсть старе гніздо запорожців і був заселений первісно виключно запорожцями. Такий приклад, як Слов’яно-Сербський повіт, є ніщо інше як місцевість, заселена чужим елементом – сербським за часів Єлизавети Петрівни: і треба сказати, що цей елемент цілком українізувався, його нема зовсім, вони всі обернулися в українців....".

Однак представники російської делегації стояли на своєму. Висловлюючи незгоду з українським проектом, вони зазначили, що він у багатьох пунктах є експансивним щодо Росії. На початку жовтня 1918 р. українська делегація запропонувала повернутися до вирішення питання про встановлення українсько-російських кордонів у дещо зміненому варіанті. Українська сторона відмовлялась від претензій на ряд територій на Півночі, включаючи населену українцями частину Курщини й Орловщини. Щодо південно-східних територій, у т.ч. Донбасу, то з цього питання позиція України не змінилася. У ноті української делегації від 3 жовтня 1918 р. висловлювалось сподівання, що російська делегація врахує інтереси Української Держави та визнає запропоновані українською стороною кордони. Однак російські представники остаточної відповіді не дали і, посилаючись на необхідність одержання інструкцій із Москви, попросили на деякий час перервати мирні переговори. Фактично відтоді їх було припинено остаточно.

Таким чином, українсько-російські договори 1918 р. не закінчились підписанням мирного договору і встановленням кордону між двома державами. Дипломатія, як відомо, – мистецтво можливого. Українська сторона не мала за своєю спиною сил, здатних примусити більшовиків погодитися на мир. Як зазначалося вище, німецький уряд не став відкрито і недвозначно на бік України. Д. Дорошенко, перебуваючи на посаді міністра закордонних справ, у листі до В. Липинського від 23 липня 1918 р. писав, що політика німців хиталася між українською та російською орієнтаціями. І через те український уряд не міг дійти порозуміння з більшовиками у справі кордонів.

Однак назвати переговори безрезультатними не можна. Населення України, у тому числі жителі південноукраїнського регіону, стали свідками гострої дискусії між представниками РСФРР і Української Держави з приводу державної приналежності Півдня України. Прості й переконливі аргументи української делегації, які ґрунтувались на етнографічному факторі та розумінні того, що цей регіон органічно пов’язаний з Україною і більшість його населення була представлена саме українцями, численні виступи експертів, про які писали газети, ставали відомими широкій громадськості – як українцям, так і росіянам, євреям, етнічним німцям, представникам інших народностей регіону. Вони спричиняли певні зрушення в їхній свідомості, сприяли подоланню міфів і стереотипів імперського минулого. Зокрема все більше жителів Півдня переставали сприймати свій край частиною російського національно-територіального масиву – Новоросією і доходили висновку, що це, хоч і своєрідна, але все-таки невід’ємна частина української території.

За лаштунками подій відбувалась і певна еволюція поглядів радянського керівництва Росії щодо України, зокрема її Півдня. Розмах національно-визвольного руху в регіоні поступово схилив більшовицьке керівництво до висновку, що Україну слід сприймати в її етнографічних межах, принаймні, у тих, що були визначені в ІІІ Універсалі Центральної Ради.

Другим сектором Півдня, де стикались інтереси України із сусідами, була Бессарабія. Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом не включила Бессарабську губернію до складу УНР. Підстави для включення були, адже на її території здавна, крім молдаван, проживали українці (здебільшого на півдні і півночі краю) і представники інших національностей. Але вважалося, що доля населених українцями територій буде визначена в результаті вільного волевиявлення населення.

Після Лютневої революції в Бессарабії розгорнувся національно-визвольний рух, який призвів у грудні 1917 р. до проголошення Молдавською Крайовою Радою – органом парламентського типу під назвою "Сфатул Церій" – Бессарабії Молдавською Народною Республікою. Центральна Рада вітала утворення МНР, хоча і пам’ятала про Придунайські землі, Лівобережжя Дністра і Хотинщину – землі Бессарабії, що етнографічно тяжіли до України. Керівництва УНР і МНР вирішили відкласти вирішення питання про територіальні претензії до Установчих зборів.

Але населення зазначених районів, побоюючись непевної політичної перспективи, було не в захваті від створення МНР. Так надзвичайні Акерманські повітові земські збори 16 січня 1918 р. ухвалили "приєднатися до Української Республіки в тому вигляді, як вона визначиться Українськими Установчими зборами". Аналогічні рішення протягом грудня 1917 – січня 1918 рр. на підставі "приговорів" сільських громад були прийняті також земськими зборами інших повітів.

Ситуація різко змінилася після того, як у січні 1918 р. на Півдні з’явились радянські війська і перед Бессарабією постала перспектива більшовизації. Не маючи суттєвої підтримки на місцях, молдавський уряд був змушений шукати військової підтримки ззовні. Найприйнятнішим кандидатом на роль рятувальника й "покровителя" МНР була Українська Народна Республіка. На початку грудня 1917 р. молдавський уряд відрядив делегації, що мали на меті добитися військової допомоги в боротьбі з більшовиками. Але делегації повернулися до Кишинева ні з чим. В. Матвієнко, який присвятив цим аспектам свою статтю, не знайшов жодних документальних свідчень реакції Центральної Ради чи Генерального Секретаріату на звернення уряду МНР по військову допомогу.

Прагнучи не допустити більшовизації регіону, "Сфатул Церій" більшістю голосів прийняв рішення запросити румунську армію для забезпечення порядку в Бессарабії. Румунія, що давно претендувала на землі Бессарабії, охоче скористалася цим "запрошенням". Окупація Бессарабії відбулась за згодою Німеччини. У відповідь на це Голова Ради Народних Міністрів УНР і міністр закордонних справ В. Голубович надіслав ноту протесту урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії.

Центральна Рада після повернення на початку березня 1918 р. до Києва, знову заявила про своє право на українські території Бессарабії. Свої вимоги вона обґрунтовувала, поклавши в основу історичні факти й етнографічний принцип.

Однак демарші української сторони не вплинули на прорумунськи налаштовану більшість "Сфатул Церій". Під час голосування з питання про приєднання Бессарабії до Румунії на початку квітня 1918 р. за приєднання віддали голоси 86 осіб, утрималось – 36, проти виступили 3. У "Відомостях Крайового органу Бессарабії Сфатул Церій" публікувалися передовиці в яких зазначалося, що населення Бессарабії нарешті позбавилося від «тих жахів, що розтерзують нещасне населення Росії, шовіністично-реакційного духу, яким насичена атмосфера "вільної України", від ганьби єврейських погромів, що то і діло спалахують на Україні, …й зараз щасливо насолоджується спокоєм під захистом закону…». Ця відверта фальсифікація свідчила, що румунська сторона не має ніяких намірів вести конструктивний діалог з УНР і йти назустріч побажанням українців Бессарабії.

Населення південноукраїнського регіону було добре обізнано про долю українців, які проживали у Бессарабії й з співчуттям ставилося до них. На сторінках газети "Січ" у травні 1918 р. було опубліковано замітку про переслідування українців в Бессарабії. В газеті зазначається: "Обов’язок України вимагає рішучих кроків щодо визволення Бессарабії. Треба робити зараз поки ще бессарабське питання не загубило нації".

Уряд П. Скоропадського з перших днів свого існування також намагався вирішити "бессарабське питання". Гетьман призначив повітових старост до деяких повітів Бессарабії, але вони, як і інші українські урядовці, не були допущені румунами.

Не зумівши досягти дипломатичним шляхом згоди румунської сторони на перегляд "бессарабського питання", уряд П. Скоропадського перейшов до економічних санкцій. Однак "митна війна", оголошена Румунії, тривала не довго. На початку вересня до Києва прибула румунська місія, що мала на меті заключити з Україною торгівельну угоду. Питання про Бессарабію було вирішено перенести на майбутнє і зробити його частиною післявоєнного влаштування кордонів. Взаємовигідний договір між Українською Державою і Румунією був підписаний 26 жовтня. Однак впровадити у життя його не вдалося, бо перестала існувати Українська Держава. 10 грудня 1918 р. румунський король ліквідував "Сфатул Церій", а Бессарабію оголосив провінцією Румунії.

Таким чином, і на Південному Сході, у Донбасі, і на Південному Заході, у Бессарабії, сусідні держави – Радянська Росія і Румунія – не визнавали український характер регіону. Але ставити на одну площину українсько-румунські й українсько-російські стосунки в 1918 р. немає підстав. Радянська Росія, по суті, відмовлялась визнати незалежність України і претендувала на всю її територію, тоді як Румунія сприймала Українську Державу як цілком незалежну й обмежувала свої претензії Бессарабією.

Отже, за відносно короткий період Гетьманату Скоропадського відбулося істотне поглиблення інтеграції Півдня в Українську Державу. Історичним фактом стала політична переорієнтація південноукраїнського регіону на столицю України – Київ. З офіційних документів і масової свідомості починає зникати стара назва південноукраїнського регіону "Новоросія", що закріпилася за Півднем ще з часів Катерини ІІ. Місцеве населення незалежно від політичних поглядів і національно-культурних орієнтацій усе більше усвідомлювало, що територія трьох губерній – Херсонської, Катеринославської та Таврійської – є невід’ємною складовою частиною національно-територіального простору України.

Важливу роль у закріпленні Півдня України як невід’ємної частини України відіграла зовнішня політика Гетьмана, спрямована на послідовний захист національних інтересів України. У зовнішній політиці національний характер режиму Скоропадського виявився особливо рельєфно. Не викликає сумніву і соборницький напрямок його курсу. Міжнародна спільнота, принаймні держави німецько-австрійського блоку, і ті нейтральні країни, що схилялися до визнання Української Держави, сприймали її в сукупності всіх історичних регіонів, у тому числі південноукраїнського.

Але українські дипломати не могли б нічого зробити, якщо б не спирались на життєві реалії. Вони виходили з того зрозумілого, базованого на даних наукового аналізу факту, що більшість населення південноукраїнських губерній становлять українці. У тих випадках, коли Україна претендувала на територію Криму, вона була впевнена, що має на це більше прав, ніж будь-яка інша держава (Росія чи Туреччина), чи навіть кримськотатарська національна меншина півострова, якій українським урядом пропонувалась територіальна автономія.

 

6. Встановлення влади Директорії у південноукраїнському регіоні.

Антигетьманське повстання, яке очолила обрана Українським національним союзом Директорія УНР, почалось після обнародування П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. грамоти про федерацію України з Росією. В умовах краху Німецької і Австро-Угорської імперій гетьманський режим зробив ставку на білогвардійську Росію і Антанту, що її підтримувала. Новий проросійський уряд очолив С. Гербель, який у свій час був Головноуповноваженим українського уряду на окупованих австрійською армією землях України. У грамоті Гетьмана з приводу призначення нового кабінету зазначалося: "Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах, принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави". 

Директорія вважала себе політичним антиподом Гетьманату. Про перспективу федерації з Росією, та ще й під проводом царських генералів, лідери Українського національного союзу не хотіли й слухати. Вони сприйняли грамоту Гетьмана від 14 листопада як "узурпацію народної влади", а новий уряд як "протинародний, протинаціональний". У першій декларації Директорії від 15 листопада 1918 р. генерала П. Скоропадського звинувачували в національній зраді – "скасуванні самостійності Української Держави" і прагненні відтворення "єдиної неподільної" Росії з усіма негативними наслідками цього для України.

Підстав для таких оцінок було достатньо. 16 листопада міністр закордонних справ Української Держави Г. Афанасьєв надіслав А. Денікіну телеграму, у якій заявив, що "українські сили у порозумінні з Доном і паралельно з Добровольчою армією направляються на боротьбу з більшовиками і відновлення єдності Росії". Вже наприкінці листопада 1918 р. в деяких районах Донбасу і північно-східної Таврії була утворена спільна гетьмансько-білогвардійська адміністрація. 29 листопада гетьманський уряд постановив видати з державної казни 10 млн карбованців для підтримки Добровольчої армії. Було розглянуто питання про запрошення частин Добровольчої армії для боротьби "з внутрішніми більшовиками" в Катеринославській і Харківській губерніях.

Зі свого боку Директорія проголошувала тверді наміри відновити державну самостійність України, республіканський лад і всі його досягнення, знищені режимом П. Скоропадського: "…Всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Установчі Українські Збори твердо й непохитно закріплять їх на українській вільній землі". Цей пункт звернення жителі України повинні були розуміти як перспективу відновлення режиму Центральної Ради з її політичними і соціально-економічними перетвореннями.

Заклики Директорії до повстання впали на добре підготовлений ґрунт. Незадоволення населення соціально-економічною політикою гетьманського уряду і оголошенням грамоти про федерацію з Росією досягло рівня кипіння. Вісті про революційні події в центрі блискавично поширились по всіх регіонах України, у тому числі й на Півдні, викликавши величезне піднесення. Розпочавшись 14 листопада 1918 р., антигетьманське повстання швидко набуло загальнонаціонального характеру. Очевидці й дослідники зазначають, що воно розвивалося надзвичайно стрімко. "Протягом кількох днів вся Україна була об’єднана під владою Директорії", – писав у 1920 р. М. Рафес, один із керівників Бунду. Історик-марксист М. Яворський у "Революції на Вкраїні в її головних етапах", опублікованій в 1923 р., зазначає, що "протягом двох тижнів Директорія стала паном положення на Вкраїні".

У повстанні брали участь величезні маси людей, головним чином, селяни. Московська більшовицька газета "Правда" змушена була визнати: "Петлюрівці перемогли тому, що їм вдалося повести за собою багатомільйонні маси селянства". Національні меншини України, зокрема російська, єврейська та інші, також не наважувались виступити проти Директорії, за якою стояло багатомільйонне українське селянство. Навіть більшовики на деякий час затаїлися, чекаючи допомоги регулярної Червоної армії.

Органи місцевого самоврядування у більшості своїй також були схильні демонструвати лояльність Директорії. На початковому етапі повстання, в умовах величезного загальнонаціонального піднесення, місцеве самоуправління побоювалось суперечити Директорії, навіть якщо не було прихильним до національного курсу УНР. Певну роль відіграла й та обставина, що при Гетьмані ці органи були об’єктом гонінь. Директорія сподівалась, що демократичні елементи земств і місцевого самоврядування будуть сприяти переходу влади до українського республіканського режиму мирним шляхом. 2 грудня, коли Директорія ще перебувала у Фастові, на місця прийшла телеграма, підписана В. Винниченком. У ній повідомлялось, що 1) влада на місцях переходить до органів місцевого самоврядування і 2) Директорія буде призначати в регіони своїх представників – губернських і повітових комісарів. Місцевим управам пропонувалось подати списки кандидатур на ці посади. Ця телеграма була надіслана і на адресу органів місцевого самоврядування південних повітів і губерній України. Там, де противники Директорії були слабкі, цей наказ у тій чи іншій формі виконувався. Ситуація складалася на користь Директорії.

Принцип територіальної єдності України, її соборності, був одним з основоположних ідеологічних постулатів Директорії УНР. Український національний союз, який обрав у середині листопада 1918 р. Директорію, своє ставлення до питання про територіальні межі незалежної Української Держави висловлював ясно і недвозначно. Коли 7 серпня 1918 р. було підписано угоду між Українською Державою та Всевеликим Військом Донським, згідно з якою територія Ростовського, Таганрозького і Донецького округів, населених переважно українцями, включалися до складу Війська Донського, УНС виступив із заявою, у якій зазначалось, що "українське громадянство та народ ніколи не примиряться з фактом відокремлення та поневолення українського народу на Донщині". В іншій заяві, надісланій Гетьману в жовтні 1918 р. з приводу необхідності створення коаліційно-демократичного національного кабінету, УНС зазначив: "Український Національний Союз вважає цілком природним і необхідним злучення в один державний організм усіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли до складу самостійної Української Держави, себто: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщини, Чорноморії і Кубані". Той факт, що територія Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній є невід’ємною частиною Соборної України, в українському республіканському середовищі часів Директорії не викликав жодних сумнівів. Коли Директорія проголосила загальнонаціональне повстання, одним з перших її рішень були переговори з Західно-Українською Народною Республікою про необхідність об’єднатися в єдину соборну українську державу, а потім і – Акт Злуки УНР і ЗУНР.

Українська Народна Республіка знову стала об’єктом більшовицької агресії і змушена була всі сили концентрувати на обороні.

Як свідчать факти, йдучи на антигетьманське повстання, селяни Півдня керувалися тими ж мотивами, що й керівництво УНР. Серед них суто національні, без сумніву, займали важливе місце. Але вони – і це цілком природно – поєднувались із соціально-економічними і культурно-освітніми. Коли на початку січня 1919 р. на Півдні відбувалися вибори делегатів до Трудового Конгресу, громадяни с. Мар’ївки (947 дорослих громадян обох статей) Біленьківської волості Олександрівського повіту дали своєму делегату І. Водязі наказ: "1) Стояти за Федеративну демократичну Українську Народну Республіку, причому до виборів до Всеросійських Установчих Зборів – стояти за самостійне Правління Україною; 2) стояти за передачу землі згідно ІV Універсалу Центральної Ради; 3) за введення обов’язкової і безплатної державної освіти". У цьому наказі відчувається вплив політичного досвіду, якого селянство набуло в умовах Центральної Ради й режиму П. Скоропадського. Напевне, воно оцінювало режим Директорії як продовження Центральної Ради й антитезу Гетьманату. Учасники сходу вели себе, по-перше, як українці, свідомі свого національного походження, по-друге, як селяни з їхніми специфічними інтересами. Біленьківська волость вимагала незалежної Української Народної Республіки, вирішення аграрного питання в інтересах трудового селянства і забезпечення національно-культурних потреб народу. Власне в цьому й полягала сутність політичної програми Української Директорії.

Як і Центральна Рада, Директорія своєю політикою свідомо сприяла цьому процесу. З першого дня свого існування вона твердо стояла на позиціях утвердження повної незалежності України і у цьому відношенні відрізнялась як від Гетьманату П. Скоропадського, який завершив свою діяльність грамотою про федерацію з Росією, так і від Центральної Ради, яка дійшла до визнання незалежності в результаті довгої та болісної еволюції.

Як і в інших регіонах України, крах гетьманського режиму на Півдні відбувся надзвичайно швидко. Ще до початку повстання на Південь були відряджені емісари українських соціалістичних партій, головним завданням яких була організація республіканського підпілля і збройних антигетьманських загонів. Зокрема на Херсонщині над підготовкою повстання активно працювали офіцери В. Кедровський і М. Григор’єв, які відіграли значну роль у ліквідації гетьманського режиму в губернії.

Важливу роль у боротьбі за відновлення республіканського режиму відігравали місцеві сільські інтелігенти – учителі, земські лікарі, дрібні службовці і просто освічені селяни, в основному фронтовики. Інколи вони були членами українських соціалістичних партій, як правило, УПСР чи УСДРП, інколи – безпартійними. Повстання сприяло піднесенню їхньої національної самосвідомості та зрештою відкривало перспективи соціального росту. В ході повстання продовжився процес формування нової політичної і військової еліти. Так П. Василюк, безпартійний, який в роки Світової війни служив штабним писарем, а під час антигетьманського повстання перебував на території Катеринославщини, згадував: "У вагонах, побалакавши з дядьками, ми самі о собі набрали переконання, що ми дійсно щось вище від тієї сірої маси, бо хоч знаємо, хто ми такі". Згодом він став сотником армії УНР.

Підбиваючи підсумок короткому періоду Директорії на Півдні України, можна констатувати його надзвичайно суперечливий характер.

У цілому події в регіоні в цей період розвивались у руслі загальноукраїнських тенденцій. Цей період був відзначений надзвичайною активністю населення регіону. Після гетьманської грамоти про федерацію з Росією, що поставила під сумнів самостійницький статус України, почалося масове антигетьманське повстання, яке з центру держави швидко поширилось на весь південний регіон. Правобережна територія регіону, за винятком портових міст Одеси, Миколаєва, Херсона та вузької прибережної смуги, яка потрапила під контроль військ Антанти, при активній участі місцевого населення перейшла під владу українського республіканського режиму, який розгорнув тут реалізацію своєї соціально-економічної та політичної програми. Сільське і міське населення лівобережного Півдня, включаючи територію Донбасу, у своїй більшості також було готове визнати владу Директорії.

Необхідно спеціально зазначити, що у боротьбі за владу на Півдні на боці Директорії брали участь в основному місцеві сили – повстанці та гетьманські військові з’єднання, що перейшли на її сторону. Ніякої допомоги з Півночі (крім відрядження сюди деяких офіцерів і урядовців) не надходило. У південноукраїнському регіоні виявилось достатньо власних ресурсів, щоб розгорнути збройну боротьбу за встановлення тут української національної влади. Якщо розглядати антигетьманське повстання в Україні як важливий етап формування модерної української нації, то є всі підстави стверджувати, що цей процес охопив весь Південь України. Українська ідея наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. перетворювалась у домінуючу в регіоні. Внутрішні конкуренти республіканського режиму – махновці і місцеві більшовики – не мали шансів надовго закріпитися тут. Це визнавали їхні видатні представники, а на практиці яскраво продемонстрував провал махновсько-більшовицької авантюри із захоплення наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. Катеринослава. Від повного розгрому махновців врятувала зовнішня сила – регулярні війська Російської Федерації, що наступали з півночі. З цією силою Н. Махно ще у грудні 1918 р. встановив союзні відносини. Директорія намагалася "відірвати" махновців від більшовиків, але це їй не вдалося.

Крім регулярних військ Радянської Росії в регіоні діяли також російські білогвардійські формування. Південно-східна частина України вже наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. стала перетворюватися в один із важливих ареалів російської громадянської війни, до якої втягувалося місцеве населення. І більшовики, і білогвардійці прагнули знайти тут своїх прибічників і заручитися їхньою підтримкою. При цьому і ті, й інші не визнавали українського характеру регіону і нещадно боролися з тими, хто ідентифікував себе як українця.

Тут варто згадати Центральну Раду, яка наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. зуміла поширити свій вплив на південний регіон значною мірою тому, що Російська держава попала в смугу дезінтеграції і росіяни, зайняті своєю революцією, на деякий час полишили українців самих на себе. Українці цим скористалися, і Центральна Рада взяла під свій контроль майже весь південний регіон України (без Криму). Коли ж на зміну Центральній Раді прийшов гетьманський режим, він утримував під своїм контролем Південь значною мірою завдяки окупаційним військам, які унеможливили радянську інтервенцію. Зовсім в іншому становищі перебувала Директорія. Трагізм її становища полягав у тому, що міжнародна обстановка для неї склалася надзвичайно несприятливо. У Директорії зовсім не було союзників, зате було багато ворогів, серед яких найнебезпечнішим виявилась більшовицька Росія.

Прорвати міжнародну ізоляцію Директорії було надто важко. Зовнішньополітичні успіхи Центральної Ради і Гетьманату пояснювались обставинами часу. Визнання німцями та їхніми союзниками в лютому 1918 р. УНР було викликане значною мірою воєнно-політичною кон’юнктурою. Укладаючи мир на Сході, німці сподівалися вивільнити війська для війни на Заході і разом із тим за рахунок ресурсів України поліпшити своє продовольче становище. Антанта свою політику щодо Директорії УНР наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. проводила, виходячи з необхідності відновлення Російської держави, яка б залишилася в майбутньому союзницею Франції та сильною противагою Німеччині на Сході. Це також кон’юнктурні розрахунки. Але до цих надій примішувалися і невластиві для політики емоції – французи не могли вибачити українцям мир з німцями ще й тому, що він, на їхній погляд, затягнув війну і коштував Франції тисячі і тисячі життів фронтовиків. Складні переговори, які продовжувалися протягом усього терміну перебування французів в Одесі, мало що дали українцям, хоча поступово справа все-таки йшла в напрямку зближення позицій сторін. Це було викликане логікою подій, яку французькі дипломати не могли нескінченно ігнорували. Взявши під контроль російський центр, більшовики після закінчення Світової війни стали швидко встановлювати свою владу над національними регіонами, які покидали окупаційні війська Німеччини й Австро-Угорщини.