Проект "Новоросія" ...

Тема 5. УКРАЇНА ЧИ "НОВОРОСІЯ"? ПИТАННЯ ПРО СТАТУС ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ В ПОЛІТИЧНІЙ БОРОТЬБІ 1919–1922 рр. (2 год.)

План лекції:

1. Південь України у складі УСРР в 1919 р.: інтеграція по-більшовицьки.
2. Курс на відновлення "Новоросії": еволюція політики білогвардійських режимів щодо південноукраїнського регіону.
3. Махновське середовище й українська ідея.
4. Визнання більшовиками статусу Півдня як української території (1920–1922 рр.).

 

Рекомендована література:

1.      Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно: Историческое повествование. – К.: РВЦ «Проза», 1993. – 592 с.

2.      Врангель П.Н. Воспоминания: Южный фронт (ноябрь 1916 – ноябрь 1920 гг.). – М.: Терра, 1992. – Ч. ІІ. – 474 с.

3.      Гаврилюк Г. Спроба укладення військової конвенції УНР з «Урядом Півдня Росії» в 1920 р. // Київська старовина. – 1997. – № 3–4. – С. 152–156.

4.      Деникин А.И. Очерки русской смуты. – М.: Мысль, 1991. – 205 с.

5.      Дмитрієнко М.Ф. Зміни в адміністративно-територіальному устрої України в 1919–1920 рр. // Український історичний журнал. – 2003. – № 6. – С. 68–78; 2004. – № 1. – С. 43–52.

6.      Махно Н. Воспоминания. – Париж, 1929, 1936, 1937 (Харьков: «Скорпион», 1998). – Кн. 1–3.

7.      Турченко Г.Ф. Південна Україна на зламі епох (1914–1922 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – 324 с. 

8.      Турченко Ф.Г., Турченко Г.Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. – 1921 р.): Історичні нариси. – К.: Генеза, 2003. – 304 с.

 

1. Південь України у складі УСРР в 1919 р.: інтеграція по-більшовицьки.

У 1919 р. Південна Україна стала ареною гострої боротьби між політичними силами, що уособлювали інтереси різних верств українського та російського суспільства. Залишаючись важливим ареалом Української революції, регіон разом із тим став і стратегічним театром російської громадянської війни. Обидві сторони внутрішньоросійського протистояння – більшовики й білогвардійці – намагалися закріпитися на Півдні і використати людські та матеріальні ресурси регіону в боротьбі за контроль над усім постімперським простором. Була і могутня "третя сила" – селянське повстанство, інтереси якого концентрувалися, головним чином, на місцевих чи регіональних проблемах, і яке справляло значний вплив на хід подій не лише на Півдні України, але й далеко за її межами.

Наприкінці весни 1919 р. більша частина Південної України опинилася під контролем більшовиків. Політика більшовиків була запереченням курсу українських політичних режимів, які діяли в 1917–1919 рр. Як і раніше, цей регіон вони розглядали як продовольчу і паливно-металургійну базу Росії. До того ж Південь був важливим стратегічним районом, який після краху Австро-Угорської та Німецької імперій вважався базою для поширення радянського впливу на сусідні країни, зокрема ті, що були розташовані в басейні Чорного моря і в Центральній Європі.

Однак, більшовицький режим був не всесильним. Відкинути все те, що за два роки Української революції увійшло у свідомість мільйонів жителів України – зокрема, відчуття окремішності українських земель, їх територіальної єдності – він виявився не в змозі.

Питання про майбутній статус України, її адміністративно-територіальні межі перед більшовицьким керівництвом постало відразу, як тільки з’явилася перспектива відновлення радянського контролю над нею. Основоположний більшовицький постулат національної політики, який партійно-державне керівництво Радянської Росії твердо засвоїло ще з дожовтневого підпілля, полягав у тому, що майбутня багатонаціональна комуністична держава на постімперському просторі повинна будуватися як унітарна соціалістична радянська республіка. Будь-які відхилення від цього принципу (зокрема, федеративні стосунки з радянською УНР в 1917 – на початку 1918 рр.) розглядалися як тимчасова тактика при збереженні унітаристської стратегії. Була велика спокуса залишитися вірними "першоосновам" більшовицького вчення без будь-якого відступу від нього в 1919 р. До цього, здавалося, спонукали і зовнішні обставини – крах Німецької та Австро-Угорської імперій і розгортання на їхніх теренах та в інших країнах Європи революційного руху. Ці події були сприйняті як початок світової революції. На думку В. Леніна, у близькому майбутньому Радянська Росія повинна стати складовою частиною федерації європейських радянських республік. Усі публічні виступи цього часу містять згадки про світову революцію та міжнародну федерацію радянських республік.

Така запаморочлива міжнародна перспектива викривляла сприйняття внутрішніх проблем, зокрема питання про майбутнє України. Важко уявити, що на карті майбутньої всесвітньої федеративної радянської республіки знайшлося б місце Україні. Як видно з текстів, написаних В. Леніним наприкінці 1918 – на початку 1919 рр., він всерйоз задумувався над питанням про політичне злиття України з Росією, правда, не формулюючи чітко механізму і меж цього процесу, цікавлячись, однак, як до нього поставиться місцеве населення.

Але Москва одержувала інформацію і про противників такої перспективи. Ідея територіальної єдності і самостійності України протягом 1917–1918 рр. настільки глибоко закріпилась у свідомості населення всіх регіонів, у тому числі південного, українська частина якого все більше ідентифікувала себе з українською нацією, що ігнорувати цю обставину було просто безрозсудно. Була й інша важлива обставина: виявилося, що ця ідея стала проникати в середовище самих більшовиків, зокрема тих, які виросли в Україні. Визнаючи радянську владу, апелюючи до вчення К. Маркса з його ідеєю диктатури пролетаріату, вони в той же час відстоювали позиції незалежної України і ні за яких умов не погоджувалися відмовитися від цього фундаментального політичного постулату. На початку 1919 р. в Саратові вийшла друком книга українських емігрантів-більшовиків С. Мазлаха і В. Шахрая "До хвилі. (Що діється на Вкраїні і з Україною)", яка пізніше була визнана як ідеологічний маніфест українського національного комунізму. В ній читаємо пророчі слова: "Україна може бути лише самостійною! Повірте, іншого виходу немає!... При тому підвищенні національної свідомості і напруженої волі до вільного, незалежного, самостійного життя, яку виявив український революційний національно-визвольний рух, – не може бути й мови про повернення України в стан будь-чиєї колонії...".

Отже, після ліквідації в Україні влади Директорії і встановлення тут більшовицького режиму прагнення до незалежності в населенні не зникло. Більше того, воно стало проникати і в те соціальне середовище, яке раніше вважалося ворожим цій ідеї – в середовище прихильників радянського режиму. Складалася парадоксальна ситуація: розширення соціальної і політичної бази радянської влади в Україні супроводжувалося розповсюдженням самостійницьких настроїв, проти яких боролися більшовики. Виникла і стала швидко поширюватися ідея створення незалежної радянської України. Все це формувало комплекс умов для продовження українського державотворення, але вже при активній участі національно-комуністичних елементів, які виступили в ролі національної еліти, готової очолити державотворчий і націотворчий процес. Ця тенденція була настільки сильною і несподіваною для нової влади, що змусила зважати на неї в своїй політиці.

Були й інші чинники істотної корекції політики більшовицького центру щодо України, зокрема продовольчий, паливний і, врешті-решт, геополітичний. Як уже зазначалось, Україна традиційно сприймалась у Москві як продовольча, паливно-металургійна база Росії, а з кінця 1918 – початку 1919 рр. ще і як плацдарм для підготовки революційного походу на Захід – своєрідного "експорту революції". Ленінське керівництво Радянської Росії цілком усвідомлювало, перед яким нелегким вибором стоїть: повна інкорпорація України з її хлібом і вугіллям, але з величезним ризиком масового антибільшовицького опору й непередбачуваного результату, або хліб і вугілля для Росії, але з напівавтономною Радянською Україною і, можливо, без селянського повстання. У контексті підготовки до революційного походу в Європу ця дилема набувала особливо драматичного характеру.

Врешті-решт, після певних коливань проти політики "злиття" виступив і В. Ленін. Відкриту інкорпорацію України до складу Росії після бурхливого національного піднесення і багатого досвідом українського державотворення 1917–1918 рр. він вважав передчасною. Але на позицію українських націонал-комуністів більшовики також не хотіли переходити. Вихід прагматичні представники більшовицького керівництва в Москві вбачали у тактичному відступі від своїх унітаристських принципів державного будівництва і публічному визнанні федеративного принципу відносин України і Росії. Гасло федерації було прикриттям традиційного унітаристського курсу, який, у кінцевому рахунку, повинен буде привести до злиття України з Росією, а українців – з росіянами.

Продекларувавши визнання федерації, більшовики постали перед завданням сформулювати своє ставлення і до іншого, принципово важливого для українців питання – про територіальну цілісність України. Стояло питання, чи вся Україна вступає в федеративні відносини з Росією, чи буде повторений минулорічний варіант, коли Україною були визнані лише "чотири з половиною" губернії, а Південь і Схід у складі Донецько-Криворізької та інших радянських республік було оголошено частиною російської федерації. Наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. частина колишніх керівників Донецько-Криворізької республіки виступила з проектом відновлення цього автономного утворення у складі Росії. Серед них був і Артем (Ф. Сєргєєв), один із фундаторів ДКР.

Напевне, долю Півдня вирішила знаменита більшовицька "революційна доцільність", яка цього разу зіграла на користь територіальної цілісності України. Геополітичне становище регіону примушувало сприймати його як найближчий тил для розгортання революційного походу на Захід, де, здавалося, уже палахкотить вогонь революції. У південних губерніях почали формуватися нові військові підрозділи, які планувалося спрямувати в Центральну Європу і на Балкани; за рахунок цих губерній Москва розраховувала забезпечити Червону армію та центральні райони Росії продовольством, а промисловість і транспорт – вугіллям. Було очевидно, що нова спроба інкорпорації Півдня до складу Росії викличе серйозні військово-політичні ускладнення. Неважко було спрогнозувати, що проти приєднання до Росії виступила б значна частина населення, зокрема та, що знаходилася під впливом українських соціалістів, для яких принцип державного суверенітету України був особливо важливим. Цей виступ міг зірвати хлібозаготівлі на Півдні. Не можна було вирішувати одночасно декілька надто складних проблем – приєднувати Україну до Росії, вилучати (насильницьким шляхом, бо іншого тоді не було) хліб у селян і готуватися до воєнного походу на Захід. Треба було зупинитися на розв’язанні найважливіших з цих завдань.

Зупинилися на світовій революції, хлібі й вугіллі. Саме ця обставина, поряд з деякими іншими, визначила долю Півдня. Було вирішено відмовитися від спроб відірвати цей регіон від решти України, визнати територіальну цілісність УСРР у звичних для населення межах 9 губерній (без Криму) і проголосити федерацію з Росією. Разом із тим шляхом адміністративно-територіальних перетворень зміцнювався контроль над регіоном.

15 лютого 1919 р. Раднарком УСРР видав декрет про утворення Донецької губернії, до складу якої було включено два повіти Катеринославської губернії – Бахмутський і Слов’яносербський. Утворення нової губернії у складі України пояснювалось особливим значенням Донбасу, а саме його кам’яновугільної промисловості, яка повинна була відіграти виключну роль як паливна база в умовах громадянської війни для її успішного завершення. Губернським центром став Луганськ. Факт появи цієї адміністративної одиниці УСРР свідчив, що ставлення вищого керівництва Радянської Росії до України змінилося. Радянська Україна сприймалась як національно-територіальний комплекс, що включав Південь.

Через два дні після утворення Донецької губернії було прийняте рішення, яке остаточно унеможливило відродження Донецько-Криворізької республіки. 17 лютого 1919 р. за доповіддю Й. Сталіна була ухвалена постанова Ради праці й оборони за підписом В. Леніна, у якій зазначалося: "Просити тов. Сталіна через Бюро ЦК провести знищення Кривдонбасу". З усього було видно, що це рішення вже мало формальний характер і констатувало очевидний для Москви факт – відновлення ДКР не лише неможливе, але й шкідливе. Ця постанова була лише шостим пунктом невеликого документа, який мав назву "Про організацію маршрутних поїздів для транспорту і хліба" і був присвячений питанням забезпечення Російської Федерації українським вугіллям і хлібом. Це означає, що більшовицьке керівництво відкинуло сумнівну справу відтворення на Півдні України автономних радянських республік у складі РСФРР, а зайнялося більш прагматичним питанням – забезпеченням Росії українським хлібом, вугіллям та іншою місцевою сировиною.

25 лютого 1919 р. було прийняте ще одне важливе рішення – на засіданні Наркомату закордонних справ РСФРР вирішувалося питання про розмежування Радянської України і Радянської Росії: до складу УСРР відійшли території, які входили до 9 губерній колишньої Російської імперії (без Криму, Суразького та Новозибківського повітів Чернігівської губернії). Наступний крок було зроблено 10 березня, коли РНК УСРР затвердила "Договір про кордони з Російською Соціалістичною Радянською Республікою".

Наступні зміни в адміністративно-територіальному устрої України підтверджують висновок про суто утилітарний характер підходу до адміністративно-територіальних змін в Україні. 29 квітня на межі Херсонської та Катеринославської губерній було створено новий Криворізький повіт, який увійшов до складу Катеринославської губернії. Цей повіт було створено з метою формування в межах Катеринославської губернії промислового комплексу, який би поєднував залізну руду Кривого Рогу, марганець Нікопольщини, промисловість Катеринослава та сільське господарство навколишніх волостей. 10 травня 1919 р. на базі Херсонської губернії було створено Одеську і Херсонську губернії. 19 червня 1919 р. з материкових повітів колишньої Таврійської губернії було створено окрему Мелітопольську губернію з центром у м. Мелітополі. А Крим включався до складу РСФРР.

Таким чином, у 1919 р. радянський уряд України поширював свої владні повноваження на ті самі території, які свого часу Центральна Рада оголосила Українською Народною Республікою, які вважав невід’ємною складовою Української Держави Гетьман П. Скоропадський і на суверенітет над якими претендувала після антигетьманського повстання відроджена УНР. Населення регіону, незважаючи на зміни політичних режимів, різні політичні уподобання і національне походження, звикало до того, що живе саме на території України, а не в частині Великоросії – Новоросії. Ця обставина зберегла для українців південний регіон – частину їх спільної Батьківщини.

Напевне, більшовики, перебуваючи в полоні революційних ілюзій, не усвідомлювали довготривалих наслідків своїх дій. Про це свідчить інший аспект політики більшовиків в Україні: визнавши її територіальну цілісність, нова влада із самого початку продемонструвала своє негативне ставлення до українського національного відродження, ставлячи перепони розвиткові української мови і культури, а значить, формуванню національної свідомості і процесу націотворення. Прикладів цього можна навести багато. Так, 3 січня 1919 р. Х. Раковський, голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України, опублікував в московських "Известиях ВЦИК" статтю "Безнадежное дело", у якій підводив читача до висновку, що українського народу немає, що селянству "бракує того, що зветься звичайно національною свідомістю", що українська справа є вигадкою інтелігенції. Керівника уряду охоче підтримували вищі урядовці. Лише один приклад. У лютому 1919 р. керівництво поштової служби УСРР видало розпорядження: "Усе діловодство й службові зносини вести тільки російською мовою".

Реакцію населення на антиукраїнську політику в соціально-економічній, політичній і культурній сфері більшовицька влада відчула дуже швидко. Населення, особливо селянство, стало знову братися за зброю. Селянсько-повстанський рух охопив усю територію України, у тому числі південноукраїнський регіон. Виникає питання, на які ідеологічні вектори орієнтувалися повстанці, як співвідносилися у їх свідомості традиційні селянські вимоги з політичними намірами і якими, врешті-решт, були ці наміри?

Безумовно, на антибільшовицькі виступи селянство штовхало почуття протесту. Політика більшовиків не сприймалася селянством. Але зводити всю ідеологію повстанства до гасел протесту (саме так оцінюють селянський рух деякі автори) було б неправильно. В антибільшовицьких селянських повстаннях 1919 р., крім традиційних протестних мотивів, сучасні дослідники виявляють і суто національні. Зокрема, В. Ластовський і А. Демертіно, досліджуючи ідеологічні основи селянського повстанства, стверджують: «…Весь ідеологічний спектр повстанського руху лежав …в площині… "більшовицька чи не більшовицька Україна" і основною його метою було спрямування протестного матеріалу в державотворче русло». Безсумнівно, ідеологія повстанців була віддзеркаленням настроїв, які панували в селянському середовищі в 1919 р. Два роки Української революції, зокрема, доба Центральної Ради і антигетьманське повстання не пройшли безслідно.

У травні М. Григор’єв очолив найбільше в 1919 р. антибільшовицьке повстання на Півдні. Його бригада тривалий час перебувала на фронті, але не була ізольованою від селянського життя. Через новобранців, а також григор’євців, що поверталися з відпусток, та з інших джерел бійці отамана довідувалися про більшовицьку політику щодо селянства. Від лояльності щодо комуністів, яка більш-менш зберігалася взимку, на початку весни 1919 р., у березні – квітні, не залишилося нічого. Військові дії проти більшовиків отаман розпочав після того, як 7 травня 1919 р. одержав наказ виступити форсованим маршем на Бессарабію для підтримки революції в Угорщині.

 20 травня українські соціал-демократи і українські есери звернулися з Кам'янця-Подільського, де перебувало керівництво УНР, до Григор'єва з закликом об'єднатися навколо однієї ідеї – незалежної України. 28 червня до уряду УНР звернувся сам Григор'єв. Він закликав Директорію до зміни політичного курсу на більш лівий. Це було умовою об'єднання в боротьбі з російським більшовизмом. 16 липня "Військово-революційна рада повстанців Григорієва й Махна" звернулася з листом до Кам'янця, у якому були сформульовані умови спільних дій з армією УНР. В цьому листі вони оголошували, що стоять "на ґрунті самостійності України", а їх ідеалом є "радянська влада в незалежній УНР". Ці документи свідчать про самостійницькі настрої, які досить сильно проявлялися в середовищі повстанства Півдня України.

З величезними зусиллями більшовикам удалося розгромити М. Григор’єва. Але взяти під свій контроль ситуацію в регіоні вони не зуміли. Крім повстанців Григор’єва, на Півдні діяли десятки інших селянських загонів. Проти більшовиків виступив також Н. Махно. Наприкінці весни 1919 р. воєнно-політична ситуація на Півдні України швидко змінилася на користь Денікіна. Білогвардійські війська під командуванням генерала Я. Слащова розгромили кримське угруповання радянських військ. Це забезпечило захист тилів Добровольчої армії в ході її подальшого наступу. Ідея революційного походу в Європу з тріском провалилася. Червона армія змушена була відступати. 14 червня частини В. Май-Маєвського взяли Харків, а 28 червня 1919 р. корпус генерала А. Шкуро оволодів Катеринославом.

Таким чином, більшовицький експеримент на Півдні в 1919 р. провалився. Регіон опинився під контролем білогвардійців.

В калейдоскопі подій, яким супроводжувався цей провал, простежується одна закономірність. Регіон проявив себе як частина України. Більшовики не наважилися вивести його зі складу УСРР. Всі спроби поставити під сумнів український характер Півдня наштовхувалися на жорсткий опір, який не ідентифікувався з дією конкретної політичної сили. Опір мав загальнонаціональний характер і в ньому брали участь різні політичні сили, в тому числі й ті більшовики, які стояли на національно-комуністичних позиціях. Але головною силою антибільшовицького опору було українське селянство. Селяни відстоювали своє природне право на землю і волю. В цій боротьбі посилювалося їх відчуття приналежності до українства, кристалізувалася національна свідомість.

 

2. Курс на відновлення "Новоросії": еволюція політики білогвардійських режимів щодо південноукраїнського регіону.

Політична програма Денікіна передбачала відновлення територіальної єдності Російської держави. Максимум, на що могли розраховувати регіони і території, – це "обласна автономія та широке місцеве самоврядування".

Щодо питання про форму майбутнього державного устрою, то воно відсувалося до завершення громадянської війни. Вважається, що це істотно обмежувало коло потенційних союзників добровольців. Об’єктивно А. Денікін був зацікавлений у союзниках і використанні їхніх збройних сил в антибільшовицькій боротьбі. Але добровольче командування не зробило навіть найменших натяків на порозуміння з національними рухами і новоутвореними державами, у тому числі й Українською Народною Республікою. Як наслідок, замість союзу між денікінцями і військами УНР спалахнула збройна боротьба.

Основним програмним документом, що декларував ставлення головного командування Збройних сил Півдня Росії до України, є відозва генерала А. Денікіна "До населення Малоросії", що була оприлюднена 25 серпня 1919 р. Судячи зі змісту документу, його автори не визнавали навіть назви "Україна" і використовували звичний для себе топонім "Малоросія". Але топонім "Малоросія", яким охоче користувалися білогвардійці, не поширювався на територію Півдня України. Цей регіон сприймався як "Новоросія".

При уряді Денікіна діяла підготовча з національних справ комісія на чолі з В. Шульгіним, підходи до вирішення "українського питання" якого базувалися на засадах "істинно-руського" патріотизму. Ця комісія була створена ще в січні 1919 р. в окупованій французами та білогвардійцями Одесі. Недалекоглядна політика А. Денікіна у національному питанні спричинила негативні для білогвардійців наслідки. Історики, що вивчали білогвардійський рух, справедливо зазначали, що до соціальних мотивів неприйняття білогвардійського режиму в Україні додався і національний.

Імперсько-централістичні орієнтири денікінського середовища визначили його ставлення до української культури. Оголошуючи на всій території Росії державною мовою російську, А. Денікін прагнув продемонструвати лояльне ставлення до "місцевих діалектів", до яких він відносив і українську мову. Нова влада дозволяла населенню спілкуватися "малоросійською народною мовою". У приватних, як і в усіх початкових школах, дозволялося навчання українською мовою. Відозва Денікіна забороняла переслідувати "малоросійську народну мову і чинити перешкоди в пресі". Але навіть такі незначні поступки в питанні української мови на місцях намагалися ігнорувати. Так генерал В. Май-Маєвський у серпні 1919 р. видав наказ, яким зобов’язав українізовані школи перейти на російську мову викладання.

Всюди, де проходили денікінські війська, проводилася груба протиукраїнська політика, причому на Півдні вона була особливо відвертою. Показовим є перший наказ по м. Катеринославу, виданий білогвардійцями після захоплення міста: "Місто… приєднується до території Добровольчої армії, що входе до складу території Єдиної та Неподільної Росії". Нова влада закривала тут українські школи, нищила бібліотеки (наприклад на Катеринославщині), розпускала українські кооперативи, закривала книжні магазини. Відкрите переслідування всього українського за часів денікінщини було в південноукраїнському регіоні звичайною справою. У містах і селах Півдня України відбувалися переслідування й навіть розстріли членів "Просвіт", українських учителів та інших культурних діячів. "Словом, проводилася рішуча і безоглядна реставрація старої дореволюційної Росії", – писав І. Мазепа.

Політика білогвардійців в Україні посилювала антиденікінські настрої населення. Південноукраїнський регіон знову поринув у вир селянських повстань.

Антиукраїнський курс Денікіна не сприймалася і рядом білогвардійських генералів. Відчуваючи важливість українського чинника в антибільшовицькій боротьбі, адмірал О. Колчак – Верховний правитель Росії рекомендував А. Денікіну проводити більш виважену політику й використовувати С. Петлюру в боротьбі з більшовиками. Однак до цих рекомендацій А. Денікін не прислухався.

Таким чином, Денікін своєю великоруською шовіністичною політикою спробував зупинити українське національне відродження. Зробити це виявилося неможливим, що і стало однією з причин його поразки.

Діяльність уряду П. Врангеля – наступника А. Денікіна, сучасниками подій і деякими дослідниками розглядається як "робота над помилками", які допустив його попередник. Щодо національного питання в газеті "Великая Россия" П. Врангель писав, що уряд намагатиметься досягти об’єднання різних частин Росії в широку федерацію, засновану на вільній згоді та спільності інтересів. Щодо української мови, П. Врангель наказом від 26 жовтня (8 листопада) 1920 р. визнав, "що українська мова є нарівні з російською повноправною мовою України" й наказав "всім учбовим закладам як урядовим так і приватним, де навчання ведеться українською мовою надати всі права, що встановлені існуючим законодавством для учбових закладів з загальнодержавною мовою викладання". Таким чином, П. Врангель під впливом обставин пішов на кардинальний перегляд одного з найважливіших постулатів Білого руху – єдності та неподільності Росії. На відміну від А. Денікіна, П. Врангель визнав, що Новоросія є українською територією, населеною переважно українцями. Залишаючись монархістом і прибічником жорсткої військової диктатури, барон П. Врангель змінив вектор своєї політики і спробував втілити в життя конкретні плани з об’єднання антибільшовицьких сил.

В уряді П. Врангеля не було спеціалістів, що цілеспрямовано займалися б національними справами чи то "українським питанням". Однак цей недолік було частково компенсовано введенням до складу штабу армії спеціального відділу для збирання матеріалів про український національний рух. Його очолив генерал В. Кирей. У жовтні 1920 р. П. Врангель видав наказ про запровадження посади радника головнокомандувача з українських справ. Ним став І. Леонтович.

З кінця квітня 1920 р. головним фронтом, де вирішувалася доля більшовицького режиму було визнано Польський фронт. Сюди були перекинуті кращі радянські війська. Цією ситуацією скористався П. Врангель і розпочав наступ в Північній Таврії. В південноукраїнських містах і селах з’явилися врангелівські війська, серед яких були і кубанські козаки. Свідок подій Г. Гордієнко їх змалював так: "Такі гарні типи, вусаті, з червоними башликами, просто тобі хоч Рєпіна воскрешай! Говорили вони прегарною українською мовою!".

З перших днів врангелівського режиму населення відчуло, що він відрізняється від денікінського. Серед місцевого населення активно поширювалися листівки-відозви П. Врангеля до українців. Г. Гордієнко опублікував у своїх спогадах одну з них. Перш за все слід зазначити, що написані вони були українською мовою, що само по собі було несподіванкою. У них уже не було таких поширених за А. Денікіна назв, як "Новоросія" чи "Малоросія". П. Врангель звертався до населення південного регіону як до "Синів України". У зверненні містився заклик "об’єднатися супроти ворогів, які знущаються над вірою, народністю, й нищать здобуте потом та кров’ю батьків та дідів".

П. Врангель дозволив формувати у складі своєї армії українські підрозділи (куріні). Як зазначає Г. Гордієнко, політичною поступкою було те, що "прапором українських збройних частин був прапор жовто-блакитний". Спеціально призначені референти з офіцерів-українців проводили роботу з організації українських військових частин. До українських збройних відділів мали входити тільки бажаючі з цивільного населення. Однак цього правила суворо не дотримувались, і до української військової частини, що формувалась у м. Олександрівську, перейшло декілька десятків українців з врангелівських військових частин. Подібні українські бойові підрозділи у складі врангелівських військ формувались і в інших містах Півдня. Зокрема Г. Гордієнко в числі підрозділів врангелівської армії, що воювали під українським прапором, називає курінь Катеринославського повстанського коша "Визволення України", Мелітопольський курінь та ін.

Критикуючи генерала А. Денікіна за прямолінійність, П. Врангель спробував втілити на практиці конкретні плани щодо об’єднання антибільшовицьких сил. У травні 1920 р. головнокомандувач видав таємний наказ, у якому наголошувалося на необхідності встановлення контакту з отаманами повстанських загонів, які перебували в тилу "червоних". Врангель цілком слушно вважав, що антирадянське повстанство може бути сильним союзником у боротьбі з радянським режимом. З особливою зацікавленістю поставився П. Врангель до Повстанської армії України Н. Махна. Однак усі пропозиції П. Врангеля щодо співпраці були відхилені "батьком". Як зазначалося в передовиці газети "Голос Махновца", воюючи з Врангелем махновці виконують свій обов’язок перед соціальною революцією.

Значно краще складалися стосунки з повстанськими загонами, на чолі яких стояли прихильники Білого руху. Це були природні союзники врангелівців. За даними центрального управління Надзвичайних комісій (ЦУНК) при Раднаркомі Радянської України за 1920 р., у південноукраїнському регіоні діяли повстанські загони під керівництвом колишніх денікінських офіцерів. До складу підпільних організацій часто входили представники як врангелівського, так і петлюрівського таборів. Влітку 1920 р. такі організації діяли в Єлисаветграді та Одесі. Поява об’єднаних білогвардійсько-петлюрівських організацій свідчила про спроби консолідації антирадянських сил на Півдні України. Члени згаданої вище одеської групи навіть намітили контури майбутнього коаліційного уряду, що включив би представників як українського національного, так і врангелівського таборів. Як зазначається у звіті ЦУНК, серед учасників організації були старші офіцери Врангеля, отаман петлюрівських банд, секретар "Просвіти", галицькі офіцери, солдати та інші.

Воєнна ситуація на Півдні України влітку 1920 р. вимагала від П. Врангеля узгодження дій з українським підпіллям і урядом УНР на політичному рівні. Стратегічні розрахунки спонукали барона активно шукати контактів з Директорією УНР, яка була у вигнанні на польській території, через своїх представників у Румунії. Як зазначає Г. Гаврилюк, посилаючись на О. Лотоцького, ініціатива порозуміння належала П. Врангелю. У серпні 1920 р. генерал П. Врангель вислав до ставки Головного отамана делегацію на чолі з полковником Я. Ногою. С. Петлюра розумів мотиви барона П. Врангеля. Він 3 листопада написав: "Врангель без мого війська буде знищений більшовиками, бо його армія буде в такому стратегічному становищі, що без співділання з моєю не в силі буде далеко на північ просуватись від Таврії. Лише тоді, коли моя армія забезпечить його ліве крило, він зможе щось зробити".

Уряд УНР відрядив на переговори спеціальну військову делегацію на чолі з полковником І. Литвиненком, яка прибула до Севастополя (там розташовувалася штаб-квартира П. Врангеля) 28 серпня. Українські делегати мали з’ясувати ставлення П. Врангеля до "українського питання" і чи можливо і за яких умов укласти з ним військову угоду.

Напередодні зустрічі з генералом П. Врангелем, полковник І. Литвиненко передав врангелівським урядовцям офіційні тези українського командування, з якими вони приїхали на переговори: 1) визнання України самостійною державою; 2) передача Україні Чорноморського флоту; 3) встановлення воєнної співпраці в боротьбі з більшовиками, а також допомога в забезпеченні Української армії амуніцією та технічними матеріалами; 4) встановлення розділювальної смуги в оперативній діяльності армій по Дніпру; 5) організація української національної влади в "запіллі" П. Врангеля. І нарешті – 6) делегація має доручення з’ясувати, які умови воєнної співпраці висувають П. Врангель і його уряд.

10 вересня 1920 р. відбувся урочистий прийом української делегації.

Під час зустрічі з українцями Шатілов від імені П. Врангеля запропонував: 1) визнати П. Врангеля головою союзних армій; 2) не встановлювати розділювальної смуги, бо це може зашкодити військовим потребам; 3) російське командування не зацікавлене в існуванні російської влади в Україні, але там, де перебувають російські війська, влада повинна бути саме російською. За аналогією – якщо українська армія перебуватиме на російській території, то влада має бути українською. Отже, барон П. Врангель не наважився визнати незалежність Української держави. Генерал Я. Слащов у своїй книзі «"Вимагаю суду суспільства і гласності" (Оборона і здача Криму)», що вийшла в Стамбулі в 1921 р., писав, що "українське питання було найбільш болючим місцем у всій політиці генерала Врангеля".

14 вересня українська делегація відбула на американському міноносці з Криму. Безпосереднім наслідком цього візиту був початок переговорів щодо укладення військової конвенції між головою дипломатичної місії УНР в Румунії К. Мацієвичем та делегацією П. Врангеля на чолі з його військовим представником в Румунії генералом Геруа.

Протиріччя в поглядах обох урядів стосовно характеру української державності ускладнювали укладання військової конвенції, до чого обидва уряди підштовхували об’єктивні обставини. Однак слід зазначити, що суто військовий зміст конвенції було узгоджено досить швидко. Її проект, складений у Бухаресті був надісланий відповідним урядам уже 1 жовтня. Найважливіші пункти проекту військової конвенції передбачали створення єдиного антибільшовицького фронту, узгодження планів військових операцій, взаємодопомогу, припинення агітаційної боротьби тощо.

Наступним кроком була розробка політичної угоди. До неї поступово йшли обидві сторони. 13 жовтня на засідання уряду УНР було розроблено декілька варіантів концепції угоди УНР з урядом П. Врангеля, основний з яких передбачав: "...Уряд генерала Врангеля, з однієї сторони, визнаючи право українського народу на самостійне державне існування, …визнаючи фактичне право на владу існуючого уряду Української Народної Республіки на територіях, заселених українським народом, і, з іншого боку, – уряд УНР, заявляючи, що проти відродженої Росії… воно не буде мати ворожих намірів у своїй політиці чи господарських відносинах – обидва уряди ...приступають до підписання ... умов загальної боротьби з більшовиками".

Поступово схилявся до політичної угоди і Врангель. До цього його підштовхувала зміна військово-стратегічної обстановки на фронті. 8 листопада, в день штурму червоноармійцями Перекопу, на контакт із генералом армії УНР В. Зелінським у Варшаві вийшов представник П. Врангеля генерал П. Махров, який офіційно заявив, що "Врангель визнає незалежність і сучасний уряд… з С. Петлюрою на чолі до скликання Українських Установчих зборів". Але було вже надто пізно. 16 листопада врангелівські війська евакуювалися з Криму, а 21 листопада залишила свою територію армія УНР, хоча переговори тривали на різних рівнях ще до 1921 р.

Сучасні дослідники вважають, що для політичного зближення з українським визвольним рухом у Врангеля вже ніяких внутрішніх перешкод не залишилось, і тільки військова поразка не дала розвинутися діалогу між українськими національними силами і російським Білим рухом.

Таким чином, на відміну від Денікіна, Врангель проводив в Україні досить виважену національну політику. До жителів Півдня, зокрема, селян, він ставився як до українців і визнавав за ними право на власну національну ідентичність. Він не пішов на конфлікт з українським національним рухом, а спробував знайти з його представниками спільну мову. Визнати історичні реалії колишнього царського генерала примусив розмах національно-визвольного руху і цілком очевидний для об’єктивного політика факт кристалізації в регіоні української національної свідомості.

 

3. Махновське середовище й українська ідея.

Заслуговують особливої уваги уявлення про майбутнє своєї батьківщини, що склалося в махновському середовищі — масовому селянському русі, який охопив весь південноукраїнський регіон 1918–1921 рр.

Класичні анархістські вчення ХІХ — початку ХХ ст. надавали другорядного значення національному питанню. У відповідністю з принципами анархо-комунізму, яких дотримувалося оточення Махна, національне питання мало вирішитися само собою в результаті ліквідації держави і утвердження безкласового суспільства. «Влада породжує паразитів. Хай живе анархія!», — таким було гасло махновців. Звідси їх непримиренність до білогвардійців, насторожене ставлення до українських державників і надії на союз з більшовиками, які декларували своє прагнення до безкласовості і бездержавності.

Махно з великою надією сприйняв більшовицьку революцію. У його споминах йдеться про бесіду з Леніним і Свердловим, яка відбулася на початку літа 1918 р. Але плани співпраці з більшовиками стали розвіюватися, коли в 1919 р. вони встановили свої порядки в Україні. Виявилося, що російські більшовики не визнають анархо-комунізму і обстоюють засади жорсткого державного централізму. Під час запеклої збройної боротьби з білогвардійцями і більшовиками в 1919–1921 рр. антагонізм махновців щодо українських державників слабшав, іноді поступаючись місцем нейтралітету і навіть тимчасовим альянсам. Причини цього корінилися не лише в політичній кон’юнктурі. Без сумніву, відіграв роль національний склад учасників махновського руху.,

Махновська армія на 90% складалися з українців і на 6–7% — з росіян. Залишок у 3–4% — представники місцевих національних меншин (греки, євреї та інші). Було б дуже дивним, неприродним, коли б такий національний склад руху не наклав відбиток і на його характер.

Ще одне питання, яке завжди виникає при визначення ставлення махновців до національно-визвольної боротьби українців: чи існував генетичний зв’язок між запорозьким козацтвом і махновським рухом?

Свідчення очевидців схожі, незважаючи на те, що самі вони відносилися до полярних політичних таборів. І білогвардієць, і більшовик, і український соціал-демократ відзначають схожість махновського середовища з козацьким січовим.

Територіальна спільність є важливим аргументом на користь «запорозької» теорії махновщини. Межі махновського району приблизно співпадають з кордонами Запорозьких Вольностей. Більше того, певна кількість сіл, що стали осередками руху, були засновані безпосередньо запорожцями або нащадками запорожців. Це відбивалося й на само ідентифікації повстанців. Лише один приклад. Коли махновці дізналися про антибільшовицьке повстання в Кронштадті у березні 1921 р., їх радіостанція передала привітання морякам: «Наближається година з’єднання вільних козаків (курсив наш. — Авт.) з кронштадськими героями в боротьбі проти ненависного уряду тиранів».

Є достатньо фактів, щоб погодитися з тими авторами, які стверджують, що між Запорозьким козацтвом і махновським рухом існував певний генетичний зв’язок.

Однак, без сумніву, були і істотні відмінності. Вони стосуються питання про ставлення махновців до української ідеї, зокрема, до боротьби за створення незалежної української держави.

Спираючись на весь комплекс доступних документів, дослідники приходять до висновку, що відносини між Махном і українськими діячами пройшли певну еволюцію, яка диктувалася загальною ситуацією в Україні в цілому і південному регіоні, зокрема.

У царських тюрмах Махно пройшов звичайну для анархіста школу русифікації. Але він не сумнівався, що Україна — це історична реальність і нею позначається територія, населена українським етносом. Він і його соратники з числа місцевих анархістів не висловлювали сумнівів у тому, що Південь — частина української території, а його жителі — українці. У дискусії з Леніним і Свердловим, яка відбулася на початку червня 1918 р., Махно навіть докоряв вождям революції у тому, що більшовики не відчувають реалій, коли прагнуть «уникати слова Україна» і називають її «півднем Росії». Свою військову організацію махновці назвали — Революційною повстанською армією України (махновською) РПАУ(м).

Документи свідчать що махновське середовище прихильно ставилося до впровадження шкільного навчання на «материнській», українській мові. Культпросвітній відділ Військово-революційної ради Махно у жовтні 1919 р. опублікував своє бачення мовного питання в школі: «...Питання про мову викладання в школі має бути вирішене не нашою армією, а лише самим народом в особі батьків, вчителів і учнів... Наказ денікінського генерала В. Май-Маєвського, що заборонив материнську мову в школах, віднині скасовується, як силою нав’язаний нашими школам. У інтересах духовного розвитку народу мова шкільного викладання має бути та, до якої природно схиляється місцеве населення...».

Махновська преса була переважно російськомовною, але й друкувала матеріали на специфічно українські теми, зокрема з історії та літератури України. Восени 1919 р. було засновано махновські україномовні газети — «Шлях до Волі» (Катеринослав) та «Анархіст-Повстанець» (Полтава). Газета «Анархіст-повстанець» визначала анархо-махновський рух на Україні як рух «самобутній, національний». Газета зверталася до читачів: «У чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно спасе українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь ясна. Сам народ уже давно усвідомив, що єдине його спасіння в анархізмі, в безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна незалежна організація, яка повинна привести націю до давноомріяної свободи і процвітання українського народу». У листопаді 1920 р. газета «Голос махновця» різко звинувачувала російських більшовиків у розрусі в Україні: «...Вони вдвічі винні, як захожі, чужі українському народові, як люди, що прийшли з Великоросії».

Це були прояви проукраїнських настроїв, характерних для махновського середовища.

Найбільш ініціативні патріоти, особливо інтелігенти, намагаючись навернути повстанський рух до національної ідеї. Вони згуртувалися в групу, яку очолили секретар армійської ВРР Хома Шпота та Галина Кузьменко. Остання у свій час працювала вчителькою української мови й історії України в гуляйпільській гімназії, була активісткою місцевої «Просвіти» і користувалася значним неофіційним авторитетом як дружина Н. Махна. Її прибуття до війська 25 липня 1919 р. вважають показником кінцевої консолідації проукраїнської групи.

20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка була підписана угода між Петлюрою і Махном. Обидві сторони зобов’язувались вести боротьбу з генералом Денікіним, …до повного знищення білих». У разі перемоги УНР зобов’язувалась надати махновцям автономну територію для побудови на ній «Вільного Радянського Ладу». Можливо, тоді це був вихід для обох сил, і для України в цілому.

Але махновці переоцінили свої можливості. Масове повстання південноукраїнського селянства, яке супроводжувало рейд махновців по тилах Денікіна, посіяло ілюзію, що настав їх час. З осені 1919 р. махновці висунули претензії щодо розповсюдження свого руху на всю територію України і його гегемонію в революції. 2 листопада 1919 р. вони оголосили Україну колискою «третьої революції», провідником якої є РПАУ(м).

Такий підхід не залишав на карті України місця для УНР. Уряд Петлюри, зазначалося в Декларації, «несучи з собою нову політичну владу, несе, таким чином, новий політичний і економічний гніт, нове насильство». Після цього ні про який союз мова не могла йти.

Замість цього була укладена чергова угода з більшовиками про спільну боротьбу з білогвардійцями. У листівці, випущеній у липні 1920 р., населення гуляйпільщини закликалося... не допустити до себе «польського генерала, зрадника Петлюру і денікінського генерала Врангеля». Нагадаємо, що війська денікінського генерала Врангеля були вже недалеко, в той час як Петлюра і поляки, про війська яких більшість селян взагалі не мали уяви, за багато сотень кілометрів.

Але за лаштунками офіційної політики продовжувала діяти дипломатія. У історичних джерелах наводиться щонайменше два свідчення про відвідини махновського табору представниками петлюрівського проводу в липні 1920 р. та у січні 1921 р.

Після останнього розриву з більшовиками, який відбувся після розгрому військ Врангеля, Махно переживав гостру світоглядну кризу. «Тріумф російських сил на Україні (як більшовиків, так і білих) та зростання самоусвідомлення місцевого населення як українського народу, могло спонукати Махна думати по-українськи»,— зазначає Ф. Сисин. Взимку 1921 р. він прийшов до висновку про необхідність перенесення воєнних дій за кордон, в Галичину, «яка бунтує за свою незалежність». У кінці лютого 1921 р., Махно вступив у зносини з «Комітетом врятування України», очолюваним отаманом Струком. Сутність переговорів зводилася до обговорення планів «національного визволення України». Отаман Струк був досить впливовим командиром. На початку лютого 1920 р. він навіть захопив передмістя Києва Демівку. Союз двох повстанських отаманів міг змінити ситуацію в Україні на користь антибільшовицьких сил. Однак, оточення не підтримало Махна, вважаючи за краще полягти в нерівному бою за ідеали анархо-комунізму, ніж блокуватися з державниками.

У 1921 р. махновці подекуди співробітничали з петлюрівцями на місцевому рівні. Протягом 1919–1921 рр. відбулося формування певного «буферного» прошарку повстанців між махновцями та петлюрівцями. «Холодноярська республіка» мала петлюрівську орієнтацію, але чорний прапор. Ряд отаманів Холодного Яру вважалися «своїми» як з боку махновців, так і з боку петлюрівців.

Але ці контакти не змінили воєнно-стратегічну ситуацію. Після розгрому Врангеля всі сили Червоної армії було кинуто на Махна. Повстанці опиралися на масову підтримку селянства і це дозволяло їм деякий час вести ефективну партизанську війну. Однак, на ситуацію вплинули сили природи, які використали на свою користь російські більшовики.

Врожай 1921 року на Півдні виявився катастрофічно низьким. Але плани поставок хліба державі більшовики не зменшували. На початку липня Ленін висунув фантастичний план: окрім розміщених в республіці військових частин, мобілізувати в Поволжі «молодь до армії в кількості близько 500 тисяч штиків». Пропонувалося «розташувати ці ½ мільйона на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи сугубо заінтересовані в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні».

Як відомо, в цей час був голод в Поволжі. Газети України і Росії багато і детально писали про нього, а про становище в України замовчували. Восени 1921 р. засушливі регіони Росії звільнялися від продовольчого податку, а з південноукраїнських губерній продовжували викачувати залишки хліба. Більше того, населення України, у тому числі і її південного регіону було втягнуте в кампанію допомоги Поволжю, збираючи для нього продовольство, приймаючи бездомних дітей і біженців-переселенців. Уряд УСРР зобов’язався прийняти 25 тис. дітей з Поволжя, а насправді було прийнято близько 80 тис. А в цей час воєнно-адміністративний прес на українське селянство посилювався. 12 серпня 1921 р. Рада праці і оборони під головуванням В. Леніна прийняла рішення про застосування надзвичайних заходів при вилученні зерна. Серед цих заходів передбачалося направлення в села виїздних сесій ревтрибуналів, розміщення на постій військових частин, які селяни зобов’язані утримувати до внесення податку, суворе покарання впертих. У жовтні вивіз українського хліба в Росію досяг небачених раніше темпів — по 347 вагонів на добу.

Тим часом, з кожним новим відправленим на Північ хлібним ешелоном розширялися масштаби голоду на Півдні. Запорізька губернія, яка до революції була зразковим сільськогосподарським регіоном, попала в епіцентр катастрофи. З осені 1921 р., населення, виловивши все, що годилося в їжу (ховрашки, кішки, собаки), стало харчуватися сурогатами (макуха, полова, курай) і дійшло до борошна з кісток, дерева, глини та ін., а у деяких селах і навіть містах — до поїдання трупів і людоїдства.

Наприкінці травня 1922 р. в Катеринославській губернії голодом було охоплено 1,1 млн. чол., а допомогу одержували лише 12% «обраних». А в цей час український хліб через південні порти вивозили за рубіж. Два пароплави, навантажені 2000 центнерів зерна, прибули наприкінці лютого 1922 р. з Одеси до болгарського порту Варна для продажі на європейських ринках.

Вибіркова політику московського центру щодо різних республік, охоплених голодом, вимагає пояснення. Його пробували зробити всі дослідники, які торкалися проблеми голоду 1921–1923 рр. Висновки, до яких вони приходять, співпадають: голод був використаний московським більшовицьким центром як додаткове і дуже ефективне знаряддя в боротьбі з цілому і селянським повстанством Південної України. Цей висновок підтверджується і конкретизується сучасними дослідниками. «...В 1921 р. державна партія, — пише С. Кульчицький, — скористалася катастрофічною посухою, щоб застосувати (мабуть, уперше в сучасній історії) голод терором, спрямований проти селянських повстанців, а фактично — проти всього сільського населення південних губерній України».

Ситуація склалася не на користь повстанців. Голод відчутно знизив політичну активність селян, спричиняв спад повстанського руху. Він забирав життя найслабших і найменш захищених і паралізував волю сильніших. Точних даних про кількість жертв голоду немає. С. Соловей, наприклад, пише що з 10 млн. жителів південних губерній від голоду в 1921–1923 р. померло близько 2 млн.

Немає сумніву, що голод справив величезний деморалізуючий вплив на південноукраїнське селянство, — більший, ніж загроза загинути в бою, чи стати заручником. Голод породжує апатію, байдужість до всього, що не стосується виживання. Всі інтереси фокусувалися в одній площині — фізичному самозбереженні. Опухла від голоду людина нездатна до опору. Про вплив голоду на здатність до опору писав Ричард Пайпс в своїй книзі «Русская революция». «Цей вид політичної апатії приводить людину до покори, якої не добитися поліцейськими заходами... Голод зламав дух нації, зробив її нездатною до опору», — констатує Р. Пайпс.

Відчуваючи це, Н. Махно змушений був у 28 серпня 1921 р. покинути Україну. Закрилася яскрава і трагічна сторінка історії Півдня України. Більшовицькі репресії проти махновщини, за оцінками вітчизняних істориків, забрали до 200 тис. життів південноукраїнських селян.

Те, що Н. Махно не зміг знайти спільної мови з С. Петлюрою, обернулося трагедією загальнонаціонального масштабу. Розрізнені українські сили були поодинці зломлені переважаючою військовою силою більшовиків. Львівська газета «Громадський голос», повідомивши у серпні 1934 р. про смерть Нестора Махна, додала: «Махно виявив великі стратегічні можливості, і коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає, може, Україна була б сьогодні вільною та незалежною державою».

Провина лежить на обох таборах — на Н. Махно з його оточенням, що виступали безкомпромісними прихильниками лише власно випрацюваної форми суспільного устрою, і на діячах УНР з їх ставленням до повстанства, як до антиукраїнського, відмовившись побачити в ньому соціальний зміст. Величезний потенціал Півдня, якій міг стати вирішальним у боротьбі за незалежність, не був належним чином використаний. Врешті-решт, це стало одним з найважливіших факторів поразки Української революції.

 

4. Визнання більшовиками статусу Півдня як української території (1920–1922 рр.).

Після розгрому денікінців на Півдні України було встановлено радянську владу. Прийшовши з наміром ніколи не залишати Україну, більшовики змушені були внести в свою політику в Україні істотні корективи. Пам’ятаючи про масове антирадянське повстання селянства в 1919 р., сильні самостійницькі настрої в населенні і про зростання його національної свідомості, вони оголосили про свою готовність наділити селян землею та визнати суверенні права українського народу, у тому числі його право на створення незалежної радянської республіки. В. Ленін особисто підготував текст резолюції "Про радянську владу на Україні", яка була схвалена ЦК РКП(б).

Нагадаємо, що це був час, коли радянські війська повели широкі наступальні операції в Україні. В цих умовах Москва прагнула заручитися максимальною підтримкою місцевого населення. Саме цьому резолюція готувалася як пропагандистський документ, метою якого була нейтралізація антибільшовицьких настроїв в Україні і залучення на свій бік самостійницьких верств населення і ліво-соціалістичних елементів українських національних партій, що визнавали радянський режим, але не хотіли відмовитися від ідеї незалежності. При цьому ставилося завдання добитися встановлення контролю над Україною ціною мінімальних поступок українству.

У документі було чітко зазначено, що на момент прийняття резолюції статус України залишається таким, яким він був у 1919 р. Зміни обіцяли на майбутнє, але обставляли їх різними умовами. Зокрема, було проголошено, що партія стоїть "на точці зору визнання самостійності УСРР", однак при цьому нагадувалося, що кінцевою метою "для кожного комуніста і для кожного свідомого робітника" є найтісніший союз для всіх радянських республік. В умовах, коли при владі в Україні та Росії була одна політична сила – РКП(б), у середовищі якої домінували унітаристські настрої, обіцянка самостійності мала суто декларативний, по суті, демагогічний характер. Четвертий пункт резолюції був присвячений мовно-культурним проблемам. Зазначалося, що "Центральний Комітет Російської Комуністичної Партії ставить в обов’язок усім членам партії всіма засобами співдіяти в усуненні всіх перепон до вільного розвитку української мови і культури". Ця обіцянка, у разі її реалізації, могла покласти початок кардинальній зміні політичного курсу більшовиків в Україні. Національне відродження, яким супроводжувалась Українська революція, ріст національної свідомості, повернули до рідної мови і культури мільйони жителів України. Ігнорувати цей процес було неможливо і навіть небезпечно. Врешті-решт, реакцією на нього стала політика "коренізації" (українізації), яку РКП(б) оголосила в 1923 р. Але більшовики не були б більшовиками, коли б обіцянку "вільного розвитку української мови і культури" істотно не обмежили: "…Перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти працюючих мас" (курсив наш. – Авт.). Це застереження відкривало можливість для істотного звуження самого поняття "українська культура", її штучного поділу на так звану "буржуазну" і "пролетарську". Перша оголошувалась знаряддям панування буржуазії, а друга – знаряддям визволення пролетаріату і трудящого селянства. Так секретар Катеринославського губкому КП(б)У Е. Квірінг у своєму виступі на губернській конференції на початку лютого 1920 р. заявив, що "національної культури немає, є культура комуністична" і що українська мова і культура повинні стати знаряддям комуністичної пропаганди.

Українська СРР і в 1920 р. залишалася псевдодержавою, і вся її територія, у тому числі південний регіон, знаходилася під необмеженим контролем московських відомств. Але все ж не можна стверджувати, що в політиці більшовицького центру щодо України в 1920 р. не відбулося ніяких змін. Більшовицьке керівництво і його представники в Україні засвоїли досвід минулого року і вже не виявляли явних намірів експериментувати з комунізацією українського села. Підтвердили вони і свою відмову від спроб розчленувати Україну, сприймаючи її як єдиний національно-територіальний комплекс, невід’ємною складовою якого вважався Південь.

У статтях, виступах, записках і телеграмах В. Леніна, написаних у 1920–1921 рр., Північне Причорномор’я, Північне Приазов’я, Донбас і Катеринославщина ідентифікуються з Україною. Як частина Української СРР цей регіон постає в документах партійно-політичного, господарського і військового керівництва РСФРР і УСРР.

Разом із тим було чимало випадків, коли в рішеннях більшовицьких парторганізацій звучали вимоги повного політичного злиття України та Росії – по суті, інкорпорації України до складу РСФРР. У лютому 1920 р. в Донбасі відбувся з’їзд волосних ревкомів Юзівського району, який заявив: "З’їзд наголошує на необхідності швидкого економічного і політичного злиття Донецької губернії з Радянською Росією в єдиному ВЦВК Рад". Тих, що прагнули до "повного злиття" України з Росією, найбільше було в Донбасі.

В. Ленін визнавав, що в більшовицькій партії немає єдності щодо майбутнього статусу України. В "Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним" він писав: "Серед більшовиків є прихильники повної незалежності України, є прихильники більш або менш тісного федеративного зв’язку, є прихильники повного злиття України з Росією".

Однак у 1920 р. не прихильники цих "крайніх" течій визначали політику більшовицької партії щодо України. Федерація з Росією (в більшовицькій інтерпретації) та територіальна цілісність України були визнані як основа політичного курсу Російської КП(б) та її субпартії – КП(б) України. У цих умовах зусилля більшовиків були спрямовані на посилення адміністративного контролю над Україною, чому, зокрема, мали сприяти зміни в адміністративно-територіальному устрої і нарощування партійно-радянської бюрократії в УСРР.

Характерно, що ці зміни найбільше торкнулися Південної України. І це зрозуміло, адже південний регіон перебував з 1917 р. під особливим контролем більшовицького центру. Саме Москва, а не Київ чи Харків, визначала долю Півдня.

Наприкінці січня 1920 р. Всеукрревком перезатвердив установлений в 1919 р. розподіл Херсонської губернії на Одеську і Херсонську губернії. У 1920 р. Херсонську губернію було перейменовано в Миколаївську відповідно до назви губернського міста. Того самого року вище радянське керівництво значно розширило межі Донецької губернії, що входила до складу УСРР, включивши до її складу територію Бахмутського, Слов’яносербського і Маріупольського повітів Катеринославської губернії, Старобільського повіту, Слов’янська, Краматорська і ряду волостей інших повітів Харківської губернії, а також Таганрозького округу з частиною районів інших округів колишньої Області Війська Донського. Реалізувався проект створення губернії за принципом господарсько-адміністративної єдності. У травні 1920 р. було прийняте рішення про утворення Олександрівської губернії у складі Бердянського, Мелітопольського і Олександрівського повітів із центром у м. Олександрівську. Щодо Криму, то після розгрому П. Врангеля він перетворився на автономну республіку у складі РСФРР. Характерно, що на цей раз мова про приєднання материкових повітів до Криму вже не йшла.

Наприкінці 1920 р. територія УСРР за адміністративно-територіальним поділом поділялася на 12 губерній: Волинську, Подільську, Київську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Кременчуцьку, Катеринославську, Одеську, Миколаївську, Олександрівську і Донецьку. Як бачимо, Південна Україна, яка до 1919 р. була представлена трьома губерніями, тепер складалася з п’яти.

Але соціально-економічна політика більшовиків в Україні змінилася неістотно. "Воєнний комунізм" і продрозкладка знову прийшли в республіку. Цілком прогнозованою виявилася і реакція населення. Наприкінці весни 1920 р. повстанський рух знову охопив практично всі губернії України, у тому числі південноукраїнські. Сучасники відзначали особливу активність і вплив у селянському русі українських національно-державницьких елементів. Збереглося немало матеріалів і документів, що свідчать про "українізацію" селянського руху на Одещині, Єлисаветградщині, Миколаївщині, Катеринославщині та інших районах Півдня.

У травні 1920 р. на основі об’єднання дрібних повстанських груп і загонів з Олександрійського і сусідніх повітів Херсонської, Катеринославської та Кременчуцької губерній (до них пристала і частина колишніх махновців) була сформована повстанська частина, яка дістала назву Степової дивізії (зустрічається також назва Олександрійська). Очолив її К. Пестушко (його ще називали Костем Степовим, а пізніше – отаманом Блакитним). Відбувалася консолідація повсталих на національно-державницькій основі. Її чисельність, за різними джерелами, становила від 12 до 20 тис. осіб.

В 1921 р. на Катеринославщині діяли повстанські загони Іванова, Круглова, загін під керівництвом штабу з трьох осіб (Лютого, Чорноуса та Мєдвєдєва) та інші які, за характеристикою радянських джерел, мали "петлюрівське забарвлення й складалися з національно-українського елементу".

В умовах посилення червоного терору селянство продовжувало підтримувати повстанські загони. Загальна кількість повстанців в межах України на цей час становила понад 100 тис. осіб. Але, швидше за все, це – орієнтовні дані. Точно встановити, скільки тоді брало участь у селянському антибільшовицькому русі, неможливо. Не викликає, однак, сумніву, що це був справді всенародний рух.

Зустрівши в 1920–1921 рр. масовий опір селянства, більшовики використали для його придушення весь свій арсенал засобів і прийомів. Так, 8 грудня 1920 р. була прийнята інструкція "по боротьбі з бандитизмом". Ця інструкція – спільний документ Раднаркому України і ЦК КП(б)У. Нею передбачався цілий комплекс заходів щодо ліквідації повстанства, у тому числі роззброєння населення, використання заручництва, реквізиції, примусове виселення родин повстанців, спалення хат. У південноукраїнському регіоні широко використовувалися такі репресивні заходи як інститут відповідачів. За "Тимчасовою інструкцією про інститут відповідачів" вони обиралися з "верств, що співчували бандитизму, переважно з кулацького елементу або родичів бандитів", "амністованих колишніх учасників махновського руху". Відповідачів запідозрених в нелояльності до радянської влади заарештовували та переводили у статус заручників. Заручництво, реквізиції, спалення та обстріл сіл і в наступні роки широко використовувалися більшовицькою владою у південноукраїнському регіоні. Для придушення повстанського руху використовувалися регулярні війська. Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УСРР 14 липня 1922 р. ухвалила відмінити військовий стан у Катеринославській губернії, за виключенням Криворізького, Новомосковського та Павлоградського повітів, що залишалися "загрожуючими за бандитизмом".

Деякі з засобів боротьби з селянським повстанським рухом в південноукраїнському регіоні відпрацьовувалися вперше, щоб потім бути використаними у всеукраїнському масштабі. Особливе місце в цьому арсеналі займав голод.

І. Мазепа і П. Феденко мали підстави для висновку: "Голодова політика більшовиків на Україні має намір ослабити політичну активність українських народних мас в їхній боротьбі проти окупації, хоч би навіть через знищення частини української людності". Цей висновок підтверджується і конкретизується сучасними дослідниками. "...В 1921 р. державна партія, – пише С. Кульчицький, – скористалася катастрофічною посухою, щоб застосувати (мабуть, уперше в сучасній історії) терор голодом, спрямований проти селянських повстанців, а фактично – проти всього сільського населення південних губерній України".

Голод відчутно знизив політичну активність селян, спричинив спад повстанського руху. Він забирав життя найслабших і найменш захищених і паралізував волю сильніших. Немає сумніву, що голод справив величезний деморалізуючий вплив на південноукраїнське селянство. Голод породжує апатію, байдужість до всього, що не стосується виживання. Усі інтереси фокусувалися в одній площині – фізичному самозбереженні. Опухла від голоду людина нездатна до опору. З цього приводу Ричард Пайпс у своїй книзі "Русская революция" писав: "Цей вид політичної апатії приводить людину до покори, якої не добитися поліцейськими заходами... Голод зламав дух нації, зробив її нездатною до опору".

Уже навесні – на початку літа 1921 р. загострилася криза постачання продовольства до повстанських загонів. В умовах розрухи і голоду, що насувався, селянство неохоче ділилося з повстанцями. У важкій ситуації опинилися всі повстанські загони, що діяли в охоплених голодом губерніях України. Багато з них (очевидно, більшість великих і середніх) у другій половині 1921 р. змушені були припинили опір. Врешті-решт і Н. Махно змушений був 28 серпня 1921 р. покинути Україну. У звіті Раднаркому УСРР VІ Всеукраїнському з’їзду Рад стверджувалося, що у справі "ліквідації бандитизму" за 1921 рік зроблено більше, ніж за всі попередні. Наслідки дійсно були вражаючі: різними способами виведено з боротьби 444 отамани, причому 162 з’явилося з повинною після оголошення амністії. Було знищено 52 великих і середніх повстанських формування. Переважна більшість їх оперувала в південноукраїнському регіоні. Справді, "голод виявився ефективнішим фактором у боротьбі проти повстанців, ніж мільйонна Червона армія і тисячі збройних загонів ЧК".

Для радянської влади розгром південноукраїнського повстанства був великим успіхом. Вона міцно утверджувалася на Півдні. Більшовики досягли цього успіху, сповна використавши сліпу стихію голоду.

Поразка повстанства привела до посилення більшовицького контролю над Південною Україною. Подальша історія цього регіону розвивалася в руслі більшовицької політики щодо України.

Отже, у 1919–1920 рр. Південна Україна була ареною боротьби двох політико-ідеологічних режимів – білогвардійського і більшовицького, яких об’єднувало негативне ставлення до української ідеї, принципу суверенітету України та її соборності. Кожен із цих режимів, закріплюючись в Україні, прагнув ліквідувати наслідки перебування при владі своїх попередників, у тому числі й українських урядів – Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського і Директорії УНР. І білогвардійці, і більшовики сприймали Південну Україну через призму своїх стратегічних і тактичних інтересів. При цьому кожен із них стояв перед необхідністю узгодити ці інтереси з історичними реаліями, найважливішою з яких був український характер південного регіону. Від того, наскільки це вдавалося, значною мірою і залежала доля цих режимів.

З установленням влади А. Денікіна на Півдні був призупинений процес інтеграції регіону в єдиний український національно-територіальний комплекс, який відбувався особливо інтенсивно в 1917–1919 рр., у період домінування в Україні національних режимів. Здійснювалося повернення до антиукраїнської політики, що панувала в російських політичних і військових колах ще за часів монархічної Росії. Наріжним каменем нової влади на Півдні України (за термінологією денікінців – Новоросії) стала теза про відновлення "єдиної, великої, неподільної Росії". Максимум, на що могло розраховувати місцеве населення, яке сприймалося як росіяни ("новороси") – це широке місцеве самоврядування. Український національний рух у регіоні за доби Української революції в очах командування Збройних сил Півдня Росії оцінювався як "південноросійський сепаратизм", а не як природний вияв прагнення українського народу до розбудови власної держави. Вважалося, що місцеве населення було підбурене до визвольної боротьби штучно, а сценарій Української революції був розроблений за кордоном – у Німеччині.

Хибність політичного курсу А. Денікіна визнав генерал П. Врангель. Монархіст, прибічник жорсткої військової диктатури, П. Врангель зумів змінити напрямок білогвардійської політики на Півдні України. Плануючи вторгнення в Північну Таврію, він змушений був рахуватися з потужним українським національним чинником у регіоні і зростанням національної свідомості місцевого населення. П. Врангель визнавав право України на автономію, а на початку листопада 1920 р. під тиском обставин заявляв навіть про визнання незалежності української держави. П. Врангель спробував втілити на практиці конкретні плани щодо об’єднання антибільшовицьких сил на Півдні України. Ним проводилась робота з установлення контактів з отаманами повстанських загонів уенерівської орієнтації, які перебували в тилу у "червоних", для спільної боротьби з більшовицькою владою. Однак загального об’єднання українських національних і білогвардійських сил, на що так розраховували як генерал П. Врангель, так і С. Петлюра, досягти не вдалося.

Досить складну еволюцію у ставленні до української ідеї пережили махновці. Врешті-решт, наприкінці 1920 – на початку 1921 рр. вони почали схилятися до визнання необхідності врахування національного фактора у визвольній боротьбі і навіть спільних дій з українськими силами. До таких висновків Н. Махна невідворотно вела логіка боротьби, зокрема селянський, український за своїм складом характер повстанського руху.

Більшовики у ставленні до Південної України у порівнянні зі своїми політичними конкурентами, зокрема білогвардійцями та махновцями, виявили більшу гнучкість. Після певних коливань, долаючи вплив крайніх російських шовіністів у своїх лавах, вони публічно визнали принцип територіальної цілісності України, у тому числі приналежність до неї Півдня. Однак територіально об’єднана Україна – і від цього принципу більшовики не відступали ні на йоту – неодмінно мала бути радянською і перебувати під контролем РКП(б) – єдиної загальнодержавної партії, обласною організацією якої була КП(б)У. При дотриманні цих умов вони були готові навіть визнати незалежність УСРР у межах ІІІ і ІV Універсалів, тобто із включенням до неї всього Півдня (у т. ч. і Донбасу). Про цю позицію було оголошено в партійних документах і статтях В. Леніна наприкінці 1919 р. Правда, жоден з керівників більшовицької партії не пояснив, яким чином можна забезпечити незалежність двом країнам, якими управляє одна політична партія – РКП(б). Напевне, для цього слід було б змінити статус КП(б)У, зробити її рівноправною з РКП(б). Але це питання не підлягало дискусії. Спроба С. Мазлаха і В. Шахрая на початку 1919 р. поставити його на обговорення (свою точку зору вони сформулювали гранично ясно: якщо «самостійна Україна – тоді повинен бути і "свій" уряд і "своя" партія; ...або Україна – се "Південна Росія"») закінчилася безрезультатно. Про реальну, а не про декларативну незалежність України керівництво РКП(б) не хотіло й чути. 28 грудня 1920 р. між УСРР і РСФРР був підписаний союзний договір, який супроводжувався звуженням владних повноважень Раднаркому України і розширенням контролю московського партійного центру над усіма сторонами життя республіки. Логічним завершенням цього процесу було утворення в 1922 р. Союзу РСР. Нова держава була оголошена як союз рівноправних республік. Але за лаштунками радянської федерації була відтворена єдина централізована держава. Разом із тим на механічне злиття України з Росією більшовицька партія не пішла. Після жорстокої п’ятирічної боротьби з національно-визвольним рухом ідея територіальної цілісності та суверенітету України стала настільки близькою та зрозумілою її населенню, у тому числі мільйонам жителів Півдня, які стали ідентифікувати себе з українцями, що ігнорувати цей факт було вже неможливо. За Україною були залишені формальні ознаки суверенітету: власна конституція, уряд, чітко означена територія, адміністративно-територіальний устрій. Це було побічним визнанням досить високого рівня національно-територіальної зконсолідованості українців, зростання їх національної свідомості і, у кінцевому рахунку, продовження процесу націотворення.

Свою подальшу політику щодо України більшовики змушені були проводити з урахуванням цього факту. І це стало, в остаточному підсумку, їхньою грандіозною поразкою в боротьбі з українським визвольним рухом.