Південноукраїнський ...

1.Мета і завдання курсу.

У курсі "Південноукраїнський регіон у контексті формування модерної української нації (ХІХ - перша чверть ХХ ст.)" висвітлюється історія південного регіону України в ХІХ ст. - 1922 р. У контексті процесів формування модерної української нації.

Після проголошення у 1991 р. незалежності України головна увага вітчизняних істориків була зосереджена на проблемах національно-визвольного руху і українського державотворення. В теоретичному плані ці проблеми пов'язуються з процесами націотворення і формування модерної української нації. Зазначені процеси аналізуються в межах усіх, населених українцями територій Європи - як тих, що перебували у складі Російської, так і тих, що належали Австро-Угорській імперії. В рамках загальноукраїнських тенденцій в літературі цілком чітко виділялися особливості процесів на Наддніпрянщині і Західній Україні. Але кожен з цих великих історико-географічних теренів України, у свою чергу, розпадається на ряд історичних регіонів, з чітко вираженою специфікою, яка заслуговує на своє самостійне вивчення.

Південноукраїнський регіон охоплює суцільний масив земель, населених переважно українцями, який до 1917 р. включав Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії (з Кримом). Ізцими трьома губерніями межували окремі райони Бессарабської губернії та Війська Донського з переважно українським населенням. Вони також становлять частину південноукраїнського регіону.

Процес формування модерної української нації розпався на декілька періодів, причому кожен з них мав свою неповторну специфіку. Розпочався цей процес в ХІХ ст. і його перший період тривав до 1917 р. Надзвичайно інтенсифікувався він в добу Українських визвольних змагань 1917 - 1922 рр., яка становить наступний період націотворення, і продовжився вже в радянських умовах. Хронологічні рамки курсу охоплюють перші два періоди націотворення, тобто історичний етап з кінця ХІХ ст. по 1922 р.

У сучасній вітчизняній історіографії при аналізі процесу націотворення, як правило, використовують модернізаційну схему розвитку суспільства, яка в 60-80-х рр. ХХ ст. розроблялася в працях Етоні Сміта, Карла Дейча, Ернеста Геллнера, Еріка Гобсбаума та ін. Ця комплексна схема дає змогу простежити, як у процесі переходу від аграрно-ремісничого до індустріального суспільства виникають нові господарські зв'язки, що економічно об'єднують раніше відокремлені території, як розкладається патріархальне селянство і формуються нові соціальні верстви, відбувається "соціальна мобілізація", виникає і розвивається національно-визвольний рух, здійснюється "національна мобілізація", відбувається формування націй і визрівають передумови національних революцій і створення національних держав. Автор поділяє поширену в історіографії точку зору про те, що націотворення є феноменом модерної доби, доби переходу від аграрно-ремісничого до індустріального суспільства.

Метою даного курсу є: дати студентам систематичні знання з історії Півдня України в ХІХ ст. - 1922 р. у контексті формування модерної української нації.

Завдання курсу:

§проаналізувати стан розробки зазначеної проблеми в історіографії;

§у загальних рисах охарактеризувати основні процеси, які віддзеркалюють інтеграцію Півдня в національно-територіальному комплексі України в ХІХ - на початку ХХ ст., а в їхньому контексті - націотворчі процеси в регіоні у зазначений період;

§розкрити суперечливий вплив Першої світової війни на модернізацію південноукраїнського регіону й особливості націотворення на його території;

§проаналізувати вплив політичної боротьби між російськими й українськими політичними силами у добу Центральної Ради на процеси інтеграції південноукраїнського регіону до складу єдиного загальноукраїнського національно-територіального масиву, а також інтенсифікацію в цей час на території Південної України процесів націотворення;

§з'ясувати особливості становища Півдня як невід'ємної частини Української Держави П. Скоропадського й охарактеризувати вплив гетьманського режиму на процес інтеграції регіону у складі України і націотворчі процеси на його території;

§дослідити ставлення різних національних і соціальних груп населення Південної України до режиму Директорії УНР і вплив масового антигетьманського повстання на процеси українського націотворення в конкретних умовах південноукраїнського регіону;

§у контексті процесу українського націотворення виявити основні напрямки еволюції політики білогвардійських режимів А. Денікіна і П. Врангеля у питанні про національний характер і територіальну приналежність Півдня України;

§охарактеризувати зміни у ставленні до української національної ідеї, які відбулися в 1918-1921 рр. у селянсько-повстанському, зокрема махновському, середовищі;

§окреслити еволюцію поглядів більшовиків у 1918-1922 рр. на національно-територіальний характер Півдня України і місце регіону в адміністративно-територіальному устрої радянської держави.

За підсумками вивчення курсу студент повинен знати:

§характеристику модерністського та примордіалістського підходів до дослідження українського націогенезу;

§співвідношення категорій "етнос" і "нація";

§характеристику процесу націотворення в регіоні в ХІХ - на початку ХХ ст.;

§особливості націотворення та модернізації у південноукраїнському регіоні в умовах Першої світової війни;

§причини інтенсифікації в роки Української революції доби Центральної Ради на території Південної України процесів націотворення;

§особливості становища Півдня як невід'ємної частини Української Держави П. Скоропадського й вплив гетьманського режиму на процес інтеграції регіону у складі України і націотворчі процеси на його території;

§особливості впливу масового антигетьманського повстання на процеси українського націотворення в конкретних умовах південноукраїнського регіону;

§основні напрямки еволюції політики білогвардійських режимів А. Денікіна і П. Врангеля і поглядів більшовиків у 1918-1922 рр. у питанні про національний характер і територіальну приналежність Півдня України і місце регіону в адміністративно-територіальному устрої радянської держави.

вміти:

§аналізувати історичний матеріал, працювати з історичними джерелами;

§проводити наукову та дослідницьку роботу;

§вести наукову дискусію, виступати з доповідями;

§вiльно володiти конкретним фактичним i статистичним матерiалом з iсторiї південноукраїнського регіону ХІХ - початку ХХ ст.

2.Формування модерної української нації: регіональний вимір.

Кардинальні зміни, які відбулися в житті українського народу після проголошенням незалежності України у 1991 р., зокрема, початок розбудови власної суверенної держави, відкрили сприятливі умови для розширення проблематики історичних досліджень, творчого переосмислення попереднього досвіду державотворення. У вітчизняній історіографії відбулися серйозні зрушення в дослідженні історії України; серед її ключових проблем виокремилися, зокрема, проблеми становлення української нації. Життя поставило перед дослідниками надзвичайної ваги проблему: проаналізувати, яким чином з етнічних українців в процесі історичного розвитку формувалася українська нація.

Процеси формування модерної української нації аналізуються в межах усіх, населених українцями територій Європи - як тих, що перебували у складі Російської, так і тих, що належали Австро-Угорській імперії. В рамках загальноукраїнських тенденцій в літературі цілком чітко виділялися особливості процесів на Наддніпрянщині і Західній Україні. Але кожен з цих великих історико-географічних теренів України, у свою чергу, розпадається на ряд історичних регіонів, з чітко вираженою специфікою, яка заслуговує на своє самостійне вивчення.

Істотні відмінності між різними регіонами - реальність України, яка має глибокі історичні корені. Видатний український історик Олександр Оглоблин писав про Україну початку ХІХ століття, як про конгломерат кількох історико-географічних територій, кожна з яких мала власну історичну долю. З тих пір в Україні відбулися кардинальні зміни. Але і сьогодні, через два століття, українські регіони помітно відрізняються один від одного не лише особливостями етнічного складу населення, господарськими чи соціальними характеристиками, а навіть й домінуючими суспільно-політичними симпатіями. Це викликає багато проблем у відносинах центру і регіонів, у відносинах між окремими регіонами, які ускладнюють поступальний розвиток українського суспільства.

Для сучасних дослідників на часі через призму регіоналістики поглянути на проблему формування модерної української нації і українського державотворення - одну з ключових проблем сучасної української історіографії, вивчення питання про місце і значення в процесі українського націотворення окремих регіонів України, зокрема, Півдня.

Як відомо, різні історичні регіони України, їх вклад  у формування модерної української нації, вже були об'єктом історичного аналізу. Але Південь залишається з ряду причин менш вивченим, ніж, наприклад, Галичина, Слобожанщина чи колишня Гетьманщина. До 1917 р. Півдню відмовляли навіть у праві називатися частиною України. Офіційна Росія вважала його Новоросією і відносила до так званих "внутрішніх" губерній Великоросії. Вклад цього регіону в українське націотворення, формування модерної української нації, залишається невизначеним. Вивчення впливу цього регіону на процеси українського націотворення і державотворення - нагальне завдання.

Разом з тим, постало питання, які теоретичні підходи слід використовувати при аналізі українського націотворення. Старі засади, якими керувалися дослідники ще у ХІХ - на початку ХХ ст., як і методологічний багаж радянської історіографії, для вирішення такого завдання виявилися непридатними. Зокрема, ортодоксальна версія марксизму-ленінізму з його формаційно-класовою теорією, яка неподільно панувала в радянській історіографії, пов'язувала створення національної держави з формуванням буржуазного суспільства, з конфліктом між буржуазією і феодальною аристократією, боротьбою буржуазії за політичну владу, за ринки збуту з буржуазією інших країн. Тлумаченню цієї доктрини було присвячено безліч статей і монографій. Націоналізм і нації в цих публікаціях зображувалися феноменами буржуазної епохи, своєрідним перехідним етапом на шляху еволюції людства до комунізму, який уявлявся як безкласове і безнаціональне суспільство.

В сучасному суспільствознавстві утвердилася точка зору, що, побудоване на класово-формаційних засадах трактування марксизмом національного питання занадто схематичне, догматичне і переобтяжене численними спрощеннями, щоб стати надійною теоретичною основою аналізу процесу націотворення, зокрема, вивчення формування української нації.

Разом з тим, у марксистському трактуванні національного питання є немало цілком раціональних моментів, які у свій час відкривали певні можливості для його використання при вивченні українського націотворення. Згадаймо хоча б роботи К. Гуслистого, опубліковані ще в 60-ті рр. ХХ ст. і присвячені формуванню української нації. Ці дослідження у свій час сприймалися як новаторські, хоча написані у цілковитій відповідності з формаційною теорією і тодішніми уявленнями про націотворення, сформованими під впливом праць не лише Леніна, а навіть Сталіна. Це може здатися дивним, якщо згадати сталінську практику "вирішення" національного питання. Однак, нічого незвичайного у цьому не було. Загальноприйняте в радянські часи визначення нації, яке запропонував Сталін у 1913 р. у своїй статті "Марксизм і національне питання" ("Нація є стійка спільність людей, що історично складалася, виникла на базі спільної мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури") є фактичним повторенням відповідних дефініцій, сформульованих К. Каутським і О. Бауером, відомими німецькими соціал-демократами, праці яких були перекладені російською мовою.

Звернутися до спадщини німецьких соціал-демократів російських більшовиків змусили реалії часу. Напередодні Першої світової війни в Росії, як і в інших країнах Центрально-Східної Європи, спостерігалося пожвавлення національно-визвольного руху, який російські більшовики, як і їх однодумці в інших країнах, прагнули підпорядкувати своїм політичним цілям, використавши для розвалу Європейських імперій. Опираючись на це визначення, можна було достатньо аргументовано доводити право колоніальних і залежних народів на самовизначення і створення власних національних держав.

Коли в лютому 1917 р. імперський режим в Росії зазнав краху, а в Україні розгорнулася національна революція, українські ліві соціалісти і деякі українські марксисти скористалися теоретичними новаціями більшовиків для витворення власної версії вирішення українського питання, суть якого полягала в завоюванні державного суверенітету. Виявилося, що національна ідея цілком спроможна до симбіозу з марксизмом. Це особливо яскраво проявилося в феномені українського націонал-комунізму. Ще наприкінці грудня 1918 - на початку січня 1919 рр. його фундатори - українські більшовики С. Мазлах і В. Шахрай, спираючись на марксистське бачення національного питання, у своїй книжці "До хвилі" закликали до боротьби за незалежну українську радянську державу і переконували Леніна в необхідності визнати самостійну Україну з власною комуністичною партією і з власним радянським урядом. Їх прихильники в українському суспільстві, партійно-радянському керівництві України, серед науковців і літераторів були в 20-х рр. активними учасниками "українізації" і відстоювали суверенні права УСРР.

На початку 30-х рр. ХХ ст. національно-комуністичним тенденціям в Україні було покладено край. В поглядах на проблему націотворення утвердився марксизм у його сталінській інтерпретації. Науковий пошук продовжувався в еміграції, де публікували свої роботи, присвячені національному питанню О. Бочковський, Д. Донцов, Н. Григоріїв, Ст. Дністрянський, С. Рудницький, В. Старосольський та ін.. Однак, їх роботи в Радянській Україні не були відомі і коли напередодні розпаду СРСР і проголошення незалежності України виникла необхідність в обґрунтуванні українського суверенітету, знову було використане марксистське розуміння націотворення. Зокрема, автори першого в новітніх умовах академічного дослідження, присвяченого українському націотворенню - В. Смолій і О. Гуржій в монографії "Як і коли почала формуватися українська нація" (К., 1991) визнали, що ними використовується традиційний понятійний апарат, який сприймала в той час більшість науковців країни. Автори виходили з класово-формаційного підходу і усталеного в радянські часи розуміння процесу формування націй, суттю якого вважалася трансформація української народності - продукту феодального способу виробництва, що характеризується спільністю мови, території, господарства, культури, етнічної самосвідомості й певних господарських зв'язків - в капіталістичну націю. В процесі переходу до капіталізму зазначені ознаки кристалізуються і наповнюються ширшим якісним змістом. Народність трансформується в націю. Незважаючи на так звані "традиційні" підходи, ця книга багато у чому виявилася новаторською, зокрема тому, що відновила перервані у свій час спроби дослідження проблеми формування української нації.

Але на сучасному етапі дослідники українського націотворення рішуче дистанціюються від марксистської доктрини, навіть у її національно-комуністичному варіанті, прагнучи до оновлення методологічних підходів, оволодіння сучасними теоретичними концепціями, зокрема, і тими, що вже напрацьовані дослідниками Заходу.

В плюралістичному науковому середовищі Європи цих концепцій достатньо багато. Умовно всі їх можна розділити на дві групи. Частина дослідників вважає нації явищем споконвічним - "змінюється тільки ступінь їхньої самосвідомості та активності". Інші хронологічно пов'язують виникнення націй (принаймні, європейських) з раннім середньовіччям. Такий підхід має багато прибічників в Україні. Зокрема, на думку Я. Дашкевича, вже в період Київської Русі існувала нація під назвою "русь". На подібних позиціях стоїть Я. Ісаєвич. Прихильники такої точки зору - так звані примордіалісти ("примордіальний", трактується як прадавній, або споконвічний) мають переконаних противників в особі модерністів. Останні вважають, що формування націй пов'язане з модерною добою - як про це пише Е. Сміт - "добою індустріалізму і демократії", тобто, розпочалося десь наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст., або (в історії деяких націй) наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст..

Ярослав Грицак зробив спробу зблизити позиції "примордіалістів" і "модерністів", запропонувавши версію про існування двох різних типів націй - "домодерних" (ХVІ - ХVІІ ст.) і "модерних" (ХІХ - ХХ ст.).

В чому ж полягають характерні особливості "модерних" націй і чим вони відрізняються від "домодерних"? Один з прихильників модерністського напрямку, німецький історик Андреас Кеппелер, який досить плідно займається українською проблематикою, сформулював ці відмінності так: "донаціональні" суспільства були організовані по "горизонталі", наприклад, за станами, в той час коли нації формуються "по вертикалі"; ідея нації в модерну епоху стає найважливішою складовою інтегруючої ідеології. В домодерну епоху більше значення мали релігія, станові інтереси, династії та ін.; модерна нація - масовий, а не елітарний феномен, її формування пов'язане з участю широких мас в політиці.

Не вступаючи в дискусію між представниками двох напрямків у їх ставленні до питання про зміст націотворення, нагадаємо, що хронологічні рамки нашого курсу охоплюють кінець ХІХ - початок 20-х років ХХ ст., тобто, вписуються в епоху, яку прийнято сприймати як модерну. Ця обставина визначає концептуальний підхід автора до проблеми, і схиляє його продекларувати свою солідарність з тими дослідниками, які вважають себе модерністами. В їх концепціях, на наш погляд, закладено більше можливостей для конкретно-історичного аналізу розвитку українського суспільства зазначеного історичного періоду.

Аналіз теоретичних підстав націотворення необхідно почати з визначення нації, без чого ускладнюється історичне дослідження її становлення. На відміну від радянських часів, єдиного визначення нації в сучасній науці не склалося. Серед спеціалістів існує безліч таких визначень; склався, як влучно зауважив Г. Касьянов, навіть "хаос дефініцій". Разом з тим, є підстави стверджувати, що існує певний усталений набір критеріїв (об'єктивних і суб'єктивних), за якими представники різних дисциплін і світоглядних позицій визначають риси спільноти, яка одержала назву "нація".

В цьому різноманітті звертає на себе увагу визначення, яке дав представник одного з найбільш плідних напрямків у дослідженні націй й націоналізму - історичної соціології - Ентоні Сміт. Він схиляється до думки, що "нації - це територіально обмежені сукупності людей, які повинні мати свої батьківщини; що їхнім членам притаманна спільна масова культура, спільні історичні міфи та історична пам'ять, що члени нації мають взаємні юридичні права та обов'язки за умови існування єдиної правової системи; що саме нації властиві поділ праці й система виробництва, які дозволяють членам нації пересуватися в межах своєї території". Це визначення в цілому, охоплює змістовне коло проблем, які в комплексі становлять процес формування нації в умовах модернізації ХІХ - початку ХХ ст. Однак, вважати це визначення вичерпним, універсальним немає підстав, бо в реальності не існує якоїсь "ідеальної нації". Кожна нація формувалася в конкретно-історичних умовах, які надавали їй неповторного, характерного тільки для неї колориту, тому підходити до аналізу націотворення з стандартними мірками - значить свідомо йти на ризик спрощення.

Не склалося в науці і єдиної версії генези націй. Таких версій навіть серед модерністів досить багато, при тому, найважливіше, що об'єднує їх представників - прагнення пов'язати процес націотворення з капіталістичною модернізацією суспільства, виявити глибинний зв'язок цих процесів. Саме в рамках модернізаційної теорії в 60-80-х рр. ХХ ст. розроблялися концепції націотворення в працях Ернеста Геллнера, Еріка Гобсбаума, Мирослава Гроха, Карла Дейча, та ін. У цьому ж модернізаційному річищі розглядається процес формування модерної української нації у працях Ярослава Грицака і Богдана Кравченка. Ці автори першими зробили вдалі спроби пристосувати модернізаційні підходи до українських реалій ХІХ-ХХ ст..

Одним з найвідоміших представників моденізаційної теорії націотворення вважають Ернеста Гелнера. На його працю "Нації і націоналізм" часто посилаються зарубіжні і вітчизняні дослідники. В загальному вигляді його розуміння модернізації пов'язується з переходом від аграрно-ремісничого до індустріального суспільства. В ході цього переходу відбувається швидкий промисловий розвиток, впроваджуються ринкові відносин, складається індустріальне суспільство. У свою чергу, це спричиняє формування нової соціальної структури та інші процеси, які в комплексі характеризується, як "соціальна мобілізація". "Соціальна мобілізація, - писав Б. Кравченко, - стосується зростання промисловості, торгівлі, міст, поширення освіти, тобто змін, які творять новий триб життя, що схиляє населення прийняти нові цінності, репрезентовані національністю, і породжує громадські ресурси, що передбачають ефективну організацію при задоволенні нових потреб. Члени мобілізованої громади найімовірніше будуть радше міськими, ніж сільськими мешканцями, письменними, ніж неписьменними, неселянськими, ніж селянськими, і освіченими, ніж неосвіченими". Соціальна мобілізація, у свою чергу, стимулює процеси зростання національної свідомості, сприяє формуванню національної еліти, політичних партій, які ставлять питання про самовизначення позбавлених власної державності націй. Національна ідея набуває масової підтримки, втілюється в "національну мобілізацію", яка призводить до здобуття нацією державного суверенітету. У кінцевому рахунку, стверджують прихильники модернізаційного підходу, саме нація і націоналізм створюють умови, в яких тільки і може існувати індустріальне суспільство.

Прізвища Я. Грицака і Б. Кравченка досить часто зустрічаються на сторінках історичних досліджень, присвячених питанням націотворення. При цьому забувають, що у них був видатний попередник, внесок якого у вивчення формування модерної української нації ще недостатньо оцінений. Мова йде про українського історика Олександра Оглоблина, який до Другої світової війни працював в Радянській Україні, а після війни продовжував свій творчий шлях за кордоном, зокрема, в США. Оглоблин вивчав, головним чином домодерну історію України, але наприкінці свого творчого шляху все частіше звертався до історії України ХІХ-ХХ ст. Його цікавив цілий комплекс соцільно-економічних, політичних і культурологічних проблем історії цього періоду, які в сумі він оцінював як процес становлення модерної української нації.

Про це, зокрема, свідчить його програмна доповідь "Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року)", виголошена на VIII конференції українських істориків і дослідників суспільних наук Української вільної академії наук у Нью-Йорку 5 грудня 1970 р. Ця опублікована пізніше окремою статтею доповідь О. Оглоблина складена у дусі модернізаційного підходу до оцінки історії України ХІХ-ХХ ст. Зміст доповіді не залишає сумнівів у тому, що її автор добре орієнтувався в новітніх пошуках західної науки і прагнув негайно прикласти їх до української історії. Але при цьому він спирався на українські історичні реалії, які прекрасно вивчив за попередні десятиріччя пошукової роботи в Радянській Україні і на еміграції і про які, звичайно, не знали європейські розробники модернізаційних схем.

О. Оглоблин обмежував свої висновки початком ХХ ст. (як це зазначається в заголовку доповіді - "до 1917 р."). В його полі зору перебувала, головним чином, Наддніпрянщина. Однак, у ряді випадків він екстраполює висновки на наступні десятиліття, і на Західну Україну. Зміст його схеми дає підстави для такої екстраполяції. Зокрема, є всі підстави для використання аналітичної схеми О. Оглоблина для вивчення особливостей українського націотворення в 1917-1921 рр.

Перш за все, Оглоблин виходив з того, що процес формування модерної української нації відбувався в умовах бездержавності і спотвореної економічної і соціальної структури України, що було наслідком тривалого її перебування у складі сусідніх країн. По-друге, дослідник врахував виключну роль в українському націотворенні регіонального фактора.

Якщо про формування модерних націй на етнічній базі бездержавних народів говорилось достатньо (зокрема, цьому присвячена аналітична схема М. Гроха), то на роль регіонального фактора в націотворенні західні дослідники уваги не звертали, або характеризували цю роль дещо однобічно, переважно, як негативну. Зокрема, Ентоні Д. Сміт вважав, що "регіоналізм" нездатний забезпечити мобілізацію всього населення з його окремими наріканнями та осібними проблемами". Професійні історики, на відміну від політологів, не такі категоричні. У передмові до своєї книги "Що таке Франція. Простір і історія" французький історик Фернан Бродель так формулює свій дослідницький метод: "...Ми досліджуємо нашу країну як різноманітний, "множинний" конгломерат автономних "країв", різнокольорових камінців тієї мозаїки, яка, власне, і зветься Францією". Далі він повторює думку свого колеги по школі "Анналів" Льюіса Февра: "Ім'я Франції - різноманітність". Бродель докладно зупиняється на живучості поділу на французьку північ і французький південь і зауважує, що Францію можна зрозуміти як мережу різних, відмінних між собою регіонів. Але такий поділ, вважає історик, не є унікальною особливістю Франції - його можна знайти в багатьох країнах Європи. Однак, це не зупиняє історичний розвиток націй. Більше того, вважає Февр, кожна нація поділена, але вона існує і розвивається за рахунок цих поділів. Як бачимо, підхід О. Оглоблина багато у чому співпадає з творчим методом французьких істориків.

Загалом, Оглоблин виділив шість, як він пише, головних процесів, які в інтегрованому підсумку становлять зміст формування модерної української нації. Дослідження цих процесів історик формулює як наукові проблеми, комплексне вивчення яких є нагальним завданням українських істориків.

На перше місце О. Оглоблин поставив "проблему територіальну". Мова йде про подолання історичної роз'єднаності окремих українських теренів (Правобережжя, Лівобережжя, Півдня), тобто, про формування на базі конгломерату заселених українцями земель "Української національної території та створення Українського національно-територіального масиву". Цей процес, за оцінкою О. Оглоблина, "відбувався в 19 столітті, відбувається й у 20 столітті і, будь-що-будь, не завершений і досі... Мова йде... про процес органічного з'єднання, споєння всіх цих елементів - географічного, економічного, політичного - у єдиний національно-територіальний комплекс сучасної, новітньої України...".

Територія справді є одним з найважливіших націотворчих факторів. "Пошматовані смуги землі не можуть бути батьківщиною ні для кого", - писав ще у 1919 р. чеський вчений В. Дворський. З іншого боку, роль територіального фактора в історії різних націй неоднакова. Все залежить від конкретно-історичної ситуації. Оглоблин спирався на українські історичні реалії і для нього "проблема територіальна" в націотворенні набувала особливого значення, адже, по-перше, Україна в ХІХ - на початку ХХ ст. перебувала у складі двох сусідніх імперій - Російської і Австро-Угорської, а по-друге, саме на модерну епоху прийшовся процес радикального розширення українського етнічного простору, зокрема, за рахунок колонізації Півдня і Південного Сходу. Цей процес Р. Шпорлюк назвав "неординарним прикладом того, як народові доводилося створювати те, що в епоху націоналізму мало стати основою життєвого простору нації, її батьківщиною". Вказана обставина не могла не надати процесу формування модерної української нації неповторної своєрідності.

Поставивши на перше місце в ієрархії факторів націотворення проблему території, О. Оглоблин не обмежував дію цього фактора періодом заселення українцями південного регіону, а поширював його на ХХ ст., зокрема, на роки Українських визвольних змагань 1917-1921 рр., які пройшли під соборницькими гаслами.

Далі у доповіді О. Оглоблина йдеться про другу велику проблему українського націотворення - про процес економічної інтеграції, тобто, "консолідації українських земель з відмінною історичною та економічною долею в єдиний національно-господарський організм". Південь України, як її економічно найрозвинутіший регіон, відіграв в ХІХ - на початку ХХ ст. у цьому процесі особливу роль. Але цей, як і інші регіони України, був переобтяжений домодерними (напівфеодальними) формами економічних відносин, особливо, в аграрному секторі економіки. Що ж стосується промисловості і торгівлі України, то її висоти перебували поза контролем вітчизняного (українського) капіталу. Ці обставини гальмували націотворення і їх усунення було завданням Української революції.

Вивчення українського націотворення, за О. Оглоблиним, передбачає також постановку політичної (третьої) проблеми, яка окреслюється ним такими питаннями: "а) державно-правовий і політичний стан і статус України у складі Російської імперії; б) імперська політика щодо України; в) реакція політичних сил на тую політику й г) формування - ідеологічне та організаційне - української політики в 19-20 стол.". Розгляд цих питань передбачає врахування специфічної політики імперського уряду щодо Півдня і особливого становища південноукраїнських губерній у складі Російської імперії. Але мова не обмежується впливом політичного фактора на процес націотворення в умовах дореволюційної Росії. Величезну роль цей фактор відіграв в роки революції, коли на Півдні України утверджувалися різні політичні режими - як проукраїнські, так і антиукраїнські. Перші з них сприяли націотворчим процесам на Півдні, який вважали частиною України, інші - відносилися до цих процесів негативно, або байдуже.

Нарешті, на процес органічного з'єднання регіонів України, їхньої національно-територіальної інтеграції, надзвичайний вплив мали зовнішньополітичні обставини, позиції сусідніх держав, міжнародного співтовариства у цілому. Адже щоб на території, яку О. Оглоблин називав "конгломератом кількох відмінних історико-географічних територій" (регіонів) склалася модерна Україна, необхідно не лише, щоб до цього прагнули самі українці і, принаймні, не виступали проти представники національних меншин - жителі цих регіонів. Необхідно також, щоб відбулася зміна сприйняття міжнародним співтовариством цього конгломерату регіонів колишньої Російської імперії як українського національно-територіального простору; необхідно, щоб у своїй політиці сусіди виходили з визнання цих регіонів, зокрема Півдня, невід'ємною складовою національно-територіального комплексу України, а його населення - частиною української нації.

Четверта проблема, яка виділяється О. Оглоблиним у контексті українського націотворення, і яка, за його переконанням, "цілком природно, пов'язана з попередньою - це проблема української провідної верстви в 19 і на початку 20 століття".

Ця проблема має пряме відношення до Півдня України, особливо в умовах Української революції. Проблема політичної еліти - одна з ключових проблем модерного українського націотворення.

П'ятою проблемою, яка, за переконанням О. Оглоблина, "цілком природно, пов'язана з попередньою і, звичайно, з усіма іншими, як перед нею, так і після неї, це проблема соціальної структури України". Мова йде про формування внаслідок модернізації економіки і промислової революції соціальної структури, яка відповідає капіталістичному суспільству. Використовуючи термінологію модерністів, мова йде про соціальну мобілізацію в процесі переходу від аграрно-ремісничого до індустріального суспільства.

Південь мав свої, виразні особливості соціальної мобілізації, які істотно впливали на загальноукраїнські процеси націотворення.

Шоста проблема, яка становить важливу складову українського історичного процесу 19-20 ст., це "проблема культурного процесу в 19-20 стол., ... зокрема, питання українського культурно-національного (чи національно-культурного) відродження...".

Національно-культурне відродження розглядається як важливий наслідок модернізаційних процесів в Україні - економічного розвитку, соціальної мобілізації, зростання грамотності населення, пробудження національної свідомості і посилення інтересу до національної культури, мови, народних звичаїв тощо. Відродження охопило всі регіони України, причому, в кожному з них воно мало свої виразні особливості, які заслуговують на спеціальне вивчення. В 1917 р. почався новий його етап, коли національна культура охоплює широкі маси етнічних українців і перетворюється в потужний фактор формування національної свідомості і національної мобілізації.

Загальним, інтегрованим підсумком усіх попередніх шістьох процесів, зазначає О. Оглоблин, є "формування модерної української нації" - сьома основна проблема історіографії, яка має й "самостійне й величезне історичне значення". Без постановки і вивчення цієї проблеми "порушення й розв'язання всіх інших проблем мало б, у кращому разі, лише обмежене й умовне значення", - зазначає О.Оглоблин.

Як бачимо, становлення сучасної української нації О. Оглоблин розглядає цілком в дусі модернізаційної схеми розвитку суспільства, враховуючи особливу роль регіонального фактора: націотворення в різних регіонах України відбувалося з неоднаковою інтенсивністю. Разом з тим, це єдиний, взаємозв'язаний процес, який охоплює всю Україну.

Поряд з регіональним фактором, значну увагу у своїй статті О. Оглоблин приділив впливу на процес українського націотворення національних меншин. На відміну від своїх попередників, він відмовився "виносити" їх за рамки українського націотворення. Зокрема, О. Оглоблин негативно оцінив "канонізовану схему культурного процесу як виключно українсько-етнічного, українськомовного і навіть українсько-політичного процесу, до якого, майже до останнього часу, включалося тільки те, що писалося, творилося українською мовою або діячами ...українського етнічного походження". Історик формулює принципової ваги висновок: "Усе, що було створено на Українській землі силами українських (територіально й національно) культурних діячів (та установ), незалежно від їхнього етнічного походження і характеру і незалежно від мовної форми культурних творів, належить Україні. Єдиним селекційним критерієм може бути тільки дух, зміст і ідеологія самого твору".

Такий підхід відповідає новітнім уявленням про шляхи формування національної ідентичності, а отже, і націотворення. Шляхів цих сучасні вітчизняні і зарубіжні дослідники виділяють два. Перший ґрунтується на так званому "кровному праві". При такому способі ідентифікації передбачається, що члени однієї нації мають спільне походження і спільну культуру. Це - етнічно-генеалогічна ідентичність. Інша концепція будується на праві території. Ключовим моментом цього підходу є зростання солідарності серед населення певного території (країни), незалежно від етнічних, мовних, культурних, релігійних та інших відмінностей. Така ідентичність називається громадянсько-територіальною або політичною. Наскільки можна судити зі змісту виступу О. Оглоблина, він схиляється до оцінки українського шляху в контексті концепції громадянсько-територіальної, або політичної нації. Але, здається, він не протиставляє обидва шляхи. В реальному історичному процесі ці шляхи часто переплітаються. "Не потрібно перебільшувати різницю між територією і генеалогією, між iussoli(правом місця народження) і iossanquinis (правом крові)..., - зазначає Е. Сміт. - В більшості націй є обидва способи суспільної організації, навіть коли вони якийсь час зумисне надають перевагу одному з них".

Визначити, який із цих двох шляхів на різних етапах історії реалізувався в Україні - одне з важливих завдань істориків.

3.Краєзнавство та історична регіоналістика в контексті національної історії (південноукраїнський аспект).

Істотні відмінності між різними регіонами - реальність України, яка має глибокі історичні корені. Видатний український історик Олександр Оглоблин писав про Україну початку ХІХ століття, як про конгломерат кількох історико-географічних територій, кожна з яких мала власну історичну долю. З тих пір в Україні відбулися кардинальні зміни. Але і сьогодні, через два століття, українські регіони помітно відрізняються один від одного не лише особливостями етнічного складу населення, господарськими чи соціальними характеристиками, а навіть й домінуючими суспільно-політичними симпатіями. Це викликає багато проблем у відносинах центру і регіонів, у відносинах між окремими регіонами, які ускладнюють поступальний розвиток українського суспільства.

Слід зазначити, що проблеми, викликані регіональними відмінностями, не є суто українським явищем. Сучасна Росія, наприклад, складається з великої кількості історичних областей і територій, інтеграція яких до складу Російської держави супроводжувалася довгою і складною історією. Історичні області з досить виразними відмінностями має у своєму складі майже кожна з пострадянських держав. Для прикладу можна назвати хоча б Грузію і Молдову з їх сепаратистськими окраїнами. Країнам Західної і Центральної Європи також властива регіональна розмаїтість. Яскраво проявляється вона, наприклад, в Іспанії. І сьогодні існують глибокі відмінності між північними і південними регіонами Італії. Навіть Франція, яку вважають однією з найбільше централізованих держав, досить довго складалася з «розділених шматків», а націю, за оцінкою істориків, їй вдалося витворити щонайменше за 125 років - від Французької революції до Першої світової війни.

Процес глобалізації - це не лише здобутки, а й істотні втрати. Зокрема, він несе в собі відчутну загрозу місцевим національним спільнотам і відкриває перспективу збіднення етнокультурного фонду людства. Саме в умовах глобалізації й інтеграції посилюється усвідомлення необхідності збереження національної і регіональної специфіки, що, у свою чергу, викликає зростання зацікавленості широкої громадськості і спеціалістів місцевою проблематикою. Таким чином, могутні процеси глобалізації та інтеграції супроводжуються не менш активними проявами регіоналізації та локалізації.

Зазначена тенденція не обійшла й Україну, хоча витоки інтересу до місцевих особливостей тут мають і власний, суто український характер. По-перше, після проголошення незалежності українське суспільство не звільнилося від впливу інонаціональних та наднаціональних інтеграційних факторів, які нівелюють національну специфіку. По-друге, регіональні особливості стали об'єктом політичних спекуляцій частини місцевих еліт, які, переслідуючи корпоративні і особисті інтереси, нерідко протиставляють регіони всеукраїнському центру, ставлячи під загрозу територіальну єдність молодої держави. По-третє, Україна стоїть перед перспективою адміністративно-територіальної реформи, яка покликана ліквідувати наслідки радянського бюрократичного централізму і розширити перспективу демократичним тенденціям в місцевому самоуправлінні. Все це в комплексі перетворює регіональну проблематику в надзвичайно актуальну.

Слід зазначити, що вітчизняна історична наука, хоча з деяким запізненням, приймає цей виклик часу. Навіть поверхове ознайомлення із її станом переконує, що, поряд з розробкою загальноукраїнської тематики в останні роки посилюється інтерес до стану справ в окремих областях, краях, регіонах України - словом, відчувається прагнення до осмисленням територіальної розмаїтості країни. В структурі наукових знань в останнє десятиріччя став утверджуватися комплексний (міждисциплінарний) напрямок - регіоналістика (регіонологія).

В російській історіографії не склалося єдиної точки зору щодо змістового наповнення термінів регіон і край і, відповідно, об'єкта краєзнавчих і регіонознавчих (в російській історіографії більше поширений термін "регіонознавство", ніж "регіоналістика"). Дуже часто те, що протягом минулих десятиліть називали краєзнавством тепер сприймають як регіонологія. Виникла навіть своєрідна лексична новація - регіональне краєзнавство. Разом з тим, в академічній науці існує стійка тенденція пов'язувати вивчення регіонів з фундаментальним знанням, а краєзнавству відводити прикладну роль - навчально-просвітницьку, пам'ятнико-охоронну, яка здійснюється ентузіастами в межах адміністративно-територіальних частин країни.

В українській історіографії також не склалося  домінуючої точки зору щодо змісту   базових понять, які застосовуються в регіоналістиці і краєзнавстві. Досить часто поняття історичний регіон продовжує використовуватися як синонім поняття край. Це дає підставу для ототожнення історичної регіоналістики з історичним краєзнавством.

 У свій час таке ототожнення не викликало заперечень. Але на нинішньому етапі еволюції історичної науки, яка супроводжується як диференціацією наукових знань, так і їх інтеграцією, що вимагає освоєння нової і уточнення традиційної наукової термінології, таке ототожнення багатьма спеціалістами вже не сприймається як виправдане. Достатньо розглянути зміст традиційних краєзнавчих досліджень в Україні і співставити його з проблематикою сучасних історико-регіонознавчих студій, щоб виявити досить істотну різницю між ними. Загальновідомо, наприклад, що краєзнавство схильне до мікросюжетів, детального опису окремих населених пунктів, невеликих районів, ґрунтується на масовому аматорстві, надихається любов'ю до "малої батьківщини"  і орієнтується на виховну діяльність, в той час як історична регіоналістика   прагне зберегти за собою сферу наукових досліджень минулого дещо ширших територій (регіонів), визначення їх впливу на розвиток сусідніх і віддалених областей (регіонів) і країни в цілому, вплив регіонів  на міжнародну ситуацію (якщо він проглядається), розробку критеріїв регіонального поділу, напрямки регіональної політики центру і реакцію на неї на місцях (в регіонах) тощо. Російський дослідник С.О.Шмідт на Міжнародній конференції в Санкт-Петербурзі в 2000 р. сформулював  висновок, який конкретизує цю очевидну різницю: "Регіонологія - комплекс ширших і менш конкретизованих знань, ніж краєзнавство...".

Однак, ця відмінність не може бути підставою для якісного протиставлення краєзнавства і регіоналістики. Багато залежить від наукового рівня краєзнавчих досліджень, фахової кваліфікації краєзнавців. Якщо цей рівень достатній, добуті краєзнавцями знання можуть бути включені в  систему регіоналістики і в систему знань про країну в цілому. В такому випадку краєзнавство, регіоналістика і національна історія можуть сприйматися не лише як знання про різні об'єкти,  а і як різні рівні узагальнень про один об'єкт - країну. Разом з тим, слід визнати існування сильного зворотного зв'язку - успіхи, чи проблеми в дослідженні національної історії стимулюють краєзнавчі і регіонологічні пошуки.

Враховуючи зазначені вище труднощі у розмежуванні змісту понять історичне краєзнавство і історична регіоналістика, Ярослава Верменич пропонує визначити базовим терміном, який "перекриває" уживане в історичному краєзнавстві  поняття "край" і в той же час дозволяє чітко виокремити премет і об'єкт аналізу історика-регіоналіста,  дефіницію "історико-географічний регіон". З цією пропозицією слід погодитися.

За Ярославою Верменич - історико-географічний регіон має визначатися як історично сформований ареал, більш-менш однорідний за економіко-географічними умовами, суспільно-політичними уподобаннями населення, національно-культурною аурою. Як правило, регіон характеризується специфічною самосвідомістю, спільними територіальними інтересами, домінуванням певних мовних і релігійних орієнтацій громадян. Регіони розрізняються і за специфікою політичної культури. На грунті регіональної ідентичності часто виникає тип свідомості, якому притаманний своєрідний "регіональний патріотизм".

Розробка критеріїв регіонального поділу країни - необхідна передумова вивчення  регіону. Зазначене вище визначення Я.Верменич (як, до речі, і визначення інших авторів) занадто абстрактне, щоб стати інструментом для такого поділу. Але воно може стати орієнтиром для нього.

Цілком очевидно, що коли мова йде про територіальний масив, який характеризується як певний історико-географічний регіон, то об'єднавчі фактори слід шукати  в  соціально-економічній, політичній і соціокультурній спільності минулих поколінь (історії) на певній географічній території з властивими їй природно-кліматичними особливостями,  в особливостях географічного розташування цієї території у системі їх відносин з сусідніми територіями (регіонами) і порубіжними країнами протягом достатньо тривалого історичного періоду. Саме комплекс цих обставин  робить  регіональні особливості  стабільними і досить потужними чинниками історичного процесу.

Не вдаючись в технологію географічного окреслення історичних регіонів на карті України, зазначимо, що у новітній історіографії немає усталеної точки зору щодо їх територіальної конфігурації і кількості. Це цілком зрозуміло. Для кожної історичної епохи ця кількість і конфігурація свої. В запропонованій читачу статті автор виходить з загальноприйнятої точки зору, що в межах сучасної України у ХІХ - ХХ ст. існувало п'ять великих історико-географічних регіонів: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина, Західна Україна і Південна Україна.

У цитованій вище статті О.Оглоблина  в Україні ХІХ -початку ХХ століття виділяються такі історико-географічні регіони (за термінологією історика - "історико-географічні території"): Лівобережна Україна (колишня Гетьманщина, територія Козацько-Гетьманської держави 17-18 століття), "з якою певною мірою була пов'язана, хоча мала окреме історичне минуле, Слобідська Україна”;Правобережна Україна ("терен давньої Україно-Руської Княжої держави й пізнішої Козацько-Гетьманської держави 17 століття”), яку російський уряд досить довго вважав за "край польський", а потім визначив терміном "Юго-Западный край" Російської імперії; Південна Україна - "простір поміж російською і польською Українами, який з давніх-давен органічно зв'язаний з усім комплексом українських земель, а нову добу (16-17 ст.) певною мірою відокремлений від нього й репрезентований до 1775 р. державою Війська Запорізького Низового й турецько-татарськими володіннями на півночі Чорноморщини, а пізніше т. зв. Новоросією, або Новоросійським Краєм, який Росія ще довгий час, навіть вже по революції 1917 року вважала за органічну частину Російської держави"; Західно-Українські землі - Галичина, Буковина й Закарпаття. Як окрему "історико географічну територію" О.Оглоблин виділяє також   Полуднево-Східну Україну - терени нової української колонізації між Доном і Волгою й між ними й Кавказьким хребтом.

Найбільшим за площею регіоном держави є Південь України. Сприймаючи його як певну цілість, слід пам'ятати, що більш-менш однорідним, цілісним  він залишався лише до останньої чверті ХІХ ст. У наступні десятиліття під впливом бурхливого економічного розвитку Південь України перетворився на достатньо сегментовану територію, на якій стали виокремлюватися нові історико-географічні ареали. Про чисельність цих ареалів і їх конфігурацію в літературі немає єдиної точки зору. На наш погляд, досить продуманою і прийнятною для історика є пропозиція  Я. Верменич, яка  у відповідності з "сучасним поглядом на історико-географічні регіони", виділяє у складі Південної України чотири ареали, які вона називає "історичними" або "історико-географічними землями": Запорожжя (Запорозький Низ, Вольності Війська Запорозького), Таврія або Причорномор'я (Крим і прилеглі райони Причорномор'я і Призов'я), Буджак (межиріччя Дунаю і Дністра),  Донецький басейн.

Подібне фрагментація на окремі історичні землі  відбувалася  і в інших великих історико-географічних  регіонах України - Західній Україні, Лівобережжі, Правобережжі, Слобожанщині. У їх межах також виокремлюються "історико-географічні землі", які можна розглядати як  регіони другого, або  нижчого рівня.

Переважна більшість сучасних українських істориків стоять на позиції приналежності південного регіону Україні і досить інтенсивно досліджують різноманітні аспекти його історії. Але їх зусилля зустрічають опір політичних маргіналів, які після проголошення незалежності України намагалися відновити концепцію окремішності  південного регіону, його ізольованості від решти  України, або навіть відверто підтримують стару імперську історіографічну традицію про цілковиту приналежність Півдня Росії. Наприклад, у статті Г.А.Саніна "Граница России и Крымского ханства во второй половине ХУШ-первой половине ХІХ вв.” (Проблемы истории и археологии Крыма.-Симферополь, 1994) повторюється точка зору В.Кабузана , що «після Полтавської битви 1709 р. запорізькі козаки пішли в межі Кримського ханства, що остаточно привело до запустіння Запоріжжя». Територіальні придбання Росії оцінюються ним як «урядова селянська колонізація нічийних земель, як природний процес розширення території держави». Таким чином, імперські стереотипи виявилися надзвичайно стійкими і пережили саму імперію.

Зосередження уваги на Півдні, як на окремому історико-географічному регіоні України, не означає протиставлення його іншим регіонам. Кожен історичний  регіон України відзначається своїми яскравими особливостями, які у поєднанні створюють її неповторний образ - єдиної у своїй різноманітності. Врахування складної діалектики місцевих і регіональних процесів дозволить дати більш збалансовану і  повну картину загальнонаціональної історії.

4. Історіографія проблеми.

Вітчизняна історіографія Південної України, а у її контексті - місце і роль цього регіону в формуванні модерної української нації, у своєму розвитку пройшла ряд етапів. На першому з них, який хронологічно охопив ХІХ - початок ХХ ст., вона розвивалася в гострій боротьбі з російською офіційною наукою, яка не визнавала українського характеру регіону.

Серед усього іншого, це було викликане принциповою відмовою імперської правлячої еліти визнати сам факт існування українського народу, як окремої етнічної спільноти. Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в історичному розумінні ("Юг - исконно русские земли"), чи суто правовому (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. Для імперії було принципово важливим вважати українців Півдня росіянами. У нагоді стала теорія "триєдиного" російського народу, який ніби-то включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Ця універсальна формула відкривала широкі можливості для фальсифікації історії Південної України. Правда, російські історики визнавали, що українці і росіяни в ході історичного розвитку все-таки набули деяких відмінних рис, "зденаціоналізувалися" під впливом Литви і Польщі. Але з цього факту робився висновок про необхідність ліквідації цих відмінностей, а не визнання українців окремим народом.

Для успішної реалізації асиміляційних проектів імперського режиму було вкрай необхідно, щоб ідея "триєдиного народу" й необхідності асиміляції українців була сприйнята самими українцями, зокрема, їх інтелектуальною елітою. Однак, цього не трапилося. Представники цієї еліти з самого початку стали на позицію належності Північного Причорномор'я Україні і його майбутнє пов'язували з майбутнім Великої України. Так, у начерках конституції республіки, вилучених під час обшуку у члена Кирило-Мефодіїського товариства Г. Андрузького (березень 1850 р.), у майбутній слов'янській федеративній державі ("державі штатів") першим штатом називалася "Україна з Чорномор'ям, Галичиною і Кримом".

Як відомо, активним членом Кирило-Мефодіївського товариства був і відомий історик М.Костомаров, який в основу свого розуміння історії України поклав федералістичну, по своїй суті, регіоналістичну концепцію і стояв на позиціях приналежності південного регіону Україні.

Цю лінію продовжив і розвинув Михайло Драгоманов. Він посилався на історичні реалії і, зокрема, на той неспростовний факт, що більшість населення Південної України становлять українці. Це дало йому підставу визначати територію України за її етнографічними межами. В "Передньому слові до Громади", розрахованому на широкий загал, М.Драгоманов констатує: "Українська земля - там, де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні по Дніпру". Виходячи з цього, він без будь-яких застережень включає Південну Україну до складу Великої України. В "Листах на Наддніпрянську Україну" М.Драгоманов підкреслює, що "без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутараканської Русі; ми відбили вп'ять частину їх перед нападом турків у ХV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім". Іван Лисяк-Рудницький не випадково називав Драгоманова "першим політичним публіцистом і ідеологом, який своїм зором дійсно охоплював цілісність українських земель від Кубанщини до Закарпаття".

Володимир Антонович у своїх працях також неодноразово торкався проблеми Південної України. Він стояв на позиції права України "на новоросійські землі, так як саме українське населення колонізувало ці території". В своїй праці "Про козацькі часи на Україні" він так окреслює Запорожжя як спадкову українську територію: "Вони займали територію між Бугом та системою Дону (переводячи на сучасний поділ, це було 3/4 Херсонської, вся Катеринославська і частина Таврійської губернії)". Ці землі "запорожці уважали за свою власність". Найголовнішим аргументом В. Антоновича щодо права українців на новоросійські землі є той, що cаме вони їх колонізували. Так, він підкреслює, що "за 10 літ свого гетьманування Калнишевському вдалося заселити кількасот сіл". Він зазначає, що всі поселенці були під протекторатом Запорожжя, а поселення мало сліди культурної колонізації: "Коли заведено в Росії земство, то його статистичні досліди показали, що на Катеринославщині за часів Запоріжжя шкіл було втроє більше...". Наведених аргументів В. Антоновичу цілком достатньо, щоб вважати Південь складовою частиною України.

Одним з найпослідовніших учнів В. Антоновича в обстоюванні "земельного" підходу був Дмитро Багалій. Правда, в його працях використовується інше поняття - "область", а підхід Багалія одержав назву "обласницького". Багалій високо цінував вклад в історіографію свого вчителя і, зокрема, зазначав, що на основі своїх власних дослідів і обласних досліджень Антоновича і його учнів сформувалися передумови для створення синтетичної історії України. Ця місія випала на долю Михайла Грушевського.

Багалій, як історик-регіоналіст, також був автором праць, присвячених історії Південної України. Багалій звернув увагу на роль Запорозької Січі в освоєнні земель Новоросії, докладно розглядав форми державної і поміщицької колонізації Півдня. Багалій в дослідженні "Колонизация Новороссийского края и первые шаги по пути культуры" (1889 р.) опублікував карту запорозьких земель, яка дає уявлення про ступінь заселення Південної України задовго до того, як колонізацією цієї території зайнявся російський уряд. В 1920 р. це дослідження було опубліковане українською мовою.

Відомий історик-популяризатор Михайло Аркас у своїй "Історії України-Руси" також наголошував на суто українському характері Південної України. В "Огляді географічному" він окреслює географічні межі розселення українців: "Земля, де він живе (український народ. - Авт.), простягається широким простором від річки Донця на Сході - до Карпатських гір і Угорського низу на Заході, від р. Прип'ять та р. Десни на Півночі - до дунайських гирл і Чорного моря на Півдні".

Особлива заслуга у вивченні Південної України, як регіону Великої України, належить Наталії Полонській-Василенко. Ще у молоді роки вона зацікавилася історією південноукраїнського регіону. Вже з початку 1910-х років Н. Полонська-Василенко мала погляди щодо Південної України, що не вписувалися в рамки офіційної російської історіографії. За консультацією молода дослідниця звернулася до М. Довнар-Запольського, але той порадив їй запитати у катеринославських спеціалістів у цій справі - Дмитра Яворницького і Василя Біднова. У 1914 р. дослідниця вирушила до Катеринослава, щоб вияснити у Яворницького, як вона писала пізніше, "незрозуміле питання", яке виникло у неї під час вивчення матеріалів про Новоросію: "Я ніяк не могла зрозуміти, чому вона, країна, де було Запоріжжя, не вважається за Україну?". Спогади Н. Полонської-Василенко свідчать, що Д. Яворницький не дав вичерпної відповіді на її запитання. Зате велику роль у формуванні наукових поглядів дослідниці відіграв Василь Біднов, який мав великий досвід вивчення Південної України, виявляв і публікував цінні документи з її історії. В результаті довготривалих бесід з ним, писала Полонська-Василенко, "в мене вже тоді сформувалося моє розуміння історії Південної України, яке не раз після того я висловлювала в працях; що Південна Україна була й залишалася Україною, частиною Великої України". Оприлюднити це розуміння їй вдалося, частково, в 20-ті роки, частково - після Другої світової війни в еміграції.

Михайло Грушевський за порадою В. Антоновича свою наукову діяльність також починав з вивчення регіональної проблематики - його магістерська дисертація була, як відомо, присвячена Барському староству. Працюючи у Львові і Києві, він виховав плеяду істориків-регіоналістів, які дали кваліфіковані зразки дослідження місцевої проблематики в Західній Україні і Наддніпрянщині. Але видатний український вчений зробив і наступний важливий крок - історія регіонів ним була введена в контекст загальнонаціональної історії. Михайло Грушевський в багатотомній "Історії України-Руси" дав синтезу українського історичного процесу. Це сприяло подоланню сприйняття України як конгломерату ізольованих один від одного земель - колишньої "польської", "російської" України (Малоросії) і Новоросійського краю.

В 1918 р. М. Грушевський опублікував ряд статей, в яких він підкреслює виключне значення Півдня в історії України. В одній з них - "Нові перспективи", надрукованій весною 1918 р., М. Грушевський підкреслює виняткову роль Півдня в історії України ще й з огляду на його природні багатства і те, що через цей регіон відкривається вихід України до Чорного моря, а з ним - і до країн, що розташовані в його басейні. Видатний історик підкреслює історичний зв'язок між Україною і країнами Чорноморського басейну. "Коли народність наша, дух нашого народу, - зазначив М. Грушевський у статті "Нові перспективи", написаній весною 1918 р., - тягне нас на захід, край (мається на увазі Південь. - Авт.) завертає нашу енергію, нашу працю на схід і полудне, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть наші ріки і повинні б повести сі всі наші дороги, коли б вони будувалися нами, в орієнтуванню нашими інтересами, а не мали своєю метою - навпаки - боротися з природною орієнтацією нашого економічного й культурного життя".

Михайло Грушевський відзначав споконвічне тяжіння українських земель до моря: "Історичні умови життя орієнтували Україну на Захід. Географічні орієнтували і орієнтують на Південь, на Чорне море". В основу своїх доказів про український характер Півдня він також кладе дані про національний склад населення регіону. В своїх працях він підкреслює, що запорозькі землі за останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського інтенсивно заселялися землеробським, переважно українським, населенням і переставали бути пустельними. В "Ілюстрованій історії України" він зазначає, що точка зору, згідно з якою "в руках запорожців чорноморські простори лежать диким, незайманим степом, який ніколи не приносить користі", не має ніяких підстав. Отже, на правах колонізації ці землі, на переконання М. Грушевського, належали запорожцям, а відтак - Україні.

Після поразки Української революції початку ХХ ст. правляча більшовицька партія і радянська влада визнали український характер Півдня і погодилися на включення цього регіону до складу УСРР. Разом з тим, новий режим поставив жорсткі обмеження дослідникам, прагнучи змусити їх працювати в рамках комуністичної методології. Почався новий етап в розвитку історіографії проблеми.

В умовах непу і відносної свободи, яка його супроводжувала, в історіографії стала стверджуватися ідея, яка виходила з українського характеру Півдня. У 1922 р. з'явилася не типова для радянської історіографії праця одеського дослідника Є. Загоровського "Очерк истории Северного Причорномор'я". Це перший систематизований виклад історії Південної України, пройнятий ідеєю автохтонності походження українського етносу на цих землях, спадкоємності їх державного розвитку від Київської Русі до Запорізької Січі. Визначаючи місце Південної України в історії українського народу, Загоровський вважав, що це був його "авангард на берегах Чорного моря". Особливе місце в наукових дослідженнях Загоровського займала проблема колонізації Південної України. В працях, опублікованих у 1912-1926 рр., розкриваючи мету урядової політики заселення Південної України сербськими та іншими поселенцями, він показав, що "колонізація здійснювалася за рахунок земель, що належали запорожцям і раніше осілим тут селянам, які втекли від панської неволі і призвела до поневолення України".

Ця ідея одержала потужну підтримку М. Грушевського, який в 20-ті роки, вже на новій основі повернувся до ідеї вивчення українських регіонів. Після свого повернення в 1924 р. з еміграції в Україну він виступив ініціатором досліджень окремих земель України і ввів до наукового обігу термін "історичне районознавство".

З його ініціативи були створені чотири порайонні комісії - для Києва і Лівобережжя, Правобережжя і Слобожанщини, для Полудневої (або Степової) України, для Західної України (Галичини, Холмщини з Підляшшям, Буковини і Закарпаття), які планували розгортання досліджень і видання збірників статей з найбільш актуальних проблем історії і культури зазначених регіонів України. Але політична ситуація стала на заваді реалізації цих планів. В другій половині 1920-х років вдалося опублікувати лише збірники, присвячені Києву і Чернігівщині, хоча план, як писав сам М. Грушевський, "був досить грандіозний".

Серед іншого, цей план передбачав і видання збірника з історії Південної (Степової) або, як писав М. Грушевський, "Полудневої України". Але цей збірник, рукопис якого декілька разів доповнювався, так і не був опублікований, хоча в 1930 р. було підготовлено остаточний його варіант, на якому є редакторська резолюція М. Грушевського: "Перечитано, можна здавати до друку". Збірник було розсипано і лише в 1992 р. в журналі "Український історик" була опублікована редакторська стаття-вступ М. Грушевського до збірника під назвою "Степ і море в історії України", у якій формулювалися його думки про значення, плани і перспективи вивчення південноукраїнського регіону. По-суті, у цій статті міститься концепція історії Півдня України і програма наукових досліджень історії регіону з найдавніших часів, розрахована на багато десятиліть.

Звертає на себе увагу, перш за все, що М. Грушевський чітко окреслює територію Південної, "Полудневої", України. Він сприймає її в єдності "Степової України і Чорноморсько-Азовського побережжя", включаючи до неї і Крим. М. Грушевський констатує фрагментарний характер дослідження усіх етапів історії Півдня і зазначає, що ця історія ще не склалася в суцільний образ: "Полуднева Україна як цілість лишається неясною - так само й її економічне і культурне районування. Спеціальної уваги в нинішніх умовах заслуговує Донецький басейн, територія порогів (Дніпрельстан), Крим, Кавказьке побережжя, територія Прутсько-Дунайська".

Як і його попередники, М. Грушевський історію Півдня розглядає в контексті загальної історії України і відкидає імперське сприйняття цього регіону як "Новоросії" - території, відірваної від загальноукраїнських теренів. "Донедавна, та можна сказати, що ще й нині, - зазначає М. Грушевський, - "Новоросія" і "Україна" мисляться як поняття окремі, диспаратні, не зв'язані органічно. Процес освоєння Полудневої України слов'янською в нинішнім вигляді українською людністю, що тягнувся протягом тисячоліть - донині ще не закінчився. Завдання істориків, з одного боку, вияснити постійність, стихійну непереможність і органічність цього процесу, а з другого - з'ясувати ті перешкоди, що лежали на сім шляху... Вивчити зовнішню історію сеї української експансії на Полудне, висвітлити впливи сього колонізаційного походу на місцеві відносини в Степу і на Побережу, і навпаки - вияснити, які наслідки ся полуднева українська експансія і зміни в ній - припливи на полуденнє української людності і відпливи назад до лісостепу і лісової зони, вносила до українського життя в його колонізації запіллю, в лісостепу і в лісовій зоні".

Нагадавши про унікальну роль Півдня в історії України, М. Грушевський поставив завдання глибокого і всебічного його вивчення вітчизняними істориками.

Але спроба М. Грушевського розгорнути порайонні дослідження, а у їх контексті - історію Півдня України, була припинена більшовицьким режимом. З початку 30-х рр. відносна свобода в дослідженні історії Півдня України відходить у минуле, як і зникає зі сторінок наукових видань південноукраїнська тематика взагалі. Пауза тривала чверть століття. Вона завершилася лише після Другої світової війни, в 50-ті рр., коли південноукраїнська проблематика знову поновлюється, але тепер вже у працях російських радянських істориків. Очевидно, це не випадково. Складається враження, що трактування історії Півдня України для радянського режиму виявилося наскільки важливим, що дозволити цю роботу історикам України він не вважав можливим.

Відновлення дослідження Південної України почалося зі спроб повернутися до офіційної історіографічної традиції ХІХ ст. про цивілізаторську роль Росії на Півдні. Згідно цієї традиції південний регіон упродовж ХVIII ст. був "Диким полем", а запорожці не переймалися його господарський освоєнням. Одним з апологетів цієї точки зору була О. Дружиніна, московський історик, - автор цілого циклу досліджень з історії Південної України. Початок господарського освоєння Півдня вона пов'язує із включенням цього регіону до складу Росії. У першій книзі "Кучюк-Кайнаджирский мир 1774 г., его подготовка и заключение" (М., 1955) авторка стверджує, що в результаті виходу Росії до Чорного моря, "від якого вона на протязі декількох століть була відрізана" (!? - Авт.), Північне Причорномор'я стало швидко заселятися і освоюватися. Цю ж точку зору вона розвиває в книзі "Северное Причерноморье в 1775-1800 гг.", що була опублікована в 1970 р. О. Дружиніна змушена визнати домінування українського етнічного елементу в краї, але не наважується на висновок про Південь, як про частину України. Цікава логіка автора: "Вже у цей період намітилося переважання українців у складі населення степового Півдня, що дало привід називати цей край у наступних працях Південною Україною, яка суттєво відрізняється в соціально-економічному відношенні від України Лівобережної і Правобережної".

Факт домінування українців на Півдні, до речі, визнає також інший відомий російський дослідник В. Кабузан. Він також виходить з переконання, що після Полтавської битви 1708 р., коли запорозькі козаки відійшли в межі Кримського ханства, Запоріжжя остаточно запустіло, а заселятися стало після остаточного приєднання Півдня до Росії. Однак, він і після цього продовжував називати Південь України Новоросією. Правда, це вже не означало невизнання українського в етнічному плані характеру Півдня. Сам дослідник наводить немало конкретних фактів на користь українського (за складом населення) характеру цього регіону. Але, його підхід відбивав домінуючу в радянській історіографії тенденцію показувати процеси, що проходили в Південній Україні в загальноросійському контексті. Для радянської науки взагалі була характерна універсалізація історії Півдня: у цьому полягає її спільність з російською дореволюційною історіографією. За межі цієї тенденції не могли вийти навіть досить кваліфіковані і обізнані історики. Зокрема, відомий український історик В. Голобуцький в монографії "Черноморское казачество" в традиційній для багатьох істориків того часу езоповій мові висловлює критичне ставлення до російської політики на Півдні, але, разом з тим, повторює поширену в російській історіографії ХІХ ст. офіційну точку зору про повернення в результаті російсько-турецьких воєн до складу Росії "исконно-русских земель" на Півдні.

Третій етап в розвитку історіографії південноукраїнських аспектів націотворення розпочався на початку 90-х рр. ХХ ст.

Як зазначалося вище, першу продуктивну спробу аналізу процесу формування модерної української нації, а відтак і вирішення завдання, яке поставив у 1970 р. О. Оглоблин, здійснив львівський історик Я. Грицак. Його монографія, виконана на загальноукраїнському матеріалі, добре відома в науковому світі. В центрі його аналізу - складна, драматична і суперечлива історія українського націотворення, висвітлена через призму модернізаційної теорії. Але, повторюємо, на регіональному рівні проблема націотворення ще не ставилася. Зокрема, сучасні дослідники не приділяють належної уваги південноукраїнським аспектам формування модерної української нації, хоча певні передумови для наукового аналізу цих аспектів вже визріли. Навіть поверховий погляд на історіографію переконує, що сучасний читач не може поскаржитися на відсутність конкретних історичних досліджень окремих аспектів минулого Півдня України досліджуваного періоду. Серед цих досліджень є навіть такі, що претендують на певне узагальнення.

Зокрема, П. Лаврів в своєму науково-популярному виданні "Історія Південно-Східної України" здійснив спробу узагальнення історії регіону з давніх первісних часів до кінця 80-х років ХХ ст. У 2003 р. побачила світ наукова монографія А. Михненка "Історія Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст.". Автор розглядає та аналізує основні тенденції капіталістичної модернізації і соціалістичної індустріалізації у Донбасі, головні соціальні суперечності та конфлікти в цю добу. До південноукраїнської проблематики, зокрема, історії Донбасу, міста Одеси звертаються і закордонні дослідники.

Поряд з нечисленними спробами узагальнень історії Півдня України в роки незалежності з'явилася велика кількість досліджень - статей, монографій, кандидатських і докторських дисертацій - присвячених окремим аспектам історії регіону кінця ХІХ - початку 20-х рр. ХХ ст.

Спробуємо виявити, що вони дають для визначення ролі і значення Півдня в українському націотворенні.

Розглянемо, перш за все, як у сучасній літературі аналізуються основні процеси, що віддзеркалюють інтеграцію Півдня в національно-територіальному комплексі України на початковому етапі модерного націотворення, який хронологічно охоплює ХІХ - початок ХХ ст.

Звертає на себе увагу цілий ряд досліджень, присвячених заселенню регіону і обґрунтуванню тези про переважно український характер цього заселення, зокрема, роботи В. Пірка, Я.Бойка. Найбільш змістовною монографією у цьому плані є праця Я.Бойка "Заселение Южной Украины: 1810-1890 гг." (1993), яка вийшла у Черкасах. У зазначеній праці автор ґрунтовно досліджує особливості заселення регіону та зупиняється на характеристиці соціально-економічного становища населення Південної України у 1860-1890 рр.

На визначенні ролі південноукраїнського регіону в процесі капіталістичної трансформації економіки України й інтеграції економіки українських земель в дореформений період зосереджує увагу в своїй статті В.Ващенко. Ідеї цієї статті перекликаються з висновком відомого зарубіжного історика-есеїста діаспори Івана Лисяка-Рудницького, сформульованого ним в статті "Роля України в новітній історії", де він підкреслює внесок Півдня в українське державотворення, пов'язуючи його, головним чином, зі створенням індустріальної бази України.

В останні роки в літературі почали розглядатися проблеми соціальної мобілізації, яка відбувалася в ході капіталістичної модернізації Півдня і мала своїм наслідком формування нової соціальної структури, яка включала національну інтелігенцію і українську буржуазію. Розглядаються трудності і результати цих процесів на Півдні.

Віддзеркаленням успіхів українського націотворення на Півдні є розвиток тут національно-культурного руху. Аспектам історії українського культурно-освітнього руху на Півдні України на початку ХХ ст. присвятив свої дослідження А.Мисечко. В другій половині 90-х років ХХ ст. була опублікована низка статей з історії національно-визвольного руху у південноукраїнського регіону, історії "Просвіт", громад та освіти на Півдні України на початку ХХ ст.

Після проголошення незалежності України активізувалися дослідження політичної історії Криму та Таврійської губернії в зазначений період. Спробу вийти на рівень узагальнень здійснила Т.Бикова у своїй науковій розвідці "Політичне та соціально-економічне становище в Криму (від середини ХVІІІ ст. до 1917 р.)". В.Корольов - автор низки наукових розвідок з політичної історії Криму і Таврії початку ХХ ст.

Вплив Першої світової війни на модернізацію України, а у її контексті - на процеси українського націотворення, залишається малодослідженим як на регіональному, так і на загальнонаціональному рівні. Спробу дати узагальнюючу оцінку місця Світової війни в новітній українській історії зробив Я.Грицак. Відчувши глибинний зв'язок між подіями війни та революціями у Центрально-Східній Європі, він запропонував змістити акценти у вивченні Української революції з 1917 р. на 1914 р. На його думку, для українців (як і для поляків, чехів, словаків, фінів та ін.) революція почалася не в 1917 чи 1918 році, а у 1914-ому. Проте, за словами В.Верстюка, в розрідженій атмосфері вітчизняних досліджень, присвячених проблемам початку ХХ ст., ця точка зору не отримала належної оцінки.

Це і зрозуміло, адже українськими істориками зроблено лише перші кроки у вивченні Першої світової війни. Можна назвати лише збірник наукових статей "Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст." (Київ, 2002), підготовлений вченими Інституту історії України НАН України, присвячений міжнародним, військовим, соціальним і громадсько-політичним проблемам історії України цього періоду, і монографію О. Реєнта і О. Сердюка "Перша світова війна і Україна", видану в 2004 р. В цих виданнях і деяких інших публікаціях розглядаються окремі аспекти "українського питання" в роки Першої світової війни. Увагу авторів привертають і деякі питання громадського життя України в цей період, національний рух, зміни в економічному житті під впливом війни, становище окремих національних меншин, зокрема, німецькомовної. До певної міри ці питання вписуються в загальну проблему українського націотворення, хоча південноукраїнська проблематика, зокрема суперечливий вплив Першої світової війни на модернізацію Півдня України і пов'язані з цим процеси формування української нації, у цих публікаціях практично не розглядалися.

Історії Української революції початку ХХ ст. присвячений величезний масив літератури, різнопланової за проблематикою, масштабом питань, що висвітлюються, а також за формою і жанром аналізу. Частина публікацій стосується регіональної проблематики, зокрема дослідженню перебігу подій в південноукраїнському регіоні в 1917-1921 рр. Можна стверджувати, що ця література спричинила справжній переворот у поглядах на події, які відбувалися в період Української революції, адже протягом багатьох десятиліть доба Визвольних змагань початку ХХ ст., як в загальноукраїнському так і регіональному масштабі, відверто і цілеспрямовано фальсифікувалась, або ж просто замовчувалась радянськими істориками.

Доба Центральної Ради, створення першої в ХХ ст. незалежної української держави - Української Народної Республіки, в новітній українській історіографії досліджувалася багатьма істориками. Вивчаючи загальноукраїнські процеси, історики усвідомлюють необхідність висвітлення ролі в них регіонального фактора. Зокрема, в 1995 р. в "Записках історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова" була опублікована стаття М. Раковського "Выбор исторического пути. Юг Украины в 1917-1920 годах (концептуально-источниковедческий подход)". Автор статті, звертаючи увагу на особливості Півдня України як окремого історичного регіону, стисло аналізуючи історіографічну та джерелознавчу базу проблеми, наголосив на необхідності дослідження історії Півдня України 1917-1920-ті рр., беручи до уваги нові наукові підходи.

На жаль, цей заклик не одержав належного відгуку. Південноукраїнські аспекти Української революції, зокрема, місце і роль Півдня в загальноукраїнських революційних подіях в Україні доби Центральної Ради, в історичній літературі висвітлено фрагментарно.

Звернемо, все ж, увагу на ці фрагменти і, по можливості, оцінимо їх можливості для створення узагальнюючої картини впливу Півдня на українське націотворення.

Зокрема, О. Гонтар у своїй статті "Українська проблема за часів Центральної Ради: співвідношення центру та регіонів" робить спробу охарактеризувати особливості революційного процесу в регіонах в 1917 - на початку 1918 рр., зосереджуючи свою увагу на дослідженні українського руху на Одещині. Низка статей В. Гвоздика присвячена аналізу партійно-політичної боротьби на Півдні України у 1917- на початку 1918 рр. Вплив ІІІ Універсалу на посилення національно-визвольного руху в українських регіонах, в тому числі і південному, досліджує в своїй статті І. Хміль. Реакцію на ІІІ Універсал кримських українців описав А. Іванець. О. Шишко досліджує організацію нових органів влади в Одесі в березні 1917 року. Т. Вінцковський у своїх працях звернувся до аналізу участі населення Херсонської губернії в організації та діяльності місцевих органів влади і управління Центральної Ради в березні 1917 - квітні 1918 рр. В. Федунов - автор статті "Ставлення Рад і самоуправлінь Таврійської губернії до Центральної Ради та УНР".

Дослідник з Миколаєва В. Пархоменко свою кандидатську дисертацію та низку статей присвятив дослідженню історії українських національних військових формувань на Півдні України в 1917-1918 рр. Політичній лінії Центральної Ради щодо Чорноморського флоту присвятив свій виступ на одній з наукових конференцій В. Сергійчук.

В сучасній історіографії повертається інтерес і до історії регіональних радянських республік Півдня, які існували на початку 1918 р., зокрема, Донецько-Криворізької республіки. На початку 90-х років П. Лаврів один з перших опублікував статтю "Донецко-Криворожская республика: правда и вымысел" в газеті "Голос Украины". В статті Є. Гаврюшенко та В. Снегірьова утворення Донецько-Криворізької республіки розглядається як одна з характерних рис становлення Української державності. Спробу по-новому поглянути на історію Донецько-Криворізької республіки здійснили І. Курас та В. Солдатенко.

Суспільно-політичні процеси в Криму в роки революції досліджує Т. Бикова. Ця дослідниця написала низку статей, в яких розглядається історія існування Радянської республіки Тавриди, обставини створення Кримської АСРР у 1921 р. та інші історичні сюжети, пов'язані з історією Криму в революційні роки. Кримську проблематику зазначеного періоду розробляли також П. Гарчев, В. Перепадя, В. Матвієнко та інші.

Що ж стосується періоду Української держави П.Скоропадського, то сучасна історіографія не дає чіткої відповіді на фундаментальні питання його історії. У дослідженнях консервативно-державницького спрямування Гетьманат трактується як витвір найконструктивніших верств українського суспільства, самоорганізація яких відбулась у 1918 р. До таких висновків, зокрема, дійшли ще в 20-ті рр. ХХ ст. В. Липинський і Д. Дорошенко. Переворот 29 квітня 1918 р. оцінюється цими істориками як подія величезного суспільно-політичного значення, початок конструктивного етапу визвольних змагань, "дійсного творення української державності". На думку істориків цього напрямку, влада П. Скоропадського була глибоко національною за своїм характером. За часів Української Держави були розвинуті класичні, традиційні форми українського державного життя. Одним із досягнень Гетьманату вважається його соборницький курс, який сприяв об'єднанню українських земель (у тому числі Півдня України) у межах єдиної Української Держави.

Автори народницької (уенерівської) орієнтації події в Києві 29 квітня 1918 р. оцінюють як переворот, здійснений німцями, а гетьманський період трактують як "реставровану монархію", "диктатуру русофільського забарвлення". В. Винниченко заперечує навіть сам факт існування української держави в цей період. Аналіз політики гетьманського уряду зводиться, головним чином, до згадок про каральні експедиції проти українських селян, заборони демократичних з'їздів, арешти ряду діячів лівого спрямування, "повернення старих порядків", передачі більшості урядових посад "антиукраїнським елементам", "царським чиновникам". З цих досліджень неможливо визначити, зокрема, чи була в умовах Гетьманату подолана політична ізольованість Півдня від решти української території, чи прискорилась його інтеграція в загальноукраїнський державно-політичний організм, інтенсифікувався, чи навпаки, загальмувався в цей час процес націотворення в регіоні. Напрошується висновок, що формальне перебування Півдня, як і інших регіонів, у складі "неукраїнської" Української Держави для його інтеграції до складу єдиного національно-територіального комплексу і процесу українського націотворення взагалі нічого не дало.

Ці дві полярні оцінки, які сформулювалися ще в 20-ті рр., до сих пір мають своїх переконаних прибічників. Але все частіше на сторінках наукових видань з'являються спроби уникнути однобокості. Ми поділяємо точку зору В. Капелюшного - автора історіографічного нарису української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.), який вважає, що для ґрунтовної, вичерпної характеристики Української Держави 1918 р. є недостатнім двополюсний вимір з параметрами "біле" і "чорне", бо для об'єктивної характеристики треба залучити й інші параметри. Слід говорити про позитивне і негативне, успіхи і невдачі в державотворчому процесі доби Гетьманату П. Скоропадського, уникаючи як неприйняття цієї форми державності, так і її захвалювання.

Такий підхід виявляється виправданим і при розробці регіональної, зокрема, південноукраїнської проблематики. Але дослідники, на жаль, недостатньо часто звертаються до неї. Зокрема, можна назвати лише декілька десятків наукових статей, у яких історики досліджують окремі сюжети історії Півдня України за часів Гетьманату П. Скоропадського, побічно торкаючись деяких питань інтеграції південноукраїнських земель в Українську Державу в 1918 р.

Так, особливості гетьманського режиму на Півдні України висвітлює в своїй доповіді "Південь України в період Гетьманату: квітень-грудень 1918 р.", виголошеної на міжнародній науково-практичній конференції 6-8 вересня 1994 р. в Одесі О. Яременко. Ці ідеї автор розвинув у своїй книзі "Адміністративна реформа гетьмана Павла Скоропадського".

В сучасній історіографії досліджуються також питання формування гетьманських військових частин у південноукраїнському регіоні у 1918 р., патріотична діяльність Українських січових стрільців і Запорізького корпусу за час їх перебування на Півдні України. Військове будівництво у регіоні в цей період досліджує В. Пархоменко - автор низки статей й кандидатської дисертації з цієї проблематики. Надзвичайно цінний матеріал по Півдню України в період Гетьманату, про роль Українських січових стрільців та особисто В. Габсбурга (В. Вишиваного) в поширенні української національної свідомості в краї містить книга Ю. Терещенка та Т.Осташко "Український патріот з династії Габсбургів".

Як загроза процесам інтеграції Півдня України в єдиному загальнонаціональному просторі за часів П.Скоропадського характеризується політична діяльність німецькомовної етнічної меншини. Політичні симпатії, визвольний рух та діяльність на шляху створення в регіоні власних національно-державних утворень стали об'єктом уваги як вітчизняних, так і закордонних дослідників.

Доба Директоріїв сучасній історичній науці залишається маловивченою. До проголошення незалежності України на наукові дослідження Директорії взагалі було накладено табу. Хоча після 1991 р. заборони зникли, ситуація змінилася неістотно. Крім стислої монографії В. Яблонського в Україні не видано жодної праці, у якій би в цілісному вигляді аналізувався період Директорії. Можна говорити лише про деякі південноукраїнські аспекти історії Директорії, висвітлені в окремих публікаціях. Зокрема, в монографії П. Захарченка "Селянський рух в Україні у контексті антигетьманського повстання (осінь 1918 р.)" містяться фрагментарні матеріали про співвідношеня соціального і національного в повстанському русі на Півдні України. Сюжети, пов'язані з перебігом подій на Катеринославщині в добу Директорії УНР стисло відображено в статті Р. Васковського та А. Голуба. В. Пархоменко свій виступ на науково-практичній конференції в Миколаєві у 2000 р. присвятив українським збройним формуванням Директорії УНР на Півдні України у грудні 1918 р.

Окремий блок в історіографії Директорії на Півдні України становлять наукові статті, присвячені перебуванню військ Антанти на Півдні України та еволюції взаємин УНР і Антанти.

Спеціальних історичних праць, присвячених дослідженню Півдня України в умовах радянських режимів 1919 і 1920 - початку 1921 рр., зокрема, їх національно-культурної політики і вирішенню питання про адміністративно-територіальну підпорядкованість регіону, в умовах незалежності не виконано.

Можна говорити лише про дослідження окремих аспектів цих питань, які розглядаються в деяких узагальнюючих працях, присвячених аналізу політичного статусу України в контексті реалізації  більшовицької моделі централізованої держави  (1918-1920-ті рр.), впровадженню радянського режиму в українському селі, повстанському рухові на Півдні.

Ряд досліджень, включно з монографією В. Горака, присвячено повстанню отамана Григор'єва, яке відбулося у південноукраїнському регіоні. Окремо слід виділити позначені романтичною спрямованістю праці Р. Коваля, у яких висвітлюються маловідомі сторінки селянського повстанського руху в районі Холодного Яру, на Київщині, Херсонщині, Єлисаветградщині та ін.

Історії повстанського руху селян на Півдні України присвятив свої дослідження Ю. Котляр. В своїх працях він визначає напрями і типологію повстанського руху селян Південної України у 1919-1920 рр., окрему увагу зосереджує на селянських формуваннях державного типу на Півдні України, таких як Висунська та Баштанська республіки, звернувся і до аналізу антибільшовицьких повстань національних меншин, що проживали у регіоні тощо.

Майже всі праці, присвячені селянському антирадянському рухові на Півдні, вказують на притаманні йому соціальні й національні мотиви, що свідчить про зростання національної свідомості селянства Півдня України. А це, у свою чергу, вказує на продовження в складних умовах війни націотворчого процесу.

Махновський рух, який регіонально був пов'язаний з Півднем України, з кінця 80-х рр. ХХ ст. став предметом особливої уваги істориків. Однак, ставлення Н. Махна та його оточення до української ідеї спеціально не досліджувалося. Виключення становлять лише статті В. Чопа "Українське питання в ідеології махновського руху" й "Союз і змова: обставини підписання і розриву військово-політичної угоди РПАУ (махновців) та УНР (вересень 1919 р.).

Щодо української емігрантської історіографії, то її представники зосереджували свої зусилля, головним чином, на вивченні ідеології і політичної практики махновського руху, зокрема, його ставлення до національного питання. Склалося дві точки зору на цю проблему. Прихильники одного напрямку розглядають махновський анархізм як випадок національної політичної єресі. Махно для них - це крадій українських душ, часом ворожий агент, засланий з Москви для руйнації спроб українського державотворення. Махновський рух розглядався Л. Винаром, Ф. Мелешком та Ю. Липою як явище, що цілком розходиться з українським відродженням. На думку М. Ковалевського анархізму в Україні не був присутній національний характер.

Протилежної точки зору притримувався В. Дубровський. Він вважав Н. Махна лідером "запорізької фракції" українського визвольного руху. А. Скирда також схиляється до того, щоб вважати махновців нащадками і продовжувачами ідей Запорожжя. Доброякісне дослідження національного аспекту махновського руху зробив Ф. Сисин.

Таким чином, питання про характер махновщини - наймасовішого в ХХ ст. селянського руху в Європі, його ролі в українському націотворенні, так і залишається нерозв'язаним.

Підсумовуючи сказане, можна погодитися з висновком, що сучасний читач справді не може поскаржитись на відсутність конкретних історичних досліджень окремих аспектів минулого Півдня України ХІХ - початку 20-х рр. ХХ ст. Проведена значна археографічна робота, в результаті якої в науковий обіг введена величезна кількість історичних джерел, які в радянські часи були недоступні дослідникам і читачам. Проблематикою Півдня займається велика група істориків. Але внаслідок їх дослідницької діяльності сформувалася відчутна диспропорція між фактологічними і узагальнюючими працями. На прикладі історіографії Півдня України  підтверджується висновок, який  сформулював в середині  90-х рр. Я. Грицак: "Наукова активність цієї групи істориків (маються на увазі автори фактологічних праць. - Авт.) спрямована на відновлення того стану в історичній науці, в якому вона перебувала перед радянськими репресіями". Мозаїка локальних процесів і подій в регіоні, описаних істориками, поки що не створює достатньо чіткої і цілісної картини. Для того, щоб ця картина виникла, необхідні узагальнюючі праці.

На наш погляд, час для узагальнень настав. Як ніколи раніше, сьогодні перед істориками стоїть нагальне завдання: з урахуванням вже досягнутого, з опорою на сучасні теоретичні підходи, проаналізувати, як південноукраїнський регіон поступово перетворювався на інтегровану частину українського національно-територіального простору, як в ході капіталістичної модернізації на його території відбувалася соціальна і національна мобілізації, як формувалася нова національна еліта і розгорталося національно-культурне відродження, як в ході революції ці процеси динамізувалися, перетворюючи Південь на важливий регіон українського націотворення.