Лекція. Тема 4. ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (2 год.).

1.Південь у контексті "українського питання" в роки Першої світової війни

Україна взагалі й Південна зокрема викликала значний інтерес з боку країн-учасниць Першої світової війни. З початком війни "українське питання" вийшло на загальноєвропейську арену.

Для Російської імперії значення Півдня України у Світовій війні важко переоцінити. Весь ХІХ і початок ХХ ст. регіон зберігав прикордонний характер. Його промислові й паливно-енергетичні потужності, як і великі продовольчі можливості і людські ресурси покликані були забезпечити російську армію і тил усім необхідним.

В умовах, коли великі промислові райони імперії (Польща та Прибалтика) були окуповані німецькими військами, економічне значення Півдня різко зросло. Розгалужена мережа залізниць південноукраїнського регіону, металургія, заводи сільськогосподарського машинобудування, на базі яких було налагоджено виробництво оборонної продукції, та, нарешті, український хліб, яким забезпечувалися у роки війни фронт і більшість губерній Європейської Росії, надавали Півдню особливого значення.

З початком воєнних дій саме на Південь України евакуювалася значна частина промислових підприємств із прифронтових областей. Це було пов'язане як з вигідним розташуванням регіону, так і його унікальними промисловими можливостями. На Півдні існувала необхідна інфраструктура, транспортні розв'язки та кваліфіковані кадри, що дозволяло швидко налагодити виробництво евакуйованих із західного регіону підприємств.

Величезним було військово-стратегічне значення Півдня. Столиця Туреччини Стамбул та основні промислові підприємства цієї держави знаходилися у районі протоки Босфор, віддаленої від Севастополя лише на 283 милі, а від Одеси - на 329 миль. У південних портах був зосереджений весь Чорноморський флот Російської імперії, головною метою якого було забезпечення та підтримання переваги на морі, а в перспективі - десантування в район проток і на Анатолійський півострів. Особовий склад Чорноморського флоту був укомплектований в основному вихідцями з південноукраїнських губерній.

Вступаючи у війну, Російська імперія висувала ідею здійснення "історичної мети" - здобути вільний вихід до Середземного моря, що передбачало встановлення контролю над протоками Босфор і Дарданелли. Ідея оволодіння Константинополем і західним узбережжям Мармурового моря знаходила підтримку російського суспільства.

Виступ Туреччини створив новий фронт війни на Чорному морі та Закавказзі. Вихід до Середземного моря перекривався; Росія ізолювалася від союзників. Чорноморське узбережжя України перетворилося в найближчий тил російського флоту, потенційний район бойових дій.

Таким чином, Південь України опинився в роки Першої світової війни на вістрі зовнішньополітичних планів Російської імперії. Їхня можлива реалізація була небезпечною для України й нічого, крім зміцнення імперського контролю над регіоном, нової хвилі русифікації, не обіцяла.

Німеччина напередодні Першої світової війни не мала офіційної урядової політики щодо України. До 1914 р. офіційний Берлін визнавав принцип неподільності Росії, а Україну в політичному та економічному плані розглядав тільки як частину імперії. Разом із тим у країні сформувався ряд науково-дослідних і політичних центрів, що намагалися корегувати урядову політику щодо Східної Європи взагалі і України зокрема. Найвпливовішими серед них були Пангерманський Союз і журналістсько-академічна група "Серединна Європа". Пангерманісти ставили за мету розгромити Росію і, відсунувши її кордони далеко на Схід. Представники групи "Серединна Європа" виступали за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Кінцевою метою було створення на території між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним і Чорним морями "спільного економічного, культурного та правового простору", що охопив би народи, які там проживали. Україна уявлялася як територія, до складу якої входив і причорноморський і приазовський степ.

Уряд Німеччини і генеральний штаб армії протягом перших двох років війни (1914-1915) не зважали на заклики пангерманістів. Вони прагнули укласти з Російською імперією сепаратний мир, оскільки війна на два фронти була непосильним тягарем для країни. У зв'язку з цим "українське питання" не порушувалось. Восени 1915 р. в Берліні зрозуміли, що Росія найближчим часом на сепаратний мир не піде. Саме тоді намітився дрейф Австро-Угорщини до підписання сепаратного миру з Росією. У цій ситуації німецькі урядовці почали активно інспірувати публікації з "українського питання", які яскраво змальовували національні утиски неросійських народностей в імперії, натякаючи на перспективу створення Української держави. Почалася фінансова підтримка Союзу визволення України (СВУ), хоча німецькі дотації на діяльність СВУ були невеликими. На 1917 р. вони становили декілька сотень тисяч марок, того часу як на підтримку російської соціал-демократії Берлін надавав мільйони.

Поступово в Німеччині сформувалася впливова школа публіцистів і геополітиків, які наголошували на великому економічному значенні України. У своїх творах вони зверталися і до південноукраїнського регіону, підкреслюючи як його важливість для Росії, так і необхідність відірвати його від імперії. Саме ця публіцистика створила необхідні ідеологічні передумови для того, щоб в 1917 році німецькі політичні кола та широкий загал більш-менш адекватно сприйняли Українську національну революцію.

Австро-Угорщина плекала особливі надії щодо майбутнього українських земель, оскільки вже володіла Західною Україною. З початком Першої світової війни австрійський уряд визначився щодо "українського питання" й надіслав 20 листопада 1914 р. ноту союзникам, у якій повідомлялося, що метою австрійської політики в цій війні буде відокремлення України від Росії та заснування самостійної України. Це назавжди має послабити Росію та її вплив у басейні Чорного моря. Отже, курс на відокремлення України від Росії домінував в австрійській політиці починаючи з перших днів Світової війни.

Хоча у своїх підходах до "українського питання" політики Австро-Угорщини і Німеччини не виділяли окремо південноукраїнський регіон і розглядали його як невід'ємну складову України, у своїх стратегічних планах вони виходили саме з його вигідного розташування з виходом до Чорного моря й потужного економічного потенціалу. Цим пояснюється значний інтерес Відня до проектів української політичної організації СВУ стосовно Півдня України.

Активна підтримка австрійським урядом СВУ розпочалася у 1914-1915 рр. На початку серпня 1914 р. СВУ ввійшла в контакт спочатку з австро-угорськими урядовими чиновниками, а потім і з зовнішньополітичним відомством і Генеральним штабом Німеччини. Українські соціалісти запропонували програму, яка містила плани організації військової акції - проект українсько-турецького десантування в районі Одеси та на Кубані. Плани СВУ зацікавили Відень. Австрійське міністерство закордонних справ встановило з українською організацією прямий офіційний контакт, надало для її потреб свою мережу дипломатичного зв'язку й до кінця 1914 р. просубсидувало діяльність Союзу на суму щонайменше 450 тис. австрійських крон.

Австрійські військові восени 1914 р. разом з українськими емігрантами працювали над планом висадки на Кубані й на Півдні України - у районі Одеси - турецького експедиційного корпусу, до складу якого мав увійти український легіон чисельністю 1 тис. осіб, завербованих із полонених, переправлених до Стамбула. До легіону планували включити і корпус Українських січових стрільців. Мета українського з'єднання полягала в організації на території Півдня Україні антиросійського повстання. Але внаслідок розбіжностей, що виникли в турецьких урядових колах, ідея експедиційного корпусу не була реалізована.

Другим проектом СВУ на Півдні України передбачалася підготовка повстання на Чорноморському флоті та його військово-морських базах - в Одесі та Миколаєві. СВУ зробив ставку на Чорноморський флот, добре пам'ятаючи, якого розмаху набуло повстання в революційному 1905 році в Одесі та Севастополі. Після поразки повстання частина потьомкінців стала політичними емігрантами, а решта таємно повернулася в Україну й брала активну участь в українському національному русі. На думку діячів СВУ, у роки Першої світової війни були всі шанси сподіватися на активну участь флоту в новому повстанні. Українські соціалісти, роблячи ставку в своїй пропаганді на аграрне питання, сподівалися підняти на повстання і селянство України. Про високий революційний потенціал українського селянства також яскраво свідчили революційні події 1905-1907 рр. в Україні.

Однак соціалістична заангажованість українського еміграційного руху поряд з низкою інших чинників призвели до відмови Австро-Угорщини від співпраці з українцями. Наприкінці 1914 р. в умовах несприятливого для держав Троїстого союзу перебігу воєнних дій на Східному фронті Відень розірвав стосунки із СВУ. Однією з причин розриву стала низька ефективність роботи структур Союзу Визволення України. Так, Союз вимагав від Відня 1 млн австрійських крон для організації військових акцій на Півдні України та Кубані. У зв'язку з цим шеф розвідки Генерального штабу австро-угорської армії полковник Гранилович поставив під сумнів не тільки доцільність таких заходів, а й перспективність "української акції" взагалі, оскільки польський рух, на противагу українському, діяв на той час набагато ефективніше й без серйозних віденських дотацій. У результаті СВУ був змушений залишити територію Австро-Угорщини.

Проте інтерес в австрійських і німецьких урядових колах до "українського питання" не стихав. Проведене у другій половині 1916 р. редакцією "Українських новин" (Відень) опитування видатних австрійських і німецьких політиків, науковців і журналістів показало, що серед політичної еліти Німеччини й Австро-Угорщини домінували відверто проукраїнські настрої.

Таким чином, позиція державного керівництва Австро-Угорщини щодо державної незалежності України під протекторатом Габсбургів була, в цілому, прихильною. Особливе місце в реалізації спільних проектів австрійських політиків і СВУ належало південному регіону, який сприймався як невід'ємна складова частина України.

Болгарія, яка зазнала в ході Балканських війн територіальних втрат на користь Греції, Сербії та Румунії, стала на шлях до реваншу і на противагу союзникам Антанти - Сербії та Румунії, приєдналася до австро-німецького блоку й 14 жовтня напала на Сербію. Розраховуючи на територіальні придбання за рахунок Румунії, Болгарія була зацікавлена в існуванні держави-антагоніста Румунії. Нею могла бути Україна. Відновлена Українська держава мала постійно нагадувати про себе Румунії зі сходу, унеможливлюючи її агресію проти Болгарії. Виходячи з цього, керівні кола Болгарії, контактуючи з представниками СВУ в Софії, висловлювалися за підтримку ідеї відновлення Української держави, до складу якою неодмінно повинні були входити південні землі.

В Туреччині посилення уваги до України було пов'язане з діяльністю місії СВУ в Стамбулі. Ще до вступу Туреччини у війну СВУ виступила з відозвою до турецького народу, у якій Україна і Туреччина трактувалися як союзники, що мають спільного ворога в особі російського царату. Звернення знайшло великий відголос у країні. У пресі почали з'являтися публікації про утиски, яких зазнав український народ під гнітом Росії.

Для встановлення контактів з турецькими та болгарськими урядовими і громадськими колами до Софії та Константинополя були відряджені представники СВУ. Найбільшим досягненням місії СВУ в Константинополі стала декларація з "українського питання" Талаат-бея - міністра внутрішніх справ Туреччини, одного з трьох фактичних керівників країни, опублікована 24 листопада 1914 р. Талаат-бей заявив, що Висока Порта так само, як і кабінети берлінський і віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського панування; після розгрому Росії османський уряд буде готовий допомогти українському народу створити незалежну державу. СВУ визнавався як загальнонаціональний представницький орган українського народу, що живе в підросійській Україні.

Турецькі політики і представники громадськості були перш за все зацікавлені південними українськими землями як територією, яка буде відгороджувати Туреччину від Росії з її посяганнями на Босфор і Константинополь. Успіх визвольних змагань українського народу, відокремлення України від Росії завдали б нищівного удару по традиційній політиці Росії та відвернули б від Туреччини небезпеку, що загрожувала їй протягом останніх двох століть.

Делегація СВУ в Туреччині мала конкретне завдання - підготувати умови для створення українського військового з'єднання, висадка якого разом із турецькими військами планувалася, як зазначалося вище, на Кубані або в Північному Причорномор'ї в районі Одеси. За даними Департаменту поліції в Одесі проводилася активна робота по підготовці ґрунту для успішного завершення запланованих акцій: у великій кількості з-за кордону надходила нелегальна література СВУ, яка потім розходилася по всьому Півдню; до Одеси була нелегально перевезена велика партія динаміту. Поліція вбачала зв'язок цих акцій з запланованим турецьким десантом.

За умови досягнення союзу з Румунією розглядалося питання про участь румунських сил у цьому десанті та проведення його через румунську територію до південноукраїнських портових міст. Однак подальше українсько-турецьке співробітництво в умовах війни виявилося обмеженим. Уже протягом 1915 р. воєнні невдачі Туреччини перекреслили будь-які надії на проведення запланованого широкомасштабного десантування.

Румунія - найближча сусідка України - могла за певних умов погодитися на участь в операції. Її дипломати, напевне, знали, що в правлячих колах Австро-Угорщини, як один з можливих варіантів вирішення "українського питання", цілком серйозно розглядається персональна унія між Україною і Румунією. Про це ще 20 серпня 1914 р. писав у листі в Міністерство закордонних справ консул Австро-Угорщини у Львові Курбас.

Таким чином, Південь України став важливим об'єктом у геополітичних розрахунках держав-учасниць війни. У ході бойових дій сприйняття Півдня як регіону України, її національної етнічної території почало поширюватися в країнах, які воювали з Росією. Це створювало передумови для міжнародно-правового визнання України в наступні роки - роки Української революції.

2.Світова війна і модернізаційні процеси на Півдні.

Незважаючи на посилення в ході Світової війни значення міжнародного фактора, доля майбутнього України визначалася, перш за все, на її території та залежала від настроїв і дій населення, його здатності прийняти виклик часу.

Одночасно з війною розпочалася масова мобілізація в армію. З трьох південноукраїнських губерній тільки селян було мобілізовано в армію 888,2 тис. У цілому по Україні армія забрала половину працездатного населення. Служба в армії та фронтове життя пов'язані з величезними труднощами, щоденним ризиком для життя та трагедіями. Але, разом з тим, війна супроводжувалася кардинальними змінами у свідомості вчорашніх селян, досить своєрідно сприяла їхньому "осучасненню", модернізації. Історики це питання спеціально не досліджували. Проблема полягає в джерелах і методиці. Ми також не розраховуємо на вичерпний аналіз модернізаційних зрушень у південноукраїнському селянстві в роки війни. Мова йтиме про виявлення основних напрямків цих змін.

Для ілюстрації їхньої суті необхідно дослідити різноманітні джерела, але особливо чітко вони відстежуються в листах солдатів з фронту. У нашому розпорядженні є добірка листів молодого солдата Андрія Рубеля, який був мобілізований в армію із села Мала Білозірка в Північній Таврії в серпні 1915 р., а після підготовки в навчальному центрі Сімферополя був відправлений через Київ на Південно-Західний фронт.

Андрій Рубель виріс у сім'ї козацьких нащадків, які переселилися у ХVІІІ ст. в Північну Таврію з Правобережної України. Він здобув типове для селянського середовища виховання і початкову освіту. У його листах дуже багато особистого, але разом із тим вони досить чітко відбивають загальні соціально-психологічні зрушення в суспільстві в роки Першої світової війни.

У листах молодий солдат (на час смерті на полі бою в 1916 р. йому ледве виповнилося 18 років) постає цілком сформованим селянином із властивими представникам цього суспільного стану потребами та інтересами. Уже у другому листі, написаному на початку осені 1915 р., він звертається до батьків: «Не журиты и сейте озымку, хазяйнуйте, вкрыйты хату, та чи картоплю выкопалы и чи хлиб продалы - чи в банок "заложылы"».

Листи свідчать, що в ході війни мобілізовані селяни часто чи не вперше зустрічалися з новітніми досягненнями людської цивілізації, зокрема, залізничним транспортом, промисловими комплексами, урбанізованим суспільством. Усе це справляло на них сильне враження. Багато з них раніше роками не виходили за межі рідного села з його розміреним життям, а тут протягом доби просувалися у військових ешелонах на багато сотень кілометрів. Вони попадали у великі міста, з їхньою неповторною архітектурою, промисловими комплексами, масами різноплемінного населення. У листі від 15 жовтня 1915 р. А. Рубель писав: "Я в Киеве!... Во вторник в 4 часа утра сели на поезд (в 4 класс), а в пятницу утром доехали в Киев... В Киеве сколько всего, и такой большой город".

На фронті чи не вперше селяни зустрілися з величезними можливостями нової техніки. І хоча це була воєнна техніка, уміння поводження з нею значно розширювало світогляд патріархального, забитого, малоосвіченого або неосвіченого взагалі селянина. Військова муштра, участь у добре організованих операціях показали їм переваги дисципліни й колективних дій. З другого боку, вони бачили відступи й поразки, які були наслідком помилок і безвідповідальності командування й супроводжувалися хаосом і великими втратами.

Щодня в українські села і міста з фронтів Світової війни приходили сотні тисяч листів. Їх читали сім'ями, вулицями. Рідні та знайомі перетворювалися в співучасників фронтового життя солдатів. Взагалі населення Півдня було відносно добре проінформоване про події на фронті й у тилу. Швидкому поширенню інформації сприяла, зокрема, розгалужена залізнична мережа регіону і пов'язана з нею система телеграфного зв'язку. Повідомлення про події на фронтах ставали надбанням усіх і поступово змінювали ставлення до війни.

Як свідчать архівні документи і спеціальні дослідження більшість селян і робітників на початку війни були налаштовані "патріотично", а зіткнення з поліцією відбувалися в ході п'яних виступів і погромів винних погребів і не мали антивоєнного характеру.

Але ось на батьківщину пішли перші "похоронки", листи фронтовиків з "окопною правдою", і війна швидко почала втрачати свій героїчний ореол. «...Самому злейшему врагу не желал бы попасть в эти "окопы". Если бы дал Бог, чтоб никогда в жизни никто не попадал в эти окопы и чтоб даже не знали, что такое окопы», - писав А. Рубель 15 грудня 1915 р., ще до своєї участі у бойових діях. А в листі від 29 травня 1916 р. міститься сповнений драматизму опис атаки під Ковелем, у якій брав участь А. Рубель: «Ряды наши смешались с огнем и землей и 23 мая, когда мы с криком "ура" добегали до неприятельских окопов, то я только помню, что пули и снаряды свистели кругом, а люди падали. Но сколько там было солдат: на место убитых и раненых все новые и новые подбегали, и также падали, разрываясь в куски и (в) воздухе летели руки, ноги, головы; в моих глазах все представилось кровавым светом. Крики, стон, рев снарядов и пуль - все это сливалось в один гул. В целые калюжи крови вскакиваю, перестрыбуя через убитых или топча их... Помню, что штык ухваченной мною винтовки после бомб работал в моих руках страшно».

Така інформація могла справити (і нерідко справляла!) шокуюче враження на психологічно непідготовлених читачів в тилу. Сотні тисяч листів, які одержували родичі і знайомі солдатів, змінювали настрої і навіть політичні орієнтації в тилу. Колишня патріархальна затурканість села відходила в минуле.

3.Етносоціальні зміни у населенні краю.

Іншим важливим каталізатором змін усталеного порядку і звичних відносин між людьми в тилу, джерелом нової інформації, а разом з тим -додатковим джерелом соціальної напруги, була поява тут нових масових категорій людей - біженців, військовополонених, тилових військових частин російської армії і ранених воїнів.

Перша хвиля біженців у Херсонську губернію прийшла у травні 1915 р. Це були 665 мешканців м. Гродно. На 1 квітня 1916 р. на території південноукраїнських губерній було зареєстровано 253,2 тис. біженців, що складало 38,5% від загальної кількості біженців, які перебували в Україні.

Необхідно зазначити, що утримання військових частин, розміщення й обслуговування госпіталів для воїнів, облаштування біженців, забезпечення їх житлом, харчуванням, медичним обслуговуванням, роботою тощо, було покладено на місцеву владу.

Населення Півдня України поповнювалося і за рахунок військовополонених. Так, у 1916 р. в Катеринославську губернію було переведено 32 тис. військовополонених, у Таврійську - 9,5 тис., Херсонську - близько 20 тис. осіб. Документальні матеріали свідчать, що полонені працювали на шахтах, підприємствах, у маєтках поміщиків і заможних селян регіону. Безпосередньо спілкуючись із місцевим населенням, полонені стали додатковим джерелом інформації про незнайомий зовнішній світ, про закордон. Це інколи справляло досить сильний вплив на світосприймання жителів тилових регіонів України, змінюючи їх уявлення про світ і про своє місце в ньому.

Таким чином, у роки Першої світової війни посилився мультинаціональний характер краю, що сприяло перетворенню його в унікальний за своєю етнічною розмаїтістю регіон. Разом з тим, виникали і проблеми у спілкуванні, хоча вони не виходили за цивілізовані рамки й не набували форм відкритих конфліктів на національному ґрунті.

Війна супроводжувалася істотними змінами в структурі робітничого класу. Збільшилася кількість робітників, але погіршився їхній якісний склад внаслідок поповнення підприємств регіону некваліфікованими працівниками - вчорашніми селянами, жінками, підлітками, військовополоненими та біженцями. У воєнні роки на промислових підприємствах та в сільському господарстві працювали також корейці та китайці. На залізницях південноукраїнського регіону почала використовуватися праця арештантів. Керівництво тюремного управління регулярно отримувало замовлення на поза-тюремні роботи арештантів. Джерела свідчать, що в результаті цього істотно знижувалася продуктивність праці.

У 1915 р. власники підприємств отримали право використовувати працю жінок і дітей. Вводилися обов'язкові понаднормові роботи, навіть у нічний час, на підприємствах, що працювали на оборону. Відмовлення від понаднормових робіт могло спричинити звільнення, а для військовозобов'язаних - відправку на фронт. Адміністрація та власники підприємств знову відродили практику широких штрафних санкцій. При цьому номінальна заробітна плата підвищувалася, хоча вона істотно відставала від росту цін на продукти харчування і товари першої необхідності.

На погіршення умов праці та життя робітники відповідали акціями протесту. Проте робітничі виступи в південноукраїнському регіоні під час війни були, як правило, нечисленними й нетривалими, не йшли в порівняння з виступами в Петрограді і Москві, а за своїми вимогами мали переважно економічний характер і досить часто закінчувалися на користь робітників. Про це переконливо свідчать історичні дослідження і наявні в нашому розпорядженні архівні документи.

Війна внесла деякі корективи і в національний склад робітників регіону. За вибірковими даними по підприємствах Криворіжжя, що наводить Ю. Кир'янов, напередодні війни місцеві робітники (з Катеринославської та Херсонської губерній) становили 22%, робітники з усіх українських губерній - 69%, а з російських - 27%. У воєнні роки це співвідношення змінилося за рахунок зменшення частки представників російських губерній і збільшення кількості робітників, що прийшли на підприємства з околишніх сіл та прибули з прибалтійських і польських земель.

Здавалося, що, незважаючи на динамізм і стрімкість, у робітничому середовищі Півдня в роки Світової війни відбувалися, головним чином, екстенсивні зміни. Однак, насправді це не так. До робітничого середовища, незвичних для себе і нерідко досить складних фабрично-заводських занять, важкої і небезпечної роботи в шахтах прилучилися великі групи селян, стариків, підлітків, жінок, біженців і полонених. Вони поступово звикати до нового способу життя, знайомилися з новітніми технологічними процесами, прилучалися до властивих робітництву способів захисту своїх класових інтересів, набували нових ментальних рис. Хоча в умовах війни ці процеси супроводжувалися зниженням життєвих стандартів та іншими обтяжливими змінами, викликаними обставинами часу, їх можна кваліфікувати як продовження в екстремальних умовах війни соціальної мобілізації - однієї з важливих передумов націотворення.

Що ж стосується селянства, то у воєнні роки його становище також погіршилося. Водночас із скороченням прибутків селянського бюджету зростали його витрати: підвищилися державні податки, значно збільшилися земські та мирські побори. Погіршення економічного становища селянства посилювало в його середовищі антиурядові й антивоєнні настрої, сприяло зростанню соціальної напруги у суспільстві. Однак, за нашою оцінкою, у південних губерніях України в роки Першої світової війни селянські рухи не набули значного поширення. Це можна пояснити тим, що селяни Півдня залишалися переважно заможними та середнього достатку. Вплив малоземельних селян був тут меншим, ніж по Україні в цілому. Сільське господарство мало товарний характер, а врожаї 1916-1917 рр. були високими.

Однак, за цим відносним спокоєм відбувалися глибокі зміни, які проявилися навіть в ментальності й колективній психології селянства. Оновлювалася сформована протягом століть ієрархія селянських цінностей. На думку дослідника Ю. Присяжнюка, саме психологія "досвіду" виступала одним з ключових чинників, які зумовлювали збереження традиційної ієрархії між поколіннями селянської родини в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття. Спостережливий сучасник писав: "Навіть якщо в сім'ї нараховується 20 чоловік, але живий дід - усі права за ним".

У воєнні роки поряд із традиційним для селянського середовища уявленням про "розумну людину" як досвідчену, що цікавиться і вміє інтерпретувати народні прикмети, повір'я та забобони (люди старшого покоління), виникають нові розуміння авторитету. Починають цінуватися знання, новітній досвід та інші надбання ХХ ст. Фронтова обстановка сприяла цьому. Невипадково саме солдати, "люди з рушницею", після повернення додому користалися найбільшою повагою серед односельчан. Військовий в українському селі 1914-1917 рр. - людина, від якої чекали слушної настанови, до якої звертались, потрапляючи в скрутне, незвичне, суперечливе становище. Адже він став джерелом нової важливої для громади інформації, зокрема, про найважливіші зміни в оточуючому світі. Він бачив різні дива, воював в іноземних державах, чув різні мови, спілкувався з високим начальством. Врешті-решт, він міг бути вбитим і сам убивав. Старі авторитети для нього втрачали сенс. "Ніхто не мав на селі більшого довір'я, авторитету як... простий рядовий солдат", - писав В. Винниченко. На думку російського історика В. Булдакова, повернення солдат у рідні села "породило характерний феномен: в громаді відбувся певних розкол, але не за майновим принципом, а на тих, хто воював і тих, хто не воював".

У ході війни частина українців, зокрема, тих, що мали якусь освіту, здобули навички військового керівництва, стали офіцерами. У роки революції вони часто очолювали селянські рухи, ставали видатними воєначальниками регулярних військових з'єднань, політиками, адміністраторами, державними діячами. Таким чином, війна сприяла формуванню нової національної еліти.

Усе це в комплексі можна характеризувати як осучаснення засобами війни українського селянства, його модернізацію, прилучення його хоча й до специфічних, але все ж таки, цілком реальних стандартів ХХ ст.

В умовах воєнного часу забезпечення родин всім необхідним часто лягало на жіночі плечі. Це призводило до зміни статусу жінки в суспільстві. Якщо історія попередніх війн поділялася на суто чоловічий досвід на полі бою та досвід жінки, що пасивно чекала на свого чоловіка в тилу, то Перша світова війна стала змінювати це співвідношення. У воєнні роки жінки служили на фронті сестрами милосердя й санітарками. Преса воєнних років та спеціальні видання, присвячені темі місця жінки в війні, публікували на своїх сторінках багаточисельні приклади жіночого героїзму на фронтах і в тилу. Жінки працювали і на оборонних заводах, заміщуючи чоловіків на особливо важких роботах.

У воєнні роки жінки інколи ставали активними учасницями страйкового руху. Так, у вересні 1916 р. на цегельному заводі в Юзівці відбувся суто жіночий страйк, у якому взяли участь 164 із 246 працюючих на підприємстві. Страйкуючі вимагали зрівняння в оплаті жіночої та чоловічої праці.

В довоєнні роки масштаби жіночої міграції до міст значно поступалися чоловічій. Війна зруйнувала всі перепони до вільного пересування жінок, вивела їх зі своїх будинків, примусила не тільки взяти на себе нові сімейні обов'язки, а й зайняти нові, недоступні для них у довоєнні роки суспільні ніші. Типовими у воєнні роки стали заяви до місцевих органів влади від дружин військовиків, постраждалих у війні, з проханнями надати їм будь-яку роботу.

Війна відкрила нові можливості для жінок привілейованих прошарків суспільства. Вони почали брати активну участь у суспільному житті, взяли на себе такі обов'язки, як опікування госпіталів, біженців і населення прифронтової зони. Слід нагадати, що одне з провідних агентств із надання допомоги біженцям дістало назву від імені Тетяни Романової, яка його фактично й очолювала. У м. Катеринославі завдяки моральним і матеріальним зусиллям заможного жіноцтва діяло Товариство опіки дітей осіб, які були призвані на військову службу. Організація мала змогу одночасно утримувати 40 дітей.

Нові обов'язки, покладені на жінку, вели до змін у її світогляді; вони додавали їй самоповаги і впевненості в собі й відчиняли двері у світ, що за традицією належав чоловікам. Це певним чином впливало і на чоловіків і формувало нові стосунки в сім'ї, які відповідали стандартам модерної епохи.

Війна справила помітний вплив і на міжнаціональні відносини, які в південноукраїнському регіоні завжди були досить складними. Війна супроводжувалася загостренням міжнаціональної напруженості. Провокувала її й політика влади. На початку війни деякі національні меншини Півдня були запідозрені у нелояльності владі, адже країни, з якими були етнічно пов'язані німці, болгари і турки, воювали з Російською імперією.

Кульмінацією боротьби з "внутрішнім ворогом" стали закони, що позбавляли права власності на землю колоністів, які мали неросійське громадянство. Обмеження прав колоністів у 1915 р. негативно вплинуло на економічне становище краю. Це добре розуміли і представники місцевої влади. Так, Херсонський генерал-губернатор та представники земських органів Таврійської губернії звернулися до Ради Міністрів з заявою, в якій пропонувалося залишити за колишніми власниками-колоністами відібраних у них земель до завершення збору врожаю та надати право орендувати їм ці землі терміном до двох років. Питання по "степовим губерніям" на спеціально створеній при Міністерстві Юстиції Нараді для обговорення питань, що виникли в умовах реалізації обмежувальних законів від 2 лютого 1915 р. розглядалося регулярно (29 січня, 3, 5 лютого, 29 березня 1916 р. і т.д.). Однак пропозицію Херсонського генерал-губернатора було відхилено. В той же час урядовці змушені були розробляти низку спеціальних заходів для того, щоб вчасно засіяти землі колоністів у південноукраїнському регіоні. Розглядалося питання про тимчасове припинення виселення колоністів до завершення сільськогосподарських робіт.

Документи свідчать, що з початком війни в тилу посилився антисемітизм. Мобілізаційні заходи інколи супроводжувалися і єврейськими погромами. Місцеве населення інколи звинувачувало євреїв у підвищенні цін на товари першої необхідності. Корінний херсонець С. Кривошеїн у своїх спогадах, що зберігаються в ДАХО, писав, що під впливом шовіністичної пропаганди серед частини херсонців зростали антиєврейські настрої.

У цілому, політика російського уряду в роки Першої світової війни щодо ряду національних меншин мала дестабілізуючі наслідки. По-перше, обмеження високопродуктивного землеволодіння німців, як і інших національностей, негативно вплинуло на економічне становище регіону. По-друге, ця політика призвела до посилення опозиційних і антиросійських настроїв серед представників національних меншин, які лояльно ставились до своєї нової батьківщини в довоєнні роки. А найголовніше - вона викликала небезпечні зрушення у психології основної частини населення, формуючи у масовій свідомості образ "внутрішнього ворога". До війни місцевому жителю, враховуючи досвід минулих війн, легше було уявити у ролі ворога турка або "япошку" (обов'язково в принизливому тоні), як зазначав у своїх спогадах свідок подій, житель Олександрівська Г. Гордієнко, ніж місцевого німця-колоніста, який жив поряд уже досить тривалий час і з яким спілкувався щоденно. У воєнні роки ситуація швидко змінювалася. "Причини" всіх бід здавалися поруч, і в результаті формувався внутрішній конфлікт, а ненависть до "внутрішнього ворога" активно підживлювалася негативно осмисленим досвідом минулого, пережитими образами та постійними соціально-культурними непорозуміннями. Про це переконливо свідчать доступні нам документи, зокрема, архівні. Ліві радикальні партії змогли вміло використати ці обставини в своїй антивоєнній агітації, перекладаючи її мовою класової боротьби. У результаті імперія з легкістю ввійшла в епоху революції та громадянської війни. На думку російських дослідників В. Дьячкова і Л. Протасова, психологічно це було не так і складно, набагато складніше було цю катастрофу відвести.

Таким чином, Перша світова війна супроводжувалася істотними зрушеннями в житті регіону. Південь України перетворився в унікальний за своєю строкатістю регіон. Поява нових масових категорій населення супроводжувалася розширенням контактів між ними й посиленим обміном інформацією. Усе суспільство під впливом війни зазнало кардинальних змін - від статусу жінки в повсякденному житті до світогляду основної частини населення.

Значні зрушення у воєнні роки відбулися у моральних установках населення. На думку сучасної російської дослідниці О.С. Поршнєвої, безпрецедентні масштаби загибелі людей, розгул жорстокості, технологізація масових убивств, свідками і учасниками яких протягом декількох років були призвані у діючу армію селяни, поставили їх "по той бік" вироблених у мирний час морально-релігійних норм і забобонів. Зазнало змін і розуміння меж допустимості насильства, цінності людського життя, значимості релігійної віри тощо.

4.Громадсько-політичне життя у південноукраїнському регіоні.

           Війна викликала активізацію суспільно-політичного життя в регіоні і підштовхувала населення до створення незалежних від влади (і потенційно опозиційних їй) спільнот.

           Царський уряд не розраховував на тривалу війну. Урядові тилові служби виявилися не готовими забезпечити армію боєприпасами, продовольством, не зуміли організувати прийняття біженців, нагодувати їх і надати медичну допомогу. Ось чому після поразок російської армії в 1915 р. уряд змушений був допустити громадські організації до справи забезпечення армії продовольством, до опіки над біженцями й населенням прифронтової зони.

Зокрема, уряд пішов на створення впливових організацій, серед яких були Всеросійський земський союз (Земський союз), Всеросійський союз міст (Міський союз), Товариство допомоги населенню Півдня Росії, що постраждало від воєнних дій, які для виконання покладених на них завдань отримували державні субсидії. У найбільших скупченнях біженців діяли місцеві - міські, повітові та волосні філії цих товариств. На Півдні України функціонували осередки загальноімперських товариств - Червоного Хреста, Повсякденної допомоги солдатам, що постраждали на війні та їхнім сім'ям та інші організації. Згадані товариства і комітети організовували грошові збори, благодійні концерти, встановлювали шефство над госпіталями, опікунство над сирітськими будинками і дитячими притулками. Активна допомога біженцям надавалася через різноманітні національні - єврейські, вірменські, латиські та ін. комітети, що успішно діяли у південноукраїнських містах та різноманітні кооперативні організації. Плідну роботу по налагодженню допомоги постраждалим на війні проводив Комітет при управлінні Катерининської залізниці по наданню допомоги особам, постраждалим від воєнних дій. Філії цього комітету працювали на багатьох станціях, в тому числі в Олександрівську, на ст. Синельникове, Ясинувата та ін. Комітет займався різноманітною діяльністю, в тому числі утримував військовий шпиталь на 50 ліжок на базі Катеринославської залізничної лікарні, надавалася грошова допомога особам, постраждалим від воєнних дій та всім, хто відправлявся на фронт, утримувався буфет, де харчувалися біженці, поранені та постраждалі. Олександрівська філія комітету фінансово підтримувала Катеринославське товариство народних дитячих садків, надавала грошову допомогу на пасхальні свята сім'ям поранених військових м. Олександрівська тощо.

У роботі подібних організацій активну участь брала українська інтелігенція, яка розгорнула національно-освітню роботу серед населення.

           У роки війни у південноукраїнському регіоні активізувалася робота "Просвіт" та інших подібних організацій. З початком війни в Одесі активізувала діяльність музично-драматична спілка "Українська хата". В доповіді начальника жандармського управління м. Одеси зазначалося, що ця організація проводила різноманітні культурно-освітні заходи, в тому числі "вокально-музичні вечори, українські вистави, зібрані кошти від яких направлялися на потреби товариства допомоги населенню Південно-Західного краю, що постраждало від війни". З вересня 1915 р. заходами членів товариства "Українська Хата" в Одесі розпочалося видання журналу "Основа", який став фактичним продовженням закритого в 1914 р. "Літературно-Наукового Вісника", що виходив у Києві. Журнал виходив українською мовою під редакцією члена "Української Хати" І. Гаврилюка. З цим журналом співпрацював В. Винниченко. На сторінках видання друкувалися відомі українські культурно-освітні діячі: Олександр та Михайло Грушевські, В. Винниченко, С. Русова, С. Павленко (С. Шелухін), С.Єфремов, Л.Старицька-Черняхівська та інші. Передплатити "Основу" можна було в будь-якій українській книгарні Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси, Петрограда і Москви. Однак після третього номера "Основу" було закрито, а головного редактора притягнуто до судової відповідальності. Причиною закриття стала публікація статей "сепаратистського спрямування".

           В квітні 1916 р. члени "Української Хати" в Одесі гучно відзначили свій п'ятирічний ювілей. Були організовані вистави за участю зірок української сцени П.Саксаганського та М.Заньковецької, що викликало неабиякий резонанс в місті. Популярними були концерти хору "Української Хати", який налічував 60 осіб.

           В Одесі в роки війни працювала українська книгарня "Діло", де можна було придбати історичну літературу українською мовою та твори українських письменників. Завідував книгарнею один із засновників "Братерства тарасівців" В.Боровик.

           Розпочавши воєнні дії на території Галичини, російський уряд, всупереч своїм намірам, створив умови для зближення галичан і наддніпрянців. Інформація про національне життя в Західній Україні швидко поширювалась на Наддніпрянщину. Наддніпрянські українці, які у складі російської армії завойовували Галичину, опинилися в регіоні, населення якого говорило їхньою мовою, мало схожі з їхніми традиції. Для багатьох із них спілкування із західними українцями інколи ставало справжнім шоком, що змінював уявлення про світ. Такі контакти прискорювали кристалізацію національної ідеї.

Щодо тилу, то, для прикладу, Катеринославська "Просвіта" з початку війни розгорнула діяльність, спрямовану на зближення західних і наддніпрянських українців. Було отримано дозвіл на організацію в Катеринославі Комітету допомоги населенню Галичини, яке постраждало в ході війни. "Просвітяни" встановлювали шефство над біженцями з Галичини.

Як зазначалося вище, обставини воєнного часу призвели до переоцінки суспільством усіх сфер життя. Новий погляд поширювався не лише на ставлення фронтовиків і працівників тилу до порядків у рідному селі чи навіть країни в цілому. Обставини війни сприяли пробудженню їхньої національної ідентичності, хоча цей процес відбувався досить суперечливо. Більшість мобілізованих на фронт селян чітко не уявляли собі, що є тою батьківщиною, за яку вони мали у разі потреби покласти своє життя. Але дослідники наводять факти, які свідчать, що масова мобілізація українських селян в армію й участь у війні істотно змінювали їхнє ставлення до своєї батьківщини.

Потрапивши до армії, вони ідентифікували себе не з певною нацією, а з тим регіоном, у якому жили перед мобілізацією (херсонці, полтавці, катеринославці тощо). Війна "націоналізувала" їх. Вони були мобілізовані в багатонаціональні за своїм складом армії. Щоденні зустрічі в окопах і тиловому побуті з представниками інших національностей допомагали українським селянам усвідомити свою етнічну самобутність, особливо коли вони ставали жертвою насмішок, ворожості на національному ґрунті. Безпосередні контакти між українцями з обох сторін фронту зближували їх, прискорювали кристалізацію національної ідеї.

Активізації громадсько-політичного життя в регіоні сприяло поширення діяльності на його території нелегальних політичних партій - соціал-демократів, більшовиків, анархістів, есерів, бундівців тощо. Загострення соціально-економічних проблем у роки війни призвело до розповсюдження найбільш радикальних ідей. Того ж часу істотно зменшилася чисельність правих партій та організацій на Півдні України.

У роки війни в цьому регіоні активізували свою діяльність українські національні організації. Вони використовували різні форми агітації, у тому числі і розповсюдження листівок. 1 травня 1914 р. в Катеринославі вперше з'явилися прокламації українською мовою від імені УСДРП із закликом святкувати Першотравень і боротись із самодержавством. Подібні листівки з'являлися у регіоні регулярно. Українські соціал-демократи розгорнули активну роботу і на селі. Поряд із практикою розповсюдження листівок, вони вдавалися до активної агітації серед селян.

У листопаді 1915 р. у Катеринославі відбулася конференція УСДРП, у роботі якої взяли також участь делегати з Харкова і Полтави.

Катеринославський осередок УСДРП підтримував зв'язки з Київським центром, звідки надходила нелегальна література і преса - "Вісник Союзу визволення України", газета "Боротьба" тощо. Як свідчать архівні документи, аналогічна нелегальна література українською мовою поширювалась і в інших містах Півдня України. Поява в регіоні літератури націоналістичного спрямування була пов'язана з діяльністю емісарів СВУ. За свідченнями, одержаними жандармським управлінням, до м. Катеринослава від СВУ був відряджений для проведення агітаційної роботи Л. Ганкевич. За даними поліції в Катеринославі діяв місцевий осередок СВУ, представники якого регулярно збиралися на таємні збори. До організації входили поряд з представниками інтелігенції, робітники і службовці катеринославських заводів. Поліція мала інформацію про діяльність Одеського осередку СВУ.

Поряд з осередками політичних партій автономістського напряму є дані про існування у Катеринославській губернії ініціативного комітету Українського незалежного (самостійницького) союзу. На жаль, фактів про практичну діяльність цієї організації обмаль, хоча збереглася її програма, в якій "кінцевою метою своєї діяльності союз вважає створення незалежної суверенної Української держави, яка повинна об'єднати всю етнографічну територію України". Програмні положення організації мають яскраво виражений самостійницький характер.

Існують дані про відродження восени 1915 р. у Катеринославі гуртка Товариства українських поступовців, до складу якого входили службовці Катеринославської залізниці, співробітник земської управи, діячі катеринославської "Просвіти" та інші представники інтелігенції.

Таким чином, незважаючи на величезні людські і матеріальні втрати, деградацію ряду галузей господарства, деформацію міжлюдських відносин, Світова війна надзвичайно форсувала процес модернізації населення, готувала його до участі у вирішенні проблем, які принесло ХХ ст. - століття краху імперій і революцій. У роки Першої світової війни в регіоні не припинилась діяльність громадських організацій і політичних партій, опозиційно чи відверто вороже налаштованих стосовно царизму. Влада на деякий час могла знизити їхню активність, але ліквідувати причини, які викликали їхню появу, була не в змозі.

           Таким чином, у ХІХ - на початку ХХ ст. на Півдні України відбувалися кардинальні соціально-економічні та етнокультурні зміни, які супроводжувалися капіталістичною модернізацією регіону і розгортанням процесів націотворення.

           Після ліквідації Запорозької Січі імперська політика на Півдні України (в Новоросії) була спрямована на інтеграцію регіону до корінних російських територій. І хоча Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії були прирівняні урядом до "внутрішніх губерній" Російської імперії, інтеграційна політика уряду зазнала краху. Усупереч планам царизму в регіоні протягом ХІХ - початку ХХ ст. сформувалася надійна інфраструктура українського націотворення. Південь перетворився в органічну частину національно-територіального комплексу України і відіграв вирішальну роль у формуванні українського ринку. Капіталістична модернізація сприяла інтенсивній соціальній мобілізації, кардинальному оновленню соціальної структури, відродженню української культури. На Півдні Україні розвивався український театр, діяли місцеві осередки українських національних партій, "Просвіти" та інші національно-культурні організації. Своєрідності цим процесам надавали територіальні тенденції, які формували тут регіональну ідентичність, яка перебувала в досить складних відношеннях до національної свідомості. Перша світова війна не зупинила ці процеси.

           Традиційна оцінка війни асоціювалась з її руйнівними наслідками. Війна розглядалася як фактор дезорганізації та занепаду. Війна знизила моральний поріг суспільства й знецінила людське життя до мізерної статистичної величини. Усе це так. Однак за своїми наслідками війна є також формою обміну людськими ресурсами, інформацією, прилучення народів до новітніх досягнень цивілізації. Ще у 1918 р. М. Бердяєв у роботі "Націоналізм і імперіалізм" так писав про цей несподіваний бік Світової війни: "Раси і народи братаються у кривавій боротьбі. У війні є вихід із партикуляристичного й замкненого буття народів". Сучасна наука підтверджує цей висновок філософа. Війна характеризується як одна з найбільш динамічних форм (каталізаторів) соціального метаболізму, прискорення соціальних змін, модернізації суспільного життя, інтенсифікації процесу націотворення. Саме з цього погляду можна оцінювати вплив Першої світової війни на українське суспільство.

           У сучасній історіографії існує тенденція пов'язувати в рамках єдиного процесу події Першої світової війни й національних революцій у країнах Центральної та Східної Європи. На думку деяких авторів, - як і для чехів, словаків, литовців, поляків, фінів та ін., для українців революція почалася не в 1917 чи 1918 рр., а в 1914 р. На відміну від російської революції 1917-1920 рр., де центральним питанням була заміна політичного ладу у межах уже існуючої держави, національні революції цих народів переслідували зовсім іншу мету - створення власної держави. Початок визвольних змагань в Україні Я. Грицак і ряд інших авторів пов'язують з формуванням у перші місяці війни національних комітетів і військових з'єднань, що прагнули скористатися воєнною кон'юнктурою для здобуття цієї незалежності (Союз визволення України, Січові стрільці).

           Усе це, звичайно, не викликає заперечень, хоча справа не зводиться до цих новоутворень. Є й інші підстави розпочинати хронологію національної революції в Україні з початку Першої світової війни. Адже війна викликала (запустила, включила) складний механізм, що й призвів, врешті-решт, до занепаду європейських континентальних імперій, у тому числі Російської, і створення нового соціального порядку, у контексті якого стало можливим відродження української державності. У цьому механізмі краху імперій було багато складових елементів, і слід визнати, що національні рухи не були найголовнішим із них. Можна погодитися з точкою зору американського дослідника Росії Рональда Суні, що "...розпад Російської імперії відбувся не в результаті дії периферійних націоналізмів, а у зв'язку з подальшим ослабленням і дезінтеграцією центру...".

Війна спричинила наслідки, прямо протилежні тим, на які сподівалися воюючі держави. Замість зміцнення їхньої імперської могутності почався внутрішній розпад. Плином подій залежні народи Російської й Австро-Угорської імперій залучались до процесу перетворення в модерні нації, а національно-визвольний рух впритул підійшов до вирішення завдань державотворення. Серед них були і українці.

Ця сторінка повинна автоматично перенаправляти. Якщо нічого не відбувається, будь ласка, скористайтеся наступним посиланням для продовження.