Південноукраїнський ...

План лекції:

1.«Проект Новоросія»: політика царського уряду щодо південноукраїнського регіону (ХVІІІ - ХІХ ст.).

2.Становлення південного регіону як частини української етнічної території.

3.Специфіка аграрного устрою та промислового розвитку регіону. Південь України як історичний регіон.

Рекомендована література:

1.Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ - ХХ століття. - К.: Генеза, 1996. - 360 с.http://history.franko.lviv.ua/PDF%20Final/Grycak.pdf

2.Бикова Т. Політичне та соціально-економічне становище в Криму (від середини ХVІІІ ст. до 1917 р.) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - Вип. VІ. - С. 13-40. http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Si/2009_29/Bykova.pdf

3.Бойко Я.В. Заселение Южной Украины 1860-1890 гг. - Черкассы: "Сіяч", 1993. - 256 с. http://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/bojko.pdf

4.Ващенко В.П. Роль Півдня України в процесі інтеграції економіки українських земель в дореформений період // Записки історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. - Одеса, 2002. - Вип. 12. - С. 155-163.

5.Грушевський М.С. Орієнтація Чорноморська // На порозі Нової України: Гадки і мрії (Репринтне видання 1918 р.). - К.: Наукова думка, 1991. - С. 16-19.

6.Грушевський М.С. Степ і море в історії України // Український історик. - 1991-1992. - Ч. 110-115. - Т. 28-29. - С. 54-68.

7.Лаврів П.І. Історія Південно-Східної України. - К.: Українська Видавнича Спілка, 1996. - 205 с. http://www.torrentino.ru/torrents/h782-lavriv-p

8.Михненко А.М. Історія Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст.: Монографія. - Київ, Донецьк: ТОВ «Юго-Восток Лтд», 2003. - 440 с. http://gumanitarnye-nauki.knigi-i-zhurnaly.org/current/avtoreferat-dissertacii-mihnenko-am-stor-ya-doneckogo-baseynu-dr-22294.html

9.Пірко В. Заселення степової України в ХVІ - ХVІІІ ст. / Донецький державний університет. Донецьке відділення Наукового товариства ім. Т. Шевченка. - Донецьк, 1998. - 124 с. http://www.experts.in.ua/baza/doc/download/stepukraine.pdf

10.Турченко Г.Ф. Південна Україна на зламі епох (1914-1922 рр.). - Запоріжжя: Просвіта, 2005. - 324 с. http://istorikznu.at.ua/forum/21-70-1

11.Турченко Г.Ф. Південь України як історичний регіон // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2004. - Т. 12. - С. 368-377.

12.Турченко Ф.Г., Турченко Г.Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. - 1921 р.): Історичні нариси. - К.: Генеза, 2003. - 304 с.  http://istorikznu.at.ua/forum/21-69-1

13.Чорний Д. По лівий бік Дніпра: проблеми модернізації міст України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). - Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. - 304 с.http://ukrknyga.at.ua/load/chornij_d_m_po_livij_bik_dnipra_problemi_modernizaciji_mist_ukrajini_kin_khikh_poch_khkh_st/23-1-0-1859

1.«Проект Новоросія»: політика царського уряду щодо південноукраїнського регіону (ХVІІІ - ХІХ ст.).

Початковий етап формування модерної української нації пов'язаний з політичними, соціально-економічними і етнокультурними процесами, які відбувалися в Україні в ХІХ - на початку ХХ ст.

Однією з найважливіших передумов формування модерної української нації було, за переконанням О. Оглоблина, вирішення територіальної проблеми, тобто "органічне з'єднання, споєння всіх ... елементів - географічного, економічного, політичного - у єдиний національно-територіальний комплекс сучасної України...". Ця думка українського вченого, сформульована ще у 1970 р., відповідає новітнім уявленням про націотворення. Сучасний англійський дослідник Ентоні Д. Сміт "першим кроком... до соціального і культурного об'єднання представників нації" назвав "територіальну єдність", "історичну територію, або рідний край".

Південноукраїнський регіон з його територією, населенням і економікою історично формувався як органічна частина України.Цей процес сягає у глибину століть. Після завершення російсько-турецьких війн ХVIII ст. і ліквідації Запорозької Січі почався його новий етап. Південна Україна була включена до складу Російської імперії, яка заявила про своє виключне право на володіння цим регіоном.

Особливо яскраво позиція Російської імперії щодо приєднаних південних територій була задекларована у Маніфесті Катерини ІІ, у якому виправдовувалася ліквідація царськими військами Запорозької Січі у 1775 р. і накреслювалася політика на майбутнє: "...Січ Запорозьку нарешті зруйновано... Козаки ...почали простягати своє зухвальство, присвоюючи й вимагаючи собі, начебто майна їх власності, не лише тих земель, які були набуті нами від Оттоманської Порти під час останньої війни, але навіть зайнятих поселеннями Новоросійської губернії, заявляючи, начебто ті та інші землі належали їм з давніх-давен, коли, навпаки, усьому світу відомо, що перші з цих земель ніколи не були нікому дані; останні, хоч складають частину Малоросії, але тим більше ніколи не належали й не могли належати запорозьким козакам, тому що вони в самому своєму існуванні не мали жодного законного початку, отже, ніякої земельної власності, а їх терпіли в тих місцях, де вони засіли, замість попередньої військової сторожі; для того ті землі Новоросійської губернії як пусті, зрештою, вигідні не лише для життя людського, а й для охорони кордонів від ворожих нападів зручні, були заселені людьми, створеними для земельного господарства й для військової служби".

Маніфест Катерина ІІ став ідеологічним обґрунтуванням російської політики щодо Півдня України. Як бачимо, питання імперських претензій на запорізьку спадщину проходить червоною ниткою через зміст Маніфесту. Права українського козацтва на володіння землями Запорозьких Вольностей відхилялись, хоча їхня військова і господарська присутність на Півдні мала значно давнішу історію, ніж перебування тут росіян і поселених імперською владою колоністів, а роль у довголітній боротьбі з Османською імперією та Кримським ханством взагалі важко переоцінити. Є багато підстав для ствердження, що без української участі Росія не вийшла б на береги Чорного моря, а потім і не закріпилася там. Але відбувалося все це в рамках російської імперської стратегії, а українські козачі формування діяли як частина російської армії. Український фактор у відвоюванні південного регіону був підпорядкований російській військовій машині і заявити про себе публічно не міг. Наслідком цього було майже повне замовчування Російською імперією української участі в російсько-турецьких війнах. Серед усього іншого, це могло бути викликане й намірами позбавити українців як окремий народ будь-яких надій скористатися наслідками завоювань другої половини ХVIII ст.

Обґрунтуванням виключних прав імперії на регіон була покликана служити легенда про цивілізаторську роль Росії в "запустілому Півдні", яка стала складовою частиною Маніфесту. Цю легенду настирливо нав'язували суспільству офіційна російська історіографія і російські державні чинники. У дійсності, ще з середини ХVIII ст. запорожці стали інтенсивно освоювати підконтрольні території в господарському відношенні, про що переконливо свідчать результати історичних досліджень.

Маніфест Катерини II став ідеологічною основою імперської політики щодо Півдня України. Південний регіон дістав офіційну назву Нова Росія (Новоросія, Новоросійський край). Тут планувалося навіть побудувати третю, окрім Петербурга і Москви, столицю імперії. На роль цієї столиці готували місто Катеринослав.

Створення, а потім і ліквідація Новоросійського генерал-губернаторства було проявом певного політичного курсу імперії в приєднаних територіях. Як і в інших регіонах Російської імперії, існування генерал-губернаторства уряд вважав доцільним лише до того часу, поки над Півднем не буде встановлений міцний воєнно-політичний контроль, поки він не стане достатньо русифікованим, освоєним у господарському відношенні й на нього не буде поширене загальноімперське законодавство. На відміну від інших регіонів, на Півдні України цей процес відбувався досить швидко і в цілому, на думку вищих імперських чиновників, завершився на початку 70-х рр. ХІХ ст.

2.Становлення південного регіону як частини української етнічної території.

Імперський режим робив все, щоб штучна назва регіону Новоросія назавжди була закріплена за Південною Україною. Однак самою назвою справа не вирішувалася. Головне полягало у тому, чи буде сформований на цій території прийнятний для імперії етнічний склад населення, чи вдасться цей регіон русифікувати.

Але з самого початку російської присутності на Півдні виявилося, що це завдання надзвичайно складне. Незважаючи на всі зусилля влади, регіон не втрачав українського характеру. Н. Полонська-Василенко вважає, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 р. у Південній Україні було біля 250 тис. мешканців обох статей. Загальна чисельність жителів Півдня станом на 1796 р. становила вже близько 1 млн осіб. Українців серед них було понад 70%. Протягом ХІХ ст. в результаті природного приросту, масових міграцій з Правобережної, Лівобережної України, російських губерній і розселення зарубіжних колоністів чисельність населення Південної України різко збільшилася. За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях було 6295,1 тис. жителів. Але матеріали перепису свідчать, що етнічний склад населення регіону кардинально не змінився. Як і раніше регіон був багатонаціональним. Але домінуючим етносом все-таки залишався український

Сучасникам, особливо жителям південноукраїнських міст, кидався в очі строкатий національний склад регіону. Але при цьому вони чітко вказували на його переважно український характер. Зокрема, Дмитро Донцов, який народився і провів дитячі роки в Мелітополі, у листі від 19 вересня 1931 р. до Євгена Маланюка, чиє походження також пов'язане з Південною Україною, назвав Північну Таврію "нашою Америкою (курсив наш. - Авт.), етнографічною мішаниною з українців" і багатьох інших народів.

Результати перепису 1897 р. спеціалістами використовуються як база для визначення (з урахуванням природного приросту) чисельності населення України та його національного складу в наступні роки, у тому числі напередодні Першої світової війни. За підрахунками українського географа Степана Рудницького в 1914 р. українці залишалися найчисленнішою етнічною групою Півдня (56,7%). Другою за чисельністю групою були росіяни, далі йшли, євреї, німці, греки, молдавани, татари і турки, поляки, болгари та ін.

Отже, після ліквідації Запорозької Січі ніяких кардинальних змін, які б поставили під сумнів кількісне домінування українців на Півдні, не відбулось. І це було найважливішою підставою для успішного розгортання на Півдні процесів українського націотворення.

Іншим необхідним фактором формування модерної української нації була економічна трансформація, або, за словами О. Оглоблина, "процес капіталістичного розвитку України, і в цьому процесі - консолідація українських земель з відмінною історичною долею в єдиний національно-господарський організм". У сучасних модернізаційних схемах націотворення економічна складова також відіграє важливу роль. "Спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території", зазначає Е. Сміт, є однією з основних рис національної ідентичності. Значення Півдня в процесі створення "спільної економіки" України важко переоцінити.

3.Специфіка аграрного устрою та промислового розвитку регіону. Південь України як історичний регіон.

Кожен історичний регіон України відзначається своїми яскравими особливостями.

Південний степовий регіон з незапам'ятних часів тяжів до центру України. Із виникненням козацтва українці інтенсивно розпочали заселяти Степ. Козацька доба в історії Півдня України тривала до кінця ХVІІІ ст. За цей час українське козацтво закріпило за степовим Півднем стійку репутацію регіону свободи. Переселення на Південь для більшості означало надію на звільнення від жорстокої експлуатації і надію на вільне, незалежне і заможне життя. Для Російської імперії Запорозька Січ була чужорідним тілом: там уряд бачив постійне вогнище соціального протесту і прагнення створити цілком незалежну державу. Це і спричинило ліквідацію Запорозької Січі у 1775 р. Після цього російський уряд розпочав курс на інтеграцію Півдня в адміністративну структуру, соціально-економічний і політичний організм імперії.

Важливим кроком у цьому напрямку стало створення у 1764 р. на Півдні Новоросійської губернії, що проіснувала з деякими перервами до 1804 р. Відтоді на регіон стала поширюватися нова назва - Новоросія (Нова Росія, Новоросійський край). "Штучна назва "Новоросія” поширилася на всю (Південну) Україну, і цю аберацію - ніби країна "Запорозьких Вольностей” є Росію, а не Україною - твердо засвоїли і сучасники, і нащадки, і адміністрація, і історики...”, - писала Н.Полонська-Василенко. Однак, перетворити регіон у органічну частину Росії царизму не вдалося. В етнічному відношенні Південь напередодні Першої світової війни, як і наприкінці ХVІІІ ст., залишався українським регіоном. За даними Всеросійського перепису 1897 р. українці були найчисленнішою етнічною групою багатонаціонального за складом населення Півдня, складаючи до 60% жителів регіону.

Після ліквідації козацтва на Півдні не зникали традиції запорозької "вольниці”. Репутація Півдня як регіону свободи, краю необмежених можливостей не зникала. Американський історик Гіроакі Куромія писав: "Міфологія (і образ) вільного степу вплинули й на політику... Як колись запорозькі козаки, так і жителі Півдня початку ХІХ-ХХ ст. здавалися уряду імперії "непокірними борцями за свободу і незалежність”.

Південь України був унікальним також своїм стратегічним розташуванням. Близькість до Азовського, Чорного, а зрештою і до Середземного морів дозволяла підтримувати контакти з усіма країнами їх басейнів. Через Південь України пролягав найкоротший шлях із Західної Європи до Близького Сходу та Індії (найважливішої складової частини Британської імперії). М.С.Грушевський у статті "Орієнтація Чорноморська" зазначав, що "історичні умови життя орієнтували Україну на захід, а географічні орієнтували і орієнтують на південь, на Чорне море...". Коли говорять, що Україна розташована "між Сходом і Заходом”, то значною мірою мають на увазі саме її південний регіон.

Вигідне географічне розташування Півдня України поєднувалося з потужним економічним потенціалом. У кінці ХІХ століття в економічному розвитку Півдня розпочалося небачене до того часу піднесення. Традиційні промислові райони Російської імперії швидко поступалися новому південноукраїнському економічному центру. Землі Півдня України охоплювали такі великі промислові центри загальноімперського значення як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний та Нікопольський марганцевий басейни. В районі Нікополя, для прикладу, видобувалося 21,2% (на 1913 р.) загальноросійського видобутку марганцевої руди. Південна Україна стала основною вугільною та металургійною базою всієї імперії. Вугілля і метали України були основою російської обробної, машинобудівної і оборонної промисловості, зосередженої в центрі Росії. У регіоні була побудована густа мережа залізниць, яка зв'язувала Донбас з Кривбасом (Катерининська залізниця) і морем. У південних портових містах розвивалися суднобудування, харчова промисловість і сільськогосподарське машинобудування. Загалом в останній передвоєнний 1913 рік Україна давала 56,7% російської сталі, 58,1% російського прокату, 74,5% видобутку залізної руди, 100% - коксу, 78,2% - вугілля.

Південноукраїнський регіон відзначався унікальними сільськогосподарськими можливостями. Багатий на родючі чорноземи, він спеціалізувався на вирощуванні зернових, посіви яких постійно зростали. Це призвело до перетворення України на "житницю всієї Європи". У цілому напередодні Першої світової війни на Україну припадало 2/3 загальноросійського експорту пшениці і жита, майже половина ячменю та чверть вівса. Більша половина цієї маси припадала на три південноукраїнські губернії, так звану "степову трійку": Херсонську, Таврійську та Катеринославську. Степові губернії давали половину загально-російського експорту пшениці та жита і 40% ячменю. Південноукраїнська присутність на хлібних ринках Європи серйозно впливала на ринкову кон'юнктуру. Як тільки ранньою весною приходили повідомлення про рясні дощі на Півдні України, які віщували високий урожай, на європейських хлібних біржах різко посилювалася ділова активність і падали ціни.

Суттєвою особливістю економічного життя Південної України була надзвичайно інтенсивна торговельно-посередницька діяльність, оскільки тут були розташовані чорноморські та азовські порти (Одеса, Маріуполь, Миколаїв, Бердянськ, Севастополь та ін.). Миколаїв та Херсон належали до найбільших міст України, а Одеса - найбільший експортний і імпортний порт поступався лише Петербургу і Москві. Провідне місце в торгівлі Одеси займала сільськогосподарська продукція, передусім експорт збіжжя, торгівля мануфактурою, мінеральною сировиною, металами та виробами з них. Напередодні Першої світової війни вартість виробництва всієї фабрично-заводської промисловості Одеси (понад 400 великих підприємств) обчислювалася 100 млн, а вартість вантажообігу перевищувала 600 млн руб. Через всі південноукраїнські порти експортувалася більша частина українського хліба. Експорт зернових, головним чином, спрямовувався до європейських країн Англії, Німеччини, Бельгії та Голландії.

Чорноморсько-азовські і балтійські порти вели гостру конкуренцію за контроль над експортом хліба. Незважаючи на підтримку царським урядом північних портів, вони поступалися південним за об'ємами перевезень.

Південноукраїнські порти відіграли в історії України велику роль, яка виходила за межі їх суто економічного значення. По-перше, вони спрямували лівобережну і правобережну торгівлю, яка була до цього зорієнтована відповідно на Росію і Польщу, в одному, південному, напрямку. На думку І.Лисяка-Рудницького це стало вирішальним кроком на шляху до економічної інтеграції українських земель та створення географічно об'єднаного українського народного господарства. По-друге, через ці порти Україна, її економіка, виробники і споживачі тісно пов'язувалися з Європою, включалася в міжнародний розподіл праці. Торгівля через чорноморсько-азовські порти певною мірою "наближала” Україну до Західної Європи, зменшуючи російські впливи. Через південні порти по всій Україні поширювалася інформація про економічне і політичне життя в розвинених країнах Заходу, спосіб життя західних європейців.

Взагалі на початку ХХ ст., із загальної кількості 23 найважливіших торговельних центрів України 10 було на півдні України. Це Маріуполь, Бердянськ, Євпаторія, Херсон, Миколаїв, Одеса, Керч, Феодосія, Севастополь, Катеринослав. Торгово-посередницька діяльність Півдня забезпечувалася розгалуженою системою бірж, яких тут було більше, ніж в інших регіонах України. Із загальної кількості 15 бірж, що діяли на території 9 українських губерній, 10 були у найбільших містах південного регіону. Така густа мережа бірж була свідченням інтенсивного економічного життя в регіоні, високого рівня ділової активності.

Таким чином, Південь України став одним з найпотужніших економічних регіонів імперії.

Південноукраїнський регіон займав особливе місце в реалізації стратегічних воєнних планів Росії. Ще за часів Катерини ІІ територіальні здобутки у Північному Причорномор'ї кардинально змінили політичну карту Російської імперії й відкрили перед нею широкі перспективи на Балканах і в Середземномор'ї, де вплив Туреччини стрімко падав. Південь України перетворювався у головний плацдарм для подальшої експансії Російської імперії на Південь.

Столиця Туреччини Стамбул та основні промислові підприємства цієї держави знаходилися у районі протоки Босфор, віддаленої від Севастополя на 283 милі, а від Одеси - на 329 миль. У південних портах був зосереджений весь Чорноморський флот Російської імперії, головною метою якого було забезпечення та підтримання переваги на морі, а у перспективі - і десант в район проток і на  Анатолійський півострів. Турецько-німецький флот вважався на той час сильнішим Чорноморського, хоча на 1918 р. російське керівництво планувало досягти домінування російського флоту на Чорному морі.

Важко переоцінити значення Півдня України і як тилового регіону російської армії. Південна Україна весь ХІХ і початок ХХ ст. зберігала прикордонний характер. У населенні регіону значно більшу, ніж на інших територіях України частку складали військовослужбовці. Промислові та паливно-енергетичні потужності Півдня, як і великі продовольчі можливості, покликані були забезпечити армію і тил усім необхідним.

Таким чином, південноукраїнський регіон був однією з важливих підстав економічної і воєнно-політичної могутності імперії, і його роль на початку ХХ ст. важко було переоцінити.

Південноукраїнський регіон відіграв важливу роль в Українській та Російській революціях початку ХХ ст. Без вивчення особливостей і ролі Півдня України у роки революції картина загальноросійського і загальноукраїнського революційного процесу буде збіднілою.