Лекція. Тема 3. ПІВДЕННА УКРАЇНА НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ МОДЕРНОГО НАЦІОТВОРЕННЯ (ХІХ ст. – 1914 р.) (2 год.).

1.Особливості модернізації південноукраїнського регіону.

У останній чверті ХІХ ст. на Півдні України розпочалося небачене до того часу економічне піднесення. Традиційні промислові регіони Російської імперії швидко поступалися новому південноукраїнському економічному центру. На землях Півдня України сформувалися такі великі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни. У регіоні була побудована густа мережа залізниць, якою Донбас був зв'язаний із Кривбасом і Азово-Чорноморським басейном. У південноукраїнських містах розвивалося суднобудування, харчова промисловість і сільськогосподарське машинобудування.

Вугілля і метали України були основою російської обробної та машинобудівної промисловості, зосередженої в центрі імперії. Це - загальновідома істина. Але в літературі звертають мало уваги на той факт, що значна частина південноукраїнського вугілля і металів залишалася в Україні та забезпечувала її сільськогосподарське машинобудування, залізничний, річковий і морський транспорт, міське комунальне господарство. Метали й вугілля йшли у високорозвинені цукрову і винокурну промисловість. Луганські паровози забезпечували роботу залізничного транспорту всіх регіонів України. Південноукраїнська промисловість була зв'язана з усіма куточками Правобережної та Лівобережної України і була важливим фактором формування всеукраїнського ринку.

Капіталістична модернізація регіону охопила і сільське господарство. Південноукраїнський регіон відзначався унікальними сільськогосподарськими можливостями. Багатий на родючі чорноземи, він спеціалізувався на вирощуванні зернових, посіви яких постійно зростали. Це призвело до перетворення України на "житницю всієї Європи". Південноукраїнські губернії, так звана "степова трійка": Херсонська, Таврійська та Катеринославська губернії давали половину загальноімперського експорту пшениці та жита і 40% ячменю. Південноукраїнська присутність на хлібних ринках Європи серйозно впливала на міжнародну ринкову кон'юнктуру.

Сільське господарство Південної України розвивалося, значною мірою, за рахунок прийшлої робочої сили. Щороку сотні тисяч наймитів з північних губерній України і, частково, середньої смуги Росії знаходили в причорноморських і приазовських степах застосування своїм рукам. Без прийшлої робочої сили аграрний сектор Півдня не міг повноцінно функціонувати. Сільськогосподарські робітники з Лівобережної та Правобережної України пов'язували міцними економічними і суто людськими зв'язками Степ із рештою Наддніпрянської України.

Суттєвою особливістю економічного життя Південної України була надзвичайно інтенсивна торговельно-посередницька діяльність, оскільки тут були розташовані чорноморські й азовські порти (Одеса, Маріуполь, Миколаїв, Бердянськ, Севастополь та ін.). Через південноукраїнські порти експортувалася більша частина українського хліба. Експорт зернових спрямовувався, головним чином, до європейських країн - Англії, Німеччини, Бельгії, Голландії та ін. З іншого боку, через ці порти в імперію, у тому числі і в Південну Україну, доставлялися різноманітні товари з-за кордону. Портові міста Півдня були свого роду "українськими вікнами" в Європу. З Півдня по всій Україні поширювалися не лише європейські товари. Не меншого значення мала інформація про економічне і політичне життя в розвинутих демократичних країнах Заходу, спосіб життя західних європейців, їхню культуру. Усе це було додатковим поштовхом до модернізації регіону, формування у населення новітніх поглядів на економічне і суспільно-політичне життя.

Таким чином, Південь увійшов у ХХ століття найрозвинутішим регіоном України. Але цей регіон з його чорноморсько-азовськими портами і транспортною та складською інфраструктурою відіграв в історії України роль, що далеко виходила за межі його суто економічного значення. Історичне покликання південноукраїнського регіону виявилося в тому, щоб кардинально змінити напрямки товаропотоків, які до останньої чверті ХVІІІ ст. були різноспрямованими: Правобережна Україна економічно орієнтувалася на Польщу, а Слобожанщина і Гетьманщина - на Росію. Після того як були обладнані азовські та чорноморські пристані, торгівля з обох берегів Дніпра розпочала переорієнтування на Південь. У вітчизняній історичній літературі вже зазначалося, що в часи пізнього феодалізму і формування капіталізму Південь став потужним чинником господарської інтеграції українських земель. Після реформи 1861 р. і прискорення модернізаційних процесів ця роль південного регіону ще більше посилилася. Таким чином, Південь революціонізував господарсько-економічні зв'язки України, що, зазначає І. Лисяк-Рудницький в статті "Роля України в новітній історії", "було вирішальним кроком до економічної інтеграції українських земель і до створення географічно об'єднаного українського народного господарства" - іншими словами, до формування всеукраїнського ринку. Внаслідок цього "Південь став економічним центром тяжіння новітньої України". Причому відмінності, які раніше існували між ним і рештою регіонів Наддніпрянської України, швидко щезали. Південь перетворювався в інтегральну частину українського національно-територіального комплексу.

Свідченням інтенсивної індустріалізації регіону був швидший, у порівнянні з Лівобережною та Правобережною Україною, ріст міського населення, який помітно випереджав динаміку сільських жителів. Південь взагалі став наприкінці ХІХ ст. найбільш урбанізованим регіоном України.

2.Українці й модернізація регіону.

Як відомо, модернізація супроводжується не тільки бурхливою урбанізацією й кардинальними змінами в структурі суспільства, а й формуванням нових соціальних типів - усім тим, що в модернізаційних теоріях називається "соціальною мобілізацією". Як зазначалося вище, соціальна мобілізація - це необхідна складова процесу націотворення. Постає питання: наскільки глибоко в умовах мультинаціонального середовища Півдня соціальна мобілізація охопила українську більшість населення регіону? Для відповіді на це запитання слід торкнутися проблеми участі місцевих українських селян в урбанізації регіону, адже модернізаційні процеси, як правило, йдуть з міста до села.

           Одна з головних проблем українського націотворення - слабка представленість українців у міському населенні, у південному регіоні набувала просто-таки драматичного характеру. Якщо у цілому в містах України в 1897 р. українці були на другому місці, поступаючись лише росіянам, то на Півдні вони опинилися на третьому місці, далеко відстаючи від росіян і євреїв. Характерно, що представництво українців у містах зменшувалося пропорційно ступеню індустріалізованості регіону.

           Але, на наш погляд, екстраполювати дані Першого Всеросійського перепису на передвоєнний 1914 рік не зовсім коректно. Передреволюційне двадцятиріччя відзначене бурхливими модернізаційними процесами, які призвели до істотних змін у соціальній структурі сільського і міського населення Півдня. Село пробуджувалося від патріархальної сплячки, традиційні патріархальні стереотипи зникали, і життя штовхало українське сільське населення в обійми урбанізованого середовища. Одночасно про своє "українство" все частіше почали згадувати зросійщені жителі міст. Особливо інтенсифікувалися ці процеси в останнє десятиліття перед Першою світовою війною.

           Але радикальна зміна національного балансу в місті на користь українців могла бути здійснена лише за рахунок міграції селян і освоєння ними масових робітничих професій. Особливо інтенсивно міграція відбувалася в умовах Столипінської реформи, коли ринок робочої сили для гірничозаводської промисловості значно розширився саме за рахунок південноукраїнських губерній. Хоча узагальнюючих даних, які б характеризували цей процес, немає, окремі факти свідчать про це досить переконливо. Ще в радянські часи історики дійшли висновку, що напередодні Першої світової війни не менше 50% загальної кількості робітників Донбасу і Криворіжжя були українцями. Немає сумніву, що ці процеси через певний період могли б "українізувати" робітничі колективи й істотно змінити співвідношення національних груп у південноукраїнських містах.

Одним із наслідків соціальної мобілізації було формування буржуазії.

           У літературі багато писалося про несприятливі умови формування в Україні національної буржуазії. Південноукраїнського регіону це стосується більше, ніж будь-якого іншого. У гірничій справі, металургійній промисловості й виробництві сільськогосподарської техніки Півдня домінували французький, бельгійський і англійський капітали. Українські за походженням (як і російські) капіталісти становили нечисленну і маловпливову групу і самостійної лінії вести не могли. Але ринкова стихія невідворотно вела і до формування місцевого капіталу. У Південній Україні поступово виокремлювалися і знаходили своє місце й українські фрагменти капіталу. На Півдні національний капітал концентрувався, головним чином, у тих селах, селищах і містечках, де переважало українське населення і панувала українська мовна стихія. Тут була їхня "ніша". І самі вони за розмірами капіталу і можливостями були дрібними, інколи середніми. Осіб, масштабу українського цукрозаводчика-мецената В. Симиренка серед них, звичайно, не було.

           Модернізаційні процеси і соціальна мобілізація в Україні супроводжувалися швидким збільшення відсотка інтелігенції серед населення. У південному регіоні цей процес відбувався швидше за будь-які інші в Україні.

           Але українців у середовищі інтелігенції Півдня було порівняно мало. Серед 127 тис. осіб, які згідно з даними перепису 1897 р. були пов'язані з розумовою працею в 9 губерніях України, українців було менше третини. Зосереджені вони були в основному на Лівобережжі (понад 40%), а решта - приблизно по 20% - на Півдні і Правобережжі. Переважали українці лише серед сільської інтелігенції та спеціалістів без вищої освіти. В останні десятиліття ХІХ - на початку ХХ ст. в умовах прискореної модернізації серед селян піднісся престиж розумової праці і з'явилися бажаючі стати вчителями, лікарями, юристами, агрономами, ветеринарами тощо. Викликане це було, серед усього іншого, небажанням ділити господарство серед спадкоємців. За цих умов батьки прагнули віддати молодших синів на навчання до вищих і середніх навчальних закладів, щоб забезпечити їх надійними засобами існування поза сільським господарством.

           Підсумовуючи сказане, можна констатувати значне відставання української більшості регіону на шляху модернізації від росіян, євреїв, греків і представників деяких інших національних меншин Півдня. На початку ХХ ст., як і сторіччя назад, українці були представлені здебільшого селянством. У промисловості, торгівлі, на залізницях та інших ділянках праці, пов'язаних iз сучасним виробництвом, їх було порівняно мало. Прошарок українських робітників, дрібної та великої торговельно-промислової буржуазії, інтелігенції був тонким і маловпливовим. Хоча можна констатувати і сприятливу тенденцію: поступово, але неухильно цей прошарок збільшувався.

3.Формування національної свідомості.

           Формування національної свідомості було наступною важливою складовою формування модерної української нації.

           Історики переконливо довели, що на цей процес сильно впливають історичні традиції, колективна історична пам'ять, спільні міфи. Ентоні Сміт "спільні міфи та історичну пам'ять" називає однією з найважливіших рис національної ідентичності.

Спільним історичним міфом українців був міф про їхнє козацьке минуле. Географічно його поява була пов'язана саме з Півднем. Свого часу безмежні південні степи відкривали широкі можливості і перетворювали цей край у регіон волі. Степ формував новий тип особистості й новий тип взаємин, новий соціум - зовсім несхожий на замкнуте, розділене щільними становими перегородками суспільство середньовічної Європи. Тут існувала Запорозька Січ, не було кріпацтва, і формувалися нові, незвичні для тодішньої Польщі та Росії, але привабливі для закріпачених селян, по суті, буржуазні виробничі відносини. Ця територія - Вольності Війська Запорозького - була своєрідним "краєм волі", "зоною свободи" і притягувала до себе незадоволених і здатних на протест.

           Історики звернули увагу на ту обставину, що після ліквідації козацтва традиції запорозької "вольниці" на Півдні не зникли. Адже частина місцевого населення, особливо в межах колишніх Запорозьких Вольностей і Азовського козачого Війська, були прямими нащадками запорожців, а переселенці, спостерігаючи за ними, швидко проймалися духом вільнолюбства. "Міф, символ, спосіб спілкування та певний набір норм поведінки є чинниками, які загалом значно життєздатніші, аніж суто матеріальні чинники", - зазначає Дж. Армстронг.

           Але ментальні особливості створюють лише сприятливий ґрунт для формування національної свідомості. Історики дійшли висновку, що національна свідомість, на відміну від етнічної, не формується стихійно. Вона є результатом цілеспрямованого виховання засобами національної культури - освіти, художньої літератури, преси, впливу сім'ї, науки, громадсько-політичних об'єднань, партій тощо. Освіта в цьому ряді впливів займає особливу роль.

Якщо порівнювати Південь з іншими регіонами України, то можна констатувати, що він характеризувався порівняно високим рівнем письменності. Відсоток освічених в південних губерніях України був значно вищий, ніж на Правобережжі чи Лівобережжі, і в 1897 р. коливався між 27,9 % в Таврійській губернії і 21,5% в Катеринославській. Напередодні Першої світової війни на Півдні всерйоз заговорили про впровадження загальної початкової освіти, а співробітник Олександрівського повітового земства Павло Чижевський узагальнив проблему в брошурі під назвою "Всеобщее обучение в земских губерниях" (СПб., 1910).

           Здавалося, для формування національної свідомості на Півдні складаються особливо сприятливі умови. Але слід пам'ятати, що в умовах, в яких перебувала Україна, національне культурне середовище формувалося в гострій конкуренції з російськими культурними впливами. Це прекрасно розуміли імперські чиновники в Україні, максимально звужуючи сферу впливу української культури і прагнучи перетворити освіту в знаряддя русифікації.

4.Національно-визвольні рухи у південноукраїнському регіоні.

           Інформація про різноманітні прояви українського культурного життя в Катеринославі, Одесі, Олександрівську, Мелітополі та в багатьох інших містах і селах Півдня зустрічається в історичних документах досить часто. Його натхненниками були народні вчителі, земські службовці, студенти, письменники, учені, актори, музиканти тощо. Перелік прикладів участі української інтелігенції у формуванні національного культурного середовища на Півдні може зайняти багато сторінок. Наведемо лише деякі з цих прикладів.

           Наприкінці ХІХ ст. Міністерство землеробства дозволило, "як виняток", надрукувати українською мовою брошуру агронома і відомого діяча українського руху, який тоді жив на Херсонщині, Є. Чикаленка "Розмови про сільське господарство". Брошура, загальний тираж якої сягав близько півмільйона екземплярів, розійшлася в селянському середовищі і стала помітною подією в суспільно-політичному житті регіону.

           На початку ХХ ст. повітові земства південноукраїнських губерній, зокрема їх сільськогосподарські комітети, неодноразово ставили питання про запровадження української мови в початкових школах. Про необхідність цього досить часто говорили з трибуни Державної Думи депутати різних політичних напрямків, які представляли різні регіони, у тому числі і Південь.

           З кінця 1905 р. в регіоні стали активно діяти українські "Просвіти". Одеська "Просвіта" в 1907 р. організувала відкрите святкування шевченківських роковин, що включало ряд заходів, у тому числі урочисті збори-концерт, панахида по Т. Шевченку, відправлена в Покровській церкві.Драматичною секцією "Просвіти" за допомоги акторів і музикантів мало не всіх театрів міста були поставлені п'єси Кобзаря. Спеціальний випуск просвітянської газети "Вісті" було присвячено життю та творчості Т. Шевченка. Робота по відзначенню роковин Кобзаря проводилася і в інших містах регіону.

           З закриттям товариства "Просвіта" в Одесі у 1909 р. українське життя не завершилося. На базі драматичної секції "Просвіти" була організована музично-драматична спілка "Українська хата", яка на 1912 р. нараховувала 209 членів. Організація проводила різноманітні заходи, в тому числі організовувалися українські вистави, читалися реферати, присвячені видатним культурним та суспільним діячам України. За визначенням В. Кузьменко з кінця ХІХ ст. Південь України став базовим осередком діяльності професійного українського театру. Значно зріс інтерес і до аматорського театру: любительські театральні гуртки в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. існували майже в усіх губернських і повітових містах, в багатьох містечках та великих селах регіону, зокрема у передмістях Катеринослава.

           Велика культурно-просвітницька робота проводилася і Миколаївською "Просвітою". "Просвіта" організовувала показ вистав, читання лекцій на українську тематику, проводила музичні вечори та концерти.

           Ця робота української інтелігенції, без сумніву, зустрічала відгук в населенні регіону, особливо, сільському. Коли в 1913 р. представник в Державній Думі від Катеринославщини М. Родзянко заявив перед депутатами, що селяни не розуміють української мови, а вимоги ввести її у школу - "вигадки невеликої купки якихось неспокійних елементів", то 1790 селян Катеринославського, Новомосковського і Павлоградського повітів підписалися під протестом проти цього акту "холуйства". Того ж року понад 160 жителів містечка Широкого на Херсонщині звернулися до єпископа Никона з листом вдячності за його виступи на захист української мови.

           Цей перелік можна продовжувати. Але звернемося до висновку одеського дослідника А. Мисечка, який українському культурно-освітньому руху на Півдні України в 1900-1914 рр. присвятив кандидатську дисертацію: "Південь України мав такі ж поступові тенденції в культурно-освітній сфері, як і решта регіонів України, а подекуди випереджав їх". Цей висновок нам здається достатньо вмотивованим.

           Подібну оцінку можна дати розмаху на Півдні українського національно-визвольного руху, тобто політичного руху, спрямованого на відродження української державності.

           Але така оцінка не відповідає поширеній в літературі точці зору, що на початку ХХ ст. на Півдні, у порівнянні з іншими регіонами України, національно-визвольний рух був розвинутий слабо. Внесок Півдня в українське державотворення пов'язується, головним чином, зі створенням індустріальної бази України. Як зазначалося вище, цю точку зору у свій час висловив Іван Лисяк-Рудницький. Однак, вона сприймалася як дещо умоглядна, адже до останнього часу конкретно-історичних досліджень стану українського національно-визвольного руху у південноукраїнському регіоні не проводилося. А тепер, коли стали публікуватися наукові праці, які описують різні прояви українського життя на Півдні в дореволюційний період, виникають підстави скорегувати цю точку зору.

           Можна навести багато фактів, які свідчать, що принаймні до 1917 р. в українських політичних партіях і національно-культурних об'єднаннях не відчувалося жодних "новоросійських" комплексів. Південь України вважався такою ж органічною частиною України, як, наприклад, Слобожанщина чи Волинь. Зрештою опубліковані документи, що характеризують політичну і культурно-освітню діяльність південноукраїнської інтелігенції з формування національної свідомості місцевих українців підтверджують це. Усі українські політичні течії й організації, які існували у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., мали свої відгалуження, інколи досить впливові, у південноукраїнському регіоні. Усі українські партії бачили майбутнє південного регіону у складі оновленої, суверенної України.

           Але справа не лише у розмаху українського руху в південних губерніях - зрештою, до 1917 р. він не набув масового характеру у жодному регіоні Наддніпрянської України. Значно важливішим було те, що на політичній арені Півдня український визвольний рух мав сильніших конкурентів, ніж його представники в інших регіонах України.

           Серед цих конкурентів на першому місці стояли, звичайно, політичні речники російської етнічної групи, представники якої на Півдні України - Новоросії - взагалі не вважали себе меншиною. Симпатії російської етнічної спільноти Півдня розпорошувалися між різними політичними партіями. У регіоні були найчисленніші в Україні відділення загальноросійських політичних партій - від правомонархічних до ліворадикальних, зокрема, анархістських.

           Росіяни південноукраїнського регіону, як і всі, хто перебував під їхнім впливом, майбутнє Південної України, яка для них залишалася Новоросією, бачили у складі оновленої відповідно до їхніх поглядів Російської держави. Оскільки інтереси різних соціальних груп перебували в гострому антагонізмі, це робило південний регіон України важливим ареалом внутрішньоросійського конфлікту, який невідворотно наближався.

           Напередодні Першої світової війни набували піднесення також кримськотатарський, єврейський, польський, вірменський, грецький та інші національні рухи. Політичні речники національних меншин Півдня пропонували своїм прихильникам різні варіанти вирішення національного питання: від національно-культурної автономії до політичної незалежності.

           Однак громадсько-політична палітра південноукраїнського регіону цими силами не вичерпувалася. У регіоні, крім проімперських і національно-визвольних тенденцій, мали місце і суто регіональні, які інколи називають також територіальними.

5.Регіональні політичні тенденції у південноукраїнському регіоні.

           Носіями територіальних настроїв були різні соціальні верстви й національні групи Півдня, зокрема, місцева багатонаціональна буржуазія. Ці настрої знаходили відгук також у колах ліберальної інтелігенції та, певною мірою, в інших верствах міського населення південної частини України. Будь-яке рішення центральної влади щодо свого регіону вони сприймали з урахуванням його подальшого впливу на їхнє благополуччя. Захищаючи свої життєві принципи, привілеї і прибутки, ці групи людей змушені були ставати на позиції регіонального (інакше - місцевого, територіального) патріотизму і навіть критикувати політику царизму, якщо вона якимось чином суперечила їхнім інтересам.

           Під впливом регіональних настроїв до певної міри перебувало місцеве самоврядування і навіть частина чиновників. Міські думи і земства вимагали для себе і, безумовно, для регіону ширших повноважень. В умовах російської революції 1905 р. і послаблення контролю центру над окраїнами місцевий регіоналізм втілився у проекти створення на Півдні автономної від імперського центру державної одиниці - Південно-Руської або Чорноморської республіки на чолі з популярним в Одесі адвокатом О. Пергаментом.

           В історичній літературі немає єдиної точки зору щодо оцінки співвідношення територіальних тенденцій і національних вимог українського народу, хоча дискусія стосовно цього продовжується багато десятиліть.

           У 1912 р. у московському журналі "Украинская жизнь", зі статтею "Капитализм и русская культура на Украине" виступив М. Гордієнко. Він констатував тісний зв'язок між територіальними й національними суперечностями в Україні. З подібною точкою зору виступив у 20-ті роки ХХ ст. відомий український історик Михайло Слабченко, який навів конкретні факти на підтвердження ідеї, що історичні прагнення регіональної буржуазії не суперечать інтересам національно-визвольного руху.

           Така точка зору особливо актуальна, коли мова йде про Південну Україну. Тут заклики до децентралізації, зміни політичного ладу імперії та встановлення особливого статусу Півдня з вуст місцевих жителів звучали значно частіше, ніж в інших регіонах. І можна погодитися, що подібні регіональні ініціативи в умовах жорсткої бюрократичної централізації, яка панувала в Російській імперії, не суперечили корінним інтересам українського руху.

           Інше важливе питання, породжене зазначеною вище дискусією: як співвідносилися територіальні тенденції та територіальні ідентичності з процесом формування модерної української нації? Це запитання поки ще залишається без однозначної відповіді. Якщо виходити з широкої історичної перспективи, то в її річищі регіональні прагнення, напевне, не суперечили завданням національного визволення, а прийнявши за основу націотворення політичну концепцію, їх навіть можна розглядати як важливий фактор формування модерної української нації. Окремі історичні факти можна трактувати як підтвердження цьому. Зокрема, харківський історик Д. Чорний дійшов висновку, що зміни, які відбувалися в українських містах на початку ХХ ст., "призводили до створення якісно нових відносин, стилю життя, поведінки мешканців. Формувалася нова міська людина, нова спільнота, яка відрізнялася від інших громадян, спільнот імперії. Можна припустити, що це були із соціокультурної точки зору вже не звичайні та звичні росіяни (великороси, малороси тощо). Зрозуміло, жителі Катеринослава, Олександрівська, Новомосковська, Павлограда, Бердянська, Маріуполя не відчували себе городянами України. Поки що лише через реальну приналежність до іншого краю в їхньому середовищі формувалося відчуття регіональної спільності, певного територіального патріотизму".

           Цей висновок добре корегується з поглядом І. Лисяка-Рудницького, який стверджував, що становлення модерної української нації не зводиться до зусиль одного класу чи однієї етнічної групи - українців. При аналізі цього процесу слід брати до уваги "всілякі інші сили" - усе, що мало відношення до України і прямо чи опосередковано впливало на формування модерної держави. Як зазначалося вище, з подібною точкою зору виступав і О. Оглоблин, який закликав вважати все, що створено на Україні силами територіальних і національних діячів, незалежно від їхнього національного походження і мови, належним Україні.

           У цьому контексті не здається занадто сміливим припущення Д. Чорного, який територіальну ідентичність вважає "перехідною сходинкою" до формування нової національної самоідентифікації міської людності.

           Але переважна більшість населення Півдня були сільськими жителями. Тому важливо знати, чи готове було село сприйняти ці зміни в місті як щось близьке, іншими словами, чи відбувалося соціокультурне зближення міста і села. На Півдні України переконливих прикладів цьому в ХІХ - на початку ХХ ст. не виявлено. Можна говорити лише про далеку перспективу такого зближення і формування на цій підставі територіальної ідентичності як підґрунтя творення української політичної нації.

           Може саме тому в селі особливої підтримки територіальні прагнення і не здобули. Про них ніхто з селян не знав. Регіональні настрої помітніше проявлялися в південноукраїнських містах, а селянське середовище до них було байдужим не лише через низький рівень свого розвитку. Занадто глибокими і гострими були історичні суперечності між містом і селом. Місто все ще залишалося "чужим" для українського селянства, і чужим здавалося все, що від нього йшло.

           Зазначені обставини перетворювали проблему українського національного визволення на Півдні у складнішу, ніж у будь-якому іншому регіоні України. Багато залежало від того, як поставляться до державницьких прагнень українців представники національних меншин, як співвідноситимуться регіональні тенденції та сформовані на їхній основі територіальні ідентичності з українським націотворенням - стоятимуть на заваді формуванню української нації та становленню української державності чи сприятимуть цьому процесові.

           Але на початку ХХ ст. до цієї дилеми ще не дійшло. Наближалася Перша світова війна, з якої починався новий етап в історії України. Несподівано на перший план стало висуватися питання про ставлення до України, зокрема її південного регіону, міжнародного співтовариства.

Ця сторінка повинна автоматично перенаправляти. Якщо нічого не відбувається, будь ласка, скористайтеся наступним посиланням для продовження.