ІФКіС 014: Лекція 8. Фізична культура на Запорізькій Січі

Лекція 8. Фізична культура на Запорізькій Січі

Тема 8 Фізична культура на Запорізькій Січі

План

1. Особливості народної фізичної культури українського народу.

2. Система військово-фізичної підготовки на Запорізькій Січі.

1. Особливості народної фізичної культури українського народу

Переважну більшість запорізького воїнства складали прості українські селяни. Отже, для ефективного виховання воїнів, необхідній був постійний військово-фізичний вишкіл. Безперервні набіги на Україну поневолювачів вимагали практично від усієї людності України певної обізнаності з військовим ремеслом Складна військова ситуація сприяла поширенню військово-фізичної підготовки народу.

Павло Алеппський, подорожуючи разом зі своїм батьком по Україні, так характеризував побут українського народу того часу: «Вони від дитинства вчаться їздити верхи, стріляти з рушниць і луків та бути відважними».

В часи козацької доби побут українців був дуже насиченим різноманітними рухливими іграми, змагальними фізичними вправами. Найголовнішу роль в процесі підготовки народу до збройного захисту рідної землі відігравали віковічні традиції, серед яких ще збереглися звичаї відповідальності батьків за виховання своїх дітей, особливо козаків. Наприклад, ще за княжих часів батьки вчили дітей володіти зброєю та їздити верхи.

Народна фізична культура в добу козаччини, крім інших соціальних функцій в першу чергу виконувала функцію військово-фізичної підготовки. Із самого раннього віку виховання юнаків орієнтувалось на виховання у них тих морально-психічних та фізичних якостей, які були необхідні у військовій справі. Панівну роль в системі фізичної культури відіграє національний ідеал духовної та тілесної досконалості, уособленням якого став образ козака-звитяжця, захисника рідної землі.

Суттєву роль у загальнонаціональному поширенні народної фізичної культури відігравав український фольклор. Народна пісня, легенда, дума формували національну систему виховання, результатом якої виступає легендарна, гармонійно розвинута особистість козака. Це своєю чергою, призводить до того, що елементи народної культури, і фізичної зокрема, поступово впроваджувались у професійну культуру, освіту.

За часів козацької доби в Україні були поширені школи, які організовувались при кожній православній церкві. Особливо насичено, цікаво проходили свята переходу учнів з одного класу в наступний. Цікаво, що свята переходу від букваря до часослова, а від часослова до псалтиря, завжди супроводжувались дитячими забавами та рухливими іграми. Фізичне вдосконалення молодого покоління було цілорічним, оскільки величезна кількість народних рухливих ігор для дітей поділялась на весняні, літні та зимові.

Серед передових вчених-педагогів України на першу половину XVII століття вже припадають і перші намагання теоретичного обґрунтування системи фізичного вдосконалення учнів в структурі тогочасної шкільної освіти. Знаменитий український вчений Єпіфаній Славинецький у своєму творі «Громадянство звичаїв дитячих» нарівні з іншими питаннями виховання, освіти, культури, поведінки учнів багато уваги приділяє ефективному використанню народних рухливих ігор та фізичних вправ, поділяючи їх на «корисні і некорисні»

У своїй праці він перераховує у формі запитань та відповідей рекомендовані вправи: рухливі ігри з м’ячем, біг, підскоки на одній та двох ногах. Під час рухливих ігор та вправ діти, підкреслює Є. Славинецький, повинні проявляти витриманість, уважно відноситись до слабших. Наприклад, в одному із питань запитувалось: «Що прикрашає дитину під час гри?» – у відповідь вказується: «Постійність, чесні веселощі, рухливість, звичка грати чесно і правдиво, а не обманом чи підступом у грі перемагати».

Таким чином, в системі народної української освіти та в теорії й практиці переважав комплексний підхід до виховання, де поруч із вдосконаленням моральних якостей велике значення приділялось тілесному (фізичному) вихованню дітей.

Важливу роль у вихованні української молоді, особливо сільської відігравали парубоцькі громади – своєрідні об’єднання неодружених юнаків. Найважливішою соціальною функцією українських молодіжних громад (існували дівочі, юнацькі та підліткові) була організація молоді з метою духовного, морального і тілесного виховання членів громади.

Головною умовою вступу у парубоцьку громаду був вік. До громади приймали хлопців 16-18 річного віку, причому громада особливу увагу звертала на зріст та фізичну силу нового товариша. В тому випадку, коли в сім’ї було двоє або більше синів, молодший брат мав право вступу до громади після того, як старший одружується. Виняток робили тоді, коли молодший брат був сильніший за старшого. Отже, фізичні якості вважалися одним із найважливіших критеріїв у соціальній оцінці людини. Парубоцькі громади високо цінували у своїх товаришах сміливість, кмітливість, а за порушення загальноприйнятих норм життя (пияцтво, крадіжки) ганебно проганяли з членів громади.

Під час народних свят та зібрань молоді, члени парубоцьких громад використовували різноманітні види народної боротьби, багато різновидів рухливих ігор.

Характерною ознакою колориту української землі того часу були мандрівні борці – молоді хлопці, які ходили по селах і мірялися силою з сільськими парубками. «Давно се діялось колись, ще як борці у нас ходили по селах» – писав у своїй поезії «Титарівна» Т. Г. Шевченко. Перемога в таких імпровізованих поєдинках з мандрівними борцями дуже високо цінувалася серед молоді та дорослого населення, а переможець увінчувався вінком і довгий час вважався героєм парубоцької громади. В традиції мандрівних борців яскраво простежується відгомін давньоукраїнської традиції, носіями якої були скоморохи.

Однією з головних причин, яка гальмувала розвиток, народної фізичної культури в Україні була реакційна політика московського царизму та московської православної церкви. Особливо цей негативний вплив посилився після того, як у 1685 році Київський митрополит Гедеон (світське ім’я Григорій Святополк-Четвертинський) визнав над собою владу московського патріарха. За допомогою «руської» церкви царизм переслідував українське слово, розвиток народної культури українців.

У 1719 р. Київська духовна консисторія прийняла загальні заходи проти активного проведення молоддю свого дозвілля, заборонивши всілякого роду вечорниці та зібрання молоді. Так, в указі консисторії йдеться про те, що «вечорницям від цього часу не збиратися і непотрібних здоров’ю людському шкідливих кулачних боїв не розводити ..., а ще якби хто був супротивним заповідям Божим – відлучати від церкви».

Проте, попри постійні утиски польських магнатів і російського самодержавства, український народ зумів зберегти та примножити свої звичаї, традиції та обряди, що сприяло утвердженню народної по суті фізичної культури українців у більш пізні часи.

В Україні дуже поширеними були «верхогони» пов’язані з Різдвяними святами взимку. Окрім перегонів, розповсюдженим серед молоді було й катання на санчатах з запряженими собаками: «...не раз просто так, для приємності пускалися ґринджолами по сніжній дорозі» (І. Крип’якевич). Серед найменших дітей популярним було ковзанярство.

В довгі зимові вечори молодь випробовувала свої сили в грі у шахи, які були відомі в Україні ще з княжих часів. У весняні та літні дні серед молоді поширеними були рухливі ігри з м’ячем та дерев’яними кулями. Суть гри в тому, що підкидаючи дерев’яну кулю, на льоту намагаються попасти в неї короткими й товстими палицями.

В цей період доволі поширеними були ігрища, присвячені святам Івана Купала, початку хліборобського сезону, його завершенню, в яких використовувались народні рухливі ігри, танці, фізичні вправи.

Важливу роль у військово-фізичній підготовці й надалі продовжує відігравати полювання. Свідчення про традиції полювання наводяться у «Поемі про полювання» – письмовій пам’ятці XVII століття. Цікаво описано способи полювання: «на нього, кабана, виходили цілим військом, використовували пастки, сітки, загорожі й засіки, мисливських хортів, рушниці, обухи, луки». Автор підкреслює, що полювання особливо корисне для молоді, для якої це акт військового навчання, призначення до мужності, витривалості. Прикметним в поемі є опис діяльності мисливця, який безстрашно стрибав на кабана, сідлав його і вбивав.

Крім зазначених сфер функціонування, українська народна фізична культура відігравала також суттєву роль у прикладній професійній підготовці людей до умов тогочасної трудової діяльності. Наприклад, таке поширене в козацьку добу в Україні явище, як чумакування, потребувало високого рівня як психічної, так і фізичної підготовки.

Високий рівень розвитку народної фізичної культури як важливого компоненту всієї культури українського народу, сприяв вихованню здорового, міцного покоління людей. А це, своєю чергою, і великою мірою, слугувало підйому військової функції Запорізької Січі.

2. Система військово-фізичної підготовки на Запорізькій Січі

Суворе, аскетичне життя, яким жили козаки, викликало подив у очевидців, а право визнаватись запорізьким козаком вважалось найпочеснішою відзнакою не тільки серед українців. Багато хто з польських шляхтичів, а пізніше московських дворян, прагнули здобути військову освіту на славному Запоріжжі. Так, навіть російський полководець М. Кутузов отримав атестат «знатного товариша Щербінівського куреня» Запорізької Січі. Атестати знатних і почесних товаришів Запорізької Січі були видані багатьом військовим і політичним діячам того часу: київському генерал-губернатору Глібову, графу Паніну, князю Прозоровському, князю Потьомкіну.

В. Антонович з цього приводу наголошував: «Запоріжжя було школою, де діставали виховання люди, які потім ставали в Україні полковниками та старшиною».

Аналіз наявних документів, матеріалів, наукових праць дозволяє виділити основні компоненти фізичної культури запорожців, національної за своїм змістом, і однієї з найпрогресивніших за своєю ідейною спрямованістю у тогочасній Європі.

Перебуваючи в стані безперервних воєн, Запорізька Січ потребувала постійного поповнення своїх лав. Тому в Січі були вироблені певні критерії відбору до козаків. Як підкреслює у своїй праці Д. Яворницький: «Кожному, ким би він не був, звідки й коли б не прийшов на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний за таких п’яти умов: бути вільною і неодруженою людиною, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві (ця умова набула сили після втрати Запорізькою Січчю політичної ролі в житті України після XVII століття), сповідати православну віру і пройти певне навчання.

Справжнім козаком ставав лише той, згідно з різноманітними свідченнями істориків, хто пропливав пороги Дніпра, пройшов семирічну підготовку, здійснив морський похід. Тобто чітких критеріїв відбору молодих козаків не існувало.

Як відомо, при церкві Святої Покрови, розташованої на терені Запорізької Січі, існувала Січова школа. Вона складалася з двох відділів, в одному з яких вчилися ті юнаки, що готувались на паламарів та дияконів. Крім того, був відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини, та інші діти. Тут вчили грамоти, співу та військовому ремеслу: «... молодиків у школі та поза школою вчили: Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати й відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти» (С. Сірополко).

Січова школа функціонувала під безпосереднім проводом козацької старшини. Для керування школою призначався один із ченців Покровського монастиря. В Січовій школі поряд з вправами для вдосконалення володінням вогнепальною зброєю застосовувались спеціальні фізичні вправи для уміння володіти холодною зброєю, правити човном, швидко плавати.

Серед молодиків Січової школи, які були кандидатами на церковні посади, також велася спеціалізована фізична підготовка військової спрямованості: «Бували випадки, коли одна і та сама особа декілька разів міняла рясу на козацьку зброю». І нерідко священники ставали на чолі козацьких загонів. Отже, під час навчання в Січовій школі органічно поєднувалися елементи фізичного гарту, військовий вишкіл з освітньою підготовкою майбутніх лицарів.

Звичайно, одна лише Січова школа не в змозі задовольнити потреби запорізького війська в повноцінному поповненні. На території вільностей запорізьких згідно з даними Д. Яворницького, станом на 1768 рік, налічувалось 44 церкви, а за запорізькими звичаями та за звичаями всієї України при кожній церкві відкривалася і функціонувала школа. Таким чином. Січові школи, стоячи глибоко на національних традиціях українського народу, були своєрідними військово-освітянськими навчально-виховними закладами, де реалізовувалася прогресивна європейська ідея гармонійного розвитку особистості.

Щодо особливостей цілеспрямованої спеціальної фізичної підготовки, то у козацькому війську не було звичаю проводити систематичну муштру. В цьому слід вбачати волелюбний характер українських козаків. Але все ж, щоб утримувати порядок в куренях війська, великого значення надавали козаки фізичній досконалості. Відомо, що рівень фізичної досконалості не раз був вирішальним чинником, на який зверталась першочергова увага при виборах козацької старшини.

Важливе місце також відводилось формуванню в козаків уміння плавати в різноманітних умовах, веслувати, добре маскуватися. Після шкільних занять відводився час для рухливих ігор та забав. В ігрових ситуаціях учні моделювали бойові дії козаків: наступ на ворога, оборону, влаштовували змагання, демонстрували фізичну силу.

Кожну весну вище Дніпровських порогів козаки влаштовували змагання з веслування поперек бурхливої річки. Перемагав той, чий човен фінішував на протилежному березі точно проти місця старту.

Часто проводились змагання з пірнання у воду. Для цього старшина впускала люльку в річку і молоді козаки пірнали, щоб дістати її з дна. Особливо почесно вважалося взяти люльку з річкового піску без допомоги рук: одними зубами і так винести її на поверхню.

Початківцем, піонером запровадження спеціалізованої фізичної підготовки у козацькому війську був Євстафій Ружинський Змолоду Є. Ружинський перебував у Німеччині та Франції, де займався різними науками, зокрема опанував і військову справу. Саме це спричинилося до того, що в історію козаччини він увійшов як реформатор, який і розпочав своє гетьманство з реформування воєнної організації козаків.

Ще більшого розвитку цілеспрямована фізична підготовка козацького війська набуває під час гетьманства П. Сагайдачного. Петро Конашевич-Сагайдачний, по закінченні Острозької Академії, пройшов воєнну школу в походах до Молдови та Лівонії (1600-1601 рр.) під керівництвом Самійла Кішки.

П. Сагайдачний, перебуваючи на чолі війська, систематично проводив його реорганізацію, почавши з того, що очистив військо від всяких захожих елементів, що нищили військову дисципліну. Запровадивши у війську сувору дисципліну, почав впроваджувати елементи постійної військової підготовки. Ядром армії при ньому стали вишколені, вимуштрувані полки. 10-річне гетьманство, П. Сагайдачною (1611-1621 рр.) призвело до того, що Українська козацька армія стала набувати сталого досвіду, у ній почали вдосконалюватися національні традиції військово-фізичного вишколу козаків.

Завдання, які ставили перед козацьким військом війни, вирішувалися за допомогою спеціальних вишколів, імітації фрагментів передбачуваного бою, вдосконалення вміння чітко зводити табір, копати шанці, в чому козаки були неперевершеними майстрами. Описуючи військову організацію запорізького війська, венеціанець Альберто Віміт говорить: «Ця республіка може уподібнюватися спартанській, ...вони (козаки) можуть змагатися зі спартанцями за суворістю свого виховання ...».

Козацьке військо мало на озброєнні шаблі, списи, вогнепальну зброю (мушкети, пістолі, самопали, рушниці, артилерію), клепи (бойові молотки), якірці та рогульки, що застосовувалися проти ворожої кінноти. Запорожців сучасники називали «рушничним військом», яке ще напочатку XVI століття використовувало запалювальні ракети. Високого рівня досягло і мистецтво ведення бойових дій на воді. У козацькому війську не було вузької спеціалізації: залежно від обставин, козаки бували «кіннотниками у степу, стрільцями в горах, моряками у воді» й однаковою мірою володіли «луком, шаблею, списом, а особливо рушницею». У мирні дні, як правило, козаки свій вільний час присвячували фізичній підготовці: об’їжджали коней, вправлялися в стрільбі, фехтуванні на шаблях.

Значне місце серед козацького життя посідали промисли: мисливство та рибальство. Найулюбленішими розвагами у козаків були рухливі ігри та змагання на силу, витривалість, спритність. Ці своєрідні змагання – герці були улюбленою розвагою серед козаків, де вони мірялися силою тіла і рук у дужанні чи кулачництві, шермі (фехтуванні) чи веслуванні, влучністю ока при стрільбах, їздою верхи.

Козаки використовували крім народних фізичних вправ і інші засоби вдосконалення: умивання холодною водою, спали просто неба. Серед козаків були поширеними багато видів народної боротьби, а саме: бої навкруги, «навхрест», «на поясах», «спас», але вершиною бойового мистецтва був гопак, який з часом перетворився на народний танець.

В гопаку дослідник В. Пилат виділяє систему відходів від супротивника, а також способи боротьби ногами. Сюди відносяться: «повзунці» – способи ведення боротьби ногами проти нижньої частини тіла, «тинки» – способи враження середньої частини тіла супротивника. Найбагатшою щодо засобів є та частина гопака, яка базується на ударах ногами в стрибку у повітрі. Тут і «розножка» – удар в стрибку обома ногами в сторону, «щупак» – удар в повітрі двома ногами вперед, «пістоль» – удар однією ногою в стрибку в сторону. Найголовнішою характерною ознакою козацького гопака було те, що цей своєрідний вид двобою базувався виключно на глибоких джерелах філософії українського народу

Серед інших систем єдиноборства потрібно назвати гойдок-боротьбу, спеціально призначену для розвідників (пластунів). За цією системою пластун «приклеювався» до противника, повторюючи всі його рухи, а в разі потреби знешкоджували. Боротьба «спас» мала суто захисний характер, для неї характерне багаторазове відпрацювання блокування дій противника.

Окремі козаки, вільні від шлюбних зав’язків, метою свого життя вважали максимальний фізичний і психофізичний розвиток. Вони настільки розвивали свої внутрішні можливості, що часто їх наділяли магічними властивостями. Козаки-характерники досконало володіли навіюванням, вміннями впливати на моральну сторону особистості противника, прагнули налякати ворога, навести нього «ману». Завдяки спеціальним вправам характерники досягали неймовірного ефекту, коли «тіло грає» і больові удари противника не відчуваються.

Високий рівень фізичного гарту і знань у мореплавстві дозволяли їм на невеликих суднах перетинати море і нападати на турецькі й татарські фортеці. Ще від своїх предків козаки перебрали вміння добре пірнати та ховатися на тривалий час від ворога, дихаючи через очеретину. Шлях від гирла Дніпра до Малої Азії козаки на своїх чайках долали за 35-40 годин, тобто за одну годину проходили 13-15 кілометрів моря.

Як зауважує Д. Яворницький, життя запорізького козака стало «своєрідним аскетизмом», козакам були не притаманні розкіш і надмірність у побуті. Головними рисами їх побуту були поміркованість і постійне військово-фізичне вдосконалення. Найтяжчим злочином вважали зраду козацтва, Вітчизни. Січ стає місцем, де формуються воєнні таланти, де карбуються сталеві характери, а також гармонійно розвинені особистості.

Отже, в добу козаччини в Україні функціонувала ефективна система народної фізичної культури, основу якої складали віковічні звичаї та традиції українців у справі тілесного, морального і духовного виховання.

Складники української народної фізичної культури: національний ідеал духовної й тілесної досконалості людини, система народних знань про фізичний розвиток і виховання, народні засоби та методи тілесного вдосконалення людини сприяли становленню і вдосконаленню високопрофесійної військово-фізичної підготовки козаків Запорізької Січі.

Військово-спортивна підготовка запорожців виступає як системно завершена педагогічна структура, в якій можна виділити наступні компоненти:

- початковий відбір, де першочергового значення надавалось рівню розвитку тілесних і моральних якостей;

- традиційно-народний здоровий спосіб життя з чітко окресленими народними звичаями – використання сил природи (водні процедури, очищення і загартування водою, сон на відкритому повітрі, поміркованість у харчуванні та вживанні алкоголю, дотримання постів);

- національні за своїм змістом специфічні засоби та методи військово-фізичної підготовки (герці, народні фізичні вправи, народна боротьба, двобій навкулачки).

У системі військово-фізичної підготовки переважали ігрові та змагальні форми використання народних фізичних вправ, часто у поєднанні з пісенним і музичним супроводом. Спрямованість військово-фізичної підготовки козаків окреслювалась досягненням досконалості у гармонійному розвитку моральних і фізичних якостей, вдосконаленні життєво необхідних рухових навичок у плаванні, бігу, їзді верхи, а також майстерному володінні різноманітними видами зброї.

Питання для самоперевірки

1. Яка основна функція народної фізичної культури України в добу козаччини?

a) розваги та відпочинок

б) військово-фізична підготовка

в) психологічна підготовка

г) освітня діяльність

2. Як Павло Алеппський схарактеризував виховання українців у козацьку добу?

a) навчалися важкої фізичної праці

б) вчились їздити верхи, стріляти з рушниць і луків, бути відважними

в) займалися тільки рибальством і полюванням

г) вивчали грамоту та співи

3. Яка організація існувала при церкві Святої Покрови на території Запорізької Січі?