Становлення фізичної ...

            Тема 6. Народні спортивні ігри та змагання як частина традиційної культури України

Форми фізичного виховання стародавніх слов’ян.

   Давні літописці і мандрівники розповідають про характерні риси життя поглядів древніх слов’ян – предків українського народу. В умовах постійних воєн з сусідніми племенами найбільше цінувалися фізичні якості людини. Серед важких змагань із природою і боротьби з чужими племенами особливого значення набувала фізична сила, загартованість і спритність Історик Прокопій Кесарійський писав про антів: “Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні”. А ще описав чимало цікавих фактів про особливості військового мистецтва слов’ян, а також їхню систему тіловиховання. Слов’яни, його словами – це в основному піше військо. Воїни озброєні списами і щитом, ніколи не одягають панцира, а деякі не мають ні сорочки, ні плаща, лише довгі штани підкочені аж до кроку, і так вступають у боротьбу з ворогом. Всі вони відрізняються великою відчайдушністю, відвагою,              жорстокістю              до              ворога.
     Давні слов’яни жили в тісних зв’язках з природою, і як їх господарські заняття, так і весь світогляд єдналися з явищами природи. Поклоніння силам природи, божествам, уславлення їх піснями, танцями та іграми мало під собою практичну основу — прагнення задобрити оточуючу природу і таким чином забезпечити собі достаток і благополуччя. Ігри присвячувалися матері-Землі, богу сонця Ярилі, богу війни Перуну. Масові ігри слов’ян відбувалися на весіллях, у місцях обміну товарів, під час “братаній” на похоронах та після судів              (незалежно  від результатів).                                                                     
   Ігрища складалися з танців, пісень, різноманітних ігор та фізичних вправ, що носили змагальний характер. На ігрищах молодь прагнула показати своє вміння в стрільбі з лука, киданні каменів у ціль і на відстань, верховій їзді і  т.д..               Стародавні слов’яни були близькими до природи їхні господарські заняття і світогляд єдналися з її явищами. Максимальне наближення до природи, життя, узгоджене з річним циклом сонцевороту, сприяли тому, що весь життєвий устрій слов’ян був наскрізь перейнятий системою фізичного вдосконалення. Народні ігри, різноманітні фізичні вправи, складали основу їхньої календарної обрядовості.              .
  Літописці часто описують різноманітні ігри, дужання слов’ян: “…І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні”.             
На них молодь прагнула показати свої вміння із стрільби з лука, кидання каменів у ціль і на дальність, в різних іграх і забавах. У змаганнях поєднувалися спритність і фізичне загартування, вправність і кмітливість, наполегливість і витривалість; вони розвивали пам’ять, увагу, зосередженість              .Будь-яка подія в житті слов’ян відзначалася жертвою богам               і спортивними               змаганнями. Наприклад, пошанування загиблого воїна або померлого родича відбувалося шляхом обряду “тризна”.             
            
Улюбленим заняттям і розвагою були лови, де треба було не раз із списом чи рогатиною йти на ведмедя, ставати “на прю” в лісових хащах з буй-турами, приборкувати диких коней. Поширеними в цей період були так звані ведмежі двобої та культові змагання з биком. До них входили вправи, що відображали засоби приручення диких тварин та способи полювання на них              .
   Великого значення для системи фізичного виховання стародавніх слов’ян мали юнацькі ініціації. Під час ініціацій випробовувалися в першу чергу сила і спритність посвячуваних. Окрім цього, стародавні слов’яни напевне перевіряли вміння юнака володіти зброєю, що знаходить аналогії в інших народів. Очевидно, що в давнину ініціантам завдавали фізичного болю, позбавляли сну та їжі. Зрозуміло, що хлопчики знали про майбутні випробовування і заздалегідь готувались до них, що сприяло підвищенню їхніх фізичних і психічних можливостей.             
   За часів існування слов’янських племен з метою цілеспрямованої фізичної підготовки до трудової та військової діяльності простежується осмислене використання засобів фізичного виховання, а саме: танців, рухливих ігор, забав, верхової їзди, плавання, боротьби, кулачних боїв, стрільби з лука, загартування, змагань.

Одним із найдавніших засобів фізичного виховання можна вважати танок (танець), хоча саме слово порівняно молоде, у давнину “танок” називався “пляс”. До танців, які побутівали в стародавніх слов’ян і виконувалися під час релігійних свят, слід фіднести танець “Кругляк”, який танцювали на Різдво ( символізує рух сонця ), танці “Метелиця”, “Роман”, в яких змальвується природа і які в стародавні часи мали , напевно , магічний характер. Народні танці, які проводилися під час побутових свят, включають у себе і весільні танці: “Подушковий”, “Кочерга”, “Стільчик” та ін. Господарська діяльність відображена в танцях “Косар”, “Шевчик” тощо. Очевидно, в них відбивалися давні ритуали, які передували початку праці. І звичайно, без танців не існувало дозвілля буднів. Основним елементом більшості “вечорниць”, “вулиць” були саме танці.             
            
   Велика кількість рік, озер та інших водоймищ певним способом впливали на життя стародавнього населення. За таких природних умов вміння плавати і пірнати ставало життєвою необхідністю населення. Візантійські історики, відмічають фізичні вміння і якості слов’ян, говорили про їх вміння відмінно плавати і пірнати.             
   Вміння слов’ян плавати та пірнати набуло значного поширення. Разом з трудовим і військовим їх застосуванням практикувались і змагання, що сприяли фізичному розвитку людини і закріпленню її військових якостей.             
Ще одним засобом фізичного виховання слов’ян є боротьба. В появі і розвитку початкових форм боротьби у древніх слов’ян вирішальну роль відігравали умови їх життя. Життєва необхідність захищатись або відвойовувати матеріальні цінності часто призводила до суперечок – боротьби, в якій основне значення мала тілесна сила.
   Іще з давніх часів існує різновид боротьби, який називається борюкання. Це – боротьба, яка проходить жартома, переважно між парубками та дівчатами або між дітьми. За приклад можуть правити борюкання на Купала під час обрядових дій навколо Морени, борюкання на полі після обжинків, після походу дівчат по калину та ін. Діти ж борюкаються між собою під час щоденних забав.             
Вирішення суперечок за допомогою змагань – картина для слов’ян звична. Кінні змагання також служили цій меті. Ситуації, що призводили до таких змагань, були найрізноманітнішими. Тривалі кінні перегони також присвячувались вирішенню суперечок. Різновид перегонів на відстань з переборюванням різноманітних перешкод являє собою другий вид змагань, що існували в древні часи. Кінний двобій богатирів, що завершувався частіше боротьбою на землі, є третім видом кінних змагань.
   Серед засобів фізичного виховання наших пращурів слід відмітити верхову їзду. Роль коня в древні часи важко переоцінити. З його допомогою виконували різні сільськогосподарські роботи, в тому числі обробляли землю, корчували пеньки. Кінь був важливим транспортним засобом              .
   Вершник повинен був володіти певними якостями і бути відмінно тренованим, щоб впевнено відчувати себе в сідлі. На це була спрямована система фізичного виховання наших предків, в якій вправи на оволодіння навичками кінної їзди посідали важливе місце.             
   Таким чином, спортивна роль коня в древні часи була значною і суттєво доповнювала ту його роль, яку він відігравав при вирішенні господарських і військових завдань. Зростаюча роль кінного війська вимагала від воїнів високого вміння і фізичних якостей, які досягались відповідним фізичним вихованням і різноманітними кінними змаганнями. Кінні змагання були суттєвою частиною древньої святкової культури і цікавим видовищем.
  

     Форми фізичного виховання у Київській Русі

     Важливою складовою частиною духовного світу народу є наукові знання, рівень яких свідчить про ступінь розвитку культури суспільства.   Стосовно давньоруських знань про фізичну культуру історичні джерела дають достатньо підстав, щоб піддати це питання ретельному аналізу. Умови та спосіб життя слов’ян зумовлювали високі вимоги до стану здоров’я населення, його фізичної підготовленості.    Літературні і фольклорні матеріали свідчать, що наші далекі предки значно уважніше ставились до свого здоров’я, ніж ми. Національний              ідеал здоров’я формувався через систему обрядів, повір’їв, порівнянь, приказок: “найбільше багатство — здоров’я”, “доки здоров’я служить, то чоловік не тужить”; “вартість здоров’я знає лише той, хто його втратив”; “здоровому все здорово”; “без здоров’я нема щастя”. Вітаючись, люди зичили один одному здоров’я. Народні правила етикету вимагали при зустрічі неодмінно запитувати про здоров’я один одного і членів родини.             

      
   Для збереження міцного здоров’я необхідно було дотримуватись певного способу життя. Зважаючи на те, що ідеал богатиря поєднує в собі високі моральні цінності і фізичну досконалість, у Київській Русі змалку виховувалось свідоме прагнення до фізичного розвитку і досконалості у володінні різними видами зброї. Арабський мандрівник X століття Ібн-Даст пише: ” Як у кого з них родиться син, він (батько) бере голий меч, кладе перед новонародженим і каже: “Не залишаю тобі у спадщину ніякого майна, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем …”.    Побут дитини був наскрізь пронизаний виконанням фізичних вправ та іграми. Народні рухливі ігри, забави, розваги, танці позитивно впливали практично на              всі системи і функції організму. Більшість з них виникли ще у дохристиянський період і були пов’язані із ритуалами дохристиянських свят та обрядів, змінами пори року, військовою діяльністю та мисливством. С.Килимник стверджує, що в нашого народу існували такі основні ігри: біги, стрибки через вогонь, через воду, метання списів (копій), стрільба з лука, кулачні бої, гра у боротьбу родів, гра у війну. У дівчат проводились численні ігри, пов’язані з культом, гаданням, ворожінням, великодні та зеленосвятські хороводи, пускання вінків на воду, гра в “Фортуну”, “Морену”, “Тополю”. Хлопчачі ігри були досить бурхливі, дівочі — спокійні. Жодне релігійне свято не обходилося без спеціальних рухливих ігор, забав, змагальних фізичних вправ, у яких вдосконалювалися природні сили середньовічної людини. Досягши повноліття, молодь об’єднувалася у самостійні дівочі і парубочі громади, де відбувалося остаточне становлення і змужніння особистості.             
   У ранній період Давньоруської держави існував обряд “постригу”, що символізував час вступу дитини на шлях дорослого життя, шлях воїна і відбувався в 3-4 -річному віці, коли дитину перший раз стригли і садовили на коня, на знак, що вже малий хлопець має добре навчитися їздити верхи. З цього часу виховання хлопчика брав на себе батько, або, в разі його відсутності, старійшина роду, з семи років в Древній Русі починали навчати грамоти, стрільби лука, фехтування, володіння списом і арканом, їзди верхи, а з дванадцяти років — і військовим хитрощам.             
    
   Взагалі у Київській Русі створювалась досить ефективна система фізичного вишколу молоді. У 17—18-річному віці відбувалися ініціації — “посвята у воїни”. Зміст обряду полягав у проходженні певних випробувань, зокрема моральних і психічних. Протягом усього перебування у “лісових школах” “молоді вовки” реалізували свою фізичну підготовку у військових походах та полюваннях. У щоденному житті юнаки повинні були розвивати витривалість і стриманість, вміти зносити холод і спеку, голод і спрагу; повинні були вставати до схід сонця, усе оглянути і перевірити, ставити до себе найвищі вимоги. Велике значення надавалося хоробрості і патріотизму, не боятися “ні раті, ні звіра, а творити чоловічу справу”.             
      На ловах треба було не раз із списом іти на ведмедя або наздоганяти та ловити диких коней, тому до полювання, особливо на великого чи хижого звіра, ретельно готувалися. При невправних діях можна було легко втратити життя або зазнати серйозних травм та пошкоджень. Воїни вирушали на таке полювання в повному озброєнні як у бій, хоч деяка мисливська зброя мала свою специфіку. В “Повчанні дітям” Володимира Мономаха знаходимо, що лови в Київській Русі вважалися справою справжніх мужчин, причому такою ж поважною і небезпечною, як і війна              .