ІФКіС 014: Лекція 5. Спортивно-гімнастичний рух та розвиток спорту за часів УРСР

Лекція 5. Спортивно-гімнастичний рух та розвиток спорту за часів УРСР

Тема 5. Спортивно-гімнастичний рух та розвиток спорту за часів УРСР

План

1. Зародження та розвиток спортивно-гімнастичного руху в Західній Україні: діяльність сокільських, січових, пластових, лугових та спортивних товариств Галичини.

2. Особливості спортивного руху в Закарпатті та Буковині у першій третині ХХ ст.

3. Розвиток спорту за часів УРСР: організаційні, програмно-нормативні та науково-методичні основи системи фізичного виховання.

1. Зародження та розвиток спортивно-гімнастичного руху в Західній Україні: діяльність сокільських, січових, пластових, лугових та спортивних товариств Галичини

На Західній Україні з кінця ХІХ ст. постає новітній спортивно гімнастичний рух. Своїм завданням цей рух ставив гармонійне, всебічне фізичне і психічне виховання українського народу в сукупності з формуванням характеру в дусі потреб української нації.

У 1887 році у Львові укладається перший статут для українського гімнастичного товариства за чеським зразком, але лише у 1894 році влада дозволяє заснувати перше українське руханкове товариство «Сокіл» у Львові.

Свою діяльність це товариство поширює на весь край, окрім руханки й змагу (у містах), організовується пожежна справа (у селах) і мандрівництво.

У 1889 році у Чернівцях видано перший український підручник руханки. Далі виходить низка інших руханкових і спортових підручників.

Львівський «Сокіл» за головування Івана Боберського (1908-14 рр.), стає незабаром централею під назвою «Сокіл-Батько», засновує «Сокільський майдан» у Львові, вишколює інструкторів та вчителів фізкультури, бере участь у сокільському здвизі в Празі (1912 р.) з чималим гуртом українських «соколів» з Галичини. Велике значення для пробудження національного життя мають сокільські здвиги (Стрий 1906 рік, Тернопіль 1910 рік, І Крайовий здвиг у Львові 1911 рік). У 1912-14 рр. при «Соколах» організовуються стрілецькі сокільські курені у Львові, Дрогобичі та інших місцевостях.

У 1900 році доктор Кирило Трильовський заснував руханково-пожежне товариство «Січ». Відділи цього товариства розвивалися переважно на Гуцульщині. Спочатку вони працюють самостійно, а потім з’єднуються (1912 рік) в Український Січовий Союз; крім того, «Сокіл-Батько» закладав від 1909 року свої січові організації.

Український Січовий Союз скликав здвиги «Січей» у Станіславі в 1910 році, Снятині в 1912 році, у Львові в 1914 році (спільно з «Соколом-Батьком»). За галицьким зразком організуються «Січі» на Буковині від 1903 року, на Закарпатті – від 1920 року.

Спортові клуби організувала спершу університетська молодь, яка 1911 року заснувала спортове товариство «Україна» у Львові. Це товариство влаштовувало змагання з копаного м’яча з поляками, чехами, угорцями, німцями, легкої атлетики, дужання, сітківки, наколесництва та інші.

У 1911 році відбуваються І Запорізькі ігрища (Львів), 1914 року – ІІ Запорізькі ігрища. 1911 року Олександр Тисовський організує «Пласт». З 1912 року, за почином Івана Чмоли, українські студенти Львівського Університету утворюють стрілецькі гуртки, проводять змагання зі стрільби. Спортові клуби існують у Перемишлі («Сянова Чайка»), Тернополі та інших містах.

Завершенням праці всіх українських фізкультурників і грандіозною маніфестацією українства був другий крайовий (так званий шевченківський) здвиг 28 червня 1914 року у Львові (12 000 учасників), де взяли участь «Сокіл Батько», Український Січовий Союз, спортові клуби, пластові гуртки, стрілецькі відділи (що у 1914 році створили легіон Українських Січових Стрільців). У 1914 році «Сокіл Батько» об’єднував 974 гнізда.

Під час визвольної боротьби 1917-20 рр. в Україні, не зважаючи на воєнний стан, голод, окупацію, фізична культура на всіх українських землях не замирала. По всій Україні були створені напіввійськові, напівспортові юнацькі загони, що відіграли чималу роль у визвольних змаганнях українського народу.

Після війни розвиток української фізичної культури на теренах, окупованих Польщею, Чехословаччиною і Румунією, затримувався владою, яка намагалася ввести фізичне виховання українців у рамки своїх державних спортових і фізкультурних товариств. Але українська громада увесь час уперто боролася за власні національні форми фізичної культури.

На українських землях під владою Польщі фізичне виховання молоді в школі, крім руханки (за шведською й данською системою з елементами німецької), містило різноманітні заняття на свіжому повітрі влітку і взимку, мандри та таборування (організовані «Пластом»). Рівень фізичної культури порівняно з австрійською передвоєнною школою дуже зріс. Крім того, провідна українська установа «Рідна Школа» щороку влаштовувала великі здвиги шкільної молоді з дбайливо підготованими вправами на площі «Сокола Батька» у Львові та інших містах.

Після війни змагання проводить спершу шкільна (чоловічі й жіночі гуртки) й університетська молодь. Відновили свою діяльність «Соколи». У 1923 році «Сокіл Батько» відновив Запорізькі ігрища, він же проводив третій крайовий здвиг в 1934 році. Відновлюють свою працю також «Січі», а коли влада заборонила їх діяльність в 1924 році, Роман Дашкевич заклав замість них в 1925 році «Луги», що мали у Львові рухівню й Луговий майдан (1934 рік); під тиском обставин «Луг» статутом 1932 року змушений був підпорядкуватися контролю державного Уряду Фізичного Виховання й відмовитися від ведення протипожежної справи. У 1939 році «Луги» налічували 805 товариств і до 50 000 членів, проводили окружні та крайові здвиги.

Постали нові спортові клуби, товариства, секції (чоловічі й жіночі): у Львові – Карпатський лещатарський клуб, Український Студентський Спортовий Клуб; засноване туристично-краєзнавче товариство «Плай», «Мета», «Стріла»; ловецьке товариство «Тур», в Перемишлі – «Сян», у Станіславі – «Пролом», у Стрию – «Скала», «Орлів», «Каменяр» і багато інших – з перевагою копаного м’яча, рідше з іншими спортивними напрямами.

Такий активний розвиток потребував утворення керівної організації для планування роботи. Спортова секція «Сокола Батька» й спортові клуби створили 1925 року Український спортовий союз (УСС), який проводив окружні й крайові змагання, курси та вишкільні табори, започаткував загальну «Відзнаку фізичної вправності» (1934-1939 рр.), видавав настанови, журнали, організував медичний контроль.

УСС на перше місце ставить масовий спорт й ігри, легку атлетику, плавання, зимові види спорту, бокс та інші, добиваючись щораз більших успіхів: у 1939 році існує понад 200 клубів, секцій, відділів, із понад 3 000 представників у різних видах спорту. Запорізькі ігрища 1939 року були завершенням праці, яка підтримувалася громадою.

2. Особливості спортивного руху в Закарпатті та Буковині у першій третині ХХ ст.

Розвиток Буковини з другої половини ХІХ ст. до 1914 року був, до певної міри, такий як і в Галичині. Бувши коронним краєм Австрійської імперії, Буковина перебувала під значними румунськими впливами. Однак, сусідство з Галичиною, приплив галицької інтелігенції, певна орієнтація Віденського парламенту на українські сили уможливлювали піднесення культурного життя на буковинських землях. Проте, особливо в ділянці спорту, процес українського пробудження був менш виразний і спокійніший, ніж у Галичині.

Перші тіловиховні осередки – буковинські «Січі» – виникають на початку ХХ століття. Вже у 1904 році Січові товариства об’єднуються в «Союз Січей», який згуртував шість окружних Січових організацій. У 1914 році Січових товариств налічувалося на Буковині понад сто. Однак варто зауважити, що за змістом своєї роботи ці товариства були більше політичними чи ідеологічними інституціями, ніж організаціями тіловиховного чи спортового спрямування. Крім «Січей» у 1914 році серед буковинської молоді поширювався також і Пластовий рух.

Цілковито по-іншому складалася ситуація до 1914 року в Закарпатті. Край був підпорядкований угорцям, які усіма засобами проводили асиміляційну політику щодо корінного населення, 70 відсотків якого складали українці. Закарпаття від Галичини відділяв австро-угорський кордон і, на відміну від Буковини, зв’язки Закарпаття з Галичиною були значно слабші.

Про розвиток спортивно-гімнастичного руху на Закарпатті до Першої світової війни існує мало відомостей. Попри несприятливі післявоєнні суспільно-історичні процеси, переважно сільський уклад життя, спорт поступово входив до щоденного побуту буковинців та закарпатців.

Восени 1920 року в умовах воєнного стану, запровадженого у «румунській провінції» виникає в Чернівцях українське спортове товариство «Довбуш», яке за висловом львівської газети «Змаг» відразу отримало епітет «колиски українського спорту на Буковині». Чернівецький «Довбуш» починає активну спортивно-виховну діяльність. Першою в «Довбуші» створюється футбольна секція, яка відразу набуває популярності серед молоді. Незабаром приходять перші успіхи, в 1923 і 1935 роках «Довбуш» виграє першість Чернівців з футболу.

Поступово, крім футболу, «Довбуш» береться за поширення «метавки» (гандболу), легкоатлетики, мандрівництва та плавання. У 1925 році «Довбуш», завдяки своїм успіхам, отримує запрошення до Львова на товариські спортивні змагання. У 1927 році успіху домоглася гандбольна дружина, вигравши першість Буковини.

У 1925 році «Довбуш» здобуває стадіон, викуплений та обладнаний силами громадськості. Влітку 1936 року на цьому стадіоні відбулися урочистості на честь 15-ліття «Довбуша». Програма Святкової Академії передбачала масові спортові ігрища за участю великої кількості запрошених гостей, більшість серед яких були передовими політичними й культурними діячами українського руху на Буковині. Тобто лідери спортивного руху Буковини відчували потребу й прагнули об’єднання українського народу засобами фізичної культури.

Помітна практична діяльність «Довбуша» активізувала розвиток спортового руху в буковинських містах та селах. За короткий період 1928-1938 років утворено цілу низку українських спортових осередків по усій Буковині.

Практично усі українські спортивні клуби Буковини були залучені до системи румунського спорту й належали до румунських спортивних федерацій. Окрім футболу, на клубному рівні культивувалися також волейбол, хокей, велоспорт, плавання.

З приходом у 1938 році до влади в Румунії військових почався «період жорсткого, майже тоталітарного режиму». Це позначилося і на розвитку спортивного руху. Почали масово закриватися українські спортові клуби, з’явилася небезпека втрати спортивного майдану спортивного товариства «Довбуш». Чимало спортсменів – боксерів, футболістів змушені були перейти до інших товариств чи взагалі припинити спортивні заняття.

В інших умовах розвивався спортивний рух на Закарпатті у 20-30-ті роки. Центром спортивного життя стає Ужгород. У цьому місті наприкінці 1925 року група прихильників спорту зініціювала створення спортового клубу «Русь».

Появу «Русі» мадярські спортсмени, які домінували в ті часи в спорті на терені краю, сприйняли досить скептично. Однак, за короткий період СК «Русь» вийшов на чільні позиції в спортовому житті Закарпаття. До футбольної дружини «Русі» зголосилося чимало гравців, котрі виступали в мадярських командах, але усвідомлювали, що вони русини, тобто українці.

Футбольна команда «Русь» здобула в 30-х роках низку важливих перемог, стала гідним суперником інших закарпатських клубів. Влітку 1936 року ужгородська «Русь» увійшла до найвищої чехословацької ліги, виборовши право виступати серед 12 найкращих команд Чехо-Словацької Республіки, яка була фіналісткою чемпіонату світу 1934 року.

Більшість футболістів ужгородської команди «Русь» працювала народними вчителями. Грати доводилося у віддалених від Ужгорода містах і щоб встигати на працю після змагань, спортсмени користувалися командним літаком. Тому нерідко в пресі футболістів «Русі» називали командою «летючих вчителів». Усі футболісти користувалися серед молоді та старших громадян великим авторитетом.

Крім футболу, у СК «Русь» успішно розвивались також теніс та легка атлетика. Успішна діяльність українського спортивного клубу в Ужгороді мала не стільки суто спортивне значення, скільки впливала на формування національної свідомості закарпатських українців.

В 30-х роках спорт масово поширюється й в інших місцевостях Закарпаття. Серед найпоширеніших видів спорту були футбол, теніс, волейбол, легка атлетика, а також зимові види, які особливо культивувалися в гірських районах Ясені, Рахові, Воловці.

Таким чином, як і в Галичині, спортивно-гімнастичний рух у Закарпатті та Буковині розвивався на національній основі. Спортивні товариства цього краю були складовою частиною загальноукраїнського руху, чинником національного пробудження. Внаслідок румунських та угорських утисків спортивний рух у цих регіонах не набув широкої масовості. І на Буковині й в Закарпатті існувало по одному сильному спортивному клубу, довкола їх і будувалася уся спортивна робота в краю: в Чернівцях ще був СК «Довбуш», в Ужгороді – СК «Русь». Ці клуби були чи не єдиними репрезентантами українського спорту у своєму регіоні.

3. Розвиток спорту за часів УРСР: організаційні, програмно-нормативні та науково-методичні основи системи фізичного виховання

У перші пореволюційні роки не вистачало фахівців, не було спортивної бази, але спортивний ентузіазм, натхнення молоді сприяли поступу вперед. У всіх губерніях, багатьох повітах і волостях було створено відділи Всевобучу (рос. всеобщее военное обучение). Під контролем Всеобучу знаходилися майже всі спортивні організації. Поряд із широкою і різноманітною військовою підготовкою населення, ці органи здійснювали також роботу із реорганізації колишніх і створення нових клубів та баз. Всевобуч був і організатором перших олімпійських комітетів на місцях. Положення про перший Олімпійський комітет в Україні було затверджено уповноваженим Реввійськрад М.В. Фрунзе.

У травні 1920 року в Харкові відбувся спортивний парад і проведено змагання, які мали показовий характер.

До розвитку спортивного руху активно долучились комсомольські організації. У 1918 році на Чернігівщині створено перший пролетарський спортивний клуб «Спартак», який згодом переріс у загальноукраїнську організацію.

20 липня 1922 року в Києві, на майданчику де відбувалась перша руська Олімпіада 1913 року, пройшли змагання тижня спорту, які зібрали на той час велику кількість учасників – 108 осіб. Найкращим було визнано представника клубу «Старт» легкоатлета Василя Калину.

Влітку 1923 року в Україні були проведені губернські олімпіади, а 9-29 серпня цього ж року на реконструйованому майданчику заводу «Серп і молот» в місті Харкові відбулись змагання першої Всеукраїнської олімпіади. До програми Олімпіади входили змагання з 5 видів спорту – легкої атлетики, футболу, гімнастики, важкої атлетики та велоспорту. У змаганнях взяли участь близько 300 спортсменів з Харківської, Київської, Донецької, Одеської, Полтавської, Катеринославської (Дніпро), Волинської, Подільської губерній та Криму. Серед найкращих відзначилися донеччанин Малько (повторив республіканський рекорд з бігу на 100 м – 11,4 с), харків’янин В. Стариков (переможець у стрибках у висоту – 152 см), киянин Головань (чемпіон з важкої атлетики у важкій вазі – у сумі п’ятиборства 903 фунти (351,2 кг).

Ще більшого масштабу набула друга Всеукраїнська спартакіада 1924 року, проведена також у Харкові за участю 275 спортсменів від 9 губерній України. Розпочалась Спартакіада масовими гімнастичними виступами, які викликали велике зацікавлення у глядачів. На 15 см покращила результат чемпіонки першої Олімпіади переможниця змагань зі стрибків у висоту харків’янка Маєвська (130 см). Більш ніж пів метра додала до рекорду зі стрибків у довжину спортсменка з Катеринославщини Шумська (4 м 47 см). Але своєрідний рекорд, який дивує всіх фахівців і який, мабуть, ніколи не буде перевершено, встановив Василь Калина. Єдиний представник Полтавщини, рекордсмен СРСР з бігу на 100 і 200 м, стартував 21 раз. Цей феноменальний атлет встановив рекорд СРСР у потрійному стрибку, повторив всесоюзний рекорд з бігу на 200 м, став переможцем змагань з бігу на 100, 200, 400 м, зі стрибків у довжину з місця, у довжину і потрійному, далі всіх метнув спис і диск, виграв змагання з шестиборства і один пробіг всі чотири етапи естафети 4х100 м. В. Калина у загальному заліку програв тільки команді Харківщини, набагато випередивши команду Одеської губернії, яка посіла 3 місце.

Перші зимові Всеукраїнські спартакіади розпочали свою історію з 1927 року. На лижних станціях і ковзанках Харкова змагалися 125 спортсменів з 10 міст республіки. До програми Спартакіади входили змагання з хокею, лижного і ковзанярського спорту.

У 1923 році при Харківському клубі «Юний Спартак» було створено перший в республіці Будинок фізичної культури, співробітники якого почали впроваджувати медичний контроль.

Однак вже в середині 20-х років почали проявлятись помилки й прорахунки в організації фізкультурно-масової роботи. З’явилась низка течій, представники яких хотіли повернути хід розвитку фізичної культури у напрямку своїх уявлень.

Так звані «Пролеткультівці» наполягали на відмові від використання попереднього досвіду, забороні деяких, на їх погляд непролетарських видів спорту (бокс, футбол, гімнастика). Їх гасла і заклики – «Геть спорт!», «Геть бруси!», «Створимо свої пролетарські вправи, свою гімнастику» завдали вже тоді великої шкоди фізкультурно-спортивному рухові.

Представники іншої течії, «Гігієністи», прагнули звести фізичну культуру до дуже легких вправ, мовляв, пролетарській молоді не потрібно змагатися. Шкоду заподіяли прихильники й супротивники «рекордсменського» ухилу.

Неабиякі труднощі в цей час виникали у зв’язку із повною ізоляцією Радянського Союзу, а відтак і спортсменів з України від міжнародного спортивного руху. Панівна комуністична партія повністю підпорядкувала сферу фізичної культури та спорту й спрямовувала весь розвиток у потрібному для неї руслі. З’являється ціла низка директивних листів і постанов, які формували ідеологічні основи робітничо-селянського спорту.

Разом з тим в Україні продовжують активно розвиватися спортивні клуби та товариства. Відкриваються філіали Всесоюзних товариств «Динамо», «Спартак», «Локомотив», профспілкові товариства «Хімік», «Будівельник», «Буревісник» та інші.

У 1929 році було прийнято рішення створити державні органи керівництва – Всеукраїнську Раду фізичної культури при Всесоюзному центральному виконавчому комітеті (ВЦВК) і реорганізувати місцеві Ради фізичної культури в державні органи.

Своєю чергою ВЦВК був найвищим законодавчим, розпорядчим та органом контролю державної влади в СРСР у період з 1922 по 1938 роки. Він виконував функції постійного органу між сесіями з’їзду Рад і здійснював загальне керівництво державою, у тому числі в питаннях розвитку фізичної культури та спорту. Вона була створена в 1923 році для координації роботи у сфері фізичної культури та спорту на всесоюзному рівні. Її завданням було:

- розробка загальносоюзної політики у сфері фізичної культури;

- координація діяльності спортивних товариств і секцій;

- підготовка нормативних документів та програм з фізичного виховання;

- організація масових спортивних заходів (змагань, спартакіад);

- розвиток оборонно-спортивної підготовки громадян.

Ця рада стала ключовим органом у формуванні системи фізичного виховання та спорту в СРСР, створивши основу для масового спорту та популяризації фізичної культури (реорганізовано у 1936 році).

У школах були введені нові програми, фізичне виховання стало обов’язковим для студентів. В Інститутах та університетах створювались кафедри фізичного виховання. Замість колишніх гуртків на підприємствах, установах і школах було створено колективи фізичної культури.

На початку 30-х років практично було вирішено нагальну проблему підготовки кадрів – у 1930 році в Харкові утворено Державний інститут фізичної культури України, відкриті технікуми фізичної культури в Києві, Артемівську, Одесі, Луганську, Дніпропетровську та зорганізовано Науково-дослідний інститут фізичної культури з філіалами в Києві та Одесі.

У 30-ті роки в Україні активно впроваджується Всесоюзний комплекс ГПО (готовий до праці та оборони), започатковується професійне свято, яке тоді мало назву «Червоний день фізкультурника», проводяться Всеукраїнські селянські спартакіади, розвивається система спортивної періодики, виходять друком перші підручники (у 1926 році видано «Фізична культура в школах», «Спортивні ігри», «Зимовий спорт», «Раціональне плавання»).

Всесоюзний комплекс ГПО (готовий до праці та оборони) – це масова програма фізичного виховання, яка впроваджувалася в СРСР з метою підвищення фізичної підготовки населення та створення основи для військово-прикладного тренування молоді. Комплекс ГПО був офіційно затверджений у 1931 році й став частиною державної системи фізичного виховання, що охоплювала всі вікові групи.

Основна мета комплексу – забезпечення масового залучення громадян до фізичної культури та спорту для підготовки їх до праці в промисловості, сільському господарстві та служби в армії. Вважалося, що фізично розвинена молодь зможе краще впоратися із завданнями оборони країни та зміцнення її економіки.

Комплекс складався з кількох ступенів, що охоплювали різні вікові групи:

- I ступінь – для підлітків 10-13 років;

- II ступінь – для молоді 14–15 років;

- III ступінь – для осіб старших 16 років.

До випробувань входили вправи на витривалість, силу, спритність, швидкість і військово-прикладні навички. Основні дисципліни включали біг, стрибки, метання гранати, плавання, підтягування, лижні перегони та стрільбу.

За виконання нормативів ГПО видавався відповідний нагрудний знак («значок ГПО»). Для отримання значка ГПО необхідно було виконати певні нормативи з кожного виду вправ. Значок ГПО був важливим показником фізичної підготовленості, а його наявність давала переваги при вступі до навчальних закладів, службі в армії та працевлаштуванні.

Комплекс ГПО став основою для розробки організаційних, програмно-нормативних та науково-методичних принципів фізичного виховання, що діяли в УРСР і в СРСР загалом.

В Україні комплекс ГПО активно впроваджувався з 1930-х років. Проводилися масові змагання, фестивалі та спортивні свята, спрямовані на популяризацію фізкультури серед населення. Значну роль у його реалізації відіграли спортивні товариства та профспілки, які організовували тренування та складання нормативів.

Комплекс ГПО продовжував діяти й у повоєнний період, зазнаючи певних змін і вдосконалень, залишаючись частиною системи фізичного виховання аж до розпаду СРСР у 1991 році.

Найважливішим підсумком усієї спортивної роботи в Україні цього періоду було проведення першої Спартакіади народів СРСР 1928 року. Українська команда складалась із 400 спортсменів, які представляли 29 округів республіки. Встановивши 13 республіканських та 2 всесоюзні рекорди, українська збірна посіла почесне друге місце, поступившись тільки команді РРФСР.

Попри складні внутрішньополітичні й економічні обставини в Україні було виховано велику плеяду талановитих спортсменів, яким доля не дала змоги помірятися силами з кращими представниками інших народів на Олімпійських змаганнях. Найяскравішими представниками українського спорту 20-30-х років, чиї імена прокладали наступним поколінням дорогу до олімпійських вершин були важкоатлети: Яків Шепелянський, Федір Гриненко, Яків Куценко, Григорій Новак та інші; легкоатлети Василь Калина, Марко Підгаєцький, Зоя й Зосим Синицькі, Гаврило та Іван Раєвські, Ксенія Шило, О. Безруков (перший в Україні заслужений майстер спорту); плавець Василь Фурманюк, стрілок В. Титов та багато інших.

Ідеологи радянського спорту, зрозумівши марність міжнародної ізоляції, дозволяли окремі, дуже контрольовані спроби участі кращих спортсменів у змаганнях по лінії Червоного спортивного інтернаціоналу. Перші міжнародні спортивні зустрічі провели у 1924 році українські легкоатлети, волейболісти і футболісти з представниками Фінської робітничої спортивної організації.

У 1925 році на запрошення Дрезденського робітничого спортивного клубу, футболісти збірної Харкова проводять ігри в кількох містах Німеччини. З восьми зустрічей, проведених харків’янами 7 було виграно при одній поразці. Завершальну зустріч спортсмени провели з одним з найстарших німецьких футбольних клубів «Фіхте». У середині 30-х років такі зустрічі почастішали.

У 1934 році відбулась футбольна зустріч з командою Туреччини, яка закінчилась перемогою киян. У тому ж році команда України взяла участь в антифашистському спортивному здвизі в Парижі. До програми входили змагання з різних видів спорту. Найкращих успіхів знову досягли футболісти.

У 1935 році команда України змагалась з футбольною командою професійного клубу «Ред-Стар Олімпік» у Парижі. За присутності великої кількості вболівальників українські футболісти виграли зустріч з рахунком 6:1.

Велика кількість спортсменів України увійшла до складу радянської команди на ІІІ Міжнародній Робітничій Олімпіаді 1937 року в Антверпені. Вони змагалися в легкій атлетиці, гімнастиці, важкій атлетиці, боксі, боротьбі, плаванні та футболі. Блискуче виступили гімнастки Є. Бокова, Т. Демиденко, Т. Зайцева, важкоатлет Г. Попов.

Період УРСР був визначальним у формуванні організованої системи фізичного виховання та спорту на території України. Ця система мала масовий характер і охоплювала різні вікові групи, активно розвивалася спортивна інфраструктура, запроваджувалися єдині нормативи та програми фізичного виховання.

Питання для самоперевірки

1. Коли було засновано перше українське руханкове товариство «Сокіл» у Львові?

a) 1887 р.

б) 1894 р.

в) 1900 р.

г) 1910 р.

2. Яка діяльність товариства «Сокіл» була організована А. Будзиновським?

a) тільки руханка і змагання

б) пожежна справа в селах та мандрівництво

в) лише спортивні ігри

г) тільки спортивні змагання

3. У якому році відбувся перший український здвиг в Празі, у якому брали участь «соколи» з Галичини?