Лекція. Тема 8. ПІВДЕННА УКРАЇНА ЗА ДОБИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ (березень 1917 – січень 1918 рр.): ПРОЦЕСИ НАЦІОТВОРЕННЯ (4 год.).

1.Поширення Української революції на Південь і розгортання націотворення.

1917 рік увійшов в історію українського народу першою в ХХ ст. спробою відродити Українську державу. Масовий національно-визвольний рух після Лютневої революції охопив усі українські етнічні території, що входили до складу Російської імперії, втягуючи в себе безліч нових прихильників із різних соціальних верств. Очевидець подій, відомий політик і професійний історик Д. Дорошенко писав: «Національне відродження, що з такою несподіваною стихійною силою вибухнуло з початком революції, охопило не тільки демократичну інтелігенцію та "бідніших селян", але також і цілу українську хліборобську масу в широкому розумінні слова: і селян, і козаків, і поміщиків - потомків старих козацьких родів. В усіх забилося українське серце й озвалася українська кров. На перші поклики, які йшли з Києва, радісно озвалися всі без різниці стану і заможності». Україна стала ареною національної революції, яка супроводжувалася цілим комплексом взаємопов'язаних процесів, зокрема: формуванням української політичної еліти, під проводом якої проходила національна мобілізація мас і відбувалося становлення української держави; розробкою і першими спробами реалізації української національної політики, в основі якої була ідея суверенітету України і її соборності; боротьбою за соціально-економічні перетвореннями і встановлення національного контролю над народним господарством; розгортанням національно-культурного відродження. Ці процеси у їх змістовній частині співпадають з картиною формування модерної української нації, принаймні, як її уявляв собі О. Оглоблин і як її змальовують сучасні дослідники.

Виникає питання: наскільки революційний процес і пов'язане з ним націотворення охопило південноукраїнський регіон?

Для відповіді на це питання слід звернутися до конкретних фактів. По-перше, як формувалася національна політична еліта в регіоні і наскільки вона була здатною мобілізувати населення на вирішення завдань революції?

Українська політична еліта формувалася і структурувалася, перш за все, в національних партіях та інших національно-культурних, громадсько-політичних і професійних організаціях.

Національні політичні партії в розгортанні революційного процесу відіграли провідну роль. Як відомо, і до революції вони вважали південні губернії українською територією, а її населення - повноправним суб'єктом загальноукраїнського політичного процесу. Після Лютневої революції ця позиція не змінилася. В регіоні досить швидко розгорнули діяльність усі наявні тоді українські національні партії. Їх лави швидко поповнювалися. Найвпливовішими серед них були Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) і Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська радикально-демократична партія (пізніше - Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ)). Вони виступали за надання автономії Україні, перебудову Росії на федеративних засадах. На Півдні досить активно діяли самостійники, частина яких входила до Української народної партії (пізніше - Української партії соціалістів-самостійників (УПСС)), деякі були безпартійними або входили до складу УПСР. Всі українські національні партії виступали за глибокі соціально-економічні перетворення, зокрема, аграрну реформу і встановлення державного контролю над найважливішими галузями промисловості.

З політичними партіями тісно співпрацювали інші організації національного спрямування. Після Лютневої революції Південь покрився густою мережею таких організацій. На події в Петрограді українське населення Півдня зреагувало дуже швидко. Вже 4 березня українці Одеси провели свої перші збори, на яких було прийняте рішення об'єднати місцеві українські організації в Український керівничий комітет. Настрої учасників цієї організації були досить радикальними. 10 березня на одному з перших засідань Центральної Ради представник Українського керівничого комітету (одеський дослідник О. Шишко припускає, що, можливо це був ветеран українського національно-визвольного руху, член "Братства тарасівців" В. Боровик) проінформував зібрання про діяльність цієї організації і заявив, що "політично-національний мінімум комітету є домагання демократичної республіки для України, ... навіть Гетьманщини і цілковитої самостійності, коли се можливо". Активізувалася робота одеської організації "Українська Хата". На зборах організації 5 березня було прийнято ряд рішень серед яких постанова про видання української газети в Одесі та заснування Українського дому.

В діяльності українських партій і громадських об'єднань з перших днів революції органічно поєднувалися політичні і культурно-просвітницькі питання. Зокрема, в Херсоні на зборах української громадськості у березні 1917 р. було прийняте рішення про заснування товариства "Українська Хата". У статуті товариства було записано, що метою товариства є "відродження українського народу і придбання йому відповідних часу прав". З кінця квітня по грудень 1917 р. чисельність організації зросла з 300 до більше ніж 500 осіб. При "Українській Хаті" працювали бібліотека, читальня, книгарня, артистично-співочий гурток. Почала роботу і військова філія організації. Товариство організувало збір коштів на Український Національний фонд, які було надіслано в Київ в розпорядження Центральної Ради. "Українська Хата" відкрила літні курси української мови для вчителів, що почали працювати в липні 1917 р.

З початком революції в регіоні відновлюється діяльність заборонених в роки війни "Просвіт". Невдовзі чисельність "Просвіт" та їх філій на Півдні стала обчислюватися сотнями, а їх діяльність набувала універсального характеру, охоплюючи не лише культурно-просвітницьку, але й політичну сферу. Документи свідчать, що в умовах загальнонаціонального піднесення стало швидко наростати прагнення до українізації освіти, за ініціативою місцевої громадськості стали відкривалися українські школи та гімназії.

Державотворчий процес в Україні, розробку і реалізацію політичної програми Української революції очолила Центральна Рада. До її складу на Українському національному конгресі 6-8 квітня 1917 р. увійшли представники південноукраїнських губерній, зокрема, І. Луценко, Л. Мазуренко, С. Шелухін (Херсонська губ.); Ф. Сторубель, В. Біднов та інші. Вони репрезентували весь український політичний спектр регіону - як федералістів, так і самостійників, як соціалістів, так і лібералів. Одним з головних постулатів політичної програми Центральної Ради була ідея єдності і соборності всіх українських земель і південноукраїнські представники її палко підтримували. 7 квітня делегати конгресу заслухали доповідь В. Садовського "Територія і людність України", у якій на підставі даних про розміщення й національний склад населення окреслювалися межі українських земель. Південний український кордон проводився узбережжям Азовського і Чорного морів (без Криму). У резолюції з'їзду підкреслювалося, що в ході післявоєнного облаштування світу "кордони між державами повинні бути встановлені згідно з волею пограничної людності", до того ж делегація України повинна бути запрошена на мирну конференцію. Це була чи не перша після Лютневої революції 1917 р. офіційна заява українського руху про його намір об'єднати в єдиному державному організмі всі українські землі, у тому числі й південний регіон.

Після постанови Центральної Ради у регіоні виникають губерніальні, повітові, а у великих містах - міські Українські ради. Одна з перших таких рад була створена 5 травня 1917 р. в Катеринославі на чолі з А. Шкамардою. Основною метою діяльності ради було оголошено впровадження в життя рішень Центральної Ради.

Важливою подією в житті Катеринославщини був український губерніальний з'їзд, що відбувся у травні 1917 р. У роботі з'їзду брали участь 435 делегатів, що представляли різні території та соціальні групи населення. З'їзд висловився за федеративно-республіканський устрій у Росії, національно-територіальну автономію України, формування українських військових підрозділів, українізацію армії та Чорноморського флоту, безкоштовне навчання українською мовою в усіх школах України.

Подібні рішення були прийняті на Херсонському губернському українському національному з'їзді, що відбувся 28-30 червня 1917 р. в Одесі.

Інформація про національний склад населення Півдня і про необхідність надання Україні суверенітету широко обговорювалася на сторінках місцевої україномовної преси. В кінці червня 1917 р. на сторінках газети «"Вісник Товариства "Українська Хата"» було надруковано статтю І. Челюка "Якими національностями заселена Херсонщина", в якій аналізувалися дані перепису 1897 р. й зазначалося: «З усього видно, що Херсонщина взагалі губернія українська і що великоруська нація складає меншість, ... а великоруси думають, що вони тут складають більшість і через це гнуть кирпу. У своїх відозвах вони покровительственно хочуть дати ті чи інші права "меншостям", а на ділі виходе, що меншість та і є - вони самі».

Не стояло осторонь цих процесів і українство Таврійської губернії.

На підтримку українського суверенітету висловлювалися численні селянські з'їзди Півдня, зокрема Херсонський крайовий селянський з'їзд, що зібрався в 20-х числах квітня 1917 р..

Посилення українського національно-визвольного руху на Півдні набуло яскравого прояву в розгортанні процесу українізації армії. Центром українізації армії на Півдні стала Одеса. Для керівництва українським військовим рухом було обрано Одеську українську військову раду, головою якої став військовий лікар І. Луценка. Він представляв Одеський український військовий кіш на першому українському військовому з'їзді в Києві. Велику популярність Луценка серед українців Одеси визнавали і більшовики. Тому, на їх думку, в Одесі було дуже складно "боротися з українськими елементами". Одеська військова рада мала виразно самостійницький характер.

В. Кедровський, який перебував того часу в Одесі, так описав свої враження від ситуації в місті: "Бувши до революції аморфною, українська маса почала виявляти все більше й більше ознак політично-національних прагнень і таким чином стала швидкими кроками викристалізовуватись у націю (курсив наш. - Авт.), що вже має певний комплекс властивих їй, як нації, хоч може ще й мінімальних, життєвих інтересів".

Помітним успіхом українського руху було формування в липні-серпні 1917 р. Першого гайдамацького куреня під командуванням осавула Сахна-Устимовича, який дислокувався під Одесою. Досить активною була діяльність українців у військових частинах, розташованих у Катеринославі, Херсоні, Миколаєві та інших містах Херсонської губернії. У середовищі військових Миколаєва активно діяв гурток "Курінь", у Херсоні - Українська військова громада.

Процеси українізації армії проходили і в Криму. Там плідно працював комітет Українського військового клубу імені гетьмана П. Дорошенка на чолі зі старшиною Мацьком. В Керчі існував Український військовий гурток, утворювалися українізовані частини в Євпаторії, особливої сили рух за українізацію набув у Феодосії, у Севастополі серед військових діяв гурток "Кобзар" тощо.

Центральна Рада підтримувала українізацію Чорноморського флоту. Українізацію підтримували більшість команд таких суден, як крейсери "Пам'ять Меркурія" і "Ростислав", дредноут "Воля", лінійні кораблі "Євстафій", "Борець за свободу" і міноносець "Дзвінкий".

Яскравим свідченням пробудження національної свідомості було формування в регіоні загонів Вільного козацтва. Отаманом козацького куреня в Катеринославі було обрано Г. Воробйова (Горобця), росіянина за походженням, члена Центральної Ради, члена УСДРП з дореволюційним стажем. Одразу ж на зборах до козацтва записалося понад 500 бажаючих, переважно робітників і селян катеринославського району. Про "дуже численну" Єлисаветградську козачу організацію згадав у своїх спогадах П. Скоропадський. Перший Хортицький курінь Олександрівська мав назву "Вільне козацтво робітників і селян". Робітниками Олександрівських південних залізничних майстерень було засновано також курінь "Січ". У межах Одеського військового округу (Херсонська, Таврійська і Катеринославська губернії) плідну організаційну роботу від імені Генеральної козацької ради проводив І. Луценко.

Перелік прикладів активної участі населення Півдня в українському русі можна продовжувати. Зрештою, на цю тему існує ряд історичних праць, у яких такі приклади узагальнені. Ці дослідження дають підстави стверджувати, що національний рух у південноукраїнському регіоні під час революції 1917 р. набув масового характеру. Більшість його населення підтримувала ідею відродження української державності й у тій чи іншій формі (своєю участю в національних мітингах і демонстраціях, роботою в національних партіях, культурно-освітніх і громадсько-політичних організаціях, українізованих частинах армії, Вільного козацтва, особистою підтримкою українських списків на різноманітних виборах) демонструвала це.

І все ж таки інтенсивність цього руху на Півдні була дещо слабшою, ніж в інших регіонах України. Наслідки національної мобілізації на Півдні в 1917 р. були меншими, ніж в інших регіонах України.

Зокрема на виборах до Всеросійських Установчих зборів, які відбулися в листопаді 1917 р., за списки українських партій і організацій (Української партії соціалістів-революціонерів, Селянської спілки, Української соціал-демократичної робітничої партії тощо) у межах України віддали свої голоси майже 77% виборців, того часу як у Катеринославській і Херсонській губерніях відсоток був значно меншим, хоча і перевищував позначку 50%. Щодо Таврійської губернії, то там, з огляду на особливості національного складу населення, вплив українських партій був слабшим. Населення Таврійської губернії віддало перевагу російським есерам. Українці обрали до Всеросійських Установчих зборів члена УПСР П. Салтана. Він був одним із дев'яти депутатів, обраних від губернії.

Проти української революції виступала найчисленніша національна група південноукраїнських міст - росіяни. У Декларації Центральної Ради, підготовленій у травні 1917 р. для вручення Тимчасовому уряду та Петроградській раді робітничих і солдатських депутатів, констатувалося, що російська громадськість звикла «дивитися на Україну тільки як на Південно-Західний край Російської імперії, а на українців, як на "хохлов", що відрізняються від руських тільки деякими побутовими особливостями».

За списки всеросійських партій (есерів, соціал-демократів, кадетів та ін.) голосувало в містах Півдня значно більше, ніж за українські списки. В Одесі, наприклад, на виборах до Всеросійських Установчих зборів на першому місці був список єврейського блоку, на другому - більшовиків, а на третьому з 28,5 тис. виборців - українських соціал-демократів. По Херсонському виборчому округу українські партії (есери та соціал-демократи) отримали 35,4 тис. голосів й зайняли третє місце, поступившись більшовикам та кадетам. Але, наголошуємо, мова йде лише про великі міста Півдня. У повітових центрах і дрібних містечках, де було більше українців, підтримка Центральної Ради була відчутнішою.

Не зумів український рух заручитися підтримкою і впливового на Півдні України єврейського населення, хоча єврейські національні партії, особливо праві, публічно досить часто декларували свою лояльність до вимог українців. Зазначимо, що йдеться про другу за чисельністю національну групу міського населення Півдня України. Єврейські списки у великих містах цього регіону здобули більшу підтримку, ніж українські.

Однак ситуація не переросла у відкритий українсько-єврейський антагонізм. Навіть після ІV Універсалу багато єврейських громад і політичних груп виступали з лояльними щодо незалежної України заявами. Так єврейська демократична фракція Олександрівської міської думи обнародувала після проголошення ІV Універсалу Декларацію, у якій підтримувала державотворчі прагнення українців і застерігала від звинувачення всіх євреїв в антиукраїнстві. «Перефразуючи слова відомого публіциста В. Жаботинського, - зазначалося в Декларації, - дозвольте сказати: "Дозвольте ж і нам, євреям, мати своїх негідників, і хай нації, що дала світу Мойсея, Христа, Маркса і Ласаля, - дозволено буде мати Троцького і Зінов'єва, які відмовилися від солідарності з єврейським народом". Декларація закінчувалася словами: "Хай живе вільна Україна. Хай живуть і вільно розвиваються всі народи, що населяють її"».

Узагальнюючі дані свідчать, що в найбільших містах регіону (Одесі, Катеринославі, Херсоні, Миколаєві) список УПСР і УСДРП на виборах до Всеросійських Установчих зборів здобув лише 9,3% голосів. Підтверджується фактами висновок П. Христюка: "Міста України із самого початку революції в більшості своїй зайняли ворожу до українського відродження позицію, або, у ліпшому разі, позицію повної негації, ігнорування".

Є чимало підстав вважати південноукраїнський регіон найслабшою ланкою Української революції, але саме тут, справедливо зазначають дослідники, революцію постійно випробовували на "міцність" її противники.

Як зазначалося вище, Українська революція спочатку висувала досить помірковане гасло автономії України. Такий характер вимог українців породжував надії на толерантне ставлення до них з боку російського суспільства. Але сподівання не виправдалися. Після Лютневої революції виявилося, що для Росії бурхливий спалах національно-визвольного руху, який охопив національні регіони колишньої імперії, став цілком несподіваним. Ні в Тимчасовому уряді, ні серед політичних партій не знайшлося сил, здатних адекватно оцінити ситуацію в країні. А. Дем'янов, який був товаришем (заступником) міністра юстиції, залишив спомини про роботу комісії з підготовки основних законів держави під головуванням міністра П. Малянтовича. Комісія, за свідченням А. Дем'янова, схилялася до того, щоб "залишити Росію цілісною (очевидно, мається на увазі унітарною. - Авт.) державою із сильною центральною владою. Про федеративний устрій Росії тоді, мабуть, ніхто не думав. Здається, тільки один я відкрито висловився, що окремим народностям Росії слід надати найширші і незалежні права по самоврядуванню". Почалося протистояння українського визвольного руху і російського уряду. Особливо яскраво відбилося це на становищі південноукраїнського регіону.

2.Політика Тимчасового уряду щодо Півдня і національна консолідація українського населення регіону.

Стосовно Півдня Тимчасовий уряд проводив політику, яка істотно відрізнялася від його політичного курсу щодо решти України.

Як і царський уряд, він вважав південні губернії "внутрішніми" губерніями Росії - Новоросією. Коли в ході національно-визвольної боротьби і проголошеного Українською Центральною Радою ІІ Універсалу Тимчасовий уряд встав перед необхідністю погоджуватися на автономію України, він усіма силами прагнув вивести за межі автономії Південь. Про це яскраво свідчив його документ - "Тимчасова інструкція для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду на Україні", датована 4 серпня 1917 року. У"Тимчасовій інструкції" зазначалося: "Повноваження Генерального Секретаріату поширюються на губернії: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську, за винятком повітів Мглинського, Суражського, Стародубського і Новозибківського...". Таким чином, поза всяким впливом Генерального Секретаріату залишалася більша частина України: Харківська, Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії. В цьому виражалося прагнення залишити під прямим управлінням Росії за будь-яких обставин індустріальний Донбас, Криворіжжя, стратегічно важливі південноукраїнські порти. Ці землі були заселені переважно українцями, які становили від 2/3 до 3/4 місцевої людності. Саме як українці вони поводилися в 1917 р., підтримуючи українські політичні партії та громадсько-політичні об'єднання. Як уже зазначалося, на виборах до Всеросійських і Українських Установчих зборів за українські політичні партії голосувала абсолютна більшість населення. Етнічні українці на цих землях ніяк не відділяли себе від жителів, наприклад, Полтавщини, Київщини чи Поділля.

Дії Тимчасового уряду були спрямовані на дезінтеграцію України, розчленування території та роз'єднання її народу, на припинення процесу українського державотворення і націотворення. Своєю інструкцією Петроград недвозначно заявив Україні, чого буде коштувати їй подальше наполягання на національно-територіальній автономії.

Центральна Рада прийняла резолюцію, в якій висловила негативне ставлення до Інструкції. Як на її ваду, вказувалося на те, що Інструкція "не дає змоги демократії України утворити власть на всій території, заселеній українським народом". Характерно, що ввечері 9 серпня 1917 р., тобто того дня, коли Центральна Рада висловила своє ставлення до Інструкції, вона прийняла рішення про скликання "якнайскоріше Установчих зборів етнографічної України", тобто і південного її регіону.

Антиукраїнська політика Тимчасового уряду викликала хвилю невдоволення населення Півдня, яке не могло сприйняти його виведення за межі автономної України. У серпні 1917 р. на адресу Центральної Ради надійшли сотні телеграм із резолюціями зборів і мітингів, які засуджували політику Тимчасового уряду та його Інструкцію. Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко так описав революціонізуючу роль обмежень, накладених Тимчасовим урядом: «...Вони об'єднували, ці обмеження, гуртували соборну Україну. До Інструкції "окраїни" (Таврія, Харківщина, почасти Катеринославщина), будучи віддаленими від центру національного руху, виявляли відносно малу національну активність. Інструкція ж, одрізавши їх від усього національного тіла, зразу вдмухнула гаряче почуття спільності інтересів, чуття образи, гніву, обурення. "Окраїни" заворушилися, захвилювалися, стали тягнутися до автономної України. Розбурхане національне чуття стало кристалізуватись і формуватись у виразні домагання. З усіх кінців України сипалися протести проти поділу єдиного тіла... Інструкція прислужилась до зміцнення й об'єднання національної свідомості краще, ніж сотні агітаторів».

6 серпня 1917 р. відбулися загальні збори жителів Велико-Михайлівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Учасники зборів виступили з протестом проти рішення уряду залишити поза межами України Катеринославську, Херсонську та Харківську губернії. 13-15 серпня в м. Катеринославі працював Катеринославський губернський селянський з'їзд, що зібрав понад 400 представників регіону. На з'їзді була ухвалена резолюція, в якій зазначалося, що з'їзд протестує проти розподілу України на частини й наполягає на негайному приєднанні Катеринославщини до України. На загальних зборах представників робітників копалень Криворізького району, що відбулися 20 серпня 1917 р. була прийнята резолюція "з приводу відношення до автономної України та Інструкції Генеральному Секретаріату", в якій зазначалося: "Ми робітники українці і не українці виносимо свій рішучий протест проти Інструкції та розділу України й висловлюємо повне довір'я до Центральної Ради та Генерального Секретаріату". Аналогічні резолюції були прийняті на загальних зборах робітників і службовців станції та депо П'ятихатки на Катеринославщині 23 вересня 1917 р.

Не залишилися поза цим рухом і українські військові, які зустріли появу Інструкції різко негативно. У постанові губерніального з'їзду українізованих частин Таврійської губернії містився протест проти "виключення зі складу України Тавричини та інших українських губерній". Перелік аналогічних рішень, прийнятих різноманітними зборами регіону можна продовжувати. Ці настрої не згасли і восени 1917 р. 

Подібні настрої були характерними і для українського населення тих губерній України, на які поширювалася юрисдикція Центральної Ради. Другий Київський губернський національний з'їзд, який відбувся 19-20 серпня 1917 р., закликав Центральну Раду взяти владу в Україні до своїх рук і висловив рішучий протест проти поділу України й обмеження повноважень Генерального Секретаріату. Постанова аналогічного змісту була прийнята на з'їзді "Просвіт" у вересні 1917 р.: "З'їзд протестує проти відділення Катеринославщини, Херсонщини, Таврії і Харківщини від автономної України і вимагає домагатися негайного об'єднання всіх українських земель".

Характерно, що позиція Тимчасового уряду щодо територіальних рамок автономної України не змінилася до жовтневого перевороту 1917 р. Непоступливість уряду в національному питанні була одним із факторів, який послаблював його позиції і наближав крах.

3.Боротьба між УНР і Радянською Росією за контроль над Півднем.

Коли до Києва надійшла інформація про арешт Тимчасового уряду, Українська Центральна Рада відреагувала негайно. У відозві Крайового комітету з охорони революції на Україні при Центральній Раді від 27 жовтня 1917 р. оголошувалося, що його влада поширюється на "всі дев'ять губерній", у тому числі Херсонську, Катеринославську і Таврійську. У Відозві Генерального Секретаріату до громадян, урядових і громадських установ від 3 листопада 1917 р. було проголошено, що "Компетенція Генерального Секретаріату поширюється на губернії, де більшість населення становлять українці. Через це Херсонщина, Харківщина, Катеринославщина і Таврія (без Криму) включаються в територію єдиної України".

Ці зміни в політиці Центральної Ради були підсумовані в ІІІ Універсалі, оголошеному 7 листопада 1917 р. У цьому документі зазначалося: "До території Української Народної Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму)".

Проголошення УНР в межах 9 губерній знайшло відгук за рубежами України. Країни Антанти наприкінці 1917 р. схилялися до визнання УНР, і не зробили це лише тому, що Україна ще не оголосила про свою незалежність. Представник Англії в Україні П.Баге після Жовтневого перевороту в Петрограді звернувся до Центральної Ради зі зверненням, в якому заявив, що його уряд "буде з усією силою підтримувати уряд український в його завданнях, які він собі поставив, а саме: бути дійсним урядом, підтримувати лад і боротися з центральними державами, ворогами демократії і гуманності". Генерал Ж. Табуї, комісар Франції в Україні, з прихильністю ставився до національного і культурного відродження України. Генерал живо цікавився історією України і, як він писав "міг сконстатувати зусилля, виявленні Українською Народною Республікою для організації держави". Він був учасником ІІІ Всеукраїнського військового з'їзду, а у його кабінеті висіла велика карта України в її етнографічних межах. 5 грудня 1917 р. Ж. Табії оголосив, що "від сьогодні Франція увійшла в офіціальні відносини з Україною".

В цих заявах і рішеннях іноземних держав було мало щирості і багато кон'юнктури й політичного розрахунку. Йшла світова війна, у якій вирішувалася доля європейських країн, і чекати від них політичного альтруїзму по відношенню до України було б наївно. Але важливо було те, що вони зробили перші кроки на складному і звивистому шляху до визнання України незалежною державою.

Якщо позиція іноземних держав була суто кон'юнктурною, то українство Півдня сприйняло проголошення УНР з ентузіазмом. Після ІІІ Універсалу над регіоном (за винятком Криму) було встановлено суверенітет Української Народної Республіки.

Українські впливи в регіоні затверджувались у боротьбі з антиукраїнським сепаратизмом і територіальними тенденціями, які сформувалися ще в кінці ХІХ ст., а на Півдні України простежувалися вже з початку революції, набуваючи яскравого антиукраїнського характеру.

Уже на перших загальних зборах обраної на Українському з'їзді Центральної Ради, які відбулися 8 квітня, у виступі представника від Одеси І. Луценка говорилося про утворення в місті за ініціативою губернського комісара Веліхова організаційної структури під назвою "Одеський обласний комітет". Ця акція оцінювалася як антиукраїнська, спрямована "проти автономії України". Головуючий М. Грушевський проінформував збори про формування подібного комітету в Києві і запропонував учасникам висловитися з цього приводу. Напевне, члени Центральної Ради добре розуміли наміри ініціаторів цих комітетів. М. Ковалевський охарактеризував одеські та київські "виступи як спробу зруйнувати справу автономії України утворенням якихось крайових штатів у межах України". Доповідач запропонував рішуче виступити проти, "бо справа автономії України може розбитись об обласні комітети".

Наступним резонансним проявом антиукраїнського сепаратизму на Півдні були події в Херсоні 24 травня 1917 р. Того дня в місті група депутатів на чолі із заступником голови Херсонської ради (совєта) більшовиком С.Д. Кириченком запропонувала Херсонському виконкому ради робітничих і військових депутатів проголосити себе єдиною владою в місті, яка візьме на себе громадські та політичні функції.

В. Кедровський описав у своїх спогадах перебіг подій тих днів, у яких він брав безпосередню участь. «Це був надзвичайно "модний" революційний приклад, коли окремі совдепи почали оголошувати свої місцеві республіки. Тим вони хотіли сепарувати себе від підлягання загальноросійській владі у Московщині, а у нас, на Україні, від Української Центральної Ради... На всій Україні оголошення "Херсонської республіки" було першим явищем... Вся ця справа "республіки", на перший погляд, викликала лише усмішку; такою вона здавалася недоречною, бутафорською. Але при ближчому розгляді її ставало зрозуміло, що треба спинити цю спробу відразу, бо вона має у собі дуже глибокі коріння та є початком виконання того плану боротьби з українським відродженням, який розпочала проводити російська справжня демократія і псевдо-демократія...». В. Кедровський виклав своє бачення причин утворення цієї республіки. На його думку, однією з основних причин було "бажання не підлягати київському, тобто українському національному центрові. Совдепові здавалося, що проголошення окремої республіки позбавить Київ можливості говорити від імені цілої України. Також думав, що сам визволиться від підпорядкування Києву, моральний авторитет якого вже помітно відчував на собі".

Ці події викликали бурхливу реакцію херсонської громадськості та осуд більшості осередків політичних партій та організацій Херсонщини. На екстрених засіданнях губернського та міського комітетів громадської безпеки дії Херсонського виконкому ради робітничих і військових депутатів були визнані незаконними і шкідливими для революції. Місцеві українці брали активну участь у розв'язанні кризової ситуації. На об'єднаному засіданні ради робітничих і військових депутатів і полкового та ротних комітетів місцевого гарнізону, що відбулося 26 травня 1917 р., повторно дебатувалося питання про владні повноваження виконкому ради. Як зазначає В. Кедровський, українські депутати поставили на обговорення такі питання: «1) точно окреслити терен "Херсонської республіки" (Чи лише місто з його околицями, чи й повіт, або вся губернія?); 2) відношення до петроградського уряду та до Центральної Ради; 3) відношення до великої війни: чи Херсонська республіка буде й далі продовжувати війну разом з Росією, чи може оголосить нейтральність». Однак на засіданні майже не було більшовиків. У результаті збори скасували попереднє рішення виконкому та висловили недовіру його діючому складу. Невизнана "Херсонська республіка" проіснувала лише добу. Але це був тільки початок. Ідея залишилася, і спроби реалізувати її проявилися після захоплення в Петрограді влади більшовиками.

Слід зазначити, що антиукраїнські й територіальні впливи були помітні, головним чином, у великих, губернських містах Півдня. За околицями цих міст домінувало українство. В окремих повітах Півдня на виборах до Всеросійських Установчих зборів показники українських списків наближалися до загальноукраїнських і навіть перевищували їх. У Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії за українські списки проголосувало 69,3%, у Катеринославському - 71,8 %, в Олександрівському - 77,4%, у Новомосковському - 89,4%.

На рівні деяких повітових міст Півдня України результати виборів були для українських партій також цілком сприятливими. Наприклад, список УПСР і УСДРП одержав у Новомосковську 55,8%, в Олександрівську - 23,3%, Єлисаветграді - 18, 1%.

За цих обставин про визнання влади Центральної Ради було оголошено в більшості місцевостей регіону. Навіть ті противники національного руху, які ще недавно гостро критикували Центральну Раду і були готові розігнати її, тепер погоджувались на встановлення суверенітету української влади на Півдні. Адже альтернативою їй був більшовизм, який насувався на регіон.

"Можна сказати, що в тій чи іншій формі УЦР на початку листопада 1917 р. мала підтримку політичних сил України", - зазначає у передмові до збірника документів і матеріалів "Українська Центральна Рада" В. Верстюк. З позицій визнання і підтримки Центральної Ради, створення замість Раднаркому однорідного соціалістичного уряду у листопаді-грудні 1917 р. виступила також переважна більшість міських дум і земств України, у тому числі і її південноукраїнського регіону.

Але реалізувати наявний політичний капітал Центральній Раді не вдалося. Раднарком Росії на початку грудня 1917 р. оголосив війну Центральній Раді. Як засвідчують факти, УНР була в змозі нейтралізувати місцевих противників, у тому числі на Півдні, але протистояти зовнішньому вторгненні виявилася не в силах. Пробільшовицьки налаштовані сили, вплив яких на Півдні, особливо в містах, був досить відчутним, спираючись на значну військову підтримку з Москви і Петрограда, поступово захоплювали владу на місцях до своїх рук. Врешті-решт, в результаті широкомасштабної військової експансії Радянської Росії проти УНР Південь України потрапив під більшовицький контроль. Почався перший радянський експеримент над Півднем. Процес українського державотворення, а разом з тим і націотворення, був штучно загальмований.

Виникає питання, чи можна було уникнути такого розвитку подій? Чи були реальні можливості для зміцнення на Півдні (як і в інших регіонах) українського впливу? Чому сотні тисяч селян Півдня, які голосували під час виборів до Всеросійських і Українських Установчих зборів за українські національні партії (фактично, за УНР), і таким чином, почали ідентифікувати себе як українців, не захистили свій політичний вибір?

Вище зазначалося, що Українська революція, яка супроводжувалася формуванням національної еліти, національною мобілізацією, державотворенням, національно-культурним відродженням, передбачала також і глибокі соціально-економічні перетворення. В загальному вигляді їх можна характеризувати як оволодіння нацією (повне чи часткове) народним господарством країни. Без цього національна революція втрачає сенс, а процес націотворення гальмується. На певному етапі революції народ вже не може задовольнитися державотворенням і національно-культурним відродженням. Настає момент, коли він ставить питання: що дає йому власна держава в суто матеріальному плані?

Почнемо з того, що ж повинна була робити Центральна Рада в економічній сфері для покращення життя народу в конкретних умовах 1917 р.? Відповідь на це питання пробували знайти вітчизняні і зарубіжні автори. Якщо узагальнити написане, то основними завданнями, які стояли перед Центральною Радою в економічній сфері, були: 1) ліквідація господарської кризи шляхом встановлення державного контролю над банківською діяльністю, виробництвом, розподілом і 2) проведення аграрної реформи. Таким чином, саме життя, реальні потреби функціонування економіки вимагали встановлення над нею національного контролю, що цілком співпадало з головним вектором націотворення.

Як реалізувалися ці нагальні потреби в діяльності Центральної Ради?

У економічній сфері Центральна Рада з самого початку схилялась до введення державного контролю за виробництвом і розподілом продукції, обмеження всевладдя великого капіталу, особливо монополістичного. Однак визнаючи себе лише місцевою владою, не наважуючись на розрив з Петроградом, вона покладала надії на запровадження такого контролю з боку загальноросійського Тимчасового уряду. У свою чергу, петроградські міністри свідомо відкладали вирішення всіх гострих соціально-економічних проблем до Всеросійських Установчих зборів. Час було згаяно.

Після падіння Тимчасового уряду подальше наростання економічної розрухи все-таки примусило Центральну Раду самій перейти до прямого державного втручання в економіку, перш за все, шляхом встановлення державної монополії в торгівлі предметами широкого вжитку. В умовах гострої економічної і продовольчої кризи державний контроль, монополія на торгівлю найнеобхіднішим і стратегічно важливим - цілком зрозумілий захід. Однак він спричиняв і додатковий тиск на селянство, яке було наймасовішим виробником та споживачем в Україні. Перш ніж розпочинати такі зміни, слід було вирішити питання про землю. А цього якраз і не було зроблено. Оголосивши 7 листопада 1917 р. у ІІІ Універсалі намір провести аграрну реформу, Центральна Рада свій земельний закон, що скасовував право власності на землю і встановлював норму наділу, "яка може бути оброблена власною працею сім'ї або товариства", прийняла тільки у січні 1918 р., коли більшовицькі війська Муравйова вже стояли під Києвом, а ліквідація поміщицького землеволодіння набула стихійних, напіванархічних форм. Саме до таких форм "вирішення" аграрного питання закликали більшовики. В таких складних умовах у селян не сформувалося розуміння того, що землю їм надала Центральна Рада, і захищаючи УНР, вони охороняють і свою власну землю. В той же час державні монополії, які приводили до фактично насильницького вилучення сільськогосподарських продуктів і нееквівалентного обміну, залишалися і стали однією з причин відходу селянства від Центральної Ради.

До того ж, аграрний закон Центральної Ради, який був спрямований на соціалізацію землі, виявився хорошим лише на словах. Він спирався на старі традиції російського народництва, був, за влучною оцінкою І. Витановича, "занесеним з чужого поля..., всупереч українській дійсності". Внаслідок цього лише посилювалися національно-дезінтеграційні процеси в суспільстві. Докорінно змінюючи систему аграрних відносин, що історично склалися в Україні, цей закон не задовольнив інтереси не лише заможного і середнього селянства, але й безземельного і малоземельного. Найменш забезпечені селяни, одержуючи конфісковану у великих землевласників землю, не вирішили своїх проблем. Господарське освоєння цих земель через відсутність реманенту перетворювалося у надзвичайно складне, а часто просто неможливе завдання. Щодо традиційних джерел існування (праця в великих куркульських і поміщицьких господарствах), то в умовах революції вони зникли. Таким чином, підстави для незадоволення залишалися. Отже, те, що, "як гасло, було привабливим для малоземельного і безземельного селянства, - як правильно зазначив К. Кононенко, - при перетворення його в правні норми не тільки не внесло заспокоєння для селянства, а навпаки, породило в ньому ще сильніші конфлікти". Тепер ці конфлікти переносилися в селянське середовище, створюючи умови для "поглиблення революції", тобто вирішення своїх проблем за рахунок заможніших сусідів. Це, у свою чергу, "уможливлювало активізацію внутрішньо-українських сил, ворожих національно-державному самостановленню України. Загальні тогочасні умови зумовлювали і сприяли розвиткові цих згубних для українського відродження процесів". З цим висновком К. Кононенка важко не погодитися. Як і з іншим, що належить І. Лисяку-Рудницькому: "Якби Центральна Рада була розсудливішою, вона могла б здійснити аграрну реформу, не касуючи принципу приватної власності на землю: цей погано продуманий захід вніс багато хаосу в життя на селі".

Ефективна економічна політика, зокрема, державний контроль над фінансами, виробництвом і розподілом, а також добре продумана аграрна реформа були величезним резервом, використання якого було спроможне суттєво посилити політичну підтримку Центральної Ради в усій Україні, у тому числі на Півдні, послабити тут проімперські впливи й інтенсифікувати процес українського націотворення.

4.Більшовицька спроба дезінтеграції України.

Встановлюючи контроль над Півднем, більшовики не ставили за мету включити його до радянської УНР з центром в Києві.

У ставленні до територіальної цілісності України більшовицькі верхи в Петрограді і місцеві функціонери виявилися послідовниками Тимчасового уряду. З приходом їх до влади юрисдикція радянської Української Народної Республіки фактично поширювалася на ті ж губернії, на яких свого часу Інструкцією Тимчасового уряду була дозволена обмежена автономія УНР на чолі з Центральною Радою. Щодо українського Півдня, то після його захоплення більшовиками тут з'явилося декілька радянських територіальних утворень, мало пов'язаних між собою і підпорядкованих безпосередньо російському центру - Донецько-Криворізька Республіка, Одеська радянська республіка, Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, Радянська республіка Тавриди.

Можна багато говорити про особливості створення кожної із зазначених радянських республік. В літературі про них описано достатньо. Але привертає увагу, перш за все, спільне.

З усіх цих радянських "республік" на території України лише радянська УНР зберегла деякі риси "українськості", хоча і на її території перший прихід радянської влади супроводжувався кривавим терором проти всього, що несло на собі хоч найменший відбиток національного життя. Усі інші "республіки" не вважали себе українськими навіть формально, хоча на 60 і більше відсотків були населені українцями. В. Винниченко, аналізуючи принципи, що лягли в основу політики більшовиків в Україні, писав: «Було взято тактику роздроблення всієї України, усієї національно-етнографічної території її на окремі області, які називалися "федеративними совєтськими республіками". Національний принцип державності для України відкидався цілком рішуче. Більшовицька преса навіть того не приховувала і заявляла, що формування цих окремих федеративних республік засновується ніяким способом не на національних правилах, а на економічних... Отже, таким чином, ідея української державності цим поділом нищилась, стиралась зовсім. Є собі окремі республіки - Донецька, Таврійська... - частини "єдиної, недєлімої федеративної" Росії».

Серед істориків існують різні погляди щодо мотивів створення названих вище радянських республік. У радянській історіографії домінувала точка зору, що причинами цього була відсутність на території України єдиного більшовицького центру і помилки деяких місцевих комуністів, яких вміло "поправляли" Ленін і ЦК партії.

Зарубіжні історики схиляються до думки, що дії українських більшовиків були добре продумані і якщо в деталях не координувалися з центром, то не суперечили його політиці. М. Стахів, наприклад, пише, що «не можна повірити пізнішим історичним підтасовкам фактів, що буцімто поділ України в часи першої совєтської окупації був наслідком тільки "розброду" місцевих більшовиків в Україні. Тут ми маємо справу не з якимсь "розбродом", а з продуманою централістичною тактикою центру Російської Комуністичної Партії, який взагалі не хотів визнати потреби для існування окремої совєтської республіки у всеукраїнських національних територіальних межах. Фактично ж Україна мала за попереднім планом Москви поділитися між "республіками", щоб таким чином заперечити сам факт існування соборної української нації». На думку автора, Раднарком Росії намагався не допустити, "помимо своїх словесних декларацій, до фактичного утворення єдиної української державності хоч би навіть у совєтській формі. Тоді існував зовсім виразний план поділу України на кілька частин, від себе незалежних, а залежних тільки від російського центру". Отже, М. Стахів вважає, що російський центр наперед мав план поділу України на кілька фіктивних республік.

Олександр Юрченко, розглядаючи обставини виникнення Донецько-Криворізької республіки, пов'язує їх з діяльністю «тих елементів більшовицького проводу на українських теренах, які особливо непримиренно ставилися до ідеї не тільки державного відокремлення України від Росії, а й взагалі проти навіть автономної в межах російської держави організації її, будучи послідовними й безкомпромісними виразниками ідеї "єдиної й централізованої соціалістичної республіки"».

З організаційно-правового боку, південноукраїнські радянські республіки були типовими територіально-адміністративними витворами, які після більшовицької революції виникли в різних регіонах колишньої імперії (Ставропольська, Кубанська (з 1 травня 1918 р. - Кубансько-Чорноморська) республіка, Північна Комуна, Карельська трудова Комуна, Трудова Комуна німців Поволжя тощо). Розглядаючи їхній правовий статус, Олександр Юрченко дійшов висновку, що всі ці формації не "знайшли за весь час свого існування чіткого державоправного оформлення і перебували десь між станом несамостійного державного тіла й звичайної адміністративно-територіальної одиниці у складі унітарного державного цілого". Повноцінної автономії більшовики не визнавали, але охоче декларували своє прагнення до федеративної перебудови Росії.

Аналізуючи державно-правовий статус радянських республік, М. Стахів зазначає, що вони "належали до складу Совєтської Росії та визнавали над собою владу державних органів Совєтської Росії... Чотири з тих республік на території України (Дон, Кривбас, Одещина і Таврія) зовсім не церемонилися з українською проблемою, вважали себе російськими, а українську культуру і мову трактували як контрреволюційний буржуазний вимисел". Щодо системи органів влади цих республік, то вони наслідували готовий зразок Радянської Росії. У руках комісарів була зосереджена вся законодавча влада в республіках. Судова влада належала органам надзвичайної комісії. Фактично існували тільки центральні органи влади республіки.

Незалежно від доктринальних підходів був і суто конкретно-історичний аспект більшовицької витівки з Донецько-Криворізькою, Одеською та іншими радянськими республіками в Україні. В умовах кінця 1918 - початку 1919 років, коли становище радянської влади в Росії було хистким, коли не було твердого переконання, що в Україні закріпиться більшовизм, утворення Донецько-Криворізької та інших "республік" могло розглядатися як один із способів спробувати, якщо не пощастить забезпечити панування над цілою Україною, втримати при Росії винятково важливий для її промисловості Донецький кам'яновугільний і металургійний регіон, а також стратегічно важливі порти Чорного моря. Логіку цих більшовиків описав у 1918 р. В. Затонський, один із противників дезінтеграції України: «Ну, хай вже буде самостійна Україна (якщо вже не можна без цього) де-небудь в Австралії або, на гірший кінець, навіть на напівдикій Волині і Поділлі, але навіщо обов'язково в Катеринославщині або там на Херсонщині, не кажучи вже про Харків... Оттуду і єсть пішли всі ці вже дійсно нарошне (тільки не Грушевським) видумані республіки дипломатів, ... аби врятувати свої палестини від страшної назви "Україна"».

Сучасні історики не приділяли окремої уваги цьому питанню, хоча побіжно його торкались. Так, В. Кремень, Д. Табачник і В. Ткаченко в книзі "Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)" характеризують феномен радянських республік 1917-1918 рр. як "отаманщину більшовицького зразка". На наш погляд, такий підхід є хоча й оригінальним, однак спрощеним.

Іван Курас в інтерв'ю тижневику "Дзеркало тижня" від 1999 р. пов'язував створення Донецько-Криворізької, Одеської, Херсонської, Республіки Тавриди та інших подібних утворень із прагненням більшовиків "роздрібнити, розм'якшити національну консолідуючу ідею. Ніхто ж не називав ці республіки хоча й радянськими, але українськими. Національного ферменту там не було. І така сегментація дуже влаштовувала більшовиків: на їхню думку (і вони не помилилися), ці маленькі вогнища совєтизації тут і там із часом повинні були перерости в загальну пожежу революції".

У статті "Ілюзія та практика національного нігілізму: погляд із сьогодення на Донецько-Криворізьку республіку", написаній І. Курасом у співавторстві з В. Солдатенком, причини утворення республіки та її прагнення до виділення зі складу України криються в національному складі керівних органів більшовицьких організацій цього району, якому не були близькими національні інтереси українського народу. Серед персонального складу ініціаторів утворення Донецько-Криворізької республіки, її наркоматів були відсутні більшовики-українці.

Спроби дезінтеграції України, яку намагалися здійснити великодержавні кола Росії у 1917 - на початку 1918 рр., опираючись на місцевих прибічників, провалились. Регіональні радянські утворення виявилися нежиттєздатними. Ігнорування українського характеру регіону, непродумані соціально-політичні експерименти, безсистемна націоналізація, реквізиції та контрибуції, конфіскація хліба й вивезення його в Росію розладнали всі сфери життя. Класова ненависть, на якій спекулювали керівники цих республік, виявилася ефективним знаряддям руйнування старого ладу, але не могла стати надійною підставою для конструювання нового. Зростало внутрішнє невдоволення. Лідери цих республік не могли нічого протиставити наступу військ УНР, Німеччини та її союзників. Радянські війська були розгромлені, а Південь України знову став частиною Української Народної Республіки, яку очолювала Центральна Рада.

Ця сторінка повинна автоматично перенаправляти. Якщо нічого не відбувається, будь ласка, скористайтеся наступним посиланням для продовження.