Лекція. Тема 9. ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ В ОСТАННІЙ ПЕРІОД ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ (лютий – квітень 1918 рр.) (2 год.).

1.Роль окупаційної адміністрації.

Останній період Центральної Ради характеризувався продовженням перерваного радянським вторгненням державотворчого процесу в Україні, який, разом з тим, став потужним стимулом поглиблення націотворення.

Перш за все, Центральна Рада поставила завдання взяти під національний контроль всі українські території, у тому числі і південні. Як зазначалося вище, "історична територія", або "національно-територіальний комплекс", були однією з найважливіших підстав формування національної ідентичності.

Згідно зі статтею 6 Брестського договору Росія була зобов'язана негайно припинити війну проти України, підписати з нею мирний договір та визнати мирний договір між УНР і Центральними державами від 9 лютого 1918 р.(дати до 1 лютого 1918 р. подаються за старим, а після 1 лютого - за новим). Цим договором передбачалася участь німецьких і австрійських військ у відновленні контролю Центральної Ради над Україною, у тому числі і над її південними губерніями. 18 лютого 1918 р. німецько-австрійські війська перейшли в наступ по всьому фронту від Балтійського моря до Карпат. Операції в Україні вели 20 німецьких і 8 австрійських дивізій, до складу яких входив окремий легіон Українських січових стрільців. Наступ відбувався швидко. 14 березня 1918 р. союзні війська оволоділи Одесою, 17 березня вони ввійшли в Миколаїв, 5 квітня захопили Херсон і продовжили стрімкий наступ на північний схід. Міська дума Херсона отримала від командування австро-угорських військ роз'яснення, в якому зазначалося, що австро-угорська влада не буде нікого переслідувати за політичні погляди, однак вимагає від населення негайно здати всю зброю. У квітні до Катеринослава вступило австро-угорське військо генерала фон Арна. Німецький офіцер Г. Типтур, який приймав участь у наступі на Катеринослав, у своїх спогадах описав реакцію населення міста на наступ німців: "Радість населення з приводу настільки швидкого звільнення міста від жахливого червоного панування була майже безмежною. Де б не з'являвся в наступні дні німецький солдат чи офіцер, вони відразу ставали предметом захоплення, якщо не голосних овацій".

2.Похід Болбочана на Крим. Спроба включення Криму до складу незалежної УНР.

Приступаючи до військових операцій в південній частині Лівобережжя, Центральна Рада прийняла важливе політичне рішення щодо державно-правового статусу Криму, плануючи його включення до складу незалежної України. Керівництво Центральної Ради намагалося виправити помилку своїх дипломатів на Брестських мирних переговорах, коли ті не наважилися порушувати "кримське питання".

Завдання з визволення лівобережної частини Півдня, у тому числі Криму, було покладене на одну з кращих військових одиниць армії УНР - Запорізький корпус, яким командував генерал О. Натіїв. Таємний усний наказ про наступ військовий міністр полковник О. Жуковський оголосив 10 квітня 1918 р. Окрема група військ цього корпусу під командуванням полковника П. Болбочана мала завдання, випередивши німців, зайняти Кримський півострів і захопити Чорноморський флот у Севастополі, поставивши німців перед здійсненним фактом. Решта корпусу у складі військової групи полковника В. Сікевича мала взяти під контроль Донецький басейн.

Наступ українських і німецьких військ супроводжувався деморалізацією радянських підрозділів в Таврії. Це сприяло швидкому просуванню військової групи Болбочана на Південь. 25 квітня, на 12-й день багатокілометрового рейду, запорізькі підрозділи несподівано зайняли Сімферополь. Шлях на Севастополь був відкритий. Публікації в місцевих газетах свідчать про прихильне ставлення втомленого від анархії місцевого населення до українських військ.

Командувач 52-го німецького корпусу генерал фон Кош, який просувався услід за групою Болбочана, в ультимативній формі наказав українським частинам утриматися від подальшого наступу й залишити півострів на підставі Брестського договору, за яким Крим не належить Україні.

Перед П. Болбочаном постало складне завдання: з одного боку, він мав таємний наказ військового міністра України О. Жуковського захопити Севастополь і установити контроль над флотом, з другого - не загострювати конфлікту з німцями, щоб не допустити його переростання у збройну сутичку. П. Болбочан опинився у скрутному становищі і через перерваний телеграфний зв'язок. Після наради з генералом О. Натієвим було вирішено залишити напрямок Бахчисарай - Севастополь і піти в гори, щоб відірватися від німців і продовжити наступ у напрямку Ялта - Севастополь. Розпочалися переговори з українською частиною Севастопольського гарнізону і Чорноморського флоту про перехід на українську службу.

Після напружених переговорів між Києвом і німецьким вищим командуванням група П. Болбочана після наказу з Києва все-таки змушена була 27 квітня відступити з півострова на Мелітополь, а через чотири дні частини 52-го німецького корпусу ввійшли в Севастополь.

Поки П. Болбочан вів операції в Криму, друга частина Запорізького корпусу під командуванням полковника В. Сікевича наступала на Донбас. Наступ донецької групи відбувався швидко і 30 квітня союзники встановили контроль над станцією Колпаково на самому кордоні з Донщиною. Таким чином, на початку травня 1918 р. вся територія Південної України була визволена від більшовицьких військ. Над Півднем був встановлений національний контроль, що стало однією з найважливіших підстав розгортання тут українського націотворення.

3.Курс на впровадження нового адміністративно-територіального поділу України.

Встановленню національного контролю над регіоном мав сприяти і новий національно-територіальний поділ України, який Центральна Рада почала впроваджувати 6 березня 1918 р., коли Південь ще залишався під контролем більшовиків. Рада прийняла закон, який можна оцінювати як важливий крок у напрямку подолання імперського адміністративно-територіального поділу України і повернення до національних історичних традицій. Цим законом скасовувався поділ на губернії та повіти і, враховуючи історичні і економіко-географічні реалії, територія УНР розділялася на 32 землі. Три південні губернії (Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму)) включалися до складу таких земель: Помор'я з центром у Миколаєві (частини Одеського, Ананьєвського, Єлисаветградського та Херсонського повітів Херсонської губернії, сучасна Миколаївська область); Одеса з околицею (від сучасного обласного центру на сході до Дністровського лиману на заході і від лінії Березівка-Роздільне на півночі та до Чорного моря на півдні); Низ із центром у Єлисаветграді (колишні частини Єлисаветградського, Олександрійського повітів Херсонської та Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії, тобто у межах сучасної Кіровоградської області, північного сходу Миколаївщини та невеликої частини північного заходу Дніпропетровщини); Січ із центром у Катеринославі (колишній Катеринославський, частини Верхньодніпровського, Новомосковського, Олександрівського повітів Катеринославської та Херсонського повіту Херсонської губернії, тепер південний захід сучасної Дніпропетровської і північний захід Запорізької областей); Запоріжжя з центром у Бердянську (колишній Мелітопольський і Бердянський повіти Таврійської губернії, тепер - південь Запорізької області); Нове Запоріжжя з центром у Херсоні (колишні частини Херсонського та Дніпровського повітів Херсонської губернії, сучасна Херсонська і південний схід Миколаївської областей); Азовська земля з центром у Маріуполі (колишній Маріупольський, Павлоградський і Олександрівський повіти Катеринославської губернії, південь сучасної Донецької, північ Запорізької та схід Дніпропетровської областей), Донеччина з центром у Слов'янську, Половецька земля - центр Бахмут. Тираспільський повіт і частина Ананьєвського Херсонської губернії були включені до Подністров'я з центром у Могилів-Подільському. Частина Єлисаветградського повіту Херсонської губернії мала ввійти до краю Побуж'є з центром в Умані. Як бачимо, розробляючи новий національно-територіальний поділ України, Центральна Рада враховувала історико-географічні і економічні особливості регіону, звертаючись, разом з тим, до історичної пам'яті українців. В сучасних теоріях націотворення наявність "спільних міфів та історичної пам'яті" відноситься до найголовніших рис національної ідентичності.

Але адміністративно-територіальна реформа Центральної Ради не була завершена, і після перевороту 29 квітня 1918 р. гетьман відмовився від земельного і повернувся до старого губернського поділу.

Іншим важливим заходом Центральної Ради, який сприяв формуванню модерної української нації, було введення громадянства УНР. Відповідний закон Центральна Рада прийняла 2 березня 1918 р., ще перебуваючи в Житомирі. Цей Закон надавав абсолютній більшості жителів України право на громадянство: виключення становили лише іноземці, термін перебування яких в Україні був менше 6 місяців. Однак, Закон про громадянство УНР мав особливості, які перетворювали його в своєрідний референдум на підтримку українського суверенітету: по-перше, кожен, хто вважав себе громадянином України мав цілком добровільно вибрати відповідне свідоцтво; по-друге, громадянин УНР зобов'язувався "підтримувати державу всіма засобами, коритись її законам, боронити від ворогів і піддержувати добрий лад, порядок, свободу, рівність і справедливість". Закон про громадянство, а потім і Конституція УНР оголошували рівність громадських і політичних прав і обов'язків. Ентоні Сміт відносив "спільні юридичні права та обов'язки для всіх членів" до найголовніших рис національної ідентичності, а юридичне громадянство вважав прикметою кожної нації.

Як зазначалося вище, формування української нації передбачало відродження української еліти, у тому числі державно-політичної. Це співпадало з пріоритетами державотворчої діяльності Центральної Ради. Після відновлення контролю УНР над південним регіоном першочерговим завданням стала організація нової влади.

Центральна Рада виходила з принципу неподільності території УНР і єдності влади на її території, що було зафіксовано 10 грудня 1917 р. в проекті Конституції УНР, а 29 квітня 1918 р. і в самій Конституції, прийнятій Центральною Радою. Ці принципи підтримувалися місцевими прибічниками УНР на Півдні, хоча в складних умовах переходу до нового стану вони часто не мали зв'язку з Києвом і діяли безсистемно, виходячи з власного досвіду і своєї оцінки ситуації.

До Катеринослава з Києва жодної директиви деякий час не надходило. Тому місцеві українські сили взяли ініціативу до своїх рук. На широкій нараді представників українських організацій було вирішено створити колегіальний орган - губерніальну революційну раду у складі 10 членів на чолі з І. Мазепою. Цей орган став вищою владою на Катеринославщині.

Повернення української влади в Одесі схвально сприйняло населення міста. 14 березня 1918 р. була створена Одеська українська рада на чолі із Пшонником. До складу ради ввійшли представники українських політичних партій УСДРП, УПСР, товариства "Просвіта", рад військових і селянських депутатів, профспілок. Український прапор було піднято і над Воронцовським палацом, де проводила свої засідання Одеська українська рада. Головним Комісаром Української Народної Республіки в Одесі залишився В. Чехівський. Українським комендантом міста став полковник А. Зєнкевич.

У результаті переговорів між австро-угорським командуванням та українською владою в Одесі щодо статусу міста прийшли до такої угоди: вважати Одесу не "вільним містом" на Україні, про що ставилося питання в 1917 р. місцевими прихильниками російських впливів (російськими меншовиками, есерами, кадетами і, почасти, навіть більшовиками), а містом самостійної Української Народної Республіки.

Питання щодо статусу Одеси цікавило громадян і жваво обговорювалося на сторінках місцевої періодичної преси. Схожі за змістом статті Г. Ярошенка "Українська мова в Одесі" та Павловича "Одеса і Україна" були опубліковані в квітні 1918 р. в газеті "Вільне життя". Г. Ярошенко пише: «Вороги й ненависники України... хватаються за ідею "вольный город" як за якорь спасіння і доказують, що Одесі треба відмежуватись від України і жити своїм окремим життям, забувая одно, що цим складається положення шкідливе для України...

Кажуть: Одеса не українське місто. Добре - чиє ж? Германське, австрійське, турецьке? Чи руське?...

Подивіться на карту на чий території розкинулась Одеса, щоб вам було ясно, що не так вже проблематичні притязання України на це багате й веселе місто».

Павлович в своїй статті по суті обговорює питання: "Яке право має Україна на Одесу?". Автор приходить до цікавого висновку: "Одеса належала до України набагато раніше, ніж вона стала власністю Турції чи Росії... Одеса ніяк не може бути вільним містом, хоча б в силу свого тісного зв'язку з провінцією на 68% заселеною українцями... Одесі не бути вільним містом - ні єврейським, ні руським, ні навіть українським: це є місто на території України, через що вона й повинна підлягати розпорядженням українських властей".

15 лютого 1918 р. на засіданні Ради Міністрів Української Народної Республіки було прийняте рішення про призначення С. Комірного на чолі Головного Крайового Комісаріату Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній. Створений Центральною Радою новий орган влади дістав надзвичайні повноваження. Цей орган став єдиним представником цивільної центральної влади на Півдні, замінивши українські ради. При Крайовому Комісаріаті було створено систему управління з різними відділами, до роботи в яких залучалися відомі діячі українського національного руху Херсонщини. С. Комірному підпорядковувались усі державні та громадські заклади Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній. Представники австро-німецького командування часто втручатись у внутрішнє життя й управління України. Це ускладнювало діяльність С. Комірного.

Однак, присутність окупаційних військ не знецінює того факту, що вперше в історії південноукраїнські землі ввійшли до складу міжнародно-визнаної незалежної української держави. В складних умовах іноземної військової присутності і багатонаціонального середовища регіону українська держава встановила повний контроль над Півднем України і почала реалізовувати тут свою політику, спрямовану на національно-територіальну консолідацію регіону у межах УНР, інтенсифікацію тут націотворчих процесів.

4.Національний рух кримських татар і німецькомовної меншини.

Після падіння царизму в регіоні активізувався політичний рух національних меншин, керівництво якого в нових умовах прагнуло до самовизначення й установлення оптимальної, з його погляду, форми співжиття з Росією й Україною.

Лідери Української революції прагнули до цивілізованих форм співжиття корінної більшості з національними меншостями. ІV Універсал визнав за великоруським, єврейським, польським та іншими народами України право на національно-територіальну автономію для забезпечення їм свободи самоврядування в справах їх національного життя. 9 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Закон про національно-персональну автономію. Цей закон відкривав перед представниками національних меншостей широкі можливості для влаштування свого життя в умовах незалежної України. Але національна політика Центральної Ради влаштовувала далеко не всіх. Зокрема, лідери кримськотатарського руху і політичні вожді німецькомовного населення висунули програми, які ставили під сумнів право України на контроль над південним регіоном.

Політичне самовизначення кримськотатарського народу відбувалося у руслі, накресленому створеною навесні 1917 р. Національною (Народною) партією - Міллі-Фірка. Своїм завданням Міллі-Фірка вважала створення Кримської держави.

Після проголошення І Універсалом автономії України стало ясно, що без узгодження позицій з Центральною Радою досягти цієї мети кримським татарам не вдасться. З другого боку, вони боялися опинитися під повним контролем нової великої держави, якою могла стати Україна.

У літературі наводиться випадок, який посилив національні прагнення кримських татар і примусив їх уже в липні 1917 р. всерйоз замислитися над створенням незалежної кримськотатарської держави. Мова йде про візит у липні 1917 р. керівників кримськотатарського національного руху Д. Сейдамета і А. Озенбашли до Києва, де вони зустрічалися з лідерами Центральної Ради. Делегати привезли із собою доповідну записку, у якій висловлювалася надія на підтримку з боку Києва планів на проголошення в Криму автономії. Пропонувалось у перспективі приєднати Крим до України (на правах автономії). Однак Генеральний Секретаріат визнав розгляд цих питань передчасними, доки не буде вирішене питання про автономію України. З Києва кримські татари виїхали у пригніченому стані, хоча причина була не у відмові українців вести переговори про майбутні відносини. В одному із службових приміщень Центральної Ради увагу кримських делегатів привернула етнографічна карта України. Татарські представники привезли цю карту до Криму і пред'явили її своїм товаришам з Мусульманського виконавчого комітету (орган, обраний на з'їзді кримськотатарського народу влітку 1917 р.). Мова, напевне, йшла про оглядову карту В. Гериновича, яка грішила неточностями. На цій карті центральна та північна частина Кримського півострова на північ від лінії Феодосія - Євпаторія була визначена як територія з переважно українським населенням, що, безумовно, не відповідало тодішній ситуації. Карта справила на членів Мусульманського виконавчого комітету таке сильне враження, що її обговорення тривало цілу ніч. Саме інцидент з картою, за свідченням одного з провідників комітету Д. Сейдамета, був одним із чинників радикалізації вимог татар, бо в такому трактуванні етнографічного складу кримського населення татари вбачали, хоча й у невизначеній перспективі, можливі претензії новоукраїнської держави, яка формувалася, на території, де проживало корінне населення півострова.

Після того, як до влади в Петрограді прийшли більшовики, а Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, кримськотатарський національно-визвольний рух швидко радикалізувався. Міллі-Фірка не визнала жовтневого перевороту. Вона активізувала роботу зі створення на півострові вільної демократичної республіки. Радикалізації кримських татар певною мірою сприяла опосередкована відмова Української Центральної Ради від претензій на Крим, яка була закріплена у ІІІ Універсалі. Кримські татари могли сприйняти цей документ як пропозицію будувати на півострові власну державу.

На скликаних Мілллі-Фіркою Курултаї - кримськотатарських Установчих зборах, що відбулися у грудні 1917 р. у Бахчисараї, було обрано кримськотатарський національний уряд - Директорію з 5-ти членів на чолі з Челебієвим. По суті, у Криму була проголошена кримськотатарська держава. Однак, проіснувала вона недовго. У другій половині грудня 1917 р. - січні 1918 р. влада на півострові перейшла до більшовиків. Створена більшовиками Республіка Тавриди проіснувала трохи більше місяця і була ліквідована в результаті наступу на півострів українських і німецьких військ.

Після рейду корпусу П. Болбочана в Крим і виведення українських військ з півострова кримськотатарське керівництво розгорнуло активну діяльність з налагодження безпосередніх відносин із Стамбулом і в перспективі створення на півострові незалежної держави. Турки охоче йшли назустріч. Туреччина ще з початку Першої світової війни мріяла про відновлення свого контролю над Кримом. Наприкінці квітня 1918 р. німецький посол у Стамбулі довів до відома турецького керівництва позицію свого уряду, що "відправка турецьких військ у Крим є непотрібною і небажаною". Нагадаємо, що на цей час Кримське угруповання П. Болбочана зайняло майже весь Кримський півострів і наближалось до Севастополя. З усього видно, що успішний український рейд у Крим був важливим фактором, який поставив хрест на планах Туреччини висадити свій десант на півострові і, по суті, взяти його під свій контроль.

Але був і інший фактор. Це - позиція Німеччини, яка сама прагнула контролювати Крим і, зокрема, захопити Чорноморський військовий флот колишньої Російської імперії. Однак, на Чорноморський флот, крім Туреччини, претендувала також Німеччина, Австро-Угорщина, Радянська Росія та представники Білого руху.

Таким чином, перспектива створення на Півдні кримськотатарської держави ставила під сумнів суверенні права України на цю території.

Але найбільшою небезпекою для майбутнього регіону як невід'ємної частини України були плани деяких лідерів німецькомовної національної меншини проголосити на території Півдня свою колонію Крим-Таврія.

Німці-колоністи та меноніти, як і представники інших національних груп України, що зазнавали утисків з боку царської адміністрації, з ентузіазмом сприйняли Лютневу революцію, сподіваючись на кардинальну зміну урядової політики щодо них. Як і інші національні групи, німецькомовна етнічна спільнота з весни 1917 р. активно включилась у процес громадської самоорганізації та політичної структуризації. Південноукраїнські губернії перетворюються в політичний центр німецького національного руху. 14-16 травня 1917 р. в Одесі було скликано Всеросійський з'їзд російських німців. Щодо майбутнього державного устрою Росії, то травневий з'їзд висловив переконання, що всі нації та народності Росії бачать своє майбутнє в унітарній державі. Делегати з'їзду побоювалися, що федералізація призведе до розриву організаційних зв'язків між менонітськими колоніями, розкиданими на величезних просторах Російської держави. Ця позиція конфліктувала з політичною лінією українського визвольного руху, який чітко визначився на позиціях федеративної перебудови Росії та автономії України.

Однак у середовищі німецькомовного населення досить чітко звучали й інші голоси. Так під час роботи другої конференції Союзу російських німців Півдня Росії в Одесі 1-4 серпня 1917 р. значна група делегатів висловилась за федеративну перебудову Російської імперії. Вважається, що, серед іншого, це було наслідком того, що в роботі конференції брали участь і представники українських національних партій. Проте така позиція не здобула підтримки більшості делегатів через свою, як наголошувалося під час дебатів, "невідповідність інтересам німецької спільноти в Росії".

Як показали подальші події, це була поспішна, не виважена, популістська заява, яка мала суто пропагандистський характер. Адже вже через півроку не лише одержання подвійного громадянства, а й значно радикальніші вимоги - створення власної держави - перетворяться для українських німців на бажану перспективу, про яку вони відкрито говоритимуть.

Активно включилися в організаційну і політичну діяльність меноніти Півдня України - одна з етноконфесійних груп, що входила до складу німецькомовної спільноти Півдня. Після повалення царату меноніти з Молочанська звернулися до місцевих та центральних органів влади у Петрограді з проханням скасувати обмежувальні закони щодо вживання німецької мови та випуску німецькомовних видань.

Ставлення до політики Української Центральної Ради почало кардинально змінюватися після проголошення ІV Універсалом незалежності України і прийняття земельного закону, яким скасовувалося "право власності на всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами". Теза про націоналізацію землі лякала колоністів, бо реалізація її позбавила б їх власності ще в більшій мірі, ніж царські закони 1915 р. У результаті, між Українською Народною Республікою і німецькомовним населенням, економічні відносини якого базувалися на приватній власності, виник глибокий антагонізм.

Переговори в Брест-Литовську, мирна угода УНР з державами Четверного союзу, поява австрійських і німецьких військ на Півдні України зустріли щиру підтримку місцевого німецькомовного населення. Це стало додатковим, до того ж надзвичайно потужним фактором радикалізації вимог німецькомовної спільноти і сприяло активізації її суспільно-політичної діяльності. У середовищі німецьких колоністів почали виникати проекти, пов'язані зі зміною статусу колоній, посилення зв'язків з історичною батьківщиною.

Поступово в національному русі німецькомовної меншини в Україні чітко сформувалися дві течії. Представники першої течії, яка оформилась уже в 1917 р., лояльно ставилися до Центральної Ради, добивалися національно-культурної автономії в межах України. Друга течія на чолі з євангелічно-лютеранським пастором Імануїлом Вінклером, який був представником Південноросійського ЦК союзу німців-колоністів в Головному комітеті в С.-Петербурзі, спрямовувала свою енергію на створення власної держави.

Слід зазначити, що перша течія, яка домінувала до Брестського договору й появи на Україні німецько-австрійських військ, у нових умовах стала проявлятися набагато слабше другої, яка передбачала повне відокремлення німецької етнічної групи від української держави і була підтримана цілим рядом форумів німецькомовного населення. На початку березня 1918 р. у Пришибі (Олександрівський повіт на Катеринославщині), а через місяць в Одесі відбулися з'їзди німців-колоністів регіону, на кожному з яких делегати розглядали питання майбутнього розвитку німецької етнічної групи. З'їзд в Одесі зібрав представників із Херсонської та Бессарабської губерній, а з'їзд у Пришибі - з Таврійської, Катеринославської, Харківської, Воронезької губерній та Області Війська Донського. Спільна резолюція, що була ухвалена як результат роботи з'їздів в Одесі та Пришибі, наполягала на набутті німецького підданства і побудові за участю колоністів у Південній Україні на землях "Таврійської губернії та Криму державного утворення, яке підлягало б Німецькій імперії й було б форпостом і чатовим Німеччини". З подібним порядком денним у травні 1918 р. було проведено конференцію німецькомовних громадян Кримського півострова, яка ухвалила аналогічні резолюції.

За даними А. Айсфельда, саме пастор Вінклер ще наприкінці лютого 1918 р. розробив план утворення колонії Крим-Таврія, до складу якої планувалося включити обширні території: населені пункти Криму, що знаходилися під контролем німецьких військ, Ізмаїльського, Акерманського та Бендерського повітів, на території яких того часу перебували румунські війська, Одеського, Тираспільського та південної частини Ананьєвського повітів Херсонської губернії, де дислокувались австро-угорські частини.

Спроби вирішити "німецьке питання" в Україні в руслі проекту Вінклера активізувалися після приходу до влади Павла Скоропадського.

Таким чином, після Лютневої революції 1917 р. в Росії розгорнувся національно-визвольний рух залежних народів, які вимагали відновлення своїх суверенних прав. Національне піднесення охопило всю Україну, у тому числі її південноукраїнський регіон. Південь став важливим ареалом Української революції.

Одним із головних завдань революції було об'єднання етнічних українських земель у єдиній державі і Центральна Рада у своїй діяльності прагнула реалізувати цю ідею. Незважаючи на жорсткий опір російського Тимчасового уряду, який прагнув відірвати південний регіон ("Новоросію") від України і залишити у складі Російської держави, переважна більшість населення Півдня виявила бажання бачити свій край складовою частиною України. Яскравою демонстрацією цього були вибори до Всеросійських та Українських Установчих зборів, на яких українські національні партії здобули переконливу перемогу. Після ІІІ Універсалу над регіоном (за винятком Криму) було встановлено суверенітет Української Народної Республіки.

Проголошену ІІІ Універсалом Українську Народну Республіку схильні були визнати деякі країни Антанти і політичні сили загальноросійської орієнтації, які раніше не підтримували Українську революцію. Що ж стосується більшовиків, то вони продовжуючи великодержавну політику Тимчасового уряду, намагалися знову підпорядкувати Південь російському центру, тепер уже радянському.

У регіоні було створено декілька автономних радянських республік (Донецько-Криворізька, Одеська, Таврида та ін.), які перебували у стані конфронтації з УНР і вважали своїм керівництвом більшовицький ЦК і ленінський Раднарком. Ці штучні утворення Ленін і його оточення після підписання Брестського миру намагалися використати для збереження своєї влади над регіоном. Але експеримент із радянськими республіками в регіоні зазнав краху: після укладення Брестського договору між УНР і державами німецько-австрійського блоку Україна була визнана незалежною, а Південь - її невід'ємною частиною. Під тиском об'єднаних українських і німецько-австрійських військ залишки розбитих більшовицьких частин покинули територію України і над Півднем знову був установлений суверенітет УНР. Регіоном стали управляти українські урядовці, керуючись інтересами України і спираючись на її закони. Оскільки в регіоні діяла окупаційна адміністрація, вони узгоджували з нею основні рішення. Знову була подолана ізольованість Півдня від решти української території, яка свого часу штучно підтримувалась проросійськими силами; відбувалась інтеграція регіону в загальноукраїнський державно-політичний організм.

Але історія кинула територіальній цілісності України ще один виклик - німецькомовна і кримськотатарська національні меншини виступили із планами створення в Таврії та Криму своїх державних анклавів. Ці плани не були реалізовані внаслідок принципового курсу УНР на збереження територіальної цілісності України і складного комплексу зовнішньополітичних факторів, які виявилися тоді сприятливими для української соборності.

У цілому, територіальні тенденції та рухи національних меншин у зазначений період були спрямовані проти українського суверенітету над регіоном і мали сепаратистський характер. Більшість жителів великих міст регіону не підтримали політичну програму Центральної Ради. Соціокультурний розкол між містом і селом зберігся. Але характер подій визначала українська більшість, яка переживала процеси інтенсивної національної консолідації, що проявлялися в різних сферах життя, зокрема в політичній, освітньо-культурній, економічній тощо. Значна частина населення Півдня, яка раніше не задумувалась над своїм національним походженням, стала відчувати себе українцями і діяти відповідно до цих почуттів.

Усі ці процеси в комплексі можна характеризувати як важливий етап у формуванні модерної української нації.

Загальновизнано, що процес націотворення в період Центральної Ради охопив перш за все сільське населення. «За дев'ять революційних місяців 1917 р. українське селянство пройшло шлях "із селян в націю"», - писав Я. Грицак. Але новітні дослідження свідчать, що цей процес поширився не лише на селянську масу. Усвідомлення своєї приналежності до української нації в 1917 р. досить швидко стало проникати і в товщу міського українства, особливо в провінційних містах.

 Однак формування модерної української нації в період Центральної Ради не завершилося. По-перше, для переведення стихійної етнічної ідентифікації в усвідомлену національну ідентичність вкрай необхідні національне виховання і освіта. По-друге, процес націотворення не одержав належної економічної бази. По-третє, становлення модерної нації передбачає участь у цьому процесі, крім селянства, міщанства та інтелігенції, ще й промислової, аграрної, військової та інтелектуальної еліти. Але таке бачення націотворення не відповідало теоретичним уявленням тодішніх керівників Української революції, які поняття нації штучно звужували до селянства і національної інтелігенції. У результаті представники української буржуазії, великих землевласників, а також пов'язані з ними своїм походженням і способом життя військові, інтелігенти і службовці, які після Лютневої революції відчули себе українцями і прагнули до участі в українському державотворчому процесі, були від нього відсторонені соціалістичними лідерами Центральної Ради. Це негативно відбилося на розвитку Української революції, особливо на Півдні України. Але всі ці несприятливі обставини не знецінюють видатних успіхів тодішнього націотворення, які можна охарактеризувати коротко: у 1917 р. українці спромоглися створити власну державність, органічною частиною якої був український Південь.

Ця сторінка повинна автоматично перенаправляти. Якщо нічого не відбувається, будь ласка, скористайтеся наступним посиланням для продовження.