Південноукраїнський ...

1.Антигетьманське повстання в контексті українського націотворення.

Як зазначалось у попередньому розділі, в умовах Гетьманату П. Скоропадського відбувалося подальше закріплення Півдня як важливої складової частини національно-територіального комплексу України. В специфічних умовах Української Держави продовжувалися націотворчі процеси. Чи збереглися ці тенденції в період Директорії УНР? Для відповіді на це питання слід розібратися в характері подій, які розгорнулися в Україні наприкінці 1918- на початку 1919 рр.

Антигетьманське повстання, яке очолила обрана Українським національним союзом Директорія УНР, почалось після обнародування П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. грамоти про федерацію України з Росією. В умовах краху Німецької і Австро-Угорської імперій гетьманський режим зробив ставку на білогвардійську Росію і Антанту, що її підтримувала. Новий проросійський уряд очолив С. Гербель, який у свій час був Головноуповноваженим українського уряду на окупованих австрійською армією землях України. У грамоті Гетьмана з приводу призначення нового кабінету зазначалося: "Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах, принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави". 

Директорія вважала себе політичним антиподом Гетьманату. Про перспективу федерації з Росією, та ще й під проводом царських генералів, лідери Українського національного союзу не хотіли й слухати. Вони сприйняли грамоту Гетьмана від 14 листопада як "узурпацію народної влади", а новий уряд як "протинародний, протинаціональний". У першій декларації Директорії від 15 листопада 1918 р. генерала П. Скоропадського звинувачували в національній зраді - "скасуванні самостійності Української Держави" і прагненні відтворення "єдиної неподільної" Росії з усіма негативними наслідками цього для України.

Підстав для таких оцінок було достатньо. 16 листопада міністр закордонних справ Української Держави Г. Афанасьєв надіслав А. Денікіну телеграму, у якій заявив, що "українські сили у порозумінні з Доном і паралельно з Добровольчою армією направляються на боротьбу з більшовиками і відновлення єдності Росії". Вже наприкінці листопада 1918 р. в деяких районах Донбасу і північно-східної Таврії була утворена спільна гетьмансько-білогвардійська адміністрація. 29 листопада гетьманський уряд постановив видати з державної казни 10 млн карбованців для підтримки Добровольчої армії. Було розглянуто питання про запрошення частин Добровольчої армії для боротьби "з внутрішніми більшовиками" в Катеринославській і Харківській губерніях.

Зі свого боку Директорія проголошувала тверді наміри відновити державну самостійність України, республіканський лад і всі його досягнення, знищені режимом П. Скоропадського: "...Всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Установчі Українські Збори твердо й непохитно закріплять їх на українській вільній землі". Цей пункт звернення жителі України повинні були розуміти як перспективу відновлення режиму Центральної Ради з її політичними і соціально-економічними перетвореннями.

Директорія закликала всіх громадян "разом з нами стати збройною силою проти ворогів і злочинців народу".

Заклики Директорії до повстання впали на добре підготовлений ґрунт. Незадоволення населення соціально-економічною політикою гетьманського уряду і оголошенням грамоти про федерацію з Росією досягло рівня кипіння. Вісті про революційні події в центрі блискавично поширились по всіх регіонах України, у тому числі й на Півдні, викликавши величезне піднесення. Розпочавшись 14 листопада 1918 р., антигетьманське повстання швидко набуло загальнонаціонального характеру. Очевидці й дослідники зазначають, що воно розвивалося надзвичайно стрімко. "Протягом кількох днів вся Україна була об'єднана під владою Директорії", - писав у 1920 р. М. Рафес, один із керівників Бунду. Історик-марксист М. Яворський у "Революції на Вкраїні в її головних етапах", опублікованій в 1923 р., зазначає, що "протягом двох тижнів Директорія стала паном положення на Вкраїні".

У повстанні брали участь величезні маси людей, головним чином, селяни. Московська більшовицька газета "Правда" змушена була визнати: "Петлюрівці перемогли тому, що їм вдалося повести за собою багатомільйонні маси селянства". Національні меншини України, зокрема російська, єврейська та інші, також не наважувались виступити проти Директорії, за якою стояло багатомільйонне українське селянство. Навіть більшовики на деякий час затаїлися, чекаючи допомоги регулярної Червоної армії.

Органи місцевого самоврядування у більшості своїй також були схильні демонструвати лояльність Директорії. На початковому етапі повстання, в умовах величезного загальнонаціонального піднесення, місцеве самоуправління побоювалось суперечити Директорії, навіть якщо не було прихильним до національного курсу УНР. Певну роль відіграла й та обставина, що при Гетьмані ці органи були об'єктом гонінь. Директорія сподівалась, що демократичні елементи земств і місцевого самоврядування будуть сприяти переходу влади до українського республіканського режиму мирним шляхом. 2 грудня, коли Директорія ще перебувала у Фастові, на місця прийшла телеграма, підписана В. Винниченком. У ній повідомлялось, що 1) влада на місцях переходить до органів місцевого самоврядування і 2) Директорія буде призначати в регіони своїх представників - губернських і повітових комісарів. Місцевим управам пропонувалось подати списки кандидатур на ці посади. Ця телеграма була надіслана і на адресу органів місцевого самоврядування південних повітів і губерній України. Там, де противники Директорії були слабкі, цей наказ у тій чи іншій формі виконувався. Ситуація складалася на користь Директорії.

Якщо проаналізувати гасла Директорії і її перші кроки в умовах повстання, то є підстави для висновку, що вони цілком вписувалися в націотворчий контекст.

Відомий англійський дослідник Ентоні Сміт вказав на п'ять взаємопов'язаних процесів, які в умовах національної революції сприяють перетворенню пасивної, колоніально-залежної спільноти в націю. До них належать: 1) рух від пасивної покірності спільноти до її активного політичного утвердження; 2) рух за територіальну єдність батьківщини; 3) рух за надання територіальній спільноті економічної єдності; 4) рух за те, щоб поставити народ в центр всіх інтересів, даючи йому освіту в дусі національних вартостей, спогадів і міфів; 5) рух за перетворення членів етносу на "юридичних" громадян, здобуття ними громадянських, соціальних і політичних прав.

Початковий етап доби Директорії ознаменувався яскравим проявом усіх цих процесів, які проявлялися у тісному взаємозв'язку.

Зокрема, піднявшись на повстання, український народ яскраво продемонстрував "рух від пасивної покірності до активного політичного утвердження". У сучасній історіографії інколи висловлюється думка, що антигетьманське повстання знаменувало собою апогей Визвольних змагань. Нерідко його називають революцією. Зокрема, В. Винниченко писав про це повстання як про "робітниче-селянську революцію". Така оцінка зустрічається і в документах Директорії. Подібним чином оцінюється повстання і в публікаціях деяких сучасних істориків. З іншого боку, існує зовсім інша характеристика повстання. Історики державницької спрямованості збройну боротьбу між Директорією та прибічниками Гетьмана оцінюють як внутрішньоукраїнський конфлікт, громадянську війну, яка зруйнувала надбання Української Держави в сфері державотворення, зупинила інтеграційні процеси в українському суспільстві і відкрила шлях руйнівній анархії.

Справді, в подіях початкового етапу повстання можна було виявити певні риси громадянської війни. Українські січові стрільці, які становили елітне військове з'єднання української армії, виступили проти гетьманського режиму, який стояв на чолі Української Держави, і під Мотовилівкою 18 листопада розбили іншу елітну українську частину - полк Сердюцької дивізії і офіцерську дружину, що його підтримувала. Але на цьому внутріукраїнське протистояння закінчилося. Після Мотовилівки практично всі військові частини Гетьмана (у тому числі і залишки сердюків) перейшли на бік Директорії. Після цього під командуванням білогвардійського генерала графа Келлера, якого Гетьман призначив головнокомандуючим усіх збройних сил Української Держави, взагалі не залишилося українських частин. Він мав у своєму розпорядженні лише нечисленні проросійські офіцерські дружини, особовий склад яких був переконаний, що в Україні захищають "єдину і неділиму Росію". Ці дружини виявилися неспроможними зупинити наступ повстанців. На місцях, особливо на Півдні, ще залишалися загони місцевої (по складу - поміщицької, колоністської і куркульської) самооборони, які діяли узгоджено з залишками гетьманської адміністрації, але і вони скоро розбіглися. Таким чином, повстання дуже швидко трансформувалося в боротьбу між українськими силами, з одного боку, і прибічниками відновлення Російської держави, противниками незалежності України, з іншого.

Політичне утвердження українського народу передбачало оволодіння ним владними повноваженнями. В основу державного будівництва Директорією було покладено так званий трудовий принцип. Як обґрунтування цього принципу було прийнято тезу, що поміщики і капіталісти ворожі українському трудовому народу не тільки соціально, але й національно, і тому не можуть бути допущені до участі в державному будівництві. В декларації Директорії від 26 грудня 1918 р. проголошувалося: "Одержавши на час боротьби силу і право управління державою від першого джерела революційного права - трудящого народу, Директорія передасть своє повноваження тому ж самому народові". Таким чином, політичні права в УНР надавалися "класам працюючим - робітництву й селянству...". До "працюючих", крім робітників і селян, Директорія зараховувала й "трудову інтелігенцію", до якої відносили "робітників на ниві народної освіти, лікарських помічників, народних кооператорів, конторських та інших дрібних службовців". Щодо класів "нетрудових, експлуататорських", то вони "позбавлялися голосу в порядкуванні державою". На підставі Інструкції про вибори до Конгресу Трудового Народу України від 5 січня 1919 р. вищий законодавчий орган УНР мав складатися з 593 депутатів. Три південноукраїнські губернії мали вибрати 116 депутатів, у тому числі селян - 82, робітників - 26, інтелігентів - 8. Від Катеринославщини передбачалося обрати 46 депутатів, від Херсонщини - 52, від Таврії (без Криму) - 18.

Трудовий принцип суперечив принципам європейської демократії і диктувався впливом на національний провід народницько-соціалістичної ідеології, яка українство ототожнювала з селянством, частково, робітництвом, дрібною інтелігенцією і у відповідності з цією концепцією конструювала українську націю.

Рух за територіальну єдність (за О. Оглоблином, "за єдиний національно-територіальний комплекс") був наступним інспірованим інтелігенцією фактором націотворення.

Принцип територіальної єдності України, її соборності, був одним з основоположних ідеологічних постулатів Директорії УНР. Український національний союз, який обрав у середині листопада 1918 р. Директорію, своє ставлення до питання про територіальні межі незалежної Української Держави висловлював ясно і недвозначно. Коли 7 серпня 1918 р. було підписано угоду між Українською Державою та Всевеликим Військом Донським, згідно з якою територія Ростовського, Таганрозького і Донецького округів, населених переважно українцями, включалися до складу Війська Донського, УНС виступив із заявою, у якій зазначалось, що "українське громадянство та народ ніколи не примиряться з фактом відокремлення та поневолення українського народу на Донщині". В іншій заяві, надісланій Гетьману в жовтні 1918 р. з приводу необхідності створення коаліційно-демократичного національного кабінету, УНС зазначив: "Український Національний Союз вважає цілком природним і необхідним злучення в один державний організм усіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли до складу самостійної Української Держави, себто: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщини, Чорноморії і Кубані". Той факт, що територія Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній є невід'ємною частиною Соборної України, в українському республіканському середовищі часів Директорії не викликав жодних сумнівів. Коли Директорія проголосила загальнонаціональне повстання, одним з перших її рішень були переговори з Західно-Українською Народною Республікою про необхідність об'єднатися в єдину соборну українську державу, а потім і - Акт Злуки УНР і ЗУНР.

Серед взаємозв'язаних процесів, які в комплексі стимулюють націотворення, Е. Сміт називає і економічний фактор - "рух за надання територіальній спільноті економічної єдності". В даному випадку мова йде про національний контроль над економікою, про переорієнтацію народного господарства на службу українському народу.

На початковому етапі повстання керівники Директорії не висували радикальних соціально-економічних гасел. Вони навіть не наважилися відновити соціально-економічне законодавство Центральної Ради, як занадто радикальне. Це відповідало платформі Українського національного союзу, що була заснована на компромісі і утримувала в рамках загальнонаціонального фронту і соціалістів, і лібералів. Але розмах повстання, активна участь у ньому селянської бідноти і робітництва, підштовхував керівників УНР до прийняття радикальнішої програми, в основі якої було визнання того, що в Україні відбувається не лише національно-політична, але й соціально-економічна революція.

Сприймаючи великих землевласників як соціально і національно чужий українству клас, Директорія взяла курс на позбавлення його не лише політичних прав, але й економічної бази і передачі землі селянам. Робити це планувалося в декілька етапів. Спочатку, 15 грудня 1918 р. Директорія заборонила продажу, заклад і оренду землі. Потім, 9 січня 1919 р. був прийнятий Закон про землю, а 10 січня - Універсал Директорії УНР до селян з приводу схвалення земельного закону. По суті, Директорія прийняла закон про соціалізацію землі. Земля залишалася державною, але передбачалася передача нетрудових площ у користування малоземельних і безземельних селян, причому, всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства мали залишитися в користуванні попередніх їх власників. Максимумом земельного користування була визначена площа в 15 десятин. Безземельних наділяли 5 дес. Ця норма передавалася у власність. Нагадаємо, що Центральна Рада встановила земельний максимум значно вищим - 40 дес. Закон передбачав також створення добровільних селянських спілок у формі кооперативів.

Велика увага в Декларації Директорії від 26 грудня 1918 р. приділялося промисловості. Говорилося про "державний робітничий контроль" на фабриках, заводах та інших промислових установах, про бажання "взяти під керування УНР головні галузі української промисловості й направляти все господарство в них в інтересах працюючих клас, а не малої групи класу великовласників", про боротьбу зі спекуляцією і забезпечення трудових мас предметами першої необхідності.

Для виконання цих завдань у Директорії не вистачило часу. Українська Народна Республіка знову стала об'єктом більшовицької агресії і змушена була всі сили концентрувати на обороні. Але незважаючи на це, період Директорії супроводжувався глибокими економічними перетвореннями (часто стихійними) і змінами в формах власності, які торкалися інтересів мільйонів жителів України, всього суспільства. В ході цих змін і перетворень, зокрема, аграрної реформи, матеріальні втрати українського населення були мінімальними, а здобутки - значними. Соціальні верхи в Україні, особливо на Півдні (великі поміщики, промисловці, крупна промислова буржуазія, фінансові ділки), були переважно неукраїнського походження і виявилися на боці гетьманського режиму. Саме крупна капіталістична власність і залишки кріпосницької епохи (велике поміщицьке землеволодіння) були, перш за все об'єктами селянських нападів і найбільше втрачали від повстання. Селянське господарство, дрібна промисловість, дрібний і середній бізнес, де були сильніші позиції національного капіталу, в перспективі від переможного повстання і республіканського режиму лише вигравали, бо звільнялися від жорстокої конкуренції інонаціональних монополій. Таким чином, в результаті антигетьманського повстання зменшувався іноземний контроль над національною економікою України, що було одним з найважливіших, стратегічних завдань Української революції, а разом з тим - однією зі складових багатогранного процесу націотворення.

Важливою складовою національної мобілізації був, за словами Е. Сміта, "рух за те, щоб поставити народ в центр всіх інтересів і вихваляти маси, даючи їм освіту в дусі національних вартостей, спогадів і міфів". Директорія УНР була налаштована діяти саме у такому напрямку, хоча й не декларувала свої наміри з такоюекспресією, яка відчувається в формулі англійського дослідника. Про її зорієнтованість на національні цінності свідчить багато фактів, які могли б стати предметом окремого узагальнення. Вкажемо хоча б на законотворчу діяльність УНР, зокрема, прийняті Директорією Закон про державну українську мову в УНР, Закон про автокефалію Української Православної Соборної церкви, Закон про збільшення державної допомоги на утримання вчителів нижчих шкіл, Закон про зміну штатів професійних середньо-технічних шкіл і про зміну штатів вищих початкових шкіл. Готувався також Закон про Українську Республіканську Капелу. Всі ці закони були спрямовані на формування національної свідомості, утвердження національної ідентичності, або, як писав Е. Сміт, на "духовну революцію". Директорію навіть звинувачували у тому, що вона занадто багато уваги приділяла питанням впорядкування національно-культурних справ і мало - виробленню засадничих принципів державного будівництва.

Ще одним важливим процесом, який Е. Сміт характеризує як прояв революції, в ході якої "давніше пасивна спільнота мобілізується на формування нації", є «рух за перетворення членів етносу на "юридичних" громадян» шляхом надання їм громадянських, соціальних і політичних прав.

Власне, Директорія з першого дня свого існування виступала за надання жителям України всієї повноти прав громадян держави. В своїй політиці вона віддавала пріоритет національному відродженню титульного етносу, але ніяких дискримінаційних заходів по відношенню до інших національностей не допускала. Навпаки, робилося все для привернення їх на свій бік. Вже перше звернення Директорії від 15 листопада 1918 р. адресується "чесним громадянам, як Українцям, так і не-Українцям". Зазначалося, що після ліквідації з їх участю гетьманського режиму "всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені". В Декларації від 26 грудня зазначалося, що "...У внутрішніх відносинах Республіки Директорія ставить собі метою національну злагоду й дружнє поєднання трудової демократії всіх націй, що заселяють Українську Землю". Було утворене Міністерство єврейських справ, яке очолив А. Ревуцький. На виборах до Трудового Конгресу брали участь представники всіх національних груп, а обмеження стосувалися лише деяких соціальних категорій ("нетрудящих").

Таким чином, національна інтелігенція, яка очолила антигетьманське повстання і відновила УНР, створювала комплекс необхідних умов для прискорення в Україні націотворчих процесів, для перетворення українців в модерну націю.

Як свідчать факти, йдучи на антигетьманське повстання, селяни Півдня керувалися тими ж мотивами, що й керівництво УНР. Серед них суто національні, без сумніву, займали важливе місце. Але вони - і це цілком природно - поєднувались із соціально-економічними і культурно-освітніми. Коли на початку січня 1919 р. на Півдні відбувалися вибори делегатів до Трудового Конгресу, громадяни с. Мар'ївки (947 дорослих громадян обох статей) Біленьківської волості Олександрівського повіту дали своєму делегату І. Водязі наказ: "1) Стояти за Федеративну демократичну Українську Народну Республіку, причому до виборів до Всеросійських Установчих Зборів - стояти за самостійне Правління Україною; 2) стояти за передачу землі згідно ІV Універсалу Центральної Ради; 3) за введення обов'язкової і безплатної державної освіти". У цьому наказі відчувається вплив політичного досвіду, якого селянство набуло в умовах Центральної Ради й режиму П. Скоропадського. Напевне, воно оцінювало режим Директорії як продовження Центральної Ради й антитезу Гетьманату. Учасники сходу вели себе, по-перше, як українці, свідомі свого національного походження, по-друге, як селяни з їхніми специфічними інтересами. Біленьківська волость вимагала незалежної Української Народної Республіки, вирішення аграрного питання в інтересах трудового селянства і забезпечення національно-культурних потреб народу. Власне в цьому й полягала сутність політичної програми Української Директорії.

На освічених сучасників масове антигетьманське повстання і пов'язані з ним соціально-політичні і етно-культурні процеси справило глибоке враження. Найбільш проникливі з них за частоколом подій помітили чудо перетворення раніше пасивного і байдужого до своєї ентічної сутності українського народу в націю. Особливо сильне враження події справляли на представників національних меншин. Зокрема один із лідерів єврейської соціал-демократичної партії "Поалей-Ціон" професор С. Гольдельман, свідок масового національного піднесення, яким супроводжувалось повстання, побачив у ньому процес перетворення українського селянства в націю: "...В масах українського народу відбувається ґрунтовний переворот - маса перетворюється в націю, яка починає пізнавати себе, як щось окреме, що пред'являє право на людське існування, як новоповсталий організм, що визначив серед других рівних йому і одноразово - від нього чужий". На вченого і водночас політика цей процес справив настільки сильне враження, що наступну фразу тексту про повстання в Україні він підкреслив: "Ми є свідками рідкісного історичного явища, як українське трудове селянство в процесі ... революції, ставши класом, зараз внаслідок гетьманщини, німців та українського національного руху становиться нацією".

Аналогічно оцінював антигетьманське повстання І. Мазепа, який був свідком його розгортання в південному регіоні, на Катеринославщині: "Воно розбудило українську свідомість в народі".

Така оцінка досить поширена в літературі, і, в контексті зазначеного вище, з нею можна погодитись. Справді, участь у масових революційних діях, які проходили під національними і соціальними гаслами, супроводжувалась кристалізацією національної ідентичності українського селянства. Як вже неодноразово зазначалось, цей процес інтенсивно розвивався в період Центральної Ради; він не був зупинений в умовах гетьманського режиму, і повстання під проводом Директорії забезпечило його продовження.

Як і Центральна Рада, Директорія своєю політикою свідомо сприяла цьому процесу. З першого дня свого існування вона твердо стояла на позиціях утвердження повної незалежності України і у цьому відношенні відрізнялась як від Гетьманату П. Скоропадського, який завершив свою діяльність грамотою про федерацію з Росією, так і від Центральної Ради, яка дійшла до визнання незалежності в результаті довгої та болісної еволюції.

Але, говорячи про націотворчі процеси в ході антигетьманського повстання, С. Гольдельман, І. Мазепа та інші автори ототожнюють націю, головним чином, із селянством. Це цілком у дусі народницької ідеології про безкласовість української нації, її виключно селянський характер.

Як і в період Центральної Ради, в умовах Директорії УНР націотворення звелось до "перетворення селян в націю", що надало цьому процесу одностороннього, незавершеного характеру. У результаті селянство і недостатньо підготовлена для державотворення радикальна національна інтелігенція опинилися віч-на-віч з величезними внутрішньополітичними і зовнішньополітичними проблемами, які без участі інших соціальних верств вирішити було неможливо. Був порушений один із найголовніших принципів національних революцій, який С. Кононенко формулює так: "Їх чинником має бути нація в цілому".

Теоретичний постулат про необхідність національної згоди під час визвольної революції не викликає сумніву, хоча у чистому вигляді він проявляється рідко. На якомусь етапі революції розкол в національному фронті виявляється неминучим. Як правило, цей розкол привноситься різним ставленням до соціально-економічних питань. Але український досвід, зокрема, досвід Директорії свідчить, що цей розкол не обов'язково супроводжується блокуванням націотворення.Глибинність, комплексність і багатогранність націотворчих процесів робить їх відносно незалежними від політичної кон'юнктури - участі (чи неучасті) у них окремих соціальних груп.

2.Встановлення влади Директорії в південному Правобережжі.

Важливим критерієм стану націотворення на Півдні було ставлення його населення до Директорії, його готовність сприйняти український республіканський режим і його соціально-економічні перетворення.

Як і в інших регіонах України, крах гетьманського режиму на Півдні відбувся надзвичайно швидко. Ще до початку повстання на Південь були відряджені емісари українських соціалістичних партій, головним завданням яких була організація республіканського підпілля і збройних антигетьманських загонів. Зокрема на Херсонщині над підготовкою повстання активно працювали офіцери В. Кедровський і М. Григор'єв, які відіграли значну роль у ліквідації гетьманського режиму в губернії.

Важливу роль у боротьбі за відновлення республіканського режиму відігравали місцеві сільські інтелігенти - учителі, земські лікарі, дрібні службовці і просто освічені селяни, в основному фронтовики. Інколи вони були членами українських соціалістичних партій, як правило, УПСР чи УСДРП, інколи - безпартійними. Повстання сприяло піднесенню їхньої національної самосвідомості та зрештою відкривало перспективи соціального росту. В ході повстання продовжився процес формування нової політичної і військової еліти. Так П. Василюк, безпартійний, який в роки Світової війни служив штабним писарем, а під час антигетьманського повстання перебував на території Катеринославщини, згадував: "У вагонах, побалакавши з дядьками, ми самі о собі набрали переконання, що ми дійсно щось вище від тієї сірої маси, бо хоч знаємо, хто ми такі". Згодом він став сотником армії УНР.

На мітингах, у дружніх бесідах і гострих дискусіях українські соціалістичні агітатори переконували селян стати на бік Директорії. Нестор Махно у своїх спогадах описав, з яким величезним захопленням місцевий учитель читав жителям невеличкого села Алеєво Олександрівського повіту телефонограму про створення Директорії під проводом В. Винниченка. Цей виступ справив на селян надзвичайно глибоке враження. Багато з учасників подібних мітингів ставали палкими прихильниками Директорії. Вони швидко переймалися революційними гаслами повстання, перетворюючись у більше чи менш свідомих суб'єктів історичного процесу.

Зазначимо, що сценарій встановлення влади Директорії в різних районах Півдня був неоднаковим. Південь був неоднорідним регіоном. Місцеві особливості впливали на перебіг революційних подій. Без сумніву, на остаточний результат боротьби впливали політичні симпатії населення, а це, не в останню чергу, залежало і від того, як ідентифікувало воно себе в національному відношенні. Зокрема, досить істотно відрізнялися події в правобережних і лівобережних районах Півдня.

Почнемо з подій в правобережній частині Півдня, яка охоплювала західну частину Катеринославської губернії з губернською столицею та всю Херсонську губернію з Одесою, Миколаєвом і Херсоном. Тут етносоціальна база Директорії була достатньо широкою і в деяких місцях влада до Директорії переходила мирним шляхом. Але переважав все-таки напіввійськовий чи військовий сценарій її встановлення. Для цього Директорією були використані значні сили. Вони включали в себе військові частини Гетьмана, що перейшли на бік республіки, і новосформовані в ході повстання з'єднання.

В Єлисаветграді встановлення республіканського режиму відбулося в результаті поєднання сил українського куріня, що складався з місцевих добровольців, і галичан, які тут дислокувалися і перейшли на бік Директорії.

В Катеринославі восени 1918 р. почалася швидка самоорганізація українських республіканських сил. Катеринославський відділ УНС розпочав свою роботу в підпіллі наприкінці вересня 1918 р. Конкурентами в боротьбі за владу в місті були більшовики. Гетьманські збройні сили міста, що були представлені VIII корпусом (він складався переважно з офіцерських кадрів), зайняли непевну позицію, ухиляючись від активного опору більшовикам. У цих умовах за сприяння філії УНС у Катеринославі почали формуватися загони армії УНР. Був організований місцевий Республіканський кіш армії УНР, який очолив відомий у регіоні діяч українського руху М. Горобець. Але спокій у краї не настав. У Катеринославі продовжували співіснувати декілька ворожих між собою сил. Під контролем більшовиків перебували робітничі райони, центральну частину міста поділили між собою Республіканський кіш та окупаційні війська, а нагірну частину продовжував контролювати VIII гетьманський корпус. Боротьба між цими силами продовжувалася.

Дещо пізніше під контроль Директорії потрапили приморські райони з головними портами України - Одесою, Миколаєвим і Херсоном. Війська УНР, спрямовані Директорією на Південний Схід України, наступали в двох напрямках - одна група була спрямована на Одесу, друга - на Миколаїв і Херсон. Республіканські війська першої групи, які наступали на Одесу, практично не зустріли ніякого опору. Населення вітало нову владу. Українські політичні групи в Одесі різко активізувались, залучаючи до своїх лав нових членів і готуючись до рішучих дій. Війська Директорії, що наступали з Півночі 12 грудня вступили до міста. ІІІ гетьманський корпус перейшов на бік повстанців.

Таким чином, навіть у такому русифікованому місті, як Одеса, не виявилось достатніх сил, які б перешкодили встановленню тут українського республіканського режиму. Ініціатива була за українським політичним чинником. Організовані в регулярні дружини офіцери мали в руках зброю, але були деморалізовані і не могли організувати опору військам Директорії. Частина з них сховалась у місті, інші скупчились у припортових кварталах в надії евакуюватися морем до Новоросійська.

Але в Одесі українські війська виявили не лише загони Добровольчої армії, але й невелику команду французьких моряків і поляків, які охороняли резиденцію французького консула Еміля Енно, який прибув сюди наприкінці листопада. У порту стояли декілька французьких воєнних кораблів і чекали на прибуття нових. Визнавши угоду про здачу Одеси українським військам, Е. Енно заявив, що порт, Миколаївський бульвар та деякі квартали центральних вулиць оголошуються "французькою зоною", куди не повинні вступати українські війська. "Французька зона" Одеси стала своєрідною нейтральною територією, де під захистом французів знаходилися білогвардійські загони. Того ж часу інша частина міста перебувала під контролем військ Директорії.

Українська сторона не змирилася з такою ситуацією і почала зміцнювати свої війська. 17 грудня генерал О. Греков був призначений командувачем усіх військ УНР на Херсонщині, Катеринославщині й Таврії. Місцем перебування для нього мала бути Одеса. Однак наступальних операцій ці війська не вели. Штаб республіканських військ під Одесою одержав телеграму з Києва, у якій від імені уряду заборонялося вступати в бій і пропонувалось виконати всі вимоги союзників.

17 грудня 1918 р. у місті висадився союзний десант під командуванням генерала Боріуса. Це кардинально змінило ситуацію в Одесі. Загальна кількість першої групи десантників становила 5000 багнетів. Французьке командування відкрито стало на бік великоруської контрреволюції. Воно фактично санкціонувало жорстокі бої між військами Директорії та Добровольчої армії. 19 грудня 1918 р. республіканські війська залишили місто, і французькі війська без жодного пострілу ввійшли в Одесу. Одеса була втрачена для Української Народної Республіки. Головною причиною цього був зовнішній фактор. Населення Одеси та її околиць було готове прийняти владу УНР. Цього не сталося лише тому, що на перешкоді стала Антанта.

Друга група військ Директорії, що діяла в правобережному секторі Півдня України, була представлена "Республіканськими військами східної Херсонщини" на чолі з отаманом М. Григор'євим. Загальна кількість повстанців М. Григор'єва наближалась до 6 тис. осіб. Взявши під контроль сільські райони, М. Григор'єв на початку грудня вирушив у наступ з півночі на Миколаїв.

Коли 5 грудня 1918 р. до Миколаєва з Одеси прибули два англійських і один французький контрміноносці, до Миколаєва вже наближалися війська Директорії. 10 грудня 1918 р. місто залишили представники гетьманської влади. Вранці 12 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до міста. Частини Добровольчої армії встигли евакуюватися на пароплаві "Румянцев". А гетьманські військові частини, перейшли на бік республіканських військ Директорії.

Наприкінці грудня в Миколаєві стався конфлікт між республіканськими військами й німецьким командуванням. Після цього штаб М. Григор'єва був вимушений виїхати з Миколаєва.

В  Херсоні, крім національних сил, боротьбу з гетьманською владою проводив створений в серпні 1918 р. в Херсоні Окружний воєнно-революційний комітет, до складу якого входили більшовики, анархіст, ліві есери та безпартійні. Але перевага виявилася на боці Директорії. В грудні 1918 р. її влада була визнала в  Херсоні майже без опору. 16 грудня через Миколаїв до Херсона прибув ешелон республіканських військ. А 21 грудня 1918 р. російські офіцерські дружини в місті були оточені та роззброєні військами Директорії. Але вже в січні 1919 р. під тиском Антанти та з виходом Добровольчої армії до району Олешки - Каховка - Берислав війська Директорії залишили Херсон.

Узагалі під контроль Антанти на Півдні України потрапила порівняно невелика територія. Наприкінці січня французами було захоплено на південно-західній залізниці всі станції до Роздільної, на Бахмацькій лінії - до станції Колосівка. На початку лютого французька лінія поширила свої межі. Вона йшла через Бірзулу й Колосівку до Миколаєва й Херсона. Була спроба просунутись на північ Бахмацькою лінією до Вознесенська, але закінчилася вона невдало.

Таким чином, населення правобережної частини Півдня, не виключаючи Катеринослав, Олександрівськ і великі чорноморські портові міста, наприкінці 1918 р. визнало владу Директорії. Більша його частина робила це з щирих почуттів, вважаючи цю владу своєю, здатною задовольнити національні та соціальні потреби жителів регіону; інші змушені були визнати Директорію, враховуючи домінуючі настрої. Білогвардійські частини, сформовані в останній період існування Гетьманату, без зовнішньої допомоги не мали жодних шансів закріпитися в регіоні.

3.Боротьба за південне Лівобережжя і Крим.

На території лівобережної частини Півдня України (лівобережні повіти Катеринославської губернії, Таврія і Донбас) розстановка політичних сил була складнішою, ніж на Правобережжі. Тут Директорії не скрізь вдалося повести за собою масове антигетьманське повстання.

В Олександрівську зміна влади відбулася за сценарієм, схожим із катеринославським. Силами місцевого відділу УНС за підтримки Вільних козаків розпочалося встановлення республіканської влади в місті. У 20-х числах листопада 1918 р. до м. Олександрівська підійшли війська, підпорядковані Директорії. Це були частини Катеринославського Республіканського коша під командуванням М. Горобця. Г. Гордієнко, який цього часу перебував в Олександрівську, так описав реакцію жителів міста на переворот: "Все населення в місті незалежно від національної приналежності (курсив наш. - Авт.), переворот проти гетьманської влади прийняло з великою радістю".

Що ж стосується Донбасу, Мелітопольського та Бердянського повітів, то після початку антигетьманського повстання ці території опинилась на перетині впливів Директорії, махновських загонів і білогвардійських військових формувань.

Інформація про створення Директорії та початок антигетьманського повстання досить швидко поширилась у Донбасі і Північній Таврії, докорінно змінюючи соціально-політичну ситуацію в краї. Під впливом подій у центрі України населення Катеринославщини, Північної Таврії та Донбасу стало швидко озброюватися й об'єднуватися в повстанські загони, прагнучи захопити під свій контроль якомога більшу територію. Уже в листопаді-грудні 1918 р. між білогвардійцями та гетьманцями, з одного боку, і повстанськими загонами різної політичної орієнтації, у тому числі уенерівської, - з другого, розгорнулася запекла боротьба за контроль над регіоном. Ця боротьба відбувалась зі змінним успіхом. Деякі населені пункти краю, зокрема частина залізничних станцій, у листопаді - грудні 1918 р. опинились під контролем сил, що підтримували Директорію. Таким чином з'явилась альтернатива гетьмансько-білогвардійському режиму, перспектива утвердження якого не влаштовувала більшість населення Донбасу.

Але встановити міцний контроль над усією територією Лівобережжя українським повстанцям виявилось не під силу. Директорії тут протистояли потужні противники - махновські, білогвардійські, а пізніше й радянські війська. Особливо небезпечним конкурентом Директорії в боротьбі за вплив на населення в Північній Таврії та частково Донбасі був Н. Махно. Справа в тому, що "батько" орієнтувався на ті ж соціальні верстви, що і С. Петлюра. Але він виступив першим і саме тому перехопив політичну ініціативу. Уже у вересні - жовтні 1918 р. його загони провели успішні партизанські рейди по Олександрівському, Маріупольському, Бердянському і Павлоградському повітах. Селянське антигетьманське повстання в лівобережних повітах Катеринославщини і Північній Таврії розвивалося, значною мірою, під впливом махновців.

Саме цього часу деякі частини гетьманських військ у регіоні стали переходити на бік Директорії, але махновці продовжували ставитися до них як до ворогів, "гетьманців". Боротьба між махновцями і петлюрівцями відбувалася зі змінним успіхом і нерідко закінчувалась на користь противників Махна.

Серед рядових повстанців, а особливо тих, хто взявся за зброю, після надходження інформації про повстання проти Гетьмана, було багато потенційних прихильників відродження УНР. Ознайомлення з оцінкою ситуації, яку дає Н. Махно у своїх спогадах, переконує, що він дуже боявся, що повстале селянство регіону вийде з-під його контролю. Одержавши першу телефонограму про збройний виступ Директорії, перелякані махновці навіть запланували пропагандистський рейд, метою якого було "виклад широкій селянській масі нашої повстанської точки зору на уряд, що організувався в Києві". Рейд мав очолити сам "батько". Рейд не відбувся, але з'явилася листівка "проти Української Директорії як влади взагалі і як влади зрадників революції зокрема". Ця листівка поширювалась на підконтрольних махновцям територіях.

Сильним конкурентом махновців і Директорії в боротьбі за контроль над лівобережним Півднем були білогвардійці. Махновський район знаходився між територіями, які контролювала Директорія (із заходу і півночі) і білогвардійськими частинами, що наступали зі сходу і півдня. Головним противником в листопаді - першій половині грудня 1918 р. махновці вважали все-таки Директорію.

Захопивши досить значну територію узбережжя Азовського моря, денікінці намагалися знищити тут усі прояви українського політичного життя, не допустити сюди війська Директорії та придушити махновський повстанський рух, який поширився в регіоні. 29 листопада 1918 р. в Мелітополь увійшли частини Добровольчої армії А. Денікіна, що просувалась у московському напрямку. При цьому гетьманська адміністрація продовжувала діяти тут до середини грудня 1918 р. Білогвардійці використовували її в своїх інтересах.

Зайняття Директорією 14 грудня Києва і зречення П. Скоропадського влади було великою перемогою Директорії і надало моральної підтримки її прибічникам на Півдні. На Київ почали орієнтуватися ті, хто звик підпорядковуватися центральній владі. Відновлювали роботу місцеві органи самоврядування, які схилялися до визнання УНР.

В кінці грудня в регіоні зміцніли позиції білогвардійців. До району Юзівки з Північного Кавказу, де дислокувалася Добровольча армія А. Денікіна, прибула дивізія під командуванням генерала В. Май-Маєвського. До середини січня під контролем денікінців перебувала територія від узбережжя Азовського моря до лінії вздовж залізниці Оріхове - Пологи - Воскресенка - Волноваха.

Перед лідерами військово-політичних угрупувань, що діяли в регіоні, гостро стояло питання про союзників. Як зазначалося вище, частина Донбасу, Мелітопольський і Бердянський повіти потрапили під контроль білогвардійців. Денікінці рвалися на Північ, де зустріли опір махновців, з якими Добровольча армія вела жорстоку збройну боротьбу. Але на контроль над Катеринославщиною і Північною Таврією претендувала також Директорія та більшовики. У силу свого географічного розташування махновці могли опинитися між трьома силами - військами УНР, дислокованими на заході, білогвардійцями, які закріплялися на півдні і південному сході, і Червоною армією, що наступала з півночі. Питанням життя і смерті для них було укладання союзу з однією з цих сил.

Ідеологічно найближчими до махновців були більшовики. На початку грудня 1918 р. Н. Махно фактично вступив у підпорядкування командувача більшовицьких військ В. Антонова-Овсієнка. Але на союз із Н. Махном сподівалися й представники Директорії в Катеринославі. Враховуючи антибілогвардійські настрої в махновському середовищі та селянський, переважно український склад махновського війська, певні національно-демократичні традиції в регіоні, республіканські власті Катеринослава звернулися до "батька" з пропозицією про переговори з метою укласти союз для спільної боротьби з білогвардійцями, що наступали на "Махновію" з Дону. Текст звернення штабу Коша українських вільнокозачих військ на Катеринославщині до повстанців Н. Махна, підписане М. Горобцем, було надруковано в газеті "Повстанець" в 20-х числах листопада 1919 р. У зверненні зазначалося: "Українські повстанці щиро вітають всіх повстанців, які б не були на території України, коли б'ються з денікінськими військами. Батька Махна ми вітаємо як брата по зброї, по ідеї упертої боротьби з денікінськими бандами і повної передачі влади народу. Хоча українські повстанці організовані всеукраїнським Повстанським Комітетом, ми щиро бажаємо і проводимо координацію військових операцій з Штабом повстанських військ Батьки Махно. Тому кличемо всіх повстанців до самої тісної щирої згоди, координації операцій...".

Угода, укладена між Махно та представниками Директорії в середині грудня 1918 р. не була реалізованою за вини махновців. Анархо-комуністична і водночас антиукраїнська орієнтація махновців взяла верх. Але до широких бойових дій між махновцями і українськими республіканцями до кінця грудня 1918 р. не дійшло. Махновці були зайняті боротьбою з денікінцями і не наважувались воювати на два фронти.

Наприкінці грудня від "холодного миру" і психологічної війни махновці вирішили перейти до активних бойових дій проти військ Директорії. 25 грудня війська Директорії примусили відступити більшовицькі загони з Катеринославу на лівий берег Дніпра. Однак вже 27 грудня вони розпочали контрнаступ, спираючись на підтримку військ Н. Махна, з яким перебували в союзі. Махновці та більшовики захопили Катеринослав, проте не надовго. У результаті контрнаступу, у якому брали участь повстанські загони отамана М. Малашка та Ю. Божка, Січовим стрільцям, до яких приєднався повстанський загін отамана Сакви з Верхньодніпровського повіту, 2 січня 1919 р. вдалося знову зайняти Катеринослав і вибити більшовиків і махновців на лівий берег Дніпра. При цьому махновці зазнали значних втрат, а авторитет Махна серед повстанців різко впав. Наступ військ УНР був зупинений за декілька десятків кілометрів на схід від Олександрівська. Просуватися далі не дозволяла воєнно-стратегічна ситуація, зокрема наступ з півночі більшовиків, проти яких були кинуті основні сили Директорії на Лівобережжі, і неминуча війна з білогвардійцями, яку довелося б вести після повного розгрому махновців.

Влада Директорії в центральній частині Катеринославської губернії була відновлена ще майже на місяць. Розгром махновців вітали місцеві осередки українських національних партій та різноманітні професійні організації. Олександрівський повітовий селянський з'їзд, що зібрався на початку січня 1919 р. прийняв рішення про підтримку "тільки Української Директорії, котра скинула буржуазне ярмо з бідного люду... Обговоривши питання про владу на Україні, з'їзд постановив: на Україні має бути тільки демократична влада". З'їзд висловив протест "проти самовільних анархістських виступів всяких банд, котрі грабують і тероризують мирне населення та нищать здобутки революції". По аграрному питанні з'їзд вимагав негайно провести в життя закон про соціалізацію землі від 18 січня 1918 р. виданий Українською Центральною Радою.

14 січня 1919 р. в Катеринославі відбувся парад українських військ. На сторінках газети "Дзвін" так описали це дійство: «Після параду перед будинком повітової земської управи була влаштована маніфестація з українськими прапорами. Лавами йшли козаки, їхала козача кіннота артилерія, на маніфестації були присутні військові старшини, повітовий комендант, повітовий комісар. Вітальні промови виголошувались з балкону земської управи. Козаків вітали представники Українського Національного Союзу, земської управи, товариства "Просвіта". Парад і маніфестація справили надзвичайно гарне враження». У Катеринославі була створена комісія для збору коштів на спорудження на братській могилі грандіозного монумента 14 козакам, які загинули в боротьбі з махновцями.

23-28 січня 1919 р. відбувся губернський селянський з'їзд Катеринославщини, на який з'їхалися представники всіх повітів за виключенням Маріупольського, Бахмутського та Слов'яносербського, які не змогли приїхати через перерваний залізничний рух. Делегати вітали "Революційну Директорію УНР як єдину авторитетну владу України" й вирішили довести до відома представників союзних держав на Україні - Англії, Франції і других держав, що "український народ хоче жити своїм незалежним життям і не хоче, щоб яке б не було чужоземне військо втручалось у внутрішні справи України". Подібні рішення про підтримку Директорії були прийняті селянським з'їздом Новомосковського повіту на Катеринославщині, Херсонською губернською селянською нарадою та іншими зібраннями громадськості регіону.

 Регіон включався в загальноукраїнський політичний процес. Зокрема, тут розпочалася робота по організації виборів до Трудового Конгресу. На сторінках місцевої преси була опублікована "Інструкція для виборів на Трудовий Конгрес українського народу". В містах регіону відкрилися комісії по виборам до Трудового Конгресу.

В регіоні негайно розпочалося відродження українського культурного життя, відроджувалися різноманітні громадські, культурні та політичні організації регіону. Так, 10 січня 1919 р. в Олександрівську в приміщенні Народного Дому відбулося урочисте відкриття українського клубу. Оркестр відіграв український гімн. Представники громадськості міста виступали з урочистими промовами. Було влаштовано "бал-маскарад з конкурсами на кращий історичний український костюм, кращий побутовий український костюм та шарж на сучасний політичний момент". Продовжувала діяти Олександрівська "Просвіта". На початок січня 1919 р. запланували свої рокові загальні збори "Українське видавництво" та українське учительське товариство Катеринослава. Розгорнув діяльність Катеринославський український клуб "Громада" - українська культурно-освітня громадська організація.

Окремо слід сказати про Крим. З Кримського півострова німецькі війська були виведені в середині листопада 1918 р. Втративши підтримку окупантів, пронімецький уряд Сулькевича втратив і владу. Новоутворений проросійський кримський уряд, який складався в основному з російських кадетів, очолив Соломон Крим. Уряд С. Крима неодноразово заявляв, що півострів є частиною "єдиної та неподільної" Росії, яка буде відтворена в найближчому майбутньому. Фактично Крим був зайнятий військами Добровольчої армії, а до Севастополя з 25 листопада 1918 р. стали прибувати військові кораблі Антанти. Після цього денікінські генерали почали визнавати лише владу французів. Отже на територію Кримського півострова контроль Директорії поширений не був.

Повертаючись до питання про вплив антигетьманського повстання на формування національної свідомості населення регіону й утвердження його української ідентичності, зазначимо, що на відміну від правобережної частини Півдня у лівобережній частині цей процес проявлявся дещо слабше. Тут відчувалося домінування селянських загонів, очолюваних махновцями. Вони орієнтувались не на Українську Народну Республіку, а на відновлення радянської влади, у розумінні якої вони різко розходилися з більшовиками. Помітними були тут позиції місцевих більшовиків, які також агітували за радянську владу.

Однак це не означає, що Південь був втрачений для УНР, а українська національна ідея не мала тут ґрунту. Реально оцінюючи обстановку, В. Антонов-Овсієнко зробив висновок, що ці "зародки" радянської влади в окремих повітах України (головним чином, на Катеринославщині) "легко можуть бути задушені петлюрівськими бандами". Це продемонстрував розгром махновців в Катеринославі і зміцнення тут позицій Директорії. Домінування українського етнічного середовища в регіоні робило дуже проблематичним довготривалий контроль махновців і місцевих більшовиків над краєм. Коли б не військова інтервенція Радянської Росії, ці території невдовзі потрапили б під повний контроль Директорії.

Підбиваючи підсумок короткому періоду Директорії на Півдні України, можна констатувати його надзвичайно суперечливий характер.

У цілому події в регіоні в цей період розвивались у руслі загальноукраїнських тенденцій. Цей період був відзначений надзвичайною активністю населення регіону. Після гетьманської грамоти про федерацію з Росією, що поставила під сумнів самостійницький статус України, почалося масове антигетьманське повстання, яке з центру держави швидко поширилось на весь південний регіон. Правобережна територія регіону, за винятком портових міст Одеси, Миколаєва, Херсона та вузької прибережної смуги, яка потрапила під контроль військ Антанти, при активній участі місцевого населення перейшла під владу українського республіканського режиму, який розгорнув тут реалізацію своєї соціально-економічної та політичної програми. Сільське і міське населення лівобережного Півдня, включаючи територію Донбасу, у своїй більшості також було готове визнати владу Директорії.

Необхідно спеціально зазначити, що у боротьбі за владу на Півдні на боці Директорії брали участь в основному місцеві сили - повстанці та гетьманські військові з'єднання, що перейшли на її сторону. Ніякої допомоги з Півночі (крім відрядження сюди деяких офіцерів і урядовців) не надходило. У південноукраїнському регіоні виявилось достатньо власних ресурсів, щоб розгорнути збройну боротьбу за встановлення тут української національної влади. Якщо розглядати антигетьманське повстання в Україні як важливий етап формування модерної української нації, то є всі підстави стверджувати, що цей процес охопив весь Південь України. Українська ідея наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. перетворювалась у домінуючу в регіоні. Внутрішні конкуренти республіканського режиму - махновці і місцеві більшовики - не мали шансів надовго закріпитися тут. Це визнавали їхні видатні представники, а на практиці яскраво продемонстрував провал махновсько-більшовицької авантюри із захоплення наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. Катеринослава. Від повного розгрому махновців врятувала зовнішня сила - регулярні війська Російської Федерації, що наступали з півночі. З цією силою Н. Махно ще у грудні 1918 р. встановив союзні відносини. Директорія намагалася "відірвати" махновців від більшовиків, але це їй не вдалося.

Крім регулярних військ Радянської Росії в регіоні діяли також російські білогвардійські формування. Південно-східна частина України вже наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. стала перетворюватися в один із важливих ареалів російської громадянської війни, до якої втягувалося місцеве населення. І більшовики, і білогвардійці прагнули знайти тут своїх прибічників і заручитися їхньою підтримкою. При цьому і ті, й інші не визнавали українського характеру регіону і нещадно боролися з тими, хто ідентифікував себе як українця.

Тут варто згадати Центральну Раду, яка наприкінці 1917 - на початку 1918 рр. зуміла поширити свій вплив на південний регіон значною мірою тому, що Російська держава попала в смугу дезінтеграції і росіяни, зайняті своєю революцією, на деякий час полишили українців самих на себе. Українці цим скористалися, і Центральна Рада взяла під свій контроль майже весь південний регіон України (без Криму). Коли ж на зміну Центральній Раді прийшов гетьманський режим, він утримував під своїм контролем Південь значною мірою завдяки окупаційним військам, які унеможливили радянську інтервенцію. Зовсім в іншому становищі перебувала Директорія. Трагізм її становища полягав у тому, що міжнародна обстановка для неї склалася надзвичайно несприятливо. У Директорії зовсім не було союзників, зате було багато ворогів, серед яких найнебезпечнішим виявилась більшовицька Росія.

Прорвати міжнародну ізоляцію Директорії було надто важко. Зовнішньополітичні успіхи Центральної Ради і Гетьманату пояснювались обставинами часу. Визнання німцями та їхніми союзниками в лютому 1918 р. УНР було викликане значною мірою воєнно-політичною кон'юнктурою. Укладаючи мир на Сході, німці сподівалися вивільнити війська для війни на Заході і разом із тим за рахунок ресурсів України поліпшити своє продовольче становище. Антанта свою політику щодо Директорії УНР наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. проводила, виходячи з необхідності відновлення Російської держави, яка б залишилася в майбутньому союзницею Франції та сильною противагою Німеччині на Сході. Це також кон'юнктурні розрахунки. Але до цих надій примішувалися і невластиві для політики емоції - французи не могли вибачити українцям мир з німцями ще й тому, що він, на їхній погляд, затягнув війну і коштував Франції тисячі і тисячі життів фронтовиків. Складні переговори, які продовжувалися протягом усього терміну перебування французів в Одесі, мало що дали українцям, хоча поступово справа все-таки йшла в напрямку зближення позицій сторін. Це було викликане логікою подій, яку французькі дипломати не могли нескінченно ігнорували. Взявши під контроль російський центр, більшовики після закінчення Світової війни стали швидко встановлювати свою владу над національними регіонами, які покидали окупаційні війська Німеччини й Австро-Угорщини.