Лекція. Тема 13. ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ І ПРОВАЛ РАДЯНСЬКИХ ПЛАНІВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1919 р. (2 год.)

1.Зовнішньополітичний курс Радянської Росії на продовження європейської революції.

Події на Півдні України весною - влітку 1919 року стали важливою складовою не тільки Української та Російської революцій, а і політичного процесу в Центрально-Східній Європі в цілому. В умовах таких різнопланових подій як наступ Денікіна на Москву й революція в Угорщині, південноукраїнський регіон опинився на вістрі загальноєвропейської політики й істотно вплинув на зміну політичної ситуації на величезних просторах Європи від Кавказу до Карпат і Альп.

Весною - влітку 1919 року губернії Півдня України були охоплені масовим антибільшовицьким повстансько-партизанським рухом. На придушення його відволікалися з інших ділянок фронту великі військові сили. Зокрема, радянське військове керівництво змушене було зняти війська і з Західного напрямку, на якому в цей час здійснювалася спроба "червоної інтервенції", метою якої була "радянізація" окупованих територій. В результаті змінився воєнно-політичний баланс на користь антирадянських сил не лише в Україні, але й в усьому центральноєвропейському просторі.

Цим сюжетам у сучасній українській історичній науці приділяється недостатньо уваги. В останні роки з'явились дослідження присвячені історії впровадження радянського режиму в українському селі у 1919-1920 роки, повстанського руху на Півдні України, перебігу подій у Центральній Європі. Але і сьогодні поза межами історичних досліджень залишається аналіз зв'язку, який існував між зміною воєнно-стратегічної обстановки на Півдні України весною - влітку 1919 року і поразкою "революційного месіанства" Радянської Росії у цей період. Виключенням є стаття сучасного російського дослідника А.Курєнишева "Революционная война” и крестьянство”, де побіжно аналізується вплив селянсько-повстанського руху в південноукраїнському регіоні на зовнішньополітичний курс більшовицької Росії у 1919 році.

Після Жовтневого перевороту у Петрограді зовнішньополітичний курс більшовиків був пов'язаний з планами реалізації на практиці теорії світової революції, кінцевою метою якої була перемога над капіталізмом у європейському і навіть світовому масштабі. Погляди В.Леніна на перспективи світової революції розвивалися у повній відповідності з марксистською концепцією "поштовху" світової революції. На його думку перемога російського пролетаріату повинна стати детонатором майбутнього загальноєвропейського вибуху, а перемога більшовизму в Росії має відкрити шлях до соціалістичних революцій і встановлення радянської влади у всій Європі. Саме це й повинно було надати більшовицькому режиму у відсталій Росії, що одержить щедру допомогу передового Заходу, стабільності і зробить його непереможним. Адже поза європейською революцією перспективи соціалізму в Росії навіть в середовищі більшовиків визнавалися непевними. У резолюцій VII з'їзду РКП(б) (6-8 березня 1918 року) було зазначено, що надійною гарантією закріплення соціалістичної революції, що перемогла в Росії, з'їзд вважає перетворення її "в міжнародну робітничу революцію”.

Через рік, 12 березня 1919 року, виступаючи в Петроградській раді з доповіддю про внутрішню і зовнішню політику В.Ленін заявив, що діяльність Раднаркому за попередній період можна зрозуміти тільки оцінивши роль рад у масштабі світової революції. І далі, пояснюючи цю тезу, він зазначив: "Справа будівництва цілком залежить від того, як швидко переможе революція в найважливіших країнах Європи. Тільки після такої перемоги ми можемо серйозно взятися за справу будівництва”. Цікавим є те, що ми цитуємо В.Леніна за 3-м виданням його творів. С.В.Кульчицький помітив, що це місце відсутнє у четвертому та п'ятому виданнях, бо з часом сталінське керівництво розпочало приховування деякі висловлювання засновника партії щодо світової революції.

Наведений вислів В.Леніна яскраво демонстрував відсутність у більшовицьких колах впевненості у власних силах. У 1919 році вони пов'язували перемогу соціалізму в Росії з перемогою пролетарської революції в передових європейських країнах. На початку 20-х років, коли надії на світову революцію стали розвіюватися, як міраж, В.Ленін визнавав, що більшовики у 1917 році пішли на Жовтневий переворот і встановлення своєї влади в Росії у розрахунку на європейську революцію.

Таким чином, революційні ідеї інтернаціоналізму нерідко служили для більшовиків ідейним обґрунтуванням прагматичних інтересів радянської влади. Страх залишитися на одинці з капіталістичним оточенням і втратити владу змушував більшовиків здійснювати тверду й активно наступальну військову політику.

Розглядаючи міжнародні події під цим кутом зору, В.Ленін і його оточення вважали не лише бажаним, але й цілком закономірним факт загострення соціальної напруги в країнах Центральної Європи, зокрема, встановлення у 1919 році радянської влади в Угорщині. В подіях у цій країні сфокусувалися найголовніші доктринальні прагнення більшовиків. Це підносило у їхніх очах угорську революцію до рівня подій всесвітньо-історичного значення. Оцінивши перемогу радянської влади у цій країні як "всесвітньо-історичний переворот”, Ленін підкреслював, що "приклад Угорщини буде вирішальним для пролетарських мас, для європейського пролетаріату і трудящого селянства”.

2. Радянська Росія й Угорська революція. Спроби воєнної інтервенції в Румунію та Угорщину.

Після проголошення радянської влади в Угорщині віра більшовиків у неминучість світової соціалістичної революції зросла. Надзвичайно швидко сформувався західний напрямок воєнно-політичних інтересів Радянської Росії, пов'язаний з планами сприяння встановленню радянської влади не лише в Угорщині, але й у інших країнах Європи. Ще у проекті програми РКП(б) (лютий 1919 року) В.Ленін писав: "Зростання революційного руху пролетаріату в усіх передових країнах, повсюдна поява і розвиток радянської форми цього руху, тобто такої, яка скерована прямо до здійснення диктатури пролетаріату, нарешті, початок і хід розвитку революції в Австро-Угорщині і Німеччині особливо, все це показало наочно, що почалася ера всесвітньої пролетарської, комуністичної революції”. Ленін був переконаний, що за декілька років вся Європа стане соціалістичною. У відповідності з принципами "пролетарського інтернаціоналізму” Радянська Росія була зобов'язана допомагати пролетаріату зарубіжних країн у встановленні ним диктатури пролетаріату.

Подібні настрої домінували і в середовищі більшовицької еліти України. ІІ з'їзд КП(б) України, який відбувся 17-22 жовтня 1918 року в Москві, закликав своїх прибічників в Україні зустріти річницю Жовтневого перевороту в Петрограді гаслами, серед яких було і "Хай живе всесвітня комуністична революція!”. З'їзд висловив впевненість "в остаточному торжестві світової робітничої революції”. Наступний, ІІІ з'їзд КП(б)У (1-6 березня 1919 року) в резолюції "Поточний момент і завдання партії” відзначав, що світова революція "є незаперечний факт ... У всіх капіталістичних країнах диктатура пролетаріату поставлена на порядок денний...”. У виступі на урочистому засіданні Всеукраїнського ЦВК В.Антонов-Овсєєнко 7 квітня заявив: "Революція рухається вперед. Слідом за Угорщиною рух перекидається в інші країни, і цей рух буде ще більше зміцнюватися з просуванням нашої Червоної Армії. В Києві ми стоїмо в коридорі, який веде в Європу”.

Отже, вважаючи, що Європа досить скоро стане соціалістичною, більшовики на чолі з Леніним всерйоз обговорювали питання про форми взаємин майбутніх комуністичних держав континенту. Існувало переконання, що після перемоги європейської комуністичної революції Європа стане федерацією радянських республік.

Першим кроком на шляху до утворення європейської радянської федерації вважалася Радянська Угорщина. Внутрішні перетворення її нового уряду на чолі з Бела Куном здійснювалися за відомим уже в Росії сценарієм і за активної участі у цьому процесі російського більшовицького керівництва.

Україна, як зокрема і її Південь, який знаходився в безпосередній близькості з революційною Угорщиною, виявився на вістрі планів європейської революції. З південним регіоном України межувала і нестабільна Румунія, яка також вважалася одним з найближчих потенційних "кандидатів” на революцію. Ще на початку 1918 року після перемоги радянської влади на Півдні України Християн Раковський, відряджений з Петрограда до Одеси, виступив з ідеєю утворення тимчасового уряду Румунії і комуністичного перевороту у цій країні. До складу уряду передбачалося включити декількох румун і місцевих більшовиків, серед яких переважали ті, що до Румунії ніякого відношення не мали. Але падіння радянської влади на Півдні зробило нереальними ці плани. Більшовицьке керівництво не відмовилося від них, а тільки відклало для більш сприятливого часу.

Угорське комуністичне керівництво з самого початку революції розраховувало на допомогу Радянської Росії. Вже на другий день після утворення в Угорщині радянського уряду угорські керівники заявили про свій намір "вести боротьбу з імперіалізмом спільно з Російською Радянською Республікою”. Революційна урядова рада Угорщини запропонувала "Радянському уряду Росії оборонний і наступальний союз проти всіх ворогів пролетаріату”. Саме цього чекало від угорців більшовицьке керівництво Росії. Негайно після революції в Угорщині у Москві було прийняте принципове рішення про участь збройних частин Червоної Армії радянських республік Росії й України в угорських подіях. Територія України, зокрема, її Південь стали таким чином зоною особливої зацікавленості Москви. Воєнна стратегія більшовиків початку весни 1919 року передбачала зосередження головних сил радянських військ для революційного походу на Захід і з'єднання з армією радянської Угорщини саме тут.

За вказівкою Москви український радянський уряд почав підготовку військової кампанії з метою прориву до Радянської Угорщини. Дислоковані в Південній Україні війська мали завдати ударів по королівській Румунії, захопити Бессарабію та інші території. Мета наступу роз'яснювалася серед військових таким чином: "Вам не потрібне завоювання Румунії. Ваша мета - розбити той союз румунських та чехословацьких контрреволюціонерів, який створився в ці дні, щоб задушити аванпост світової більшовицької революції - Радянську Угорську Республіку”.

Характерно, що В.Ленін ні в якому разі не розцінював воєнні дії, що планувалися, як незаконне воєнне втручання чи загарбання. На його думку, ці події йшли у руслі "міжнародної громадянської війни, що є закономірним продуктом класової боротьби при капіталізмі і закономірною сходинкою на шляху до перемоги міжнародної пролетарської революції... Через класовий характер таких воєн, відмінність між оборонними і наступальними війнами втрачає остаточно всякий смисл”. Така постановка питання легко виправдувала справжній характер інтервенції Радянської Росії і охоче сприймалася революціонерами всіх країн Європи.

На шляху реалізації планів підтримки світової революції стало загострення внутрішньополітичної ситуації в Радянській Угорщині. Внутрішня опозиція радикальному соціалістичному курсу в Угорщині швидко наростала. Її активно підтримували країни Антанти, що намагалися ізолювати Угорщину від впливу Радянської Росії. 16 квітня 1919 року наступ проти Угорської республіки розпочали румунські, а згодом чехословацькі війська. Проти них діяла угорська Червона армія. Румунські й чехословацькі війська, що наступали із східного і північно-східного фронтів, у квітні - травні 1919 року відтіснили Червону армію до ріки Тиса. Очікувана допомога від пролетаріату Заходу не надходила. Виявилося, що соціалістична революція в Німеччині та інших великих країнах Західної Європи "запізнюється”. Чітко окреслювалася перспектива поразки. В цих умовах надії угорських комуністів все більше пов'язувалися з допомогою з боку більшовиків Росії.

Ще на початку квітня 1919 року Бела Кун звернувся з проханням здійснити прорив радянських військ в Угорщину в районі Сігета. На початку травня 1919 року Раднарком УСРР телеграфував Б.Куну: "...Усвідомлюючи необхідність підтримати угорських робітників та селян, ми виконаємо наш обов'язок”. У наступальних операціях радянських військ Українського фронту в західному та південно-західному напрямах брали участь дві армії цього фронту - Київська та Харківська, загальною чисельністю 45 тис. осіб. Завдання здійснення прориву через Буковину та "встановлення міцного зв'язку залізничними шляхами з Радянською Угорщиною” було поставлено головним командуванням Червоної армії командуючому військами Українського фронту В.Антонову-Овсєєнку.

Наступ радянських військ не був нічим спровокований. Зокрема, 1-а Українська радянська армія стала просуватися до кордонів Галичини та Румунії ще до початку інтервенції румунських військ в Угорщину. Це були досить значні сили. Не викликає сумніву, що вони змогли б виправити ситуацію в Угорщині, а може і в інших сусідніх державах на користь прихильників соціалістичної революції.

Але кинути усі ці війська на Захід не вдалося. Плани революційного походу в Європу довелося корегувати негайно після їх ухвалення. Значну частину військ Українського фронту командування змушене було терміново передислокувати на допомогу Південному фронту, де переможний наступ радянських військ затримався і розгорнулися запеклі бої з військами Денікіна. Тільки на середину березня 1919 року Український фронт передав Південному фронту половину своєї артилерії, третину піхоти та три бронепоїзди. Більше передавати не стали, бо це зробило б неможливим наступ на Захід.

Однак, незважаючи на досить істотну допомогу Південному фронту, позиції більшовиків тут не зміцнилися. В цей час спалахнув конфлікт між ними і донським козацтвом. На Дону радянська влада розгорнула кампанію так званого розкозачування, яка супроводжувалася масовими репресіями і викликала обурення населення. 12 березня 1919 року, коли радянські війська Південного фронту зосереджували свої сили у Північному і Західному Донбасі для наступу на ростовському напрямку, в їхньому тилу, в козацьких станицях Вьошенська і Казанська, спалахнуло антирадянське повстання. Через декілька днів повстання охопило весь Хоперський округ Донської області. Радянські полки, кинуті проти повстанців, відмовлялися вступати в бій, а інколи і переходили на їх бік. Тилові комунікації радянських військ, а також їх склади постачання опинилися в районі повстання. Ставка генерала Денікіна підтримувала повстанців. Літаками їм перекидалися зброя, боєприпаси, гроші.

Для придушення повстання були направлені частини чекістів, курсантські батальйони воєнних шкіл, у 8-ій і 9-ій арміях формувалися дві експедиційні дивізії. Вони оточили район, охоплений повстанням, але для суцільного кільця не вистачило сил. Більше того, повстанці зробили спроби прорватися на з'єднання з головними силами, але були зупинені. Врешті-решт, 24 травня білокозача кіннота генерала Секретєва прорвала радянський фронт і з'єдналася з повстанцями. Дон перейшов під контроль Денікіна. Перед білогвардійцями відкрилися перспективи для переможного наступу на Україні.

Повстання на Дону істотно підірвало сили більшовиків на Південному фронті й змусило скорегувати плани радянського наступу проти білогвардійців. У кінцевому підсумку, антирадянський виступ козаків відбився й на становищі Українського фронту, зменшивши шанси Червоної армії на успішний революційний похід на Захід. Це був "перший дзвіночок”, який нагадував більшовикам про внутрішні негаразди і вимагав негайного реагування. Була скорегована і воєнно-політична стратегія на Півдні. Але, схоже, що робилося це повільно і неохоче.

Командарм 2-ої армії А.Скачко у листі В.Антонову-Овсєєнку від 18 квітня 1919 року намагався переконати його у приоритетному значенні Донецької ділянки фронту. "Ви ніяк не хочете зрозуміти, що якщо російська революція буде переможеною, то винним у цьому стане наше захоплення західним походом і відволікання всіх дієвих сил з Дону на Галичину та Румунію - відволікання сил від справжньої небезпеки до слави на міжнародній арені... Зверніть увагу, нарешті, на грізно наростаючу східну небезпеку й дайте на її ліквідацію не два полки (що є смішним), а дві дивізії з Західного фронту.

Забути Захід! Укласти яку завгодно мирну угоду з Галичиною та Польщею й усіма силами обрушитися на схід і Дон. Ось єдиний шлях до спасіння революції”.

Лист-відповідь В.Антонова-Овсєєнка свідчить, що його автор стоїть зовсім на іншій точці зору: "Ваше розуміння про Захід слабувате, там наш поштовх розв'язує нові сили, що самі дороблять свою справу. Зараз румуни наступають на Угорщину, Болгарія готова кинутися на Румунію, в Туреччині величезні заворушення. Весь Балканський півострів кипить. І вся задача в організації удару, здатного розтрощити останні бар'єри для розвитку революції. Сил для цього багато на місцях. Коли там тронеться - руки в нас будуть цілком розв'язані”.

Схоже на те, що погляди В.Антонова-Овсєєнка цілком співпадали з тодішньою позицією В.Леніна. 18 квітня 1919 року в телеграмі на адресу Раднаркому УСРР Ленін зазначав: "Щодо воєнних завдань ще раз нагадую найважливіші два завдання: прорив через Буковину і взяття Ростова”. Мабуть, не випадково Ленін поставив на перше місце прорив в Угорщину. Європейська революція здавалася привабливішою справою, ніж копирсання у внутрішніх проблемах. Але через декілька днів акценти були зміщені.

Але вже 22 квітня 1919 року в новій телеграмі голові Раднаркому УСРР і командуючому Українським фронтом підкреслювалось, що "Україна повинна визнати Донбасфронт безумовно найважливішим українським фронтом і що б то не стало негайно виконати завдання головнокомандуючого дати солідне підкріплення на ділянку Донбасейн - Маріуполь... Що б то не стало треба швидко і значно збільшити сили проти Денікіна”. У такій диспозиції просування в Галичину та Буковину для встановлення зв'язку з Радянською Угорщиною перетворювалося на другорядне завдання.

У телеграмі главкому І.Вацетісу і члену Реввійськради республіки С.Аралову від 21 чи 22 квітня 1919 року В.Ленін так пояснював необхідність обмеження масштабів воєнних операцій на Заході: "Просування в частину Галичини і Буковини необхідне для зв'язку з Радянською Угорщиною. Це завдання треба розв'язати швидше і міцніше, а за межами цього завдання ніяке займання Галичини і Буковини не потрібне, бо українська армія безумовно і ні в якому разі не повинна відриватися від своїх двох головних завдань, а саме: перше, найважливіше і найневідкладніше, - допомогти Донбасові. Цієї допомоги треба добитися швидко і у великому розмірі. Друге завдання - встановити міцний зв'язок залізницями з Радянською Угорщиною”.

Погіршення ситуації у другій половині квітня 1919 року на Донбасі, що опинився перед загрозою повного захоплення білогвардійцями, змусило В.Леніна змінити плани. Першочерговими постали внутрішні проблеми. 24 квітня 1919 року В.Ленін ще раз наголошує на пріоритеті Південного фронту, вимагаючи від Українського Радянського уряду "що б то не стало, з усіх сил і якомога швидше допомогти нам добити козаків і взяти Ростов, хоч би ціною тимчасового ослаблення на заході України (розрядка наша. -Авт.), бо інакше загрожує загибель”.

Складається враження, що керівники УСРР справді були настільки захоплені походом на Захід, що належним чином не зуміли оцінити небезпеку для радянської влади, яка назрівала на Південному фронті. Однак це їх захоплення було результатом загальної стратегії більшовиків, яку розробляла партійна верхівка на чолі з Леніном і яка передбачала активне сприяння європейській революції. Адже участь Червоної армії в революційному поході на Захід на початку весни 1919 року вважалася її головним завданням, яке не знімалося з порядку денного ні у квітні, ні у травні 1919 року. Виконуючи вказівку В.Леніна, головне командування Червоної армії в директиві від 23 квітня наказало В.Антонову-Овсєєнку "скориставшись з успіху в Гусятинському та Кам'янець-Подільському районах, необхідно організувати просування через територію Галичини, Буковини та Угорщини у напрямку Коломия, Сігет та Будапешт. Кінцевою метою нашого просування у бік Угорщини є налагодження міцного зв'язку залізницями з Радянською Угорщиною, не ставлячи за мету захоплення територій.”. Як бачимо, українське радянське керівництво було змушене розриватися між Донбасом і Угорщиною і поки в Угорщині не згасала надія на успішне розгортання революції, схильне було віддавати пріоритет останній. Сподівалося, що майбутня перемога європейської революції "спише” недостатньо точне виконання директив більшовицького центру і самого Леніна.

Тим більше, що певні підстави для оптимізму справді мали місце. Наприкінці квітня 1919 року радянські війська вийшли на ріку Дністер. Серед іншого, це вдалося тому, що Румунія на деякий час ослабила свій східний фронт, кинувши основні сили проти Радянської Угорщини.

1 травня 1919 року народний комісар іноземних справ РСФРР Г.Чичерін та голова Раднаркому УСРР Х.Раковський в ультиматумі румунському урядові заявили, що обидва радянські уряди Росії і України вимагають негайної евакуації румунських військ з усієї Бессарабії та повернення всього награбованого. Відповідь повинна була надійти протягом 48 годин. Але, як і слід було сподіватися, румунський уряд її не дав. Одержавши формальний привід, Раднарком України наказав військам розпочати активні воєнні дії проти Румунії. У наказі так пояснювалися причини участі українських військ у цих подіях: "Уряд Угорщини розраховує на братню допомогу Української радянської армії. Наступаючи на поміщицьку Румунію, ми не тільки звільнимо українців та інших наших братів, робітників та селян Бессарабії та Буковини, а й відвернемо небезпеку, що загрожує радянській владі на Україні”.

Ці демарші радянських урядів Росії і України були підкріплені конкретними діями. Поспішно формувалися 4-а, 6-а Українські радянські дивізії, дві інтернаціональні і одна Бессарабська дивізії. Вони входили до складу 3-ої Української армії під керівництвом М.Худякова. Штаб армії був розташований в Одесі.

Так сталося, що однією з перших мала виступити на Румунський фронт дивізія під командуванням М.Григор'єва. Окрім вирішення стратегічних завдань, пов'язаних із світовою революцією, для більшовиків це був вдалий привід позбавитися ненадійної військової частини, керівництво і особовий склад якої були занадто пройняті місцевими селянськими настроями.

3.Повстання Григоріїва і зрив революційного походу на Захід.

М.Григор'єв - один з ватажків селянського повстанського руху Півдня України 1918-1919 років мав великий авторитет серед селянства південноукраїнського регіону. В боях з військами Директорії і антантівськими частинами Григор'єв успішно будував кар'єру радянського воєначальника. Але вся логіка подій вела до кардинальних змін у його відносинах з більшовиками. Розрив отамана з радянською владою відбувся в дуже складний для останньої час й був спричинений антинародною політикою більшовиків на Півдні України.

Таким чином, у травні 1919 року загрозливого характеру для більшовиків мали події на Півдні України. Швидко загострювалася ситуація на Херсонщині та Катеринославщині - центрах повстанського руху на чолі з Махном та розташування головної бази військових частин, якими командував Григор'єв. Оперативна обстановка на Південному фронті, де йшли запеклі бої з денікінськими військами і повстанцями Дону, залишалася для радянської сторони досить складною. Врешті-решт, загроза денікінського наступу в Донбасі була й загрозою для інших районів південної України. Але, схоже, радянське керівництво УСРР втратило здатність її адекватно оцінювати. Пізніше це визнавав В.Антонов-Овсєєнко. У "Записках про громадянську війну” він писав: "Вищому українському командуванню ввижалися райдужні перспективи сприяння світовій революції, і тому воно надто легко давало відвернути свою увагу від завдань, ще далеко не розв'язаних на Південному фронті. Йому були властиві також переоцінка наших сил на Південному фронті і недооцінка сил Добровольчої армії”.

Саме у цей критичний для більшовиків час і спалахнуло повстання, очолене М.Григор'євим. В ньому, крім традиційних селянських мотивів, спостерігалися і національні, які проявлялися в тісному поєднанні з соціальними. Як зазначив відомий італійський історик А.Граціозі, наслідком політики більшовиків на селі стало поряд з об'єднанням селянських рухів і те, що багато прорадянськи налаштованих отаманів, які в цілому залишалися ворожими Петлюрі, стали з більшою силою проявляти свої українські національні почуття. Безсумнівно, це було віддзеркалення настроїв, які панували в селянському середовищі. Про ці настрої, зокрема, згадував В.Антонов-Овсєєнко. У другій половині квітня він разом з Шумським і повстанським отаманом Григор'євим виїхали з Одеси в село Верблюжки на Херсонщині на свято 1-го Верблюжського полку, однієї з найсильніших повстанських частин. "Версти за дві до цього села, - писав він, - наше авто зустріло величезний натовп, який заспівав могутнім співом "Заповіт”. Почалися промови. Тов. Шумський, говорячи українською мовою, спершу мав успіх. Далі почав говорити про земельну політику радянської влади. І лише вимовив слово "комуна”, як почувся галас із задніх рядів, який охопив натовп і перетворився на рев. Злісні обличчя, піднесені кулаки тяглися до промовця. Якби не Григор'єв, що закрив собою Шумського...”.

Загальна політична ситуація ускладнювалася і тим, що на антибільшовицькі позиції стали переходити й ті верстви населення України, які були їх традиційною базою. На квітень 1919 року навіть робітники і залізничники промислових центрів, зокрема, Харкова, Катеринослава, Бахмача та інших, які раніше були оплотом більшовиків, стали поділяти загальну ворожість щодо комуністів.

Порівняно легко, не зустрічаючи відчутного опору радянських військ, григор'ївці захопили Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. У повстанських загонах Григор'єва налічувалося до 15 тис. бійців. Як і закликав отаман, селянство формувало повстанські загони, захоплювало повітові центри, залізничні вузли. Під впливом повстання Григор'єва активізували свої дії повстанські загони на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині і Поділлі.

Виступ отамана Григор'єва на Херсонщині і Катеринославщині, а ще раніше - повстання козаків на Дону змінили співвідношення сил і воєнно-стратегічну ситуацію на величезній території - від Дністра до Дону. Більшовики назавжди втратили дивізію Григор'єва і змушені були негайно перекинути з інших ділянок фронту для боротьби з нею значні сили, у тому числі чотири полки 2-ї дивізії, значну частину 3-ї армії, один кавалерійський і два піхотних полки 2-ї армії.

Але не всі частини, кинуті проти повстанців, мали бажання йти в бій. Радянське військове керівництво небезпідставно сумнівалося у надійності, принаймні, тих, що були сформовані з місцевих селян. Деякі тилові військові з'єднання у Черкасах, Кременчуку, Херсоні, Катеринославі, Миколаєві та інших містах, які складалися переважно з українських селян, перейшли на бік Григор'єва. Ось чому В.Антонов-Овсєєнко вирішив використати підрозділи, що не були безпосередньо пов'язані з українським селянським середовищем. На боротьбу з М.Григор'євим незабаром прибув полк чекістів із Москви, а також декілька угорських та румунських військових інтернаціональних бригад. На антигригор'ївський фронт була мобілізована також Дніпровська військова флотилія під командуванням А.Полупанова, що мала допомогти радянським військам по лінії Черкаси - Катеринослав. У багатьох українських містечках були розміщені червоноармійські караульні сотні. Була оголошена мобілізація членів профспілок, комсомольців, робітників. На внутрішній фронт було кинуто все, що можна було зібрати. В цих умовах запланований похід радянських військ на Румунію став неможливим.

Все це вимагало змін і в планах радянських військ на Півдні. Якщо до повстання Григор'єва завдання Червоної армії, за оцінкою вищого радянського керівництва, полягало в тому, щоб "прогнати за Дон банди золотопогонних холопів, ... очистити Бессарабію і Буковину від румунської поміщицької сволоти й протягти руку допомоги Червоній Угорщині...”, то тепер воно втрачало актуальність. 10 травня В.Антонов-Овсієнко видав наказ командуючому 3-ою (Одеською) армією, першим пунктом якого передбачалося "Підготовку наступу на Румунію продовжити, але сам наступ відкласти”.

Одночасно Рада робітничо-селянської оборони УСРР оголосила М.Григор'єва поза законом і досить оперативно розробила план ліквідації григор'ївського виступу, доручивши керівництво операцією відомим радянським воєначальникам. Фактичним керівником червоних сил, кинутих на боротьбу з повстанням М.Григор'єва, став командуючий Харківським військовим округом Клим Ворошилов. Його найближчими соратниками у цій справі стали О.Єгоров, О.Пархоменко і П.Дибенко.

Боротьба проти григор'ївського заколоту і повстання козаків на Дону відтягла значні військові сили на Півдні України і дезорганізувала найближчі тили 9-ї армії Південного фронту та 2-ї Української радянської армії. Це істотно змінило співвідношення сил як на материку, так і на Кримському півострові. Зокрема, перекинувши на материк військові частини П.Дибенка, які виконували завдання по розгрому денікінців на Керченському півострові, довелося відмовитися від амбітного плану форсування Керченської протоки і подальшого виходу на Тамань для удару в тил білогвардійській армії і допомоги Південному і Кавказькому радянським фронтам.

Виступивши проти більшовиків, М.Григор'єв покладав надії на союз з іншим селянським ватажком - Н.Махном. У квітні 1919 року керівник махновців був, як і сам М.Григор'єв, червоним комбригом і воював проти білогвардійців на південно-східному напрямку. Григор'єву було добре відомо про наростаючий конфлікт між махновцями і більшовиками, і він не без підстав розраховував на підтримку власного виступу з боку Н.Махна. На початку травня махновський штаб отримав від Григор'єва телеграму такого змісту: "Батько Махно! Від комісарів, надзвичайок не було життя, комуністи диктаторствували, і мої війська не витримали і почали самі бити надзвичайки і гнати комісарів... Чи не пора Вам, батьку Махно, сказати своє вагоме слово тим, хто замість волі народу проводить диктатуру окремої партії?”. Махно не відповів і отримав нову телеграму, текст якої цього разу був набагато лаконічнішим: "Батьку! Чому ти дивишся на комуністів? Бий їх!”.

Коли б відбулося об'єднання сил цих двох отаманів, нічого несподіваного у цьому б не було. Обидва спиралися на спільну соціальну базу - південноукраїнське селянство. Радянське військове керівництво, розуміючи масштабність наслідків можливого об'єднання, надіслало до Махна телеграму з вимогами чітко визначити свою позицію щодо повстання М.Григор'єва. В результаті Н.Махно не приєднався до бунтівного отамана й залишився на деякий час лояльним до радянської влади, а пізніше взяв активну участь у ліквідації григор'ївського виступу. Ні Махно, ні його оточення не вважали це своєю помилкою, хоча, розгромивши М.Григор'єва наприкінці травня 1919 року, Рада робітничо-селянської оборони УСРР вирішила нейтралізувати і 3-ю бригаду Задніпровської дивізії під командуванням Н.Махна. У цій бригаді радянське керівництво вбачало вогнище майбутнього заколоту.

Таким чином, широкомасштабні антибільшовицькі виступи селянства Південної України поставили під сумнів розрахунки більшовиків, які передбачали одночасне поширення комуністичної революції в Європі та негайну допомогу Південному фронту, що вів важкі бої з денікінцями в Донбасі. Між тим, становище на Донбасі стало катастрофічним. 19 травня 1919 року денікінські війська перейшли у наступ на всій донецькій ділянці Південного фронту і прорвали фронт.

Не чекаючи ліквідації повстання Григор'єва і всупереч попередньому наказу командування від 10 травня 1919 року, 12 травня частини 3-ї Української радянської армії, у відповідності із затвердженим раніше планом, почали форсування Дністра. Антонов-Овсєєнко пізніше писав: "Бунт Григор'єва зірвав вже цілком підготовлену військову операцію проти Румунії. І все ж українське радянське командування не відмовилося від поставленої перед собою мети”. Штаб 3-ої армії 12 травня повідомив, що війська прорвали румунський фронт біля села Чобручі (25 верст на південь від Тирасполя) й перейшли на правий берег Дністра. Це було сприйнято, як великий успіх. Наступного дня, повідомляючи у телеграмі Б.Куну про форсування Дністра, В.Ленін висловив упевненість у тому, що "незважаючи на величезні труднощі, пролетарі Угорщини вдержать владу і зміцнять її”.

Але й труднощі, які переживала більшовицька влада в Україні і Росії, також стрімко наростали. Розпочатий 19 травня 1919 року, через 10 днів після повстання Григор'єва, наступ денікінців у Донбасі поставив більшовиків перед важким вибором: радянська влада в Росії і Україні чи Радянська Угорщина. Деякі радянські автори навіть писали, що травневий наступ Денікіна був інспірований Антантою і ставив за мету не допустити об'єднання військ Радянської Угорщини і Радянської Росії, захоплення Червоною армією Бессарабії, Східної Галичини і Буковини.

Певний час радянське керівництво вагалося, все ще сподіваючись вирішити обидва завдання - зупинити денікінців і прорватися в Угорщину. 25 травня 1919 року М.І.Подвойський повідомив В.Леніна про те, що на допомогу Донбасу знімаються частини з Українського фронту, які до цього наступали у напрямку на Угорщину. Замість них на Захід відправлялися два полки інтернаціональної бригади, сформовані у Києві. 22 травня передовий загін радянських військ підійшов до Кишинева за 8 верст. 29 травня радянські війська здобули місто Бендери, але це був їх останній успіх на правому березі Дністра. Для розгортання наступу їм була необхідна істотна допомога в живій силі і спорядженні. Її не було. Всі війська були задіяні на боротьбу з Григор'євим і на Південному фронті. Причому, ситуація в Донбасі була настільки гострою, що Ленін, знаючи про обставини боротьби з Григор'євим, 29 травня направив на адресу Раднаркому УСРР телеграму, у якій говорилося: "Жодна обіцянка не виконується; підкріплень Донбасові немає; мобілізація робітників іде ганебно мляво. Ви відповідаєте особисто за неминучу катастрофу”. Пізніше радянські історики однією з головних причин військових успіхів Денікіна і падіння радянської влади в Україні називали той факт, що керівні працівники УСРР не забезпечили виконання вказівок ЦК ВКП(б) і Леніна про надання допомоги Південному фронту.

Контрнаступ румунських військ змусив радянські частини, які не одержали належної допомоги, відступити на лівий берег Дністра. Похід на допомогу радянській Угорщині захлинувся. Але, незважаючи на невдачу, цей похід сприяв тимчасовій стабілізації комуністичного режиму в Угорщині. З угорського фронту в Бессарабію румунське командування перекинуло найбільш боєздатне з'єднання своєї армії - 7-у піхотну дивізію. Тепер угорські комуністи одержали тимчасову передишку, залишившись один на один із своїми проблемами.

А тим часом повстання Григор'єва пішло на спад. Повстанці після блискучих перемог над військами Антанти не зуміли розгромити радянські частини на Півдні України. Вони виявилися навіть неспроможними достатньо довго протистояти регулярним військам Червоної армії. Вже у травні в боях з більш організованими і дисциплінованими радянськими частинами отаман втратив більшість особового складу своїх військ. На 1 червня 1919 року близько 7 тис. повстанців попали в полон; радянські війська захопили 49 гармат, 9 бронепоїздів, безліч кулеметів. Кілька тисяч повстанців загинули в боях. Наприкінці травня більшовики відновили контроль над більшістю населених пунктів, які були захоплені повстанцями. 22 травня радянські війська відбили і їх "столицю” - Олександрію. 29 травня радянські війська увійшли в Миколаїв, а 31 травня - в Херсон. З 15-тисячної армії на початку червня 1919 року під командуванням Григор'єва залишилося лише 3 тис. осіб. Після цього повстанці продовжили боротьбу партизанськими методами на Херсонщині, а соратник Григор'єва - Тютюнник прорвався на Київщину. Як і раніше, вони продовжували сковувати регулярні частини Червоної армії. Їм, наприклад, вдалося на деякий час захопити Христинівку і Бобринці. 6 червня вони вибили радянські війська із Знам'янки, де протрималися декілька днів. І хоча на широкомасштабні операції повстанці були вже не здатні, вони продовжували руйнувати радянські тили і відволікати радянські війська від боротьби на денікінському і румунському фронтах.

Однак, на відміну від повстання донських козаків, яке закінчилося переможно внаслідок з'єднання з військами Денікіна, виступ Григор'єва зазнав поразки. Її аналіз не входить в наше завдання. Але, здається, в тих конкретних умовах ця поразка була неминучою. Занадто багато виявилося у Григор'єва противників і мало союзників. Григор'єв не зумів домовитися з тими, хто міг допомогти. Союз з Махном, як відомо, не складався. Про налагодження контактів з Петлюрою Григор'єв після розриву початку 1919 року, схоже, взагалі не думав. До того ж, петлюрівські війська були занадто далеко. В літературі наводяться дані про те, що Григор'єв пробував налагодити контакти з денікінцями. Неспростовних доказів цього немає, але махновці охоче використовували інформацію про зв'язки отамана з білогвардійськими емісарами в антигригор'ївській агітації. В результаті, ситуація склалася так, що його знищення бажали не лише більшовики, а й інший послідовний противник білогвардійщини і більшовизму на Півдні - Нестор Махно.

Тим часом у травні 1919 року стосунки самого Махна з радянською владою ускладнилися до краю. Більшовики прагнули позбутися популярного селянського ватажка, війська якого було неможливо інтегрувати до радянських військових структур і який був потенційно небезпечним для влади. 25 травня Рада робітничо-селянської оборони УСРР під тиском голови реввійськради РСФРР Л.Троцького, який у середині травня 1919 року прибув в Україну, вирішила нейтралізувати 3-ю бригаду Задніпровської дивізії під командуванням Нестора Махна. Першим пунктом рішення було: "Ліквідувати Махна в найкоротший строк”. 3 червня Л.Троцький надіслав Х.Раковському таємну телеграму, у якій дав розпорядження розгорнути широку й активну антимахновську агітацію. Крім того, Троцький порадив застосувати проти махновців зброю "без усяких зволікань”. Було знайдено привід: Махно оскаржив рішення командування про заборону переформувати його бригаду в дивізію. Реввійськрада Південного фронту визнала дії Махна військовим злочином, а його самого таким, що підлягав арешту й суду революційного трибуналу. На початку червня були арештовані декілька членів махновського штабу. Рятуючись від неминучої розправи, Махно оголосив про відставку і з загоном чисельністю 800 бійців залишив бригаду, а 19 червня перейшов на Правобережжя. Шлях відступу пролягав через Олександрівськ - станцію Долинська - Єлисаветград. Таким чином, відступивши з районів свого традиційного базування, махновці вступили в район дислокації григор'ївців. Дальше просування могло закінчитися конфліктом між двома отаманами або їх порозумінням. Дослідники сходяться на тому, що порозуміння бути не могло, бо махновці, зовні демонструючи лояльність щодо Григор'єва, вбачали в ньому авантюриста і прихованого контрреволюціонера, хоча керовані ним маси вважали "революційними”. За вплив на ці маси і розгорілася боротьба між Махном і Григор'євим. Кульмінацією її був об'єднаний з'їзд повстанців Катеринославщини, Херсонщини і Таврії, який зібрався 27 липня у селі Сентове поблизу Олександрії. Всього, за даними махновського штабу, на з'їзд зібралося близько 20 тис. селян і повстанців. На з'їзді спалахнув конфлікт між Махном і Григор'євим, в результаті якого останній був вбитий. Більшість григор'ївців приєдналася до Махна. Але невелика їх частина не визнала його своїм командиром. Вони вирішили продовжити самостійну боротьбу.

Григор'ївське повстання зазнало поразки, але позиції радянської влади від цього на Півдні не зміцнилися. В той час, коли радянські війська знищували останні загони григор'ївців, денікінські війська широким фронтом наступали на Лівобережжі. Білогвардійці 24 червня увійшли в Харків, 30 червня вийшли на Правобережжя і захопили Катеринослав.

А у цей час в правобережній зоні Півдня радянська влада зустрілася з наростаючим опором повстанців, чисельність яких не зменшувалася. Крім Нестора Махна, якого радянські війська, незважаючи на всі зусилля влітку 1919 року, так і не зуміли приборкати, на Півдні діяли загони під командуванням інших командирів. Зокрема, великого резонансу набуло повстання німців-колоністів в районі Одеси наприкінці липня - на початку серпня 1919 року, в якому взяло участь понад 20 тис. осіб. Приводом для повстання стала мобілізація, оголошена Одеським губвиконкомом в кінці липня. Але причина крилася в аграрній політиці більшовиків, яку вони характеризували так: "Ленін оповістив, що комуни хоча й бажані, але не обов'язкові. Та одеські комуністи хотіли бути червонішими, ніж центральна влада”. Повстання німецьких колоністів відбувалося під традиційним для південноукраїнських антирадянських виступів гаслом "Геть комуністів, жидів і надзвичайки!”. В цьому повстанні взяли участь всі соціальні верстви колоністів - від бідняків до заможних землевласників. До німецьких колоністів приєдналося болгарське населення деяких населених пунктів Одещини, яке було зайняте, головним чином, в городництві. Хоча повстанці висували суто селянські вимоги, підписувалися від імені "Селянського уряду”, вважається, що вони були тісно пов'язані з білогвардійцями, що починали наступ в районі Херсона і просувалися в напрямку Миколаєва - Одеси. Одночасно з повстанням колоністів у Вознесенську під керівництвом полковника Левашевського, Макарова та поручика Зелінського відбувся білогвардійський виступ.

Антибільшовицькі виступи до краю ускладнювали становище радянського режиму на Півдні. Знищуючи урядові тилові установи, руйнуючи систему зв'язку, перехоплюючи продовольчі загони, вони знекровлювали радянську владу, відволікали регулярні частини Червоної армії від фронту і сприяли падінню більшовизму на Півдні і в Україні в цілому. В серпні 1919 року радянська влада в південноукраїнському регіоні була деморалізована і доживала останні дні. 9 серпня Ленін в телеграмі Л.Троцькому вимагав тримати Одесу і Київ до "останньої краплини крові”, наголошуючи, що це питання "про долю всієї революції”. А вже 22-24 серпня в результаті десантної операції невеликої частини Добровольчої армії (менше 1 тис. чол.), підтриманої вогнем корабельної артилерії, більшовики були вибиті з Одеси.

4.Зміна воєнно-стратегічної обстановки на Півдні України і падіння Радянської Угорщини.

Наприкінці липня - на початку серпня 1919 року закінчувалася історія Радянської Угорщини. У своїй внутрішній політиці угорські комуністи старанно копіювали всі кроки російських більшовиків. Була прийнята Конституція, що позбавляла політичних прав підприємців, великих і середніх землевласників. Держава націоналізувала всі банки і промислові підприємства, що нараховували 20 і більше робітників. Уряд оголосив монополію зовнішньої і оптової торгівлі. Як і в Україні, земля була націоналізована, але селяни її не одержали. На місці великих поміщицьких землеволодінь були організовані радянські господарства і виробничі товариства з сільськогосподарських робітників. Це викликало обурення останніх - селяни мріяли про власну землю. До того ж, часто колишні землевласники й орендарі великих маєтків залишалися керівниками радгоспів, а селяни по суті не бачили різниці між радянськими господарствами і поміщицькими. В результаті, Угорська Радянська республіка зіткнулася з такими ж проблемами, що й радянський режим в Україні. Її внутрішні ресурси швидко вичерпувалися. Село було незадоволене комуністичними експериментами і відкрито виступало проти радянської влади. Комуністи зустрілися з сильним опором профспілок, які організували страйк залізничних службовців. Відбулися антирадянські повстання в Будапешті та деяких інших містах Угорщини, які вдалося придушити. Відчувалося, що комуністичний режим Угорщини без серйозної зовнішньої підтримки Радянської Росії приречений на поразку.

Але наприкінці свого існування Радянська Угорщина все ж здійснила досить ефектну військову операцію - "північний похід”. У травні - червні 1919 року угорські радянські війська розгорнули наступ проти чехословацьких військ. Його результатом стало звільнення основних промислових центрів Угорщини. Розвиваючи наступ, угорці вийшли на польський кордон в районі міста Бардієва, роз'єднавши на дві частини чехословацьку армію. На своїх багнетах угорські комуністи, як і російські більшовики, несли радянські порядки. В середині червня угорська армія ступила на словацьку землю, а вже 16 червня у місті Пряшові була проголошена Словацька Радянська республіка. Схоже, угорські комуністи сподівалися, що в Європі під їх впливом зіграє "принцип доміно”, і буржуазні режими будуть падати один за одним. Але цього не сталося. Встановлювати більшовицькі порядки робітники європейських країн не поспішали, а сили угорської Червоної армії, яка так і не дочекалася підтримки Радянської Росії, були вичерпані. Комуністичний режим Угорщини змушений був погодитися на переговори з Антантою і на її вимогу відвів свої війська за вказану нею демаркаційну лінію. Радянський режим у Словаччині проіснував лише 17 днів, і 2 липня позбавлений воєнної підтримки угорських комуністів радянський уряд Словаччини із залишками словацької Червоної армії покинув свою країну.

Тим часом до наступу на Будапешт готувалися румунські війська. В цих умовах Бела Кун вкотре звернувся до Леніна з просьбою розгорнути наступ Червоної армії в напрямку Бессарабії і тим самим надати дієву допомогу Радянській Угорщині. Це був крик відчаю. Надій на допомогу вже не було. Воєнно-стратегічне становище на Півдні докорінно змінилося. Денікінська армія широким фронтом наступала на Україну з південного сходу, а об'єднані війська УНР і ЗУНР розгорнули наступ із Заходу. В тилу радянських військ ні на день не припинялися активні бойові дії повстанців Махна та інших селянських командирів. "Ми знаємо тяжке і небезпечне становище Угорщини і робимо все, що можемо, - писав В.Ленін Б.Куну в кінці липня 1919 року - Але швидка допомога іноді фізично неможлива”. Становище Радянської Угорщини ставало безвихідним і 1 серпня 1919 року в Будапешті був утворений новий уряд, але тепер вже без участі комуністів. Це стало фактичним кінцем Угорської Радянської республіки. Але й цей уряд проіснував недовго. 4 серпня румунські війська захопили Будапешт і створили умови для встановлення в Угорщині диктатури адмірала Хорті.

Орган політуправління 12-ї армії журнал "Двенадцатая армия” ключовими подіями, які зірвали революційний похід на Захід, назвала повстання Григор'єва і Махна. Цими повстаннями, писала газета, скористався Денікін, "а Робітничо-Селянському уряду довелося кинути всі сили для створення заслону проти навали денікінських гуннів. Настав гострий критичний момент. Надія на з'єднання з Угорщиною була втрачена”. Така оцінка ролі повстанського фактору в зміні воєнно-політичної ситуації на Півдні підтверджується усім попереднім аналізом.

Таким чином, гострий і драматичний період весни - літа 1919 р. ознаменувалися повним крахом більшовицьких планів революційного походу на Захід. Це було спричинено, з одного боку, прорахунками більшовиків у аналізі ступеню революційності та рівня готовності пролетаріату європейських країн до соціалістичної революції. Віра в перманентну готовність європейського пролетаріату до революційного виступу, коли залишається тільки "багнетом" Червоної Армії "зняти скорлупу" - в кінцевому рахунку породжувала у зовнішньополітичному курсі більшовиків непродумані та політично незрілі рішення. З іншого боку, крах "комунізації" європейських країн був наслідком зміни воєнно-стратегічної ситуації на Півдні України. Наступ військ Денікіна, антибільшовицькі виступи козацтва Дону, південноукраїнського селянства й колоністів регіону зірвали плани комунізації Півдня, а разом з тим - радянського походу за світову революцію. Але у 1919 р. не відбулося остаточної відмови більшовиків від планів європейської соціалістичної революції. Лише після смерті Леніна Комінтерн у 1926 році зняв лозунг світової соціалістичної революції.

Отже, під впливом воєнно-стратегічної ситуації у південноукраїнському регіоні змінився воєнно-політичний баланс на користь антирадянських сил не лише в Україні, а й у всьому центральноєвропейському просторі.

Ця сторінка повинна автоматично перенаправляти. Якщо нічого не відбувається, будь ласка, скористайтеся наступним посиланням для продовження.