Лекція. Тема 12. ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ РЕГІОН У КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОГО СТАНОВИЩА УКРАЇНИ (1917–1918 рр.) (2 год.).

1.Соробницький курс українських урядів (1917-1919 рр.).

Боротьба за відродження й утвердження національної державності українського народу в період українських визвольних змагань нерозривно пов'язана з проблемою соборності українських земель, адже одним із головних завдань революції було об'єднання етнічних українських земель у єдиній державі.

Центральна Рада у своїй діяльності прагнула реалізувати цю ідею. Однак російський Тимчасовий уряд прагнув відірвати південний регіон («Новоросію») від України і залишити у складі Російської держави. За «Тимчасовою інструкцією», яка надавала Центральній Раді значно менше коло повноважень, ніж передбачав «Статут вищого управління Україною», повноваження Генерального Секретаріату поширювалися не на всю Україну, а лише на її частину. У «Тимчасовій інструкції» зазначалося: «Повноваження Генерального Секретаріату поширюються на губернії: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську, за винятком повітів Мглинського, Суражського, Стародубського і Новозибківського...». Таким чином, поза всяким впливом Генерального Секретаріату залишалася більша частина України: Харківська, Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії. Правда, в Інструкції зазначалося, що повноваження Генерального Секретаріату можуть бути поширені й «на інші губернії чи частини їх у випадках, коли утворені в цих губерніях на основі постанови Тимчасового уряду земські установи висловляться за бажаність такого поширення».

В даному документі яскраво проявляється прагнення залишити під прямим управлінням Росії за будь-яких обставин індустріальний Донбас, Криворіжжя, стратегічно важливі південноукраїнські порти. Ці землі були заселені переважно українцями, які становили від 2/3 до 3/4 місцевої людності. Мешканці цих земель ніяк не відділяли себе від жителів, наприклад, Полтавщини, Київщини чи Поділля.

У своєму виступі в Центральній Раді 6 серпня В. Винниченко повідомив, що юридична комісія Тимчасового уряду, призначена для розгляду представленого Центральною Радою Статуту Генерального Секретаріату, «зразу ж поставилася до статуту дуже вороже і стала чіплятись до кожного слова». Зокрема, члени комісії заявили, що між іншим Катеринославщина нібито не хоче приєднуватися до автономної України. Але невдовзі до Петрограда прибув урядовий комісар Катеринославської губернії, який повідомив, що загальногубернський з'їзд постановив визнати Центральну Раду своїм урядом і асигнував їй кошти. Ця звістка не справила особливого впливу на членів комісії. Вони, зазначає В. Винниченко, «стали викручуватися іншими способами і гнути своє». Член комісії, кадет професор Б. Нольде, який вважався одним із найавторитетніших спеціалістів з міжнародного права, висунув, зокрема, пропозицію, щоб «територія автономної України була визначена "волевиявленням" місцевої людності». Генеральні секретарі Центральної Ради, присутні на переговорах, зазначили, що у такому разі слід ставити питання також і про компетенцію Генерального Секретаріату і розподіл повноважень між ним і Тимчасовим урядом. Між іншим вони повідомили, що у деяких повітах населення взагалі висловилося, щоб «Генеральний Секретаріат був зовсім незалежним від російського правительства. Це дуже сконфузило кадетів, і з інструкції цей уступ був зовсім викинутий».

Пізніше В. Винниченко так формулював українське бачення рішення петроградських міністрів: «Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від однієї уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювалися, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні в якому разі вони не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та хай уже й Чернігівщину, це вони могли ще визнати українським. Але Одеса з Чорним морем, з портом, зі шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це - Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, - руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них зі своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії Наук. Яка, в лихій годині, Академія Наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль?»

На підтвердження слів В. Винниченка слід навести цитату з документа одного з лідерів гірничопромисловців Донбасу під назвою «Доповідна записка М. фон Дітмара Тимчасовому уряду». Автор документа різко заперечував проти включення до складу автономної України Катеринославської, Таврійської, Херсонської та Харківської губерній. Для нього було цілком недопустимим, щоб вугільна й металургійна промисловість були передані «провінційній автономії і може бути навіть федерації, що базуються на яскраво вираженій національній ознаці». Якщо децентралізація Росії і допустима, вважав він, то поза всякими національними автономіями. На думку фон Дітмара, «весь цей район як у промисловому плані, так і в географічному та побутовому, відрізняється від Київського. Він має першорядне державне значення для Росії, живе самостійним життям...» і його підпорядкування Києву призведе до виключно негативних наслідків. На думку автора записки питання про майбутнє південноукраїнських губерній може вирішуватися лише Установчими зборами.

Таким чином, дії Тимчасового уряду були спрямовані на дезінтеграцію України, розчленування території та роз'єднання її народу. Своєю інструкцією Петроград недвозначно заявив Україні, чого буде коштувати їй подальше наполягання на національно-територіальній автономії.

Центральна Рада прийняла резолюцію, в якій висловила негативне ставлення до Інструкції. Як на її ваду, вказувалося на те, що Інструкція «не дає змоги демократії України утворити власть на всій території, заселеній українським народом». Але Рада змушена була йти на компроміс: Інструкцію Тимчасового уряду «не приймати, але й не відкидати», тобто фактично «взяти до уваги». В. Винниченко, який вважав, що Інструкція є «ні що інше, як цинічне, безсоромне й провокаційне зламання угоди 16 липня», разом із тим заявив перед Радою: «Треба виходити від розуму, а не від почування. Я передбачаю настрій у разі відкинення... не буде Центральної Ради, а буде нелегальна організація... П'ять губерній не повинні нас страшити. Так не лишиться, коли ми віримо в свої сили і революцію... Треба взяти п'ять і добувати далі.

Антиукраїнська політика Тимчасового уряду викликала хвилю невдоволення населення Півдня, яке не могло сприйняти його виведення за межі автономної України. Переважна більшість населення Півдня виявила бажання бачити свій край складовою частиною Української Народної Республіки. Яскравою демонстрацією цього були вибори до Всеросійських та Українських Установчих зборів, на яких українські національні партії здобули переконливу перемогу. Подібні настрої були характерними і для українського населення тих губерній України, на які поширювалася юрисдикція Центральної Ради. У серпні 1917 р. на адресу Центральної Ради надійшли сотні телеграм із резолюціями зборів і мітингів, які засуджували політику Тимчасового уряду та його Інструкцію. Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко так описав революціонізуючу роль обмежень, накладених Тимчасовим урядом: «...Вони об'єднували, ці обмеження, гуртували соборну Україну. До Інструкції "окраїни" (Таврія, Харківщина, почасти Катеринославщина), будучи віддаленими від центру національного руху, виявляли відносно малу національну активність. Інструкція ж, одрізавши їх від усього національного тіла, зразу вдмухнула гаряче почуття спільності інтересів, чуття образи, гніву, обурення. "Окраїни" заворушилися, захвилювалися, стали тягнутися до автономної України. Розбурхане національне чуття стало кристалізуватись і формуватись у виразні домагання. З усіх кінців України сипалися протести проти поділу єдиного тіла. Клич єдиної, неподільної України залунав по всій українській землі, єднав усіх, збирав до одного цілого навіть ті елементи, які до того були байдужими до українського відродження. Інструкція прислужилась до зміцнення й об'єднання національної свідомості краще, ніж сотні агітаторів».

Характерно, що позиція Тимчасового уряду щодо територіальних рамок автономії України не змінилася до жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді. Непоступливість Тимчасового уряду в національному питанні була одним із факторів, який послаблював його позиції і, таким чином, наближав крах.

Українська Центральна Рада відреагувала на виступ більшовиків в Петрограді досить оперативно, причому серед інших нагальних питань важливе місце займало відновлення територіальної цілісності України. На засіданні Центральної Ради була прийнята постанова «Про з'єднання українських земель», у якій було ухвалено: «Поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме - Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини».

У Відозві Генерального Секретаріату до громадян, урядових і громадських установ від 3 листопада 1917 р. було проголошено, що «Компетенція Генерального Секретаріату поширюється на губернії, де є більшість українського населення. Через це Херсонщина, Харківщина, Катеринославщина і Таврія (без Криму) включаються в територію єдиної України».

Після ІІІ Універсалу над південноукраїнським регіоном (за винятком Криму) було встановлено суверенітет Української Народної Республіки. Але реалізувати наявний політичний капітал Центральній Раді не вдалося. Пробільшовицьки налаштовані сили, вплив яких на Півдні, особливо в містах, був досить відчутним, спираючись на військову підтримку з Москви і Петрограда, поступово захоплювали владу на місцях до своїх рук. Врешті-решт, військова експансія більшовицької Росії проти УНР звела нанівець результати напруженої боротьби українського народу за незалежність, позбавила його демократичного шляху розвитку і втягла у вир національного і соціального протистояння.

Більшовики, які прийшли в результаті жовтневого перевороту 1917 р. в Росії на зміну ліберальній демократії, критикували всі аспекти діяльності Тимчасового уряду, у тому числі і його політику з національного питання. Вони виступили з гаслом права націй на самовизначення аж до відокремлення. Більшовики стосовно України на ділі (а не в деклараціях) продовжували політику Тимчасового уряду. Раднарком Росії фактично не визнав поширення юрисдикції Центральної Ради на Харківщину, Катеринославщину і частину Таврійської губернії (тобто ті території, які Тимчасовий уряд свого часу відмовлявся включити до складу автономної України).

Таким чином, у національному питанні і більшовицькі верхи, і місцеві функціонери виявилися послідовниками Тимчасового уряду. Більшовики були зацікавлені в дезінтеграції України, розчленуванні її на окремі адміністративні одиниці, підпорядковані російському більшовицькому центру. З приходом їх до влади юрисдикція радянської Української Народної Республіки фактично поширювалася на ті ж губернії, на яких свого часу Інструкцією Тимчасового уряду була дозволена обмежена автономія УНР на чолі з Центральною Радою. Щодо українського Півдня, то після його захоплення більшовиками тут з'явилося декілька радянських територіальних утворень (Донецько-Криворізька республіка, Одеська радянська республіка, Радянська республіка Тавриди), мало пов'язаних між собою і підпорядкованих безпосередньо російському центру. Ці штучні утворення Ленін і його оточення після підписання Брестського миру намагалися використати для збереження своєї влади над регіоном. Але експеримент із радянськими республіками в регіоні зазнав краху:

В. Винниченко, аналізуючи принципи, що лягли в основу політики більшовиків в Україні, писав: «Було взято тактику роздроблення всієї України, усієї національно-етнографічної території її на окремі області, які називалися "федеративними совєтськими республіками". Національний принцип державності для України відкидався цілком рішуче. Більшовицька преса навіть того не приховувала і заявляла, що формування цих окремих федеративних республік засновується ніяким способом не на національних правилах, а на економічних... Отже, таким чином, ідея української державності цим поділом нищилась, стиралась зовсім. Є собі окремі республіки - Донецька, Таврійська... - частини "єдиної, недєлімої федеративної" Росії».

Врешті-решт, життя примусило більшовиків погодитись на ІІ Всеукраїнському з'їзді рад на об'єднання конгломерату регіональних адміністративних новоутворень у складі Української Радянської Республіки, яка в результаті цього стала охоплювати територію, вказану як українська в ІІІ і ІV Універсалах Центральної Ради, тобто всі 9 губерній (без Криму). Щоправда, йдучи на це об'єднання, навіть керівники Радянської України, як молитву, продовжували твердити про свою вірність територіально-економічному, а не національно-територіальному принципу побудови радянської держави. .

Після укладення Брестського договору між УНР і державами німецько-австрійського блоку Південь було визнано невід'ємною частиною України. Під тиском об'єднаних українсько-німецьких і австрійських військ залишки розбитих більшовицьких частин покинули територію України і над Півднем знову був установлений суверенітет УНР. Регіоном стали управляти українські урядовці, керуючись інтересами України і спираючись на її закони. Оскільки в регіоні діяла окупаційна адміністрація, вони узгоджували з нею основні рішення. Знову була подолана ізольованість Півдня від решти української території, яка свого часу штучно підтримувалась проросійськими силами; відбувалась інтеграція регіону в загальноукраїнський державно-політичний організм.

Прагнучи ліквідувати наслідки російського централізаторського управління, Центральна Рада почала адміністративно-територіальну реформу, яка ґрунтувалась на врахуванні історичних, господарських і соціально-політичних особливостей регіонів. Новий земельний поділ був покликаний гармонізувати відносини земель, у тому числі південноукраїнських, з новим, київським центром.

Територіальні тенденції та рухи національних меншин у зазначений період були спрямовані проти українського суверенітету над Півднем України і мали сепаратистський характер. Більшість жителів великих міст регіону не підтримали політичну програму Центральної Ради. Історія кинула територіальній цілісності України ще один виклик - німецькомовна і кримськотатарська національні меншини виступили із планами створення в Таврії та Криму своїх державних анклавів. Ці плани не були реалізовані внаслідок принципового курсу УНР на збереження територіальної цілісності України і складного комплексу зовнішньополітичних факторів, які виявилися тоді сприятливими для української соборності.

Важливу роль у закріпленні Півдня України як невід'ємної частини України відіграла зовнішня політика Гетьмана, спрямована на послідовний захист національних інтересів України. У зовнішній політиці національний характер режиму Скоропадського виявився особливо рельєфно. Не викликає сумніву і соборницький напрямок його курсу. Міжнародна спільнота, принаймні держави німецько-австрійського блоку, і ті нейтральні країни, що схилялися до визнання Української Держави, сприймали її в сукупності всіх історичних регіонів, у тому числі південноукраїнського.

Українські дипломати виходили з того зрозумілого, базованого на даних наукового аналізу факту, що більшість населення південноукраїнських губерній становлять українці. У тих випадках, коли Україна претендувала на територію Криму, вона була впевнена, що має на це більше прав, ніж будь-яка інша держава (Росія чи Туреччина), чи навіть кримськотатарська національна меншина півострова, якій українським урядом пропонувалась територіальна автономія.

Однак на Південному Сході, у Донбасі, і на Південному Заході, у Бессарабії, сусідні держави - Радянська Росія і Румунія - не визнавали український характер південноукраїнського регіону. Відбувалися складні українсько-румунські й українсько-російські переговори.

Українсько-російські переговори у 1918 р. не закінчились підписанням мирного договору і встановленням кордону між двома державами. Дипломатія, як відомо, - мистецтво можливого. Українська сторона не мала за своєю спиною сил, здатних примусити більшовиків погодитися на мир. Німецький уряд не став відкрито і недвозначно на бік України.

Однак назвати переговори безрезультатними не можна. Населення України, у тому числі жителі південноукраїнського регіону, стали свідками гострої дискусії між представниками РСФРР і Української Держави з приводу державної приналежності Півдня України. Прості й переконливі аргументи української делегації, які ґрунтувались на етнографічному факторі та розумінні того, що цей регіон органічно пов'язаний з Україною і більшість його населення була представлена саме українцями, численні виступи експертів, про які писали газети, ставали відомими широкій громадськості - як українцям, так і росіянам, євреям, етнічним німцям, представникам інших народностей регіону. Вони спричиняли певні зрушення в їхній свідомості, сприяли подоланню міфів і стереотипів імперського минулого. Зокрема все більше жителів Півдня переставали сприймати свій край частиною російського етно-територіального масиву - Новоросією і доходили висновку, що це, хоч і своєрідна, але все-таки невід'ємна частина української території.

За лаштунками подій відбувалась і певна еволюція поглядів радянського керівництва Росії щодо України, зокрема її Півдня. Розмах національно-визвольного руху в регіоні поступово схилив більшовицьке керівництво до висновку, що Україну слід сприймати в її етнографічних межах, принаймні, у тих, що були визначені в ІІІ Універсалі Центральної Ради.

Уряд П. Скоропадського з перших днів свого існування також намагався вирішити «бессарабське питання». Але ставити на одну площину українсько-румунські й українсько-російські стосунки в 1918 р. немає підстав. Радянська Росія, по суті, відмовлялась визнати незалежність України і претендувала на всю її територію, тоді як Румунія сприймала Українську Державу як цілком незалежну й обмежувала свої претензії Бессарабією.

Період Директорії був одним із найскладніших і водночас найтрагічніших в історії Української революції. Директорія перебувала у стані неоголошеної війни з більшовиками і не мала часу, щоб продемонструвати свої творчі можливості, розгорнути державотворчий процес у центрі й на місцях, зокрема на Півдні, створити власні владні структури і надійні збройні сили, урегулювати міжнародні відносини, насамперед з Радянською Росією і державами Антанти. Характеризуючи добу Директорії, дослідник має справу з незавершеними процесами, що ускладнює їхній науковий аналіз.

Південна Україна у планах Директорії займала особливе місце з огляду на її виключне економічне і військово-стратегічне значення. Директорія прагнула якнайшвидше ліквідувати гетьманський режим у регіоні та перетворити його у складову частину відновленої Української Народної Республіки. Крім того, вихід до чорноморських портів відкривав перспективу встановлення безпосередніх контактів із силами Антанти. Зі свого боку, Гетьман робив усе можливе, щоб зберегти контроль над Півднем і заручитись підтримкою військ Антанти, які тут почали висаджуватися ще в листопаді 1918 р.

Одним з основоположних ідеологічних принципів Директорія вважала соборність України. Український Національний Союз, який обрав у середині листопада 1918 р. Директорію, своє ставлення до питання про територіальні межі незалежної Української Держави висловлював ясно і недвозначно. Коли 7 серпня 1918 р. було підписано угоду між Українською Державою та Всевеликим Військом Донським, згідно з якою територія Ростовського, Таганрозького і Донецького округів, населених переважно українцями, включалися до складу Війська Донського, УНС виступив із заявою, у якій зазначалось, що «українське громадянство та народ ніколи не примиряться з фактом відокремлення та поневолення українського народу на Донщині». В іншій заяві, надісланій Гетьману в жовтні 1918 р. з приводу необхідності створення коаліційно-демократичного національного кабінету, УНС зазначив: «Український Національний Союз вважає цілком природним і необхідним злучення в один державний організм усіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли до складу самостійної Української Держави, себто: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщини, Чорноморії і Кубані». Той факт, що територія Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній є невід'ємною частиною Соборної України, в українському республіканському середовищі часів Директорії не викликав жодних сумнівів.

Однак міцно тримати владу у південноукраїнському регіоні Директорія не змогла. Аналізуючи причини цього, варто згадати Центральну Раду, яка наприкінці 1917 - на початку 1918 рр. зуміла поширити свій вплив на південний регіон значною мірою тому, що Російська держава попала в смугу дезінтеграції і росіяни, зайняті своєю революцією, на деякий час полишили українців самих на себе. Українці цим скористалися, і Центральна Рада взяла під свій контроль майже весь південний регіон України (без Криму). Коли ж на зміну Центральній Раді прийшов гетьманський режим, він утримував під своїм контролем Південь значною мірою завдяки окупаційним військам, які унеможливили радянську інтервенцію. Зовсім в іншому становищі перебувала Директорія. Трагізм її становища полягав у тому, що міжнародна обстановка для неї склалася надзвичайно несприятливо. У Директорії зовсім не було союзників, зате було багато ворогів, серед яких найнебезпечнішим виявилась більшовицька Росія.

Прорвати міжнародну ізоляцію Директорії було надто важко. Зовнішньополітичні успіхи Центральної Ради і Гетьманату пояснювались обставинами часу. Визнання німцями та їхніми союзниками в лютому 1918 р. Української Народної Республіки було викликане значною мірою воєнно-політичною кон'юнктурою. Укладаючи мир на Сході, німці сподівалися вивільнити війська для війни на Заході і разом із тим за рахунок ресурсів України поліпшити своє продовольче становище. Антанта в особі її представників на Півдні України - французів, провадивши наприкінці 1918 р. свою політику щодо Директорії УНР, виходила з необхідності відновлення Російської держави, яка б залишилася в майбутньому союзницею Франції та сильною противагою Німеччині на Сході. Це також кон'юнктурні розрахунки. Але до цих надій примішувалися і невластиві для політики емоції - французи не могли вибачити українцям мир з німцями ще й тому, що він, на їхній погляд, затягнув війну і коштував Франції тисячі і тисячі життів фронтовиків. Складні переговори, які продовжувалися протягом усього терміну перебування французів в Одесі, мало що дали українцям, хоча поступово справа все-таки йшла в напрямку зближення позицій сторін. Це було викликане логікою подій, яку французькі дипломати не могли нескінченно ігнорували. Взявши під контроль російський центр, більшовики після закінчення Світової війни стали швидко встановлювати свою владу над національними регіонами, які покидали окупаційні війська Німеччини й Австро-Угорщини.

Справжнє прозріння стало приходити тоді, коли Україна опинилася під повним контролем більшовиків: «Тільки пізніші тверді факти життя переконали Фрейденберга, що він трагічно помилявся і своєю помилкою спричинив до поразки демократії на Сході Європи. Тим самим він допоміг Совєтській Росії до її перемоги і до її пізнішої загрози для цілої Європи з боку Совєтської Росії».

Таким чином, в своїй зовнішній та внутрішній політиці українські державні урядовці намагалися реалізувати ідею соборності України. Одним із головних завдань українських урядів 1917-1919 рр. було об'єднання етнічних українських земель у єдиній державі. Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського і Директорія у своїй діяльності прагнули реалізувати соборницьку ідею. Південь України займав в цій політиці важливе місце. Належність південноукраїнських губерній до української держави не ставилось під сумнів жодним із урядів (Розбіжності були пов'язані тільки з майбутнім Криму). .

2.Проблема кордонів Української держави з РСФРР і Румунією.

Сприятливі умови для внутрішньої консолідації різних регіонів України, зокрема південноукраїнського, у єдине державне ціле покликана була створити зовнішня політика Української Держави.

За Гетьмана Південь став міжнародно-визнаною (зокрема Німеччиною, її союзниками, Радянською Росією та іншими державами, що підтримували стосунки з Гетьманом Скоропадським) складовою частиною Української Держави. Але ряд питань, пов'язаних з кордонами із сусідніми державами, не було урегульовано.

Почнемо з Південного Сходу України, зокрема Донбасу. Ця територія попала під контроль військ Центральної Ради та її союзників у квітні 1918 р. Цим самим був поставлений хрест на Донецько-Криворізькій республіці, створеній більшовиками, головним чином, для нейтралізації тут українських впливів. Згідно зі статтею 6 Брестського миру Україна визнавалась Російською Федерацією в межах 9 губерній (без Криму), у тому числі тих регіонів, які більшовики в 1917 р. відмовлялись визнавати українськими - Катеринославської (з Донбасом) та Харківської губерній. Відповідно до цієї статті уряд Радянської Росії зобов'язувався вивести з території України свої війська, визнати Українську Народну Республіку й розпочати переговори з нею про підписання мирного договору й установлення державних кордонів. Незважаючи на вимушений характер цього визнання і, як побачимо далі, небажання Росії виконувати його на практиці, воно мало важливий вплив на подальший хід подій: по суті, було покладено початок ревізії більшовиками свого власного ставлення до Півдня як частини російського національно-територіального простору - Новоросії.

Українсько-російські переговори розпочалися 23 травня 1918 р. у Києві. Російську делегацію представляли Х. Раковський і Д. Мануїльський, а українську - Генеральний суддя Української Держави С. Шелухін.

Якщо українська делегація поставилась до переговорів з усією відповідальністю, прагнучи до визнання Росією незалежного статусу України в її етнографічних межах, то для російської сторони вони, як зазначалося вище, були вимушеним заходом, до якого її зобов'язував Брестський мир. Подальші події засвідчили, що Радянська Росія не відмовилась від намірів повернути під свій контроль Україну, у тому числі південний регіон.

Але ті питання, у вирішенні яких російська делегація була зацікавлена, швидко доходили свого логічного завершення. Так було з договором про перемир'я, обговорення тексту якого сторони розпочали наприкінці травня. Після проведеної комісіями роботи та детального обговорення й узгодження по пунктах умов перемир'я на закритому пленарному засіданні 12 червня 1918 р. було укладено прелімінарний мирний договір, в якому зазначалося, що на час ведення переговорів боєві дії припиняються. Це означало, що радянська делегація (хоча й тимчасово, на час переговорів) визнала юрисдикцію Української Держави над усім Півднем України, у т. ч. Донбасом.

Лише після цього сторони перейшли до обговорення питання про кордони. Фактично всі наступні пленарні засідання мирної конференції зводились до гострих дискусій з цієї проблеми. Підґрунтям позиції української делегації при визначені кордонів був етнографічний принцип з урахуванням у деяких спірних випадках політичних, географічних і економічних аспектів. Щодо радянської сторони, то вона вважала, що така позиція ігнорує принцип самовизначення, і зажадала, щоб питання встановлення кордонів вирішувалось згідно з волею населення, якою, як показувала тодішня практика, більшовики відверто маніпулювали, уміло використовуючи демагогічні прийоми і відкрите насильство.

Переговори повільно, з перервами продовжувалися. Російська сторона не підтримала лінію кордону, запропоновану українськими делегатами. Великі суперечки точилися навколо всіх ділянок російсько-українського кордону, зокрема Донбасу та ряду інших територій Південного Сходу України. За проектом, запропонованим російською стороною, від України відрізалися економічно важливі території басейну, де знаходилося майже 85% покладів вугілля і весь антрацит. Це позбавило б Україну частини її території та майже всієї паливної бази.

Гострі дискусії точились і поза пленарними засіданнями, у політичній комісії. Українська сторона для обґрунтування своєї позиції була змушена звернутись до історії. 11 липня 1918 р. на спільних засіданнях політичної комісії були заслухані доповіді провідних українських експертів, у тому числі й професора Д. Багалія. Він присвятив свою доповідь аналізу українського характеру південноукраїнських земель. Звертаючись до представників російської делегації, Д. Багалій заявив: "Ось основний висновок, до якого дійшли ми, історики, однаково українські і російські - весь так званий Новоросійський край - це єсть старе гніздо запорожців і був заселений первісно виключно запорожцями. Такий приклад, як Слов'яно-Сербський повіт, є ніщо інше як місцевість, заселена чужим елементом - сербським за часів Єлизавети Петрівни: і треба сказати, що цей елемент цілком українізувався, його нема зовсім, вони всі обернулися в українців....".

Однак представники російської делегації стояли на своєму. Висловлюючи незгоду з українським проектом, вони зазначили, що він у багатьох пунктах є експансивним щодо Росії. На початку жовтня 1918 р. українська делегація запропонувала повернутися до вирішення питання про встановлення українсько-російських кордонів у дещо зміненому варіанті. Українська сторона відмовлялась від претензій на ряд територій на Півночі, включаючи населену українцями частину Курщини й Орловщини. Щодо південно-східних територій, у т.ч. Донбасу, то з цього питання позиція України не змінилася. У ноті української делегації від 3 жовтня 1918 р. висловлювалось сподівання, що російська делегація врахує інтереси Української Держави та визнає запропоновані українською стороною кордони. Однак російські представники остаточної відповіді не дали і, посилаючись на необхідність одержання інструкцій із Москви, попросили на деякий час перервати мирні переговори. Фактично відтоді їх було припинено остаточно.

Таким чином, українсько-російські договори 1918 р. не закінчились підписанням мирного договору і встановленням кордону між двома державами. Дипломатія, як відомо, - мистецтво можливого. Українська сторона не мала за своєю спиною сил, здатних примусити більшовиків погодитися на мир. Як зазначалося вище, німецький уряд не став відкрито і недвозначно на бік України. Д. Дорошенко, перебуваючи на посаді міністра закордонних справ, у листі до В. Липинського від 23 липня 1918 р. писав, що політика німців хиталася між українською та російською орієнтаціями. І через те український уряд не міг дійти порозуміння з більшовиками у справі кордонів.

Однак назвати переговори безрезультатними не можна. Населення України, у тому числі жителі південноукраїнського регіону, стали свідками гострої дискусії між представниками РСФРР і Української Держави з приводу державної приналежності Півдня України. Прості й переконливі аргументи української делегації, які ґрунтувались на етнографічному факторі та розумінні того, що цей регіон органічно пов'язаний з Україною і більшість його населення була представлена саме українцями, численні виступи експертів, про які писали газети, ставали відомими широкій громадськості - як українцям, так і росіянам, євреям, етнічним німцям, представникам інших народностей регіону. Вони спричиняли певні зрушення в їхній свідомості, сприяли подоланню міфів і стереотипів імперського минулого. Зокрема все більше жителів Півдня переставали сприймати свій край частиною російського національно-територіального масиву - Новоросією і доходили висновку, що це, хоч і своєрідна, але все-таки невід'ємна частина української території.

За лаштунками подій відбувалась і певна еволюція поглядів радянського керівництва Росії щодо України, зокрема її Півдня. Розмах національно-визвольного руху в регіоні поступово схилив більшовицьке керівництво до висновку, що Україну слід сприймати в її етнографічних межах, принаймні, у тих, що були визначені в ІІІ Універсалі Центральної Ради.

Другим сектором Півдня, де стикались інтереси України із сусідами, була Бессарабія. Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом не включила Бессарабську губернію до складу УНР. Підстави для включення були, адже на її території здавна, крім молдаван, проживали українці (здебільшого на півдні і півночі краю) і представники інших національностей. Але вважалося, що доля населених українцями територій буде визначена в результаті вільного волевиявлення населення.

Після Лютневої революції в Бессарабії розгорнувся національно-визвольний рух, який призвів у грудні 1917 р. до проголошення Молдавською Крайовою Радою - органом парламентського типу під назвою "Сфатул Церій" - Бессарабії Молдавською Народною Республікою. Центральна Рада вітала утворення МНР, хоча і пам'ятала про Придунайські землі, Лівобережжя Дністра і Хотинщину - землі Бессарабії, що етнографічно тяжіли до України. Керівництва УНР і МНР вирішили відкласти вирішення питання про територіальні претензії до Установчих зборів.

Але населення зазначених районів, побоюючись непевної політичної перспективи, було не в захваті від створення МНР. Так надзвичайні Акерманські повітові земські збори 16 січня 1918 р. ухвалили "приєднатися до Української Республіки в тому вигляді, як вона визначиться Українськими Установчими зборами". Аналогічні рішення протягом грудня 1917 - січня 1918 рр. на підставі "приговорів" сільських громад були прийняті також земськими зборами інших повітів.

Ситуація різко змінилася після того, як у січні 1918 р. на Півдні з'явились радянські війська і перед Бессарабією постала перспектива більшовизації. Не маючи суттєвої підтримки на місцях, молдавський уряд був змушений шукати військової підтримки ззовні. Найприйнятнішим кандидатом на роль рятувальника й "покровителя" МНР була Українська Народна Республіка. На початку грудня 1917 р. молдавський уряд відрядив делегації, що мали на меті добитися військової допомоги в боротьбі з більшовиками. Але делегації повернулися до Кишинева ні з чим. В. Матвієнко, який присвятив цим аспектам свою статтю, не знайшов жодних документальних свідчень реакції Центральної Ради чи Генерального Секретаріату на звернення уряду МНР по військову допомогу.

Прагнучи не допустити більшовизації регіону, "Сфатул Церій" більшістю голосів прийняв рішення запросити румунську армію для забезпечення порядку в Бессарабії. Румунія, що давно претендувала на землі Бессарабії, охоче скористалася цим "запрошенням". Окупація Бессарабії відбулась за згодою Німеччини. У відповідь на це Голова Ради Народних Міністрів УНР і міністр закордонних справ В. Голубович надіслав ноту протесту урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії.

Центральна Рада після повернення на початку березня 1918 р. до Києва, знову заявила про своє право на українські території Бессарабії. Свої вимоги вона обґрунтовувала, поклавши в основу історичні факти й етнографічний принцип.

Однак демарші української сторони не вплинули на прорумунськи налаштовану більшість "Сфатул Церій". Під час голосування з питання про приєднання Бессарабії до Румунії на початку квітня 1918 р. за приєднання віддали голоси 86 осіб, утрималось - 36, проти виступили 3. У "Відомостях Крайового органу Бессарабії Сфатул Церій" публікувалися передовиці в яких зазначалося, що населення Бессарабії нарешті позбавилося від «тих жахів, що розтерзують нещасне населення Росії, шовіністично-реакційного духу, яким насичена атмосфера "вільної України", від ганьби єврейських погромів, що то і діло спалахують на Україні, ...й зараз щасливо насолоджується спокоєм під захистом закону...». Ця відверта фальсифікація свідчила, що румунська сторона не має ніяких намірів вести конструктивний діалог з УНР і йти назустріч побажанням українців Бессарабії.

Населення південноукраїнського регіону було добре обізнано про долю українців, які проживали у Бессарабії й з співчуттям ставилося до них. На сторінках газети "Січ" у травні 1918 р. було опубліковано замітку про переслідування українців в Бессарабії. В газеті зазначається: "Обов'язок України вимагає рішучих кроків щодо визволення Бессарабії. Треба робити зараз поки ще бессарабське питання не загубило нації".

Уряд П. Скоропадського з перших днів свого існування також намагався вирішити "бессарабське питання". Гетьман призначив повітових старост до деяких повітів Бессарабії, але вони, як і інші українські урядовці, не були допущені румунами.

Не зумівши досягти дипломатичним шляхом згоди румунської сторони на перегляд "бессарабського питання", уряд П. Скоропадського перейшов до економічних санкцій. Однак "митна війна", оголошена Румунії, тривала не довго. На початку вересня до Києва прибула румунська місія, що мала на меті заключити з Україною торгівельну угоду. Питання про Бессарабію було вирішено перенести на майбутнє і зробити його частиною післявоєнного влаштування кордонів. Взаємовигідний договір між Українською Державою і Румунією був підписаний 26 жовтня. Однак впровадити у життя його не вдалося, бо перестала існувати Українська Держава. 10 грудня 1918 р. румунський король ліквідував "Сфатул Церій", а Бессарабію оголосив провінцією Румунії.

Таким чином, і на Південному Сході, у Донбасі, і на Південному Заході, у Бессарабії, сусідні держави - Радянська Росія і Румунія - не визнавали український характер регіону. Але ставити на одну площину українсько-румунські й українсько-російські стосунки в 1918 р. немає підстав. Радянська Росія, по суті, відмовлялась визнати незалежність України і претендувала на всю її територію, тоді як Румунія сприймала Українську Державу як цілком незалежну й обмежувала свої претензії Бессарабією.

3.Проблема Криму в політиці українських урядів (1917-1919 рр.).

Питання державної приналежності Криму перетворилося на одну з ключових проблем української зовнішньої політики.

Кримський півострів був багатонаціональним. Дані про національний склад його населення станом на 1918 р. навів керівник оперативного відділу гетьманського Генерального штабу полковник Є.Мишковський. З загальної кількості 771 тис. мешканців Криму кримських татар налічувалося 294,3 тис. (38,2%), росіян - 180,8 тис. (23,3%), українців - 64,4 тис. (8,4%), німців - 56,8 тис. (7,4 %), решта - греки, вірмени, болгари, євреї, вірмени та ін. 

Україна зустрілася тут з складним переплетенням впливів і інтересів сусідніх держав. Українська етнічна меншина Криму прагнула до приєднання до Української держави. Про німецьку меншину мова йшла вище. Автохтонне населення півострова - кримські татари, які становило відносну більшість жителів - прагнули до національного самовизначення, причому еволюціонували від вимог національно-культурної автономії до спроб побудови незалежної держави.

Цьому, до певної міри сприяла опосередкована відмова Української Центральної Ради від претензій на Крим, яка була закріплена у ІІІ Універсалі. За цим документом, Крим не було включено до території Української Республіки. Питання щодо Таврійської губернії, до складу якої входив і Крим, розглядалося 31 жовтня на засідання сьомої сесії Центральної Ради. У постанові прийнятій на цьому засіданні зазначалося, що влада Генерального Секретаріату поширюється на всі "відмежовані землі України, де більшість людності є українською". В тому числі мова йшла про Херсонщину, Катеринославщину та материкову Таврію. Кримські татари могли сприйняти це рішення як пропозицію будувати на острові власну державу.

Вперше ідея створення кримсько-татарської держави була сформульована ще влітку 1917 р.Створена у липні 1917 р. "Міллі фірка" (в перекладі - національна партія) в своїй програмі передбачала "створення в Криму дійсно народної республіки...". В літературі наводиться інформація про випадок, який посилив національні прагнення кримських татар і примусив їх вже в липні 1917 р. всерйоз замислитися над створенням незалежної кримсько-татарської держави. Мова йде про візит у липні 1917 р. керівників кримсько-татрського національного руху Д.Сейдамета і А.Озенбашлі до Києва, де вони зустрічалися з лідерами Центральної Ради. В одному з службових приміщень ЦР увагу кримських делегатів привернула етнографічна карта України. Татарські представники привезли цю карту до Криму і пред'явили її своїм товаришам по Мусульманському виконавчому комітеті (орган, обраний на з'їзді кримсько-татарського народу влітку 1917 р.). Мова, напевне, йшла про оглядову карту В.Гериновича, яка грішила неточностями. На цій карті центральна та північна частина Кримського півострова на північ від лінії Феодосія - Євпаторія була зазначена як територія з переважно українським населенням, що, безумовно, не відповідало тодішній ситуації. Карта справила на членів Мусульманського виконавчого комітету таке сильне враження, що її обговорення тривало цілу ніч. Саме інцидент з картою, за свідченням одного з провідників комітету Д.Сейдамета, був одним з чинників радикалізації вимог татар, бо в такому трактуванні етнографічного складу кримського населення татари вбачали, хоча й у невизначеній перспективі, можливі претензії новоукраїнської держави, яка формувалася, на землі, населені корінним населенням півострова.

Радикалізація кримсько-татарського національно-визвольного руху в умовах, коли в Петрограді прийшли до влади більшовики, а Центральна Рада оголосила Українську Народну Республіку, привела до того, що на скликаних "Мілллі фіркою" Курултаї - кримськотатарських установчих зборах, що відбулися у грудні 1917 р. у Бахчисараї було обрано кримськотатарський національний уряд - Директорію з 5-ти членів на чолі з Челебієвим. Один з лідерів кримськотатарського руху Д.Сейдамет, у недавньому минулому - соціаліст-федераліст, прихильник федеративного устрою Російської держави, став директором із зовнішніх і військових справ. По-суті, в Криму була проголошена кримсько-татарська держава. Однак, проіснувала вона недовго. В другій половині грудня 1917 р. - січні 1918 р. влада на півострові перейшла до більшовиків. Створена більшовиками Республіка Таврида проіснувала ледве більше місяця.

По поверненні до Києва Центральна Рада змінила свій погляд на державно-правовий статус Криму, плануючи його включення до складу незалежної України. Керівництво Центральної Ради намагалося виправити помилку своїх дипломатів на Брестських мирних переговорах, коли ті відмовилися порушувати кримське питання. Витісняючи більшовицькі загони з території України, український корпус П.Болбачана перейшов Перекоп і заглибився в Крим. Наприкінці квітня 1918 р. українські війська майже повністю оволоділи півостровом.

 Таким чином, Крим міг бути включеним до складу України, причому, навіть без допомоги німецьких військ. Але це не входило до планів німецької сторони і її воєнних союзників, зокрема, Туреччини. Німецьке командування наказало українським підрозділам залишити Крим.

В цей час кримсько-татарське керівництво розгорнуло активну діяльність по налагодженню безпосередніх відносин із Стамбулом і в перспективі створення на півострові незалежної держави. Особливо активно в цьому напрямку діяв Д.Сейдамет, який на початку травня перебував в Стамбулі. Турки охоче йшли назустріч. Туреччина ще з початку Першої світової війни мріяла про відновлення свого контролю над Кримом. Ще наприкінці 1917 р. напередодні підписання мирного договору між Україною та Центральними державами на переговорах у Брест-Литовську турецькі представники запропонували українській делегації підтримати Україну в справі визнання її прав на Холмщину, якщо Україна визнає Крим як незалежну мусульманську державу. Проте цю пропозицію було відкинуто.

 Туреччина навіть запропонувала союзникам план залучення до кримської операції з метою ліквідації там більшовицького уряду свого військового контингенту. Було очевидно, що вона прагне до контролю над Кримом, використавши в своїх інтересах кримсько-татарський національний рух. Начальник турецького Генерального штабу генерал фон Зект 19 квітня 1918 р. інформував німецьке головнокомандування: "Політичним бажанням Туреччини... є побудова самостійного мусульманського державного утворення в Криму".

Початкова реакція Німеччини на цю турецьку альтернативу була позитивною, але наприкінці квітня змінилася на протилежну. Німецький посол в Стамбулі довів до відома турецького керівництва позицію свого уряду, що "відправка турецьких військ у Крим є непотрібною і небажаною". Нагадаємо, що на цей час Кримська група П.Болбачана зайняла майже весь Кримський півострів і наближалася до Севастополя. З усього видно, що успішний український рейд у Крим був важливим фактором, який поставив хрест на планах Туреччини висадити свій десант на півострові і, по суті, взяти її під свій контроль.

Але був і інший фактор. Це позиція Німеччини, яка сама прагнула контролювати Крим і, зокрема, захопити Чорноморський військовий флот колишньої Російської імперії. Однак, на Чорноморський флот, крім Туреччини, претендувала також Німеччина, Австро-Угорщина, радянська Росія та представники "Білого руху".

Закулісні переговори щодо Криму стурбували українських дипломатів. 24 квітня 1918 р. представник Української Центральної Ради в Туреччині М.Левитський на аудієнції у Великого Візира Енвер-паші озвучив відношення Української Центральної Ради до кримського питання. Він зауважив, що "нами ні разу не піднімалося питання про повну незалежність і самостійність Криму. ...Наш уряд дивиться на Крим як на частину УНР... Про федерацію не має тут і мови, оскільки мусульмани не складають компактної маси... тут може йти мова лише про національні свободи. Це питання у найближчому часі буде вирішено в порозумінні з Національним Кримським Совітом, який збереться після очищення Криму від більшовиків". Важливо, що візир у відповідь підтвердив відсутність у Туреччини політичного інтересу в незалежній мусульманській кримсько-татарській державі, наголосив на тому, що його уряд "не думав і не думає" про приєднання Криму до Туреччини, чи встановлення над ним протекторату. Міністр закордонних справ Туреччини Ніссімі-Бей з огляду на те, що кримські татари не становлять більшості населення Кримського півострова, заявив, що не варто й порушувати питання про створення мусульманської держави. Але, напевне, у Стамбулі говорили одне, а думали інше.

М.Левитський з турецької столиці у конфіденційному листі до міністра закордонних справ від 30 квітня 1918 р. писав: "В турецькій пресі як до мого приїзду, так і до сього часу ведеться агітація за утворення окремої незалежної Кримської Республіки із мусульманського населення. Одні часописи приєднують Крим до Туреччини, а другі мріють про протекторат Туреччини над незалежним Кримом". У військових колах навіть "багато балакали про експедицію на Крим", аби "зайняти Крим під виглядом допомоги проти більшовиків, щоб потім залишившись, провести необхідне самовизначення мусульман". Слід зазначити, що і в політичних турецьких колах розглядалися різні проекти державного майбутнього Криму - від відновлення ханату до приєднання до Туреччини. У всіх варіантах мова йшла про претензії Стамбулу на провідну роль в Криму.

Уряд Гетьмана П.Скоропадського, що прийшов до влади наприкінці квітня 1918 р., з огляду на низку причин стратегічного, політичного, економічного характеру, поставив своєю метою включити Крим до складу Української Держави. Д.Дорошенко у своїх спогадах зазначав: "Ми не могли зректися Криму з цілого ряду дуже важливих причин: політичних - не бажаючи мати під рукою якийсь П'ємонт для майбутньої єдиної-неділимої Росії, стратегічних - не маючи можливості залишати у чужих руках Севастополь як базу українського флоту та ключ до панування на Чорному морі; нарешті були причини чисто етнографічні - високий процент українського населення в Криму. Вже не згадую про тісні економічні взаємини Криму з Україною, без продуктів якої він не міг жити".

На засіданні Ради Міністрів 7 травня 1918 р. було ухвалене рішення такого змісту: "Визнати кордонами первісно намічений на карті представником військового міністерства кордон, що відповідає етнографічним умовам, причому звернути особливу увагу на необхідність приєднання Криму до України".

Кримський півострів був природним продовженням території України, і без нього Українська держава була б відтята від Чорного моря. На це звернув увагу німецького уряду у своїй ноті від 10 травня 1918 р., направленій німецькому послу в Києві барону А.Мумму П.Скоропадський. "Особливе значення для відродження України полягає у справі установлення її кордонів, особливо південного, і таким чином, у володінні Кримом, - писав він. - ...Україна без Криму стати сильною державою не могла б і особливо з економічного боку була б несильною... Відбудова сильної в економічному відношенні, цілком незалежної української Держави і для Німеччини є бажаною". Для посилення своєї аргументації гетьман навіть удався до свідомої фальсифікації статистики, зазначивши, що "було б з етнографічного боку невиправданим заснування планованої татарської держави, бо татари складають не більше 14% кримського населення". В своїх "Споминах", обґрунтовуючи свою політику щодо "Криму", П.Скоропадський писав: "... Україна ... не може жити, не володіючи Кримом., це буде якийсь тулуб без ніг".

Отже, вже з травня 1918 р. уряд П.Скоропадського намагався добитися входження Криму до складу Української держави. Міністерство Внутрішніх справ Української Держави навіть призначило до Криму повітових старост. 16 травня 1918 р. у МЗС відбулася спеціальна нарада з кримського питання. Результат обговорення кримського питання в МЗС був озвучений Д.Дорошенком у листі від 30 травня 1918 р. до фон Мумма: "Економічно, політично й етнографічно Крим тісно зв'язаний з життям населення України. Правда, коли проголошено третій Універсал УНР, там зазначалося, що до Української Держави належить тільки північна Таврія без Криму. Але перш усього Універсал взагалі зазначав тільки головні частини української території, маючи на увазі, що ті землі, в яких українська людність не має абсолютної більшості, приєднаються пізніше.

Так само думали й щодо Криму... Уряд України вважає конче потрібним, щоб Кримський півострів було включено в склад Української Держави... Стоячи на принципі самовизначення, не бажаючи порушувати волі населення, нарешті, розуміючи різні відміни в житті Криму, український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутись на автономних правах".

Для підтримки проукраїнських настроїв у Криму МЗС Української Держави видавало кошти на підтримку трьох газет, які пропагували ідею приєднання Криму до України. Одну з цих газет редагував Євген Ганейзер, російсько-український письменник, через якого в Крим передавали гроші на фінансування української преси. Через канали МЗС субсидувалися українські громади в Криму, зокрема, спеціально заснований "Комітет Степової України". Павло Скоропадський у своїх "Спогадах" цю українську агітацію називав "досить наївною": "Якісь молоді люди в українських костюмах в Ялті і навколишніх містечках переконували публіку зробитися українцями. Це не мало, звичайно, успіху, але нікому й не шкодило".

А в цей час в Криму вирішувалося питання про владу. 10 травня 1918 р. німці дозволили скликання Курултаю, який 18 травня обрав прем'єром кримськотатарського уряду Д.Сейдамета. В свою чергу німецьке командування поставило перед ним завдання створення загальнокрайового кабінету на міжнаціональній основі. Д.Сейдамету - переконаному прибічнику відновлення кримськотатарської держави - узгодити інтереси протилежних політичних сил півострова виявилося не під силу.

Після цього для управління півостровом було створено крайовий уряд на чолі з вихідцем з литовських татар генералом С.Сулькевичем. В його склад увійшли колишні урядовці царської Росії октябристсько-кадетської орієнтації, що і визначило політику нового кримського уряду. Українська меншина в уряді не була представлена. Єдиним кримським татарином, якого включили до початкового складу уряду і який справляв досить сильний вплив на С.Сулькевича, був міністр закордонних справ Д.Сейдамет.

Уряд С.Сулькевича відновив на півострові дію усіх законів Російської імперії. Щодо Української Держави всі кримські владні угрупування займали досить яскраво-недоброзичливу позицію. Одним з перших розпоряджень Сулькевича була заборона вступати в будь-які відносини з українським урядом, "а в разі отримання вимог від уряду України, такі не виконувати". Після цього повітові старости, призначені МВС Української Держави, змушені були повернутися до Києва. Як згадував Д.Дорошенко, "уряд генерала Сулькевича з свого боку почав боротися з "українською пропагандою", почав переслідувати українофільські газети, потім відмовився приймати офіційні телеграми й папери українською мовою". Цей уряд був єдиний у своєму негативному ставленні до зближенні з Україною, хоча на майбутню перспективу півострова у його членів були різні погляди. Більшість вважала Крим інтегрованою частиною російської держави, яка живе самостійним життям до відновлення "єдиної і неділимої" Росії. Сейдамет (а почасти і Сулькевич) були прибічниками незалежної кримсько-татарської держави під егідою Туреччини.

Спроби Української Держави дипломатичними засобами вирішити питання Криму не мали відчутного успіху. Німеччина не змінювала своєї орієнтації на уряд С.Сулькевича. Одночасно, в Криму продовжували наростали ворожі по відношенню до України настрої. В татарських колах вони стимулювалися позицією Туреччини і, частково, Німеччини. Д.Сейдамет після своєї поїздки до Стамбула на засіданні Курултаю 18 травня заявив: "Чи можемо ми умовчати про наші священні ідеали сьогодні, коли не тільки ніхто не виступає проти самостійності Криму, але і як обіцяв наш високий гість, командуючий німецьких військ в Криму, генерал Кош, нам буде здійснена допомога в нашій зовнішній політиці та організації внутрішнього управління". Пізніше лідери Курултаю Д.Сейдамет, А.Хільмі, А.Айвазов відправили листа німецькому кайзеру у якому виклали своє бачення майбутнього півострова: "Перетворення Криму в незалежне кримське ханство, спираючись на німецьку та турецьку політику; досягнення визнання незалежного кримського ханства Німеччиною та її союзниками...". Однак, у самому Курултаю не всі сили підтримували цю ідею. Так, ліва фракція на чолі з А.Боданинським, дізнавшись про існування листа, заявила протест, вийшла зі складу парламенту і перейшла у табір комуністів.

Не відчуваючи підтримки Німеччини, уряд П.Скоропадського спробував поставити проблему Криму на українсько-російських мирних переговорах. Українська сторона пропонувала провести на півострові референдум з питання приналежності Криму. Проте російські радянські дипломати не погодились на українську пропозицію, вважаючи Крим своєю корінною територією. Українська дипломатія, заперечуючи державні права більшовицької Росії на Крим, спиралася на російську заяву від 25 травня 1918 р., у якій зазначалося, що під юрисдикцію уряду РСФРР підпадають лише ті території, на яких діє влада робітничо-селянських рад. Виходячи з цього положення, українська сторона вважала, що з відокремленням Кримського півострова в самостійну державну одиницю з нерадянською формою влади всі підстави для переговорів України з Росією щодо Криму втратили сенс.

Черговий раз делегація кримсько-татарського парламенту звернулася до уряду Туреччини 20 червня 1918 р., на цей раз з нотою протесту проти спроб Києва встановити контроль над Кримом. Міністр іноземних справ Криму Д.Сейдамет наполягав на відправленні в Стамбул посланника Криму, який мав репрезентувати там уряд півострову. Таким чином, міністр іноземних справ уряду Сулькевича намагався залучити до розв'язання кримської проблеми Туреччину.

А тим часом, в Криму здійснювалися конкретні кроки по створенню держави, причому її кордони планувалося просунути далеко за Перекоп. Д.Сейдамет з відома С.Сулькевича продовжував готувати ґрунт для створення на півострові незалежної кримськотатарської держави. За одним з варіантів до цієї держави навіть планувалося приєднати Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський повіти. Так, на початку липня 1918 р. сімферопольський повітовий староста попереджував своє керівництво про те, що йому з достовірного джерела відомо про татарсько-німецькі переговори щодо приєднання до Криму трьох північних повітів губернії, заселених майже українцями.

Звичайно, Туреччина не була проти відрядження до Стамбула посланника Криму: у своїй кримській політиці весною-влітку 1918 р. вона послідовно підтримувала ідею створення в Криму мусульманської держави. Але цього було мало. Вирішальне слово повинен був сказати Берлін. Наприкінці липня кримський уряд відряджає офіційну урядову делегацію у складі міністра іноземних справ Д.Сейдамета й міністра фінансів графа Татіщева до Берліну, що мала на меті добитися від німецького уряду визнання незалежності Криму від України, а також позики і встановлення безпосередніх торговельних відносин. Таємно німецькому уряду була також передана доповідна записка Кримсько-татарської національної директорії з проектом створення самостійного Кримського ханства під протекторатом Німеччини й Туреччини.

 За цих умов український уряд пішов на рішучі кроки, оголосивши у середині серпня економічну блокаду Криму. Було припинено залізничний і морський рух і торгівлю. Миттєво економічна ситуація в Криму значно погіршилася. Турецький уряд спробував врятувати кримських сепаратистів. Турецький лідер Талат-паша під час свого візиту до Берліну у вересні 1918 р. ультимативно вимагав від Берліна визнати незалежність Криму, погрожуючи навіть відмовитися від спілки з Німеччиною. Занепокоєна активізацією кримської дипломатії в Берліні, Москва вдається до ноти протесту урядові Німеччини, наполягаючи на своїх правах на Крим. Проте, турецький демарш не справив на німецький уряд очікуваного враження.Німці, які з великою неохотою відмовилися від створення на Півдні України власного державного анклаву, не хотіли дозволити це Туреччині.

Загальна ситуація змусила кримський уряд змінити свою позицію. У середині вересня 1918 р. до Києва прибула кримська делегація на чолі з міністром юстиції Б.Ахматовичем. До неї входили також міністр освіти М.Чариков (колишній російський посол у Стамбулі), міністр шляхів сполучення Л.Фріман, міністр постачання В.Домброво, міністр фінансів Д.Нікіфоров. Українську Державу представляли Ф.Лизогуб, Д.Дорошенко, І.Кістяківський, А.Ржепецький і О.Рогоза. Від німецького командування був принц Рейс.

В ході дипломатичних переговорів з урядом Криму планувалося розробити умови угоди про входження Криму на автономних засадах до складу України. Однак, як засвідчив хід переговорів, кримська делегація мала на меті лише поновити економічні зв'язки з Україною, не вирішуючи питання про територіальну приналежність Криму. У зв'язку з цим українська сторона відмовилась від подальших переговорів, заявивши про невизнання кримських делегатів компетентними виявляти волю всього населення півострова, зажадавши прибуття представників основних національних груп. Д.Дорошенко був переконаний, що "не тільки українці, але й татари, караїми, німці-колоністи стояли за злуку з Україною".

Через тиждень до Києва приїхали лідери німецьких колоністів Т.Рапп і А.Нефф та кримських татар - Ю.Везіров і А.Озенбашли. На спільному засіданні делегацій 9 жовтня 1918 р. було проголошено українську Декларацію з викладом принципів кримської крайової конституції. У першому пункті цього документу зазначалося, що "Крим з'єднується з Україною на правах автономного краю...". В компетенцію українського уряду передавалась зовнішня та митна політика, керівництво армією і флотом. Спільною була фінансова система, експлуатація залізниць, пошт і телеграфу. Крим зберігав свій уряд, народні збори з правом розробляти місцеве законодавство, власний бюджет, адміністрацію та військо.

Ці умови повинні були бути розглянуті і затверджені Курултаєм та з'їздами національних і громадських організацій Криму. Але лідери Курултаю продовжували шукати власні шляхи реалізації своєї політики. У жовтні 1918 р. вони провели ряд переговорів з татарською знаттю, духовенством та заможною верхівкою, для об'єднання всіх зусиль з метою "національну користь поставити вище всього".

Крах Гетьманату П.Скоропадського і прихід до влади Директорії набагато років поклав край спробам включення Криму до складу України.

4.Політика країн Антанти щодо державності України.

Доля українського республіканського режиму, серед усього іншого, вирішувалась на дипломатичних фронтах і багато у чому залежала від ставлення до УНР зарубіжних країн. Директорія в своїй Декларації від 26 грудня 1918 р. оголосила нейтралітет "і бажання мирного співжиття з народами всіх країн". Вона прагнула до визнання УНР міжнародним співтовариством - як Радянською Росією, так і державами Антанти. Боротьба за визнання УНР в її етнографічних кордонах виходила за межі дипломатичної практики. Для країн, які переживали національні революції, відстоювання своєї історичної території, перетворювалося в елемент націотворення. Саме так оцінював Ентоні Сміт очолюваний національною інтелігенцією "рух ...за безпечну і визнану компактну територію".

Певний час Директорія вела переговори на "двох фронтах" - з Радянською Росією і країнами Антанти. Однак, в міру того, як спроби порозуміння з Москвою зазнавали невдачі, посилювалися і набували воістину доленосного значення відносини з державами Антанти.

Дипломати Антанти були слабо обізнані з реальною ситуацією в Україні. Українські національні сили, що виступали проти влади П. Скоропадського, на їхню думку, несли таку ж загрозу суспільству й майбутньому Європи, як і більшовики з їхньою ідеєю світової революції. Певною мірою в цьому були винні й українські політики, які в 1917 р. так довго відстоювали ідею автономії, що тепер західні держави не були готові до зміни поглядів на форму державності України, і вимоги визнання незалежності сприймались як несерйозні та кон'юнктурні. Стратегічна мета Антанти на Сході - відновлення "єдиної та неподільної Росії", як противаги більшовизму - змушувала розглядати розбудову української державності як прояв сепаратизму та загрозу на шляху досягнення цієї мети. Південноукраїнський регіон розглядався виключно як частина Росії. В офіційних документах, урядових заявах і виступах політиків держав Антанти для визначення всіх українських земель, як правило, фігурував топонім "Південна Росія".

В цих умовах відбувалися переговори українських представників з французами, які представляли на Півдні України Антанту. Ініціатива встановлення контактів з французами належала генералу О. Грекову, війська якого на початку грудня підійшли до Одеси. Перша спроба переговорів завершилася нічим. На продовження цих дій Директорію штовхали, окрім всього іншого, невдалі спроби примиритися з більшовиками. Ці спроби наражалися на цинічну відмову радянських дипломатів говорити по суті, того часу як червоні війська вели широкомасштабне вторгнення в Українську Народну Республіку з території РСФРР.

Надії на нормалізацію відносин із французами посилилися після приїзду до Одеси 14 січня 1919 р. командувача союзних сил на Півдні Росії генерала д'Ансельма та начальника штабу полковника Фрейденберга. Як і їхні попередники, ці французькі офіцери приїхали до Одеси, переобтяжені комплексом російських імперських ілюзій. Пізніше Фрейденберг визнавав у розмові з І. Мазепою: «Нам казали, що в Росії (полковник термін "Україна" не використовував. - Авт.) повний розклад, але там є російська Жанна д'Арк, генерал Денікін, навколо якого ніби згуртовуються всі творчі елементи російського народу...». Однак, орієнтуючись на білогвардійців, французи виявили готовність контактувати з будь-якими іншими силами, які виявляли антибільшовицькі наміри.

У французів були вагомі мотиви для діалогу з представниками УНР. Зокрема, після виведення з Одеси українських військ дуже гостро постала проблема забезпечення міста продовольством. Одеса перебувала в блокаді військ УНР, що загрожувало сотням тисяч одеситів голодом. До того ж, досить швидко виявилося, що за великодержавною риторикою добровольців в Одесі стоїть порівняно незначна сила: війська Директорії були численнішими і більш боєздатними у порівнянні з добровольчими загонами, а оцінка реальної сили мала під час війни вирішальне значення. Таким чином, було достатньо причин, щоб відмовитися від політики повного ігнорування Директорії та розпочати з нею переговори.

З середини січня французьке командування, залишаючи цивільну владу в Одесі в руках білогвардійців, стало підтримувати відносини з представниками Директорії. 10 січня до Одеси для ведення переговорів з французами знову був відряджений представник Директорії генерал О. Греків, нещодавно призначений військовим міністром, і заступник міністра зовнішніх справ А. Галіп. 15 січня 1919 р. відбулася зустріч О. Грекова з генералом д'Ансельмом, яка поклала початок переговорам. Зустріч показала, що французи все ще не орієнтуються в українських справах і всю інформацію про Україну черпають з місцевих білогвардійських джерел. Перед кожною черговою зустріччю з українськими представниками французькі офіцери вели довгі бесіди з російськими "консультантами". Заступник д'Ансельма генерал Боріус в розмові з О. Грековим сказав, що не знає, чи є в Україні якийсь інший народ, ніж "російський", а начальник штабу Фрейденберг заявив, що за його переконанням Україною називає себе південна частина Російської імперії, але він ніколи не чув, щоб ця частина колись була самостійною державою. Уряд України є ворогом оздоровлення і відновлення Росії.

Місія О. Грекова не досягла конкретних результатів, а сам він не був визнаний офіційним представником України. Та це був лише початок, і доказом добрих намірів українців послужило зняття блокади Одеси й відновлення прямого залізничного сполучення з Києвом. Зняття блокади зразу ж покращило продовольче і паливне становище Одеси, яке, за оцінкою дослідників, було жахливе.

Після візиту О. Грекова й А. Галіпа до Одеси була направлена нова делегація у складі міністра преси і пропаганди О. Назарука і міністра народного господарства С. Остапенка. До Одеси місія прибула 23 січня. Цього часу більшовицький наступ на Україну створив безпосередню загрозу Києву. Французи погодились вести переговори. Але основними передумовами надання французами допомоги УНР було виконання її урядом вимог, що в ультимативній формі висунув полковник Фрейденберг, який представляв французьку сторону на переговорах: реорганізувати Директорію шляхом виведення з її складу В. Винниченка, В. Чехівського та С. Петлюри; Україна повинна виставити проти більшовиків армію в 300 тис. осіб під верховним французьким командуванням; залучення до української армії російських офіцерів з Добровольчої армії; на час боротьби з більшовиками фінанси і залізниці України мають бути під контролем Франції; війну з Польщею припинити; питання державної незалежності України та її західних кордонів вирішити на Паризькій мирній конференції; Директорії звернутися до Франції з проханням прийняти Україну під французький протекторат. На вимогу члена української делегації О. Назарука про попереднє визнання Української держави, Фрейденберг заявив йому, що "кращого визнання як підписання цієї угоди, яка тут запропонована, і бути не може..., з добровольцями ви, певне, і самі прийдете до угоди з питання вашої автономії - ви надто маленька держава (і це говорилося про країну, площа і чисельність населення якої перевищувала Францію! - Авт.), щоб існувати самостійно".

Отримавши цей текст угоди місія О. Назарука й С. Остапенка виїхала з Одеси. Українська сторона вирішила продовжити переговори. Новий тур переговорів планувалося провести на станції Бірзула, яка перебувала під контролем військ Директорії. Нарада в Бірзулі з участю Фрейденберга відбулася 6-7 лютого 1919 р. і знаменувала деякі зрушення у відносинах між французьким командуванням і Директорією. Однак французьке командування відмовилось визнати самостійність України, заявивши, що це компетенція Паризької мирної конференції. Українцям вкотре довелося вислухати відверто негативну й упереджену оцінку політики України, зокрема Брестського миру 1918 р., який був названий зрадою проти Антанти. В ультимативній формі прозвучала вимога усунення В. Винниченка, В. Чехівського і С. Петлюри зі складу Директорії. З іншого боку, Фрейденберг визнав автономію української армії щодо своєї внутрішньої організації, але зазначив, що вона буде підпорядкована загальному союзному командуванню. Соціальні реформи французький полковник назвав внутрішньою справою України, але вказав, що Франція вважає за необхідне при проведенні аграрної реформи зберегти принцип приватної власності. Щодо фінансів і шляхів сполучення, то їх - "виключно в інтересах справи" - слід передати під загальне керівництво французького командування.

Аналіз французьких вимог свідчить, що позиція Фрейденберга зазнала певної еволюції. М. Стахів вважає, що умови французів у тій конкретно-історичній ситуації були прийнятними і могли стати підставою для підписання договору. Історик пише: «Альянтний штаб, а потім шляхом ратифікації умови також французький уряд, визнали Директорію і Уряд УНР, як "де-факто" Уряд Української Держави. Це було також фактичне визнання незалежності Української Народної Республіки».

Але українська делегація відмовилася прийняти умови французів і підписати відповідний документ. Поступки тоді здавалися занадто великими. Ніхто не наважився взяти на себе історичну відповідальність. Це роздратувало французів, які вважали, що й так погодилися на занадто великі поступки, які ускладнять їхні стосунки з представниками Добровольчої армії.

Саме цього часу повним провалом закінчилися переговори Директорії з Москвою. Наступ радянських військ у напрямку Вінниці, штаб-квартири Директорії, продовжувався. Більшовики вимагали повної капітуляції. УНР опинилась фактично в безвихідній ситуації. Безпосереднім наслідком цього стала відставка В. Винниченка та В. Чехівського. Новий уряд, який складався з представників правих українських партій (соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народних республіканців), очолив С. Остапенко, прихильник швидкого порозуміння із союзниками. Вважалося також, що праві політики, яких неможливо було запідозрити в більшовизмі, швидше знайдуть спільну мову з французами.

Першими зробили крок назустріч українці. Почався новий тур важких переговорів, у ході яких у черговий раз українській делегації довелось відстоювати перед французькою стороною право на визнання суверенітету України. Перед українцями знову була поставлена умова: вивести С. Петлюру і П. Андрієвського зі складу Директорії. Вимога їх відставки після демісії В. Винниченка і В. Чехівського була відкинута як неприйнятна і рівнозначна самоліквідації УНР.

Будь-яка незгода Директорії в переговорах раніше викликала у французів прагнення "покарати" українців. Однак цього разу подібного не сталося. Як не дивно, але на зміну ставлення французького командування до УНР найбільший вплив справили більшовики. Правда, вплив цей був опосередкований. На початку березня 1919 р. над військами Антанти на Півдні України нависла пряма загроза. Отаман М. Григор'єв, який ще недавно боровся за утвердження тут національної влади Директорії, наприкінці січня вступив у переговори з більшовиками і на початку лютого разом зі своїми військами перейшов на бік радянської влади. Це змінило воєнно-стратегічну ситуацію на Півдні. На початку березня 1919 р. війська Антанти в результаті жорстоких восьмиденних боїв зазнали поразки під Херсоном. Під ураганним вогнем союзники на військових кораблях 10 березня 1919 р. евакуювалися з Херсона до Одеси. 14 березня радянські війська взяли майже без бою Миколаїв.

Ці події справили на французів гнітюче враження. Небезпека нависла над французьким експедиційним корпусом на Півдні України і над французькою політикою в Східній Європі взагалі. У цих умовах французи, нарешті, стали змінювати своє ставлення до Директорії. Вони згодні були на серйозні поступки, зокрема погоджувались визнати С. Петлюру і тісно з ним співпрацювати, розірвавши всілякі відносини з А. Денікіним. У розмові з О. Грековим, яка відбулася після падіння Херсона, Фрейденберг визнав, що після двохмісячного перебування в Одесі "досвід переконав нас... - Денікін не має симпатій в народі, а його добровольці - елемент морально не сталий....". Француз заявив про свою готовність підписати договір з Директорією УНР. З договору були викинуті всі ті пункти, на які Директорія раніше не могла погодитися, хоча за характером цей договір не був рівноправним. Але це вже були останні дні березня 1919 р.

Текст цієї угоди, хоча і був підготовлений, затверджений не був. Зовсім несподівано в останніх числах березня французькі представники заявили, що переговори про угоду за телеграфним розпорядженням з Парижу припиняються. Саме цього часу на Паризькій мирній конференції вирішувалась доля антантівських військ в Україні. Проголошення радянської влади в Угорщині змусило західних політиків сконцентрувати свої сили проти угорських комуністів. Незважаючи на заперечення французів, конференція прийняла рішення про евакуацію військ Антанти з України. Договір Директорії УНР з урядом Франції так і не був ратифікований. На початку квітня 1919 р. французькі війська були евакуйовані з Одеси. 6 квітня в місто ввійшли більшовики. Відкрилася нова сторінка історії Півдня. 

Ця сторінка повинна автоматично перенаправляти. Якщо нічого не відбувається, будь ласка, скористайтеся наступним посиланням для продовження.